“По дорозі в казку” скорочено

“По дорозі в казку” скорочено читати твір Олександра Олеся варто, щоб згадати шлях людей до нового життя, до країни Казки, де завжди світить сонце. Казка — символ ідеального суспільства майбутнього, гідної власної української держави.

“По дорозі в казку” скорочено читати

Героями твору є:

• Він — головний герой твору, Учитель;
• Дівчина — дівчина, в яку закоханий Він;
• Люде — юрба;
• Швець — наречений Дівчини.

Перша картина

Чимала група людей заблукала у лісі, де завжи була ніч. Вони сидять і розмірковують про своє положення – їжі у них не має, житла також. Хтось пропонує харчуватися травою, щоб не вмерти з голоду, а на зиму заготовити сіна. Та навіть, якщо вони збудують будинки, то не зможуть їх опалювати. Хоча й у лісі було паливо, але вогню у них не будо. Тому вони не могли знайти дорогу. Люди були втомлені і покалічені довгими і безрезультатними пошуками дороги.

Серед юрби був молодий хлопець, якого автор називає просто Він, який був закоханий у Дівчину. Дівчині було жаль хлопця, але вона на сприймала його серйозно. Він був молодим, вразливим, його сорочка була в дірках, але Він був впевнений, що потрібно шукати дорогу. Та всі люди вже зневірилися. Хтось, шукаючи дорогу, поколов ноги, хтось щоку розірвав, хтось око виколов, у когось ведмідь задавив брата. З головного героя сміялися, як він може йти шукати дорогу – якщо Він борсука злякався.

Самолюбство головного героя задівають слова Дівчини, яка вважає його малим. Їй шкода хлопця, у якого серце добре, як в дитини. Та вона кохає іншого – молодого швеця, який пошив їй міцні чоботи. Вона порівнює головного героя з вітром, який нічого не робить, а лише грає на сопілці, поки інші працюють. Він каже, що не вміє боротися, бо життя не дало йому у руки зброї… Він слабкий… найслабший від усіх!.. Він навіть заплакав, а дівчина його втішала – не всім же орлами бути.

Та хоча Він і слабкий, його душа летить в небо, немов орел, коли інші лежать на місці, немов камінь. Він каже Дівчині, що її швець не був ніколи в небі, її швець нікого не здіймав з землі угору… Та Дівчина переконувала, що швець краще, адже до нього йдуть самі у хату люде.

Він не може більше жити у постійній темряві, тому вирішує йти шукати дорогу. Усі лише сміються, бо не вірять його словам, але він таки йде. Хтось побіг за ним, щоб повернути назад, але колюче гілля не пустило вперед.

Люди думають чи дійсно Він пішов на пошуки дороги чи лише заховався за сусіднім кущем і слухає їх розмову. Деякі люди засуджують юнака, деякі розуміють його: адже їх життя нестерпне. Ті, хто раніше вже ходили на пошуки дороги, не вірять, що молодому хлопцю вдасться знайти стежку: адже вони вже безліч разів шукали, але так і не змогли її знайти. Та обговоривши все роблять висновок, що знайти дорогу можливо, бо вони по-суті відходили лише на кілька кроків. Хтось вже впевнений, що Він ніколи б не пішов, коли б не знав, що тут десь близько стежка. Мабуть він її шукав давно вже і знайшов.

Раптом вони чують крик юнака з гущавини. Повернувшись, головний герой повідомляє, що знайшов щось, але не розповість що, поки усі не встануть. З неохотою люди піднімаються, адже усім цікаво, що ж Він знайшов. Хлопець повідомляє, що знайшов дорогу, що веде до сонця. Юрба розчарована, вони сподівались, що Він знайшов козу чи піймав у тенета якогось дикого звіра.

Він кличе людей іти за ним до сонця.  Але більшість вважає, що це лише божевільні балачки.

— До сонця кличеш ти, — для нас дорога це далека, а от як з лісу вийдеш ти і день ясний угледиш, вернись до нас та й нам розкажеш. А то ми чуєм: день та день, а де він — нам ніхто не скаже.

Лише деяка молодь підтримує юнака, його слова вселяють їм надію: “І я вас поведу до світлої мети — тропа веде до неї. Що тут тропа лежить, про це я знав ще змалку. Мені казав один мандрівець, що той, хто вперше йшов по ній, щоб не згубить її, ішов і сіяв мак червоний. І я дві квітки сам знайшов”. Як доказ він виймає з кишені дві свіжі червоні квітки маку.

Частина людей радіють, що тепер вони зможуть вийти з лісу, інші не вірять в успіх цієї мандрівки  – вони нагадують усім про те, який страшний і небезпечний шлях до сонця.

Головний герой готовий повести всіх за собою, розгортати руками терни колючі. Люди не можуть повірити, що це справді той хлопець: який днем раніше злякався борсука, а тепер говорив такі відважні речі, був готовий іти в хащі, ще й інших вести за собою.

Дівчина згадує, що ще минулої ночі Він плакав. Хлопець запевняє, що якби він міг сльозами переконати людей іти до мети, він би плакав.

Хлопець переконує, що виведе усіх у Казку, де панує день і сонце золоте. Кажуть, що у Казці живуть крилаті люде. По двоє крил у кожного, і навіть у дитини. Врешті він переконує юрбу, усі вирішують іти за Ним у казку. Навіть старі люди зважуються піти за ним, щоб хоч у старості поглянути на сонце.

Люди збирають свої речі, та хлопець каже залишити це лахміття, адже в кінці шляху їх чекатимуть оксамити.

“В і н. Хто в Казку йшов хоча вві сні солодкім, той в ліс уже не вернеться ніколи!.. Для того ліс труною, пеклом здасться. Немов орел, прикутий до землі, той буде в небо рватись доти, аж доки серце не порве.”

Друга картина

Герой веде людей за собою, веде у світлі часи та щасливу країну загального щастя, де немає голоду й холоду, де люди добре ставляться одне до одного і живуть у статку.

Сотні тисяч йдуть за Ним. Він прорубує дорогу вперед. Шеренга людей розтягується на довгі милі, люди зупиняються і чекають тих хто відстає. Хтось із людей думає, що він пророк, що його сила безмежна, хтось вважає його демоном. Хтось захоплюється його силою, він ходив туди, куди жоден із них не наважився б рушити, він прокладає їм шлях, ламаючи гущавину проклятих нетрів. Хтось навіть запевняє, що він зламав столітнього дуба. Хтось думав, що головний герой сам із Казки, і міг би полетіти туди, але залишився з ними, щоб вивести людей  із лісу.

Та деякі сумніваються, чи Він взагалі знає, куди він їх веде. Він каже: “Якась година пройде — і майже всі зберуться тут до гурту. Тоді розкажете, що з ким в дорозі сталося, хто був відважніший від других, хто духом падав. Умерлих словом щирим пом’янем, без смутку довгого і зайвих сліз. Не нам, мої соколи, плакать і віддавать себе під дощ безсилих сліз. Хай ті старі, що ззаду йдуть за нами, на цілий ліс голосять.”

Дівчина тепер закохана в юнака. Вона збирала маки і сплела дня Нього вінок і вдягла йому на голову, але вінок коле: разом з маками Дівчина вплела терен – він найкраще личив юнаковим кучерям. Цей вінок для людей стає свідченням того, що хлопець є пророком, королем.

В душі людей вселилась надія, вони вважають юнака Учителем. Він підтримує людей, адже дорога тяжка:

“Угору, браття! Аж там десь, на верхів’ї, ми сядем відпочити і відти вгледимо на сотні миль цей ліс великий; побачимо, в якім напрямку йшли ми і де раніш блудили без дороги. Не кожний з нас угледіть зможе, але я тим вкажу: на сотні миль у мене бачать очі.”

Одна жінка втратила свого маленького синочка в дорозі. Він був її єдиною розрадою, заради нього вона і вийшла в дорогу, щоб дати йому краще майбутнє, а він помер. Люди приводять невтішну матір до Учителя, аби він її підтримав. Він підтримує її. Каже, що це жертва, яку принесли вони усі, що якщо помирають діти, то Казка вже близько: “Хіба не бачите, що стало вже ясніше, що ніч страшна боїться нас і гине. То наші душі і серця горять і ніч осяюють собою.  (..) Де жертви, там і перемога, і всі ви знаєте, що нас чекають жертви.”

Такі слова підтримують людей і вони готові на все аби дістатися казки. Він вселив надію в людей:

“Я вірю вам, я вірю в вашу силу! Коли ж її у вас не стане і йти не зможете ви далі, скажіть мені, я гори розстелю, і ви по рівному за мною підете тоді.”

Люди продовжують йти.

Третя картина

Люди йшли вже тринадцять днів, а ліс не рідшав. Дехто вже питав, коли ж вони нарешті дістануться до Казки. Дехто вже починав сумніватися в тому, що головний герой знає куди йти.

Сам Хлопець на якусь мить починає сумніватися – чи правильно він веде людей? Побачивши якесь дерево, йому здається, що вони вже були тут вчора. Блідий головний герой запитує якогось хлопця, коли вони дійдуть до Казки. Таке питання викликає недовіру до героя.  Він питає у Дівчини, чи вона на пізнає місцевості і дерев навколо. Дівчина відповідає, що ні, але її хвилюють сумніви юнака. Хлопець справді сумнівається, його голос тремтить, він загубив десь свою корону. Це помічають і люди, тепер їм здається, що корони у нього і не було.

Усе здається герою якимсь сном, ніби вони і йдуть вперед, але потім знову повертаються до того, де були, ніби усі сміються з нього і йдуть за ним лише, щоб подивитись на нього, як на якесь чудо… Дівчина, щоб підтримати Хлопця вирішує сплести новий вінок, але у неї нічого не виходить: ламаються квітки та стебла, а пелюстки облітають.

Герой уже не вірить, що він будучи колись таким слабким зміг переконати усіх піти за собою, і думає, що це все сон.

Він починає плакати. Дівчина намагається його підтримати та підбадьорити.

В далині чути спів. Дівчина іде назустріч людям. Співи згодом стихають, і чути сміх. Регіт наближається, приходить юрба. У одного на високому кілку Його корона. Юрба, угледівши Його мовчки зупиняєть. Люди кажуть, що знайшли його корону.

Та люди не задоволені, вони чули, що Він не знає куди йти, що він загубив корону, і взагалі й королем не був. Він намагався переконати людей, що вже сьогодні вони дістануться до брами Казки.

“Я вам знайшов дорогу, я вів вас в Казку світлу, я вів вас з ночі в день, і от, коли пройшли ми сотні миль, коли підходим ми до Казки (кричить), коли я весь в крові і ранах, — ви смієтесь! Брати! У мене сльози!”

Його сльози стають символом його слабкості, з нього починають сміятися. Юнак шокований, він каже, що вони “не люде, а страховища якісь”. Він каже, що боїться таких людей.

Юрба заявляє, що він не король і ніколи ним не був, і вони ніколи не слідували за ним. Ніхто з них, однак, не насмілюється вийти і говорити від себе: усі лише повторюють одне за одним. Люди вирішують повертатися назад до лісу, кожен з них впевнений, що дорогу знайти просто. Хтось запевняє, що за півгодини доведе їх назад. На людину, подібну до горили, надівають вінок.

У головного героя на очах виступають сльози, юнак звинувачує їх у маловір’ї і несправжності. Обурені люди звинувачують у всіх своїх стражданнях того, хто вів їх до щасливого життя і закидають Його камінням… Він знесилений, із розбитою головою лежить на землі, а люди йдуть геть.

До смертельно пораненого героя з гори сходить хлопчик “років десяти, в білім убранні” й каже Йому, що він з Казки, де завжди Сонце. Він не вірить дитині, вважає, що то привид. Хлопчик розповідає, що “прийшов із Казки, щоб зірвати папороть розквітлу” на узліссі.  І щоб довести свої слова, хлопчик “відхиляє гілку, і цілий потік сонячного проміння ллється через просвіт”.

Головний герой розуміє тепер, що не помилявся, що був правий увесь час і гукає юрбу, щоб вони повернулись, але його вже  ніхто не чує…

Хлопчик пояснює герою, що Казка — не для всіх, а тільки для обраних. Ті, хто так жорстоко знущався зі свого проводиря, не мають надії потрапити туди. Доки людина буде залишатися жорстокою й темною, доти вона не зможе відшукати шлях до Країни Казки. Отже, герой встигає довідатись про досяжність мети, але трагізм цієї заключної сцени в тому, що його слабкого голосу вже ніхто не чує… Він помирає.

Автор переказу – Гнатюк Юлія

Авторські права на переказ належать сайту dovidka.biz.ua.

“По дорозі в казку” скорочено (детальний переказ)

Етюд на 3 картини

І КАРТИНА
Ліс. Ніч. Люде. Сплять, збираються спати.
Убрання не має ознак нації й часу.
Він.
Юрба (старі, молоді; чоловіки, жінки, діти).
Дівчина.
Окремі голоси з юрби:
— Сьогодні тепло так, що можна не вкриватись.
— Гляди, щоб вранці бігать не прийшлось та грітись.
— А так! Мороз одурювать уміє… Сховається на мить, усі роздягнуться, зрадіють, а він на тебе — стриб! Почав кусать і кров морозить в жилах.
— Ет! Що мороз?! В кожух сховайся та й сиди, а от од голоду сховайся!..
— Останній хліб ми доїдаєм… Що далі будемо робити?!
Хлопчик. Я їсти хочу вже й тепер.
— Ми помремо всі з голоду…
— Не бійсь! До смерті ще далеко!..

— Дарма! Привикнути до всього можна. Авжеж! Як звикне — буде жити.
— Ми на зиму нагорнем гори сіна!
— Що? Й зимувати тут?! Та ми померзнемо.
— Хати збудуєм.
— А чим палити?
— Навколо — ліс! Палити є чим.
— Я не про те кажу, — вогню ми де дістанем? Коли б огонь в нас був, ми б, може, й стежки не згубили…
— У лісі живемо, у лісі й заблудились.
— Ішли вночі.
— В цім лісі завжди ніч — вночі і вдень.

В і н. Ні, ні! В цім лісі жить не можна. Дорогу треба нам шукати!

Сміх.

— Еге, піди та пошукай! Шукали ми доволі… аж ноги покололи…
— Я щоку розірвав.
— Я око виколов.
— А в мене брата задавив ведмідь.
— Піди та пошукай ведмедя.
— Спитай у його. Може, знає він, де простяглась дорога…
— Куди йому питать ведмедя? Він борсука злякався вчора.

Сміх.

Він. Я не злякавсь! Мені здалось, що вовк ворушиться в кущах…

— Так ти б його за хвіст! Зідрав би з його шкуру, от і було б прикритись чим… А то поглянь, яка сорочка на тобі. Уся в дірках… Того тебе і дівчина не любе.

Д і в ч и н а. Це я? Так він же ще малий! Йому про це й гадати рано.

— І досі він за мамою сумує… Я чув, як раз вночі він кликав: «Мамо, мамо!»

Сміх.

— Ну, от! От, змалились! Чого сміятися і що ви смішного в словах його знайшли? Коли б піти та пошукать, то, може б, і знайшлась дорога.

Вона ж десь єсть, напевно.

— Дивись, який знайшовся оборонець! Ти свині з ним, бува, не пас?
— Це з тим, що борсука злякався?! У його батька не було свиней… У його батька був кобзар.
—Так він водив за руку батька?!

Сміх.

В і н. Смійтесь! Ваш сміх мене минає. Лягають останні. Дівчина підходе до нього й кладе йому на плече руку.

Дівчина. Мені тебе зробилось жалко… Я знаю, в тебе серце добре, як в дитини.

В і н. Жалко! Правда: дітей жаліти тільки можна.

Д і в ч и н а . Я іншого люблю. Мій молодий на цілий хутір швець. Усі до його йдуть. Поглянь, які мені він чоботи пошив! В інших вже давно побилися в дорозі, а в мене ще міцні, немов з колодки вчора зняті. А ти?
Ти б що мені зробив? Ти так, як вітер! Сьогодні — тут, а завтра — там. Всі люде на роботі, а ти сидиш собі та граєш на сопілку. Неправду я кажу? Не сердься…

В і н. Так, так… Боротись я не вмію, і не дало життя мені у руки зброї… Я слабкий… Ах, я найслабший від усіх!..

Дівчина. Ти плачеш? Годі!.. Ну, дай, маленький мій, я слізоньки утру… Ну, веселіший став? Ну, заспокойся не всім орлами бути!

В і н. Орлами буть! Сидіти з швайкою і шкуру колупать — невже це єсть літання попід небом?

Д і в ч и н а. Він не літає, він латає, — роботою він дужий…
В і н. Кому потрібно те, що він там щось латає?!
Д і в ч и н а. Тому, для кого він латає.

В і н. А той — кому потрібен? Гробакам?.. Орел! Орли літають над землею, орли з-під хмар клекочуть і, наче дзвоном, клекотом до себе кличуть. Одних з землі здіймають, другим запалюють серця, на третіх жах наводять!.. Твій швець не був ніколи в небі, твій швець нікого не здіймав з землі угору, нікого і не кликав…

Д і в ч и н а. Навіщо кликати йому, коли до його йдуть самі у хату люде?

В і н. Про лет у небі я кажу. У хаті ж ніде й крил розправить.

Д і в ч и н а. Зате сидіти є де. Тепло. Тихо. Громи там не гримлять і блискавки не палять.
В і н. Я не боюсь небес! Мої відкриті груди!

Дівчина. Зате землі боїшся. Тебе, пригадуєш, за щось ударив хлопець; ударив раз і другий, а ти замість того, щоб його схопити, стоїш собі та червонієш… А далі сльози — бризь! Кап, кап… До тину ти припав і плачеш…

Тиша.

В і н. Ет! Коли б могла ти глянуть в душу… Яке там пекло! А скільки всі оці, що завжди сплять, накидали каміння в неї!.. О, чом я не такий міцний душею, як вони?! У їх душа, як кремінь: б’єш крицею по ній, а з неї іскри ллються, їм очі зав’яжи на цілий рік, вони мовчатимуть, аби їм хліб було дістати можна вільною рукою. Удар їх батогом, вони не закричать від гніву. В очі плюнь і дай їм шеляг, вони тобі устами припадуть до рук… Вони міцні, душа їх — кремінь, а я слабкий. Мене стрілою ране навіть погляд злий…

Дівч[ина]. Ну, що ж? Терпи! Не всім же буть міцними: єсть — камінь, єсть — вода.

В і н. Так… єсть — камінь, єсть — вода… (Дивиться на них). І справді, всі як камені лежать. Не дивиться їм грізно в очі «завтра». Наїлись хліба, ну, і досить. А завтра кору гризтимуть, а там траву…

Д і в ч и н а. Я спати йду… (Іде й зникає в пітьмі).

Хтось (підводиться). Лягай, лишень, і ти, а то ти спати заважаєш.

Удень сміються з тебе, то ти мовчиш, а уночі, як всі заснуть, — своя для тебе воля. Лягай! Ми знаємо і так, що в тебе без кісток язик.

В і н. Я спати не піду, не ляжу. Вже світає…

Хтось ще (прокидається). А що таке? Ти й досі не лягав?

— Балакав з дівкою… Я чув усю розмову… Я чув про що, ха-ха, орел наш клекотав! Ти знаєш, він орлом назвався дівці? Твій молодий мовляє що? Швець! А я — орел крилатий.

— Та ну? Ха-ха! Коли ми встанем ранком, я розкажу тобі про його матір. Вона й зимою ходила боса…
— Тому-то він, ха-ха, й не любе так шевців!

Він рушає.

— Куди це ти ідеш?

Він (суворо). Іду шукать дорогу.

Сміються.

— От, дурень! Гляди, там ще ведмідь тебе піймає!..
— Та він злякається! Злякався ж борсука! Він вернеться через хвилину.

В і н. Ні, не вернусь!

Дехто прокидається.

— Про що говорите? Що сталося вночі?
— Та ось іде шукать дорогу.
— Від розуму не піде.
— Та що вам? Хай іде! Наколе ногу на колючку, прискаче зайцем дітям на утіху.

Він. Я, не знайшовши, не вернусь. Знайти я мушу. Душа болить. Я більше тут не можу жити. Тут можна одуріть!

— Ти йдеш? Ти справді йдеш?
— Лягав би та заснув, а то всю ніч не спав, з дівчатами балакав.
— Ні, справді, ти ідеш? Кажу ж, наколеш ноги.

Він пішов ліворуч і зник. Хвилину, чути тріск і шелест.

— Що, він пішов? Я думав, він жартує. Ще пропаде!.. Агов! Вернись!

(Пішов за ним).

Людей прокидається ще більше; деякі сідають, деякі встають.

— Пішов?
— Хіба пішов?
— Атож!
— Навіщо ж ви пустили?
— А як же ти не пустиш?

Тиша.

— Ще… згине!
— А шкода: нікому зла він не робив.
— Всі молоді — гарячі. І я колись хотів іти шукать дорогу. Уже і чоботи озув.
— Чому ж ти не пішов?
— Та так зробилося одразу страшно.

Хтось (вертається з лісу). Я не догнав його: гілля прокляте не пустило.

Коли б було видніш, кривавий слід мене б довів до нього. Десь пахла кров, а де — не зміг я розібрати.

— Чого б ти не схотів! Якби було тут видко.
— Нащо б тоді й шукать дорогу? ‘
— Нащо?! Щоб вийти з лісу.

Тиша.

— А десь тропа тут, певно, єсть! Не може буть, щоб люде тут ніколи не блукали. В такому лісі всяк заблуде!
— Звичайно, тут не диво заблудити…

Тиша.

— А що, як він дорогу знайде?
— Ти думаєш? Ха-ха! Той дурень?..
— Чого він дурень? Не був він зроду дурнем.
— Ну, не кажи сього! Він з посміху ніколи не виходив.
— Багато треба людям, щоб сміятись! Піти не так, як ходять люде, або зробить не так, як роблять всі, — то й осміять тебе готові!
— А звісно: люде людьми.
— Мені здається, найде він дорогу.
— Чого тобі здається?.. Ходили ж і без його.
— Мені здається, він ніколи б не пішов, коли б не знав, що тут десь близько стежка. Мені здається, він її шукав давно вже і знайшов.

Д і в ч и н а. Коли б на землю він дививсь, то, може б, і знайшов, а то він дивиться угору. Збирається усе летіти.

— А крил не має.
— Малого й не стає… от шкода! Малого?! Ха-ха-ха!..

Тиша.

— Подумаєш! І не злякавсь піти у нетрі.
— Божусь, що він стоїть десь за кущем і нашу всю розмову слуха.
— Звичайно, в ліс злякається піти. Злякався ж вчора, кажуть, борсука?

Сміх.

— Чи найде він дорогу, а чи ні, а тут не можна довше жити.
— Ого, подумаєш, який знайшовся пан! Молив би Господа, що він створив тебе людиною і ти сидиш між нами, а не вартуєш псом майно абощо.
— Я вартував не раз у пана. Собака спав, а я ходив і прислухався. А це… життя хіба? Хіба я про таке життя раніше марив?
— Хо-хо! Чого ти в дідька забажав!
Дитячий голос І. І я про інше марив.
Дитячий голос II. І я.
— І я.

Грубі голоси:

— Це не життя — прокляття!
— Тюрма якась!
— Печера.

Чути далекий голос у лісі.

— Що це кричить?
— Де? (Підвівши руку, до інших). А стійте… тихше… Я не чую…
— Та це тобі почулось.
— І я мов чув.

Чути крик знову.

— Це він кричить! їй-богу, він.
— Він нас знайти не може.
— А може, він попавсь ведмедю в лапи та кричить”— рятуйте.

Знову голос.

— Він нас шукає… Агов! Гу-гу!
— Гу-гу! Голоси:
— Гу-гу! Гу-гу!
— Ми тута!
— Ми ось де!
— Ага, знайшов? І сам тепер не радий!
— Ого, ого!
— Іди сюди!
— Піти б йому назустріч: піймав він, може, що..; не донесе, не вдерже.
— Ходімо ближче.
— От ще — іти! Його ніхто не посилав, — хай сам же і шукає.

Голос (ближче): А де ви? Де ви? Сюди, сюди до мене!
— До його — чуєте? Він кличе нас. І як його вовки не з’їли?

— І не злякавсь! Відважний!
— Він, може, порося піймав та рота затулив йому, щоб свині не почули. Піду йому назустріч: цікаво дуже глянуть.

Він (вривається в гурт). Брати мої! Вставайте!

— А що таке?
— Що сталося? Кажи мерщій.

В і н. Вставайте всі! Ні, всі вставайте!
— Та ти кажи: ми й лежачи почуєм.
— Занадто ти ще молодий, щоб нам, старим, вставати.

В і н. Не стану я казать, поки не встануть всі, не стану!

— Дивись, який гарячий! Божевільний!
— Давайте встанем. Га? Устанем?
— Доведеться…
— А що ж? Хіба нам важко?

Встають.

В і н. Брати мої! Я радість вам приніс велику. Я радість вам приніс! Сам Бог навів мене, брати мої, на стежку.

Голоси:

— На що? На стежку?! Не може бути! Ми скрізь тут навкруги шукали, ми всі шукали й не знайшли. Хто з нас шукав?
— Ось я шукав.
— І я.
— І я шукав.
— Та ти ж далеко не ходив, — за кущ пішов, постояв, а зараз кажеш, що шукав.
— Та й ти, коли на те уже пішло, і ти далеко не ходив. Ти навіть під кущем заснув!

В і н. Брати мої, тропа!

— Яка тропа? Тобі приснилось, може?
— Нащо даремно нас підвів із землі? Я встав, мовляв, якесь там диво сталось: кілком убили звіра або козу піймали у тенета.
— І я чекав якогось дива…
— І я чекав.

Він. Брати мої, тропа! З цього страшного лісу, де вічна ніч стоїть, вона веде у день рожевий, вона веде до сонця! Брати мої, до сонця!

— Сусіде, ти бачив сонце?
— Ні, але мені казали, що сонце, єсть.
— А я вві сні його колись угледів — сяє!
— А я раз зліз на дерево високе, а вітер як хитне гілля дерев, мені в очі так і ударив промінь. Я б, може, і осліп, так баба чимсь мені присипала обидва ока, і все пройшло.

Він. Що кажеш ти? Я бачив сонце і дививсь на його. Очам воно дає єдину втіху. Ходімо ж ми назустріч джерелу утіхи!
— Ти сам іди, а ми і тут свій,вік як-небудь доживем.
— На те живем, щоб вік дожити.
— До сонця кличеш ти, — для нас дорога це далека, а от як з лісу вийдеш ти і день ясний угледиш, вернись до нас та й нам розкажеш. А то ми чуєм: день та день, а де він — нам ніхто не скаже.

В і н. Брати мої! Зоря зійшла над нами!

— Яка зоря? Він божевільний зовсім!
Дивляться вгору.
-Ніякої зорі.
-І я не бачу.
-І я.

Він. Заблисла нам мета в тумані. З метою жить не те, що без мети. Мета знімає з плеч вагу велику і крила нам легкі дає. Сліпі з метою йдуть, як зрячі.
– Постійте, чому це він усе говорить? Тут є старші від нього.
Молоді голоси. Нехай! Нехай! Слова його як струмінь ллються.
– Вони дають якусь надію.
– Вони на серце падають.
– Вони знімають гніт з душі: мені немовби легше стало.
– І мені.
– І мені.

Він. І я вас поведу до світлої мети – тропа веде до неї. Що тут тропа лежить, про це я знав ще змалку. Мені казав один мандрівець, що той, хто вперше йшов по ній, щоб не згубить її, ішов і сіяв мак червоний. І я дві квітки сам знайшов.
– Знайшов? Ану квітки нам покажи.
– Про мак ми чули. Ти б нам квітки приніс та показав, щоб ми могли пойняти віри.
– Про мак, звичайно, всі ми чули.
– То та тропа хіба лежить в долині? Вона по горах в’ється!
– То, може, ця тропа й на гори вийде.
– А може, й так.
– Ти мак нам покажи!
– Еге, ти мак нам покажи!
Він. Ось мак! Ось мак! Я заховав його на грудях. (Виймає дві квітки маку).
– Дивіться, мак! Їй-богу, мак…
– Справді мак?
Всі оточують Його.
-Або я сплю, або квітки я бачу.
– А дайте гляну я!
– Постій! Не всім же зразу.
– Який великий!
– Який червоний!
– Як кров.
– Як кров.
– Як кров.
– Та це не мак – це кров його.
-І пахне кров’ю.
Тиша.

— А ось на боці теж. Ось гляньте на сорочку!
— Це знову кров.
— Ану! (Бере рукою і знімає). Знімається! Пелюстки маку! Третя квітка!
— Це та тропа!
— Постійте! Що ви?!
— Це та тропа! …
— А гляньте, квіти свіжі.
— Мені здається, що вони зів’ялі.
— Свіжі, свіжі!
— Живі, живі!
— Ми підем з ночі!
— Ми вийдем з лісу.
— Ми вгледим ранок.
— Ми вгледим сонце.
— Ми вгледим день.
— Ми вийдем з лісу.
— Та що це ви?! Куди іти?! Хіба забули ви, як важко йти, як страшно?

В і н. Я поведу вас, я йтиму перший. Ви. візьмете кілки, а я розкрию груди і вільними руками терни колючі буду розгортать. Там день, блискучий день, я бачу, і ви, ви всі мене не зможете спинити.

— Я вже старий і вже гаразд не бачу, — він справді дужий, молодий?
— Погляньте, як у його очі блискають, неначе у вовка…
— Якою міццю дихають слова!
— Він не злякається.

В і н. Розбийте груди і серце викиньте моє голодним псам, коли я світло дня не вгледжу. Коли злякались ви, я сам піду з надією за руку!

— А це ж, здається, той, що раз колись злякався борсука?..
— Мовчи, ти знаєш там багато!
— Хіба не бачив ти, коли він сам пішов у нетрі? А перед сим хіба не чув ведмежого ти реву?

В і н. Хай грім мене ударе, я впаду без крику, хай ляжуть леви на тропі, я перейду по їхніх спинах. Я не боюсь нічого.

— Який він сміливий!
— Який відважний!
— А може, це не він, а може, це другий?!

Д і в ч и н а. (підходить до Нього). Це ти? Твій вид і голос. А дай я гляну в очі… Ти не плачеш?

— Хто? Він заплаче? Тобі приснилось, може?

Д і в ч и н а. Ні, ні! Я бачила сама, як він вночі сьогодні плакав.

— Запорошив він, може, око.
— Упала, може, з гілки вранішня роса.
— Роса, роса, звичайно, впала.

Д і в ч и н а. То так мені здалося?! Ти… не плакав?!

Він. О, коли б міг я плакати і ублагати вас слізьми покинуть ліс великий! О, коли б міг я іскрами вогняних слів своїх цей ліс проклятий запалити і вам одкрити небо!

Д і в ч и н а. Адже ж ти той, що любиш так мене?

В і н. Коли б я міг потоком сліз своїх невпинних з корінням вирвати дуби столітні і вам блакитний обрій показать… Я плакав би…

— О, як він любить нас!
— Як жалує він нас…

Він. Брати мої! Зійшла зоря над нами. Заблисла нам мета. А ще недавно так ми сном глибоким спали і вірити не вірили в ніщо. Життя було для нас повільним умиранням. Родились ми на те, щоб в той же день почати умирати, бо смерть була для нас не гірша від життя. Тепер же будем жить на те, щоб жить. Тепер горіть на те, щоб дужче розгорітись.

Яке велике щастя!

— Він справді ту тропу знайшов, що вдень виводе з лісу.

В і н. Я в Казку вас веду, брати мої, у Казку! Там день, там сонце золоте!..

— Так він веде нас в Казку?
— А ти не чув?! Він нас веде у Казку.

Дівч [ина]. Мені колись казали, що в Казці тій живуть крилаті люде. По двоє крил у кожного, і навіть у дитини. Я дуже хочу вгледіть Казку.

— А я останусь тут.

(Згодом). Та ви усі хіба йдете?!

— Не знаю… я іду.
— І я.
— І я іду. Я нізащо тут не лишуся.
— І я.
— І я.
— То, може, й ми, стара, помалу підемо за ними?..
— Авжеж… подибаєм. На старість, може, сонце вгледим.
— То всі йдемо? Голоси. Усі, усі, .усі!

Він. Світає! То ранку чистого пробивсь крізь хмари листу усміх дивний і нас, стріваючи, вітає. Привіт тобі, прекрасний ранку! За всіх братів прийми від мене привітання. (Вдаючись до юрби). А ви… вже на ногах?! Ви вже готові йти за мною? Я бачу — все лахміття ви забрали!

Покиньте все: нас ждуть там оксамити!— Оксамити!

— Оксамити!
— Покинь!
— Покинь!
— Покиньте!
— Ні, краще все давайте в купу зложимо. Коли б, не дай нам Боже не дійшли, повернемось назад і розберем, хто що зоставив.
— Чого ми вернемось?
— У ліс вертатись знову?!
— Ти божевільний!
— А може, він сказав і правду?
— Може, й правду.
— Спитай у Його.

Підходе до Нього.

— Скажи: невже ми можемо сюди вернутись знову?

В і н. Хто в Казку йшов хоча вві сні солодкім, той в ліс уже не вернеться ніколи!.. Для того ліс труною, пеклом здасться. Немов орел, прикутий до землі, той буде в небо рватись доти, аж доки серце не порве.
Брати мої! Я вас веду у Казку. Усі, усі за мною! (Вінрозхиляє віти і йде, за ним юрба).

Завіса

II КАРТИНА

Ліс. Удосвіта. Він. Дівчина. Юрба. Троє молодих, подібних один до другого, стоять ліворуч.

Окремі голоси з юрби:

— На дереві, що зламано вітрами, він сів з подружжям відпочити.
— І нам звелів спочить і підождать, поки надійдуть всі.
— Невже ми будемо усіх чекати? їх сотні, тисячі іде; вони на милі розтяглися. Калік же нам за рік не дочекатись!
— Звичайно, ні. Та ми не будем їх і ждати. Вони і так дорогу знайдуть: ми ж слід лишаєм за собою.
— Коли б спитать в його: як він гадає про калік.
— Не заважай йому сидіть і спочивати: він цілу ніч ламав гущавину проклятих нетрів. Він сам ходив туди, куди б із нас ні один не пішов.
— То, може, він, а не вітри, і дерево зламав?
— Це не по людській силі.
— А ти хіба у нього силу міряв?
— Я сам своїми вухами сьогодні чув, як щось у лісі затріщало. Здавалося, зірвались тисячі якихось звірів і понеслись, злякавшись, в нетрі.
— То він зламав, я в цьому певен.
— Я це й раніше знав.
— Невже зламав такого дуба? Яка ж у його сила!
— Він демон!
— Він пророк!
— Він був, я певен в тому, був у Казці.
— Щоб так дорогу знати, то треба бути вже не раз у ній.
— Він нам не раз казав про неї і раніше.
— Невже він з Казки? Чому тоді він крил не має? У Казці всі крилаті.
— А ти хіба дививсь, чи єсть у нього крила? Коли б він сам хотів побути в Казці, то, може б, він давно вже полетів, але він хоче всіх нас вивести із лісу.

Тиша.

— А ось тепер чомусь не бачу я тропи.
— Не бачиш? Як же так? Ану, приглянься краще!
— Хоч око виколи — не бачу.
— Невже тобі не видко, що на ній трава хоч і росте, а ніби чимсь прибита…
— Але ж і праворуч, і ліворуч трава прибита. Чому ж ти думаєш, що сарни не могли ходити тут і пастись?
— Ось він іде… Ми можемо його спитать самого.
— Навіщо там питати? Ні ліворуч, ні праворуч не вів він нас ніколи.
— А все ж спитай Його, спитати можна.
— Спитати можна.
— Підходить він, підходить… Нащо питати? Нащо питати? Хіба не знає він, куди веде нас?!
— Я не казав сього, я не казав сього. Звичайно, турбувать не варто. От я тепер вже виразно дорогу бачу. Так, так вона іде… он, он куди!.. Ах онде-де зникає…
— Ха-ха! А ти казав, що сарни походили.
— Я не казав, я не казав… То вам почулось.

Він іде, за ним, зігнувшись, Дівчина, щось ніби зриваючи.
Напівсхилившись, поривчасто ступає юрба. Рухи, убрання, навіть обличчя майже однакові.

В і н (іде). Якась година пройде — і майже всі зберуться тут до гурту. Тоді розкажете, що з ким в дорозі сталося, хто був відважніший від других, хто духом падав. Умерлих словом щирим пом’янем, без смутку довгого і зайвих сліз. Не нам, мої соколи, плакать і віддавать себе під дощ безсилих сліз. Хай ті старі, що ззаду йдуть за нами, на цілий ліс голосять.
Для них в житті нічого не осталося, крім жалю. А ми, ми будемо іти вперед і грудьми дужими дорогу пробивать для себе, для онуків. О, не хиліть голів журливо, угледівши на стежці труп, труп брата або друга. Де жертви, там і перемога!

— Він знає все.
— Він баче все.
— Він пророк.
— З ним Бог говоре.— Він буде в Казці королем.
— Він, може, й є король і тільки зняв корону.

У сей мент підходе Дівчина до Його з вінком з червоних маків. Він стає праворуч.

Д і в ч и н а. Прекрасний мій, улюблений! Дозволь мені надіть на голову твою вінок з червоних маків. Нечутно я ходила за тобою і мак збирала в травах. Він так горить, як кров твоя вогняна (Кладе Йому на голову вінок).

В і н. Отут поправ. Щось ніби в голову вп’ялося кігтями.

Дівч[ина]. То, мабуть, терен. Найбільше він до маку підійшов. У терну кучері такі ж, як і у тебе.

— Погляньте, — він в короні!
— Я вам казав, що він король.
— А я давно корону в його запримітив.
— Вона з живих квіток!
— Не з золота, не з срібла.
— Не з каменю морського.

Тиша.

— Я бачу лист терновий, у короні.
— Терновий лист?! Навіщо терен здався?
— Поранити колючки можуть.
— На те, щоб квітки не зів’яли…
— Він король.
— Він пророк.
— З ним Бог говоре.
— Він нас веде у Казку.

Народ усе надходить. Підходять, знімають з плеч торби, сідають, стоять, слухають. У всіх обличчя, як у прочан.

— О, Боже мій! Із лісу, що давив нас, що небо чисте застилав, ми вийдем наостанку!..
— Ми вгледимо блакить небесну.
— Ми вгледимо проміння сонця.
— Надивимось на світ Господній.
— Життю всю душу віддамо.
— Як солодко віддати душу.
— Як радісно умерти в щасті!
— Як радісно згоріти в ньому.

В і н. О, радісно! Сказав ти правду. Коли у тебе сил остануться краплини, візьми і кинь в них іскри серця: нехай горять! Вогонь тоді осяє цілий світ, зогріє все в твоїй душі холодній, і ти на мить одну таке зазнаєш щастя, якого ти не зміг зазнати за все життя своє нудне і сіре.

— Правда.
— Правда.
— Правда.
— Я горю.
— І я горю.

Дівочі голоси. Ія горю. Душа моя, що мерзла в холоді життя, немов одтала, і з-під снігів її пробились трави.

— В моїй душі квітки неначе розцвіли.
— В моїй — пташки защебетали.
— А у моїй замаяли мов крила. От я іду, а в грудях щось літає. Я серце, думала, — коли прислухалась не серце; насилу догадалась.

Він. Згоріть в житті — єдине щастя! І ми всі горимо, як факели вогняні.

Погляньте навкруги! Хіба не бачите, що стало вже ясніше, що ніч страшна боїться нас і гине. То наші душі і серця горять і ніч осяюють собою. Хай з нас хто-небудь догорить і згасне: йому позаздре небо! Бо він згорить щасливий. І, умираючи і догоряючи, він буде знати, що, може, через рік в цім лісі хтось, блукаючи, угледе труп його зотлілий і скрикне радісно: «О брате мій! Ти йшов на те, щоб в огні згоріти, ти йшов на те, щоб влити віру в мене; сказати, що і ти ішов, що тут, де ти погас, лежить дорога з лісу. О брате мій, ти не погас — ти і тепер гориш, як стовп вогняний, ти і тепер показуєш дорогу. О брате мій] Прийми ж уклін від мене! Нехай ім’я твоє не сходить з уст людських вовіки». Так скаже той, хто заблудив у лісі, так скаже той, хто стратив віру і знайшов. Брати мої! Хто келих чистого життя не розливав поволі, а випив зразу, хоч навіть і упав, той не умре вовіки, той все віддав життю, що міг віддати.

— Учителю! Що нам робити? Ось жінка плаче: її дитина захворіла і умерла. Ніяк її тепер розважити не можем. Ведуть під руки жінку.

Жінка. Я найдорожче стратила в житті. Я стратила свою дитину. Мені нічого вже не треба: моя душа за рік намучилась украй, і смерть була б для неї сном солодким, аж Бог мені утіху чисту дав, — він дав мені синочка. (Плаче). Для його і пішла я за тобою. Я думала: піду, піду і понесу дитя своє під чисте небо. Нехай угледе світ і сонце. Любила я і не злякалася ні терну, ні дороги. Йому найбільше, я хотіла дати. І я… я стратила його в дорозі.

Він. Утішся, мати! Не ти одна, — ми всі його згубили, його ми всі дорозі в жертву принесли. Ти ж стратила найбільше. Ти в жертву принесла єдину втіху. Чолом тобі від нас! Прийми ти, мати-страднице, від нас уклін найнижчий. (До всіх). Брати мої! Раз діти умирають, то ми вже близько біля Казки!.. Ось ще ясніше стане, а там і сонце заблищить, і задзвенять пісні вітання. Брати мої! Утіште матір хвору, візьміть її під руки і ведіть. Утіште її, сестри…(Тиша). Тепер пов’ється стежка вгору.

Далека путь, закидана камінням. Немов хтось не хотів, щоб люде йшли у світле царство дня, і по дорозі скрізь розкидав гострий камінь. Але угору!

— Угору!
— Угору!
— В царство дня.

Він. Угору, браття! Аж там десь, на верхів’ї, ми сядем відпочити і відти вгледимо на сотні миль цей ліс великий; побачимо, в якім напрямку йшли ми і де раніш блудили без дороги. Не кожний з нас угледіть зможе, але я тим вкажу: на сотні миль у мене бачать очі.

— На сотні миль у його очі бачать. .
— На сотні.
— Крізь ліс у його очі бачать.
— Який би ліс густий не був?!
—«Горять у його очі.
— Горять.
— Страшні вони: як стріли ранять.
— Учора тигр хотів уже накинутись на його, а він блиснув очима, і звір, як ранений, поповз у корчах в нетрі.
— Я бачив, як очима він сьогодні барса прикував: до ніг його припав страшенний барс і так лежав хвилину, мов зомлілий.

В і н. А хто хотів би ліворуч узяти, то, за гілля хапаючись, ще не до ходячи верхів’я, угледіти вже міг би відблиск Казки.

— А Казка ж де?
— Хіба в долині. Казка?

Він. А Казка… Казка — вище… (Тиша). А хто б хотів угледіти її блискучу браму, хай духом зробиться міцний, як криця. Злякатися — упасти в кручу і розбитись.

Хлопчик. Хіба в дорозі нам ще кручі будуть?!

Він. О, так, моя дитино! Великі кручі, і яри, і камені нас ждуть. Вітри і вихори літають там і жертв своїх шукають, і раді кожного звалить в безодні чорні, але ви сміливо підставте груди, відкриті груди: нема міцніш нічого в світі, як вони відкриті. Ламаються списи об них, і кулі плещуться безсило. (Тиша). Страшні потоки ми зустрінем.

Ю н а к. Я перший перейду потік.
Д ру гий. А як потонеш?
Перший. Як потону, життям своїм життя другого урятую.

В і н. Брати мої! Де жертви, там і перемога, і всі ви знаєте, що нас чекають жертви.

— Ми знаємо;
— Ми всі на їх готові.
— Гаряча кров зігріє нас в дорозі.
— Гаряча кров напоє нас в дорозі.
— Гаряча кров в собі відіб’є нам проміння Казки.

Він. Гаряча кров, брати мої орли, посіє мак на пройденій тропі. Той мак довіку Не зів’яне, і кожний, хто піти захоче в Казку, ітиме доти, аж доки цвіту стане! Я вірю вам, я вірю в вашу силу! Коли ж її у вас не стане і йти не зможете ви далі, скажіть мені, я гори розстелю, і ви по рівному за мною підете тоді.

— Він гори нам розстелить.
— Ми гір не боїмось.
— Несуть нас крила.

В і н. Брати мої! За мною ж! Вище! Далі!

Він іде. За ним, співаючи щось молитовне, ідуть десятки, сотні людей.

Завіса поволі спускається.

III КАРТИНА

Ліс. Великі скелі. Гірська природа. Він. Юрба. Дівчина. Хлопчик.
Він — сам, іде й спиняється. Гордо піднята голова, почувається сила, але помітно, як хитається часом його постать. Сідає на камені. Хтось іде поволі і, угледівши його, говоре:

— Ах, ти сидиш.

Він мовчить.

— У тебе вид біліш від крейди. Ти утомився? Занедужав?

Він. Ні, ні! Я довго думав. Думки ж — вампіри: із мозку смокчуть кров, і через те блідий і вид у мене, може. (Встає). Недавно я боровсь з ведмедем. Єдина мить, і я лежав би на землі, розірваний на шмаття. Єдина мить!.. Я подолав ведмедя. Але… єдина мить…

— І можеш думать ти, що він би міг тебе роздерти?
В і н. Все може бути.

— Ах, що ти кажеш, що ти кажеш! Мене твої слова косою підтинають… Тебе ніхто не подолає.

Він. О, так, — ніхто! (Тиша). Скажи, я так тебе питаю, скажи, ну, як тобі здається? Коли ми вийдем з лісу? Коли ми ввійдем в Казку?

Тринадцять днів ми пущами йдемо, а ліс не рідшає.

— Коли ми вийдем з лісу?! У мене ти питаєш?!

В і н. У тебе, так, у тебе. Скажи, ну як тобі здається?

— А ти (встає), а ти хіба не знаєш?

В і н. Я? Я… Знаю я, я знаю, ну, а ти?

— Нащо тобі мене питати? Раніш ти не Питав нікого. Ти вів нас, а ми йшли і вірили тобі.

В і н. А ти тепер не віриш?

— Я не кажу сього, але мені хтось немов камінь наложив на плечі. Я далі йти уже не можу. Я упаду, я падаю…Я ляжу, я стомивсь… (Лягає).

Він. О брате мій! Устань і вір: не зайде сонце ще затори, як ми угледим Казку.

— Сьогодні будем в Казці? Сьогодні?! (Підводиться і знову опускається). Ні, я полежу трохи, я стомивсь; (Падає біля його ніг).

— Він. (схоплюється, швидко підходить до дерева, обходе його кругом і оглядає усе навколо). Ми вчора тут були! Це дерево я бачив!

— Що ти сказав?

Він. Нічого… то так… я сам собі.

— Так важко… Я засну… Коли ви будете іти, мене лишіть! Я мушу відпочити, я вас догнати встигну.

Дівчина і хтось з нею ідуть бадьоро.

Д і в ч и н а. А ти, мій соколе, мене Чекаєш? Яка я рада!..

— (Весело). Вона усе мене питала, чому врівні з тобою йти не може…

Д і в ч и н а. (приглядається до Його, потім кладе йому руку на чоло). Чого ти так замислився і наче засмутився?

Він. Я змучився… ішов… боровся… Я подумав… ах, я подумав…

Д і в ч и н а. Ти змучився…

— Ти змучився…

Тиша.

Він. Скажи мені… Скажи мені… Учора ми… Учора тут ми не були?
— Дрижить у його голос…
Д і в ч и н а. Чого твій голос так дрижить? Ти, може, хворий?
В і н. Учора тут ми не були?
Д і в ч и н а. Ти, може, був, а я прийшла сюди сьогодні тільки.
В і н. Ти дерева цього не бачила ніколи?
Д і в ч и н а. Не бачила ніколи.
Він. То, значить, так мені здалося… Ми далі йдемо?!
Д і в ч и н а. А ти… А ти… думав, що не… далі?
В і н. Ні, ні… Я так і думав… і думав так, що далі.

З долу недужим голосом:

— У мене він питав: коли ми дійдем в Казку? Слова його мене, як стріли, підтяли. Я з місця встать не можу.
— Питав ?!

Д і в ч и н а. Хіба не знаєш ти? Ти заблудив? Ти збивсь з дороги?
— А де його корона?..
В і н. Корона де?.. Не знаю. Я, може, в нетрях загубив її.

— Він загубив корону.
— (З долу). А я… її й не пам’ятаю.
— Скажи, коли ми будем в Казці? Ти ж був, ти ж знаєш.
В і н. Я знаю… був… Я знаю…
— Ну, так кажи, чого ж мовчиш?..
В і н. Мені здається…
— Ви чуєте, як у його голос дрижить? Ви бачите, як жахливо у його бігають очі… Він не знає.., Йому здається…
В і н. Мені здається, що ми сьогодні будем.
— Скажи, коли ми будем,в Казці?

Він. Принаймні… Мені здається, що сьогодні.
— Йому здавалось і раніше… Хе-хе-хе! .

В і н (встає). Хто смів тут зараз засміятись? Чий голос тут мені над ухом продзвенів? Комар, чи що, хотів мене злякати сміхом? Я грому не боюсь! Ти чуєш?.. (Тиша). І смерть… останній мій тріумф на світі!..

Той, що лежав, підводиться.

— Я не казав нічого. То ти спитав у мене, чи скоро ми у Казку дійдем?

– Я відповів тобі, що я не знаю. Хіба я можу знати? Я тільки йду і сам не знаю, як іду. Мене несуть немов великі крила.
— І я нічого не казав. Твій голос задрижав, я усміхнувсь несамохіть.

В і н. Коли несеш ти жертву Богові, не личить усміхатись.
Д і в ч и н а. Він усміхнувся мимоволі, — прости йому.

Здалека чути співи молитовні.

— Ідуть, надходять… Ходім назустріч їм.
— Ми їм розкажем те, що чули. (До дівчини). А ти останешся?

Д і в ч и н а. Я… останусь.

В і н. Ти знаєш. Що мені здалось? Мені здалось, що ми йдемо, йдемо вперед і знов вертаємось туди, від кіль і вийшли. (Тиша). Ні, ні, зовсім не те мені здалося. (Тиша). Мені здалось, що я себе дурманом обпоїв. Ні, знов не те… (Тиша). Немов усі, що йдуть за мною, не ідуть… (Тиша) Немов усі сміються тільки з мене…

Дівчина. О мій улюблений! Хто сміє насміхатись?!

Він. Ні, я не те хотів сказати… Мені здалось, немов уся юрба іде за мною, щоб подивитися на мене, як на чудо. І це не так, і це… не так… Ну, зрозумій… Мені здалось, що я лежу і сплю, мені ж якийсь солодкий сниться сон. І ось тепер, і ось тепер мені усе єдиним сном здається.

Дівчина. Я й досі не сплела вінка тобі; — ламаються квітки. Пелюстки облітають, а стебла все ламаються.

Він. Це справді сон солодкий. Невже б то я, слабий, найслабший від усіх, міг повести усю юрбу із лісу?.. Невже б я зміг, я б перший зміг іти і розривать терни колючі?! Невже б я міг, як стрілами, очима ранити і тигра, й лева?.. Не вірю я. Це сон усе!.. (Тиша). Не знаю, може, і не сон, а тільки я слабий… найслабший…

Д і в ч и н а. Ти плачеш? Плачеш?! (Кидає квітки). У тебе сльози?

В і н. Ні, ні, це так…

Д і в ч и н а. (гордо). Устань і вислухай мене. Я, може, цього більш ніколи вже казать не стану… Ти вів юрбу… Ти розривав кущі тернові Ти зламував дуби столітні, ти з левами поводивсь, як із псами. Ти вів нас в світлу Казку. Ти нам пророкував, і ми в словах твоїх пророчих у той же впевнювались день. Ти був найдужчий від усіх. Ти не боявсь ні грому, ні вітрів, і блискавки безсило падали, б’ючись об мідь грудей твоїх нелюдських. Я більш нічого не скажу.

Я йду назустріч сестрам і братам. Вони вітають ранок. Ранок! Ти засвітив його і сам безсило погасаєш!

(Іде назустріч співам).

Він сидить замислений і слухає співи. Співи згодом стихають, і розтинається сміх. Прислухається, встає. Поволі в йому прокидається сила, він виростає, гордо відхиливши голову назад, стоїть і жде. Регіт наближається, і юрба ввалюється на сцену. У одного на високому кілку Його корона. Юрба, угледівши Його, спиняється і мовкне. Опускається кілок з короною. Страшні обличчя ховаються. Декілька хвилин тиша.

Голос, (ззаду, тихо). Учителю! Нам сказали, що ти з дороги збився.

Легкий сміх, гудіння.

— Нам сказали, що ти не знаєш, куди іти.
— Нам сказали, що ти загубив корону. Ми знайшли.
— Нам сказали, що королем не був ти зроду.
— Нам сказали, що ми не вийдем з лісу!..

В і н. Хто вам сказав? Хай вийдуть ті і ще раз скажуть.

— Я не казав.
— І я.
— І я, хоч забожусь, і слова не казав такого.

— Він (підвищеним голосом). Хто смів казать в той ранок чистий, коли ось-ось ми вгледим браму Казки? Хто смів (кричить) цей ранок затуманить?

В і н. Я вам знайшов дорогу, я вів вас в Казку світлу, я вів вас з ночі в день, і от, коли пройшли ми сотні миль, коли підходим ми до Казки (кричить), коли я весь в крові і ранах, — ви смієтесь! Брати! У мене сльози!

— Він плаче?
— Він плаче…
— Він плаче! Ха-ха-ха!

Сміх.

— Ха-ха! ха-ха! ха-ха!

В і н (по тиші). Так ви не люде, а страховища якісь?! Я вас… боюсь!..

— Він нас боїться, а ми ішли за ним! Ха-ха-ха-ха!
— Хто йшов? Принаймні я не йшов.
— І я не йшов.
— І я.
— І я.

Він. Так ви не йшли за мною? Ні? Так я не вів вас?! Ні?! Я божевільний?!

— А ти… ти думав, що ішли? Ха-ха-ха-ха!

— Ха-ха!Жороль! А ти і досі думаєш, що ти король?!

Він. Хто думає?!

— Уже ж не ми.
— Ха-ха!
— Уже ж не ми!

В і н. Так ви не йшли за мною? Я вас не вів нікуди?

— Ти ще питаєш нас?
— Ха-ха!
— Та годі з ним балакати! Назад! Рушаймо на домівку.
— Ходімо навпростець! Ось я дорогу знаю.
— Ні, краще я…
— Давайте я попереду піду! За півгодини доведу вас.
— Ось він нехай попереду іде… ось… він.

— Король! Король! От так король!
— Ведмідь злякається такого короля!
— Ха-ха-ха-ха!

В і н. Страховища! Хто ж ви? Ви привиди?

— Ми привиди?
— Ми привиди? Хто привиди?
— Ти привид сам!

Він (лежить і стогне) Розбили голову… Розбили голову… Я умираю… Я умираю…

В і н. Я умираю… Я умру…

Хлопч[ик].Ти хто такий?

– Ти хто такий? Ти впав? Розбився?

В і н. Це привид знову?!
X л о п ч и к. Я — хлопчик!
В і н. Чого ти тут? Як міг зайти в такі ти нетрі?
Х л о п ч и к. Я був тут на узліссі, коли — твій стогін чую. От я й пішов на голос.
В і н. Ти на узліссі був? Ти кажеш — на узліссі?.. Що ти кажеш?..
Х л о п ч и к. Із Казки я прийшов, щоб зірвати папороть розквітлу. Тут, на узліссі, щодня розквітлу папороть знаходять, а іноді цвіте їх сила! Тоді весь ліс здається в золотім вінку.

В і н. Тут Казка, кажеш ти?!
X л о п ч и к. За лісом зараз Казка.
В і н. Тут ліс кінчається.
X л о п ч и к. Кінчається тут зараз.
В і н. За лісом — сонце?
X л о п ч и к. Сонце. У Казці завжди сонце.
В і н. Сонце!! Не вірю я, ти — привид!

Х л о п ч и к. Ну, глянь: я гілку відхилю, і ти дорогу вгледиш. (Відхиляє гілку, і цілий потік сонячного проміння ллється через просвіт і вривається на сцену).

Х л о п ч и к. Ти бачив браму Казки? У золоті вона горіла.
В і н. Так, я не помилився?! Так я їх добре в Казку вів? Ми швидко будемо у Казці!! (Гукає, але голос його ледве чути). Люде! Люде! Брати мої! Я вас довів! Ще два-три кроки! Люде! Люде! Люде!..

X л о п ч и к. Твого вже голосу ніхто почуть не зможе. (Робиться темно).

Завіса

“По дорозі в казку” аудіокнига скорочено