Олександр Ірванець “Маленька п’єса про зраду для однієї актриси” читати скорочено варто, щоб дізнатися про складну ситуацію в житті героїв.
“Маленька п’єса про зраду” дуже скорочено
ДІЯ ПЕРША
У невеликій кімнаті, обставленій мінімалістично, живе молода дівчина — ОНА (наголос на перший склад). Вона пересувається в інвалідному візку, вправно керуючи ним. Через вікно вона веде жваву розмову з тьотею Хоною — вуличною продавчинею, у якої купує улюблену страву — «заморочку з павучинкою». Пригадує дитинство, коли порції здавалися більшими, розмірковує про зміни в житті та цінах.
Під час бесіди ОНА ділиться подробицями свого існування: живе на пенсію та стипендію, навчається в університеті. Її життя проходить у чотирьох стінах, і розвагою для неї стає спостереження за подіями на площі з вікна. ВОНА згадує про зміни в суспільстві: перехід від «чорних» до «сірих» кольорів влади, мітинги, революційні зміни.
Також дівчина згадує шкільні роки, хлопця-однокласника, якого переслідували за інакодумство, та іншого — її близького, з яким у неї були довірливі стосунки. Вона переконує тьотю Хону (і себе), що все між ними гаразд, хоч останнім часом він рідше з’являється. Жінка каже, що бачила його з чорнявою дівчиною, та Она вважає, що то була їх однокурсниця Мона. Вона не вірить у його зраду.
ОНА просить тьотю Хону дати їй додаткову порцію їжі й платить їй десятку. Вона веде з тьотею розмову про минуле: розповідає про шкільне суперництво з хлопцем, який був найрозумнішим, чесним і принциповим, а нині займає високу посаду. Згадує, що сама досягла успіхів завдяки наполегливості, а інші мали зв’язки.
У розмові згадуються «чорні атестати», «чорна молодь», радянські або тоталітарні риси суспільства, система дорадників, що наглядають за людьми.
ОНА просить тьотю Хону купити щось «найдешевше», дає гроші й просить здачу залишити собі. Тим часом слухає новини з радіо про політичні події, вибух Південної мольви, переселення мешканців.
Коли тьотя Хона повертається, з’ясовується, що «покупку» не вдалося здійснити – її зупинив невідомий чоловік, що, можливо, був дорадником. Через нього жінка віддала всі гроші. ОНА вибачається і віддає ще пʼятдесятку. Нарешті отримує пляшку з напоєм, дякує тьоті Хоні та прощається.
ОНА ніжно тримає пляшку, п’є дві чарки поспіль і, трохи оговтавшись, вмикає пісню “Горіла сосна, палала”. Дістає зі шафи весільний вельон, надягає його і починає танцювати в інвалідному візку. Танцює «страшно гарно».
ДІЯ ДРУГА
ОНА вимикає магнітофон, ховає весільну фату у шафу, поправляє волосся і виглядає у вікно. Вона знову починає розмовляти з тіткою Хоною. Героїня розповідає, що не встає з ліжка та крісла, бо паралізована — це сталося понад пів року тому.
Причиною її травми була участь у студентській демонстрації проти мольви (згадка про Есесем і сірі сорочки — натяк на політичний чи громадський рух). Під час мітингу вона прикувала себе наручниками до воріт університету, аби показати свою рішучість. Та коли поліція протаранила ворота бронетехнікою, то її важко травмувало. Після цього вона провела багато часу в лікарні й більше не може ходити. Її дивом врятували, але тепер вона — людина з інвалідністю.
Після цієї болісної розповіді дзвонить телефон. Спершу вона говорить з холодним тоном — це телефонує знайома Мона, яку вона називає паразитом. Она обурюється, що ця дівчина (Мона) все життя копіювала її — манери, одяг, звички, навіть стиль життя. Вона переконана, що Мона намагалася відібрати в неї хлопця, і різко обриває розмову.
Коли Мона телефонує вдруге, героїня не стримує емоцій. Мона, очевидно, повідомляє щось болюче, можливо, що хлопець уже не з героїнею. Вона не вірить словам, звинувачує Мону в брехні. Наприкінці вона кидає трубку, згортається в кріслі й прикриває обличчя руками.
ОНА, пригнічена після попередньої розмови, знову отримує телефонний дзвінок. Вона відповідає мляво та неохоче. Телефонує чоловік, із яким її пов’язувало минуле, протестний рух і, як з’ясовується, особиста трагедія. Вона прямо запитує, чи це він викликав поліцію на демонстрацію, під час якої її травмувало. Від обурення і болю переходить до шоку: повідомляє, що тоді втратила дитину, про яку він, імовірно, навіть не знав. Її обурює, що вона стала жертвою не лише політичної боротьби, а й чиєїсь цинічної маніпуляції. Жінка звинувачує його в зраді та кладе слухавку.
Жінка сидить у тиші. Телефон знову дзвонить — цього разу вона змінює тон, говорить строго і впевнено. Це якась вища посадова особа (вона звертається до нього як до “пана старшого дорадника”), і стає зрозуміло, що жінка виконує роль, можливо, шпигунську або агентурну.
Після розмови вона встає з інвалідного візка, розминає ноги, перевдягається, одягає сукню та туфлі. Коли у двері дзвонять, вона знову повертається в крісло, вкриває ноги пледом і каже:
“Так! Відчинено! Прошу, заходьте!”
Автор переказу – Гнатюк Юлія
Авторські права на опублікований матеріал належать сайту dovidka.biz.ua.
