Іван Франко “Отець гуморист” скорочено читати варто, щоб дізнатися як навчалися діти у минулому та про жорстокість вчителів.
“Отець гуморист” скорочено
І
Події відбуваються у 1864 році.
Василіянин отець Софрон Телесницький був відомий у Дрогобичі як гуморист і щира, добра людина, що легко приносила веселий настрій у будь-яке товариство. Його репутація доброзичливого вчителя випередила його появу в місті. Коли учні закінчували другий клас, їхній улюблений катехит, отець Красицький, повідомив їм, що наступного року їх навчатиме саме о. Телесницький, і запевнив, що він — «золота душа». Діти раділи цій новині.
На початку нового навчального року третій клас був дуже численним. Після богослужіння учнів привели до класу, де їх розсадили за зростом. Особливу увагу привернула одна лавка, що стояла осторонь — так звана «осляча лавка» для покарання. Проте учні були захоплені й ще не думали про покарання.
Раптово задзвонив дзвінок, оголосивши початок уроку. У класі запанувала тиша. Прийшли ректор школи, отець Барусевич, і новий учитель, отець Телесницький. Його зовнішність не відповідала уявленню дітей про веселого вчителя: він був худий та похмурий, хворобливий вигляд. Проте ректор урочисто представив його як учителя польської, руської, німецької мов, арифметики й співів, і висловив сподівання, що діти будуть слухняними і на них не буде скаржитися новий вчитель.
ІІ
Учні знайомляться з новим учителем — о. Телесницьким, який із самого початку справляє суворе і дивне враження. Він високий, у довгій рясі, з брудними штанами і чоботами, говорить різко й наказово. Його перше слово — «Ну!» — викликає у дітей несподіваний сміх, бо вони чекали, що він буде гумористичним, як попередній катехит. Однак о. Телесницький суворо присікає сміх, наголошуючи, що в класі сміятися чи плакати можна лише тоді, коли він скаже.
Він починає урок німецької, викликає учнів читати й активно насміхається з їхніх помилок, перекручуючи слова, особливо знущаючись з неправильного наголосу слова der Gesell. Учні швидко відчувають, що його гумор зовсім не веселий — він злий, зневажливий і принизливий. Телесницький пригнічує учнів, змушує їх боятися, почуватися невпевнено. Це було лише початком чогось значно гіршого.
ІІІ
Перші дні навчання з о. Телесницьким минали терпимо — він часто кричав, сердився і насміхався з учнів замість пояснювати матеріал, але це не надто дивувало школярів, які вже звикли до суворих учителів. Однак із часом він ставав усе похмурішим і виглядав хворобливо. Було помітно, що йому бракує знань навіть для простого рівня навчання: він плутався в арифметиці, граматиці та німецькій мові.
Одного разу це стало очевидно на уроці німецької. Учень не зміг правильно перекласти фразу, і вчитель почав жорстоко з нього насміхатися, змушуючи відміняти слово gorąco як іменник, хоча це було граматично неправильно. Врешті хлопець, заплутавшись, почав плакати.
Оповідач не витримав і обережно поправив вчителя, сказавши, що gorąco — це прислівник, тому він не відміняється. Телесницький не визнав своєї помилки. Навпаки, він почав принижувати оповідача, вигадуючи з мого слова upał (правильний переклад слова Hitze) жартівливе прізвисько “У́пав”. Він змусив оповідача пересісти на «ослячу лавку» біля печі і написав на стіні його глузливе прізвисько — UPAW. У класі запанувала плутанина: хтось сміявся, хтось не розумів, чи це жарт чи покарання, і оповідач сам не до кінця розумів, за що його покарали.
IV
Приблизно через тиждень-два після початку навчального року о. Телесницький повністю проявив свій незвичний «талант». Це сталося завдяки появі у нього тростинки — тонкої іспанської палиці. Вона з’явилася під час уроку німецької мови, коли ми писали під диктант. Почувши легкий свист, ми помітили її в його руці.
Хоч тростинка нас не здивувала (ми були звиклі до подібних «педагогічних засобів»), поведінка самого вчителя змінилася помітно: він став бадьорішим, пожвавішав, усміхався і, здавалось, отримував насолоду від своїх дій. Закінчивши диктувати, він підійшов до одного з учнів і вдарив його по плечах тростиною за помилку в слові vergeben. Під крики наляканого хлопця о. Телесницький продовжував бити його, насміхаючись і вигукуючи неправильні літери, а згодом, коли хлопець сховався під лавку, витягнув його за волосся і почав товкти головою об лавку. Він навіть змусив хлопця залишити на чолі «три ґудзи» до наступного дня, заборонивши їх стирати.
Попри те, що всі учні були перелякані, сам учитель після побиття був у доброму гуморі, жартував і ходив класом, немов нічого не сталося. Він навіть, здавалося, виводив «мораль» з того, що трапилося, наголошуючи, як правильно писати слова на ver-. Коли мій сусід із ослячої лавки необачно вигукнув слово fertig, яке не підходило до цього правила, о. Телесницький знову кинувся до нього з тростиною і почав його бити…
Відтоді о. Телесницький більше не нудьгував на уроках — він знайшов собі розвагу, яка, очевидно, додавала йому радості та навіть покращувала здоров’я. Він заходив у клас, немов приборкувач звірів, почуваючи себе повним господарем над учнями. Його улюбленим знаряддям стала тростинка, причому першу, тоншу, він швидко зламав, замінивши її на грубішу й жорсткішу , яка завдавала ще більшого болю.
Телесницький особливо любив глузувати з прізвищ учнів. Бʼючи Козакевича він жартував: «Терпи, козаче, отаманом будеш!». Коли хлопець, маючи тонкий голос, верещав, учитель ще більше сміявся, називаючи його “козою”.
Іншого разу він чіплявся до Мороза, знущаючись над його помилкою в множенні, бив і насміхався словами: «Мороз — боже його помнож!». Коли Телесницький втомлювався від побоїв, він просто ходив класом і вдоволено дивився на перелякані обличчя дітей. Чим більше сліз і страху було в класі, тим веселіше йому ставало
Через кілька тижнів таких знущань учні боялися уже йти до школи, навчання погіршилось. Учні втрачали віру у власні сили, а дехто навіть уникав школи, краще тікаючи на кілька днів на природу, ніж щодня терпіти побої. У класі постійно панували напруга, плач і крики, а над усім цим лунав дикий, безглуздий сміх о. Телесницького.
V
Життя учнів у школі під час навчання в о. Телесницького стало суцільним стражданням і пригніченням. Веселощі й дитячі забави зникли — діти ходили похмурі, пригнічені, а єдина їхня розвага зводилася до бійок між собою, з єврейськими дітьми чи вуличними хлопцями. Батьки деяких дітей навіть скаржилися на побої до ректора або забирали дітей зі школи, але це не приносило змін, бо на той час вважалося, що побої — нормальна частина виховання.
Оповідач особисто ніколи не скаржився батькам, але знущання глибоко врізалися йому в душу. Він навіть у вільний час несвідомо зривав злість на рослинах, нищачи все довкола. Вночі він кричав, марив і плакав уві сні. Хоча він вчився добре і рідко потрапляв під побої через своє зручне місце за пічкою, все одно пережитий страх і насильство залишили глибокий слід на його характері.
Особливо запам’ятався йому однокласник Волянський — спокійний, мовчазний хлопчик, слабкий у науці, через що всі з нього насміхалися. Спершу автор теж кепкував із нього, але згодом між ними зав’язалася дружба. Вони допомагали один одному дрібницями, а ще часто розмовляли про природу, село, ліс, риболовлю. Волянський чудово оповідав історії, казки, оповідання — спокійно, мелодійно, так, що це глибоко зачаровувало автора. Волянський знав стільки історій, що міг розповідати їх тижнями фі вониб не повторювалися. Оповідач завжди захоплено слухав його розповіді. Така здібність дивувала оповідача, адже у навчанні хлопець був слабким.
Одного разу на уроці учитель Телесницький почав жорстоко знущатися з Волянського за незнання матеріалу. Він прилюдно принизив хлопця, а потім наказав побити його. Волянського тримали, а вчитель бив товстою палицею по оголеному тілу, аж доки той не зомлів. Оповідач, будучи свідком цієї жорстокості, почувався винним і безсилим. Після уроків він допоміг Волянському дістатися додому й розповів усе його господині. Хлопця поклали в ліжко, але через кілька днів він помер від запалення мозку внаслідок катувань. Вся школа парами ходила на похорон. Той день зробили вільний від науки.
VІ
VІІ
Та поки все ж Отець Телесницький так і викладав у класі оповідача. Він остаточно встановив свою владу над класом, але перед тим йому довелося подолати ще одну опозицію — пана Білинського. Пан Білинський був стареньким учителем, який осліп і відкрив у Дрогобичі пансіон для незаможних учнів. Він не лише дбав про побут дітей, а й допомагав їм у навчанні. Попри свою бідність і скупість, Білинський був терплячий і добродушний, тому його любили. Він мав право щодня бути присутнім у школі, спостерігати за навчанням і допомагати своїм вихованцям.
Спершу о. Телесницький толерував Білинського і навіть звертався до нього за допомогою. Білинський спочатку не виступав проти покарань учнів, адже сам через свою доброту не міг вдарити учня, коли той не вивчив матеріал.
Та одного разу під час жорстокого побиття учнів, Білинський заплакав від жалю до дітей і розповів, що ночами не може спати, бо діти плачуть і кричать уві сні від страху. Це роздратувало Телесницького, і, висміявши старого, він вигнав його з класу, заборонивши повертатися. Після цього пан Білинський більше не з’являвся у школі.
VІІІ
Після вигнання пана Білинського отець Телесницький отримав повну владу над класом і почав ще більше знущатися над учнями. До Великодня з 80 учнів залишилася лише половина. Хоча в місті ширилися чутки про незадоволення поведінкою Телесницького — навіть були випадки спроб фізичної помсти з боку містян — він продовжував знущатися з учнів. Навчання майже не було, натомість він вигадував нові способи моральних і фізичних тортур: змушував дітей самих призначати собі кількість ударів, бив їх на голе тіло, а також глузував з їхнього страху.
Зрештою, навчальний рік закінчився — найтяжчий рік у житті оповідача. О. Телесницького перевели до Добромиля на посаду проповідника. Автор зізнається, що досі не знає, ким насправді був Телесницький — злочинцем, фанатиком чи божевільним. Але тяжкі спогади про нього залишилися на все життя як символ ганьби і приклад того, яким не повинно бути справжнє вчительство.
Автор переказу – Гнатюк Юлія
Авторські права на опублікований короткий зміст належать сайту dovidka.biz.ua.
