«Таємниця країни суниць» Приємне відкриття
— Ей ти, Стопроцентний! Зразковий! — Антошка нахилився над ямою. — Ти мене чуєш? Зисиби!..
— Агов… — кволо відгукнулося знизу.
— Ти там посидь поки. А як отямишся, вилазь. Залізеш на живіт своєму найрозумнішому, поскачеш, тебе й викине з ями. Чув?
— Я не зумію… — промимрив ЗСБ.
— Навчишся. З першого разу не вийде — вистрибнеш з п’ятого. І підеш збирати суниці. Тільки Бевзю не давай! Чув?
— Чув…
— Отож-бо. А поки сиди.
Антошка підійшов до вікна. Відхилив фіранку.
Такого нудного міста ще ніхто не бачив. Тут було лише дві вулиці. Вони перетинались у центрі, На перехресті і стояв великий Бевзів будинок.
Усі будинки тут були однакові — приземкуваті, з кривими маленькими віконечками, з дірявими пласкими дахами. Вздовж немощених брудних вулиць стояли обідрані стовпи — колишні дерева. Жодного клаптя зелені не було в місті. Вулиці — порожні. Мабуть, усі бевзики вирушили в похід на Ябедин, щоб спіймати Антощиних друзів.
Зрідка вулицею стрибали поскубані ворони, Не білі, а звичайні, чорні. Вони зовсім не літали.
А одного разу з якогось підворіття вийшов шолудивий пес з опущеним хвостом. Він вийшов посеред вулиці, з огидою обнюхав пилюку, а тоді задер морду і завив. Дарма що був день і на небі світило сонце.
— Так… — сказав Антошка. — Все ясно. Оте гладке опудало хотіло, щоб такими стали всі міста на світі. Солдати, за мною!
— Ати-бати!
Вони спустилися.(східцями на перший поверх. Внизу було двоє дверей. Антошка здогадався, що ліворуч — вихід на вулицю. І повів солдатів праворуч.
Вийшли у сад. Тут всі дерева були обідрані до останньої гілочки, до останнього шматка кори. Деревина потемніла від часу і зробилася сірою.
Сад з телеграфних стовпів.
Земля попід мертвими стовбурами була старанно витоптана, щоб на ній не могла звестися жодна билинка.
— Та тут і не сховаєшся! — свиснув Антошка.
— Ати-бати — так точно!
Вже за кілька кроків Антощин загін помітив охорону. Кілька бевзиків ховалися за стовбурами. Але ж за ними не сховаєшся: однаково визирали великі круглі голови.
— Все одно! — сказав Антошка. — Вороття не має.
Порівнялися. Бевзики враз вийшли з-за стовбурів.
— Пароль! — гукнув один з них.
— Чики-брики! — навмання відказав Антошка.
— Неправда. Усі знають, що сьогодні пароль — “хурли-мурли”.
— Я й забув. Правильно. Хурли-мурли.
— Все одно не пропустимо.
Бевзики підняли рогатки.
— Чому? — поцікавився Антошка.
— Сам Зубань звелів нікого не пропускати.
— Він як сказав: не пропускати чи не випускати?
Бевзики перезирнулися. Старший поміж них непевно пробурмотів:
— Не пропускати…
— От бачиш. А випускати можна.
Відчувши, що бевзики вагаються, Антошка твердо додав:
— Та й ми ж сильніші і маємо далекобійні рогатки. — Він вистромив з кишені держачок трофейної рогатки, якою заволодів у Підлабузнівську.
— Хіба що… — сказав нерішуче старший. — А хто ти такий?
— Я вчусь на ЗСБ. Бо я страшенний брехун, забудько і забіяка.
Бевзики поштиво відступили. — Але це була тільки внутрішня охорона. Ще треба було пройти зовнішні пости. Антошка побачив їх здаля. Там бевзиків було більше. Головний стояв відкрито і дивився просто сюди. Антошка дістав рогатку і прицілився йому в лоба.
Бевзик остовпів. Він не зважився навіть розтулити рота. Антошка стріляти не хотів. Що не кажіть, а якось воно недобре стріляти з рогатки в живу істоту. Хоч і в бевзика. Інша справа, якби той напав.
— Хлопці, я його держу під прицілом. А ви тікайте!
— Ати-бати! — Антошка почув, що солдати побігли кудись убік. Він скосував туди оком і побачив, що край саду проходить високий піщаний горб. Мабуть, дюна.
Бевзик тремтів з переляку. Всі інші бевзики стояли нерухомо, бо не чули наказу.
— Готово… — почулося від піщаного горба. Жовтий солдат уже стояв на самому гребені, Зелений — посередині, а Синій — унизу.
Тоді Антошка пригнувся і щодуху дременув до своїх друзів.
— Стій! — почулося від варти. — Стій! В ім’я нашого найрозумнішого…
— Чики-брики!..
— …вогонь!
Камінці стукали об стовбури і розліталися на всі боки. Влучити у живу мішень у цьому саду було дуже важко.
Синій солдат підхопив Антошку на руки і кинув Зеленому. Той — Жовтому. А Жовтий поставив хлопчика на гребінь горба і задоволено сказав:
— Ати-бати!
Антошка сів штанцями на пісок і швидко з’їхав на той бік дюни. Перед ним відкривалася широка зелена рівнина. Тільки вдалині височіли горби і густо зеленіли чагарники.
Солдати спустилися слідом за хлопчиком, і всі четверо попростували широким полем. Бевзики не зважилися залишити свій пост, а сповістити про порушників не було кого — адже всі радники вирушили в Ябедин. Тому наших утікачів ніхто не переслідував.
Вони проминули рівнину, перетнули широку смугу чагарників і опинилися в неглибокій зеленій балці. Антощині сандалі були повні піску, він вирішив їх витрусити.
Сів на травичку, роззувся. Озирнувся на солдатів. А ті вже сиділи навколо самовара і роздмухували в ньому вогонь.
— От так так! — сказав Антошка. — Нам же ж ніколи чаювати! Нам же спішити треба.
— Твій наказ для нас закон, — відповіли солдати, — але ми без чаю не можемо. Ати-бати.
І продовжували роздмухувати.
— Доведеться чаювати, — зітхнув Антошка. Бо й сам був не від того, щоб підкріпитися міцним чаєм.
Тим часом він обмірковував план дій. Передусім треба було, йти на Ябедин і виручати друзів. Якщо бевзики оточили загін, доведеться вдарити з тилу. Потім рушимо на Заздру, там якось підкріпимося і підемо вже просто на Синю гору.
Десь на шляху до Заздри має бути засідка одновусого. Десять бевзиків. Це не так уже й багато. Нас теж буде немало. А бевзики нападають, тільки як їх більше.
Напилися чаю.
— Тепер скоріш! — сказав Антошка. — Тепер ми не спочинемо до самої перемоги.
— Ати-бати — ми готові.
Антошка почав узуватися. І тут побачив на підошвах своїх сандалів витиснений напис: “Ленінград. Фабрика “Скороход””.
Хлопчик відчув, як серце закалатало йому в грудях. У цій країні творяться дивнії дива. Дитячі лічилочки мають чарівну силу. “Скороход”. А що, коли й ця назва?..
— Ідіть за мною до того горба, — сказав Антошка солдатам, — а я побіжу вперед. Треба провести один дослід.
І він побіг уперед. Бігти було легко.
Антошка піддав ходу. Ніякої втоми!
Він уже мчав із швидкістю автомобіля “Москвич”. А йому було так легко, ніби він спокійно йшов вулицею.
Сандалі “Скороход” діяли! Це було приємне відкриття.
Антошка озирнувся. Солдати бігли слідом. Вони ще були далеко. Хлопчик сів під деревом. Це була берізка. Срібляста кора світилася на сонці, листочки лопотіли ласкаво над Антощиною головою.
— Хлопчику, поспішай! — почув він.
Озирнувся, Нікого не було. Пригадалася золота змійка. Антошка підхопився на ноги і почав пильно вдивлятися в траву.
— Хлопчику! Твої друзі в біді! Поспішай!..
Голосок був чистий, як срібний дзвіночок. Він наче долинав згори. Антошка підняв голову.
Березове листячко ледве ворушилося, виловлюючи в повітрі нечутний вітерець.
— Хлопчику, де ж ти є, хлопчику!..
Голос звучав десь значно вище.
Антошка відійшов від дерева і тільки тепер побачив у небі жайворонка. Він висів над Антошкою і умовляв поспішати.
— Де вони? — гукнув хлопчик.
— Йди за мною! — продзвенів жайворонок і полетів.
Антошка побіг за ним. Жайворонок полетів швидше, але ж Антошка був у сандалях-скороходах — і не відставав.
Так вони минули березовий гай, потім луг, потім ліщину, а потім Антошка опинився на дорозі. За нею підіймався крутий довгий горб. Хлопчик спинився і глянув угору.
— Твої друзі їдуть цією дорогою! — проспівав жайворонок. — Підіймись на горб — і ти їх побачиш!
Антошка миттю збіг на гребінь. Унизу він побачив ту саму дорогу. Вона звивалася жовтою змією, оббігаючи навколо горба.
Дорогою мчав гурт дітей. На першому велосипеді їхав малесенький хлопчик у пістрявому костюмі. На другому — більший хлопчик у картатій голубій сорочці. Він віз пасажира в рожевій шапці.
На третьому велосипеді їхала дівчинка в жовтому платті. Її кіски маяли на вітрі, і червоні стрічки здаля скидалися на вогники. За дівчинкою примостився пасажир у зеленому киптарику.
Це були Антощині друзі. Він їх упізнав одразу. Тільки того, що в киптарі, не знав Антошка.
Те, що побачив командир потім, примусило його стиснути кулаки. Зовсім недалеко від загону, за найближчим поворотом дороги, мчала ціла армія бевзиків. Попереду скакали два вершники на сірих віслюках. Дітям з пасажирами було важко, і через це вороги з кожною хвилиною наближалися.
— Скоріш! Скоріш! — закричав Антошка. Дівчинка підвела голову і зраділо зойкнула:
— Антошка!
— Скоріш! Скоріш!
«Таємниця країни суниць» Зубань одягається в самовар
Діти проїхали. Антошка дивився на ворогів, що так швидко наближалися. Він думав: як їх спинити? Ще п’ять, десять хвилин — і армія бевзиків навалиться на купку беззахисних дітей. Хіба ж тут допоможе єдина Антощина рогатка!
— Ех, солдати! — скрикнув хлопчику. — Де ви там забарилися!
— Ати-бати — ми тут! — почулося ззаду.
Солдати були вже зовсім близько. Вони захекались і впріли. Їхні гарні мундири вкрилися мокрими плямами. Обличчя були мокрі. Жовтий волочив за собою самовар.
А яка користь від цих солдатів, коли вони навіть зброї не мають? Ото тільки й носяться зі своїм самоваром. Звісно, вони ж із лічилки.
Зубань і Вухань уже мчали просто під Антошкою. Вони розмахували справжніми самопалами. А за ними щільно, як сарана, сунули бевзики. Триколісні велосипеди здіймали таку куряву, що хвіст довгої колони зовсім у ній ховався.
— Самовар! — з відчаю крикнув Антошка. — Хоч самоваром їх трісніть!
— Ати-бати — з задоволенням! — відізвались солдати.
Вони утрьох схопили свій великий мідний самовар, розгойдали і жбурнули вниз. Самовар просвистів у повітрі, як бомба. Він упав просто на голову Зубаневі. Міцна голова радника миттю пробила дно і покришку, тільки чути було, як зламаний зуб прорипів по міді.
— Ні тобі дна, ні покришки, — зауважив Антошка.
Від удару Зубань і його віслюк покотилися дорогою. Передні ряди бевзиків негайно налетіли на них.
І тут зробилася така величезна “мала купа”, якої Антошка зроду не бачив. Задні бевзики крізь куряву не помічали нічого і продовжували крутити педалі. Вони налітали на мішанину бевзиків і велосипедів і також летіли сторч головами. А на них налітали задні, а далі ще й ще…
Вухань стояв обіч шляху і жахливо лаявся.
Антошка зробив знак солдатам і швидко збіг на другий бік горба. Діти якраз об’їхали навкруги і вже наближалися.
Побачили Антошку і дружно закричали:
— Ура!..
Дениско зіскочив з машини і кинувся до друга. Вони міцно потисли один одному руки. Дениско сказав:
— Раз ти з нами, ми можемо сьогодні ж дістатися Синьої гори!
— І дістанемось!
— Тільки я от що думаю… — хлопчик смикнув себе за вухо. — Вони за нами так женуться, що ми чи й на гору виберемось. Треба цих бевзиків якось обдурити…
— Треба… — погодився Антошка.
Кузька визирнув з-під Денискової руки.
— А я свою мачуху перевернув у жабу! Мені Лариска підказала закляття!
— Ми їх здорово обдурили в Ябедині! — додав Кив. — А якби ви зволили бути з нами, одурили б ще здоровіше!.. З вашим розумом, з вашою сміливістю!..
— А Кив знову підлабузнюється! А Кузька хвалиться! — вигукнув Муха, — От чесне слово, сам чув!
— А ти хто такий?
— Я Муха! Я тепер з вами. Я вже не ябеда.
— Щось я цього не помітив…
Муха опустив очі. Звичка, як кажуть, друга натура.
І тільки Лариска нічого не сказала. Побачивши Антошку, вона дуже розхвилювалася і відразу пригадала, як він її образив.
І тепер дивилася на нього широко відкритими очима і мовчала. Вона дивилася на його червону футболку і на його кирпатий ніс — і мовчала. Дивилася на його гостре підборіддя і на жовту стрішку волосся над лобом — і мовчала.
Антошка підійшов до дівчинки. Йому схотілося сказати їй щось товариське й ласкаве. Але він знітився і сказав тільки:
— Ну гаразд… Потім…
— Що — потім? — пошепки спитала дівчинка.
— Усе — потім!
Антошка обернувся до загону:
— По машинах. Їдьмо далі!
Він відмовився від місця на Кузьчиному велосипеді.
Діти поїхали вперед, за ними широким кроком побігли солдати, а останнім по шляху, не поспішаючи, біг Антошка.
Погоня тривала. Бевзики були дуже покірливі, і через це Зубаню пощастило відновити порядок у своєму пошарпаному війську.
Попереду скакав Зубань. Він так і не зміг вилізти з самовара. Тільки голова його визирала звідти, де у самовара буває труба. Могло навіть здатися, що Зубань навмисне надягнув на себе самовар, як лицарський панцир. Він розмахував над головою самопалом:
— Я їх ушіх перештріляю!..
Антошка подумав, що Дениско каже правду: погоню треба відвернути.
Попереду дорога розходилась, і обидва розгалуження губилися десь поміж ліщини. А позаду чувся тупіт віслюків і скрегіт десятків коліс.
Антошка зважився. Він наздогнав Дениска, щось йому сказав, а тоді почав відставати. Сандалі-скороходи були дуже слухняні.
Ось позаду нього з-за повороту з’явилися Зубань і Вухань. Вони побачили Антошку. Вухань звівся у стременах:
— Це отой Найперший! Він утік з ями!..
— Штій! — скрикнув Зубань.
Тим часом діти разом з солдатами завернули на одну з доріг, і за мить їх не стало видко за ліщиною. Антошка побіг другою дорогою. Вороги помчали за ним.
Зубань, здавалося, кричав йому просто над вухом:
— Штій, бо жаштрелю!..
Антошка знав, що той не вистрелить. По-перше, не так легко стріляти з самопала на повнім скаку. А по-друге, він потрібний ворогам живий.
Хлопчик побіг швидше… Вороги відстали. Він знову підпустив їх близько, а тоді помчав з подвоєною швидкістю. І так кілька разів. Це дратувало Зубаня і Вуханя, і вони ще більше вибивалися з сили.
Довго вів Антошка погоню за собою. А тоді відбіг трохи далі, спинився і обернувся до них:
— Гей ви, бевзики, вас ціла купа, а одного хлопчика наздогнати не можете! Ви не вояки, а драні лантухи з соломою!
Зубань люто пришпорив віслюка, який і без того вже мало не падав.
— А ваш Бевзь П’ятий — мішок із салом!..
— Чики-брики!.. — через силу видихнуло військо.
— Я його вкинув у яму і вас усіх туди покидаю!.. Кукуріку!
Оце “кукуріку!” вчинило щось неймовірне. Бевзики заревли, загули, затюкали… Грізна лавина ось-ось мала зім’яти хлопчика.
Та Антошка раптом підскочив і стрибнув у ліщину. Він навмання помчав поміж кущами. Позаду чув, як затріщав лісок — то вся ворожа армія кинулася слідом за ним.
— Кукуріку! — кричав Антошка і біг собі далі.
— Штій!.. Штій!.. — все віддалялися погрозливі вигуки.
Антошці легко було бігти поміж кущами і чагарниками. А ворогам прийшлося непереливки. Віти хльостали Зубаня й Вуханя, трави заплутувалися в колесах велосипедів. Бевзики перекидалися. То тут, то там збивалися нові й нові “малакупи”.
Ліс не хотів приймати армії бевзиків. Скінчилося тим, що одна міцна гілляка поскидала Зубаня й Вуханя з віслюків. Бідні тварини, відчувши полегкість, дременули в хащу — відпочити й попастися. Радників оточив натовп піших знесилених бевзиків. Вони чекали наказів. Але ті безсило попадали під кущі.
Зубань важко дихав і намагався вилізти з самовара, 3 того так нічого й не вийшло. Вухань лежав горілиць і нервово пряв вухом. Побачивши це, бевзики й собі попадали на землю.
Погоня захлинулася.
«Таємниця країни суниць» Що думав Антошка
Хлопчик вийшов з лісу і озирнувся. Куди йти?
— Навпростець! — проспівав угорі жайворонок. — Іди, хлопчику, навпростець, і ти прийдеш до Заздри.
— А де всі наші? — підвів лице Антошка.
— Всі ваші вже під’їжджають до Заздри з другого боку. Вони за тебе хвилюються дуже-дуже-дуже!..
Жайворонок злетів ще вище і розтанув у синяві.
Антошка йшов довгим зеленим яром. Йому було весело й тривожно. Хотілося співати, танцювати, перекидатися.
Хлопчик ішов прискоком, потім скинув свої сандалі і побіг босоніж. Тоді уявив, ніби грає з Дениском у довгої лози, розбігся і підстрибнув! розчепіривши ноги, а потім ще раз.
І все сміявся.
Трава м’яко лоскотала стомлені ноги. Але Антошка не помічав утоми. Він став співати пісню, яку тут-таки й вигадував:
Ми веселі хлопчаки,
Гей, та й веселі!
Гей, та й хорошії
І Ларнска в нас весела,
І весела, і дотепна,
Гей, та й хороша!..
Бевзь сидить у ямі,
Зубань у самоварі,
От і добре!
Хлопчик знову взувся в свої “скороходи” і вже хотів було припустити вперед, коли почув з-під куща:
— Добридень, хоробрий чоловічку!
Маленький їжачок стояв, спершись передніми лапками на патичок, і доброзичливо поглядав на хлопчика.
— Все лісове населення радіє, що ви боретесь з Бевзем і бевзиками.
— А що нам бевзики! Ми їх одним мізинцем! — кинув Антошка і зашарівся: чи ж не він з товаришами стільки товкмачив Кузьці, що хвалитися недобре!
Їжачок, здається, цього не помітив.
— А скажи нам, коли твоя ласка, — промовив він, — чи то правда, що сам Бевзь П’ятий сидить у чорній ямі?
— Правда!
— Вірю. Ти не хвалько.
Антошка почервонів ще густіше.
— Я застерігав тебе й твоїх друзів, коли ви прийшли до нашої країни, бо ніколи не думав, що ви такі мужні й кмітливі.
— Та, чого там… — Антошка зніяковіло колупав носком сандаля землю.
— Якби Бевзь кинув вас усіх трьох до ями і забрав скриньку — не стало б нашого лісу.
— Живіть собі спокійно… — промимрив Антошка.
Їжачок підняв одну лапку.
— Ми віримо тобі й твоїм друзям. Тільки я хочу тебе застерегти: нехай у тебе не запаморочиться голова, бо інакше вони переможуть. Вони за всяку ціну хочуть заволодіти різьбленою скринькою! Не забувай про це, мій хлопчику.
— Спасибі, дядечку, — щиро відказав Антошка. — Я не забуду.
— Щасливої дороги! — загомоніли на вітах білочки.
Антошка вклонився лісовим мешканцям і побіг далі. Він не дуже поспішав, бо хотілося дещо обміркувати.
Що буде далі?
— Я все знаю наперед, — думав собі Антошка. — Далі буде Заздра. Нас оточать заздри і почнуть заздрити. Вони заздритимуть Ларисці, що в неї кіски, і Денискові, що він капловухий, і мені, що у мене… що ж такого у мене? Гм… Це навіть цікаво! Вони заздритимуть Ларисці, що в неї жовте платтячко. Вони заздритимуть Ларисці, що вона знає лічилки.
Тут він сказав собі:
— Повернусь — проситиму у неї пробачення за свою грубість. Який же я піонер, якщо я цього не зроблю!
Балка скінчилася. Тепер Антошка підтюпцем біг широким лугом. Далі виднілися якісь горби і чагарники, а за ними, вже зовсім близько — гори.
Антошка думав: “От Кузька, Кив і Муха. Як швидко вони перевиховуються!.. Якби так всі діти Країни Суниць… Вони б одразу зрозуміли, що таке — погано, а що — добре. І серед них не було б хвальків і підлабузників. І ябед би не стало, і заздр. І тоді б вони зажили, як справжні піонери і жовтенята!”
— Але ж ми не можемо кожному в цій країні все розтлумачити! — скрушно вигукнув Антошка сам собі. — У нас на це просто не вистачить часу!
І тут хлопчикові нестерпно захотілося бути разом з друзями. Він побіг на всю силу своїх сандалів.
Гулька і Гульчин ніс
Заздра мало скидалася на місто. Обіч дороги стояли горби. Їхні схили чорніли печерами. З тих печер визирали голодні обідрані діти. Ото і все місто.
Антошка біг дорогою, чуючи на спині недобрі погляди. Попереду дорога перехоплювалася через витоптаний майданчик. То, мабуть, була міська площа. А на ній галасував цілий натовп дітей. Заздри кричали, билися, плакали, змішувалися купками, розсипалися і знову зчіплялися. Хлопчик ніколи не бачив такої масової бійки.
— Антошко! — почув він радісний вигук.
Його рідний загін сидів край дороги під кущем. Діти посхоплювалися назустріч. Вони сіпали його з усіх боків і так кричали, що нічого не можна було розібрати. Він теж кричав од радості.
Потім всі трохи заспокоїлися, і Антошка побачив, що Лариска знову стоїть одна і дивиться на нього великими сумними очима. І губи її склалися так, ніби дівчинка от-от заплаче.
Антошка підійшов до неї і подав руку.
— Здрастуй…
— Здрастуй, — прошепотіла дівчинка.
— Ти на мене не сердься. Добре? Лариска всміхалася:
— Добре.
— Ну… — Антошка опустив очі. — Я, звичайно, був, звичайно, не правий…
— Я вже не серджусь, — ширше посміхнулася дівчинка. Потім вона взялася своїм мізинцем за Антощин і сказала:
Мир-миром.
Пироги з сиром,
Варенички в маслі,
Ми дружечки красні…
Лариска почервоніла, не наважуючись сказати останній рядок лічилочки-помирилочки, А Антошка рішуче закінчив;
— Поцілуймося!
Потім Антошка розповів їм таємницю Країни Суниць і про свої пригоди у Бевзьгороді. Діти розхвилювалися — скоріше б у похід!
— А де ж солдати? — спитав Антошка.
— Пішли на базар, — відказала Лариска.
— Навіщо?
— Купувати самовар. Бо старий у них пропав.
— Це точно! Вони його так влучно надягли на Зубаня, що той, мабуть, і досі сидить у самоварі!
— А наші солдати без самовара ніяк не можуть.
— Я знаю, — розсміявся Антошка. — Доведеться чекати.
— А ти їсти хочеш? — спитала Лариска.
— Знову суниці? — Вареники.
— Хочу! А де ви взяли?
— Ти ж знаєш лічилочку “Еники-беники”?
— Знаю. Я її пригадував, коли сидів у ямі. Тільки залишив вам.
Лариска сплеснула долонями:
— Я так і здогадалася! Правда, Дениску? Ми її теж згадували в Ябедині і залишили тобі. А оце щойно подумали: ану, спробуймо, може, Антошка нею не користувався! Спробували — і дістали вареники. Тільки ж лічилочка дуже коротенька, і вареники вийшли дрібні-дрібні… Завбільшки з Гульчин ніс!
Антошка здивувався:
— Чий ніс?
— Гульчин.
— А хто це — Гулька?
— А от вона.
Тут тільки Антошка помітив, що з ними була маленька худенька дівчинка. На ній було стареньке-стареньке, все в дірочках, плаття. А ніс таки й справді був просто небачено манюній — як рожева черешенька.
Поки Антошка обідав дрібними, з Гульчин ніс, варениками, друзі розповіли йому все про заздру Гульку.
Вони під’їжджали до міста. Ще здаля на околиці побачили крихітну дівчинку, яка носила дірявою цеберкою воду з рівчака і щось поливала.
Діти злізли з велосипедів, спинилися під кущами і почали за нею стежити. Дівчинка поливала грядку кволих суниць за благеньким тиночком. Там не було жодної стиглої ягідки, тільки ріденька зав’язь.
Дівчинка аж язичка висунула від ретельності.
— Ці заздри не такі погані, як я чекав, — зауважив Дениско.
Та вже за хвилину змінив свою думку.
Коли дівчинка відійшла по воду, з печери на схилі горба визирнув якийсь заздра, побачив грядку і гукнув:
— А в Гульки знову суниці ростуть!..
До грядки підбігло кілька заздр — хлопчиків і дівчаток. Вони порозкидали огорожу і потоптали суниці так, що там не зосталося жодного кущика.
Підійшла Гулька і заплакала. А заздри кричали:
— У нас немає суниць — і в тебе не буде! Ти думаєш, що ти тут найрозумніша?!
Більше за всіх галасувала заздра в білій хустинці. Гулька плакала-плакала, а тоді підбігла до неї, зірвала з її голови хустинку і вигукнула:
— Ні в кого нема хустинки, то й в тебе не буде!..
І розірвала хустинку.
Заздри схвально закричали:
— Молодець, Гулька!.. Нехай ходить без хустинки!..
Дівчинка-заздра теж плакала:
— Он Гулька має цеберку, а ви не маєте! Куди ви дивитесь?
Тоді хлопчик-заздра підскочив до Гульки і ногою вибив цеберку з її рук. Вода вилилася, цеберка покотилася просто Денискові під ноги. Заздра кинувся за нею, щоб доламати. Та Дениско підняв те нещасне відро над головою і сердито гукнув:
— Зась! Не дозволю!
Заздри оточили дітей. Вони побачили їхнє кольорове вбрання, їхні велосипеди і від заздрості аж побіліли. Лариска покликала Гульку до себе і погладила її по голівці.
— Ну, не плач… Ну, заспокойся.
— Я їсти хочу!.. А суничок тепер уже не буде! Це була остання грядочка!..
— От біда! — зітхнула Лариска. — Ну, побудь з нами. Може, ми щось вигадаємо і попоїмо.
Тут всі заздри загомоніли:
— Женіть її! Вона погана!
— Чому ж вона погана?
— Вона вчора ходила в ліщину і нарвала горіхів!
— То й що?
— Ага, вона хотіла, щоб у неї були, а в нас не було!.. Ми все одно відібрали у неї горіхи і потоптали в землю.
— А хто ж вам заважає самим ходити в ліщину і рвати горіхи? — здивувався Дениско.
— А як хто нарве більше?
— То й нехай.
— Ні. Нехай краще нікому не буде!
— А чом ви собі не побудуєте будинки?
— Один тут попробував! — засміялися заздри. — Ми йому до цурки рознесли!
Виявилося, що заздри збирають суниці й горіхи тільки потай.
Діти посмутилися. Лариска ще погладила Гульку по голові і сказала:
— Ти хороша дівчинка. Гулька знову заплакала.
— Вони мене наб’ють за те, що ти так сказала. — А ти будь з нами.
Після цього діти згадали лічилку “Еники-беники” і дістали цілу купу дрібненьких вареників. Заздри стояли мовчки і ковтали слинку. Очі в Гульки враз висохли. Вона не відводила їх від незнайомої страви.
Дениско й Лариска відібрали вареники для себе й Антошки, а те все віддали заздрам. Багато віддали — куди більше, ніж собі залишили.
…Коли Дениско розповів Антошці усе до цього місця, він знітився:
— Ми не подумали як слід. Ми хотіли як краще… А тепер он що вийшло…
Він кивнув головою на майдан, де ще й досі тривала бійка. — Невже б’ються за вареники?
— Скоріше проти вареників. Не дають одне другому. Спершу кричали: “А в тебе більший вареник!”, “А у нього з м’ясом, а в мене з картоплею!..”, “А він вже один з’їв, а тепер хоче з’їсти ще одного!..” Та й почалося. А вареники порозкидали, позатоптували…
— Куди це вони? — враз занепокоївся Дениско.
Біля загону пробігло кілька заздр. Вони так поспішали, аж захекались. Бігли вони до майдану і мимохідь кидали на наших друзів погрозливі погляди. Це й не сподобалося Денискові.
— А он і солдати! — повідомив Кузька. — Я перший помітив!
— Щоб ти осліп… — пробурмотіла Гулька. Їй ще навіть не встигли пояснити, що заздрість — ганебна річ.
Антошка підхопився.
— Ати-бати — що купили?!
— Ати-бати — самовар! — радо відказали солдати.
— То не гаймо часу! Всі — по машинах! А ми з солдатами — пішака, така наша служба, — додав хлопчик і підморгнув друзям.
Та в цю мить на загін налетів цілий натовп розлючених заздр.
Знову перший радник!
Перший радник і не збирався робити засідки на дітей. То він усе набрехав.
З десятьма бевзиками виїхав він до Заздри і неподалік од міста сховався в густій ліщині.
Безвусий радник — ви ж пам’ятаєте, що йому в бійці відірвали єдиного вуса? — вирішив за всяку ціну сам заволодіти різьбленою скринькою. Він сказав собі так:
— Якщо розбити яйце-райце, а Оті Самі Троє гулятимуть на волі, ніяке бажання не здійсниться. Коли ж посадити Отих Самих Трьох у яму, а яйця не розбивати — теж нічого не здійсниться.
Брехун поторкав пальцем те місце, звідкіля раніше ріс рудий вус. Там ще й досі боліло… Він зітхнув.
— Значить, треба і посадити, і розбити, — сказав він собі далі. — То чому б не поділити обов’язки між радниками? Нехай Зубань і Вухань зловлять дітей і посадять їх у яму. А я залізу на Синю гору і розіб’ю яйце-райце!
Після цього він скосив обидва лупатих ока на кінчик свого носа і знову зітхнув.
— Тоді я міг би вернути собі свою вроду… Та не хай вже буду й такий! Я краще зроблюся Бевзем Шостим! От бажання, гідне розумного чоловіка! Як мені буде добре!.. А як їм буде погано!..
Поки перший радник сидів на траві й мріяв, бевзики з кущів стежили за шляхом. Безвусий похилив голову на гусячій шиї до плеча:
— А звідки я на Синій горі знатиму, чи діти вже в ямі?
І, подумавши, сам собі відказав:
— Дуже просто. Зубань і Вухань не прийдуть на Синю гору, аж поки не впораються з дітьми.
Він посміхнувся. Але з-під носа-лопати посмішки все одно не було видко.
— І тоді нехай вони кусають од злості себе за лікті! Зубань ще може і вкусити, у нього зуб довгий. А Вухань — нізащо не дістане!..
Брехун дуже тішився своїм розумом і хитрістю. Він так сміявся з дурних Зубаня і Вуханя, що бевзики почали оглядатися.
Якщо дітям пощастить втекти з Ябедина — нехай собі, він їх не спинятиме. Ці діти знають такі слова, що ліпше не зв’язуватися. А то ще зроблять з тебе не знати що.
— Чики-брики, їдуть! — доповів один з бевзиків.
Безвусий не наважився навіть наблизитися до шляху.
— Скільки їх?
— Раз… Два… Три… — відказали бевзики. — Раз… Два… Три… Їх більше трьох!
— А скільки у них велосипедів?
— Раз… Два… Три… У них три! — відказали бевзики.
Тільки коли безвусий почув, що діти вже проїхали, він визирнув з-за куща і глянув услід. Так, то були вони.
— Ще солдати якісь біжать позаду, — пробурмотів безвусий. — Де вони тільки в біса взялися!
Ну, нічого. Їхній перший вже сидить у ямі, а цих двох все одно спіймають. Треба поспішати!
Перший радник віддав наказ і на чолі бевзиків поїхав до Заздри.
Близько околиці лишив загін і далі рушив сам. Він скрадався понад дорогою, поки не побачив неподалік гурт заздр, що стояли над рівчаком і дивилися, як тече вода.
— Заздри! — покликав безвусий.
Ті подивилися на нього і, дуже задоволені, підійшли. Вони вперше зустріли істоту, якій не було за що заздрити. Такого страхітливого опудала, як безвусий, ніхто з них не стрічав ніколи в житті.
Заздри відчували себе надзвичайно гарними поруч нього…
— А скажіть, до вашого міста приїхали чужі діти на велосипедах?
— Приїхали.
— Ви їм заздрите?
— Заздримо.
— Тим дітям є за що заздрити. Заздри зітхнули.
— Вони так гарно вбрані, що ой-ой-ой!.. Заздри понуро мовчали…
— У них такі велосипеди, що уй-уй-уй!.. І вони щодня їдять. А вчора — це я точно знаю! — вони їли аж двічі!
Заздри проковтнули слину.
— Але все це — тьху! — як порівняти з тим, що буде. Кожен з них матиме не один, а три велосипеди. Перший — червоний. Другий — блакитний.
Заздри розгубилися.
— А третій — рожевий!
Заздри були приголомшені.
— І це ще не все! — натхненно продовжував безвусий. — Кожен з них матиме будинок і садочок, де ростиме так багато суниць, що їх можна їсти безперервно, і все одно не з’їси!
Так скажено заздри ще нікому не заздрили:
— Найголовніше! — тут безвусий підняв пальця. — Вони щоденно, вранці, вдень і на ніч, їстимуть цукерки “Ведмедик клишоногий” і “Білочка”. — Безвусий притишив голос і вкрадливо спитав: — А ви б хотіли, щоб чужі діти ніколи цього не мали?
— Хотіли б!
— Так-от, вони все це матимуть, якщо піднімуться на Синю гору. А коли ви їх туди не пустите — вони назавше зостануться жалюгідними, задрипаними, голодними й нікчемними. Вони стануть такі нещасні, що на них гидко буде дивитись!
Заздри трохи пожвавішали. Але вони все ще не взяли до тями, куди гне безвусий. А він знав куди:
— Не випускайте їх із Заздри — от і все!
Заздри від радості підстрибнули і притьмом помчали до міста, щоб підняти всіх своїх земляків проти чужих дітей.
Безвусий хижо мугикнув і свиснув бевзикам:
— За мною! На Синю гору! В обхід міста!
Скочив на віслюка і гупнув його ногами під живіт.
Єдиний випадок, коли рогатка принесла користь
Не встигли наші друзі посідати на велосипеди, як їх оточили заздри. Спочатку в їхньому галасі нічого не можна було розібрати. Потім діти почули, що найчастіше заздри повторюють одне:
— Не пустимо!.. Не пустимо!.. Не пустимо!..
Кілька найсміливіших заздр ухопилися за велосипеди. Машини зникли в натовпі.
Антошка спробував їх умовити:
— Що ви робите? Нам треба їхати на Синю гору!
— Не пустимо!
— Чому? — спитав Антошка як тільки міг лагідніше. — Нам уже давно час вертати додому! Ми не можемо назавжди залишатися у вас.
— Не пустимо!
Дениско підняв руку.
— Послухайте, — сказав він, — ми нікому не хочемо зробити погано. Ми хочемо, щоб усім, і вам теж, було добре…
— Не пустимо!
Дениско розважливо продовжував:
— Ви собі тільки уявіть: ваші рідні пішли в ліс по суниці і не повертаються два дні і дві ночі! Так і ми. За нас удома дуже, дуже хвилюються…
Звісно, заздри не могли собі уявити, як це люди хвилюються, коли хтось довго не повертається з лісу. Вони самі ніколи не хвилювалися за інших.
Над галасом звився дзвінкий Ларисчин голосок:
— Дівчатка! Заздри-дівчатка! Ну, скажіть же хлопчикам! Навіщо нас затримувати? Ви ж добрі, дівчатка, ви ж хороші, я знаю…
Заздри-дівчатка розгублено змовкли. Але хлопчики закричали ще голосніше:
— Не пустимо!
Тоді з натовпу вийшла дівчинка-заздра, котрій Гулька сьогодні пошматувала хустинку. Вона заклала руки за спину і витягла до Лариски своє худе обличчя. Очиці у неї світилися холодною цікавістю:
— А скажи, якщо ви поїдете на Синю гору, — ви тоді станете жити у міцних затишних будинках?
— Авжеж!
Заздри загули. Дівчинка криво всміхнулася і запитала ще:
— І ви тоді їстимете двічі на день?
— Чому ж двічі! — здивувалася Лариска. — Тричі або й чотири рази. Це в кого який режим.
Знявся несамовитий лемент.
— Не пустимо!..
Антошка не витримав. Він розсердився.
— Дурні заздри! Та якщо ми поїдемо на Синю гору, ми зробимо так, що ви житимете, як усі наші Друзі.
— Не пустимо!.. — тупнула та сама дівчинка-заздра. І всі підхопили: — Не пустимо!
У натовпі знялася якась метушня, почулися Дзвінкі удари і сопіння. Дениско перший зрозумів, У чім справа, і зблід. Юрба розступилася, і під ноги дітям кинули уламки велосипедів.
Тепер їм доведеться йти пішки. Та хоч би й пішки! Але заздри і не думали відпускати загін. Хтось запропонував відвести дітей до печери і завалити вихід каменем. Інші радили їх зв’язати.
— Хлопчику… — почув Антошка поруч себе.
То була Гулька. Вона позирала полохливо і допитливо.
— Ну, чого тобі?
— Вони вам заздрять. А якщо їм дати щось таке, щоб вони заздрили один одному, вони б про вас забули…
Та що ж було їм дати? Антошка озирнувся. Навколо натовп, позаду прямовисний горб, на якому стирчить обідране дерево. А на тому дереві сидить сорока-білобока. От і все.
Потім Антошка подивився на сороку ще раз. Це ж вона принесла на них доноса Бевзеві! Вона й зараз може покликати сюди Зубаня з військом!
Хлопчик вихопив з кишені трофейну рогатку, заклав камінець і прицілився. Заздри враз замовкли. Сорока-білобока злякано сіпнулася на гілці. Та, мабуть, з переляку забула злетіти.
Антошка вистрілив. З сорочиного хвоста полетіло пір’я. Вона розпачливо скрикнула. А тоді таки знялася і, насилу здіймаючи крила, полетіла геть.
Відтепер сорока-білобока стала куца. Вона більше не мала хвоста, щоб розносити свої гидкі доноси.
Заздри від заздрості не знали що робити. Оце так постріл! Вони загомоніли:
— Та, хіба це рогатка!..
— Тю, він і стріляти не вміє!..
— Те, в сороку всякий влучить. От спробуй поцілити в дерево!..
Антошка підняв рогатку над головою:
— Хто хоче?
Заздри знову змовкли. Кожен з них хотів мати рогатку. Але над усе кожен з них хотів, щоб рогатки не мав хтось інший.
— Беріть, не жалко! — і Антошка кинув рогатку у натовп.
Заздри відвернулися від наших друзів і оточили рогатку. Стояли і мовчали. Потім одразу кілька хлопчиків простягли до неї руки, а решта натисла, щоб відігнати сміливців.
І пішло-поїхало. Все місто знову охопила бійка.
А коли заздри так потомилися, що вже не могли ні битися, ні кричати, — наші друзі підходили до підніжжя Синьої гори.
«Таємниця країни суниць» Синя гора
Віслюк від утоми ледве чвалав. Він часто спинявся. Безвусий з нетерплячки товк йому каблуками під живіт. Тоді віслюк ще нижче нахиляв голову і понуро брів далі — все вгору та вгору кам’янистою гірською стежкою.
Вже кілька годин здирався безвусий на Синю гору, а до вершини було ще далеко.
Бевзики давно повідставали.
— Ще трішечки… Вже зовсім близько… — умовляв безвусий віслюка.
Та настала мить, коли той став як укопаний. Безвусий бив його, умовляв, благав, ставши навколішки. Але віслюк не ворухнувся.
Тоді перший радник пригадав, що віслюки дуже вперті. Він потяг свого сірого за хвоста, мавши на думці, що той через свою впертість відразу ж піде вгору.
Та цього разу віслюк зрадив звичкам своїх родичів. Ледве він відчув, що його тягнуть униз, як залюбки скорився і позадкував.
— Хай ти здохнеш! — з відчаєм гукнув безвусий.
Він ударив тварину палицею і подався пішки.
Невдовзі стежка обірвалась над вузькою ущелиною. Через неї було перекинуто деревину.
Безвусий зазирнув за край і вжахнувся — така там була глибина! Унизу, скільки сягало око, купчилися гострі скелі, зелені валуни, ледве біліла піна ріки на самому дні урвища.
Безвусий безпорадно озирався навкруги. Як же його перебратись через це страхіття?
Сюрчали коники. Високо в небі плавав могутній беркут. На камені вигрівався вуж. А більш ні душі на крутих схилах Синьої гори.
— Біла вороно! — став кликати перший радник. — Біла вороно! Де ти є? Поспішай на допомогу! Твій друг у біді!..
Безвусий і досі не знав, що Кузьчина мачуха назавжди позбулася своєї недоброї сили.
Нічого робити — перший радник ступив на деревину і затремтів, як у лихоманці.
Потім ступив другий крок і третій. Деревина схитнулася. З жаху безвусий заплющив очі, ноги його роз’їхалися, і він полетів…
— Каравул!.. — луною рознеслося довкола. В останню мить безвусий встиг ухопитися за гілку і звис над безоднею.
— Я пропав!.. Бевзики! Де ви, мої вірні бевзики! Я ж вас люблю більше, ніж себе самого!.. Бевзики!..
Бевзики, звісно, не відповідали. Вони ще й досі вовтузилися з своїми велосипедами десь далеко внизу.
— Вороночко!.. Зубанчику!.. Вухасенько!..
Руки в безвусого були слабкі. Вони не могли довго тримати його важке тіло. Пальці почали розтискатися…
Його врятував випадок.
З висоти безвусий здався беркутові схожим на барана. Він метнувся вниз. У ту саму мить, коли з пальців безвусого випорснула гілка, гострі кігті беркута вчепилися в його одяг.
Беркут зробив кілька помахів і роздивився, що це не баран. Він гидливо підібрав кігті. Перший радник лантухом гепнувся на галявину по другий бік ущелини.
Орел гордо поплив угору.
Спочатку безвусий не зважувався розплющити очі. Він думав, що лежить в орлиному гнізді і що його ось-ось почнуть шматувати.
Потім зиркнув оком. Потім — другим. Далі підняв голову…
Оговтавшись від переляку, підвівся і ступив на гірську стежку.
Скляного палацу ще не було видно. Плай з усіх боків обступали високі кущі. І коли стежечка розділилася на дві, безвусий завагався: куди ж іти далі?
У траві сиділа сіра перепілка. Вона з цікавістю поглядала на нього блискучими оченятами.
— Якою стежкою ближче до верху? — спитав радник.
— Піди лівою! Піди лівою! — відказала пташка. І навіть почала перепурхувати вздовж стежки.
“Бреше”, — вирішив безвусий. Він не міг уявити, щоб жива істота казала правду, не стаючи на голову.
І звернув праворуч.
Саме на той час друзі поминули каміння, за яким поховалися бевзики. Вони здиралися вгору плаями, підтримуючи одне одного. В найкрутіших місцях солдати ставали ланцюжком і передавали дітей з рук у руки: Жовтий — Синьому, Синій — Зеленому.
Самовар вони несли по черзі.
— Аж подумати боязко, — сказала Лариска. — Ще трошки — і таємниче яйце-райце буде в наших руках!! І здійсниться буд-яке наше бажання!
— Яке? — стримано спитав Дениско.
Антошка розсердився.
— Ніби ти не знаєш? Ти ж знаєш — чого питаєш!
Всі трохи помовчали. Тоді Антошка додав:
— Треба повернутися додому. Хіба ж не так?
Кузька, Кив, Муха і Гулька вигукували:
— Так, так! І ми підемо з вами до тієї країни, де всі діти — як ви!
Назустріч друзям згори спускався стомлений віслюк. Вони, звичайно, не могли знати, що це скакун безвусого. Адже всі сірі віслюки схожі один на другого.
Що не крок наближалася мета, заради якої діти пережили стільки небезпечних пригод. А на серці у кожного було тяжко. І кожен все частіше згадував про маленьких мешканців Країни Суниць.
— А ти що обіцяв заздрам? — раптом спитав Дениско. — Ти їм обіцяв, що, коли ми підемо на Синю гору, — вони стануть жити, як усі діти!
Всі принишкли. Всі напружено слухали. Антошка зітхнув:
— Це я тільки подумав… ну, що ми могли б так зробити…
У загоні стало тривожно. Всі мовчали, і всі розуміли, що настав час вирішувати.
Стежка вивела їх до глибокої ущелини. Через неї було перекинуте зламане дерево.
Першим перебіг Антошка. За ним — Дениско і Лариска. Суничних дітей перенесли Жовтий і Зелений солдати. Синій ніс самовар. Коли він був на середині кладки — зненацька дмухнув вітер. Солдат змахнув руками, щоб втриматись, і випустив самовар.
Мідний пузань довго летів униз, дзвінко вдарявся об гострі скелі і валуни, а потім зник у сивій піні гірської річки. Солдати з сумом стежили за ним очима.
— Ати-бати — і другий пропав… — сказали вони.
Діти опинилися на невеличкій галявині. Всі стояли мовчки.
Перший сказав Антошка:
— Я вас завів у ліс, я й мушу привести до табору! Бо що про мене подумають ваші батьки? І наша вожата Ліна Стьопівна?
— А у мене дві сестрички і братик! — зітхнула Лариска. І пошепки додала: — Якщо вони почують, що я пропала… Їм буде так погано…
Діти дивилися на дівчинку. Її кіски, схожі на крильця, похилилися.
Потім Лариска глянула на суничних друзів:
— Тут діти ніколи не ходили до школи! І вони не знають, що таке — дружити…
Антошка підійшов до Лариски і міцно взяв її за руку.
Кузька зітхнув:
— А я так хотів піти з вами… Якщо всі хвальки стануть хорошими дітьми — давайте оселимось у Хвалькові. Добре, Антошко? І я буду вам найвірнішим другом! Бо я найперший з усіх хвальків зрозумів…
Лариска сумно всміхнулася:
— Кузько, ти дуже хороший хлопчик, тільки не треба хвалитися…
— Ми всі будемо вам найвірніші друзі! — з почуттям кивнув Кив. — Ви матимете найвірніших друзів у кожному місті Країни Суниць! Коли підлабузники перестануть бути підлабузниками, я їм скажу: давайте перейменуємо наше місто! Нехай буде не Підлабузнівськ, а місто Суничка.
Муха сказав:
— Я не знаю, як ябеди назвуть своє місто, коли вони не стануть ябедами. Але щось можна вигадати.
Гулька пискнула:
— А в мені заздрості зосталося з Гульчин ніс!
Навіть менше!
Друзі всі побралися за руки. Лариска спитала:
— Що ж нам робити, хлопчики?
Діти перезирнулися. Вони добре зрозуміли один одного. Антощине лице просвітліло: він був радий, що друзі самі все вирішили.
Вище галявини, де стежка розходилася надвоє, сиділа сіра перепілка.
— Куди ближче до вершини гори? — спитав її Антошка.
Пташка охоче відповіла:
— Підіть лівою! Підіть лівою!
І почала перепурхувати вздовж лівої стежки.
— Ходім! — кинув Антошка.
Загін попростував за перепілкою. Всі йшли мовчазні, тільки Муха для бадьорості наспівував свою пісеньку:
Муха-муха-муха-ха!
Здрастуй, сонячний зайчику!
За півгодини діти вийшли з чагарників.
Перед ними високим зеленим горбом височіла полонина. На ній стояв Скляний палац. Сонце відбивалося від скляних стін і сліпило очі. Тут до сонця було дуже близько!
— Вперед! — прошепотів схвильований Антошка.
Вони пішли, приминаючи шовкову траву. А вона знову виструнчувалася за ними і лагідно кивала теплому вітрові.
У траві яскравими купками червоніли сунички. Діти їх обходили, щоб не пошкодити жодної ягідки. А найобережніше йшла Гулька.
— Молодці! Молодці! Молодці! — проспівав у небі знайомий жайворонок і поплив на рівнини.
Неподалік од сонця гордо висів у повітрі беркут.
Палац мав золотий ганок. На золотому ганку сиділи цар, царевич, король, королевич, швець і кравець. І всі вони хором закричали до Антошки:
— А ти хто, молодець?
— Я Антошка, — з гідністю відповів хлопчик. — А взагалі ми Оті Самі Троє, а це наші друзі.
Всі, хто був на ганку, підвелися і вклонилися дітям. Вони були чемні і привітні люди. Навіть цар із царевичем і король з королевичем. Адже ж всі вони були із доброї дитячої лічилки!
Двері відчинилися.
— Ласкаво просимо! — сказали всі на ганку. Антошка обернувся до друзів:
— Я піду.
Він зблід од хвилювання. Дениско теж зблід і відповів:
— Йди. Винось скриньку сюди. Ми тебе чекаємо.
Антошка пішов уперед. У високих залах дзвінко відлунювали його кроки.
Двері самі розчинялися перед ним. Антошка проминув один зал, другий, третій.
За третім залом відкрилася маленька скляна кімната. Посередині стояв стіл. А на столі лежала різьблена скринька.
Антошка ласкаво провів пальцями по гуцульських візерунках на її кришці. Вони були багатозначні і таємничі. А ще так недавно це була звичайна собі скринька. Така звичайна, що Антошка навіть наважився забрати її з піонерської кімнати, щоб збирати суниці!
Хлопчик обережно взяв скриньку обома руками і пішов назад.
Двері знову розчинялися перед ним і зачинялися за спиною. Він неквапливо перейшов третій зал, потім другий, потім перший і нарешті вийшов на золотий ганок.
Друзі стояли на траві і дивилися на скриньку в Антощиних руках.
Все було так урочисто, що Антошці стало якось ніяково. І він буденним голосом спитав:
— А де ж цар, царевич, король, королевич, швець і кравець?
— Пішли по суниці, — відповіла Гулька.
Антошка зійшов зі сходів і спинився. Він поклав скриньку на траву і взявся рукою за кришку.
— Ну?
Діти озирнулися на Країну Суниць, що розляглася унизу до самого обрію.
Країна була гарна. Вся зелена, у жовтому плетиві доріг і доріжок. Вистелена чагарниками. Прикрашена гаями і лісами. Схвильована гарними горами й горбочками, ярками і долинами. Оторочена густим лісом.
Лише подекуди краєвид псували купки обідраних дерев. Але надходив час, коли в цій країні почнуть старанно доглядати кожне дерево, і тоді мертві гаї знову зазеленіють, укриються молодим листячком, зведуть до сонця ніжне пагіння… Країну вкривав прозорий синій серпанок.
— А наша гора зовсім не синя, а зелена, — сказав Кузька.
— Авжеж. Гори здаються синіми тільки здаля…
Антошка перевів очі на скриньку. В цю мить Кив закричав:
— Радники!..
Згори друзі побачили, як на полонину здираються радники. З чагарника навкарачки виліз безвусий. Він так втомився, що вже не міг стояти на ногах.
А з другого боку з’явилися Зубань і Вухань. Вояка ще й досі був у мідному самоварі. Солдати сумно зітхнули. За радниками лізли бевзики. То були залишки їхньої армії.
— Починаю! — промовив Антошка.
Він відчинив скриньку. В ній лежало і сліпуче світилося золоте яйце-райце.
Солдати завмерли в почесній варті. Антошка взяв яйце і проказав:
— Нехай всі хлопчики і дівчатка в Країні Суниць довідаються про себе правду і зрозуміють, що таке — добре, а що — погано!
Він вдарив яйце-райце об край скриньки. Воно з мелодійним дзвоном розкололося навпіл. Золота шкарлупка впала на дно скриньки.
З яйця-райця вихопилася блакитна хмарка. Вона швидко злетіла в небо й попливла до Країни Суниць. Здалося, ніби повіяв вітерець.
— Дивіться! — зойкнули в один голос Лариска й Гулька.
Вони показали вниз. Усі бевзики враз спинилися, випростались і почали озиратися навколо себе. Дехто з них усміхався, дехто з подивом і зневагою роздивлявся Зубаня і Вуханя. Потім усі вони повернулись і спокійно пішли вниз.
Брехун, Зубань і Вухань теж відчули, що сталося непоправне. Вони враз зіщулилися і поплазували у чагарники. Вони ніколи більше не наважаться повернутися до країни, яку так довго дурили і обкрадали.
— Я собі уявляю, що зараз коїться по наших містах! — засміявся Кузька і від щастя заплескав у долоні.
Кив, Муха і Гулька теж почали сміятися і плескати руками.
Дениско мовчки вдивлявся кудись удалину. Лариска дивилася на Антошку круглими очима. В них бриніли великі сльози. Тільки тепер діти почали по-справжньому розуміти, що вони вже ніколи — ніколи! — не повернуться додому.
Антошка опустив очі до скриньки.
— Зайчик… — здивовано сказав він.
Справді, золота шкарлупка яйця-райця обернулася яскравим сонячним зайчиком. Він лежав у скриньці і сміявся до дітей.
Дениско, Лариска і Антошка теж сумно всміхнулися.
— Здрастуй, сонячний зайчику! — сказали вони.
— Здрастуйте, дітки, — блимнув зайчик. — Ви, мабуть, шкодуєте, що пішли за мною в цю країну?
Діти серйозно відказали:
— Ні. Ми не шкодуємо. Але ми дуже скучили за своїми…
— Але ж я вас учив, як повернутися додому! — сказав сонячний зайчик.
— Вчив. Треба випустити тебе із скриньки і сказати лічилку-поверталку.
— То в чім же річ? Кажіть лічилку — та й усе…
— Ми її забули… — зітхнули діти засоромлено.
— То вигадайте нову!
— Хіба це можна? Зайчик засміявся:
— У країні-казці можна все! Не гайте часу, дітки, я вас зачекаю.
Суничні діти і солдати уважно прислухалися до цієї розмови. Кузька, Кив, Муха і Гулька тепер знову захотіли до країни трьох друзів.
Лічилочку складали весело і дружно. Лариска почала її відомою приспівочкою:
— Ой дана, дана, дана!..
Потім Антошка скомандував:
— А тепер усім взятися за руки, щоб хто, бува, не залишився!
Тут солдати стали струнко, цокнули каблуками і віддали честь.
— Ми підемо!
— Куди? — здивувалися діти. — Ати-бати — на базар!
— Та навіщо ж вам на базар?
— Треба новий самовар купити. Ми без самовара не можемо! — І, побачивши, що діти засмутилися, солдати всміхнулись: — Та ви не журіться, ми ж із лічилки. Ми ще стрінемось! Ати-бати!
— До зустрічі! — сказали їм усі. — Ви були вірні і мужні друзі.
Солдати ще раз віддали честь, повернулися кругом і пішли. А діти, міцно тримаючись за руки, заспівали:
Ой дана, дана, дана,
Здрастуй, скринько довгождана!
Розступіться, гори сині, —
Ясен зайчик в нашій скрині!
Ой сунички, зелен гай,
Земле-казко, прощавай!
І тієї ж миті вони опинилися на маленькій знайомій галявині коло піонерського табору. Дзеркальце води під дубом відкидало на ясена сонячного зайчика.
Ліс був повен дитячими голосами. А за мить на галявину вибігли піонери і жовтенята на чолі з вожатою Ліною Стьопівною.
— Я ж казав, що вони в лісі! — крикнув один хлопчик.
— Вони знайшли суниці! — додала одна дівчинка. — Я так і знала!
Справді, різьблена скринька біля Антощиних ніг і Ларисчина мисочка були повні суницями. Тільки Денискової чашки не було. Ви ж пам’ятаєте, що її розбили бевзики з рогатки в бою.
А скільки суниць було довкола! Вся галявина аж сяяла соковитими червоними ягодами. Тут їх було стільки, що вистачило б на весь піонерський табір до кінця літа.
— Вас не було аж дві години! — суворо сказала Ліна Стьопівна. — От бачиш, Антошо, як ти нас усіх турбуєш!
Але вона не могла стримати доброї посмішки і тому закінчила зовсім лагідно:
— Ну гаразд! Ви знайшли для всіх дітей так багато суниць, що на вас не можна сердитись. Ходімо мерщій до табору, бо вже час обідати. А після сну всі підемо на річку.
— Ура! — закричали діти.
Коли вони підходили до піонерського табору, на його білих стінах вигравали, сміялися сонячні зайчики.
А що ж Кузька, Кив, Муха і Гулька? Ще на галявині вони радо змішалися з натовпом піонерів і жовтенят. Вони й зараз десь між вами. Може, зустрічали? їх впізнати не дуже важко, адже вони ще й досі не перевиховалися до кінця. Коли-не-коли один з них починає хвалитися, другий — підлабузнюватись, третій — ябедничати, а четверта — заздрити.
Якщо десь зустрінете — допоможіть їм позбутися таких звичок. Вам усі спасибі скажуть.
