“Тирлик” цитатна характеристика
Цитатна характеристика Тирлика
«…Всі звали його лише Тирликом. Може, прозвали його отак ще тоді, коли він був зовсім маленький і не вимовляв звука «р». І хоч він давно уже освоїв цей капосний звук — він у нього лункий та розкотистий, як у Полкана, коли того дуже роздратувати, — але так і лишився Тирликом».
«Тож Тирлик, проснувшись, ще трохи покліпав очима, а потім став сповзати з ліжка. …А коли злазить, то довго ловить ногами долівку і тоді полотняна сорочка його задирається мало не на плечі».
«Тирликові отой сміх — ніж гострий у серце. Він супив білі брови, блискав сердито очима…»
«На порозі він стрічається з сонцем. Воно висить так близько, що Тирликові тільки руку простягнути і діткнеться до нього, але він руки не простяга, бо вже знає, що сонце страшенно гаряче, як розжарена пательня. Тож Тирлик тільки дивиться на сонце, а воно облива його таким ясним, таким свіжим промінням, що йому стає лоскітно. Він поводить плечима і, затуливши долонями очі, сміється».
«Згодом потихеньку розводить пальці,… і сонячні зайчики борсаються поміж ними, проскакують то в одне око, то в друге. Тирлик сміється ще дужче, йому конче треба із кимось поділитися своєю радістю».
«Але годі вистоювати, за простій гроші не платять, тим більше, що на Тирлика чекає робота. Він має сьогодні зорати шмат он того поля, що в кінці двору, біля колодязя. Тож Тирлик сходить з ґанку і прямує до трактора. Трактор — величезний жовтяк-огірок — вже чекає на нього. Ще учора Тирлик змастив його олією, залив гасом і тепер лишилося тільки завести».
«Тирлик задира до бабуні серйозне обличчя, під носом у нього брудна смуга: пітвитирав, а руки ж у землі».
«Тирлик страх не любить, коли йому нагадують про смерть.
Тирлик переконаний, що він не помре ніколи: житиме вічно. Однак йому не хочеться ходити недомірком, тому обіцяє бабуні: “Я вже їстиму хліб!”». «Після сніданку Тирлик знову поспішає із хати. Хоч день ледь почався і здається безкінечним, але Тирлик не хоче проґавити свого ні хвилини.
Тим більш, що тепер, аж до обіду, він сам собі пан».
«Тирлик уже звик до того, що він один, на весь хутір, на всю оцю вулицю, яка аж проситься поганяти по ній у квача, погратись У піжмурки. Та ганятися ні за ким, ховатись ні од кого, і Тирлик поважки йде попід тином».
«Ось він іде непоквапки хутором, загляда то в один двір, то в другий, загляда не боязко, без страху. Тирлик на хуторі — бажаний гість, в кожній хаті для нього одчинені двері. І хутірські котьки, полкани, рябки не рвуть ланцюги, за бачивши Тирлика, не гавкають люто на нього, а вимахують привітно хвостами».
«Тирлик не проханий: іде до перелазу. Міг би й прямо через тин, але через тини тільки собаки стрибають. Підходить до баби, статечно питає: «А що це ви, бабо, робите?»«. • «Тирлик уже й сам вірить у щойно вигаданий сон: так йому захо тілося грошей. Він би тоді накупив ласощів: повнісіньку хату».
«Здрастуйте! — буркає Тирлик. Не «добридень», не «доброго здоров’я», а — «здрастуйте», коли він вітається знехотя».
«При одній тільки згадці про мед рішучість Тирликова м’якне, як віск. Мед він дуже любить, ласував би день і ніч — «ме дяник» — каже про нього бабуня».
«Тирлик лише зітха від повноти почуттів. Мед тече йому на під боріддя, він збира його пальцем, крадькома од діда облизує.Дід виносить кухоль води, і Тирликові зовсім уже свято…
» «—Ти хто?… Тирлик, — відповів незалежно. Не знав досі, що таке страх: всі баби і діди мало не молились на нього».
«Хоч Тирлик старцювати й не думає, йому й без цього проходу не дають: так і тягнуть до столу. Або на ходу — тиць щось до рук…»
«Проводжали всім хутором. Баби сякалися у фартухи та краєч ки хустин, діди ж хоч і не плакали, але теж були всі зажурені.
…Але Тирлик — хлопець, Тирлик і не подумає плакати, тому він тільки супиться, точнісінько так, як дідуньо».
