“Великий льох” Шевченко аналіз

Аналіз “Великий льох” Шевченка – тема, ідея, жанр, сюжет, композиція допоможе підготувати літературний паспорт твору.

“Великий льох” аналіз твору (паспорт)

Рік написання: 21 жовтня 1845 р

Тема “Великий льох”: правдиве відображення трагічних епізодів української історії, показ національного відкупу українського народу, пов’язаного з пошуками скарбу Б. Хмельницького, в часи гетьманування якого українська держава досягла вершини свого розвитку.

Ідея “Великий льох”: засудження зради старшинської верхівки інтересам української нації; підступного приєднання України до російської імперії; імперського геноциду російських посіпак в Україні, висловлення обурення антиукраїнською політикою жорстокої імператриці Катерини, яка спричинилася до знищення лицарської Запорозької Січі.

Основна думка “Великий льох”:

а) доля держави не в руках лідерів, а в руках народу;
б) усяка послуга ворогові, навіть найменше сприяння йому, є смертельним гріхом.

Жанр “Великий льох”: поема-містерія. Це дійсно містерія, оскільки у творі є містичні образи передчасно померлих людей.

(Містерія — жанр західноєвропейського релігійного театру епохи пізнього середньовіччя (ХІV–ХVІ ст.), в основу якого покладено біблійні сюжети, народні вистави на площах Франції, Англії тощо).

Значення епіграфа до твору

Щоб струсонути сумління своїх земляків і збудити їх з літаргічного сну національної несвідомості та байдужості, Т. Шевченко, компонуючи твір, поставив на вступі до неї слова псалмоспівця, сповнені болю і трагічної розпуки, щоб були вони для читача пересторогою і наукою.

 Сюжет «Великого льоху»

Поема “Великий льох” ділиться на три частини — «Три душі», «Три воро́ни» і «Три лірники», а також епілог («Стоїть в селі Суботові…»). Героями першої частини є три людські душі молодих дівчат, в образах білих пташок, що сіли на хрест і чекають коли буде розкопаний великий льох у Суботові, бо саме тоді святий Петро за Божим наказом має звільнити їх від митарств на цьому світі і впустити їх до Раю. Кожна душа починає розповідати про себе та про свій «гріх».

Перша душа говорить, що її звали Прісею і вона була вродливою, гарною дівчиною. Та якось коли Богдан Хмельницький їхав уПереяслав на сумнозвісну Переяславську раду, де він мав присягнути на вірність російському цареві, вона випадково перейшла йому дорогу з повними відрами. Згідно з українським повір’ям, вона начебто допомогла Хмельницькому у його вчинку. Водою, що дівчина потім принесла, отруїлась вона та всі її рідні.

Друга душа говорить, що вона колись жила в Батурині і напоїла водою коня російського царя Петра І, коли той повертався з битви під Полтавою в Москву. Російські солдати вбили родичів дівчини. За те, що вона напоїла коня Петра І, вона померла, а разом із нею і бабуся, що прихистила її у свій хатині.

Третя душа розповідає, що вона колись жила у Каневі і якось її матір вийшла з нею на берег Дніпра. По Дніпру плив корабель із царицею Катериною ІІ, якій душа, коли ще була дитиною, усміхнулася. За це вона і померла.

Душі летять ночувати в Чуту на дубі, доки великий льох не буде розкопаний.

Далі мова йде про трьох ворон, що похваляються злом, яке вони накоїли у світі, а насамперед в Україні. Між воронами ведеться діалог, вони сперечаються хто зробив більше зло. У творі є одна особливість — третя ворона говорить російською мовою. Ворони кажуть, що в Україні незабаром має народитись визволитель, такий, як колись Іван Гонта. Сестри-ворони думають, як його можна згубити — чи золотом, чи чинами і зрештою вирішують його вбити. Ворони летять шукати цю дитину.

Розповідь ведеться про трьох лірників, один з яких сліпий, другий кривий, а третій горбатий. Вони ідуть у Суботів співати про Богдана Хмельницького. Лірники сподіваються щось заробити, бо біля великого льоху, який саме розкопують, проводиться ярмарка. Великий льох розкопують три дні. На третій день там знаходять кістки померлих людей. На ці розкопки приїздить подивитись «начальство» з Москви. Коли це «начальство мордате» почуло, що лірники співають пісні про Богдана їх карають, за те що вони співають про такого ж «мошенника, як і самі».

Потім поет звертається до Богдана Хмельницького пропонуючи йому подивитись на що тепер перетворився Суботов. Шевченко дорікає Хмельницькому, що той підписав договір про підкорення російському царю Олексію. Поет називає Хмельницького «Олексіївим другом» і ще раз пропонує подивитись, що тепер коять в Україні його «друзі», що незважають на те що Богдан «все оддав їм».

Нижче надано сюжетну лінію у схемі:

Композиція “Великий льох”

Ця поема ділиться на три композиційні частини — «Три душі», «Три ворони» і «Три лірники», а також епілог («Стоїть в селі Суботові…»)

Для будови твору характерна троїстість як і у фольклорі (три бажання, троє синів…)

• Експозиція: розповідь трьох душ про наявність льоху, який необхідно було розкопати аби вони змогли потрапити до раю.
• Зав’язка: подорож-екскурс у трагічне минуле України.
• Кульмінація: відсутність скарбу в малому льосі, що виявило роздратованість начальства Москви.
• Розв’язка: Так малий льох в Суботові / Москва рокопала! / Великого ж того льоху / Ще й не дошукалась.

Поема-містерія «Великий льох» в історичному і філософському планах — центральний твір у «Кобзарі», бо в ній розглянуто проблеми втрати політичної свідомості, що призвело нас, українців, до втрати державності, до національного поневолення.
Українська пісня перемоги у Визвольній війні була віддана Росії. Автор засуджує українців, які свідомо піддалися і піддаються ворогові, тим самим передрікаючи на загибель цілий народ.

“Великий льох” Шевченко історія створення

Великий льох — алегорична поема Тараса Шевченка, що датована 21 жовтня 1845 р., в селі с. Мар’їнське.

Первісний текст не відомий. Наприкінці жовтня 1845 р., перебуваючи на Полтавщині й зустрівшись з О. С. Афанасьєвим-Чужбинським, Шевченко ознайомив його з містерією «Великий льох», яка тоді ще не мала назви.

Після повернення до Києва Шевченко десь у квітні — червні 1846 р. переписав «Великий льох» разом з іншими своїми творами з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа». Згодом поет вносив багато правок до свого твору.

У середині 1840-х років, до арешту поета 5 квітня 1847 р., деякі фрагменти твору починають поширюватись у рукописних списках, зокрема у колі учасників Кирило-Мефодіївського братства. Під час арештів кирило-мефодіївців списки «Великого льоху» відібрано у В. М. Білозерського та М. І. Костомарова

Після арешту Шевченка, в роки його заслання, початок містерії переписав О. М. Бодянський, частину тексту мав М. О. Максимович. Два розділи твору: «Три ворони» та «Три лірники», тобто рядки, після повернення із заслання мав П. О. Куліш. Це був, найімовірніше, список зі списку (копій) низки творів поета зі збірки «Три літа», зробленого А. І. Лизогубом під час перебування поета в нього у Седневі в лютому — березні 1847 р. За свідченням Л. М. Жемчужникова в пізніших листах до О. Я. Кониського, А. І. Лизогуб власноручно переписав низку цих творів для нього, а він ознайомив з ними й П. О. Куліша.

З невстановленого неповного й недосконалого списку містерію наприкінці 50-х років XIX ст. переписав І. М. Лазаревський. Список І, М. Лазаревського не відбивав остаточного тексту «Великого льоху», створеного у збірці «Три літа», і містив багато спотворень та перекручень. Переглядаючи його після повернення із заслання, Шевченко зробив численні виправлення, частину спотворень усунув, частково відновив варіанти збірки «Три літа», подекуди створив нові, проте, зроблені з пам’яті, ці правки не усунули всіх спотворень і відмін від тексту збірки «Три літа».

“Великий льох” Шевченко читати

Положил  еси  нас  [поношение]  
соседом  нашим,  подражнение  й  
поругание  сущим  окрест  нас.  По-  
ложил  еси  нас  в  притчу  во  языцех,  
покиванию  главыі  в  людех.  
Псалом  43,  ст.  14  й  15  

Три  душі

Як  сніг,  три  пташечки  летіли
Через  Суботове  і  сіли
На  похиленному  хресті
На  старій  церкві.  «Бог  простить:
Ми  тепер  душі,  а  не  люди.
А  відціля  видніше  буде,
Як  той  розкопуватимуть  льох.
Коли  б  вже  швидше  розкопали,
Тойді  б  у  рай  нас  повпускали.
Бо  так  сказав  Петрові  бог:
«Тойді  у  рай  їх  повпускаєш,
Як  все  москаль  позабирає,
Як  розкопа  великий  льох».

I

Як  була  я  людиною,
То  Прісею  звалась;
Я  отутечки  родилась,
Тут  і  виростала.
Отут,  було,  на  цвинтарі
Я  з  дітьми  гуляю,
І  з  Юрусем  гетьманенком  !
У  піжмурки  граєм.
А  гетьманша,  було,  вийде
Та  й  кликне  в  будинок,
Он  де  клуня.  А  там  мені
І  фіг,  і  родзинок  —
Всього  мені  понадає
І  на  руках  носить…
А  з  гетьманом  як  приїдуть
Із  Чигрина  гості,
То  це  й  шлють,  було,  за  мною.
Одягнуть,  обують,
І  гетьман  бере  на  руки,
Носить  і  цілує.
Отак-то  я  в  Суботові
Росла,  виростала!
Як  квіточка;  і  всі  мене
Любили  й  вітали.
І  нікому  я  нічого,
Ніже  злого  слова,
Не  сказала.  Уродлива
Та  ще  й  чорноброва.
Всі  на  мене  залицялись
І  сватати  стали;
А  у  мене,  як  на  теє,
Й  рушники  вже  ткались.
От-от  була  б  подавала,
Та  лихо  зустріло!
Вранці-рано,  в  пилипівку,
Якраз  у  неділю,
Побігла  я  за  водою…
Вже  й  криниця  тая
Замуліла  і  висохла!
А  я  все  літаю!..
Дивлюсь  —  гетьман  з  старшиною.
Я  води  набрала
Та  вповні  шлях  і  перейшла;
А  того  й  не  знала,
Що  він  їхав  в  Переяслав
Москві  присягати!..
І  вже  ледви  я,  наледви
Донесла  до  хати  —
Оту  воду…  чом  я  з  нею
Відер  не  побила!
Батька,  матір,  себе,  брата,
Собак  отруїла
Тію  клятою  водою!
От  за  що  караюсь,
От  за  що  мене,  сестрички,
І  в  рай  не  пускають.

II

А  мене,  мої  сестрички,
За  те  не  впустили,
Що  цареві  московському
Коня  напоїла
В  Батурині;  як  він  їхав
В  Москву  із  Полтави.
Я  була  ще  недолітком,
Як  Батурин  славний
Москва  вночі  запалила,
Чечеля  убила,
І  малого,  і  старого
В  Сейму  потопила.
Я  меж  трупами  валялась
У  самих  палатах
Мазепиних…  Коло  мене
І  сестра,  і  мати
Зарізані,  обнявшися,
Зо  мною  лежали;
І  насилу-то,  насилу
Мене  одірвали
Од  матері  неживої.
Що  вже  я  просила
Московського  копитана,
Щоб  і  мене  вбили.
Ні,  не  вбили,  а  пустили
Москалям  на  грище!
Насилу  я  сховалася
На  тім  пожарищі.
Одна  тілько  й  осталася
В  Батурині  хата!
І  в  тій  хаті  поставили
Царя  ночувати,
Як  вертавсь  із-під  Полтави.
А  я  йшла  з  водою
До  хатини…  а  він  мені
Махає  рукою,
Каже  коня  напоїти,
А  я  й  напоїла!..
Я  не  знала,  що  я  тяжко,
Тяжко  согрішила!
Ледве  я  дійшла  до  хати,
На  порозі  впала.
А  назавтра,  як  цар  вийшов,
Мене  поховала
Та  бабуся,  що  осталась
На  тій  пожарині
Та  ще  й  мене  привітала
В  безверхій  хатині.
А  назавтра  й  вона  вмерла
Й  зотліла  у  хаті,
Бо  нікому  в  Батурині
Було  поховати.
Уже  й  хату  розкидали
І  сволок  з  словами
На  угілля  попалили!..
А  я  над  ярами
І  степами  козацькими
І  досі  літаю!
І  за  що  мене  карають,
Я  й  сама  не  знаю?
Мабуть,  за  те,  що  всякому
Служила,  годила…
Що  цареві  московському
Коня  напоїла!..

III

А  я  в  Каневі  родилась.
Ще  й  не  говорила,
Мене  мати  ще  сповиту
На  руках  носила,
Як  їхала  Катерина
В  Канів  по  Дніпрові.
А  ми  з  матір’ю  сиділи
На  горі  в  діброві.
Я  плакала;  я  не  знаю,
Чи  їсти  хотілось?
Чи,  може,  що  в  маленької
На  той  час  боліло?
Мене  мати  забавляла,
На  Дніпр  поглядала;
І  галеру  золотую
Мені  показала,
Мов  будинок.  А  в  галері
Князі,  і  всі  сіли
Воєводи…  і  меж  ними
Цариця  сиділа.
Я  глянула,  усміхнулась…
Та  й  духу  не  стало!
Й  мати  вмерла,  в  одній  ямі
Обох  поховали!
От  за  що,  мої  сестриці,
Я  тепер  караюсь,
За  що  мене  на  митарство
Й  досі  не  пускають.
Чи  я  знала,  ще  сповита,
Що  тая  цариця  —
Лютий  ворог  України,
Голодна  вовчиця!..
Скажіте,  сестриці?

«Смеркається.  Полетимо
Ночувати  в  Чуту.
Як  що  буде  робитися,
Відтіль  буде  чути».
Схопилися,  білесенькі,
І  в  ліс  полетіли,
І  вкупочці  на  дубочку
Ночувати  сіли.

Три  ворони  

1

Крав!  крав!  крав!
Крав  Богдан  крам,
Та  повіз  у  Київ,
Та  продав  злодіям
Той  крам,  що  накрав.

2

Я  в  Парижі  була
Та  три  злота  з  Радзівіллом
Та  Потоцьким  пропила.

3

Через  мост  идет  черт,
А  коза  по  воде:
Быть  беде.  Быть  беде.

Отак  кричали  і  летіли
Ворони  з  трьох  сторон  і  сіли
На  маяку,  що  на  горі
Посеред  лісу,  усі  три.
Мов  на  мороз,  понадувались,
Одна  на  другу  позирали;
Неначе  три  сестри  старі,
Що  дівували,  дівували,
Аж  поки  мохом  поросли.

1

Оце  тобі,  а  це  тобі.
Я  оце  літала
Аж  у  Сибір:  та  в  одного
Декабриста  вкрала
Трохи  жовчі.  От,  бачите,
Й  є  чим  розговіться!
Ну,  а  в  твоїй  Московщині
Є  чим  поживиться?
Чи  чортма  й  тепер  нічого?

3

Э…  сестрица,  много:
Три  указа  накаркала
На  одну  дорогу…

1

На  яку  це?  на  ковану?
Ну,  вже  наробила…

3

Да  шесть  тысяч  в  одной  версте
Душ  передушила…

1

Та  не  бреши,  бо  тілько  п’ять.
Та  й  то  з  фоном  Корфом
Ще  й  чваниться,  показує
На  чужу  роботу!
Капусниця!  закурена…
А  ви,  пості-пані?
Бенкетуєте  в  Парижі,
Поганці  погані!
Що  розлили  з  річку  крові
Та  в  Сибір  загнали
Свою  шляхту,  то  вже  й  годі,
Уже  й  запишались.
Ач,  яка  вельможна  пава…

2  і  3

А  ти  що  зробила??

1

А  дзуськи  вам  питать  мене!
Ви  ще  й  не  родились,
Як  я  отут  шинкувала
Та  кров  розливала!
Дивись,  які!  Карамзіна,
Бачиш,  прочитали!
Та  й  думають,  що  ось-то  ми!
А  дзусь,  недоріки!
В  колодочки  ще  не  вбились,
Безпері  каліки!..

2

Ото,  яка  недотика!
Не  та  рано  встала,
Що  до  світа  упилася…
А  та,  що  й  проспалась!

1

Упилася  б  ти  без  мене
З  своїми  ксьондзами?  —
Чортма  хисту!  Я  спалила
Польщу  з  королями;
А  про  тебе,  щебетухо,
І  досі  б  стояла.
А  з  вольними  козаками
Що  я  виробляла?
Кому  я  їх  не  наймала,
Не  запродавала?
Та  й  живущі  ж,  проклятущі!
Думала,  з  Богданом
От-от  уже  поховала.
Ні,  встали,  погані,
Із  шведською  приблудою…
Та  й  тойді  ж  творилось!
Аж  злішаю,  як  згадаю…
Батурин  спалила,
Сулу  в  Ромні  загатила
Тілько  старшинами
Козацькими…  а  такими,
Просто  козаками,
Фінляндію  засіяла;
Насипала  бурта
На  Орелі…  на  Ладогу
Так  гурти  за  гуртом
Виганяла  та  цареві
Болота  гатила.
І  славного  Полуботка
В  тюрмі  задушила.
Отойді-то  було  свято!
Аж  пекло  злякалось.
Матер  божа  у  Ржавиці
Вночі  заридала.

3

Й  я  таки  пожила:
С  татарами  помутила,
С  мучителем  покутила,
С  Петрухою  попила,
Да  немцам  запродала.

1

Та  ти  добре  натворила:
Так  кацапів  закрепила
У  німецькі  кайдани  —
Хоч  лягай  та  й  засни.
А  в  мене  ще,  враг  їх  знає,
Кого  вони  виглядають?
Вже  ж  і  в  крепость  завдала,
І  дворянства  страшну  силу
У  мундирах  розплодила,
Як  тих  вошей  розвела;
Все  вельможнії  байстрята!
Вже  ж  і  Січ  їх  бісновата
Жидовою  поросла.
Та  й  москаль  незгірша  штука:
Добре  вміє  гріти  руки!
І  я  люта,  а  все-таки
Того  не  зумію,
Що  москалі  в  Україні
З  козаками  діють.
Ото  указ  надрукують:
«По  милості  божій,
І  ви  наші,  і  все  наше,
І  гоже  й  негоже!»
Тепер  уже  заходились
Древности  шукати
У  могилах…  бо  нічого
Уже  в  хаті  взяти;
Все  забрали  любісінько.
Та  лихий  їх  знає,
Чого  вони  з  тим  поганим
Льохом  поспішають?
Трошки,  трошки  б  підождали,
І  церква  б  упала…
Тойді  б  разом  дві  руїни
В  П  ч  е  л  е  описали…

2  і  З

Чого  ж  ти  нас  закликала?
Щоб  на  льох  дивиться?

1

Таки  й  на  льох.  Та  ще  буде
Два  дива  твориться.
Сю  ніч  будуть  в  Україні
Родиться  близнята.
Один  буде,  як  той  Ґонта,
Катів  катувати!
Другий  буде…  оце  вже  наш!
Катам  помагати  —
Наш  вже  в  череві  щипає…
А  я  начитала,
Що,  як  виросте  той  Ґонта,
Все  наше  пропало!
Усе  добре  поплюндрує
Й  брата  не  покине!
І  розпустить  правду  й  волю
По  всій  Україні!
Так  от  бачите,  сестриці,
Що  тут  компонують!
На  катів  та  на  все  добре
Кайдани  готують!

2

Я  золотом  розтопленим
Заллю  йому  очі!..

1

А  він,  клятий  недолюдок,
Золота  не  схоче.

3

Я  царевыіми  чинами
Скручу  ему  руки!..

2

А  я  зберу  з  всього  світа
Всі  зла  і  всі  муки!..

1

Ні,  сестриці.  Не  так  треба.
Поки  сліпі  люде,
Треба  його  поховати,
А  то  лихо  буде!
Он  бачите,  над  Києвом
Мітла  простяглася,
І  над  Дніпром  і  Тясмином
Земля  затряслася.
Чи  чуєте?  Застогнала
Гора  над  Чигрином.
О!..  Сміється  і  ридає
Уся  Україна!
То  близнята  народились,
А  навісна  мати
Регочеться,  що  Йванами
Обох  буде  звати!
Полетімо!..

Полетіли
Й  летячи  співали:

1

Попливе  наш  Іван
По  Дніпру  у  Лиман
З  кумою.

2

Побіжить  наш  ярчук  :
В  ірій  їсти  гадюк
Зо  мною.

3

Как  хвачу  да  помчу,
В  самый  ад  полечу
Стрелою.

Три  лірники  

Один  сліпий,  другий  кривий,
А  третій  горбатий
Йшли  в  Суботов  про  Богдана
Мирянам  співати.

1

Що  то,  сказано,  ворони.
Уже  й  помостили,
Мов  для  їх  те  сідало
Москалі  зробили.

2

А  для  кого  ж?  Чоловіка,
Певне,  не  посадять
Лічить  зорі…

1

Ти  то  кажеш.
А  може,  й  посадять
Москалика  або  німця.
А  москаль  та  німець
І  там  найдуть  хлібець.

3

Що  це  таке  верзете  ви?
Які  там  ворони?
Та  москалі,  та  сідала?
Нехай  бог  боронить!
Може,  ще  нестись  заставлять,
Москаля  плодити.
Бо  чутка  є,  що  цар  хоче
Весь  світ  полонити.

2

А  може,  й  так!  Так  на  чорта  ж
їх  на  горах  ставить?
Та  ще  такі  височенні,
Що  й  хмари  достанеш,
Як  вилізти…

3

Так  от  же  що:
Ото  потоп  буде,
Пани  туда  повилазять
Та  дивиться  будуть,
Як  мужики  тонутимуть.

1

Розумні  ви  люди,
А  нічого  не  знаєте!
То  понаставляли
Ті  фігури  он  для  чого:
Щоб  люди  не  крали
Води  з  річки  —  та  щоб  нишком
Піску  не  орали,
Що  скрізь  отам  за  Тясьмою.

2

Чортзна-що  провадить!
Нема  хисту,  то  й  не  бреши.
А  що,  як  присядем
Отутечки  під  берестом
Та  трохи  спочинем!  —
Та  в  мене  ще  шматків  зо  два
Є  хліба  в  торбині,
То  поснідаєм  в  пригоді,
Поки  сонце  встане…

Посідали.  «А  хто,  братця,
Співа  про  Богдана?»

3

Я  співаю.  І  про  Ясси,
І  про  Жовті  Води,
І  містечко  Берестечко.

2

В  великій  пригоді
Нам  сьогодні  вони  стануть!
Бо  там  коло  льоху
Базар  люду  насходилось
Та  й  панства  не  трохи.
От  де  нам  пожива  буде!
Ану,  заспіваєм!
Проби  ради…

1

Та  цур  йому!
Лучче  полягаєм
Та  виспимось.  День  великий.
Ще  будем  співати.

3

І  я  кажу:  помолимось
Та  будемо  спати.

Старці  під  берестом  заснули;
Ще  сонце  спить,  пташки  мовчать,
А  коло  льоху  вже  проснулись
І  заходилися  копать.
Копають  день,  копають  два,
На  третій  насилу
Докопалися  до  муру
Та  трохи  спочили.
Поставили  караули.
Ісправник  аж  просить,
Щоб  нікого  не  пускали,
І  в  Чигрин  доносить
По  начальству.  Приїхало
Начальство  мордате,
Подивилось.  «Треба,—  каже,—
Своди  розламати,
Вєрнєй  дєло…»  Розламали
Та  й  перелякались!
Костяки  в  льоху  лежали
І  мов  усміхались,
Що  сонечко  побачили.
От  добро  Богдана!
Черепок,  гниле  корито
Й  костяки  в  кайданах!
Якби      в  ф  о  р  м  е  н  и  х,      то  добре:
Вони  б  ще  здалися…
Засміялись…  а  ісправник
Трохи  не  сказився!
Що  нічого,  бачиш,  взяти,
А  він  же  трудився!
І  день  і  ніч  побивався,
Та  в  дурні  й  убрався.
Якби  йому  Богдан  оце
У  руки  попався,
У  москалі  заголив  би,
Щоб  знав,  як  дурити
Правительство!!  Кричить,  біга,
Мов  несамовитий.
Яременка*  в  пику  пише,
По-московській  лає
Увесь  народ.  І  на  старців
Моїх  налітає.
«Вы  што  делаете,  плуты!!»
«Та  ми,  бачте,  пане,
Співаємо  про  Богдана…»
«Я  вам  дам  Богдана,
Мошенники,  дармоеды!
Й  песню  сложили
Про  такого  ж  мошенпика…»
«Нас,  пане,  навчили…»
«Я  вас  навчу!  Завалить  им!»
Взяли  й  завалили  —
Випарили  у  московській
Бані-прохолоді.
Отак  пісні  Богданові
Стали  їм  в  пригоді!!..
Так  малий  льох  в  Суботові
Москва  розкопала!
Великого  ж  того  льоху
Ще  й  не  дошукалась.

[1845,  Миргород].