“Сойчине крило” скорочено нагадає зміст новели Івана Франка про втрачене кохання.
“Сойчине крило” скорочено читати
Персонажами твору є:
- Хома (Массіно) – оповідач, головний герой. Працює в бюро, активіст, далі – самітник
- Марія – головна героїня, кохана Хоми, яка втекла від нього, а через три роки вирішила повернутися.
- Карл – батько Марії. Лісник
- Генрись – молодий практикант, лісник
- Зиґмунт Зембецький – ватажок злодіїв
- Володимир Семенович – залізничний інженер, злісний картяр
- Никанор Ферапонтович Свєтлов – багатий золотопромисловець
- “Сашка” – ватажок якихось волоцюг, жид
- Серебряков – капітан-ісправник
- Микола Федорович – військовий, смертельно поранений
Із записок відлюдка
Переддень Нового року. Оповідач в очікуванні ще й свого 40-річчя. Він мав бажання відсвяткувати свято „незвичайно, празнично”, з гідністю, як робить це вже 2 роки.
“Сороковий рік життя, так як і тридцять дев’ятий, і тридцять восьмий, починатиму зовсім інакше. Відлюдьком, самітником… Жити для себе самого, з самим собою, самому в собі!”.
Раніше він святкував Новий рік у великій, веселій і шумній компанії. Але тепер так не хоче. Герой хоче насолодитися улюбленою музикою, почитати журнали, помилуватися квітами, що лише розквітли, побути самим собою. Хома занурився в егоїстичне, самозакохане життя. Цей зневірений самолюб живе сам для себе і з самим собою, навмисне відсторонившись від усього світу.
З колегами по роботі в бюро, з товаришами, зі знайомими він поводиться чемно та дружньо, але нікого не впускає у свою душу… Та ніхто й не прагне цього.
Новорічна ніч… О сьомій годині вечора Хомі принесли лист, вірніше, пакет із Порт-Артура. Адреса на листі була написана недоладно, а саме: “Моє ім’я і прізвище – і Львів”. Лист був підписаний жіночою рукою, а всередині стояв підпис Твоя Сойка. Лист був датований місяцем вереснем.
Це був лист від його давньої коханої. Він сумнівається, чи варто відкривати його, чи одразу спалити. Адже там, мабуть, скільки слів написано, а відомо ж, що досить одного, щоб убити людину чи на довгі літа зробити її нещасливою.
Лист із Порт-Артура Хома назвав фатальним, та все ж вирішив відкрити листа. В конверті було кілька листків та сойчине крило (бо вона жартівливо називала себе Сойкою), яке навіює бурю спогадів про недалеке минуле. Цей лист від Марії (Манюсі) — жінки з якою пов’язані найтрепетніші переживання Хоми, або як вона називала його — Массіно. Давно, вони були разом, але тепер Массіно думав, що її й на світі немає.
Батько Марії був лісником. Вони вперше побачилися в лісі, хлопця вона вразила. Одягнена дівчина була у дивний мисливський одяг, вона весело та безжурно сміялася.
Сойка запитувала в листі, чи не забув він її сміх, побачення під хатиною. Запитує чи пам’ятає він сойку, яка спостерігала за ними з дерева. Дівчина почала ревнувати пташку до коханого через те, що та будила його раніше за неї. Дівчина вистрілила в сойку з рушниці, а потім довго плакала. Одне крило сойки вона вклала у лист до Хоми, інше залишила у себе.
У листі Марія зізналася, що грала його почуттями, кокетувала, а він був дуже спокійним та егоїстомичним, тому й не втримав її. Вже коли молоді їли засмажену сойку, Марія “тоді вже знала, що їм не бути в парі, що та сойка – то їхня розлучниця”
«Не я покинула тебе, а ти не зумів удержати мене, ти не вірив у мене, в мою щирість, у мою любов. Ти приймав мої пестощі, всі вияви мойого розбурханого молодого чуття з пасивністю сибарита — нехай і так, що ніжно, вдячно, але не виходячи з-поза заборола свого успокою, свого егоїзму. І я відчула се».
Вона втекла від нього, від батька до молодого практиканта Генрися. Хлопець розповідав їй про багатого батька, про те що вони одружаться, вернуться в підгальське село та спровадить до себе тата. Але це була брехня, вона скоїла жахливу помилку. Скромний хлопець був не тим, ким їй здавалося, він був злодієм. Вона з Генрисем поїхала не до заможних родичів хлопця, а за кордон у турне із бандою злочинців. Коли хлопця затримала поліція, дівчина, щоб врятувати його, звабила поліцмейстера.
Вперше Массіно відірвався від читання листа тому, що його розізлило повторюване питання, яке Марія писала чи не в кожному абзаці. Це питання було “Чи тямиш мене?”. Через ненастанне повторення одного і того ж питання, яке писала Марія у листі, Массіно так розізлився, що назвав авторку листа вороною.
Далі в листі Марія повідомляє, що зараз знаходиться у Порт-Артурі, та спостерігає воєнні дії: йде російсько-японська війна. Вона знаходиться біля важко-пораненого чоловіка й чекає, коли стане вільною. Жінка й досі зберігає ту саму червону в білих цяточках сукню, в якій втекла, щоб приїхати в ній до нього, аби тільки його побачити, якщо він хоч трохи пам’ятає її та має ще якісь почуття в душі. Вона живе лише спогадами про нього.
У листі дівчина пише, що після втечі дізналася, що її батька пограбували, забрали гроші зі скарбниці. Це саме Генрись був злодієм, який обікрав тата Мані. Батько, вважаючи, що це зробила дочка, помер з горя через три місяці після її втечі.
А нікчемного п’яничку-злодюжку Генрися, незабаром арештували знов, він зник назавжди, коли банда гастролювала в Одесі. Маню забрав голова банди — Зигмунт. Коли Генрись пропав, Зиґмунт пояснив, що “його піймали на крадіжі в кораблі” і зав’язали в мішок і кинули в море. Після признання Зигмунта, що він не вуйко, а такий, як і Генрись, Марія думала над тим, щоб повіситися.
Згодом “в часі весняної ярмарки Зиґмунта арештували на значній крадежі” в Нижньому Новгороді. Після цього вона стала вільною, сіла в поїзд і поїхала. Саме в поїзді вона зустріла інженера Володю, який їй сподобався, тому вона відправилася з ним у Сибір, де він мав працювати. У глухомані Володимиру стало нудно, він почав пиячити, грати в карти. Згодом чоловік програв і її багатому золотопромисловцю Никанору Свєтлову, який був ласий до жінок.
“…Був для мене дуже добрий. Проте грубість його натури і неотесаність його поведінки збуджувала в мені обридження, тим більше, чим більше він силкувався надати їй вигляд цивілізованих манер” – так Марія писала про Никанора Ферапонтовича Свєтлова.
Навесні біля Красноярська на неї та Никифора скоїли напад волоцюги, Никанора Ферапонтовича вбили, а її забрав до себе ватажок Сашка. Коли ватагу знайшла міліція, капітан Серебряков привіз її до себе. Життя в домі капітана-ісправника Серебрякова – це було найгірше, найстрашніше з того, що вона пережила за три роки. Капітан тримав Марію та свою законну дружину разом, він пиячив, та постійно бив їх обох. Коли Маня змогла втекти від нього, то хотіла утопитися, але натрапила на поїзд, у якому їхали військові на війну з Китаєм. Вона приєдналася до них, їй було байдуже, куди і з ким.
В Порт-Артурі вона жила з Миколою Федоровичем, який вже був при смерті коли вона писала лист. Манюся під кінець своїх злигоднів, сидячи біля хворого Миколи Федоровича, думала лише про Хому.
Під звуки пострілів гармат Марія йде до моря, щоб передати листа китайцеві, і сподівається, що колись побачить Хому, якщо не на цьому світі, то на тому.
Марія, як любляча жінка, написала Массіно, що він був у її житті “палким сонцем”. Лист із Порт-Артура закінчувався словами: “Ще раз прощай! До побачення. Твоя Сойка.”
Массіно, прочитавши листа, “просидів, сам себе не тямлячи. І плачучи.” цілу годину. Оповідач прийшов до тями біля дванадцятої. Мабуть, ця дівчина все вигадала… Де вона тепер?
Раптом пролунав дзвінок у передпокої. Івась повідомляє, що прийшла якась дама у вуалі й хоче бачитися з паном радником. Вона одягнена в легку червону сукню з білими цятками….
Новела закінчується реплікою, яку промовив Массіно “-Проси!”.
Іван Франко “Сойчине крило”. Аудіокнига скорочено
