«Мені однаково, чи буду…» аналіз

Аналіз вірша «Мені однаково, чи буду…» – тема, ідея, віршовий розмір, жанр, художні засоби та інші питання розкриті в цій статті. Ця інформація допоможе підготувати літературний паспорт твору.

«Мені однаково» — вірш Тараса Шевченка, написаний 17-19 травня 1847 у Санкт-Петербурзі і входить до циклу «В казематі».

«Мені однаково, чи буду…» аналіз (паспорт)

Рік написання: 1847

Літературний рід: Лірика.

Жанр “Мені однаково”: Ліричний вірш (медитація).

Вид лірики: Громадянська (медитативна).

Поезія Т. Шевченка “Мені однаково, чи буду…” є зразком медитації.

Провідний мотив: Патріотичні почуття відповідальності за батьків­щину.

Віршовий розмір “Мені однаково” — ямб.

Тема “Мені однаково”: відтворення почуття громадянської мужності, духовної стійкості і незламності, відданості Батьківщині й народові, роздум поета над важкою долею власного рідного краю.

Ідея “Мені однаково”: віра письменника у неминучість повалення царського гніту, відродження України.

 Основна думка: Т. Шевченко не байдужий до страждань українців, до їх майбутнього; осмислення своєї недолі як частки страждань уярмленого народу.

Художні засоби «Мені однаково, чи буду…»

Художні засоби використані в поезії Т. Шевченка “Мені однаково, чи буду”:

• Епітети – люди злії, лукавії, славній Україні, окраденую (Україну),
• метафора – злії люди Україну присплять,
• оксиморон – Малого сліду не покину // На нашій славній Україні, На нашій — не своїй землі

Композиція «Мені однаково, чи буду…»

Вірш можна поділити на дві частини: 18 рядків — перша частина, 5 рядків — друга.

Побудований твір на протиставленні, функцією зв’язку й протиставлення між частинами наділений сполучник та.

«Мені однаково» ідейно-художній аналіз

Сумна доля чекає ліричного героя. Він скоріш за все засуджений на висилання до Сибіру. Але особисті страждання страждання не лякають його.

Митцеві не страшно й бути забутим людьми. Трагічне його невільницьке і сирітське минуле привчили його до страждань і забуття. Сумна доля чекає в’язня: все, що задумав написати, згине разом із ним. Герой уважає, що зроблено дуже мало для славної України; щоб залишитися у пам’яті народній, слід зробити більше. Не будуть нащадки згадувати у молитвах, але й це не головне. А головне, що трагічна доля чекає Україну. Її грабують безжальні пани, вони душать її волю, її намагання стати щасливою.

Як справжній патріот саме через це найбільш карається поет.

У творі ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо російські самодержці присплять національну свідомість українців і викоринять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави:

Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять.

Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається:

Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.

Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні».

Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі: «На нашій — не своїй землі». Та перед цими рядками є й інші: «На нашій славній Україні». З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого — все таки, «не своя», бо невільна, сама собі не належить.

Саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але наразі відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й «малого сліду».

Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що «малого сліду не полише на Україні і що його «не пом’яне батько з сином». Ці запевнення поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть,— все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків:

Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую збудять…
Ох, не однаково мені.

У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість у час її оновлення та відродження. Тому з повним правом можна вважати поезію «Мені однаково, чи буду…» зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.

Історія написання «Мені однаково, чи буду…»

Чим уважніше вчитуєшся у Шевченкову поезію «Мені однаково, чи буду…», тим виразніше вимальовується перед нами постать поета як національного пророка. Участь у роботі Кирило-Мефодіївського братства дозволила йому простежити пожвавлення національного руху в Україні.

Поет розумів, що це тільки початок поступового накопичення визвольної енергії народу. Тому не дивно, що грубе придушення національного руху, розгром таємного товариства спричинили появу вірша «Мені однаково, чи буду…».

Поезію “Мені однаково, чи буду” написано в період перебування письменника в казематі у 1847 р.

Аналіз твору “Мені однаково” можна доповнити через коментарі, адже так ви допоможете своїм одноліткам розширити знання.

Вірш «Мені однаково, чи буду…» Т. Шевченко читати

Мені однаково, чи буду 
Я жить в Україні, чи ні. 
Чи хто згадає, чи забуде 
Мене в снігу на чужині – 
Однаковісінько мені. 
В неволі виріс меж чужими, 
І, не оплаканий своїми, 
В неволі, плачучи, умру, 
І все з собою заберу, 
Малого сліду не покину 
На нашій славній Україні, 
На нашій – не своїй землі. 
І не пом’яне батько з сином, 
Не скаже синові: “Молись, 
Молися, сину: за Вкраїну 
Його замучили колись”. 
Мені однаково, чи буде 
Той син молитися, чи ні… 
Та не однаково мені, 
Як Україну злії люде 
Присплять, лукаві, і в огні 
Її, окраденую, збудять… 
Ох, не однаково мені.

[1847, С.-Петербург]

Вірш «Мені однаково, чи буду…» слухати