Остап Вишня “Перший диктант” скорочено читати варто, щоб дізнатися яким було дитинство автора. Події у цьому оповіданні відбуваються за часів царювання Миколи II.
Остап Вишня “Перший диктант” скорочено
Давно-давно, у ті часи, про які старі люди люблять згадувати, коли говорять: “було це за царя Опенька, як була земля тоненька”, на нашій землі правив цар Микола, а не Опенько, але були пани поміщики та капіталісти. Ми жили на хуторі, від якого до села було близько три версті, що зараз відповідає приблизно трьом кілометрам. На хуторі було декілька хат, і всюди навколо розкинулися ліси з високими ялинами, широкими кленами та могутніми дубами.
Ліщинова роща нашого хутора розпочиналася з густими кущами ліщини, що простягалися через ліс аж до охтирського шляху, потім повертали на Рубани, з Рубанів на Шаповалівку, і далі до Рибальського хутора. Вона була нашим головним джерелом горіхів, які ми збирали щодня, щоб мати їх підсушила, а взимку вони ставали справжнім ласощами.
У наших батьків було п’ятеро дітей: найстарша сестра Парася, за нею я, а після мене брат Івасик. Потім народилася сестричка Пистинка, а згодом ще дві сеструні. Однак наша родина росла, бо із часом приносили новонароджених братиків і сестричок, іноді навіть лелеки принесли їх.
Одного разу ми знайшли найменшеньку сестричку Орисю під калиновим кущем у вгороді, і це місце народження, можливо, вплинуло на її плаксивість. Але зараз вона лікар і працює у районному родильному будинку, допомагаючи діткам народжуватися здоровими та щасливими.
ІІ
На нашому хуторі не було школи, ні церкви з вчилищем. Через це більшість мешканців, зазвичай, залишалися неписьменними. І навіть з віддаленням до вбогого дякового “письменства” було складно прилучитися, бо не було жодного дяка в селі.
Проте нашим батькам дуже кортіло, щоб ми, їхні діти, навчилися читати й писати. Бо коли прилетів лист із солдатського полку, нікому не було кого викличити, щоб прочитати його. Тоді листа загортали в білу хустинку та чимчикували з ним аж до села, до вчительки або до дяка в марнопольці, маючи при собі “вчилище”.
Вчити нас дітей було важливо, хоч і школа була далеко, і нам доводилося ходити до неї навіть у дощі та хуртовину. Пішки це було велике випробування, особливо для наших батьків, які часто були без чобіт. Наприклад, коли прийшов час для Парасі ходити до школи, виникало питання, де взяти чобіт. Але вони все ж вирішили це, взявши старі чоботи від померлої бабусі.
Почала Парася ходити до школи, і коли вона приходила додому, ми, молодші, залишалися позаду, граючись та чекаючи свого чергового дня. Та щоразу, коли мати наказувала йти спати, ми просто влаштовували свої власні уроки.
Наступної зими й мені прийшлося іти до школи, і теж виникло питання з чоботами. Мати з батьком довго думали, але потім вирішили, що ми з Парасею будемо ходити до школи по черзі, кожен день один із нас.
Моя перша вчителька, старенька Марія Андріївна, була дуже доброю та лагідною. Вона завжди гостинно приймала нас, коли нам доводилося залишатися у школі на ніч через погодні умови. І хоча це було давно, ми завжди згадували її з великою повагою та вдячністю.
ІІІ
Уже третю зиму я ходив до школи. Парася тільки дві зими ходила до школи, а потім прибуло ще троє братиків і сестричок, і мамі важко було впоратися з такою кількістю дітей.
Ми чергувалися з братиком Івасиком в чобітах. І одного дня після різдвяних канікул учителька Марія Андріївна звернулася до нас, що ми вже ходили до школи третю зиму і були у третій групі.
“Діти, починаємо тепер писати щотижневі диктанти”, — сказала вона. “Я буду диктувати, а ви пишіть у своїх зошитах те, що я кажу. Вийміть зошити!”
Ми запитали, чи можна дивитися в книжку, і вона відповіла, що ні, бо це диктант. Так ми дізналися, що на іспитах буде диктовка.
Марія Андріївна почала диктувати. Я не пам’ятаю всього диктанта, але одну речення запам’ятав дуже добре.
Це було російською мовою: «По полю ехала с господами коляска, запряженная четвериком великолепных лошадей. За коляской бежала и лаяла собачка испанской породы».
Ми зробили багато помилок. Коли Марія Андріївна згадала про собачку “іспанської породи”, вона почала сміятися, а потім реготала і кашляла.
“Де ви чули, що є собаки панської породи, які гавкають?” — запитала вона. Я відповів, що чув, як пани говорять, що їх панські собаки гавкають.
“Це не правда”, — сказала вона. “Собаки не гавкаються, а гавкають, і порода – “іспанська”. Пам’ятайте, що на іспитах будуть диктанти”.
Вона поставила мені двійку. Я сів і ледве не заплакав.
— Здохла б вона йому, та собачка, разом із панами!.
1955
Автор – Світлана Кобец
Матеріал надано лише для публікації на сайті dovidka.biz.ua. Копіювання заборонено
