«Не пора, не пора, не пора…» аналіз
Жанр – громадянська лірика. Поема – вияв громадянської позиції поета, небажання служити москалеві, звернення до народу.
Ідея-заклик до боротьби проти російської окупації.
Ліричний герой звертається до українців із закликами до боротьби. У вірші чітко видно, як він переймається долею України, в його словах закладене послання до нашого народу, яке він так прагнув здійснити.
Художні засоби:
– епітети: (кривда)стара; рідна(хата), прокляття(мара);(пора) великая; завзята, важна(боротьба); рідний(краю).
– метафори: в рідну хату вносити роздор; незгоди проклята мара.
Римування – перехресне.
Віршовий розмір – трьохстопний анапест. Рима чоловіча.
І. Франко написав вірш «Не пора, не пора, не пора…» у складний для себе період арештів і переслідувань і включив його до циклу «Україна».
Точний час написання — невідомий. Літературознавці датують його 1880 р., посилаючись на лейпцизьке видання «З вершин і низин» (1920). Адресовано вірш українцям Російської та Австро-Угорської імперій. І. Франко закликав їх відродитися духовно, згуртуватися для боротьби за свою єдність:
Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
У цих словах — переконаність, що настав час звільнитися від монархічних режимів Росії та Австро-Угорщини, зайнятися національними справами.
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить!
Наголосивши на «кривді старій», Франко прагнув воскресити в пам’яті українців усі нещастя, заподіяні польським і російським режимами. У другій строфі він конкретизував свої заклики:
Не пора, не пора, не пора
За невигласків лить свою кров
І любити царя, що наш люд обдира,
Для України наша любов!
Третя строфа утверджує ідею національної єдності українського народу, консолідації його прогресивних сил:
Не пора, не пора, не пора
В рідну хату вносити роздор!
Хай пропаде незгоди проклята мара!
Під Украйни єднаймось прапор!
Остання строфа гімну — свідчення любові до України, готовності до активної праці за її «волю і славу, і честь», своєрідна характеристика доби, її діячів та патріотичної мети:
Бо пора ця великая єсть:
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю і славу, і честь,
Рідний краю, здобути тобі!
За словами Ф. Погребенника, «такого сильного, могутнього революційного слова, сповненого віри у визволення народу, такого відчайдушного заклику до боротьби за святі ідеали українська поезія до Франка не знала».
У перших трьох строфах вірша паралельно розгортаються два контрастні за змістом ряди образів. Перший уособлює соціальне зло, від якого потерпають українці: «Москалеві й ляхові служить», «За невигласків лить свою кров і любити царя, що наш люд обдира», «В рідну хату вносити роздор» (ці цитати вказують на характерну для українського менталітету ваду).
Другий ряд образів — перелік патріотичних гасел: «Нам пора для України жить», «Для України наша любов», «Під Украйни єднаймось прапор». У них звучить назва країни, яку тривалий час витравлювали зі свідомості народу, штучно замінюючи словом «Малоросія». Пафос висловлювань підсилено анафорою «Не пора, не пора, не пора».
Композиція твору, елементи віршової техніки (тристопний анапест і чоловіче римування, стилістичні засоби) створюють впливовий та мобілізуючий ритм поезії, яка згодом стала популярною патріотичною піснею. Український педагог, письменник і громадський діяч Антін Крушельницький зазначав, що цей вірш своєю популярністю завдячує сильній, енергійній арії і насамперед переслідуванням «з боку польської суспільності».
За твердженням Б. Лепкого і В. Щурата, основою мелодії гімну є мотиви давнього німецького маршу. Її неодноразово опрацьовували різні композитори, особливо поширена — музика Д. Січинського.
Найпопулярнішим гімн І. Франка був на початку XX ст. серед української студентської молоді, якій не вдалося домогтися перетворення Львівського університету з австро-польського навчального закладу на український і довелося переходити на навчання до закордонних університетів. В альманаху «Січ» за 1909 р. ідеться про велике студентське віче у листопаді 1901 року, під час якого гімн «Не пора, не пора, не пора…» вперше пролунав на вулицях Львова як гімн. Згодом його підхопили січові стрільці. У радянські часи вірш просто вилучали із циклу «Україна».
