Адріан Кащенко “З Дніпра на Дунай” дуже скорочено читати оповідання з часів скасування Запорозької Січі варто, щоб згадати сюжет.
“З Дніпра на Дунай” скорочено
I
У козаків існувала традиція, щоб кожен статечний козак мав біля себе хлопця-джуру. Джури доглядали за кіньми, зброєю та допомагали у походах. Такий звичай дозволяв молодикам набиратися бойового досвіду, що робило їх майбутніми відважними козаками.
Козак Петро Рогоза, дізнавшись про смерть своїх батьків, забрав своїх братів — Гната (13 років), Демка та Василя — на Січ. Найстаршого з братів, двадцятирічного Демка, він записав козаком до куреня, середнього, Гната, віддав у науку до полковника Порохні, а наймолодшого, десятирічного Василя, відправив на допомогу до кухарів.
Тоді у 1772 році козаки готувалися до походу, щоб разом з російським військом воювати турків.
Гнат радіє можливості стати козаком, він готовий мужньо боротися з ворогами. Полковник Порохня схвалив його запал і взяв хлопця джурою. Гнат отримав коня, чингал і пістоль. Та найбільше хлопець мріяв про шаблю, але її потрібно було ще заслужити.
Незабаром Гнат уже поїхав у свій перший похід за полковником Порохнею, що повів військо на війну. Його брати Петро та Демко теж під проводом кошового вирушають на війну. Січ немов заснула, там лишилися лиш немічні діди та ті, що не йшли з військом через якусь хворобу.
Десятирічний Василь, наймолодший із братів, був засмучений тим, що його не взяли на війну, він же вмів добре їздити верхи. А тепер замість козацького походу мав допомагати на кухні. Тоді Василь вирішив самостійно вирушити в плавні на човні, але його пригоди ледь не закінчилися трагедією, адже хлопця понесло течією. На щастя, його врятував старий запорожець Очерет, що рибалив неподалік. Після цього Очерет бере Василя під свою опіку та вчить рибальства. Старий козак замінив хлопчику батька, розповідав йому багато цікавих оповідань про давні події на Запоріжжі.
Настала зима. Василь допомагав козакам біля кабиць, де поранені воїни, повертаючись з походу, ділилися новинами. Він захоплювався їх розповідями про відвагу, слухав козацькі думи та пісні, які виховували у ньому козацький дух.
Через два роки війна з турками завершилася. Восени 1774 року Січ радо зустрічала своїх героїв. Василь, побігши до вежі, побачив, як безкрайній степ ряснів військом, що йшло з походу. Попереду їхав кошовий Калнишевський з срібною булавою, а за ним – сотні козаків. Всі радо вітали кошового й славне запорозьке товариство, високо підкидаючи вгору шапки.
А річкою пливли на Січ запорожці на байдаках. Вражений Василь, спостерігаючи з дзвіниці, поринув у мріях про славу козачого війська, подумавши, що з такою силою можна завоювати увесь світ. Хлопець відчув, що, окрім степового бою, йому б хотілося воювати й на байдаках у морі.
Коли зібралося все товариство, хлопець нарешті зустрів своїх братів — Гната, Петра й Демка, що повернулися з походів. Вони увесь вечір розповідали один одному про свої пригоди.
ІІ
Після повернення з війни життя на Січі знову пішло звичним ходом. Запорожці повернулися до рибальства та полювання, розійшовшись по Великому Лугу над Дніпром. Там вони залишалися аж до зими, доки річки не вкрила крига. На Різдво та Новий рік Січ наповнилася святковим настроєм: у куренях лунала музика, а козаки танцювали й веселилися. На літо козаки знову розселялися навколо Січі.
Василь, який три роки працював на кухні, мріяв про навчання військовій справі. Захоплений герцем, де козаки вправлялися в бойовій майстерності, він вирішив спробувати тренуватися самостійно, навіть ризикнув осідлати дикого коня.
На початку літа 1775 року до Січі підійшли московські війська на чолі з генералом Текелієм, і оточили її. У них був наказ зруйнувати Січ. Ворожого війська було вдесятеро більше, ніж запорожців.
Здивований Василь бачив, як російські генерали приходили на переговори до кошового, і після їхньої зустрічі московське військо почало оточувати Січ. Після численних дискусій і суперечок, після вмовлянь панотця, запорожці вирішили підкоритися, щоб уникнути загибелі, хоч і важко було їм приймати цей вибір.
Надвечір Василь побачив, що деякі запорожці готуються до втечі з Січі (вони не хотіли бути кріпаками). Січове майно вивозили, а козаки, обвішані зброєю, прямували до річки. Василь зустрів свого брата Гната, який уже отримав благословення на козакування й збирався з іншими козаками рушити на Дунай. Василь вирішив іти з братом і приєднатися до запорожців у новій Січі.
Гнат і Василь ідуть шукати своїх братів. Вони дізнаються, що Демко хоче залишитися в Україні й одружитися, однак Петро дорікає йому, називаючи це ганьбою для козацького роду, й попереджає, що залишившись, той стане або кріпаком або москалем!
Петро, зустрівши Гната й Василя, доручає їм збирати запаси для походу. Вони бачать, як козаки готують продовольство й інші необхідні речі для подорожі. Після цього брати спускаються до річки, де відбувається переправа та збір товариства.
Незабаром з’явилися інші козаки, що несли великі образи святих Покрови і святого Миколая, без яких не може існувати Січ Запорозька, і без допомоги яких не можливо безпечно переплисти море.
Серед козаків Василь побачив свого названого батька – Очерета. Василь був щасливий дізнатися, що Очерет поїде з ними. Петро, звертаючись до Очерета, попросив доглянути за Василем під час подорожі. Сам же Петро з Гнатом мали дістатися нової Січі суходолом, бо човнів на всіх не вистачало.
Незабаром відбувається козацька рада, де обирають новим кошовим Андрія Ляха. На раді також обирають старшину — писаря, суддю, скарбника та осавула.
Надвечір козаки продовжували прибувати до берега. Старий січовик Охрім Лимар, який також прибув у плавні, поділився сумною новиною: московський генерал Текелій закував у кайдани Калнишевського, писаря й суддю, відправивши їх до Москви. Лимар розповів, як московські полковники наказали козакам виходити з Січі й здавати зброю. Багато козаків втекли, аби не віддати честь і зброю, але Січ усе одно опинилася в руках москалів. Опинившись там вороже військо руйнувало священні місця Січі. Всім козакам було неймовірно боляче чути ці новини. Очерет та Лимар, не стримуючи сліз, оплакували рідну Січ.
Василь намагався підбадьорити діда, каже, що козаки заснують нову Січ на Дунаї. Але старий Лимар відповів, що на чужині вони будуть змушені служити ворогу, і долі їм там не буде.
Усі козаки готувалися до далекої подорожі. Вранці на берег козаки винесли січові святині, й усі моляться святій Покрові й святому Миколі, прохаючи захисту в дорозі. Кошовий доручає образ Покрови Самійлу Калниболоцькому, щоб встановити його в майбутній церкві Нової Січі. Після молитви сотні човнів із запорожцями вирушають Дніпром у далекі бусурманські краї.
III
Природа біля річки, плавні були неймовірними, але вона не радувала козаків, які покинули рідну Січ, яка була їх домом. Лише молоді хлопці, такі як Василь відчували радість від нових можливостей і пригод.
Скоро козаки допливають до Кам’яного Базару, де знаходиться одна з паланок Запорозької Січі. Тут козаки відпочивали, купалися в річці, варили їжу та співали пісні. Вони ще не чули про ліквідацію Запорізької Січі. Вони оточили новоприбулих, бо не розуміли чому ті тут з’явилися.
А Василь вражений великими кораблями, що столи на березі побіг їх розглядати. Хлопець ніколи не бачив ні таких кораблів, ні людей на них. То були турки, які торгували товарами, такими як тютюн, горіхи та інжир.
Очерет пояснює Василю, що турки і запорожці зараз не воюють, вони не становлять загрози один для одного.
З Кам’яного Базару чути крики. Там виникає конфлікт між кошовим і паланочним полковником, який не вірить у скасування Січі і заважає походу до нової Січі. Полковника паланочного арештовують, вся влада переходить до Андрія Ляха. Козаки вечеряють і лягають відпочивати, бо за два дні на байдаках всі добре потомились.
Василь разом з Очеретом тим часом вирушили до могили Костя Гордієнка, де дід розповів йому про великі подвиги цього кошового, його боротьбу за козацьку свободу та Україну. Згадав дід також і про Байду, і про Самійла Кішку, і про Сагайдачного.
На третій день вирушили козаки в дорогу. Тисяча козаків були на кораблі, багато на байдаках, але для тисячі місць не вистачило. Тоді Лях доручив ту тисячу Бахметові, щоб той, провів свою тисячу, кого пішки, а кого кіньми, суходолом понад лиманами.
Василь, пливучи Дніпром, вперше відчув тугу за рідним краєм, і задав собі питання, чому вони змушені залишати свою землю. Під час плавання по Дніпру Очерет розповів Василеві про боротьбу запорожців з турками, про те як козаки хитрістю долали перешкоди турецьких військ.
У кінці дня козаки досягли кордону запорізьких земель, де була запорозька варта “бекет”. Далі починались татарські землі.
На високому березі Інгульця стояла башта і кілька зимовників, що утворювали запорозьке місто Перевізку. Башта потрібна була для спостереження за татарськими ордами. Коли татари наближались, вартові запалювали вогонь на верхівці башти, і дим або вогонь сигналізували про небезпеку. Це дозволяло козакам вчасно підготуватись до оборони.
Василь Очерета разом з іншими козаками приїхав до Перевізки. Він піднявся на вартову башту, з якої видно було не тільки навколишні степи, але й декілька хат, що належали Алешкам. Вартовий пояснив, що ці місця були важливими для запорозьких військ, оскільки саме тут багато років стояло Військо Запорозьке.
Козаки три дні провели в Перевізці, чекаючи на сприятливий вітер для подальшого руху. За цей час козаки ловили сітями рибу, щук, коропів та осетрів. З риби вони готували собі їжу та солили її на майбутню подорож і складали у човни.
Після того, як вітер змінив напрямок, козаки рушили в дорогу. Увечері пристали до Прогноїв, де була запорозька Прогноїнська паланка. Там збирали сіль з озер. Василь побачив, як сіль видобувають простим способом — через випаровування води. Після збору сіль вантажили на вози чумаків, які відвозили її до різних регіонів.
Ранком другого дня кошовий приєднав до себе всю залогу Прогноїнської паланки з її скарбом та десятьма байдаками й рушив в бік Чорного моря. Але через сильний вітер почався шторм. Василь спостерігав, як байдаки гойдають хвилі, у човен потрапляла вода. Василю стало страшно, козаки помітили це і почали жартувати. Щоб довести свою сміливість і відполіктись Василь почав вичерпувати воду з човна. Надвечір вітер стих і вдалині Василь побачив дві фортеці на південь від них, й Очерет пояснив, що це Очаків і Кінбург. Очаків був турецьким містом, яке запорожці не раз штурмували, руйнували, але турки відновлювали його знову. Біля цього міста пролилося багато козацької крові. Очерет розповів про славних гетьманів, таких як Підкова, Сагайдачний, Кішка, що воювали з турками і здобули славу на цих землях.
Василь дивився на фортеці, а старий козак пояснював йому, що одна з них — Кінбург, була збудована московським військом під час останньої війни.
З Очакова й Кінбурга бачили козаків, але ні турки, ні москалі не мали наказу, щоб їх спинити. Та й ніяк була спинити, бо гармати до середини протоки не досягли б.
Козаки пливли через море, і Василь побачив морських свиней, які стрибали навколо байдака і змагалися за хліб, який він кинув у воду.
Через кілька днів козаки отаборилися на ніч біля Тилигульського лиману. Кошовий звернувся до очаківського паші, щоб забезпечити безпеку для своїх військ. Паша подарував їм худобу, нагодував, і козаки продовжили свій шлях до турецької фортеці Хаджибея. Там вони дожидали Бахмета, а потім вирушили до Аккермана, де мали зустрітися з турецьким пашею. Паша Аккермана також не чинив перешкод, ще й подарував козакам сто волів, тисячу баранів та ще парусів на намети.
Запорожці оселилися на високому березі біля річки Дністер і почали будувати кош, робили посуд та меблі з дерева. Василь теж допомагав, робив ложки. Одну зробив з хрестиком на держаку і подарував Очерету. Через кілька тижнів до коша прибув Бахмет, але Калниболоцький ще не прибув, і Василь нетерпляче чекав його, бо з ним мали прибути і його брати.
IV
Після від’їзду кошового на Дунай брати Василь, Гнат і Петро Рогозяни залишилися зі своїми товаришами в плавнях, відрізані від Січі річками Сисиною та Підпільною. Полковник Калниболоцький мав завдання провести козаків через запорозькі землі, захоплені стороннім військом. Увесь день запорожці готувалися до походу, але багаття не розкладали, щоб не видавати себе.
Ранком другого дня козаки рушили в дорогу, йшли один за одним, пробираючись через осоку та високий очерет. Йти було дуже важко, а найважче першим, які робили стежку у заростях. Петро Рогоза, як осавул, мусив йти перед війська, Гнат же йшов за ним. На їх шляху траплялися дикі звірі й птахи. Гнат був зачарований красою рідної землі, подумав, чи ще коли повернеться на Батьківщину.
Козаки часто натрапляли на перешкоди у вигляді річок і заток. Деякі вони переходили вбрід. Для перетину інших будували мости з дерев або з вербових плотів, що забирало багато часу та зусиль.
За день вони пройшли лише милю. Втомлені козаки вирішили заночувати у плавнях.
Наступного дня їм трапився широкий зарічок, який вони не могли просто перейти, тож вирішили робити плоти, щоб переплисти. Поки плоти готувалися, Гнат вирушив на полювання. Діставшись до озерця, він побачив безліч птахів (качки, гуси, лебеді та ін.). Зачарований, він не стріляв, а спостерігав за ними. Проте його увагу привернув дикий кіт, який схопив маленького звірка. Гнат вистрілив у нього, налякавши птахів, які здійнялися у повітря. Коли птахи полетіли, посеред озера Гнат побачив острівець із пташиних гнізд. У тих гніздах були яйця та новонароджені пташенята. Хлопець захотів подивитись на них і поплив до гнізд. Коли він нахилився, щоб узяти одне, мати-птах вдарила його дзьобом, так сильно, що в нього аж іскри пішли з очей. Після цього на нього накинулися інші птахи. Гнат закривав однією рукою очі, іншою відбивався, але це не допомагало. Він вирішив повернутися до місця, де лишив зброю, але плисти під ударами птахів було дуже складно. Тоді, щоб врятуватися, він вирішив пірнати під воду. Невідомо чим би закінчилася ця історія, якби його брат Петро не вистрілив в повітря, щоб розігнати птахів.
Коли Гнат виплив на берег, він був подряпаний і змучений, його голова була вся в крові, а оселедець на його голові птахи вискубли повністю. З досади йому хотілося плакати, але він стримався і почав одягатися. Гнат попросив брата не розповідати іншим про його пригоду, бо боявся, що його прозвуть “баб’ячим недобитком”. Ще кілька днів після цього Гнат ходив у шапці і мучився від головного болю….
Тільки на четвертий день, після дуже важкого походу, запорожці, під проводом Гната, після довгого й виснажливого походу, дісталися річки Скарбної. На іншому березі стояв зимівник старого запорожця Загнибіди, а далі виднілися руїни Старої Запорозької Січі та могила славного кошового отамана Івана Сірка. Гнат зрозумів, що запорожці вшановували своїх ватажків, особливо Сірка, чия висока могила з гарним надгробком свідчила про велику повагу до нього.
Запорожці покликали човна, щоб перевезтися на той берег, але Загнибіда, старий і глухий козак, довго не чув їхнього поклику. Врешті, два молодики, які жили з ним, дали запорожцям з десяток човнів та баркас щоб перебратися на інший берег. Загнибіда, який прожив понад сто років і пам’ятав багато визначних історичних подій, козакував ще за Сірка та Дорошенка, спробував заспокоїти козаків, кажучи, що запорожці ще повернуться на рідну землю для боротьби з ворогами.
Петро Рогоза та кілька козаків привезли баркас і човни, на яких почали переправлятися козаків на інший берег. Поки тривала переправа, Гнат пішов на могилу Сірка, де думав над минулим і величчю козацької слави.
Пізніше Гнат побачив табун диких коней, зумів упіймати одного й привів 8 коней до запорожців. Полковник Калниболоцький дуже зрадів такому вчинку, він дозволив Гнату вибрати собі коня. Хлопець обрав вороного.
Загнибіда разом із сусідами подарували козакам ще коней. Тепер у козаків було 38 коней. Полковник наказав запорожцям готуватися до походу. Кількох козаків він відправив у розвідку, щоб вони дізналися де стоїть військо Текелія.
Перед тим як вирушити далі, усі запорожці зібралися біля могили Сірка, щоб попрощатися з рідною землею. Вклоняючись, Калниболоцький просив благословення у Сірка для козаків, просив вибачення за те, що змушені залишити Батьківщину і їхати в Туреччину.
V
Петро з Гнатом та іншими козаками вирушили на розвідку зі Старої Січі. Вони дійшли до табору російського війська й переконалися, що він досі розташований на тому ж місці, що й 5 днів тому.
Полковник поділив козаків на двадцять груп, щоб пересуватися безпечно. Обхід уздовж Чортомлику був важким через байраки, річкові кручі та високі скелі. Козаки дуже втомилися, бо більшу частину вантажу несли на своїх плечах.
Після тривалої ходи козаки наблизилися до шляху, де Гнат пильно прислухався до навколишніх звуків. Згодом він почув тупіт коней — це були двоє московських драгунів (солдати). Гнат попередив козаків і вони заховалися, щоб не бути поміченими. Після цього вони продовжили свій шлях до річок Солона і Базавлук, де козаки отримали гостинний прийом від місцевих запорожців, які навіть безкоштовно надали їм коней та худоби. Калниболоцький, ватажок запорожців, зрадів підтримці й дозволив товариству відпочити та випити.
Наступного дня козаки знову вирушили в дорогу. Тепер усі речі везли коні, тож козакам було легше йти. Гнат із групою вершників попрямував уперед, а Петро з іншими козаками слідували за ним.
Дорогою Гнат побачив полоза (величезного змія) і разом із молодим козаком кинувся за ним. Вони намагалися вбити змія, але через полоза Гнат впав з коня і сильно забився. Зрештою, запорожці змогли вбити полоза, хоча це й було не легко.
Запорожці прямували до Кривого Рогу, але їм довелося обминути місто, щоб уникнути російських військ. Тоді вони зупинилися в захищеному місці під назвою Орляче Гніздо. Увечері козаки поїли, але багаття не розпалювали, щоб не видати себе. Потім усі полягали спати. Лиш Гнат не міг заснути, думав про коней. Він знав, що московські солдати забрали на Січі 16 000 коней, і не розумів, чому б не повернути собі хоча б тварин? Гнат вийшов за табір, а за ним і Петро. Разом вони вирушили до табору російських драгунів, щоб викрасти коней. Скориставшись темрявою і вигукуючи, як вовки, вони вивели частину табуна та пригнали півсотні коней до козацького табору. Полковник спершу лютував, бо боявся, що через зникнення коней вороги знайдуть їхній табір. Проте, зрештою, заспокоївся й наказав ще поночі виходити в дорогу до Гайдамацького байраку.
VI
Запорожці, під проводом осавула Рогози, вирушили до Гайдамацького байраку, що знаходився за дві години ходу від Орлячого Гнізда. Байрак мав природні захисні переваги: доступ до нього був лише через річку Саксаган, а сам він був укритий густою дубовою пущою, де навіть удень не було видно сонця. Байрак мав численні печери, де можна було сховатися, а одна з печер, що була досить просторою, навіть використовувалась як “стайня” для коней.
Цей байрак став надійним притулком для гайдамаків під час Коліївщини, оскільки тут можна було безпечно ховатися та оборонятись від ворогів. Чотири криниці з прозорою водою дозволяли витримати облогу.
Щоб московські солдати не вистежили їх, козаки йшли берегом річки; а вершники на конях брели водою. Невдовзі козаки, пройшовши через річку, потрапили в байрак. Полковник наказав приготувати обід та спекти хліб, бо його було уже мало. Гнат зацікавився процесом випічки без печі і пішов за старим пекарем Драньком. Дранько мав багатий бойовий досвід, але через поранення став пекарем (в одному з боїв втратив праве око). Пекар пояснив Гнату, як пекти хліб без печі. Разом вони зібрали хмиз для багаття і прибрали сміття з печери.
У той час Гнат, розглядаючи навколишній байрак, був вражений його красою. Байрак був спокійним і затишним місцем, там співали птахи, будували гнізда солов’ї та ластівки. Гната відчув самотність і заспівав тужливу пісню про важку долю козака. Хлопець зрозумів, що хоче не лише козакувати, а й знати своє кохання.
Катрині батьки також звільнилися, і вона, радіючи, обійняла їх. Гнат, спостерігаючи за возз’єднанням родини, відчув свою самотність, але погляд вдячної Катрі приніс йому радість.
Гнат і Катря пішли разом до печери, де тепер пекли хліб. Разом вони збирали хмиз і розмовляли про те, як Катрі з родиною вдалося вижити в степу дорогою в Гарду (запорізьке місто). Дівчина розповіла, як вони збираючи їстівні рослини та плоди, робили пастки на дичину. Катря сумувала, бо вона сподівалась, що її родина отримає прихисток на Січі, а після її зруйнування, від татар їх нікому було захищати. Дівчина розуміла, що рано чи пізно вони потраплять в полон до татар.
Гнат запропонував їй і її родині приєднатися до нього і запорожців і йти на Дунаї, де вони збудують нову Січ.
VII
Запорожці залишилися у Гайдамацькому байраці на три дні. Звільнені від татарського полону люди вирішили приєднатися до запорізького. У четверту ніч осавул провів розвідку до Кривого Рогу, переконавшись, що шлях був безпечний. Вранці запорожці зібралися та вирушили з байраку до зимівника запорожця Лещука, що стояв біля броду через Інгулець.
Калниболоцький, побоюючись драгунців (московських солдатів), швидко провів військо через річку та повернув його на захід. Попереду їхав Гнат зі своїм братом Петром. На шляху вони побачили високу могилу, яку Петро назвав Царевою. Розмірковуючи про значення таких могил для запорожців (по могилах козаки визначали напрями руху), Гнат виїхав на її вершину, з якої відкрився прекрасний краєвид. До Гната приєднався полковник Калниболоцький. Він, дивлячись на степи, сказав, що буде дуже сумувати за рідною землею. Полковник розумів, що прощається з Батьківщиною назавжди. Гнат намагався підбадьорити полковника, казав, що на Новій Січі теж має бути добре, але Калниболоцький пояснив, що жодна земля не зрівняється з Україною, з її степами та свободою, і застеріг, щоб молоді запорожці завжди пам’ятали про рідний край.
Згодом полковник покинув могилу, і Гнат зі своїм конем поспішив наздоганяти осавула. В дорозі вони побачили стадо диких тарпанів, і Петро організував полювання, розставивши козаків так, щоб спрямувати тварин до стрільців. Козаки вполювали чотирьох тарпанів (ці тварини були схожі на сірих коней, але розміром були менші). Гнат не розумів, чому цих тварин не прирубають. Брат пояснив йому, що тарпани у неволі не виживають.
Козаки раділи здобичі, м’ясо тарпанів, яке було значно смачніше за звичайну конину. Запорожці, які не їли м’яса на Базавлуку, жваво взялися обробляти здобич і завантажувати її на коней. Проте, щоб приготувати їжу, довелося чекати вечора, оскільки вдень їм не вдалося знайти жодного джерела води. Лише надвечір осавул привів козаків до Вербової балки, де було кілька джерел. Спраглі коні відчули воду здалеку, і козаки радісно зітхнули в тіні верб.
Козаки вирили колодязі над джерелами, щоб набрати води для себе та коней. Увечері вони почали збирати дрова для приготування їжі. Гнат пішов шукати Катрю й побачив, що вона поранила ноги. Її мати пояснила, що дівчина поранила ногу колючками ще давно, і хоча рана вже гоїлась, сьогодні вона знову роз’ятрилася.
Гнату було шкода Катрю, тому він пообіцяв підвезти її на своєму коні. Вранці, незважаючи на сором’язливість дівчини, мати переконала її прийняти допомогу. Вони сіли разом на коня, і Гнат радів, що може підтримати Катрю в подорожі.
Запорожці йшли п’ять днів через Дике Поле, зустрічаючи лише диких звірів і птахів. Гнату подобалась довга подорож, і він насолоджувався розмовами з Катею, слухаючи її розповіді про рідний край. Щовечора, коли військо зупинялося, Гнат відводив Катрю до матері, давав їм їжу.
На шостий день, поблизу річки Мертві Води, вони зустріли шістьох козаків, які переховувалися від ворогів. Від них дізналися, що в Гарді стоять російські війська, а вздовж Бугу — кордони між Туреччиною та Росією. Разом зі старшими, отаман вирішив перетнути кордон хитрощами, аби уникнути кровопролиття.
Козацький загін під проводом Калниболоцького перебував недалеко від Бугу, готувався переправитися через річку в місці, відомому як Овечий брід. Щоб відволікти московську залогу, Петро Рогоза з невеликою групою козаків здійснив обманний маневр — наблизився до кордону, зробив декілька пострілів і почав удавано тікати. Прикордонні солдати, прийнявши козаків за татар, погналася за ними, залишивши брід незахищеним. Тим часом основне військо швидко переправилося через річку й дісталося турецької сторони.
Рогоза ж з товаришами заманював драгунів усе далі, поки не дістався місця, де можна було переплисти річку, і, кинувшись у воду, успішно уникнув переслідувачів. Діставшись турецького берега, козаки прощалися з Україною, обіцяючи повернутися, як тільки випаде нагода.
Протягом місяця козаки Калниболоцького разом із сім’ями та іншими переселенцями пройшли через Дике Поле і з’єдналися з головним Запорозьким Військом біля Дністровського лиману. Зустріч була урочистою — козаки вийшли назустріч зі зброєю, прапорами та іконою Покрови. Усі раділи зустрічі. Василь нарешті знайшов свого брата Петра і зміг обійняти його. Василь хвилювався за Гната, але невдовзі знайшов і його. Гнат познайомив брата з Катрею. Дівчина засумувала, адже розуміла, що їй з Гнатом доведеться попрощатися. Гнат її заспокоїв, обіцяючи що вони невдовзі побачаться.
Невдовзі кошовий отримав звістку від султана, який дозволив запорожцям вільно жити й рибалити по всіх лиманах од Бугу до Дунаю, а всіх козаків, хто викличе з України свою родину, він наділить на Буджаку доброю землею.
Зібравши всіх козаків, кошовий поділив військо на курені, як було на Січі, й оголосив, що сім із половиною тисяч козаків відтепер оселиться тут.
Гнат спитав кошового, чи зможуть козаки на новому місці одружуватись, на що отримав відповідь, що це завжди було дозволено, хоча не в самій Січі. Жонаті запорожці жили у зимівниках, на Січі вони жити не могли. Коли кошовий запитав, чи не надумав Гнат одружитися, хлопець засоромився. І відповів, що можливо колись. Кошовий підтримав його, адже хотів, щоб козаки женилися та щоб біля Січі будували нову Україну!
Так на чужині почалося нове життя запорожців, які мріяли про відродження України.
Автор переказу – Гнатюк Юлія
Матеріал надано лише для публікації на сайті dovidka.biz.ua. Копіювання заборонено!
