Оповідання “Мій злочин” — це щемлива сповідь дорослої людини, яка пригадує подію з дитинства, що залишила на її совісті глибокий слід. Читати скорочено “Мій злочин” варто кожному, щоб знати, що жорстокість неможливо забути.
Іван Франко “Мій злочин” дуже скорочено
Оповідач розпочинає з емоційного зізнання — він не може більше тримати в собі страшний спогад зі свого дитинства, який мучить його все життя. Він згадує весняний день, коли був ще хлопчиком у селі. Разом з іншими дітьми він бавився на природі, бігав по лісах, луках, милувався природою — могутніми деревами, джерелами, ставками.
Під час прогулянки хлопці побачили у кущах незвичайного птаха, який не літав, а лише бігав. Оповідач упіймав його — це був маленький болотяний пташок із сірим блискучим пір’ячком. Всі діти захоплювалися красою птаха, і оповідач вирішив забрати його додому, сподіваючись його приручити й вигодувати.
Він не тримав пташку в клітці, а посадив його між шибками вікна, де було більше простору. Але пташка не їла, не пила, не літала — лише сумно бігала вздовж скла і дивилася на вільний світ за вікном.
Оповідач намагається доглядати за спійманим пташком. Він кладе йому різну їжу — хліб, просо, мух, воду — але пташок не торкається нічого, лише сумно дивиться у вікно на захід сонця. Наступного ранку птах усе ще не їсть і поводиться так само. Хлопчик приносить слимаків, хробаків і жаб’ячу ікру, але пташка й на це не реагує.
Пташка сумувала і слабшала з кожним днем. Хлопець відчув жаль, коли побачив, як птах тужить за волею, і навіть почув внутрішній голос, що просив його відпустити бранця. Але з іншого буку він сподівався приручити пташку, тому не відпускав її. Ввечері хлопчик не випускає пташку, бо боїться, що його з’їсть кіт.
Наступного ранку хлопець прокинувся дуже рано і поспішив до пташки, яку тримав у неволі. Пташка не їла й виглядала знесиленою, сиділа мовчки, дивлячись у вікно на волю. Вона дозволила себе взяти на руки і подивилася на хлопця сумними очима, ніби розуміла, що її чекає.
Він виніс її на двір, і пташка спокійно сиділа у його долоні. Її тепло і м’яке пір’я викликали в ньому різні почуття: з одного боку — співчуття, з іншого — жорстока думка про те, як смачною може бути її смажене м’ясо. Усередині нього точилася боротьба між добром і дитячою впертістю: одна частина душі благала відпустити пташку, інша — не хотіла поступатися, бо це була “його здобич”.
Коли він розкрив долоню, пташка не полетіла. Цим хлопець виправдав своє бажання: “бачиш, сам не хоче”, — подумав він. І в наступну мить, піддавшись жорстокому імпульсу, він убив пташку — викрутив їй шию. Побачивши її мертвим, відчув жахливе усвідомлення скоєного: він вчинив безглузде і жорстоке вбивство. Пташку вже не можна було ні з’їсти, ні повернути до життя. Він кинув її тіло, охоплений соромом і жалем, і втік, не маючи сили навіть дивитися на свій злочин.
Спочатку він хотів плакати, але сльози не приходили. Душевний біль стискав його настільки сильно, що йому здавалося: пташка залишається в його серці, дивиться сумними очима і шепоче: “Я знав, що моя весна пропала”.
Минуло кілька днів, і дитяче серце забуло про трагедію. Та з роками, коли на героя впало перше велике життєве нещастя, він раптом згадав ту подію. Пташка повернулася у спогадах — її сумний погляд знову пронизав його душу. Відтоді герой ніколи не зміг забути цей випадок. Він усвідомив, що все погане, що було в його житті, сконцентрувалося в цьому одному безглуздому вчинку — у вбивстві беззахисного пташка.
Пам’ять про пташку не дає йому спокою — він чує її дзьобик, що стукає у шибку, і прокидається. У моменти болю й розпачу він сам відчуває себе як та маленька беззахисна пташка, яку тримає в жмені нерозумна сила, що може в будь-який момент знищити без причини.
