Марина Павленко “Сонячні секрети Іринки Жиленко” скорочено читати варто, щоб згадати головні події твору про відому українську авторку.
“Сонячні секрети Іринки Жиленко” дуже скорочено
У тихий післяобідній час, коли мешканці київського дворику стомлено відпочивають після Великого Прання, русява дівчинка Іринка квапиться створити черговий «секрет». Вона викопує невелику ямку, дно якої прикрашає узорами зі «скарбів»: пір’ячком, фантиками й кольоровими скельцями, викладаючи з них вітрильник, бо мріє стати морячкою. Кульбабка слугує сонцем, кленові «крилатки» — хвилями, камінчик — заморською скелею. Зверху Іринка накриває композицію широким скельцем, присипає землею й маскує травою, аби хлопці‑шукачі не пограбували.
Діти у дворі особливо полюють на «секрети» Іринки, бо її мініатюрні картини здаються створеними зі сніжинок або самоцвітів — може, через те, що дівчинка чудово малює.
Таємниць у її житті багато: під склом землі заховані десятки «секретів» — у дворику, на городчику, по всій Микільсько‑Ботанічній вулиці й навіть у Ботанічному саду. Знає про них хіба що приятель Володько. Проте найбільша загадка стосується самої Іринки: сусіди кидають дивні погляди, родичі перешіптуються, що Марія й Володимир Жиленки нібито не її справжні батьки, а Христя й Дмитро — не рідні дідусь і бабуся. І чомусь ніхто не згадує про перші місяці її життя, та 28 квітня — день народження дівчинки.
Іринчину родину переслідують таємниці й дивовижні порятунки. Під час війни бомба пробила всі поверхи їхнього будинку на Паньківській і зупинилася просто під ногами бабусі Христі з маленькою Іринкою, але не вибухнула. Бабуся вважа, що це «Боже провидіння» їх врятувало; а мама Маруся, журналістка «Радянської України», заперечувала існування Бога через роботу в радянській назеті. Тато Володя працював на партійній посаді й удома бував рідко, тож дівчинка відчувала холодність його ставлення.
Після цього випадку сім’я переїхала до села Стецівка на Черкащині, батьківщини Захарченків. Іринка любила літні канікули в селі, хоч минуле дідуся Дмитра і бабусі Христі було покрите «невеселою» таємницею, про яку заборонено навіть згадувати. Дідусь уже помер, та в її пам’яті він назавжди лишився веселим і турботливим.
Пам’ять дівчинки зберігає лише яскраві барви: світляне віконце на картині тітки Наді, строкату ляльку Бельбу з ґудзиковими очима, добру усмішку дідуся. Страшні реалії війни Іринка майже не пам’ятає, бо народилася 1941 року.
Навіть шкільні клопоти перетворюються для неї на таємну пригоду: разом з подругою Томкою вона підкладає мокрий папір у лічильник, щоб вимкнути світло й раніше піти з уроків додому. Дівчинка почувається чужою у класі серед вищих і краще вбраних однолітків, яких дратує її українська говірка; у радянському Києві всіх змушують говорити російською.
Попри гіркі думки, Іринка вигладжує траву над своїм щойно зробленим «секретом» і загадково усміхається: у її житті ще безліч таємниць, які допомагають виживати й мріяти, навіть коли довкола — сувора післявоєнна дійсність.
У школі Іринка терпить насмішки й голод: під час перерви подруги Свєта Шлейфер та Іра Пузирьова викладають рум’яні сніданки, а в Ірчиної родини після голоду 1947 р. і смерті дідуся, знаменитого печника, на такі смаколики немає грошей. Тож дівчинка часто тікає зі школи, віднаходячи розраду вдома, у книжках із бібліотеки, у мріях і спогадах про літню Стецівку.
Її фантазія невичерпна: тільки-но вона закінчила ховати новий «секрет» у дворі, як хлопчаки кличуть гратися. Іринка відмовляється від звичних ігор і пропонує сміливу забаву — пірнути в холодний басейн Ботанічного саду. Усім цікаво, й діти, босі, мчать туди, потайки перелазячи через стіну. Вони планують увечері ще й «кіносеанс»: розтягнуть простирадло як екран і самі розіграють сюжети трофейних фільмів, які Іринка часто переказує дорослим.
У басейні малеча радісно плаває, здіймаючи «морську бурю». Хоч Іринка насправді не вміє плавати, це її «секрет». Вискочивши з крижаної води, діти тремтять, сміються й відчувають радість: подолали холод, накупалися і вже зігрілися — отже, день удався на славу.
Увечері, коли на подвір’ї з простирадла влаштували кіносеанс, усе минуло без пригод: декорації цілі, тварини не постраждали, лише «актори» дружно кашляли після щоденних «водяних боїв». Згодом хлопці натягли над яром у Ботсаду линву — «тарзанку». Діти по черзі перелітали через яр, і серед них, єдиною дівчинкою, була Іринка. Та під час чергового стрибка якийсь хуліган смикнув її за ногу: дівчинка зірвалася, упала в яр і дістала струс мозку й тріщину в грудях.
У лікарні Іра усвідомила жорстокість заздрості, але не затаїла злості. Травма принесла й «вигоди»: школа пропущена, річні іспити скасовані, незабаром день народження, майже літо, нове плаття від бабусі з маминого крепдешину, а вдома — подарунок‑велосипед. Видужавши, Іра «літає» вже вулицею Толстого, переганяючи всіх хлопчаків.
За гамором нових розваг забуваються навіть пограбовані «секрети» у дворі. Та бабуся відкриває Ірині ще одну родинну таємницю: у 1930‑ті заможних господарів Дмитра й Христю Захарченків розкуркулили й вивезли до Сибіру, а їхню доньку Марусю врятував шлюб із партійцем Володею Жиленком. Повернувшись із заслання, Христя й Дмитро змушені були тікати до Києва, бо в селі їх знову переслідували активісти. Про це — ні‑ні‑ні! Правду про репресії й голод Іринка дізнається лише через багато років.
Коли мама Маруся тимчасово переїхала до тата Володі на Львівщину, вона подзвонила додому й попросила Іринку знайти у шафі якісь документи. У шухляді дівчинка натрапила на пожовклий аркуш — «Довідку про всиновлення дитини». Різкий мамин крик — «Не чіпай, це чуже!» — лише загострив цікавість: Іра прочитала папірець і збагнула, що вона прийомна.
Таємниця руйнує дівчинці світ: виходить, вона «не їхня» — ані Жиленків, ані Захарченків. Правду відкриється лише через багато років, коли вже старенька бабуся Христя зізнається: Іра таки їхня кровна. Вона — позашлюбна донька самого дідуся Дмитра Захарченка, народжена від жінки, якій він мурував піч у Києві. Під час війни мати зникла, дитина лишилося сиротою, і родина забрала дівчинку до себе, записала як Іраїду. Маруся вдочерила сестру, щоб урятувати від переслідувань.
Пережити ці потрясіння Ірі допомагає її світла вдача. У п’ятому класі з’являється вчителька Діна Іванівна Попель, яка відкриває дітям істину: вони — українці. Для Іринчиного самовідчуття це стає переломним: вона гордо приймає своє коріння та ім’я, мріє, що «Ірина» походить від праслов’янської «Ярина» — сонячна, весняна.
Пробуджене сонцем слово дає паростки: ще третьокласницею в Стецівці Іра складає перший віршик про ранкову річку та порічки. Поступово з-під «семи замків» визріває справжній поетичний дар. До сьомого класу зшиток юних віршів чималенько товстішає, а у старших класах народжується вже справжня поезія — свіжа та легка. З віршем про квітень і сонце Ірина Жиленко дебютує у пресі: 23 травня 1958 року «Київська правда» друкує її першу добірку.
Доросле життя Ірини Жиленко розгорнулося під знаком поезії. Її вроджена «сонячність», талант і наполеглива праця зробили Ірину однією з найяскравіших постатей покоління шістдесятників, хоча стиль і теми поетеси лишилися унікальними. Її чоловіком був “шістдесятник” – прозаїк Володимир Дрозд!
Історія людини в історії людства
Ірина (Іраїда) Володимирівна Жиленко — поет, прозаїк, перекладач. Народилась 28 квітня 1941 року в Києві. Дитинство пройшло на Черкащині. Після війни сім’я повернулася до Києва. Середня школа, вечірнє відділення філології КНУ, робота вихователькою в дитячому садку, далі — в редакціях газет “Молодь України”, “Літературна Україна”, журналу “Ранок”, де й почали з’являтися її прозові, а з 1958 р. і поетичні твори.
За найпершою її книжкою нарисів “Буковинські балади” (1964) ідуть поетичні: “Соло на сольфі” (1965), “Автопортрет у червоному” (1971), “Вікно у сад” (1978), “Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна” (1979), “Дім під каштаном” (1981), “Ярмарок чудес” (1982), “Збулося літо. Вибране” (1983), “Останній вуличний шарманщик” (1985), “Дівчинка на кулі” (1987), “Чайна церемонія” (1990), “Вечірка у старій винарні” (1994), “Пори року” (1999), “Євангеліє від ластівки” (2000), “Цвітіння сивини” (2003), “Євангеліє від ластівки. Вибрані твори” (2006).
Книжки для дітей: “Достигають колосочки” (1964), “Вуличка мого дитинства” (1979), “Двічі по два — дорівнює кульбабці” (1983), “Казки буфетного гнома” (1985), “Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилитися номером” (1986).
Велику художньо-історичну вартість мають її мемуари “Ното Регіепз”, друковані в журналі “Сучасність” протягом 1997–2002 років.
Особливістю поетичного світобачення Ірини Жиленко є воздавання хвали і слави повсякденному, звичайному життю в його найбуденніших проявах. Від книжки до книжки розробляє вона тему “святої буденності” (як правило, міської), розкуто, музично виразно витворює казково-прекрасний, освячений любов’ю світ. У тому світі через переживання конкретної особистості майстерно передано драму суспільства й епохи. Вона — майстер психологічного портрету, акварельного малюнка, побутових сценок, ритму.
Твори І. Жиленко удостоєні Національної премії України імені Тараса Шевченка, перекладені багатьма мовами світу.
