«Острів скарбів» Частина шоста
КАПІТАН СІЛВЕР
Розділ XXVIII
У ворожому таборі
Червонаве світло смолоскипа, осяявши середину блокгаузу, підтвердило найгірші з моїх здогадок. Пірати захопили будинок і всі наші припаси — і барильце з бренді, і солонина, і мішки з сухарями були на тому самому місці. Але мене вжахнуло те, що жодного бранця я не побачив. Я міг подумати лише одне: що всі вони загинули! Серце моє затерпло в грудях. Чом я не лишився і не загинув разом з ними!
У блокгаузі були всі шестеро піратів — більше ніхто з них не зостався живий. П’ятеро їх, з розчервонілими й опухлими обличчями, ледве очумавшись від п’яного сну, схопилися на ноги. А шостий тільки звівся на лікті. Мертвотно бліде лице й закривавлена пов’язка у нього на голові свідчили, що його поранено, і то зовсім недавно. Я пригадав, що під час нападу на блокгауз одного з піратів підстрелили, і він сховався в лісі; мабуть, це він і був.
На плечі Довгого Джона сидів папуга й чистив дзьобом пір’я. Власник папуги здавався блідішим і суворішим, ніж звичайно. На ньому був усе той самий ошатний сурдут, в якому він приходив сюди пропонувати перемир’я, тільки тепер увесь завожений, вимащений глиною і подертий колюччям.
— Ти ба! — сказав він. — Та це ж сам Джім Гокінс, хай йому чорт! Завітав у гостину, га? Ну, то заходь, просимо до господи!
Він сів на барильце з бренді й почав натоптувати люльку.
— Подай мені вогню, Діку, — попросив він і, запаливши, мовив далі: — Дякую, друже. Можеш кинути головешку назад у багаття. А ви, джентльмени, не соромтеся й лягайте. Вам нічого стояти перед містером Гокінсом, він пробачить вашу нечемність, повірте! Отож ти, Джіме, — звернувся він до мене, витягаючи люльку з рота, — завітав до нас. Це вельми приємна [126] несподіванка для бідолашного старого Джона! Я з першого погляду побачив, що ти спритний хлопець. Але цього від тебе я таки не сподівався, їй-бо!
На все це, ясна річ, я не відповів нічого. Притиснутий спиною до стіни, я намагався сміливо дивитись в очі Сілверові, хоч на серці у мене був чорний розпач.
А він невимушено пихнув люлькою раз-другий і поновив мову:
— Ну, коли ти вже тут, Джіме, то я скажу тобі, що в мене на думці. Ти мені завше був до душі, бо ти хлопець хвацький. Дивлячись на тебе, я згадую, що і я колись був такий молодий та гожий. Мені весь час хотілося, щоб ти пристав до нас, одержав свою частку скарбів і помер заможним паном, і ось ти, лебедику, і прийшов. Кап’тан Смоллет — чудовий моряк, це я завше кажу, тільки надто крутий щодо дисципліни. “Як треба, то треба”, — вважає він, і цілком слушно. Тож ти маєш стерегтися кап’тана. Та й доктор лютий на тебе. “Невдячний поганець!” — ось що він про тебе сказав. Справа, виходить, така: вернутись назад до своїх тобі не можна, бо вони тебе не приймуть. І коли ти не хочеш створити ще третю команду, себто лишитись на самоті, то мусиш пристати до кап’тана Сілвера.
Від слів піратових мені аж полегшало на душі: отже, мої друзі ще живі! І хоч я почасти повірив Сілверові, що вони й справді обурені моїм дезертирством, він мене більше врадував, аніж засмутив.
-Я вже й не кажу про те, що ти в наших руках, — провадив далі Сілвер, — бо ти й сам це бачиш. Але, як на мене, то краще переконати, ніж залякати. Коли тобі любо з нами — приєднуйся до нас, а коли ні, то так щиро й скажи, Джіме, по своїй волі. І хай дідько мене візьме, коли який моряк був одвертіший з тобою, як оце я!
— То я маю щось відповідати? — спитав я тремтячим голосом.
За його ледь глузливою балаканиною прочувалася смертельна загроза, і від цього щоки у мене розпашіли, а серце в грудях боляче стислося.
— Ніхто тебе, хлопче, не силує,— сказав Сілвер. — Зміркуй сам. Та й квапитись нам нікуди: бачиш, це ж так мило бути в твоєму товаристві!
— Ну що ж, — відповів я, трохи посмілішавши, — коли я маю вибирати, то ви повинні перше сказати мені, що тут сталося, чом ви тут і де тепер мої друзі.
— Що тут сталося? — похмуро бовкнув один з піратів. — На це треба добрячого розумаку, аби все допаду розшолопав! [127] — Стули свою халяву, поки тебе не питають! — брутально урвав його Сілвер. А тоді попереднім своїм поштивим тоном звернувся до мене: — Учора вранці, містере Гокінсе, — сказав він, — до нас прийшов доктор Лівсі з білим прапором. “Кап’тане Сілвере, — сказав він, — вас зраджено. Шхуна зникла”. Що ж, воно й правда, як ми трохи були випили та пісень співали, то й не завважили нічого. Ніхто бо з нас не стежив за судном. Розглянулися ми — а побий мене грім, нема таки шхуни! Зроду-віку я не бачив таких ідіотських пик, як були тоді у наших хлопців, і ти можеш повірити, що моя була найідіотськіша. “Тож ідім на мирову”, — сказав доктор. І ми пішли на мирову, я й він, і нам дісталися ваші припаси, ваша горілка, дрова, що ви назбирали, цей ваш блокгауз і вся ваша, як то мовиться, снасть від рей до кільсона*. А самі вони кудись подалися, я навіть не знаю куди.
Сілвер спокійно пахнув з люльки й мовив далі:
— А щоб ти не взяв собі в голову, ніби й тебе включили в мирову, то ось тобі, що було сказано наостанку: “Скільки вас лишилося?” — спитав я. — “Четверо, — відповів доктор, —і один з наших поранений. А щодо цього хлопчиська, то я не знаю, де він, чортяка, подівся, — так сказав доктор, — і не хочу знати. Він нам уже в печінках сидить!” Оце такі були останні його слова.
— І це все? — поцікавився я.
— Все, що тобі треба знати, синку, — відповів Сілвер.
— А тепер я маю вибирати?
— Та вже ж не інакше, — мовив Сілвер.
— Гаразд! — почав тоді я. — Я не такий дурний і добре знаю, що мене чекає. Та хай буде, що буде — мені все одно! Відколи я спіткався з вами, смерть мені не дивина. Але ось що я вам скажу, — мовив я, чимдалі більше збуджуючись. — По-перше, становище ваше погане: шхуну ви втратили, скарб втратили, людей своїх втратили. Вся ваша справа пропаща. І коли ви хочете знати, хто все це спричинив, то знайте: це я і ніхто інший. Я сидів у діжці з-під яблук того вечора, коли ми побачили землю, і я підслухав вас, Джоне, і тебе, Діку Джонсоне, і Гендса, що лежить тепер на дні моря, і не минуло й години, як я усе до слова переповів своїм друзям. А щодо шхуни, то це я перетяв якірну линву, це я вбив тих, кого ви залишили на борту, і це я відвів шхуну туди, де вам її ніколи не знайти. Ви пошилися в дурні, бо від самого початку всі ниточки сходилися в моїх руках, і я боюсь вас, як торішнього снігу. Хочете — вбийте мене, хочете — лишіть живим, воля ваша. Але якщо ви залишите мене живим, то я забуду все минуле, і коли вас притягнуть до суду за піратство, спробую [128] вам допомогти. Тож це ви маєте робити вибір. З моєї смерті вам ніякої вигоди. А якщо ви залишите мене живим, то я допоможу вам врятуватись від шибениці.
Я замовк, бо — не критиму від вас — хвилювання перехопило мені дух. На мій подив, пірати навіть не ворухнулись і тільки вирячились на мене, мов ті барани. Не давши їм часу отямитись, я повів далі:
-1 ще, містере Сілвере, — сказав я, — ви, сподіваюся, кращий за інших у цій компанії. Тож у разі моєї смерті, прошу, розкажіть докторові все, як було.
— Матиму це на увазі, — відказав Сілвер таким чудним тоном, що я ну ніяк не міг второпати, чи глузує він з мене, чи Йому таки сподобалась моя сміливість.
— А ще пригадайте, — скрикнув нараз багрянолиций старий матрос на ім’я Морган, якого я колись бачив у таверні Довгого Джона в Бристольському порту, — що це саме він пізнав і Чорного Пса!
— І це ще не все, — докинув корабельний кухар. — Він, побий мене грім, той самий хлопчисько, що потяг карту зі скрині Біллі Бонса. Через цього Джіма Гокінса геть усі наші нещастя!
— То чого з ним цяцькатись! — лайнувшись, вигукнув Морган.
Вихопивши ножа, він так прудко скочив на ноги, наче був двадцятилітком.
— Ані руш мені! — закричав Сілвер. — Ти що за один, Томе Моргане? Може, ти тут кап’тан? То я покажу тобі, де твоє місце, бісова душа! А будеш мені перечити, то підеш туди, куди вже до тебе пішло чимало таких жевжиків за останні мої тридцять років — хто на рею, а хто, хай йому трясця, рибам на поживу! Затям це, Томе Моргане: не було ще такого, що заїдався зі мною і не поплатився за це життям!
Морган мовчав, але решта піратів невдоволено загули.
— Том має слушність, — сказав один.
— Досить мені вже макітрили голову, — пробуркотів другий. — Хай мене повісять, коли я дамся, аби ти мене поштурхував, Джоне Сілвере.
— То чи не хоче хто з вас, джентльмени, помірятися зі мною? — ревнув Сілвер, нахиляючись уперед на барильці й тримаючи в правиці запалену люльку. — Назвіть мені такого, чень у вас же язики не повідсихали? Ану, виходь котрий —дістати, що йому належиться. Чи на те я прожив стільки років на світі, щоб якийсь розпірений п’яничка ставав мені впоперек дороги на схилку мого віку? Ви знаєте наш звичай. Ви всі тут, як ви самі себе звете, джентльмени фортуни. Тож я до ваших послуг. Хай хто більший зух, витягне свого [129] кортика, і я, хоч Каліка, перше ніж погасне ця люлька, побачу, які на колір його тельбухи!
Ніхто ані ворухнувся, ані відповів.
— Отакі ви завше, — мовив далі Сілвер, знову беручи люльку до рота. — Жваві хлопці, ніде правди діти. Та ви останні плохуни, як до бою! Але, може, розумієте ви просту людську мову? Таже я тут кап’тан, ви самі мене обрали. І обрали тим, що я на цілу милю розумніший за вас усіх. Як не хочете битися зі мною, як годиться джентльменам фортуни, то коріться, бодай вам чорт! І я вас навчу коритися! Цей хлопчисько припав мені до вподоби, бо я зроду не бачив такого зважливого, як він. Він появив більше сміливості, ніж будь-хто з вас, що принишкли, як ті щурі! І я вам ось що скажу: тільки хто пальцем його зачепить, матиме справу зі мною. А я слів на вітер не кидаю, затямте.
Запала довга мовчанка. Я стояв, прихилившись до стіни, а серце моє все так само калатало, наче молот, хоч у мене вже з’явилась надія на порятунок. Сілвер сидів, прихилившись до стіни й схрестивши руки; він спокійно попахкував люлькою і тільки крайчиком ока пильно стежив за своєю буйною командою. Пірати відійшли в дальній куток блокгаузу й стали там перемовлятись — їхнє шепотіння долинало до мене, мов дзюрчання струмка. Час від часу вони оглядалися, і тоді червонаве світло смолоскипа осявало їхні збуджені обличчя. Проте поглядали вони не на мене, а на Сілвера.
— Ви ніби хочете щось сказати? — запитав Сілвер, спльовуючи далеко поперед себе. — То шкварте. А ні, то позамикайте губи.
— Перепрошую, сер, — відказав один пірат з недобрим таким лицем, — ви вправно послуговуєтесь деякими правилами, але, може, будете ласкаві згадати, що є ще й інші правила. Команда незадоволена, вона не дозволить, аби нею попихали, вона має свої права, як і всяка інша команда. За нашим звичаєм ми маємо право зібратись і порадитись. Перепрошую, сер, поки що ви в нас старший, але я хочу скористатися зі свого права й піти на раду.
І, віддавши Сілверові шану належним чином, довготелесий жовтоокий матрос років тридцяти п’яти попростував до дверей і вийшов з приміщення. Слідом за ним один по одному повиходили й інші, кожен віддавав Сілверові шану й промовляв щось на своє виправдання.
— Згідно з нашим звичаєм, — сказав один.
— На сходини, — мовив Морган.
Урешті зосталися тільки ми вдвох із Сілвером, і смолоскип біля нас. [130]
Корабельний кухар одразу ж витяг люльку з рота.
— Слухай, Джіме Гокінсе, — ледь чутно прошепотів він, — ти на волосинку від смерті, ба навіть гірше — тобі загрожують тортури. Вони хочуть мене скинути. Та пам’ятай, що я обстаю за тобою. Я не збиравсь цього робити, але ти сказав кілька слів, і я передумав. Мене взяв розпач, що я так безглуздо програв і можу попасти на шибеницю. Але я побачив, що ти тямущий хлопець. І я сказав собі: “Заступися за Гокінса, Джоне, а Гокінс заступиться за тебе. Ти, Джоне, його остання карта, а він, побий мене грім, він — твоя остання карта! Послуга за послугу, — сказав я. — Ти врятуєш собі свідка на суді, а він врятує твою шию від зашморгу”.
До мене почало потроху доходити.
— Ви гадаєте, що ваша справа пропаща? — запитав я.
— Та вже ж бо, хай йому грець! — відповів він. — Коли шхуна пропала, значить, нам світить шибениця, і квит. Тільки я глянув на бухту, Джіме, і побачив, що шхуна зникла, то хоч який я упертюх, а зрозумів, що наше діло швах. А ці хай собі радяться, всі вони — телепні й боягузи. Я спробую врятувати від них твою шкуру. Але слухай, Джіме, — я тобі, а ти мені: ти у свою чергу вирятуєш Довгого Джона від шибениці.
Мене це страшенно вразило: тож які мусять бути кепські в них справи, коли цей старий піратюга, їхній заводій, хапається за будь-яку соломинку!
— Що зможу, те зроблю, — пообіцяв я.
— То й згода! — вигукнув Довгий Джон. — Ти так певно це кажеш, що я, присяйбі, маю тепер надію на порятунок.
Він пошкутильгав до смолоскипа, встромленого поміж купи дров, і знову розпалив люльку.
— Зрозумій мене, Джіме, — провадив далі Сілвер, повернувшись на своє місце. — У мене ще є голова на в’язах, тож я тепер на боці сквайра. Я знаю, що ти відвів шхуну кудись у безпечне місце. Не знаю, як ти це впорав, але я певен, що шхуна ціла. Гендс і О’Браєн, я здогадуюся, сплохували. Та я ніколи й не покладався на них. Зауваж собі: я ні про що тебе не розпитую та й іншим цього не дозволю. Я знаю правила гри й бачу, що програв. І я розумію, що твоє горою. Ти такий молодий та завзятий, що ми з тобою стільки б могли наробити!
Він націдив у кварту бренді з барильця і запропонував мені.
— Покуштуєш, братику? — І коли я відмовився, сказав: — То я сам вип’ю трохи, Джіме. Мені треба підживитися, попереду ще так багато клопоту. До речі, про клопоти: пощо це доктор віддав мені карту, Джіме? [131]
Певно, на обличчі моєму з’явився такий подив, що Сілвер перестав розпитувати далі.
— А так, він дав мені карту, — додав він. — І щось за цим є, Джіме, щось є… — погане чи й добре.
Він знову ковтнув з кварти й похитав своєю великою головою, як людина, що сподівається найгіршого.
Розділ XXIX
Знову чорний знак
Нарада піратів ще тривала, коли один з її учасників увійшов до блокгаузу і, трохи глузливо, як мені здалося, віддавши Сілверові шану, попросив дозволу взяти на хвильку смолоскипа. Сілвер мовчки кивнув, і пірат пішов геть, залишивши нас двох у темряві.
— Заходить на бурю, Джіме, — сказав Сілвер, звертаючись тепер до мене зовсім дружнім і навіть панібратським тоном.
Я ступив до найближчої стрільниці й виглянув надвір. Багаття майже згасло, тільки тьмяно жевріли окремі вуглини, тож не дивно було, що змовникам знадобився наш смолоскип. Вони скупчились на укосі перед частоколом, один з них тримав смолоскипа, а другий стояв навколішках з розкритим ножем у руці, що виблискував у світлі місяця й головешки. Решта, трохи нахилившись над ним, наче приглядалися, що він робить. На свій подив, я помітив, що в нього, крім ножа, в руках ще якась книжка — річ зовсім не звична, як на пірата. Раптом він підвівся з колін, і весь гурт рушив до блокгаузу.
— Вони йдуть сюди, — сказав я і вернувся на своє попереднє місце, вважаючи, цю це буде нижче моєї гідності, коли пірати побачать, як я підглядаю за ними.
— Хай ідуть, друже, хай ідуть, — весело відгукнувся Сілвер. — У мене ще є порох у ладівниці.
Двері розчинилися, і п’ятеро чоловік, стовпившись на порозі, проштовхнули наперед одного зі своїх. За інших обставин, то воно смішно було б дивитись, як він поволі й остережливо переставляв ноги, простягти, однак, вперед стиснуту в кулак правицю.
— Підходь ближче, хлопче, — сказав Сілвер, — і не бійся: я тебе не з’їм. Давай сюди, тюхтію, що там у тебе в руці. Я знаю правила й депутата не займу.
Підбадьорений цими словами, пірат уже сміливіше підійшов до Сілвера, тицьнув йому щось у руку й ще хуткіш відбіг назад до своїх товаришів. [132]
Корабельний кухар розтулив долоню й глянув.
— Чорний знак! Я так і думав, — промовив він. — Але де ви дістали папір?.. Е! Та це ж лиха прикмета! Ви бо вирізали клапоть з Біблії! Який це йолоп порізав Біблію?
— Ото ж і є, бачите! — озвався Морган. — Хіба я не казав? Не казав я, що це не до добра?
— То це ви гуртом так надумали? — вів своєї Сілвер. —Тепер вам уже всім гойдатись на шибениці. Який це заплішений дурень мав при собі Біблію?
— Це Дік, — відповів один з піратів.
— Дік? Ну, то вже пора йому й прощення в Бога просити, — мовив Сілвер,— одгуляв він своє. Це я певно кажу.
Але тут утрутився довгов’язий з жовтими очима.
— Нема чого базікати, Джоне Сілвере! — сказав він. — Вся команда на сходинах, як велить звичай, ухвалила передати тобі чорний знак. Переверни його, як це годиться, і подивись, що там написано. Тоді собі можеш розводитись.
— Дякую, Джордже, — відказав корабельний кухар. — Ти завше був спритняк у справах і знаєш напам’ять усі наші правила. Я радий пересвідчитись у цьому, Джордже. Ну, то що ж там написано? Ага! “Скинуто”. Ось юно що! Чудово написано — так, наче друковано! Це твоя рука, Джордже? Ти, я бачу, тепер майже за ватажка в цій команді. Я не здивуюсь, коли тебе кап’таном оберуть. Але тим часом зроби таку ласку, дай мені головешку. Люлька моя зовсім згасла.
— Чуєш-но, — сказав Джордж, — годі вже дурити команду! Язиком ти на всі боки мастак, але твоє вже скінчилося. Злазь із барила й не заважай нашим виборам.
— Щось мені здавалося, ніби ти казав, що знаєш усі наші звичаї, — зневажливо відповів Сілвер. — А як ти їх не знаєш, то я знаю. Я ще тут трохи посиджу, бо я поки що ваш кап’тан, майте на увазі. І зостануся ним, поки ви висловите свої закиди, а я відповім на них. Доти ж ваш чорний знак і сухаря не варт. А от опісля буде видно.
— О, — сказав Джордж, — ми з тобою ніякого звичаю не порушуєм, ми по-чесному, атож. Ось тобі наші закиди. По-перше, ти завалив цей рейс — у тебе не вистачить зухвальства заперечити це. По-друге, ти за спасибі випустив ворога з цієї пастки. Чого їм хотілося забратись відціля? Я не знаю. Але ж цілком ясно, що їм цього хотілося. По-третє, ти заборонив нам напасти на них у болоті. О, ми бачимо тебе наскрізь, Джоне Сілвере! Ти ведеш подвійну гру, оце ж і клопіт з тобою. І, по-четверте, ти заступився за цього хлопчиська.
— І це все? — спокійно перепитав Сілвер. [133]
— Цього доста, — відказав Джордж. — Через твою нездарність ми зависнемо в зашморгу!
— Гаразд. Тепер слухайте мене. Я відповідатиму по черзі на всі ваші чотири пункти. То я завалив цей рейс? Добре, але ви всі знаєте, чого я хотів. І знаєте, що коли б слухали мене, то ми були б зараз на “Еспаньйолі”, усі живі й здорові, наївшись уволю пудингу, а скарби лежали б у нас у трюмі, хай вам чорт! А хто завадив мені? Хто підганяв мене, вашого кап’тана? Хто підсунув мені чорний знак, ледве ми висадилися на острів, хто закрутив весь цей чортів танок? Такий чудовий танок, і я витанцьовував разом з вами, а всі ми ну чисто як ті танцюри, що на лондонській шибениці вихляються. Хто це все накоїв? Ендерсон, Гендс і ти, Джордже Меррі! Ти єдиний лишився живий із цих баламутів. І ще маєш нахабство виставляти себе в кап’тани, ти, котрий занапастив нас усіх! А побий мене грім! Та це ж скільки світ світом, такого нахабства не бачено!
Сілвер замовк. З обличчя Джорджа та його спільників знати було, що слова кухареві не пропали марно.
— Це вам пункт перший! — скрикнув обвинувачений, витираючи піт з чола: говорив він так запально, що аж стіни двигтіли. — Але ж і гидко балакати з вами, присяйбі! Нема у вас ні тями, ні пам’яті, і я дивуюся, як це ваші матірки відпустили вас на море. На море! То це ви джентльмени фортуни? Штани вам латати, а не морем ходити!
— Облиш це, Джоне, — сказав Моргай. — Відповідай радше на інші пункти.
— Буде вам і на інші! — огризнувся Джон. — Вони так само нічого не варті. Ви кажете, що справа наша кепська. Та хай вам чорт — ви навіть збагнути цього не годні, наскільки вона кепська! Ми тепер так близько від шибениці, що в мене шия аж клякне, як подумаю. Я так і бачу, як вони висять у кайданах, а над ними птахи кружляють, і матроси тицяють на них пальцями. “Хто це такий?” — запитує один. “Це? Та це ж Джон Сілвер, я добре знав його”, — відповідає другий. І чути, як побрязкують кайдани, коли вітер гойдає повішених. Ось що загрожує нам усім, кожному з нас через нього, та Гендса, та Ендерсона, та інших йолопів. А коли хочете знати за четвертий пункт, про оцього хлопця, то побий його грім, хіба ж він у нас не заручник? І невже ми повинні отак задурно збутися заручника? Та нізащо в світі: адже ж він, може, — і я цьому не здивуюся, — наша остання надія! Вбити цього хлопця? Ні, я на це не пристану, браття. Ага, ще пункт третій. Е, тут багато чого можна сказати! Може, вам це пусте, коли до вас щодня приходить лікар, який скінчив коледж? Тобі, Джоне, з твоїм пробитим черепом, лікар уже не потрібен? Чи тобі, [134] Джордже Меррі, якого ще кілька годин тому тіпала пропасниця, в якого очі ще й зараз жовтаві, мов цитрини? Чи, може, ви не знаєте, що сюди має невдовзі прийти другий корабель на підмогу? Але він прийде, вже недовго чекати. І тоді побачимо, хто зрадіє, маючи заручника. Потім ще пункт другий: ви закидаєте мені, що я пішов на мирову. Та хіба ж ви самі не повзали отут навколішках, благаючи мене замиритися? Ви повзали навколішках, страхополохи, боялися, що подохнете з голоду, як не буде замирення! А втім, це все дурниці. Не заради цього пішов я на угоду. А ось заради чого!
І він кинув на підлогу шмат паперу, який я відразу пізнав. Це була та сама карта на жовтому папері, з трьома червоними хрестиками, що її я знайшов, загорнутою в церату, на дні скрині Біллі Бонса. Чому лікар віддав її Сілверові, — цього я ніяк не міг збагнути.
Натомість бунтівники, побачивши карту, зраділи до нестями. Вони накинулись на неї, мов коти на мишу. Карта переходила з рук у руки, один виривав її в іншого. Пірати лаялися, кричали, заливалися дитячим сміхом — хтось би подумав, що вони не тільки вже мацають золото руками, а навіть пливуть собі з ним безпечно додому.
— Так, — сказав один, — це Флінтова карта, нема сумніву. Отут написано, Дж. Ф”, ще й кривулька внизу, він завше так розписувався.
— Все це добре, — сказав Джордж, — але як же ми заберемо з собою скарби, коли не маємо корабля?
Сілвер нараз підхопився з барильця і, спираючись рукою на стіну, закричав:
— Стережися Джордже! Ще одне таке слівце, і я викличу тебе на герць. Як? А звідки я знаю? Це ти мав би мені сказати. Ти й усі інші, що через них я позбувся шхуни, бодай би ви згоріли! Та куди тобі з твоїм тарганячим мозком придумати щось путнє! Але бодай чемно розмовляти ти можеш і мусиш, Джордже Меррі, затям це!
— Таки й правда, — сказав старий Морган.
— Правда? Ще б пак! — підхопив корабельний кухар. — Ви згубили судно, а я знайшов скарб.То хто ж із нас вартніший? Але я складаю з себе свої звання, хай йому чорт! Обирайте собі, кого хочте за кап’тана. З мене годі!
— Сілвера! — загукали всі. — Тулуб назавше! Тулуб — наш капітан!
— Он якої ви тепер заспівали! — крикнув кухар. — Що ж, Джордже, голубе мій, доведеться тобі почекати до іншої нагоди. Щастя твоє, що я людина незлобива. Не така в мене натура. А тепер, браття, що робити з цим чорним знаком? [135]
Виходить, він тепер ні до чого, ге ж? Дік накликав на себе лихо, зіпсував свою Біблію, і все це даремно.
— А хіба ж вона не годиться для присяги? — пробурмотів Дік, видимо стурбований цією халепою на свою голову.
— Біблія з вирізаним крайчиком! — глузливо відказав Сілвер. — Та нізащо в світі! У ній тепер сили не більше, як у звичайному співанику.
— Та невже? — вигукнув Дік, якось наче зрадівши. — Ну, та нехай, така теж може на щось придатись.
— А цю штуку на тобі, Джіме, — на пам’ять, — сказав Сілвер, простягаючи мені велемовний клаптик паперу.
Він був завбільшки з велику монету і з одного боку чистий, бо його вирізали з останнього аркуша книги. На другому боці там було кілька віршів з Апокаліпсиса — у мене в пам’яті засіли звідти слова: “а поза ним пси і душогуби'””. З того боку, де друкований текст, усе було замащене вуглем. Він уже злазив і забруднив мені пальці. А де чистий бік, так само вуглем вивели одне слово: “Скинуто”.
Я зберіг цей чорний знак як цікавинку, і ось він зараз переді мною, тільки від того слова лишився тепер самий слід, мов подряпина нігтем.
На цьому закінчилися події тієї ночі. Усі ми, випивши по ковтку спиртного, невдовзі полягали спати — усі, крім Джорджа Меррі, якому Сілвер помстився тим, що поставив вартувати й погрозився покарати смертю, коли чогось не догляне.
Довго ту ніч не міг я склепити очей. Мені було про що думати, Бог свідок: і про людину, яку я вбив, рятуючи своє життя, і найбільше про подивугідну гру Сілвера, який намагався однією рукою тримати в покорі піратів, а другою хапався за всяку соломинку, аби врятувати своє нікчемне життя. Сам він мирно собі спав і голосно хропів. І хоч який він був пройдисвіт, а проте мене брав жаль за нього, що жив серед таких небезпек і був приречений на ганебну смерть у зашморгу.
Розділ XXX
На слово честі
Мене збудив — та, властиво, й усіх нас, навіть вартового, що аж підскочив, закунявши було коло дверей, — ясний дзвінкий голос із узлісся:
— Блокгауз, агов! Лікар іде!
І справді, то був лікар. Хоч я й зрадів, почувши його голос, та водночас і збентежився. Коли я згадав про власне самовільство, як я потайки втік від своїх, і до чого це призвело, в якій небезпечній компанії я опинився, мені стало так соромно, що я не міг глянути лікареві в обличчя.
Він, мабуть, устав ще затемна, бо тепер тільки розвиднялося. Підбігши до стрільниці, я побачив, що він стоїть по коліна в повзучих випарах, як колись був стояв Сілвер.
— Це ви, докторе? Доброго вам ранку, сер! — бадьоро вигукнув Сілвер, аж сяючи добродушністю. — Та й рано ж ви підхопилися! Але недарма кажуть, рання пташка — сама собі свашка. Ану, Джордже, розворушись, синку, та поможи докторові зійти на борт… У нас усе гаразд, докторе, ваші пацієнти бадьорі й веселі.
Так він теревенив, стоячи на вершині горба з милицею під пахвою, спираючись другою рукою на стіну блокгаузу, — зовсім як колишній Джон, і голосом, і поводженням, і виразом обличчя.
— А ми маємо несподіванку для вас, сер! — провадив він далі. — Один маленький блукач, хе-хе! Наш новий пожилець і столовник, сер, — таке моторне паруб’я! Спав він, як перший помічник кап’танів, бортом до борту з Довгим Джоном.
Тим часом доктор Лівсі переліз через частокіл і підійшов до кухаря. Голос його аж здригнувся, коли він запитав:
— Невже Джім?
— Саме він, — відповів Сілвер.
Лікар мовчки застиг на місці, наче неспроможний рухнутись.
— Ну що ж, — промовив він урешті. — Перше — діло, а вже потім забава, як би й ви сказали, Сілвере. Огляньмо-но наших пацієнтів.
За хвильку він увійшов до блокгаузу і, похмуро кивнувши мені, почав оглядати хворих. Здавалося, він не відчував ніякого страху, хоч мав би знати, що його життя висить на волосинці серед цих зрадливих шибайголів. Із своїми пацієнтами він розмовляв так, ніби це була звичайна візита до порядної англійської родини. Його поводження, гадаю, таки впливало на піратів: вони ставилися до нього так, немов нічого не сталося, немов він усе ще був корабельним лікарем, а вони — добропорядними матросами.
— Ти одужуєш, друже, — казав він піратові з перев’язаною головою. — Тобі таки пощастило. Либонь, у тебе голова міцна, мов залізна… А як ти, Джордже, почуваєшся? Та й пожовк же ти! Ні, печінка в тебе нікуди не годиться. Ти приймав ліки? Хлопці, він приймав ліки? [137]
— Аякже, сер, аякже! — озвався Морган.
— Бачите, відколи я став лікарем заколотників, або, точніше, тюремним лікарем, — пояснив з найлюб’язнішою посмішкою доктор Лівсі, — я вважаю для себе справою честі зберегти вас усіх живими для короля Ґеорґа, хай благословить його Бог, і для зашморгу.
Пірати перезирнулись, але мовчки проковтнули цей жарт.
— Дік щось нездужає, сер, — мовив один з них.
— Нездужає? — перепитав лікар. — Ану, підійди сюди, Діку, і покажи язика. О, зовсім не дивно, що він нездужає! Таким язиком можна й французів налякати. Ще один заслаб на пропасницю.
— Ага, — зауважив Морган. — От що значить псувати Біблії.
— От що значить бути справжніми віслюками, — в тон йому відказав лікар. —1 не мати бодай стільки глузду, щоб відрізнити чисте повітря від заразного і суху місцину від гнилого й згубного мочара. Дуже ймовірно — хоч це тільки моє припущення, — що ви всі підхопили малярію і що вона добряче вас витіпає, поки дасть вичухатись. І треба ж таке —отаборитись у болоті! Сілвере, ви мене дивуєте, їй-бо! Ви ж не такий дурень, як решта, але мені здається, що ви не маєте найменшого уявлення, як треба дбати про здоров’я.
Роздавши своїм пацієнтам ліки й висловивши їм належні приписи, які вони вислухали покірно, мов учні недільної школи, а не кровожерні розбишаки й пірати, лікар сказав:
— Гаразд, на сьогодні досить. А тепер, з вашого дозволу, я хотів би побалакати з цим хлопцем. —1 він недбало кивнув головою в мій бік.
Джордж Меррі, що стояв біля дверей, відхаркуючись і відпльовуючись після якихось гірких ліків, коли почув лікареве прохання, весь почервонів, обернувся до нього і закричав з лайкою:
— Нізащо в світі!
Сілвер ударив долонею по барильцю.
— Цить-но! — гримнув він і обвів усіх поглядом, наче розлючений лев. — Докторе, — мовив він уже своїм звичайним голосом, — я вже думав про це, знаючи вашу прихильність до Джіма. Ми всі щиро вдячні вам за вашу добрість і, як бачите, довіряємо вам і ковтаєм ваші ліки, наче грог. Я, здається, придумав, як зробити, щоб усі були задоволені. Гокінсе, ти можеш дати мені слово честі юного джентльмена, — бо ти таки джентльмен, хоч і з убогої родини, — що не втечеш від нас?
Я охоче дав йому слово честь
— Коли так, докторе, то перелазьте за частокіл. Коли ви [138] перелізете, я приведу Джіма вниз. Він буде по цей бік частоколу, а ви — по той, але це не завадить вам побалакати по щирості. Бувайте, сер, і прошу засвідчити мою пошану сквайрові й кап’танові Смоллету.
Тільки лікар вийшов за двері, як обурення піратів, досі стримуване грізним Сілверовим поглядом, прорвалося і вони почали обвинувачувати свого ватажка у подвійній грі, в тому, що він дбає лише за власну шкуру й нехтує інтереси своїх спільників та підлеглих. Одне слово, вони здогадувалися, що Сілвер насправді задумав зробити. Це було так очевидно, що я й не уявляв собі, як він викрутиться. Але Сілвер був удвічі розумніший за них усіх разом. До того ж учорашня перемога дуже підвищила його авторитет серед піратів. Він обізвав їх дурнями й бовдурами, заявив, що без моєї розмови з лікарем не обійтися, тицьнув їм карту в обличчя й запитав: невже вони хочуть порушити перемир’я саме того дня, коли належить взятися за розшуки скарбів?
— Ні, побий мене грім! — кричав він. — Ми порушимо перемир’я, коли настане слушний час. А доти я догоджатиму лікареві, хоч би довелося й чоботи йому змащувати горілкою!
Сілвер наказав розпалити багаття, взяв свою милицю, поклав мені на плече руку й зашкутильгав униз. Товариші його стояли розгублені, бо він своєю промовою тільки забив їм баки, але переконати так і не зміг.
— Не квапся, хлопче, не квапся, — сказав він мені. — Вони гуртом кинуться на нас, коли побачать, що ми поспішаємо.
Отож ми зовсім поволі зійшли піщаним укосом до того місця, де по другий бік частоколу чекав на нас лікар. Наблизившись на таку відстань, коли він уже міг нас чути, Сілвер зупинився.
— Завважте, докторе, що я врятував цьому хлопцеві життя, за що вони були скинули мене з кап’танства, і хлопець вам це підтвердить, — сказав він. — Можете мені повірити, докторе, що коли людина так важить своїм життям, як оце я, коли вона мусить, так би мовити, грати в орлянку зі смертю, їй хочеться почути бодай одне добре слово! При тім зважте, будь ласка, що не тільки про моє життя йдеться тепер, ідеться й про життя цього хлопця. Тож закиньте добре слово за мене, докторе, дайте мені хоч крихту надії на порятунок, коли ваша ласка!
Сілвер виглядав зовсім іншою людиною, коли стояв тут осторонь від своїх товаришів і обернувшись до них спиною: щоки його запали, голос тремтів, він весь був ніби ледь живий.
— Невже ви боїтеся, Джоне? — спитав його доктор Лівсі.
— Я не боягуз, докторе, ані от стілечки, — і він показав на [139] пальці. — Коли б я був боягузом, я б мовив інакше. Тільки, скажу вам по правді, мене аж морозом обсипає на саму згадку про шибеницю. Ви людина добра й справедлива, я зроду не бачив кращої! І ви не забудете, що я зробив доброго, як і зла не забудете, це я знаю. А тепер я відійду вбік — ось бачите —і полишаю вас із Джімом. Цього ви також не забудьте, бо це ж таки неабищо, докторе!
Сказавши це, він відступився трохи назад, щоб не чути нашої розмови, сів на пеньок і почав насвистувати. Час від часу він поводив на всі боки поглядом — то на мене й лікаря, то на своїх запальних спільників, що снували туди-сюди по піску, розпалюючи багаття і виносячи з будинку солонину та хліб на сніданок.
— Тож ти тут, Джіме, — сумно мовив лікар. — Що посіяв, те й пожнеш, хлопче. Бачить Бог, мені не стає духу тебе ганити. Одне тільки скажу, любо це тобі, чи нелюбо: коли капітан Смоллет був здоровий, ти не насмілювався втікати. Але втекти, коли він лежав поранений і не міг завадити тобі — це таки нечесно, їй-Богу!
Визнаю, що при цих словах я аж схлипнув.
— Докторе, — сказав я, — прошу, не картайте мене! Я й сам уже досить себе картав. Життя моє висить на волосинці, і коли мене не вбили, то лише тому, що Сілвер оступився за мене. Повірте мені, докторе, я можу вмерти, і я заслужив смерть, — але я боюся тортур. Коли вони почнуть катувати
— Джіме, — урвав мене лікар, і голос йому як стій змінився. — Джіме, я цього не можу допустити. Гайда через паркан і тікаймо!
— Докторе, — відповів я, — але ж я дав слово честі.
— Знаю, знаю! — вигукнув він. — Та що ж подієш! Я візьму всю вину й ганьбу на себе, хлопче. Але я не можу кинути тебе тут. Плигай сюди! Один плиг, і ми чкурнем, як антилопи.
— Ні, — відповів я. — Ви знаєте, що й ви так не зробили б. Ні ви, ні сквайр, ні капітан. І я теж цього не зроблю. Сілвер повірив мені, я дав слово, і я повернуся назад. Але, докторе, я ж не доказав ще. Коли вони почнуть катувати мене, я можу виказати, де стоїть шхуна. Бо ж мені пощастило, хоч і ризикуючи життям, забрати в них шхуну, і вона тепер на південному березі Північної бухти, саме на межі припливу. Б можна звідти вивести.
— То шхуна ціла?! — вигукнув лікар.
Я нашвидку розповів йому про свої пригоди, і він мовчки вислухав мене.
— Це просто доля, — зауважив він, коли я скінчив. — На [140] кожному кроці ти рятуєш нам життя. Тож як ти можеш думати, що ми покинули тебе напризволяще? Це була б погана віддяка тобі, хлопче, за все, що ти для нас зробив. Ти викрив змову, ти знайшов Бена Гана, — а це найкраще, що ти зробив досі та й за все життя зробиш, навіть доживши до ста років. А цей Бен Ґан такий чортяка!.. Гей, Сілвере! —вигукнув нараз лікар. — Сілвере! Я хочу дати вам одну пораду, — мовив він, коли кухар підійшов ближче. — Не дуже хапайтеся шукати скарби.
— Сер, я б з дорогою душею, але не можу! — відповів Сілвер. — Адже, перепрошую, тільки пошуком скарбів я спроможуся врятувати життя собі й цьому хлопцеві, і це щира правда.
— Як так, Сілвере, — сказав лікар, — то я дам вам ще одну пораду: будьте насторожі, коли знайдете їх.
— Перепрошую, сер, — озвався Сілвер, — але ви кажете і забагато і замало. Що ви маєте на меті? Чом ви покинули блокгауз? Чом віддали мені карту? Цього я не знав і не знаю. А тим часом я слухняно виконав вашу волю, хоч мені ані натяком не дали надії! Але це вже занадто. Коли ви не хочете прямо пояснити мені, що у вас на думці, то так і скажіть, і я випускаю кермо з рук.
— Ні, — задумливо промовив лікар, — я не маю права сказати вам більше. Розумієте, це не моя таємниця, Сілвере. Інакше, повірте, я б усе вам розповів. Але скажу вам навіть трохи більше, ніж маю на те право, хоч мені й перепаде за це від капітана, щоб я так живий був! Отож, слухайте, я дам вам маленьку надію, Сілвере: якщо ми обидва видеремося з цієї пастки, я зроблю все можливе, крім кривоприсяжництва, аби врятувати вас від шибениці.
Обличчя Сілверове проясніло.
— Сер, навіть рідна мати не могла б мене втішити так, як оце ви! — вигукнув він.
— Це перша моя поступка вам, — докинув лікар. — І друга така: я раджу тримати хлопця біля себе, а коли вам потрібна буде підмога, кличте мене. Я спробую стати вам у пригоді, і тоді побачите, що я не кидаю слів на вітер… Бувай, Джіме.
Доктор Лівсі потиснув мені руку через частокіл, кивнув головою Сілверові й швидко попростував до лісу.
Розділ XXXI
Шукання скарбів. Вказівна стрілка Флінта
— Джіме, — звернувся до мене Сілвер, коли ми лишилися самі, — я врятував життя тобі, а ти — мені, і я цього не забуду. Я бачив, як лікар підмовляв тебе втекти, краєчком ока, але бачив, — і бачив, що ти відмовився, хоч і не чув слів. Це ти молодець, Джіме. Сьогодні вперше після невдалого нападу на форт побачив я проблиск надії, і це я завдячую тобі. А тепер, Джіме, ми підемо шукати скарби, але наосліп, і мені це не подобається. І ще ми з тобою муситимемо триматись разом, пліч-о-пліч, бо тільки так врятуємось, незважаючи на всі примхи долі.
Один з матросів гукнув нам від багаття, що сніданок уже готовий, і ми всі посідали хто як на піску біля вогню і почали перекушувати сухарями та смаженою солониною. Пірати розклали таке багаття, що на ньому й бика можна було б засмажити, а вогонь так розпашів, що до нього підходили тільки з навітряного боку, та й то дуже обережно. Не менш марнотратно ставилися вони й до харчів, насмаживши солонини втричі більше, ніж могли з’їсти. А один з них, безглуздо регочучи, кинув залишки сніданку в огонь, який спалахнув ще дужче від такого незвичайного палива. Ніколи в житті я не бачив людей, які були б такі недбалі за свій завтрашній день. Все вони робили абияк, даремно переводили харчі, куняли на варті і, хоч були здатні виявити відчайдушну сміливість, ні на які тривалі військові дії не мали снаги.
Навіть Сілвер, що снідав осторонь з Капітаном Флінтом на плечі, жодним словом не дорікнув їм за марнотратство. Це тим більш вразило мене, що я знав, який він завбачливий натурою.
— Ех, браття, — сказав він, — щастя ваше, що Тулуб думає за вас своєю головою. Я таки домігся, чого хотів. Звісно, шхуна в них. Де саме вони тримають її, я ще не знаю. Але як тільки викопаємо скарби, ми обнишпоримо всі береги й таки знайдемо шхуну. А тоді, браття, оскільки й шлюпки в нас, наше візьме гору!
Отак промовляв він, набиваючи собі рота смаженою грудинкою. Цими словами він відживляв у них надію і довіру до власної персони, підбадьорюючи водночас, як мені здавалося, і самого себе.
— Щодо нашого заручника, — провадив він далі, — то [142] сьогодні, гадаю, він мав останню розмову зі своїми любими друзями. А я тим часом довідався дещо новеньке, за що йому дякую. Проте ця справа кінчена, і не варт до неї вертатись. Я поведу хлопця за собою на шворці, коли ми підемо шукати скарби, бо його, про всяк випадок, треба пильнувати, як ока в лобі. А коли ми відшукаємо скарби, повернемо шхуну і вийдемо в море усім чесним товариством, — о, тоді ми таки побалакаємо з містером Гокінсом належним чином і віддячимось йому за все, що він для нас зробив.
Не дивно, що пірати були тепер у доброму гуморі. Зате я відчував себе вкрай пригнічено. Якщо новий Сілверів план здійсниться, то цей подвійний зрадник не вагатиметься ні хвилини, як йому вчинити. Він веде гру на два боки, але, безперечно, обере піратське багатство та волю, а не саме* врятування від шибениці, на що він тільки й міг розраховувати, переходячи на наш бік.
Та навіть якщо обставини змусять Сілвера виконати обіцянку, дану докторові Лівсі, нам однак загрожуватиме смертельна небезпека. Коли пірати викриють його зраду, як зможемо ми двоє — він, каліка, і я, хлопчак, — вистояти проти п’ятьох дужих і витривалих моряків?
Додайте до цих двох побоювань ще й те, що мене непокоїла дивна й таємнича поведінка моїх друзів — чому вони покинули блокгауз, чому віддали карту, що означає остання пересторога лікаря Сілверові: “Будьте насторожі, коли знайдете скарби”, і ви охоче повірите, що в такому стані мені аж ніяк не хотілося снідати, і що я мав гнітючий настрій, коли поплівся за своїми тюремниками на пошуки скарбів.
Дивним видовищем були б ми, якби хтось міг спостерігати вас: усі в заторганих матроських робах, усі, крім мене, озброєні до зубів. У Сілвера висіли аж дві рушниці, — одна на спині, друга на грудях, та ще він причепив до пояса великого кортика й засунув у кишені широкополого сурдута два пістолі. Химерність Сілверового вигляду довершував на плечі в нього Капітан Флінт, що безугавно вигукував усякі морські приповістки. Мене обв’язали впоперек тулуба мотузкою, і я слухняно поволікся за кухарем, який тримав один кінець її то у вільній руці, то в своїх міцних зубах. Одне слово, мене вели, як дресированого ведмедя.
Усі матроси щось тягнули: одні несли кайла й лопати —саме їх найперше вивантажили вони з “Еспаньйоли”, — інші солонину, сухарі й горілку на обід. Харчі всі, як я помітив, були з наших припасів, тож Сілвер учора казав правду, що якби він не уклав угоди з лікарем, то піратам, втративши корабель, довелося б пити саму воду та їсти дичину, яку вони [143] вполюють. Але вода їм не дуже смакувала б, а мисливці з моряків здебільша поганенькі. І якщо в них було так мало їстівного, то навряд чи багато було й пороху.
Отак наладовані, ми всі — навіть і поранений у голову пірат, якому краще було б лишитися в холодку, — подалися черідкою до бухти, де на нас чекали дві шлюпки. Ці шлюпки також мали на собі сліди недбальства повсякчас п’яних піратів: обидві були забагнючені, з водою на дні, а в одній з них була поламана лава. Задля більшої безпечності матроси вирішили взяти з собою обидві шлюпки і ми, розділившись на дві партії, посідали в човни й відчалили від берега.
Дорогою засперечалися про карту. Червоний хрестик на ній був, звичайно, завеликий і не міг точно означати місця. Пояснення на її звороті теж не претендували на виразність. Написано там було, коли пригадує читач, таке:
“Високе дерево на схилі Підзорної Труби, напрямок на пн.
від ПН.-ПН.-СХ.
Острів Кістяка на сх.-пд.-сх. і сх. Десять футів”.
Отже, за головну прикмету правило високе дерево. Прямо перед нами бухту замикала високорівня в двісті-триста футів заввишки, що на півночі з’єднувалася з південним схилом Підзорної Труби, а на півдні переходила в скелясту верховину, названу Бізань-щоглою. Верхню частину високорівні покривали сосни різної височини. Окремі сосни-велетні були на сорок-п’ятдесят футів вищі за своїх сусідок, тож яке саме з цих дерев позначив Флінт на карті, можна було з’ясувати тільки на місці за допомогою компаса.
Та не встигли ми проплисти й півдороги, як кожний пірат уподобав собі котрусь сосну й став твердити, що саме вона і є Флінтовим “високим деревом”. На це Довгий Джон тільки знизував плечима й радив зачекати, поки доберуться на місце.
Сілвер наказав гребцям не дуже налягати на весла, щоб не втомитись передчасно. Після досить довгої плавби ми причалили в гирлі другої річки, що протікала лісистим узгір’ям Підзорної Труби. Звідти, взявши трохи ліворуч, ми подалися схилом на плато.
Попервах нам довелося йти повільно, бо ґрунт був багнистий і заважали густі зарості. Але мало-помалу схил крутішав, багна заступило каміння, і рослинність була вже вища й не така густа. Це була, власне кажучи, найкраща частина острова. Замість трави тут розрослися запашний дрік та різні кущі, вкриті цвітом. Серед зеленої гущавини [144] мускатного горіха подекуди височіли червонуваті стовбури сосон, що кидали широку тінь, і смолистий дух змішувався з запахом мускату. Свіже повітря діяло на нас підбадьорливо, хоч навколо стояла полуденна спека.
Загін розсипався широким віялом, і матроси весело перегукувались одні з одними. Сілвер ішов посередині, він трохи відстав від решти, захекавшись на сипкому каміняччі крутосхилу, а я ступав за ним, прив’язаний на мотузці. Мені не раз доводилось подавати йому руку, щоб він не послизнувся і не скотився вниз.
Отак пройшли ми з півмилі і вже піднялися на край плато, коли раптом з лівого боку хтось закричав переляканим голосом, тоді ще й ще, і ми всі метнулись у тому напрямку.
— Не може бути, щоб він знайшов скарбні — мовив старий Морган, пробігаючи повз нас. — Ми ще не дійшли до того місця.
І справді, коли ми прибігли туди, то побачили щось зовсім інше. Під великою сосною лежав людський кістяк з рештками зотлілої одежі на ньому. Його оповив зелений стелюх, що, пнучись угору, потяг за собою і деякі дрібні кістки. Я певен, що в кожного з нас ту хвилину мурашки поповзли по спині.
— Це моряк, — сказав Джордж Меррі, який був сміливіший за інших, і, підійшовши ближче, почав оглядати стріп’я на кістяку. — В усякому разі, на ньому було моряцьке сукно.
— А хто ж бо інший? — озвався Сілвер. — Гадаю, ти ж не сподівався знайти тут єпископа? Але от лежить він якось неприродно.
І справді, поза в кістяка була таки дивна.
Не знаю вже чому (може, це зробили птахи, які дзьобали його, або ж виткі рослини, що обснували людські рештки), але скелет лежав витягтись так прямо, мов стріла: ноги його вказували в один бік, а руки, піднесені над головою, як у плавця перед стрибком у воду, — в інший.
— Хоч я й старий туман, але дещо вже второпав, — сказав Сілвер. — Це ж компас! Онде й вершина Острова Кістяка випинається, мов зуб. Перевірте-но за компасом, куди показують ці кістки.
Перевірили. Кістяк і справді був випростаний у бік того острова, і компас підтвердив напрямок на схід-південь-схід і схід.
— Так я й думав! — вигукнув кухар. — Це наче вказівна стрілка. Значить, отак навпрямки Полярна зоря і веселі долари. Але побий його грім, — коли я згадаю Флінта, мене аж морозом обсипає! Це ж один з його жартів, нема сумніву. Матросів було шестеро, а він один, і він повбивав їх усіх. А потім одного мерця приволік сюди й поклав за компаса, хай йому чорт!.. [145] Довгі кості, руде волосся… Ге, та це ж хіба Еллардайс, чи що! Ти пам’ятаєш Еллардайса, Томе Моргане?
— Аякже, — відповів Моргай, — добре пам’ятаю! Він ще гроші мені завинив та й забрав мого ножа, коли їхав на острів.
— Тоді цей ніж повинен десь тут бути, — озвався інший матрос. — Флінт не такий був, щоб трусити чиїсь кишені. А птахам ніж ніби ні до чого…
-Ай правда, хай тобі чорт! — вигукнув Сілвер.
— Але тут нічого немає, — сказав Меррі, обмацуючи землю біля кісток. — Ані тобі мідяка, ані тавлинки. Щось воно дивно.
— Таки й справді, щоб йому всячина! — погодився Сілвер. —1 дивно, і якось мулько. А знаєте, браття, коли б Флінт був живий, кепсько довелося б нам з вами. їх було шестеро —нас так само шестеро, — і ось від них лишилися самі кістки.
— Ні, він помер. Я його цими своїми баньками бачив мертвим, — озвався Моргай. — Біллі привів мене глянути. Флінт лежав з мідяками на очах.
— Мертвий-то він мертвий, це звісна річ, — сказав пірат з пов’язкою на голові. — Та якщо чийсь дух і має бродити по землі по смерті, то це таки Флінтів. Бо ж Боженьку мій, до чого важко він помирав, цей Флінт!
— А так, помирав він недобре, — підтвердив інший. — То скаженів, то вимагав рому, то заводив пісню. Він її одну тільки й знав, оцю “П’ятнадцять хлопців на скрині мерця”. Правду кажучи, мені не люба ця пісня від тих часів. Було тоді спекото, віконце відчинене, і чутно, як він горлає її на весь голос, хоч сам уже одною ногою був у могилі.
— Рушаймо вже, рушаймо! — сказав Сілвер. — Годі цих балачок. Він помер і не розгулює по світу, це певно. Та й привиди коли блукають, то тільки ночами, а нині день… Знаєте, від дурних розмов голова сивіє. Гайда вперед, на нас чекають дублони.
І ми, звісно, рушили далі Але хоч сонце світило яскраво, пірати вже не розбігалися й не перегукувалися голосно, як раніше, а йшли, збившись у купку й озивались один до одного стиха: мертвий моряк нагнав на них неабиякого жаху.
Розділ XXXII
Шукання скарбів. Голос серед дерев
Опинившись на верховині, ми посідали на землі перепочити, бо одне, що нас прикро вразив кістяк, а друге, що Сілверові й хворим треба було віддихатись.
Плато трохи спадало на захід, і з того місця, де ми сиділи, відкривався широкий краєвид на обидва боки. Попереду за верхівками дерев виднів Лісистий мис, облямований шумовинням прибою. Позаду лежали протока й Острів Кістяка, з-за якого за виступом берега й низовиною на сході леліла просторінь чистого моря. Просто перед нами підносилася Підзорна Труба, наїжачена соснами й перекраяна темними проваллями.
Навкруги стояла тиша, тільки чути було віддалений гуркіт прибою та в кущах дзижчання незліченних комах. Ані людини ніде, ані вітрила на морі. Розлогі довколишні простори ще й посилювали почуття самотності.
Сілвер, сидячі на землі, вимірював щось за компасом.
— Осьде три високих дерева, — сказав він, — і всі вони на прямій лінії від Острова Кістяка. “Схил Підзорної Труби”, гадаю, отам нижче. Тепер і дитина змогла б знайти скарб. Але, як на мене, спершу треба підобідати.
— А мені щось не дуже кортить їсти, — озвався Моргай. —Згадка про Флінта відбила охоту до їжі.
— Дякуй своїй зорі, синку, що він помер, — сказав Сілвер.
— Бридкий він був, як диявол! — вигукнув, здригаючись, третій пірат. — І пика вся синюща!
— Це від рому, — докинув Меррі. — Ще б не бути синющою! Від рому посинієш, це таки правда.
Пірати, відколи натрапили на кістяка й він збурив у них цілий рій думок, перемовлялись дедалі тихіш і вже дійшли майже до шепоту, що не порушував лісової тиші. Аж це раптом з-за дерев перед нами чийсь тонкий і високий тремтячий голос завів так добре знайому пісню:
П’ятнадцять хлопців на скрині мерця.
Йо-го-го, ще й пляшечка рому!
Ніколи не бачив я, щоб люди так лякались, як злякалися цього разу пірати. У всіх шістьох обличчя аж пополотніли, хто схопився на ноги, хто судомно вп’явся руками в товариша, а Моргай з переляку впав на землю і поповз.
— Це Флінт, бодай його!.. — вигукнув Меррі.
Пісня урвалася на півноті так само раптово, як і почалася, немов хтось затулив співакові рота. Ясного дня, серед зелених дерев цей спів здався мені досить приємним і мелодійним, і я не міг збагнути, що так налякало моїх супутників.
— Ну-бо й справді, — промовив Сілвер, ледь ворушачи сірими, як попіл, губами. — Чого це ви? Не звертаймо уваги й ходім собі. Воно-то щось чудне, і я не знаю, [147] хто там оце вичваряє, але я певен, що то жива людина з м’яса й кісток.
Кажучи це, він і сам трохи підбадьорився, й обличчя його знову порожевіло. Та й інші, слухаючи Сілвера, теж ніби почали приходити до тями й заспокоюватись, коли нараз ізнову почувся той самий голос. Тільки тепер він не співав, а вигукував, і ті вигуки покотилися тихою луною в розпадинах Підзорної Труби.
— Дарбі Магров! — підвивав голос мало не з плачем. —Дарбі Магров! Дарбі Магров! — знову й знову повторював він, а тоді вереснув із лайкою, якої я тут не наводжу: — Дарбі, подай рому!
Пірати аж прикипіли до землі, вирячивши очі. І довго ще після того, як голос завмер, вони все стояли й нажахано вдивлялися перед себе.
— Все ясно, — видихнув один, — треба драпати.
— Такі були останні його слова, — простогнав Морган, —останні слова перед смертю.
Дік витяг свою Біблію і заходився ревно молитись. Він-бо виховувався в чесній родині, й тільки пішовши на море, злигався з лихими людьми.
Один лише Сілвер витримав. Я чув, як у нього цокотіли зуби, а проте він усе не здавався.
— Ніхто на цьому острові ніколи й не чував про Дарбі, —пробурмотів він, — ніхто, крім нас… — Але потім він опанував себе й вигукнув: — Браття! Я прибув сюди добути скарб, і не спинить мене ні людина, ні диявол. Я не боявся Флінта живого і, хай йому чорт, не побоюся його й мертвого. Сімсот тисяч фунтів лежать за якісь чверть милі відсіль. Хіба ж коли-небудь джентльмен фортуни обернеться кормою до такого багатства, злякавшись старого п’яниці з синьою пикою, та ще й мертвого?
Ці слова, однак, не дуже додали духу його супутникам, ба навіть навпаки: непоштиві вирази на адресу привида ще дужче їх нажахали.
— Облиш це, Джоне, — сказав Меррі. — Краще не дратуй мару.
А інші були пройняті таким жахом, що не могли вимовити й слова. Вони радніше втекли б звідси світ за очі, якби їм не забракло мужності. Але страх примушував матросів триматися гурту й тулитись до Джона Сілвера, так наче його сміливість могла захистити їх. А він і справді вже приборкав свій страх.
— Мара, кажеш? Може, й так, — озвався Сілвер. — Тільки одне мені не ясно. Ми чули луну. Але ніхто ніколи не бачив, [148] щоб мара мала тінь. Тож відки у неї луна може взятись, хотів би я знати? Тут щось не так, хіба ні?
Цей доказ видався мені досить слабким. Проте хто його зна, що саме здається найпереконливішим для забобонної людини! Бо от Джордж Меррі, на мій подив, відчув неабияку полегкість.
— Атож, так воно і є, — сказав він. — Ну й голова ж у тебе на в’язах, Джоне, — все прикмітить! Тож усе гаразд, хлопці! Ми просто збилися з курсу. Коли подумати, то голос цей нагадує Флінтів, я згоден, але не так, щоб дуже… Він скорше схожий на чийсь інший голос… на голос…
— Бена Ґана, чорти б його взяли! — гримнув Сілвер.
— Справді! — вигукнув Морган, зводячись на коліна. — Це був голос Бена Ґана!
— А яка різниця? — спитався Дік. — Адже Бен Ґан так само помер, як і Флінт.
Старші віком матроси на це тільки зареготали.
— Та хто б там боявся Бена Ґана! — скрикнув Меррі. —Живий він чи мертвий, але ніхто його не боїться.
Дивно було бачити, як швидко заспокоїлися ці люди і як знов порожевіли в них обличчя. Невдовзі вони вже перебалакувались між собою, ніби нічого й не було, а прислухавшись кілька разів і не почувши ніяких підозрілих звуків, завдали на плечі своє причандалля й рушили далі. Меррі йшов попереду, перевіряючи за Сілверовим компасом напрям на Острів Кістяка. Він сказав правду: ніхто не боявся Бена Ґана ні живого, ані мертвого.
Тільки Дік усе ще тримав у руках свою Біблію і наполохано оглядався. Та ніхто не виявляв співчуття до нього, а Сілвер ще й брав на глузи його страхи.
— Я ж казав тобі, — сміявся він, — казав, що ти зіпсував собі Біблію. Коли на ній не можна навіть присягатися, то невже ж п привид злякається? Ані от стілечки! —1 він, спершись на милицю, клацнув пальцями перед носом у Діка.
Але Дік ніяк не міг заспокоїтись, і скоро мені стало ясно, що хлопець просто занедужав. Спека, втома і недавній перестрах прискорили появу пропасниці, перед якою перестерігав доктор Лівсі.
Ми легко йшли відкритою місциною, шлях наш слався тепер униз, бо, як я вже казав, плато схилялося на захід. Сосни, великі й малі, росли тут, вільно розкинувшись на просторі, і навіть поміж заростей мускатного горіха та азалій раз по раз відкривалися широкі, осяяні сонцем галявини. Пробираючись через острів на північний захід, ми наближалися, з одного боку, до схилу [149] Підзорної Труби, а з другого — щораз розлогіше виступала західна бухта, де так недавно мене тіпало й кружляло в маленькому човнику.
Ми дійшли до першого великого дерева, але компас показав, що це не те, яке нам потрібне. Так само було й з другою сосною. Третя здіймалася над заростями майже на двісті футів — то був справжній велетень рослинного світу з червонуватим стовбуром, завгрубшки в кілька обіймищ, у затінку якого міг би робити вправи цілий військовий рій. Цю сосну видно було далеко з моря і з заходу, і зі сходу, і вона цілком надавалася на те, щоб її позначити на карті як прикметний знак для мореплавців.
Але велич цього дерева не зворушила моїх супутників: їх більше збуджувала думка, що десь поблизу в його затінку закопано сімсот тисяч фунтів золотом. Думаючи про гроші, вони геть забули про недавні свої страхи. Очі в них палали, хода стала прудкіша й легша. Всі їхні помисли були тільки про цей скарб, що дав би їм змогу безтурботно й марнотратно жити до кінця віку.
Сілвер підстрибом дибуляв на своїй милиці, ніздрі його роздималися й тремтіли. Він бурчав і лаявся мов божевільний, коли мухи обсідали його спітніле й гаряче обличчя, люто смикав за мотузку, якою я був прив’язаний до нього, і раз у раз кидав на мене сповнені ненависті погляди. Своїх почуттів він уже не приховував, і я читав його думки, як з книжки. Золото було близько, і геть про все інше він забув — його обіцянка й лікареве застереження відійшли в минуле. Я не мав сумніву, що він сподівається, викопавши скарби, у темряві ночі знайти й захопити “Еспаньйолу”, перерізати горлянку кожній чесній людині на острові і, як і замірявся з самого початку, відплисти в океан з вантажем злочинів та багатств.
Збентежений цими тривожними думками, я ледве встигав бігти за шукачами скарбів. Час від часу я спотикався, і тоді Сілвер брутально шарпав за мотузку й злісно зиркав на мене. Дік плентався позад усіх — його била пропасниця, і він бурмотів молитви та прокляття. Від цього я почував себе особливо пригніченим, а до того ще перед моїми очима мимоволі поставали страшні сцени, що колись діялися на цьому плато, коли безбожний піратюга з посинілим обличчям, — той, що вмер у Саванні, співаючи й горлаючи пісні та вимагаючи рому, — зарізав тут власними руками шістьох своїх спільників. Цей гай, такий тихий тепер, тоді був сповнений передсмертними зойками. Я так напружено думав про це, що, здавалося, чув їх на власні вуха.
Тим часом ми вже вийшли на узлісся.
— Гей, браття, вперед! — крикнув Меррі.
І ті, що були попереду, кинулися бігти.
За якихось десять ярдів вони раптом зупинилися. Знявся приглушений гомін. Сілвер прискорив ходу, стрибаючи на своїй милиці, мов шалений. За хвильку ми теж зупинились, як укопані.
Перед нами була велика яма, викопана, очевидно, давно, бо по краях вона обсипалась, а на дні вже виросла трава. Там лежали поламаний держак кайла й кілька дощок від ящиків. На одній з цих дощок я побачив випалений розпеченим залізом напис “Морж” — назву Флінтового судна.
Все було ясно. Хтось раніше знайшов цю схованку й пограбував, і сімсот тисяч фунтів стерлінгів зникли!
Розділ XXXIII
Падіння ватажка
Розчарування піратів було таке, якого, мабуть, світ не бачив. Шестеро їх стояло, як громом побиті. Але Сілвер отямився найперший. Всі його помисли мчали до цього скарбу, мов коні на перегонах до фінішної прямої, і от ураз усе загинуло. Проте за мить він опанував себе й змінив план своїх дій раніше, ніж інші встигли очуматись.
— Джіме, — прошепотів він, — візьми оце й будь напоготові. І дав мені двоцівкового пістоля.
Водночас Сілвер почав посуватись на північний бік, і коли за кілька кроків зупинився, нас двох відділяла від решти піратів яма. Потім він глянув на мене й кивнув головою, ніби кажучи: “Справи кепські”, — з чим я повністю погодився. Погляд Сілвера був дуже приязний, але мене так обурило його постійне зрадництво, що я не втримався й сказав йому пошепки:
— Ви знов перекинулись до іншого табору.
Та він не встиг мені відповісти. Пірати з криком і лайкою пострибали один за одним в яму й стали нишпорити в ній, розкидаючи дошки. Морган знайшов одну золоту монету й узяв її в руки, лаючись на всі заставки. Ця монета в дві гінеї якусь хвильку переходила з рук до рук.
-Дві гінеї! — гаркнув Меррі, простягаючи монету Сілверові. — Так оце твої сімсот тисяч фунтів, га? Ти, здається, мастак укладати вигідні угоди? Тепер ти бачиш, чого вони варті, дурноголова твоя довбешка?!
— Длубайтесь ще, хлоп’ята, — холодно й насмішкувато [151] проказав Сілвер. — Може, й справді виколупаєте зо два-три земляних каштани.
— Два-три каштани! — звереснув Меррі. — Браття, ви це чули? Кажу ж вам: він усе знав загодя! Гляньте на його пику, там усе це написано.
— Ех, Меррі, — мовив Сілвер. — Знов ти пнешся в кап’тани? Ну, й заповзятий ти, я бачу!
Та цього разу пірати всі як один обстали за Меррі. Вони почали вилазити з ями, люто зиркаючи на нас. Випало, однак, так, що, нам на щастя, всі вони опинилися на протилежному боці.
Отак і стояли ми, двоє по один бік, п’ятеро — по другий, розділені ямою, і ніхто не зважувався завдати першого удару. Сілвер не рухався, спокійний, як ніколи, і тільки пильно стежив за піратами, спираючись на милицю. Він справді був сміливцем.
Нарешті Меррі надумався допомогти справі промовою, і звернувся до своїх:
— Браття, дивіться, адже їх тільки двоє: один — старий каліка, що одурив нас, завівши сюди, а другий — щеня, якому я ладен своїми руками вирвати серце. Тож нам, браття…
Він підвищив голос і підніс руку, готуючись до нападу. Але саме цю мить-трах! трах! трах! —три мушкетні постріли гримнули з хащі. Меррі полетів сторчголов до ями. Пірат з перев’язаною головою крутнувся, мов дзиґа, і теж упав крижем у яму, затріпавшись у передсмертних корчах. Решта троє щодуху дременули навтікача.
Не встиг я й змигнути, як Довгий Джон пальнув двома кулями в Меррі, що силкувався підвестись. В останню секунду Меррі ще встиг глянути своєму вбивцеві в очі.
— Нарешті ми поквиталися, Джордже, — сказав Сілвер. Аж це із заростей мускатного горіха вибігли, прямуючи до нас, лікар, Бен Ґан і Ґрей. Мушкети їхні ще диміли.
— Вперед! — гукнув лікар. — Швидше, хлопці! Треба перетяти їм шлях до човнів.
І ми чимдуж гайнули навпростець через кущі, що місцями сягали нам до грудей.
Сілвер намагався якомога не відставати від нас. Він так орудував своєю милицею, що, здавалося, м’язи в нього на грудях ось-ось луснуть — за словами лікаря, і здорова людина не витримала б такої натуги. Але все-таки він одстав від нас ярдів на тридцять, коли ми добігли до схилу.
— Докторе, — кричав він, — та гляньте ж! Нема чого квапитись!
Він мав слушність. З верхів’я плато ми побачили, що троє [152] піратів, які лишилися живі, бігли все в тому самому напрямку — до Бізань-щогли. Отже, ми вже перекрили їм дорогу до човнів і могли тепер вільно перепочити. Довгий Джон, витираючи піт з обличчя, повільно підступив до нас.
— Щиро вдячний вам, докторе, — сказав він. — Ви саме вчас приспіли, щоб урятувати мене й Гокінса… Отже, це ти, Бен Ґане! — докинув він. — Та й меткий же ти, бачу!
— Так, це я, Бен Ґан, — відповів острівний вигнанець, вугрем вигинаючись перед Сілвером. — А ви, — додав він, помовчавши, — як ви ся маєте, містере Сілвере? Чудово, дякую, — скажете?
— Бене, Бене, — пробурмотів Сілвер, — і подумати лишень, яку штуку ти мені встругнув!
Лікар послав Грея забрати кайло, яке покинули, втікаючи, пірати, а сам, поки ми поволі спускалися до шлюпок, розповів мені кількома словами, що сталося за час моєї відсутності. Сілвера ця історія неабияк зацікавила. Головним героєм у ній був Бен Ґан, напівбожевільний островик.
Якось, блукаючи самотою по острову, Бен натрапив на кістяка й почистив йому кишені, а згодом знайшов і викопав скарби. Це його поламаного держака від кайла побачили ми в ямі. На своїх плечах він потроху попереносив усе золото з-під високої сосни в печеру на двоверхому горбі в північно-східній частині острова, де воно й пролежало в безпечному місці два місяці до прибуття “Еспаньйоли”.
Лікар довідався про все це від нього самого при першій же зустрічі в день нападу на блокгауз. Побачивши наступного ранку, що шхуна зникла з бухти, лікар пішов до Сілвера, віддав йому непотрібну тепер карту, а також харчові припаси, бо в Бена Гана в печері було вдосталь солонини з козячого м’яса. Лікар віддав Сілверові все це, щоб мої друзі могли спокійно перейти з блокгаузу на двоверхий пагорб, де їм не загрожувала малярія і де вони могли оберігати скарби.
— Що ж до тебе, Джіме, — сказав лікар, — то мені таки боліла твоя доля, але я насамперед мусив піклуватись про тих, які виконували свій обов’язок. А хто ж у тому винен, що ти не був серед них?
Однак, побачивши того ранку мене в полоні у піратів і зрозумівши, яка небезпека загрожує мені від них, коли їм не дістануться скарби, лікар побіг до печери, взяв з собою Ґрея і Бена Гана, а сквайра залишив біля пораненого каштана; і тоді втрьох вони подалися навперейми через острів до великої сосни. Але дорогою лікар побачив, що піратська ватага випередила їх, і послав Бена Гана, прудкого на ноги, вперед, аби той діяв на власну руч. Тож Бен Ґан скористався [153] забобонністю своїх колишніх товаришів і добряче їх налякав, давши змогу лікареві й Грею дістатись до засідки біля ями перед приходом піратів.
— То це моє щастя, — мовив Сілвер, — що зі мною був Гокінс! Коли б не він, старого Джона порубали б на шматки, а ви б і пальцем не ворухнули.
— Авжеж ні! — весело відповів йому доктор Лівсі.
Тим часом ми дійшли до шлюпок. Одну з них лікар одразу розтрощив кайлом, а на другій ми попливли навколо острова до Північної бухти.
Туди було миль вісім-дев’ять відстані. Сілвер, хоч і знемагав від утоми, сів на весла, як і всі ми, і незабаром човен уже мчав спокійною рівниною моря. Ми обійшли південно-східний виступ острова, той самий, який чотири дні тому обігнула “Еспаньйола”.
Проминаючи двоверхий пагорб, ми побачили чорний отвір Бен-Ґанової печери, а біля неї чоловіка, що стояв, спершись на мушкет. То був сквайр; ми помахали йому хустинками й тричі гукнули “слава!”, причому Сілвер гукав так само ревно, як і решта нас.
Пропливши ще зо три милі, ми увійшли в Північну бухту і зразу ж побачили “Еспаньйолу”, що вільно погойдувалась на хвилях. Приплив зняв її з мілини, і якби вітер був міцніший або течія швидша, як у південній затоці, то нам уже ніколи не довелося б її побачити: вона або вийшла б у чисте море, або розбилася об берег. Але, на щастя, шхуна наша була майже ціла, коли не зважати на роздертий грот. Ми спільними зусиллями спустили запасний якір на глибину в півтора сажні й відчалили на шлюпці до П’яної бухти — найближчого пункту від Бен-Ґанової скарбівні. Потім Ґрей один повернувся шлюпкою на “Еспаньйолу” вартувати там протягом ночі.
Від берега до печери тягнувся положистий схил, а перед самим її отвором нас зустрів сквайр. Зі мною він повівся дуже люб’язно й привітно, і ні словом не згадав моєї втечі — ні поганим, ні добрим. Проте коли Сілвер чемно відсалютував йому, він скипів.
— Джоне Сілвере, — сказав він, — ви страшенний негідник і пройдисвіт! Мене умовили не притягати вас до відповідальності, сер. Що ж, я на це погодився. Але мерці, сер, висять у вас на шиї, мов млинове каміння.
— Щиро дякую, сер, — відповів Довгий Джон, знову віддаючи йому шану.
— Не смійте мені дякувати! — вигукнув сквайр. — Через вас я порушую свій обов’язок. Геть від мене!
Після цього ми всі ввійшли до печери. Вона була досить [154] простора, з-під землі там пробивалося джерельце з кришталево-чистою водою, яка стікала в озерце, оторочене папороттю. Долівку було притрушено піском. Перед великим вогнищем лежав капітан Смоллет. А в дальньому кутку печери тьмяно полискували у відсвітах багаття великі купи монет і прямокутні бруски золота. То були Флінтові скарби — ті самі, заради яких ми відбули таку далеку подорож, заради яких загинули сімнадцять чоловік з команди “Еспаньйоли”. А скільки крові й страждань коштувало зібрати ці скарби! Скільки при цьому добрих кораблів було потоплено, скільки хоробрих людей пройшло з зав’язаними очима по дошці, скільки гарматної стрілянини, скільки ганьби, брехні й жорстокості! Цього, мабуть, ніхто з живих не міг би сказати. Але було ще троє на цьому острові — Сілвер, старий Морган і Бен Ган, — що кожен з них брав участь у цих усіх злочинствах, і кожен марно сподівався тепер дістати свою частку з цієї здобичі.
— Заходь, Джіме, — сказав каштан. — Ти, по-своєму, й непоганий хлопець, але зі мною ти навряд чи коли ще підеш на море, бо ти, як на мене, надто вже мазунчик, в усьому тобі таланить… А, це ти, Джоне Сілвере! Яким вітром тебе занесло?
— Я повертаюсь до своїх обов’язків, сер, — відповів Сілвер.
— Ага, — промовив капітан, і більше не сказав ні слова. А яку чудову вечерю мав я того вечора, коли всі друзі
були зі мною, як мені смакувала солона козлина Бена Гана, деякі делікатеси та пляшка старого вина з “Еспаньйоли”! Я певний, що ніколи не було веселіших та щасливіших людей, ніж ми тоді. Сілвер сидів позад усіх, далі від вогнища, але їв залюбки, сміявся разом з усіма і швиденько схоплювався, коли щось треба було подати — одне слово зробився тим самим погідним, чемним і запобігливим кухарем, яким він був під час подорожі.
Розділ XXXIV
І останній
Наступного дня ми вдосвіта взялися до праці, бо треба було перенести все золото з печери на берег, а це майже миля відстані, і потім три милі везти його шлюпкою на “Еспаньйолу”, — що становило досить важке завдання для такої малої кількості людей. Нас мало турбували три пірати, які десь блукали на острові, бо ми гадали, що надовго відбили них бажання нападати. Але про всяк випадок ми поставили одного вартового на верхів’ї пагорба.
Працювали ми загарливо. Бен Ґан і Ґрей перевозили човном золото на судно, а решта зносили його попередньо на берег. Золото дуже важкий метал: два золотих бруски ми зв’язували докупи мотузком і несли через плече; з такою ношею навіть дорослий ледве йшов. Мене, зважаючи на мої слабші сили, залишили в печері насипати монети в мішки з-під сухарів.
Як і в скрині Біллі Бонса, тут було зібрання найрозмаїтіших монет, тільки куди більше, ніж там, і мені дуже подобалося перебирати все це добро. Монети англійські, французькі, іспанські й португальські, георгіни* й луїдори, дублони й подвійні гінеї, муадори й цехіни4*, монети із поличчями всіх королів Європи за останні сто років, дивні східні монети з тонким карбуванням павутинок чи то сплетених шворок, монети круглі й чотирикутні, монети, продірявлені посередині, щоб носити їх на шиї, — у цій колекції були зібрані гроші чи не з усього світу. їх було так багато, як осіннього листя в лісі, і від вовтузні з ними у мене боліла спина й пальці.
Працювали ми цілими днями; надвечір велика купа скарбів опинялась на шхуні, але не менша їх купа чекала на нас у печері наступного ранку. І весь цей час ми нічого не чули про трьох бунтівників, які лишилися на острові.
Нарешті — здається, це було третього вечора, — коли ми з лікарем удвох походжали на верхів’ї пагорба, звідки видно було околишні низини, з непроглядної пітьми внизу вітер доніс до нас щось таке, як вереск або, може, спів. Проте це було так далеко, що ми ледь уловили невиразні звуки, після яких знов запала тиша.
— Хай їх Бог милує, — озвався лікар, — це заколотники.
— Ще й п’яні, сер, — почув я за спиною Сілверів голос. Сілвер, мушу сказати, мав у нас повну волю, і хоч ми ставились до нього вкрай холодно, тримався з нами невимушено, як привілейований і відданий служник. Взагалі він погорду до себе сприймав на диво спокійно, був надзвичайно чемний, кожному силкувався стати в пригоді, дарма що всі поводилися з ним, наче з собакою. Всі, крім Бена Ґана, який досі ще страшенно боявся цього колишнього старшбго над собою з Флінтового судна, і крім мене, бо я почував до нього деяку вдячність за своє врятування, хоч і мав підстави бути про нього гіршої думки, ніж хто інший, знаючи, яку нову зраду замислив був він на плато. Тому не дивно, що лікар відповів йому досить гостро:
— Може, п’яні, а може хворі й марять. [156]
— Маєте слушність, сер, — погодився Сілвер, — тільки вам і мені до цього зовсім байдуже.
— Навряд чи ви сподіваєтесь, щоб я залічував вас до людяних осіб, — сказав лікар, посміхаючись, — тому мої почуття вам здадуться дивними, містере Сілвере. Та якби я знав напевно, що вони всі хворі (поки що, здається, тільки одного з них трусить пропасниця), то я, навіть ризикуючи своїм життям, пішов би надати їм лікарську допомогу.
— Даруйте, сер, але ви зробили б дуже велику помилку, —заперечив Сілвер. — Ви згубили б своє дорогоцінне життя, оце й тільки. Я тепер на вашому боці тілом і душею і не хотів би, щоб наш загін втратив таку людину, як ви, — я ж не забуваю, що я завдячую вам. Бо оті людці на болоті — вони не годні дотримати слова, навіть коли б захотіли. Я й більше скажу, вони й вашому слову не повірили б.
— Атож, — сказав лікар. — Зате ви годні дотримати слова, ми це знаємо.
Власне цим і вичерпуються наші останні відомості про трьох піратів. Тільки ще раз почули ми відлеглий постріл з рушниці й вирішили, що то вони полюють. Порадившись, ми ухвалили покинути їх на острові, чому Бен Ґан страшенно зрадів, а Ґрей також привітав цю ухвалу. Ми залишили для них значні запаси пороху й куль, багато солоної козлини, трохи ліків і ще деякі потрібні речі: різні знаряддя, одяг, полотно, кілька сажнів линви і, з наполягання лікаря, добрячу пайку тютюну.
Після цього нам уже нічого було робити на острові, адже скарби були приставлені на шхуну, і ми запаслися прісною водою та рештками солонини на випадок якої затримки в дорозі. І ось одного чудового ранку ми підняли якір, на що в нас ледве стало сили, і вийшли з Північної бухти під тим самим прапором, якого капітан колись підняв над блокгаузом, де ми оборонялись від піратів.
Троє бунтівників, як виявилося, стежили за нами пильніше, ніж ми гадали, бо коли ми проходили вузькою горловиною з бухти й мусили наблизитись до південного її берега, то там побачили їх усіх трьох: вони стояли навколішки на піщаній косі, благально простягаючи до нас руки. Нам тяжко було кидати їх на безлюдному острові, але ж ми не могли наражати себе на небезпеку повторного заколоту, та й навряд чи це було б добротою — везти людей на батьківщину, де на них чекає шибениця. Лікар гукнув їм, де лежать залишені для них припаси. Але вони й далі, називаючи кожного з нас на ймення, благали змилуватись і не прирікати їх на смерть на цьому безлюдді. [157]
Побачивши, що судно все-таки не змінює курсу й швидко віддаляється, один з піратів — не знаю, котрий саме — скочив на ноги, хрипло скрикнув, схопив мушкета й вистрелив. Куля просвистіла над головою Сілвера й продірявила грот.
Це примусило нас не показуватись якийсь час на видноті, а коли я перегодом виглянув, і пірати, і та коса зникли з обрію. Це вже був кінець наших пригод. Опівдні, на мою превелику радість, я побачив, що й найвища скеля Острова Скарбів зникла в блакитному просторі моря.
Нас було так мало на судні, що всім доводилося працювати не покладаючи рук, тільки капітан лежав на кормі на матраці й віддавав накази, бо хоч він і піддужав, але все ще потребував спокою. Ми прямували до найближчого порту в Іспанській Америці, не мігши зважитись на далеку дорогу до. Англії без достатнього числа матросів. І без того ми ледве давали раду з мінливими вітрами та штормами й зовсім знесиліли, поки досягли берегів Америки.
Сонце вже заходило, коли ми кинули якір у мальовничій закритій гавані, де нашу шхуну відразу оточили човни з неграми, мексиканськими індіанцями й метисами, що навезли на продаж садовини та городини й ладні були щохвилини пірнати за кинутими у воду монетами. Вигляд такої безлічі доброзичливих облич (надто ж негритянських), смак тропічних плодів і, головне, вогники, що почали спалахувати в місті, —все це становило такий чарівний контраст з похмурими й кривавими пригодами на Острові Скарбів! Лікар і сквайр взяли мене з собою, їдучи на берег провести там вечір. У місті ми познайомилися з капітаном англійського військового корабля, поїхали до нього на судно і так засиділися в гостині, що повернулися на “Еспаньйолу” аж удосвіта.
Нас зустрів Бен Ґан, що був сам-один на палубі, і з дивовижними гримасами почав сповідатися в тому, що Сілвер зник. Ган сам допоміг йому втекти в човні кілька годин тому, і тепер переконував нас, що зробив це, аби врятувати нам життя, яке, мовляв, було під загрозою, поки цей “одноногий дідько залишався на борту”. Та це ще не все: корабельний кухар утік не голіруч, він нишком проломив переділку в трюмі й потяг мішок з монетами вартістю, мабуть, три-чотири сотні гіней, які мали підтримати його в подальших блуканнях. Гадаю, ми всі були дуже задоволені, що так дешево здихалися його.
Щоб не бути багатослівним, скажу лише, що ми взяли на корабель кількох нових матросів і щасливо повернулися додому. “Еспаньйола” прибула до Бристоля саме тоді, коли містер Блендлі збирався вже посилати по нас другого корабля. [158]
З первісної команди нашої шхуни додому вернулося тільки п’ятеро. “Пий, і диявол тебе призведе до кінця” — це пророцтво якраз і справдилося стосовно решти матросів. Хоча все-таки “Еспаньйола” була щасливіша за судно, про яке співали пірати:
Ніхто не вернувся додому гулять,
А вийшло їх в море аж сімдесят п’ять.
Кожен із нас одержав свою частку скарбу й скористався нею — розумно чи по-дурному — на власний розсуд. Капітан Смоллет облишив морську службу. Ґрей не тільки зберіг гроші, а й, пройнявшись раптом бажанням піднестись у житті, серйозно заходився вивчати морську справу, тепер він штурман і співвласник одного добре впорядженого корабля, у нього є дружина й діти. Що ж до Бена, то цей, одержавши свою тисячу фунтів, витратив її чи розтринькав за три тижні, або, точніше, за дев’ятнадцять днів, бо на двадцятий прийшов до нас без шеляга. Довелося йому обійняти посаду брамника у сквайровім парку, чого він був якраз і побоювався. Він і досі живий, і дуже приятелює, а часом і свариться з місцевими хлопцями, а в неділі та свята чудово співає в церковному хорі.
Про Сілвера ми більше нічого не чули. Цей клятий одноногий моряк нарешті зник з мого життя. Мабуть, він розшукав свою чорношкіру жінку й живе десь у достатках разом з нею та своїм папугою Капітаном Флінтом. Принаймні, я сподіваюся, що це саме так, бо навряд чи йому суджено розкошувати на тім світі.
Решта скарбів — бруски срібла і зброя — все ще лежать там, де Флінт закопав їх — і, коли хочете знати мою думку, їм там і місце. А мене вже ні волами, ні арканом на заманиш удруге на оцей клятий острів. Я й досі прокидаюся від жаху, коли вві сні чую грізний гуркіт прибою біля його похмурих скель і пронизливий голос Капітана Флінта, що вигукує без кінця:
— Піастри! Піастри! Піастри!
