Чотири, п’ять, шість – сім разів вони зустрічалися протягом цього місяця Червня. Вінстон позбавився своєї звички пити джин взагалі. Він погладшав, його варикозна виразка загоїлася, лишивши по собі лише коричневу шкірочку на його щиколотці, його напади ранкового ядушного кашлю припинилися. Плин життя перестав бути нестерпним, він вже не мав жодної спонуки корчити пики перед телезахистом та волати прокляття на усю горляку. Зараз коли вони вже мали свою потаємну схованку, майже дім, вже навіть не видавалося труднощами те, що вони могли зустрічатися нечасто та лише протягом двійко годин. Що мало значення так це те,що ця кімната над крамничкою старих речей могла існувати. Мати знання що ця кімната там є і недоторкана, майже так само як і власне бути у ній. Ця кімната це цілий світ, пазуха минулого де викопні тварини все ще можуть прогулюватись. Містер Чаррингтон, подумав Вінстон, був іще однією викопною твариною. Він зазвичай спинявся аби побалакати з Містером Чаррингтоном декілька хвилин під час підйому по сходах. Цей старий чоловік здавалося дуже рідко або ж взагалі ніколи не виходить за двері та з іншого боку майже не має покупців. Він веде привидоподібне існування поміж крихітною, темною крамничкою і навіть ще більш крихітною глухою кухонькою де він готує собі їжу і у якій знаходиться, окрім решти речей, неймовірно прадавній грамофон з величезним горном. Він здається радий кожній можливості побалакати. Блукаючи поміж своїх непотрібних товарів, з товстими окулярами на своєму довгому носі та зігбенними плечима у оксамитовому жакеті, він завжди навколо себе мав тьмяну ауру того,що він швидше колекціонер ніж крамар. Зі свого роду побляклим ентузіазмом він торкався пальцями того чи іншого клаптику цього мотлоху – китайської затички для пляшки, розмальованої кришечки від зламаної табакерки, дешевої імітації медальйону у якому містилося пасмо волосся якоїсь давно померлої дитини – ніколи не пропонуючи Вінстону їх придбати,а лише помилуватися. Розмовляти з ним було все одно що слухати бринькання давно спрацьованої музичної скриньки. Він витягав із закутків своєї пам’яті ще більше уривків із давно забутих рим. Там була одна про чотири та двадцять чорних дроздів, та ще інша про корову зі зламаним рогом, і ще інша про смерть вільшанки-небораки. “Ось що спало мені на думку,я думаю вам це буде цікаво,” – міг сказати він з розсіяно придушеною маленькою посмішкою кожного разу коли він витягував назовні новий уривок. Але він ніколи не міг згадати більше ніж декілька рядків з будь-якої одної рими.
Вони обоє знали це – у певному сенсі, це ніколи не полишало їх думок , що те що зараз відбувається не зможе тривати довго. Були часи коли сам факт неминучої смерті здавалося був відчутний на доторк так само як і те ліжко у якому вони лежали, і вони притискалися один до одного з певного роду відчайдушною чуттєвістю, неначе приречені душі що жадібно хапаються за свій останній солодкий шматочок насолоди коли годинник застигає за п’ять хвилин до визначеного часу. Але також там були такі часи коли вони мали ілюзію не лише безпеки,але й сталості. Допоки вони фактично були у цій кімнаті, вони обоє відчували,що жодна шкода не зможе уразити їх тут. Дістатися туди було складно та небезпечно, але ця кімната сама по собі була святилищем. Це було так наче як тоді коли Вінстон зазирав у саме серце цього прес-пап’є, з таким відчуттям що це було можливо потрапити усередину цього скляного світу і коли ти вже був всередині то сам час міг бути спинений. Дуже часто вони дозволяли собі поринати у мрії про рятівну втечу. Їхнє щастя може тривати нескінченно, і вони можуть продовжувати плести свої інтриги, ось так просто, усю решту свого життя та померти від старості. Або Катерина могла померти і за допомогою хитромудрих маневрів Вінстон та Джулія могли вдало укласти шлюб. Або вони могли здійснити самогубство разом. Або вони могли зникнути, змінивши себе до цілковитої непізнаваності, навчившись розмовляти з пролетарським акцентом, отримавши роботу на фабриці та проживаючи своє життя не виявленими десь на задвірках. Це усе було безглуздя, як вони обоє добре знали. У справжньому житті не було жодної можливості для рятівної втечі. Навіть той план який був найбільш практично можливий – а саме самогубство – вони не мали жодного прагнення здійснювати. Тинятися день за днем та тиждень за тижнем, розтягуючи теперішнє що не має майбутнього, здавалося непереборним інстинктом, таким як здатність людських легень робити наступний подих так довго доки є доступне повітря.
Іноді,також, вони розмовляли про залучення до активного повстання проти Партії, але без жодного натяку про те як здійснити перший крок. Навіть якщо б казкове Братерство було реальним, все ще залишалося дуже складним віднайдення вірного шляху до нього. Він розповідав їй про ту дивну глибоку інтимність що існувала, або здавалося що існувала, між ним та О’Брайєном, і про ту спонуку що він її іноді відчував,просто піти і в О’Брайєновій присутності проголосити себе ворогом Партії та вимагати його допомоги. Досить дивно те, що це не вразило її як неймовірно необачна річ аби вчинити так. Вона звикла судити про людей за їх обличчями і їй здавалося цілком природнім що Вінстон міг вірити у те що О’Брайєн цілком гідний довіри лише через один єдиний сильний спалах його очей. Більш того вона вважала цілком вірним для усіх, або для майже усіх, тих хто таємно ненавидить Партію, що вони обов’язково порушуватимуть правила якщо будуть певні що це цілком безпечно для них. Але вона категорично відмовлялася вірити у те,що широко поширена, організована опозиція існувала або могла існувати. Усі ті байки про Гольдштейна та його підпільну армію, казала вона, були лише купою сміття яке Партія запровадила лише для своїх власних цілей і у які ти повинен був вдавати що віриш. Незліченну кількість разів, на з’їздах Партії та спонтанних демонстраціях, вона волала на усю горляку про страту тих людей чиїх імен вона раніше ніколи й не чула і до чиїх гаданих злочинів не мала ані найменшої тьмяної віри. Коли відбувалися публічні суди вона займала своє місце у загонах від Ліги Молоді які чатували навколо судів з ранку до ночі, час від часу монотонно скандуючи “Смерть зрадникам!” . Протягом Двох Хвилин Ненависті вона завжди перевершувала усіх інших у вигукування прокльонів Гольдштейну. Проте вона мала лише дуже тьмяне уявлення про те ким же насправді був Гольдштейн і що за доктрини як вважалося він представляв. Вона зростала уже після того як відбулася Революція і була занадто молодою аби пам’ятати усі ті запеклі ідеологічні битви п’ятдесятих та шістдесятих. Така річ як незалежний політичний рух була цілковито повністю поза її уявою : і у будь-якому разі Партія була непереможною. Вона могла існувати завжди і вона могла завжди бути тою самою. Ти міг бунтувати проти неї лише потаємною непокорою або,переважним чином, ізольованими актами насильства такими як убивство когось або підривання чогось на друзки.
У деяких питаннях вона була набагато більше проникливою ніж Вінстон і набагато менше сприйнятливою до пропаганди Партії. Одного разу коли так трапилося що він згадав про щось пов’язане з війною проти Євразії , вона сильно вразила його мимохідь сказавши, що на її думку війни зовсім не відбувається. Ті ракетні бомби які щоденно падають на Лондон швидше за все запущені власне Урядом Океанії – “лише для того аби тримати народ наляканим”. Це була саме та ідея яка цілковито ніколи не спадала йому на думку. Вона також викликала певного роду заздрість у ньому коли розповідала йому, що протягом Двох Хвилин Ненависті найбільшою складністю для неї було не пирснути реготом замість волання суворих проклять. Але вона сперечалася про вчення Партії лише тоді коли воно якимось чином торкалося її власного життя. Майже завжди вона була готова приймати офіційну міфологію, тільки тому що різниця між цією правдою та підробкою не здавалася їй аж такою важливою. Вона вірила, наприклад, з вивченого у школі, що Партія винайшла аероплани. (Зі своїх шкільних днів, Вінстон пам’ятав, що у пізні п’ятдесяті Партія проголошувала що винайшла лише гелікоптери; за десяток років потому, коли Джулія вже ходила у школу, Партія проголошувала вже й про аероплани; ще одне покоління і Партія буде проголошувати й про паровий двигун.) І коли він їй розповів,що аероплани вже існували ще до її народження та значно задовго до Революції, цей факт вразив її як абсолютно нецікавий. Зрештою, яка різниця хто саме винайшов аероплани? Для нього було ще більшим шоком коли він зрозумів з якогось випадкового вислову, що вона не пам’ятає що Океанія, чотири роки тому, була у війні зі Східазією та у мирі із Євразією. Це було правдою,що вона вважала усі ці війни шахрайською симуляцією: проте вона навіть вочевидь не зауважила,що ім’я поточного ворога змінилося. “Я думала ми завжди були у стані війни з Євразією,” – невиразно сказала вона. Це трохи налякало його. Винахід аеропланів датувався за багато років до її народження, але зміна ворогів у цій війні відбулася лише чотири роки тому, коли вона вже була достатньо дорослою. Він сперечався з нею з приводу цього десь приблизно чверть години. Наприкінці йому все ж вдалося змусити її пригадати і вона тьмяно відповіла,що здається певного часу Східазія,а зовсім не Євразія, була ворогом. Але цей випадок вразив її як цілковито неважливий. “Кому яке діло?” – роздратовано сказала вона – “Це завжди одна триклята війна опісля іншої, і ми ж знаємо, що ті новини це все брехня у будь-якому разі.”
Іноді він розповідав їй про свій Відділ Записів та про ті безсоромні і нахабні підробки, що він їх здійснював там. Такі речі зовсім не жахали її. Вона зовсім не мала відчуття, що безодня розверзлася під її ногами через думки сповнені брехні, які перетворювалися на істину. Він розповів їй ту історію про Джонса, Ааронсона та Резерфорда та про виняткової важливості уривок паперу який він якось тримав поміж своїх пальців. Це не склало великого враження на неї. Спочатку,насправді, вона навіть не вловила усю сіль цієї історії.
“Вони були твоїми друзями?” – запитала вона.
“Ні, я ніколи не знав їх. Вони були членами Внутрішньої Партії. Окрім того, вони були набагато старшими за мене чоловіками. Вони належали до тих старих днів, ще до Революції. Я заледве знав як вони виглядають.”
“Тоді через що тут перейматися? Людей постійно вбивають, чи не так?”
Він спробував пояснити їй це,щоб вона зрозуміла. “Це був винятковий випадок. Це було не лише питання чиєїсь смерті. Чи ти усвідомлюєш що минуле,починаючи із учорашнього дня, було насправді знищено?Якщо воно і вижило десь якимось чином, то це у декількох цілісних предметах для яких навіть не лишилося слова аби означити та звернутися до них, наче ота скляна брила. Зараз ми без перебільшень цілковито нічого не знаємо про Революцію та про роки що передували Революції. Кожен запис було знищено або підроблено, кожну книгу було переписано, кожну картину було перемальовано, кожну статую,вулицю та будинок було перейменовано, кожну дату було замінено. І цей процес постійно продовжується день за днем, хвилина за хвилиною. Історія спинилася. Нічого не існує окрім нескінченого теперішнього у якому Партія завжди права. Я знаю,звісно, що минуле підроблене, але для мене ніколи не буде можливим довести це, навіть тоді коли я створюю цю підробку власноруч. Після того як цю річ зроблено, жодного доказу ніколи не лишається. Єдиний доказ є всередині мого власного розуму і я не можу знати з хоч якоюсь певністю чи хоч якась інша людина поділяє зі мною такі ж самі спогади. Лише під час цього єдиного випадку, за все моє життя, я володів справжнім конкретним доказом опісля цієї події – за роки після неї.”
“І що доброго у цьому?”
“Це було не добре, тому що я викинув його геть за кілька хвилин потому. Але якщо б така сама річ трапилась сьогодні – я б зберіг його.”
“Ну, а я б ні!” – сказала Джулія – “Я цілком готова узяти ризики, але лише щодо того що цілком варте цього, а не заради шматочка старої газети. Щоб ти міг зробити з цим навіть якщо б і лишив його?”
“Можливо,не так вже й багато чого. Але це був доказ. Це могло б викликати декілька сумнівів тут і там, за умови якщо б я насмілився показати його кому-небудь. Я не уявляю того,що ми зможемо змінити щось під час нашого власного життя. Але я можу уявити маленькі вогники спротиву тут і там – невеличкі групи людей що пов’язані між собою, які поступово зростають та навіть лишають по собі декілька записів, отже наступні покоління зможуть перемогти там де ми програли.”
“Я не зацікавлена у тих наступних поколіннях,любий. Я зацікавлена у НАС.”
“Ти бунтарка лише нижче поясу,” – відповів він.
Вона подумала що це винятково дотепно та огорнула його своїми руками на знак захвату.
До хитросплетінь партійної доктрини вона не мала ані найменшого інтересу. Коли б він не починав розмовляти про принципи Інгсоцу, двоєдумство, мінливість минулого та заперечення об’єктивної реальності, та застосовувати слова з Новосуржу, вона ставала знудьгованою та збентеженою і казала що вона ніколи не приділяла жодної уваги такого роду речам. Вона знала що усе це було маячнею, отже нащо дозволяти собі ще й хвилюватися через це? Вона знала коли уракати, а коли фукати, і це все що їй потрібно було знати. Якщо ж він наполягав на розмові на такі теми, то вона мала безцеремонну звичку просто засинати. Вона була одною з тих людей, що могли спати у будь-який час та у будь-якому положенні. Промовляючи до неї, він усвідомив як же ж легко було вдавати видимість ортодоксальності та водночас не мати ані крихти розуміння що ж воно таке насправді ця ортодоксальність. Таким чином, цей світогляд Партії найбільш вдало нав’язувався людям не здатним зрозуміти його. Вони були здатні прийняти на віру найбільш кричущі опоганення реальності, тому що вони ніколи повністю не розуміли усієї тієї мерзенності того що вимагалося від них, і були не достатньо зацікавлені у публічних подіях аби зауважити що ж насправді трапилося. Через брак власного розуміння вони зберігали власний здоровий глузд. Вони просто проковтують усе і те що вони проковтують не чинить їм шкоди, тому що воно не лишає після себе осаду, наче як кукурудзяна зернина що проходить неперетравленою крізь тіло птаха.
Глава 6
Нарешті це сталося. Це очікуване повідомлення таки надійшло. Усе своє життя,як йому здавалося, він чекав на те що це станеться.
Він йшов по цьому довжелезному коридору у Міністерстві і він був у майже тому самому місці де Джулія сунула йому у долоню ту записку, коли він почав зауважувати що щось більше за нього йде просто позаду нього. Та персона, хто б це не був, видала легенький кашель, вочевидь як прелюдію до спілкування. Вінстон різко спинився та обернувся. Це був О’Брайєн.
Нарешті вони були сам на сам і здавалося це спонукало його лише до втечі. Його серце брутально калатало. Він навіть був не здатен вимовити ані слова. О’Брайєн, хай там як, продовжував рухатися уперед у незмінній манері, дружньо підхопивши долонею попід Вінстонову руку так, щоб вони обидва могли йти поруч пліч-о-пліч. Він розпочав розмову з особливо особистою авторитетно-могильною ввічливістю яка разюче відрізняла його від переважної більшості членів Внутрішньої Партії.
“Я сподівався на можливість розмови з вами,” – сказав він – “Я читав одну з ваших статей на Новосуржі у “Часописі” нещодавно. Ви маєте науковий інтерес щодо Новосуржу,я гадаю?”
Вінстон частково відновив своє самовладання. “Навряд чи науковий,” – сказав він – “Я лише любитель. Це не мій предмет. Я ніколи не мав жодного стосунку до справжньої розбудови цієї мови.”
“Але ваш стиль письма дуже вишуканий,” – сказав О’Брайєн – “І це не лише моя особиста думка. Днями я розмовляв з одним вашим другом який цілковито певно експерт з даного питання. На жаль його ім’я вислизнуло з моєї пам’яті даної миті.”
І знову Вінстонове серце болюче стислося. Було немислимо,щоб це було чимось іншим ніж посиланням до Саймі. Але Саймі був не просто мертвий, він був знищеним, неособою. Будь-яке посилання що ототожнювалося з ним могло бути смертельною небезпекою. О’Брайєнів вислів повинен був безумовно бути зрозумілим як сигнал, як кодове слово. Ділячись цим невеличким актом думкозлочину він перетворив їх обох на спільників. Вони продовжували дуже неквапливо йти по коридору, але зараз О’Брайєн різко спинився. Із дивовижним, обеззброюючим дружнім жестом, який він завжди використовував, О’Брайєн поправив окуляри на своєму носі. Потім він продовжив :
“Що я насправді мав намір сказати так це те,що у вашій статті,як я зауважив, ви використали два слова які вже стали застарілими. Але вони такими стали лише зовсім недавно. Ви вже бачили десяте видання Словнику з Новосуржу?”
“Ні,” – відповів Вінстон – “Я не думаю,що його вже опубліковано. Ми все ще використовуємо дев’яте видання у Відділі Записів.”
“Це десяте видання вже замовлене,але його постачання відкладено ще на декілька місяців,я гадаю. Але декілька сигнальних примірників вже є у обмеженому обігу. Я маю один і для себе. Можливо, я зможу ним вас зацікавити і ви забажаєте поглянути на нього?”
“Дуже ймовірно,” – відповів Вінстон, відразу ж зрозумівши до чого воно йде.
“Деякі з цих нових винаходів є дуже майстерними. Скорочення кількості дієслів – це саме той нюанс який ніби звертається саме до вас,я так думаю. Давайте поміркуємо, чи зможу я відіслати вам цього словника разом з посланцем? Але на жаль, я постійно забуваю про будь-які речі такого роду. Можливо ви могли б забрати його з моєї квартири у будь-який зручний для вас час? Чекайте-но. Давайте я дам вам свою адресу.”
Вони стояли прямісінько перед телезахистом. Дещо неуважно О’Брайєн поліз до двох своїх кишень та згодом витягнув з них маленький шкіряний блокнот та золоту чорнильну ручку. Безпосередньо під телезахистом, у такому положенні щоб будь-хто хто дивився з іншого боку цього приладу не зміг прочитати те що він записує, він нашвидкуруч нашкрябав адресу, відірвав сторінку та передав її Вінстону.
“Я зазвичай знаходжуся вдома надвечір,” – сказав він – “Якщо ж ні, то мій слуга передасть вам цього словника.”
Він пішов,залишивши Вінстона що тримав цей клаптик паперу у руці, якого цього разу не було потреби приховувати. Не зважаючи на це, він ретельно запам’ятав що було написано на ньому, і декілька годин потому кинув його до душника спогадів разом з купою інших паперів.
Вони розмовляли один з одним щонайбільше двійко хвилин. Було лише одне тлумачення яке могла мати дана подія. Це усе було навмисно затіяно як можливість дати знати Вінстону адресу О’Брайєна. Це було необхідністю, оскільки окрім як лише за допомогою прямого запиту,було цілком не можливо дізнатися хто де живе. Для цього не існувало жодного довідника такого роду. “Якщо ви коли-небудь забажаєте зустрітися зі мною,то ось де мене можна буде знайти,” – ось що хотів цим сказати йому О’Брайєн. Можливо у цьому словнику навіть буде якесь приховане повідомлення. Але у будь-якому разі, у одному можна було бути певним. Та змова про яку він так мріяв – існувала і він досяг її зовнішнього краю.
Він знав, що раніше чи пізніше він буде коритися закликам О’Брайєна. Можливо завтра, можливо після довгої затримки – він не був певен коли саме. Те, що трапилося це був лише частковий результат того плану який розпочався багато років тому. Першим кроком була таємниця, ненавмисна думка, другим був початок ведення щоденника. Він рухався від думок до слів, а зараз і від слів до дії. Останнім кроком може бути те, що трапиться у Міністерстві Любові. Він прийняв це. Кінець містився на самому початку. Але це було жахаючим : або,якщо казати точніше, неначе передчуття смерті, немов вже бути трохи неживим. Навіть тоді доки він промовляв до О’Брайєна, те значення цих слів засмоктувало, холодне тремтяче відчуття оволоділо його тілом. Він мав це відчуття сходження у вогкість могили, і легше йому не стало навіть зважаючи на те,що він завжди знав що могила там і чекає на нього.
Глава 7
Вінстон прокинувся з очима повними сліз. Джулія пригорнулася до нього спросоння, пробубонівши щось що могло означати “Що сталося?”.
“Я спав…” – почав було він і відразу ж спинився. Це було занадто складно вимовити це словами. Був власне цей сон і спогади пов’язані з ним,що спливли у його свідомості за ці декілька секунд після пробудження.
Він лежав на спині із широко заплющеними очима, все ще просочений глевкою атмосферою цього сну. Це був безбережний, світозорий сон у якому цілковито усе його життя здавалося випросталося поперед ним неначе Дике Поле літнього вечора опісля дощу. Це усе відбувалося всередині того скляного прес-пап’є, але поверхня того скла була небесним куполом, і всередині цього куполу усе потопало у чистому м’якому світлі у якому він міг бачити на безмежні відстані. Цей сон також охоплював – насправді, у якомусь сенсі він з цього складався та саме у цьому полягав – той жест руки зроблений його матір’ю, і зроблений знову за тридцять років потому тією Єврейською жінкою яку він побачив у кінохроніці і яка намагалася заступити маленького хлопчика від куль, допоки гелікоптер не підірвав їх обох на шмаття.
“Чи ти знаєш,” – сказав він – “що до цієї миті я вірив у те,що я вбив власну матір?”
“Чому ти її вбив?” – спитала Джулія,майже сплячи.
“Я не вбивав її. Не фізично.”
У цьому сні він пригадав свій останній проблисковий погляд на свою матір, і за якусь мить пробудження та китиця невеличких подій,що огортала його, цілковито уся повернулась до нього. Це були спогади які він певно навмисно виштовхував геть зі своєї свідомості вже багато років поспіль. Він був не певен у цій даті, але він не міг бути молодшим за десятирічний вік, можливо йому було дванадцять, коли це сталося.
Його батько зник за якийсь час раніше до цього, наскільки раніше він не міг пригадати. Він краще пам’ятав ті гамірні,безладні та нелегкі умови того часу: усі ті періодичні паніки з приводу повітряних нальотів і ті квапливі укриття у станціях метрополітену, і ті колони рваного буту що стирчали звідусіль, ті незрозумілі відозви розклеєні по всіх кутках вулиці, ті зграї молодиків усі у сорочках однакового кольору, ті велетенські черги перед булочними, той пульсуючий автоматний вогонь десь вдалечині – а головним чином, той факт що ніколи не було вдосталь їжі. Він пам’ятав довжелезні дні проведені з іншими хлопчаками у цупкуватому жебракуванні біля сміттєвих урн та просто куп сміття, визбируючи жили капустяного листя, картопляне лушпиння, іноді навіть вишкребки черствих та затхлих хлібних скоринок з яких вони обережно зішкрябували золу; а також у очікуванні проїжджаючих вантажівок, що курсували по сталих маршрутах і як відомо перевозили корми для худоби, і з яких, коли вони підстрибували на ходу через бакаювату дорогу, іноді вивалювалось декілька шматочків макухи.
Коли його батько зник, його мати не виказувала жодного подиву або жагучого горя, але несподівані зміни пройшли крізь неї. Вона здавалося стала цілковито позбавлена волі до життя. Це було очевидним навіть для Вінстона,що вона чекає на щось про що вона знала,що це обов’язково відбудеться. Вона робила усе що було потрібно – готувала, прала, штопала, застеляла ліжко, мила підлогу, змахувала пил з камінної полички – завжди дуже повільно та з дивовижною нестачею зайвих рухів, неначе образ створений живописцем що рухається за своєю власною волею. ЇЇ щедре, гарної статури тіло здавалося природнім чином постійно повертається до стану незворушного спокою. Чотири години поспіль вона могла майже незворушно сидіти на ліжку,доглядаючи його молодшу сестру – крихітне, хворобливе, дуже мовчазне дитя віком двох або трьох років, з обличчям схожим на мавпочку через худорлявість. Дуже зрідка вона могла взяти Вінстона на руки та міцно пригорнути його до себе не промовляючи ані слова. Він усвідомлював, не зважаючи на свою молодість та егоїзм,що це якось пов’язано з тою ніколи не згадуваною річчю що мала відбутися.
Він пам’ятав ту кімнату де вони жили – темна, затхлопахнуча кімната яка здавалася напівзаповненою ліжком з білим стьобаним покривалом. Там був газовий пальник біля камінної решітки і поличка де лежала їжа,а зовні на сходовій площадці була коричнева керамічна раковина спільна для декількох кімнат. Він пам’ятав як величне немов статуя тіло його матері згиналося над газовим пальником помішуючи щось у каструльці. Але краще за все він пам’ятав свій нескінчений голод та шалено люті,брудні,огидні та ниці бійки під час прийому їжі. Він міг запитувати свою матір докучливо скиглячи, без кінця та краю, чому не було більше їжі, він міг здіймати лемент,волати, буйно лаятися на неї (він навіть пам’ятав той тон свого голосу, який почав ламатися передчасно та іноді вибухав рокотом якимось дивним чином), або він міг спробувати вдатися до шмаркато-лицемірного виклянчуючого висловлювання пафосного страждання у своїх намаганнях отримати більше ніж йому дісталося. Його матір була цілком готова віддати йому більше ніж він отримав. Вона прийняла це як належне,що він, “хлопчик”, мав би мати більшу порцію : але хай наскільки більше вона давала йому він незмінно вимагав ще більше. Під час кожного прийому їжі вона могла благати його не бути егоїстом та пам’ятати що його молодша сестра була хворою і також потребувала їжі, але усе це було намарно. Він міг голосно волати сповнений гніву коли вона припиняла черпакувати, він міг намагатися вирвати каструлю з черпаком з її рук, він міг спробувати загарбати ті крихти з тарілки його сестри. Він знав, що цим він прирікає їх обох на голодну смерть, але нічим не міг зарадити цьому; він навіть відчував,що має право чинити так. Той невідступний голод у його шлунку здавалося виправдовував його. Між прийомами їжі, якщо його мати не стояла на варті, він постійно цупив ті жалюгідно злидарські запаси їжі з тої полички.
Одного дня надійшов шоколадний раціон. Тижні або ж навіть місяці минули від останнього такого надходження. Він досить чітко пам’ятав той дорогоцінний маленький солоденький шматочок шоколаду. Це була двоунційна плиточка (вони все ще вживали унції у ті дні) на усіх трьох. Було очевидним,що її треба обов’язково поділити на три рівні частини. Зненацька, неначе він почув когось іншого, Вінстон почув себе вимагаючого гучним рокочучим голосом, що він має отримати увесь цей шмат. Його матір казала йому не бути таким жадібним. На це він відповів довжелезним, докучливо скиглячим обґрунтуванням, що зациклено повторювався, з лементом, скавучанням, слізьми, протестуючими умовляннями та торгом. Його крихітна сестра, вчепилася в свою матір обома руками, точнісінько так само як немовля мавпочки, та сиділа дивлячись через її плече на нього своїми великими, скорботними очима. Зрештою його матір відламали три чверті цього шоколаду та віддала їх Вінстону, а іншу чверть віддала його сестрі. Маленька дівчинка тримала їх у руці та тупо витріщалася на них, можливо навіть не знаючи що ж це було. Вінстон стояв і дивився на неї якусь мить. Потім несподіваним швидким ривком він вихопив той шматочок шоколаду з рук своєї сестри та почав тікати до дверей.
“Вінстон!Вінстон!” – звала його матір услід – “Повернися! Поверни своїй сестрі її шоколад!”
Він спинився,але не повернувся. Стривожені очі матері застигли на його обличчі. Навіть зараз він думав про ту річ, він не знав що це було, не знав у чому суть того що трапилося. Його сестра, свідома того що її якимось чином пограбували, видала слабкий та немічний стогін. Його матір огорнула своєю рукою цю дитину та притисла її обличчя собі до грудей. Щось у цьому жесті казало йому,що його сестра помирає. Він обернувся та втік вниз по сходах, з тим липко розтікшимся по його долоні шоколадом.
Він ніколи більше не бачив своєї матері. Після того як він зжер той шоколад, він відчув якийсь сором за себе та вештався вулицями декілька годин поспіль, допоки голод не повернув його додому. Коли він повернувся його матір вже зникла. Це вже стало нормою у ті часи. Нічого не пропало з кімнати окрім його матері та сестри. Вони не узяли жодного одягу, навіть не взяли пальто його матері. До цього дня він не знав і не мав жодної певності у тому,що його матір мертва. Було цілком можливо,що її лише було заслано до таборів примусової праці. А щодо його сестри,то вона могла бути перевезеною, так само як і Вінстон, до однієї з тих колоній для безпритульних дітей ( Центри Переробки та Виправлення, так вони їх звали) які зростали наче гриби внаслідок громадянської війни, або її могло бути заслано до того ж трудового табору разом з його матір’ю, або просто покинуто десь або деінде на вірну смерть.
Той сон все ще зберігав свою живу яскравість у його свідомості, особливо той огортаючий захисний жест її руки у якому здавалося і містилося усе його сакральне значення. Його розум повернувся назад до того іншого сну,що відбувся два місяці тому. Точнісінько так само як його матір сиділа на тому вицвілому та зношеному, білостьобаному ліжку, з тим дитям що горнулося до неї, так само вона сиділа й у тому кораблі що потопав, далеко унизу під ним, та поринаючи усе глибше з кожною хвилиною, але все ще дивлячись угору на нього крізь ту похмуро чорніючу воду.
Він розповів Джулії цю історію зникнення його матері. Не розплющуючи своїх очей вона перевернулася та вмостилася у більш комфортну для неї позу.
“Я чекала на те,що ти у ті дні був маленькою огидно-потворною свинею,” – сказала вона розпливчасто – “Усі діти такі свині.”
“Так. Але справжня сіль цієї історії…”
З її дихання було очевидно зрозумілим, що вона знову повернулася до спання. Він хотів продовжити розмовляти про свою матір. Він не припускав, з того що він міг пригадати про неї,що вона була аж такою надзвичайною жінкою,тим більше розумною; проте вона володіла якоюсь шляхетністю,якоюсь чистотою, просто тому що ті стандарти яким вона корилася були її особистими. Її почуття були її власними та не могли бути замінені зовні. Це могло зовсім не спадати їй на думку, що дія яка є марною у такий спосіб стає безглуздою. Якщо ти кохаєш кого-небудь, ти кохаєш його, і коли тобі більше нічого дати йому, ти все ще можеш віддати своє кохання. Коли решта шоколаду була втрачена, його матір огорнула своїми руками те дитя. Це було на марно, це нічого не змінювало, це не виробляло ще шоколаду, це не відвертало смерті того дитя чи її власної; але це здавалося природнім для неї чинити так. Та жінка біженка на човні також укривала її маленького хлопчика своєю рукою і це не краще захищало від куль ніж аркуш паперу. Найжахливіша річ яку чинила Партія це переконувала, вбиваючи тобі в макітру, що це лише спонуки, лише почуття, які не мають жодної ваги, допоки водночас грабувала тебе щосили,позбавляючи тебе будь-якої влади у матеріальному світі. А коли тебе вже було міцно затиснено у лещатах Партії, то щоб ти відчував або не відчував, щоб ти діяв або ухилявся від дії, не мало цілковито ніякої різниці. Щоб не сталося тебе було стерто, і ані про тебе, ані про будь-які твої дії ніколи знову не буде почуто. Тебе було крадькома начисто вимито з потоку Історії. Проте для тих людей що жили лише два покоління тому це могло здатися і не таким вже й вкрай важливим, тому що вони не намагалися замінити історію. Вони були керовані особистою прихильністю та родинними почуттям, які вони не піддавали жодному сумніву. Що мало значення так це особисті взаємовідносини, цілковито безпорадний жест, обійми, сльоза, слово сказане помираючій людині, могли мати цінність власне у собі. Проли, це зненацька спало йому на думку, все ще лишалися у цьому стані. Вони не були віддані ані Партії, ані країні, ані ідеї, вони були віддані один одному. Уперше в своєму житті він не зневажав пролів або думав про них лише як про інертну силу яка може одного дня повернутися до життя та відновити цей світ. Проли все ще лишалися людьми. Вони не стали безсердечними та заскорузлими всередині. Вони міцно тримаються за ті свої примітивні емоції, які він має наново вивчити своїми свідомими потугами. І під час своїх роздумів він згадав,ніби без видимої причини, як декілька тижнів тому він бачив відірвану долоню що лежала на тротуарі і як він пнув її до стічної канави неначе це був качан капусти.
“Проли це людські істоти,” – сказав він вголос – “Ми не люди.”
“Чому ні?” – запитала Джулія,яка знову прокинулася.
Він ненадовго задумався. “Чи спадало на думку тобі колись,” – сказав він – “що найкращою річчю для нас було б просто піти звідси допоки не стало занадто запізно, і ніколи не бачити одне одного знову?”
“Так,любий, це спадало мені на думку, декілька разів. Але я все одно не збираюся чинити так.”
“Нам пощастило,” – сказав він – “але це не може так і надалі тривати. Ти молода. Ти виглядаєш нормально та безвинно. Якщо ти відцураєшся від таких людей як я, то ти зможеш лишатися живою ще принаймні п’ятдесят років.”
“Ні. Я усе це ретельно продумала. Що робиш ти – те й я робити буду. І не будь таким занепалим духом.Лишатися живою – це одне з моїх найкращих вмінь.”
“Ми можемо бути разом ще півроку – рік – скільки точно ніхто не знає. Та зрештою ми все одно напевно будемо розлучені. Чи ти усвідомлюєш якими цілковито самотніми ми будемо? Тієї миті коли вони схоплять нас не буде нічого, цілковито нічогісінько, бодай хоч чогось що один з нас зможе зробити для іншого. Якщо я зізнаюся, то вони розстріляють тебе, і якщо я відмовлюся зізнаватися, то вони все одно розстріляють тебе. Нічого з того що я можу зробити або сказати, або втримати себе від казання чогось, не відкладе твоєї смерті навіть і на п’ять хвилин. Жоден з нас навіть не буде знати чи ще живий, чи вже мертвий інший. Ми будемо цілковито позбавлені будь-якої сили чи можливості. Єдина річ яка дійсно буде мати значення це те чи зможемо ми не зрадити одне одного, хоча навіть у цьому не буде ані найменшої різниці.”
