Андрій Малишко «Прометей» читати скорочено варто, щоб згадати про героїзм народу у Другій світовій війні, про подвиг молодого хлопця.
Малишко “Прометей” скорочено
Тиха пристань стала оживати: достигли дині та кавуни, тому їх вантажили. Навкруги пахло рибою, житом, тютюном та смолою. Сиві плотарі сіли варити кашу на вечерю. Почали тихо розмовляти, щоб не розбудити вантажників. До них підсів автор.
Один з них розповів, що за часів війни місцевий хлопчик знайшов тут наших бійців. Двоє з них були мертві, а молодий юнак – тяжко поранений. Селяни заховали його та лікували його, поки він не почав вставати. Хлопчина був вдячний за порятунок. Родом він був із Смоленщини.
Йому перебинтували груди у стодолі. Сусід запропонував змінити польову гімнастьорку з пілоткою на звичайний одяг. Бо можуть німці в село зайти, але той відмовився.
Сидів боєць та їв картоплю в мундирах та думав про свій полк. Вони мабуть думають, що його вже немає в живих. Ну нічого, як одужає сам перепливе Дніпро. За такими думками солдата застав хлопчик-рятівник. Хлопчик розповів про обстановку, що німці сміються і не сплять. Сказав, що хоче до школи, але вона замкнута.
Юнак згадував свою Смоленщину та попросив хлопчика принести хоч якусь книгу. Але їх не було. Бо могли посадити в тюрму навіть за листівку. Хлопчик згадав за «Кобзаря» та приніс. Юнак став читати йому вголос. Довго вони вели розмови. Було чути як німці вели облави по дворам: свисти, стрільба та вогонь не стихав до ранку.
Німці знайшли бійця у стодолі. Накинулись на нього та вивели надвір. Вранці вивели його на допит. Як же важко було йти! Як же хотілось жити для помсти та воскресіння. Думав юнак, що скажуть матері та друзям.
Ну от і майдан. Забив барабан, всі завмерли та дивились на юнака в польовій гімнастьорці. Фашисти прийнялись допитувати люд: «Це ваш?». І всі як один відповідали, що так. Навіть природа вітрами і травою, каменем та грозами кричала.
Німці стали перечити. Кричати, що у нього патронташ та п’ять гранат знайшли в соломі. Ще і ранений. Він точно не місцевий, а солдат. Значить вони розберуться з ним самі. А за брехню сказали, що всіх в теплушки посадять та хати спалять. Але люди мовчали, ніхто не зрушив. Боєць встав глянув на людей та сказав: «Стріляй! Розвідник я. Солдат».
Воїна тримали в холодній комірці чотири дні і ночі. У двері постукали. Внизу гомоніли люди, а на кручі палав вогонь. Надії край, а вік такий короткий. Повели юнака на шпиль та підняли на дубі. І побачив він Лівобережжя, рідні полки та армії: нові зайняті рубежі, кашоварів, як доставлялись в траншею листи. Скоро на нашу землю прийде день, а поки ніч лягала біля його ніг.
Вогонь уже дійшов до рук. Їм би тішитись в труді, як і серцю у коханні. Але довелось воювати. Уже вогонь сягнув очей і дуб горів як мільйони свіч. Реміння перегоріло і боєць полетів униз. Люди зойкали та плакали, а дим від димовища був вище хмари. Після страти людей погнали в село. Тільки хлопчик стояв на попелищі. А потім впав та заплакав. Зібрав вуглинки від стлілого серця та заховав на грудях…
На світанку авторові здалось, що дуб з розповіді досі палає. І з далини лунає спогад: «О мій русявий Прометею, Загублений в ночах війни!..»
Автор переказу – Гнатюк Юлія
Авторські права на опублікований матеріал належать сайту dovidka.biz.ua.
