Короткий зміст новели “Дитинство” Ю.Яновського нагадає її сюжет та головні події, але краще читати цей твір повністю.
Юрій Яновський “Дитинство” скорочено (аудіокнига)
“Дитинство” скорочено читати
В цьому творі розповідається про дитинство майбутнього комісара, а потім письменника Данила Чабана, історію його роду, що уособлює шлях українського народу. Автор показує, що дитинство — це початок усього в людини — і доброго, і злого. Про Чабана Яновський написав окрему новелу «Батальойн Шведа».
У південноукраїнському степу – у селі поблизу Перекопського перешийка (єдиний шлях з України в Крим), – на світ з’явився хлопчик Данилко, який полюбив степ. Данилка і виховував степ, красу якого він розумів своїм малим серцем.
“Комусь, не степникові, не зрозуміло, як живуть люди на голій, порожній рівнині, а малий Данилко виходив крадькома з хати, покинувши сестру, коло якої був за няньку, степ простилався перед ним, як чарівна долина, на якій пахне трава, пахнуть квіти, навіть сонце пахне, як жовтий віск”.
Сім’я хлопчика була небагата, навіть поїсти не завжди було що, тож Данилко молився зі справжнім натхненням під час посту «тією улюбленою молитвою, якої його навчив прадід Данило: «Дай мені, Боже, картоплі, киселю й розум добрий». Може, у цій жартівливій молитві була саме та народна мудрість, що формує мораль. Добрий розум мати, любити свою землю, поважати своїх батьків, свій народ, його віру і звичаї — ось і є та наука, якої зазнав у дитинстві Данилко.
Батько Данила Ригор був чабаном (пас овець), а Данилко був малим чабанцем, і колись мав “заступити батька-чабана”.
Данилко мав маленьку сестричку Вустю, за якою він мав доглядати, але сам часто тікав крадькома з хати, щоб піти в степ. Коли хлопчик увечері повертався додому, він боявся, що його битиме мати, через те, що він залишив сестру без нагляду. Малого втішав прадід, якого теж звали Данило. Після покарання Данилко йшов до нього в повітку, витирав сльози й засинав «притулившись до прадiда».
Хлопчик знав усе їстівне зілля, яке можна знайти в степу, і те отруйне, яке не можна було їсти.
Його прадід знав усі степові таємниці, обряди та повір’я. «Він здавався хлопцеві господарем степових звичаїв», знав безліч прикмет про вітер і сонце, трави і квіти, знав і шанував старовинні народні звичаї, без яких світ був би бідним. Коли свистів байбак — починалася весна. На Сорок Святих мати пекла жайворонків, і діти бігали з ними по селу, закликаючи весну.
Деколи у їх хаті було холодно. З їжі були лише перепічки та кислі буряки, а про хліб вони могли лиге мріяти. Тоді Данилко з матір’ю молилися Богу в кутку та просили, щоб він дав їм доброї їжі.
Навесні у дощові дні, коли сусідські діти бавились у калюжах на вулиці, хлопчик особливо сумував. Він теж хотів грати разом із ними, але він мав бавити Вустю.
Данилко іноді навіть уявляв її поминки. Хлопцю подобалося бувати на поминках, бо там прадід Данило читав Псалтир, а родичі померлого щедро пригощали хлопчика пирогами та іншими смаколиками.
Матір Данилка (Ригориха), не мала ні корови ні кози, але її двір був завжди чепурний та прибраний, всі односельці знали, що вона добра господиня. Вона мала хист до малювання й сусіди часто запрошували її розмальовувати печі.
Батько Данилка був п’яницею: ходив по чужих хатах, випивав з тими, хто його частував. Потім Данилко шукав його по селу і тягнув додому. Сусідські хлопчаки «дражнили Данилка таким батьком». Тоді хлопець спирав нетверезого батька на чиїсь ворота, а сам бився з кривдниками, щоб примусити їх поважати нетверезість свого батька. Звісно, що потім він побитий та “заюшений кров’ю” повертався до батька.
Якось прадід з Данилком пішов на південь до Чорного моря. Дорога пролягала через степ, хлопчик милувався краєвидами, слухав розповіді про їх рід, про пращурів із села Турбаї:
«Данилко заплющував очi перед таким височезним свiтом, коло такого старезного прадiда, що йде собi й пiдспiвує старих пiсень i повiдає Данилковi казки й приказки, як зветься кожна трава i яка квiтка на яку користь».
Йшли вони довго. Під вечір Данилко побачив море, на березі сиділи рибалки. Мандрівники повечеряли з ними, прадід розповідав рибалкам різні історії, співав давні пісні. Всі із захопленням слухали їх.
Потім прадід поклав спати Данилка у вириту ямку в землі. Вранці вони пішли в степ, щоб як сказав прадід “пракорінь шукати, щоб тобі довго ще топтати грішну землю, а мені стати на одвіт”.
Було дуже жарко та безвітряно. Вони піднялися на найвище місце. У Данилка в руках були різні трави, корінці та квіти.
Йшли, милуючись квітами й травами, слухаючи пісню жайворонка. Раптом прадід Данило нахилився до квітки і впав, більше не підвівся. Він передав естафету життя малому правнукові, сказавши такі останні слова: “Топчи землю, синок”.
