“Собака Джан” скорочено

Майк Йогансен «Собака Джан» читати скорочено оповідання варто, щоб згадати головні події в житті героїв.

“Собака Джан” скорочено читати

Розділ I

Кожен мисливець знає, що не так трудно збити качку, коли вона летить над головою. Куди важче знайти її після того. Чому ж це так важко? Бо мисливці полюють у глухих місцях — на болотах, де ні пройти, ні пропливти; де крізь очерети нічого не видно.

До того ж качки літають найбільше ввечері та рано вранці, коли ще темно. От і знайди її, коли вона й на колір сірувата й темнувата. Багато пропадає вбитих качок. Шкода й птиці й себе шкода, бо ходиш, ходиш, а птицю знайти не можеш.

У мисливців є такий закон: не стріляй, коли боїшся, що не знайдеш. Стріляй тільки близько, не псуй дичину!

Я вам розповім, чому вирішив купити собаку. Якось я полював качок у Білорусі побіля села Йолча, недалеко Дніпра. По той бік Дніпра починається Україна.

Надвечір туди приїхали чернігівці, теж полювати. Коли я побачив качок у небі, то вистрілив у одного крижня. Шукав я того птаха довго, уже й сонце зайшло, а не знайшов.

Засумував я і подавсь до села ночувати. Коли чую, щось свистить угорі. Я націлився й вистрелив, той крижень полетів нижче, нижче, аж зовсім спустився над верболози. Тут я вже зовсім засмутився. Навіщо я стріляв його? Той перший крижень упав коло мене вдень, і то пропав. А цей десь полетів падати далеко, а вже поночі. Тільки попсував птицю.

Але робити нічого. Є закон — убив, то шукай. Пішов шукати. Довго ходив я по верболозам, по заростях, але нічого у темряві не побачив. Уже так стомився, що не чув ніг під собою.

Почав думати. Що б я зробив, коли б я був крижень і коли б мене поранено на льоту? Багато я полював на крижнів і непогано знав їхні звичаї.

Щоб я був поранений крижень, я повернув би за вітром. Летів би скільки є сил, щоб із вітром долетіти до води.

Чорна вода, як чорнило поночі. Навіть, коли б тут і була качка, зроду її не побачиш серед сухого латаття.

Вирішив йти додому. Тільки ступнув геть від озера, щось стріпонулося серед латаття. Вистрелив і взяв крижня.

Розділ II

Після цього я вирішив заводити собаку, щоб не пропадали качки. Не кожен раз буде таке щастя — знайти крижня вночі, за чверть кілометра.

Коня люди держать, щоб возив. Корову — щоб молоко давала. Собаку — щоб гавкав і кусав чужих.

Мисливцеві і гавкання і кусання ні до чого. Він держить собаку за те, що в нього є ніс.

Носом своїм добрий мисливський собака може знайти птицю куди краще, ніж людина очима. І для собачого носа однаково, чи день, чи ніч, чи місце рівне, чи трави багато — все одно він здалека чує запах птиці.

Пішли ми з синком і купили собаку. Це був пойнтер Джан. І зроду вже ні до того, ні після того в мене не було кращого собаки.

Невеликий на зріст, міцний, шерсть коротка, як у коня, а сам коричневий, як шоколад. Тільки на череві та ще на ногах трішки було білого.

Вдома ми влаштували Джану екзамен. Кинули йому паличку — побіг, приніс. Сховали паличку поміж книгами, а він її виколупав лапою і приніс.

Вийшли у двір — а там хлопці грали у футбола. Закинув я м’яча бозна куди і Джан наздогнав його.

Він поморочивсь коло нього і так і сяк — не вхопить м’яча. Коли дивимось — несе. Як шнурували м’яча, зоставсь манесенький хвостик від ушивальника. За той хвостик він узявсь зубами і приніс м’яча. Як він був уже близько — я підняв руку. Одразу Джан ліг. Лежить тихо, м’яча не випускає.

Значить, добрий буде собака. І нюх є, і розумний він, і слухняний.

Трошки ще я підучив його, щоб він на свисток вертався та щоб ходив коло ноги моєї, і зостався Джан у нас жити.

Спочатку я боявся за нього, бо у сусідів були вівчарки. Я боявся аби не порвали мого Джана!

І правда, коли я вивів Джана учитись, вискочила зла чорна вівчарка і до мого собаки. Джан стоїть, махає хвостиком. Той погавкав трохи, погарчав і теж заспокоївся. Стоять.

Коли кундель як не хватить Джана за ногу. Уже я хотів бігти Джанові на виручку, коли бачу Джан повернувся, звалив злющого пса на землю, схопив за горлянку і держить. І дивиться на мене: що далі робити — чи душити, чи милувати?

Розділ III

Багато полював я з Джаном. І розумів, що кращого собаки мені не знайти. Він качку будь-де міг знайти, навіть посеред озера.

Якось на полюванні спіймав я лиш з півдесятка маленьких качок— чирят. А великих, крижнів, не було. Коли ж вдалині я побачив одного вдалині, то почав ніжно кректати у дерев’яну дудочку, щоб привабити його. Крижень полетів на звук, я вистрілив у нього, й він упав у воду.

Джан доплив за крижнем до середини озера, тільки хотів ухопити крижня, як той пірнув під воду.  Джан спинився серед озера і не знає що робити. Пірнати ж він не вмів.

Я свиснув Джанові, щоб плив до мене. Але в цю мить крижень знову виринув з води. Джан побачив і поплив до нього. Я розсердивсь на собаку. Так можна було до вечора плавати.

Коли Джан наздогнав крижня, той знову пірнув. І тут я побачив таке, чого більше ніколи не бачив.

Джан заверещав від страху і поліз носом під воду. Знов виринув, заверещав ще жалібніше і знов поринув. Під водою він ухопив крижня і поплив до берега.

Коли він виніс крижня на берег і обтрусився, він не просто дивився мені у вічі. Він жалібно скавчав, ніби згадував, як йому страшно було.

Я гладив його, намагався заспокоїти, цілував, віддав йому всі цукерки, що в мене були.

Розділ IV

Ми з Джаном дуже любили один одного. Але хазяйка моя, людина хвора і нервова, його не любила.

Через це він спав на подертій, брудній рядюзі, об яку всі витирали ноги. Він був дуже чистий і акуратний собака і ця брудна підстилка йому не подобалась. Але він знав людський закон і ніколи не лягав на ліжко — так і спав на поганій ганчірці перед дверима.

У моїй кімнаті був маленький старенький диванчик. Він Джанові подобався більше і він якось спробував там полежати. Але я посваривсь на нього пальцем і він зліз.

Я ніколи ні разу не бив його, він і так розумів усе, що треба. Тільки хазяйка іноді била його ногою за те, що він заважав увійти — а він же лежав на тій самій рядюзі, яку вона йому приділила.

Якось принесли в кімнату поганенького кота — щоб мишей ловив. Джанові одразу схотілося загнати його на книжкову полицю або ще вище — і правда кіт був неважний.

Довелося мені взяти того кота і пояснити Джанові, що кота займати не треба. Я взяв кота і посадовив на Джана.

Джан грізно загарчав, і кіт дременув до книжкової полиці. Треба було привчити Джана. Отже, я забрав кота, наказав Джанові лежати тихо і знов посадовив кота йому на спину.

Тепер Джан не гарчав. Він повернув до мене свої каштанові очі, дивився сумно і тихенько скімлив. Йому дуже було неприємно. Після цього він кота не займав.

Багато днів ми провели з Джаном на полюванні. Він почав усе розуміти.  Запримітить качку — ввесь починає труситись і штовхає мене мордою в ногу — чого ж ти не стріляєш? Як довго нема пострілу на качок, то аж скавчати береться. А на інших птахів — на чапель, на шулік — не хоче й дивитись.

Якось вночі я довго не міг заснути. Уже й світати почало, коли рипнули двері. Увійшов Джан. Пройшовсь по кімнаті, постояв трохи біля мене, дивився, чи я сплю, чи ні. Він ніжно лизнув мене в руку, глибоко-глибоко зітхнув і ліг на диванчику. Через хвилину він уже спав.

Я вирішив не зганяти його вночі, а побалакати уже вранці. Але коли я прокинувся, то Джана там уже не було. Він непомітно пішов назад на свою рвану рядюгу.

Ще разів зо два, не спавши вночі, я бачив, як він лягав на диванчик. Але вранці я ніколи не заставав його там.

Коли я поїхав у прикаспійські степи, щоб написати нову книгу, хазяйка  продала Джана. Кілька разів він тікав від нового хазяїна і прибігав, шукав мене. Але хазяйка відводила його назад. Кінець-кінцем, він перестав прибігати. Мабуть він вирішив, що я вмер.

Розділ V

Мені лишились лише спогади про Джана. Я думав, що якби Джан був мисливець — він був би такий, як я.

Не раз я, щоб не покинути впольованого птаха, лазив у воду зимою, проламуючи лід по краях. Колись я виліз із морозної води, ввесь аж по плечі закаляний чорним глейким мулом. Довелося тут же на морозі обтерти все тіло травою, але інакше не можна було одягтися.

І я знаю, що Джан зробив би так само, не злякався б льодової води. Я це знаю, бо й з ним таке було.

Якось ми були з Джаном в Адлері при березі Чорного моря у січні місяці. Ми йшли з Джаном удовж берега і стріляли норців.

Нам пощастило заполювати двох великих норців та ще одного лісового голуба — припутня. Але там десь у морі плавали північні качки. І я і Джан з них не зводили очей, ми обоє найбільше любили полювання на качок. Але качки літали дуже далеко від берега.

Аж от, вийшовши з кущів, ми побачили, що за річкою, на постріл від берега плавають троє гоголів. Гоголь — це північна качка з білим черевцем і чорною спинкою.

Якби бути на березі саме проти тих гоголів, можна було б одного вбити. Та берег голий. Поки почнем підходити, гоголі полетять. Потрібно було непомітно підійти ближче до них. Поки гоголь пірнав за рибою, я з Джаном підбігав все ближче. Двоє гоголів побачили нас і злетіли геть. А третій все пірнав та пірнав.

Ми з Джаном доповзли до річки, проти якої плавав гоголь. Було дуже холодно, коліна трусились, зуби цокали від холоду. Я не міг більше чекати, тому встав і вистрелив. Влучив я в птаха з другого вистрілу. Він упав у воду. Джан кинувся в море, але холодна як лід вода зупинила його. Собака увесь трусився, стоячи на березі. Я не міг наказати йому плисти, адже у такій морозній воді він міг би загинути.

Я вирішив уже йти геть, і коли Джан добрав, що я хочу покинути качку, до нього повернулася вся його мужність. Він знову кинувсь у море і плив до гоголя. Джан забрав птаха, але назад проти вітру та хвиль він ледве плив.

Він добрався до лінії прибою зовсім знесилений. Морозна, солона вода заливала йому ніс і очі; хвиля одкидала його геть від берега.

Коли б він покинув гоголя, він ще міг би вистрибнути на берег. Розтріпана, розгорнута як парус, важка птиця не давала йому пробитись крізь хвилю. Тричі він пробував стрибнути і тричі його відносило знов на глибоке.

Я кричав, щоб він покинув гоголя. Він чув це, він розумів мої слова, але кидати не хотів. Його вже віднесло геть від прибою, і вода накрила його всього з вухами.

Я зрозумів, що зараз собака загине, тому прямо в одязі побіг у море. Я взяв Джана за нашийник і виволік на берег.

Я скинув чоботи, перекинув через плече і ми з Джаном босоніж побігли до естонського селища. На щастя ми не застудився, тільки ноги були в нас у крові, бо довелося бігти через колючі кущі.

В естонській хаті ми розтерлись і обігрілись. Мій друг, естонець — колгоспник, коли почув, як Джан приніс гоголя, став намовляти мене, щоб я продав йому собаку.

Я тільки засміявся. Я ж не знав, що Джана продадуть, як тільки я поїду з дому.