“Марсіани” скорочено читати оповідання про війну українського письменника Павло Вишебаби варто кожному, адже воно показує людяність та відповідальність українських воїнів.
Павла Вишебаби «Марсіани» скорочено
Група українських військових рухалася Донеччиною у бік передової, щоб приєднатися до побратимів, які вже тримали оборону. Серед бійців були хлопці з різних регіонів України, і багато хто з них вперше бачив терикони. Вражені незвичними краєвидами, вони почали знімати пейзажі на телефони. Один із військових жартома коментував відео для дружини, кажучи, що вони висадилися на Марсі.
Сонце сідало, а навколо були лише поля та дороги. Ворог активно використовував дрони, тому бійцям потрібно було знайти приховане місце для ночівлі. Офіцери ухвалили рішення переночувати у найближчому селі, а на світанку вирушити далі.
Заїхавши у село, солдати побачили наслідки війни: частина будинків була розбита, у деяких вибиті вікна та пошкоджені дахи. Проте на вулицях залишалися кілька місцевих жителів — літні люди, які порались на городах і ремонтували теплиці. Вони розповіли, що більшість мешканців уже евакуювалися.
Бійці не хотіли заходити до чужих осель, навіть до покинутих. Вони почали шукати інше місце для ночівлі. Частина розмістилася у невеликій амбулаторії, а інші знайшли дитячий садок. На дверях будівлі була прикріплена записка, написана українською мовою. У ній вихователі пояснювали, що всі працівники евакуювалися, але вірять у повернення. Вони дозволяли заночувати у приміщенні, залишили ключ у схованці та вказали, як увімкнути воду, з проханням потім її перекрити.
Всередині дитячого закладу затишно та спокійно, таке враження, що діти тут були ще зранку: маленькі стільчики, м’які іграшки, дитячі ліжечка. Атмосфера тепла та затишку контрастувала з суворою військовою реальністю. Вояки, у брудних берцях, зі зброєю в руках, почувалися тут, як чужі. Один із них навіть пожартував, що тепер вони — справжні марсіани, які прилетіли у затишний світ дітей.
Оглядаючи садочок, один із бійців, Ромчик із Харкова, не зміг стримати емоцій… Він каже, що у цьому місці повинні бути діти, а не солдати зі зброєю. Всі погоджуються з ним і починають прибирати, щоб нічого не забруднити чи не зіпсувати.
Ці слова зачепили всіх. Солдати не хотіли порушувати гармонію цього місця, тому замість того, щоб одразу лягти спати, почали прибирати. Вони познімали берці, знайшли пилосос, ганчірки для миття підлоги та ретельно все очистили. Килими скрутили, іграшки та білизну акуратно склали вбік, щоб нічого не забруднити.
Один із військових сів за фортепіано та заграв мелодію. Під звуки музики вони продовжували працювати: хтось пилососив, хтось замітав, хтось відтирав підлогу.
Коли робота була завершена, солдати розклали спальні мішки у кімнаті, де на стіні було намальоване вогнище тата Карло. Засинаючи, один із них подумав, що за цим малюнком могли б бути двері в інший світ — у мирну реальність, де на цій підлозі не сплять військові зі зброєю, а діти готуються до свята весни.
Вранці вони поспішали і не залишили записки. Якби вони могли її написати, то, мабуть, звернулися б до дітей так:
“Дорогі діти, до вас прилітали марсіани. Вибачте, що з необачності зламали одне підвіконня, серед наших інструментів не було таких, щоб його полагодити. Все інше прибрали, як для своїх дітей. Якщо ви читаєте це, значить, на Землі закінчилась війна, і ми повернулися на Марс. Мріємо залетіти до вас у гості на концерт, тож готуйтесь добре!”
