«Тиша морська» Леся Українка аналіз

Аналіз вірша Лесі Українки «Тиша морська» – тема, ідея, жанр, художні засоби наведені в цій статті, допоможуть підготувати літературний паспорт твору.

«Тиша морська» Леся Українка аналіз (паспорт)

Автор – Леся Українка

Рік написання – 1890

Рід – лірика

Жанр – вірш

Тема «Тиша морська»: зображення казкової краси морської тиші, коли в морі ледве хлюпочуть хвилі і сяє сонечко.

Ідея «Тиша морська»: возвеличення приємного почуття душевного комфорту, насолоди від гарної погоди на морі.

Основна думка: приємна погода сприятливо впливає на внутрішній стан людини, її настрій.

Художні «Тиша морська»

• повторення: «ледве-ледве»;

• риторичні оклики: «Що бува негода в світі!»; «Золотим шляхом поплисти!»;

• епітети: «полудневий час гарячий», «ясне небо, море, хмарки, сонце», «злотиста блакить», «тихий плескіт», «хвилечка перлиста», «стежечка злотиста», «щире золото», «золотий шлях»;

• метафори: «колихає море хвилі», «рине хвилечка», «в’ється стежечка», «золото спадає», «шлях, що проложило сонце».

• персоніфікація: колихає море хвилі, проложило сонце

• повтори: ледве-ледве; ясне небо, ясне море, ясні хмарки, ясне сонце, певно, править хтось…

• риторичні оклики: “…бува негода в світі!”, “…шляхом поплисти!”

• пестливі слова: хвилька, хмарки, човенце.

Леся Українка любила море. Воно вабило її своєю мінливістю, величчю, красою. Ця “країна світла та злотистої блакиті” навіває романтичні думки, мрії, бажання помандрувати кудись далеко-далеко Останню строфу поезії можна розуміти й алегорично: лірична героїня не боїться труднощів, вона готова їх долати, боротися за свою щасливу долю. Вона мрійлива, захоплена красою, смілива та рішуча.

Човен у поезії «Тиша морська» символізує долю людини.

Вірш Лесі Українки “Тиша морська” читати

В час гарячий полудневий  
Виглядаю  у  вiконце:  
Ясне  небо,  ясне  море,  
Яснi  хмарки,  ясне  сонце.  

Певно,  се  країна  свiтла  
Та  злотистої  блакитi,  
Певно,  тут  не  чули  зроду,  
Що  бува  негода  в  свiтi!  

Тиша  в  морi…  педве-ледве  
Колихає  море  хвилi;  
Не  колишуться  од  вiтру  
На  човнах  вiтрила  бiлi.  

З  тихим  плескотом  на  берег  
Рине  хвилечка  перлиста;  
Править  хтось  малим  човенцем,  
В’ється  стежечка  злотиста.  

Править  хтось  малим  човенцем,  
Стиха  весла  пiдiймає,  
I  здається,  що  з  весельця  
Щире  золото  спадає.  

Як  би  я  тепер  хотiла  
У  мале  човенце  сiсти  
I  далеко  на  схiд  сонця  
Золотим  шляхом  поплисти!  

 Попливла  б  я  на  схiд  сонця,  
А  вiд  сходу  до  заходу,  
Тим  шляхом,  що  проложило  
Ясне  сонце  через  воду.  

 Не  страшнi  для  мене  вiтри,  
Нi  пiдводнй  камiння,  —  
Я  про  них  би  й  не  згадала  
В  краю  вiчного  промiння.  

Євпаторiя  
1890,  16  серпня