“Ви можете також сказати прощавай,” – сказав той голос. А потім інший досить відмінний голос, тонкий та оброблений голос щодо якого Вінстон мав таке враження що вже чув його десь раніше, вразив його: “І до речі, допоки ми усі в темі “Ось і свічечка, щоб твоє ліжко запалити, ось і тесак щоб твою голівоньку відрубити”!”
Щось звалилося з тріскотом на ліжко поза спиною Вінстона. Верхів’я драбини було просунуто крізь вікно і при цьому було вщент вибито раму. Хтось дерся крізь вікно. Там було і масове, стихійне тупотіння чобіт що здіймалися догори по сходах. Ця кімната була сповнена дужих і однакових чоловіків у чорній уніформі з підкованими залізом чоботами на їх ногах і з розкладними кийками у їх руках.
Вінстон вже більше не тремтів. Навіть своїми очами він заледве міг рухати. Лише одна єдина річ мала значення; зберігати нерухомий спокій, зберігати нерухомий спокій і не давати їм жодного приводу вдарити тебе! Чоловік з гладенькою щелепою боксера-професіонала у якій його рот був лише дуже вузенькою щілиною спинився навпроти нього балансуючи, із задумливим поглядом, своїм розкладним кийком між великим та вказівним пальцями. Вінстон зустрівся з ним поглядами. Те відчуття оголеності, з його долонями за його головою і його обличчям та тілом усім відкрите для спостереження, було майже нестерпним. Цей чоловік висунув кінчик свого білого язика, облизав те місце де повинні б були бути його губи, а потім пройшов далі. Там був ще один тріскіт. Хтось узяв скляне прес-пап’є зі столу і розтрощив його на друзки об кам’яну плиту над каміном.
Той уламок коралу, крихітна зморщечка рожевого неначе цукровий бутон троянди з торту, покотився по килимку. Наскільки ж маленьким, подумав Вінстон, наскільки ж маленьким він завжди був! Він відчув ядуху та важкий глухий удар позаду себе, і він зазнав брутального стусану по своїй правій щиколотці який майже позбавив його рівноваги. Один з цих чоловіків щосили з розмаху влупив своїм кулаком у сонячне сплетіння Джулії, переломивши її навпіл наче кишенькову лінійку. Вона корчилася і била ногами по підлозі, борячися за подих. Вінстон не насмілювався повернути власну голову навіть на міліметр, але іноді її синювато-сіре, ядушне обличчя виринало у куточку його зору. Навіть поглинений власним жахом це було так неначе він міг відчувати той її біль у своєму власному тілі, той смертельний біль хай там як був менш наполегливо брутальний ніж та боротьба за повернення її дихання. Він знав на що це було схоже; цей жахливий, агонізуючий біль який заповнював геть усе проте який не можна було вистраждати і знести зараз, оскільки понад усе решту необхідно було повернути здатність дихати. Потім двоє з цих чоловіків підняли її за коліна та плечі та винесли її геть з цієї кімнати наче лантух. Вінстон мигцем зиркнув на її обличчя, перегорнуте догори дригом, жовте та скривлене, із заплющеними очима, і все ще з тими плямами рум’ян на її щоках; і це було останнім що він побачив у ній.
Він стояв мертовно смиренно. Ніхто поки що не вдарив його. Думки які з’явилися за їх власною волею,але здавалося цілковито нецікаві, почали майоріти крізь його розум. Він гадав чи узяли вони Містера Чаррингтона. Він гадав що вони зробили з тією жіночкою на подвір’ї. Він зауважив що йому дуже кортіло сцяти, і це було неабиякою несподіванкою, оскільки він вже робив це дві або три години тому. Він зауважив що той годинник на камінній поличці показував дев’яту, маючи на увазі двадцять першу. Але це світло здавалося було аж занадто сильним. Чи не повинно це світло бути згасаючим о двадцять першій годині Серпневого вечора? Він гадав чи зрештою він та Джулія помилися часом – проспали цілий оберт стрілок годинника і думали що була двадцята тридцять коли насправді вже була восьма тридцять наступного ранку. Але він не продовжив цієї думки далі. Вона була нецікавою.
Там була інша, легша хода у коридорі. Містер Чаррингтон увійшов до кімнати. Манера поведінки цих чорноуніформенних чоловіків зненацька стала більш субординованою. Щось також змінилося у зовнішньому вигляді Містера Чаррингтона. Його погляд впав на ті уламки скляного прес-пап’є.
“Приберіть ці шматки,” – різко сказав він.
Якийсь чоловік скукожився у покорі. Той акцент кокні зник; Вінстон зненацька усвідомив чий голос він чув декілька хвилин тому з телезахисту. Містер Чаррингтон все ще носив свій старий оксамитовий жакет, але його волосся, яке було майже сивим, перетворилося на чорне. Також він не носив своїх окулярів. Він обдарував Вінстона єдиним гострим поглядом, так наче засвідчуючи його особистість, а потім вже більше не приділяв йому жодної уваги. Він був все ще упізнаваним, але він вже не був тою самою людиною. Його тіло випрямилося, і здавалося стало більшим. Його обличчя перенесло лише крихітні зміни, що незважаючи на це завдали цілковитого та суцільного перетворення. Чорні брови були вже менш густими, зморшки зникли, цілі риси обличчя здавалося було замінено; навіть ніс здавався коротшим. Це було холодне, у стані бойової готовності обличчя чоловіка приблизно тридцяти п’яти років. Вінстону спало на думку що це перший раз у його житті він дивиться, з твердим знанням, на члена Поліції Думок.
Частина третя
Глава 1
Він не знав де він знаходився. Ймовірніше за все він був у Міністерстві Любові, але не існувало жодного способу засвідчити це напевно. Він був у високостельній, без вікон камері зі стінами,що виблискували білою порцеляною. Приховані лампи наповнювали її холодним світлом, і там був низький, рівномірно дзижчачий звук який, як він припускав, має якесь відношення до системи постачання повітря. Лавка, або полиця, достатньо широка лише для того аби всидіти на ній, тягнулася вздовж стіни і переривалася лише дверима,а в протилежному боці від цих дверей був унітаз без дерев’яного сідала. Там було чотири телезахиста, по одному на кожній стіні.
Він відчував глухий, ниючий біль у своєму череві. Він відчував це з того самого часу як вони пов’язали його, жбурнули у той критий фургон та відвезли геть.Але він також відчував і голод – роздираючий, хворобливий голод. Це могло бути і двадцять чотири години відтоді як він востаннє їв, а могло бути і тридцять шість. Він все ще не знав, можливо й ніколи не зможе дізнатися, чи був ранок або вечір коли вони арештували його. Відтоді як його арештували, його не годували.
Він сидів так спокійно і нерухомо, як тільки міг, на цій вузькій лавці, схрестивши свої руки на колінах. Він вже навчився сидіти спокійно і нерухомо. Якщо ж ти робив неочікуваний рух вони горлали на тебе з телезахисту.Але та палка, пристрасна туга за їжею зростала у ньому. Тим на що він найбільше,найдовше очікував і сподівався,найбільше з поміж всього, була звичайна скибочка хлібу. Він мав здогад про те, що у кишенях його спецодягу має бути декілька хлібних крихт. Це навіть було можливим – він думав так оскільки щось час від часу здавалося лоскотало його стегно – що там може бути відчутних розмірів шмат скоринки. Зрештою ця спокуса з’ясувати переборола його страх; він прослизнув долонею у свою кишеню.
“Сміт!” – прогорлав голос з телезахисту. “6079 Сміт В.! Руки геть з кишень у цій камері!”
Він знову всівся спокійно та нерухомо, схрестивши свої руки на колінах. Перед тим як його доставили сюди, він був відвезений у інше місце яке певно було звичайною в’язницею або місцем тимчасового попереднього затримання, що використовувалося патрульними. Він не знав як довго він був там; декілька годин у будь-якому випадку; без жодного годинника і без денного світла було дуже важко достеменно визначити час. Це було галасливе, до дідька смердюче місце. Вони кинули його до камери подібної до тої у якій він знаходився зараз, але мерзенно брудної та постійно заюрмленої десятьма або ж п’ятнадцятьма чоловіками. Переважна більшість з них були звичайними кримінальниками, але там було й декілька політичних в’язнів серед них. Він сидів тихесенько навпроти стіни, затиснений брудними тілами, занадто поглинений страхом і тим болем у його череві аби приділяти багато уваги до свого оточення, але все ще зауважуючи цю разючу відмінність у манері поведінки в’язнів Партії та решти. В’язні Партії були завжди мовчазні та нажахані, але ті звичайні кримінальники здавалося зовсім не переймалися ані до кого, ані до чого. Вони горлали образи і прокльони охоронцям, люто та несамовито відбивалися коли вилучалися їх пожитки, писали непристойні слова на підлозі, їли контрабандну їжу яку вони діставали з таємничих схованок у їх одягу, і навіть перекрикували телезахист коли він намагався відновити порядок. З іншого боку деякі з них здавалося були у гарних відносинах з охоронцями, зверталися до них за їх прізвиськами, і намагалися виканючити сигарети крізь оглядову шпарину у дверях. Ця охорона, також, обходилася з цими звичайними кримінальниками з певною поблажливістю, навіть тоді коли вони поводилися з ними брутально. Там було багато розмов про табори примусової праці до яких більшість з цих в’язнів очікувала бути відправленою. Усе було “як слід” у цих таборах, підсумував він, допоки ти маєш гарні зв’язки і знаєш усі ці мотузочки. Там були хабарництво, фаворитизм, та здирництво усіх мастей, там були гомосексуалізм та проституція, там був навіть заборонений алкоголь вигнаний з картоплі. Довірче ставлення та виборчі посади надавалися лише цим звичайним кримінальникам, особливо членам банд та вбивцям, які формували певного роду аристократію. Уся брудна робота виконувалася політичними в’язнями.
Там була постійна циркуляція в’язнів усіх родів та видів: торговців наркотиками, крадіїв,бандитів, спекулянтів, п’яних дебоширів, проституток. Деякі з цих п’яних дебоширів були настільки лютими і шаленими, що іншим в’язням доводилося об’єднуватися аби стримувати їх. Катастрофічно величезна жінка-руїна, віком приблизно шістдесяти років, з величезними безладно кульбітуючими цицьками та густими пасмами сивого волосся які розтріпалися під час її боротьби, була внесена всередину, відбиваючись та горлаючи, чотирма охоронцями, які тримали її кожен зі свого боку. Вони вирвали геть чоботи якими вона намагалася вдарити їх та вивалили її,наче купу сміття, прямісінько на коліна Вінстону, майже зламавши йому його стегнові кістки. Ця жінка звела себе у вертикальне положення та супроводила їх до виходу лементуючим вигуком “Йоб… виродки!” Потім, зауваживши що вона сидить на чомусь нерівному, вона зісковзнула з Вінстонових колін на лавку.
“Просю пардону, любчику,” – сказала вона – “Я б не сідала на тебе, це все оті мерзотні шельми, що жбурнули мене сюди. Вони не нають як поводитися з лєді, хіба не так?” Вона змовкла, поляскала себе по цицьках та відригнула. “Пардоне,” – сказала вона – “Шось я не я,справді.”
Вона нахилилася уперед і рясно виблювала на підлогу.
“Вше краше,” – сказала вона, відкидаючись назад із заплющеними очима. “Ніколи не стримуй це у собі, ось шо я кажу. Вивалюй це допоки воно ше свіженьке у твоєму шлунку, шось такє.”
Вона прийшла до тями, обернулася аби ще раз поглянути на Вінстона і здавалося відразу ж почала загравати до нього. Вона поклала свою товстелезну ручищу на його плечі та присунула його поперед себе, дихаючи пивом та блювотою йому в обличчя.
“Ях тбе швуть,любшику?” – запитала вона.
“Сміт,” – відповів Вінстон.
“Сміт?” – сказала жінка – “Ссе дивно. Мене також звуть Сміт. Чому,” – додала вона сентиментально – “Я ж можу бути твоєю матір’ю!”
Вона може, подумав Вінстон, бути його матір’ю. Вона була приблизно того ж віку і статури, і це було досить правдоподібно, що люди певною мірою змінювалися опісля двадцяти років у таборах примусової праці.
Більше ніхто не розмовляв до нього. Разюче дивовижним чином ці звичайні кримінальники ігнорували в’язнів Партії. “Політи”, так вони називали їх, з певного роду байдужим презирством. Ці в’язні Партії здавалося суцільно зажахані щодо розмов з будь-ким, а головним чином щодо розмов між собою. Лише одного разу, коли два члена Партії, обидві жінки, були щільно стиснуті до купи на лавці, він випадково почув всередині цього дзижчання голосів декілька поспіхом та пошепки промовлених слів; і особливо посилання на щось що звалося “кімната один-нуль-один”, яке він не розумів.
Можливо минуло дві або три години відтоді як вони привели його сюди. Цей глухий, ниючий біль у його шлунку ніколи не полишав його, але іноді ставало краще, а іноді гірше, і його думки розширювалися та стискалися відповідно. Коли ставало гірше він думав лише власне про цей біль, та про його жадання їжі. Коли ставало краще, паніка цілковито охоплювала його.При цьому були моменти коли він передбачав усі ті речі, що трапляться з ним з такою документальністю, що його серце вистрибувало з грудей і дихання спинялося. Він відчував ті нищівні удари розкладних кийків по його ліктях і підкованих залізом чобіт по його гомілках; він бачив себе принизливо повзаючого по підлозі, волаючого про пощаду крізь зламані зуби. Він заледве думав про Джулію. Він не міг зафіксувати свій розум на ній. Він кохав її і не міг зрадити її; але це був лише просто факт, знаний так само як він знав усі ті правила арифметики. Він не відчував жодного кохання до неї, і він навіть заледве завдавав собі питання що ж зараз відбувається з нею. Він думав набагато частіше про О’Брайєна, з певною тремтячою надією. О’Брайєн повинен знати, що його було арештовано. Братерство, сказав свого часу він, ніколи не намагається врятувати своїх членів. Але там була надія леза бритви; вони могли б прислати лезо бритви, якщо вони зможуть.При цьому може бути можливо п’ять секунд перш ніж охорона зможе примчатися до камери. Це лезо зможе впитися у нього з певного роду палаючою холоднечею, і навіть ті пальці що триматимуть його можуть бути розрізані до кісток. Усе знову звелося до його хворого тіла, яке тремтячи зіщулювалося від найменшого болю. Він був не певен, що він зможе використати це лезо бритви навіть якщо він і отримає такий шанс. Було більш природньо існувати від миті до миті, приймаючи інші десять хвилин життя навіть з тою цілковитою певністю, що наприкінці них обов’язково будуть тортури.
Іноді він намагався підрахувати кількість порцелянових кахелинок на стінах його камери. Це мало б бути легко, але він завжди втрачав лік з тієї або іншої причини. Набагато частіше він задавав собі питання де ж він все таки перебував і яка доба дня зараз була. Одної миті він відчув певність, що зараз було розлоге денне світло там назовні, а наступної миті з такою ж рівноцінною певністю, що зараз була суцільна пітьма. У цьому місці, він знав інстинктивно, це освітлення ніколи не буде вимкнено. Це було те місце де немає пітьми: він зрозумів тепер чому О’Брайєн здавалося розпізнав цю алюзію. У Міністерстві Любові не було жодних вікон. Його камера могла бути і у самому серці цієї будівлі або ж навпаки на її зовнішніх стінах; вона могла бути і на десятому поверсі під землею, і на тридцятому над нею. Він рухав себе подумки від місця до місця, і намагався визначити за допомогою відчуттів свого тіла чи він був високо піднятий в небо або похований глибоко під землею.
Він почув звук маршуючих чобіт там назовні. Крицеві двері відчинилися з ляскотом. Молодий офіцер, охайно відформатована, у стані бойової готовності чорноуніформенна постать яка здавалося геть уся яскраво виблискує відполірованою шкірою, і чиє бліде, з прямими рисами обличчя було наче воскова маска, увійшов енергійно, різко та суворо крізь дверну пройму. Він вказав жестом охоронцям назовні аби вони увели всередину того в’язня, що вони його супроводжували. Поет Амплефорт незграбно уволікся до камери. Двері ляскнули ще раз і зачинилися.
Амплефорт зробив один або два непевних рухи з боку в бік, так наче мав якусь ідею, що тут були інші двері аби вийти геть, а потім почав блукати вперед та назад по камері. Він навіть ще не зауважив Вінстонову присутність. Його стурбовані очі витріщалися на стіну приблизно у метрі над рівнем голови Вінстона. Він був босий; велетенські, бруднющі великі пальці ніг стирчали з дірок на його шкарпетках. Він мав також декількаденну неголеність. Миршава борода вкривала його обличчя до самих вилиць, надаючи йому ауру зухвалого бешкетника, що досить дивно поєднувалася з його дуже кволою статурою та нервовими рухами.
Вінстон трохи вивів себе зі своєї летаргії. Він мусить заговорити до Амплефорта, і ризикнути нарватися на горлання з телезахисту. Було навіть мислимо, що саме Амплефорт був тим переносником леза бритви.
“Амплефорт,” – сказав він.
Горлання з телезахисту не було. Амплефорт спинився, м’яко здригнувшись. Його очі повільно сфокусували себе на Вінстоні.
“А, Сміт!” – сказав він – “Ти також!”
“А тебе за що?”
“Правду кажучи…” – він незграбно всівся на лавку навпроти Вінстона – “Для цього існує лише один злочин, хіба не так?” – сказав він.
“І ти дійсно вчинив його?”
“Ймовірно, так.”
Він поклав долоню на своє чоло і на мить притис свої скроні, так наче він намагався щось згадати.
“Такі речі трапляються,” – почав він нерішуче – “Я здатен пригадати один випадок – можливий випадок. Це була необачність, безсумнівно. Ми здійснювали остаточну редакцію поем Кіплінга. Я дозволив слову “Бог” лишитися у кінці віршованого рядку. Я не міг нічим зарадити цьому!” – додав він майже обурено, підіймаючи своє обличчя аби поглянути на Вінстона. “Це було неможливо змінити цей рядок. Рима була на “Батог”. Чи ти усвідомлюєш те, що є лише дванадцять рим до “батог” у цілковито усій цій мові? Цілими днями я катував вивертаючи на виворіт свої мізки. Там НЕ БУЛО жодної іншої рими.”
Вираз на його обличчі змінився. Прикрість зникла з нього і на мить він виглядав майже задоволеним. Певного роду розумова лихоманка, насолода педанта який з’ясував певний нікуди непридатний факт, засяяла крізь це брудне та миршаве волосся.
“Чи спадало коли-небудь тобі на думку,” – сказав він – “що уся ця історія Англійської поезії була обумовлена тим фактом, що у Англійській мові бракує рим?”
Ні, саме ця думка ніколи не спадала на думку Вінстону. Навіть за даних обставин вона не вразила його як дуже важлива або цікава.
“Чи знаєш ти що за час доби зараз?” – запитав він.
Амплефорт знову виглядав переляканим. “Я заледве думав про це. Вони арештували мене – це могло бути два дні тому – можливо три.” Його очі пробіглися навколо по стіні, так наче він майже сподівався знайти вікно десь там. “Тут немає жодної відмінності між ніччю та днем у цьому місці. Я не бачу яким чином хтось може вирахувати тут час.”
Вони базікали незв’язно та безцільно ще декілька хвилин, потім, без жодної помітної причини, горлання з телезахисту наказало їм бути безмовними. Вінстон сидів тихо та сумирно, зі схрещеними руками. Амплефорт, занадто великий аби зручно сидіти на цій вузькій лавці, нервово метушився з боку в бік, хапаючись своїми худорлявими долонями спочатку за одне коліно, а потім за інше. Телезахист гаркнув до нього аби він зберігав спокій. Час минав. Двадцять хвилин, година – було складно судити. Ще раз почувся звук чобіт назовні. Вінстонові нутрощі зіщулило. Незабаром, дуже скоро, можливо за п’ять хвилин, можливо зараз, важкі кроки цих чобіт будуть означати, що його власна черга вже надійшла.
Двері відчинилися. Той холоднопикий молодий офіцер увійшов до камери. Різким та коротким рухом своєї руки він вказав на Амплефорта.
“Кімната 101,” – сказав він.
Амплефорт неоковирно помаршував назовні між двох охоронців, його обличчя було невиразно збентежене, але цілком нерозуміюче.
Здавалося що минуло дуже багато часу. Той біль у шлунку Вінстона відновився. Його розум безладно дрейфував знову і знову по одному й тому самому виверту, неначе кулька що падає знову і знову у той самий послідовний ряд жолобів. Він мав лише шість думок. Цей біль у його шлунку; скибочка хліба; кров та волання; О’Брайєн; Джулія; лезо бритви. Відбулася ще одна судома у його нутрощах, ті важкі чоботи наближалися. Як тільки двері відчинилися, хвиля повітря яку це створило принесла потужний запах холодного поту. Парсонс увійшов до камери. Він був вдягнений у шорти кольору хакі та спортивну сорочку.
Цього разу Вінстон був переляканий аж до самозабуття.
“ТИ тут!” – сказав він.
Парсонс обдарував Вінстона поглядом у якому не було жоднісінької цікавості і тим більше жоднісінького здивування, але лише страждання. Він почав судомисто ходити вперед та назад, вочевидь нездатний зберігати спокій. Кожного разу коли він випрямляв свої пухкенькі коліна було легко помітити, що вони тремтіли. Його очі були широко розплющені, пильно вдивляючись, так наче він не міг попередити себе від витріщання на щось, що знаходилося на середній відстані.
“За що ти тут?” – запитав Вінстон.
“Думкозлочин!” – сказав Парсонс, майже ревучи від плачу. Цей тон його голосу мав на увазі одночасно і цілковито повне визнання своєї провини і певного роду скептичний жах, що таке слово могло бути застосованим ним самим до себе. Він спинився навпроти Вінстона і почав палко,із закликом, звертатись до нього: “Ти ж не думаєш, що вони мене розстріляють,чи не так, старий друзяко? Вони ж не розстріляють тебе якщо ти насправді нічогісінько не вчинив – лише за думки, з якими ти нічим не в змозі зарадити? Я знаю вони нададуть тобі чесні слухання. Ох, я щиро вдячний їм за це! Вони ж повинні знати усі мої письмові характеристики, чи не так? ТИ ж знаєш якого роду друзякою я був. Не поганим друзякою як на мій погляд. Не митикуватим, звісно, але щиро палким. Я намагався робити усе якнайкраще задля Партії, чи не так?Я можу відбутися п’ятьма роками, як ти вважаєш?Або навіть десятьма?Друзяка на зразок мене міг би зробити себе дуже корисним у таборі з примусової праці. Вони ж не розстріляють мене тільки за те, що я зійшов з рейок лише раз?”
“Чи ти винен?” – запитав Вінстон.
“Звичайно ж я винен!” – плачучи заволав Парсонс, холопськи зиркаючи на телезахист. “Ти ж не думаєш, що Партія може арештувати безневинну людину, чи не так?” Його жабоподібне обличчя стало більш самовпевнено незворушним, і навіть набуло трохи святенницького виразу. “Думкозлочин це жахлива річ, старий друже,” – сказав він повчально – “Він є дуже віроломним. Він може оволодіти тобою,а ти навіть не дізнаєшся про це. Чи ти знаєш як він оволодів мною? У моєму сні! Так, це вже факт. Я, наполегливо працюючи, намагався робити свій внесок – ніколи не знав, що будь-яка погана гидота є у моєму розумі взагалі. А потім я почав розмовляти уві сні. Чи ти знає, що вони почули, що я казав?”
Він притопив свій голос, неначе як хтось хто змушений з медичних причин вимовляти непристойні лайки.
” “Геть Старшого Брата!” Так, я казав це! Казав це знову і знову, здається. Між нами, старий друже, я дуже радий, що вони мене затримали перш ніж я зайшов хоч трохи далі. Чи ти знаєш, що я збираюся сказати їм коли я постану перед трибуналом? “Дякую Вам” , я збираюся сказати, “дякую Вам за те, що Ви врятували мене перш ніж стало занадто пізно.”Хто доніс на тебе?” – запитав Вінстон.
“Це була моя маленька донечка,” – сказав Парсонс з певного роду скорботною гордістю. “Вона підслуховувала у замкову шпарину. Чула, що я казав і швидко поквапилася до патрульних наступного ж таки дня. Досить кмітливо, як на семирічну нишпорку, га? Я не тримаю жодного зла на неї за це. Фактично, я пишаюся нею. Це демонструє, що я виховав її у правильному дусі, хай там як.”
Він зробив ще декілька судомних рухів догори і вниз, декілька разів, кидаючи дуже довгі погляди на унітаз. Потім він зненацька зірвав свої шорти.
“Вибач мені, старий друже,” – сказав він – “Я не в змозі зарадити з цим. Це все через очікування.”
Він плюхнувся своїми величезними сідницями на унітаз. Вінстон закрив своє обличчя долонями.
“Сміт!” – прогорлав той голос з телезахисту – “6079 Сміт В.! Відкрийте ваше обличчя. Жодне обличчя не може бути закрито у цих камерах.”
Вінстон відкрив своє обличчя. Парсонс використовував цей унітаз строкато голосно, рясно та буйно. Коли він усе це вивалив, то з’ясувалося що заглушка була бракована і ця камера смерділа жахливо мерзенно ще годинами опісля всього цього.
Парсонса було переведено. Ще більше в’язнів прибувало і відбувало таємничим чином. Одного, жінку, було призначено до “Кімната 101” і, як зауважив Вінстон, вона зморщилася та обернулася у зовсім інший колір коли почула ці слова. Час коли він прибув, якщо це був ранок коли його привели сюди, міг бути полуднем; або якщо це був полудень, тоді це могло бути опівночі. У цій камері було шість в’язнів, чоловіків та жінок. Усі сиділи дуже тихо. Навпроти Вінстона сидів чоловік із зубатим, без підборіддя обличчям точнісінько як у якогось великого, нешкідливого гризуна. Його товсті, цяткуваті щоки були настільки сумчастими унизу, що було дуже важко не повірити, що він має невеличкі запаси їжі завбачливо приховані там. Його блідо-сірі очі боязко перепурхували з обличчя до обличчя і знову швиденько відверталися геть коли він зустрічав будь-чий погляд.
Двері відчинилися та іншого в’язня було приведено, чия поява надіслала миттєвий крижаний дрижак крізь Вінстона. Він був банально безликим, посереднього вигляду чоловіком який можливо був інженером або техніком якогось роду. Але що було приголомшливим так це та виморена хирлявість його обличчя. Воно було наче череп. Через його тонкість та худорлявість рот і очі виглядали непропорційно великими, а ті очі здавалося сповнені вбивчої, непримиренної та невгамовної ненависті до когось або до чогось.
Цей чоловік всівся на лавці на невеликій відстані від Вінстона. Вінстон не дивився більше на нього, але мучився цим, черепоподібне обличчя було так само чітким та яскравим у його розумі так наче воно перебувало прямісінько перед його очима. Зненацька він усвідомив у чому вся справа. Цей чоловік був помираючим з голоду. Та сама думка здавалося спала на думку майже одночасно геть усім у цій камері. При цьому відбулося дуже слабке хвилювання майже геть усюди на цій лавці. Очі того чоловіка без підборіддя продовжували пурхати по цьому череполикому чоловіку, потім відвернулися винувато геть, потім були притягнуті назад непереборним тяжінням. За мить він почав нервово соватися на своєму місці. Зрештою він встав, незграбно пошкандибав через камеру, занурився у кишеню свого спецодягу, та , зі збентежено присоромленою аурою, простягнув замурзану скибочку хлібу цьому череполикому чоловіку.
Пролунав шалено лютий, оглушливо приголомшуючий лемент з телезахисту. Чоловік без підборіддя гарячково здригнувся відразу ж. Череполикий чоловік швиденько схрестив свої руки за спиною, так наче демонстрував усьому цьому світові, що він відмовляється від цього дарунку.
“Бамстед!” – прогорлав той голос – “2713 Бамстед Дж.! Зроніть цей шмат хлібу!”
Чоловік без підборіддя впустив той шматок хлібу на підлогу.
“Лишайтеся стояти там де ви є,” – сказав той голос – “Обличчям до дверей. Не робити жодних рухів.”
Чоловік без підборіддя скорився. Його великі сумчасті щоки невтримно тремтіли. Двері ляскнувши відкрилися. Як тільки той молодий офіцер увійшов та відійшов убік, з-за нього з’явився низький кремезний охоронець з жахливо величезними руками та плечима. Він став навпроти чоловіка без підборіддя, а потім, за сигналом від цього офіцеру, вивільнив жахливо потужний удар, використавши цілковито усю вагу свого власного тіла для цього, точнісінько у рот того чоловіка без підборіддя. Сила цього удару здавалося майже повністю відірвала його від підлоги. Його тіло пролетіло крізь усю цю камеру і гепнулося навпроти підніжжя унітазу. Якусь хвилину він лежав наче оглушений, темна кров повільно сочилася крізь його рот та ніс. Дуже слабке скавчання або пищання, яке здавалося несвідомим, виринуло з нього. Потім він перекотився і звів себе дуже хитко та непевно на долоні та коліна. Посеред потоку з крові та слини, дві половинки зубного протезу випали з його роту.
Усі в’язні сиділи дуже сумирно, зі схрещеними руками на їх колінах. Чоловік без підборіддя видряпався назад на своє місце. На одному боці його обличчя плоть була вщент чорною. Його рот розбух у безформну вишневого кольору масу з чорною дірою посеред неї.
Час від часу трохи крові крапало на груди його спецодягу. Його сірі очі все ще пурхали від обличчя до обличчя, більш винувато ніж будь-коли, так наче він намагався виявити як сильно ці інші зневажають та нехтують ним через його приниження.
Двері відчинилися. Коротким жестом той офіцер вказав на череполикого чоловіка.
“Кімната 101,” – сказав він.
Вінстон відчув біля себе ядушне дихання та нервову метушню. Цей чоловік фактично жбурнув себе на коліна на підлогу зі стиснутими разом, нервово тремтячими долонями.
“Товаришу!Офіцере!” – плакав він – “Ви не маєте забирати мене до того місця! Хіба я вже не розповів вам усе? Що ще ви бажаєте знати? Немає нічого у чому б я не зміг зізнатися, цілковито нічогісінько! Просто скажіть мені що потрібно і я відразу ж без вагань зізнаюся. Напишіть це на папері і я підпишуся у цьому – у будь-чому! Тільки не кімната 101!”
“Кімната 101,” – сказав офіцер.
Обличчя цього чоловіка, вже й так дуже бліде, обернулося на колір у який Вінстон навіть не міг повірити що він може бути можливим. Це був безсумнівно, точно без жодної помилки, відтінок зеленого.
“Робіть зі мною усе що завгодно!” – прогорлав він – “Ви вже тижнями морите мене голодом. Доведіть це до кінця і дайте мені померти. Пристрельте мене. Повісьте мене. Приречіть мене на двадцять п’ять років. Чи є хто-небудь ще кого б ви бажали аби я видав? Просто скажіть хто це і я розповім вам будь-що що ви забажаєте. Мене не хвилює хто це і що ви з ним зробите. Я маю дружину і трьох дітей. Найстаршому з них немає і шести років. Ви можете узяти цілковито усіх їх та перерізати їм горлянки просто у мене перед очима, а я буду просто стояти та дивитися на це. Тільки не Кімната 101!”
“Кімната 101,” – сказав офіцер.
Цей чоловік подивився несамовито навколо на інших в’язнів, так наче з якоюсь ідеєю, що він може поставити іншу жертву на своє власне місце. Його очі вчепилися в розтрощене обличчя чоловіка без підборіддя. Він викинув вперед худорляву руку.
“Це саме його ви повинні узяти, а не мене!” – вигукнув він – “Ви не чули що він казав опісля того як вони розтрощили йому обличчя. Тільки дайте-но мені шанс і я розповім вам кожнісіньке слово з цього. ВІН Є саме тим хто проти Партії, а не я.” Охоронці вийшли уперед. Голос цього чоловіка зріс до вищання. “Ви не чули його!” – повторював він – “Щось пішло не так з телезахистом. ВІН Є саме тим хто вам треба. Візьміть його, а не мене!”
Ці два охоронці-здорованя нахилилися аби узяти його попід руки. Але саме цієї миті він жбурнув себе на підлогу крізь усю камеру та вхопився за одну із залізних ніжок які підтримували цю лавку. Він видав безсловесне ревіння, наче тварина. Ці охоронці міцно вхопилися за нього аби відірвати його від лавки,але він вчепився в неї з вражаючою силою. Можливо десь двадцять секунд вони тягали його. Усі в’язні сиділи тихенько, їх руки було схрещено на їх колінах, дивлячись прямісінько поперед себе. Це ревіння припинилося; у цього чоловіка не лишилося жодного дихання нінащо окрім чіпляння. Потім пролунав вже зовсім інший різновид крику. Удар від чобота охоронця зламав пальці на одній з його долонь. Вони виволочили його на його ноги.
“Кімната 101,” – сказав офіцер.
Цього чоловіка вивели, нестійкою ходою, з понурою головою та плекаючого свою розчавлену долоню, увесь той бойовий запал було вибито з нього.
Пройшло чимало часу. Якщо була північ коли цього череполикого чоловіка забрали,то був ранок; якщо ж ранок, то був полудень. Вінстон був сам, вже багато годин був сам. Біль від сидіння на цій вузькій лавці був таким, що часто змушував його підводитись та блукати, без горлань з боку телезахисту. Та скибочка хліба все ще лежала там де той чоловік без підборіддя зронив її. Від самого початку це потребувало тяжкої натуги не дивитись на неї, але тепер голод поступився місцем спразі. Його рот був липкий та смачний як чортяча дупа. Той дзижчачий звук і це незмінне біле світло викликали певну слабкість, відчуття порожнечі всередині його голови. Він міг підводитися тому що той біль у його кістках вже більше не був стерпним, а потім міг сідати знову майже відразу тому що він був занадто запаморочений аби бути цілком певним що він встоїть на своїх ногах. Кожен раз коли його фізичні відчуття ставали трохи контрольованими той жах повертався. Іноді з бляклою надією він думав про О’Брайєна та лезо бритви. Це було досить мислимо, що це лезо бритви могло прибути прихованим у його їжі, якщо взагалі його коли-небудь погодують. Більш тьмяно він думав про Джулію. Десь або деінде вона страждає можливо набагато гірше ніж він. Вона можливо волає від болю саме цієї миті. Він подумав: “Якби я міг врятувати Джулію подвоївши мій власний біль,чи зробив би я це?Так, я б це зробив.” Але це було лише розумовим рішенням, прийнятим тому що він знав, що він повинен прийняти його. Він не відчував його. У цьому місці ти не міг нічого відчувати, окрім болю та передбачення болю. Окрім цього, чи було це можливим, щоб коли ти насправді страждаєш від нього, забажати з будь-якої причини щоб твій власний біль міг посилитися? Але це питання залишалося без відповіді поки що.
Чоботи наближалися знову. Двері відчинилися. О’Брайєн увійшов.
Вінстон з переляку зірвався на ноги. Цей шок від побаченого вибив геть цілковито усю обачність з нього. Уперше за багато років він забув про дану присутність телезахисту.
“Вони узяли і тебе також!” – проволав він.
“Вони узяли мене вже дуже давно,” – сказав О’Брайєн з м’якою, майже сповненою жалю та каяття іронією. Він відступив убік. З-за нього з’явився широкогрудий охоронець із довгим чорним розкладним кийком у його руці.
“Ти знаєш це,Вінстоне,” – сказав О’Брайєн – “Не вводь себе у оману. Ти знав це – ти завжди знав це.”
Так, тепер він розумів, він завжди знав це. Але зараз зовсім не було часу подумати про це. Усе для чого йому зараз були потрібні очі було тим розкладним кийком у руці охоронця. Він може впасти будь-куди; на маківку, на кінчик вуха, на плече, на лікоть…
Лікоть! Він тяжко впав на свої коліна, майже паралізований, затискаючи той вдарений лікоть своєю іншою рукою. Геть усе вибухнуло жовтим світлом. Немислимо, немислимо щоб один удар міг спричинити стільки болю! Це світло розсіялося і він зміг бачити тих інших двох,що дивилися униз на нього. Охоронець реготав над його корчами. На одне питання у будь-якому разі була відповідь. Ніколи, за будь-якої причини яка тільки є у цьому всесвіті, ти не можеш бажати збільшення болю. Про біль ти можеш бажати лише одну річ: щоб він припинився. Перед ликом болю немає жодних героїв, жодних героїв, думав він знову і знову доки він корчився на підлозі, стискаючи безпорадно свою покалічену ліву руку.
Глава 2
Він лежав на чомусь,що відчувалося наче похідне розкладне ліжко, за виключенням того, що воно було значно вище над землею і того, що його було прив’язано до нього якимось таким чином, що він не міг й поворухнутися. Світло що здавалося сильнішим ніж зазвичай падало на його обличчя. О’Брайєн стоячи біля його боку, пильно вдивлявся донизу на нього. З іншого його боку стояв чоловік у білому халаті,який тримав шприц для підшкірних ін’єкцій.
Навіть опісля того як його очі було відкрито він сприймав своє оточення лише поступово. Він мав таке враження що запливає у цю кімнату з якогось зовсім іншого, відмінного світу, з певного підводного світу, що глибоко унизу цього. Як довго він був там унизу він не знав. З тієї миті коли вони арештували його він не бачив ані темряви, ані денного світла. Окрім цього, його спогади не були неперервними. При цьому були часи коли свідомість, навіть радше певного роду свідомість яку він мав уві сні, різко та намертво уривалася і починалася знову лише опісля пустопорожнього проміжку. Але чи ці інтервали були днями або тижнями або лише секундами, не було жодного способу дізнатися.
З тим першим ударом по його ліктю це жахіття розпочалося. Пізніше він усвідомив, що геть усе що тоді трапилося було лише підготовчим заходом, рутинним та марудним допитом якому безпосередньо усі в’язні були піддані. При цьому існувала довжелезна низка злочинів – шпигунство, саботаж і тому подібне – у яких кожен мав зізнатися, що було цілком природньою справою. Ці зізнання були лише формальністю, проте тортури були справжніми. Як багато разів він був битий, як довго ці биття продовжувалися, він не міг пригадати. Завжди при цьому було п’ять чи шість чоловіків у чорних уніформах біля нього одночасно. Іноді це були кулаки, іноді це були розкладні кийки, іноді це були залізні прути, іноді це були чоботи. При цьому були часи коли він катався по підлозі, зганьблений наче тварина, викручуючи своє тіло у той чи інший спосіб у безкінечній, безнадійній натузі ухилитися від цих ударів, і просто провокуючи більше і ще більше ударів по своїх ребрах, череву, ліктях, гомілках, паху, яєчках, по кістках в основі хребта. При цьому були часи коли це продовжувалося ще і ще допоки та жахливо жорстока, нечестиво підступна, не маюча прощення річ здавалася йому у не у тому що ці охоронці продовжують бити його, але у тому що він не міг змусити себе до втрати свідомості. При цьому були часи коли його нерви настільки зраджували його, що він починав волати про пощаду навіть ще до того як власне биття починалося, коли лише вигляд кулаку занесеного для удару був цілком достатнім аби викликати у нього зливу зізнань у дійсних та уявних злочинах. Були й інші часи коли він розпочинав з прийняття рішення ні в чому не зізнаватися, коли кожне слово мало бути вичавлене з нього поміж судомними ядухами болю, і були часи коли він немічно намагався піти на угоду, коли він казав собі : “Я зізнаюся, але не зараз. Я повинен триматися допоки цей біль не стане нестерпним. Ще три удари, ще два удари, а потім я розповім їм усе що вони забажають.” Іноді він був битий до такого стану що заледве міг встояти на ногах, а потім його жбурляли наче лантух картоплі на кам’яну підлогу камери, покинувши аби відновити сили на декілька годин, а потім витягали та били знову. При цьому також були і довші періоди відновлення. Він пам’ятав їх дуже тьмяно,оскільки вони провадилися головним чином уві сні або у ступорі. Він пам’ятав камеру з нарами, певного роду полицею що стирчала зі стіни, і жерстяну умивальну раковину, і їжу що складалася із гарячого супу, хлібу та іноді кави. Він пам’ятав похмурого та непривітного перукаря,що прибував аби поскоблити його підборіддя та зрізати його волосся, та діловитих,несимпатичних чоловіків у білих халатах що мацали його пульс, вистукували його рефлекси, піднімали його повіки, пробігали грубими пальцями по ньому у пошуках зламаних кісток, і пронизували болючими голками його руку аби змусити його спати.
Ці биття ставали менш частими, і перетворилися здебільшого на погрозу, жах до якого він міг бути відісланий будь-якої миті коли його відповіді були незадовільними. Його допитувачі зараз були вже не тими бешкетниками у чорних уніформах, але Партійними інтелігентами, маленькими, пухкенькими та пишномовними чоловіками зі швидкими рухами та спалахуючими окулярами, які працювали над ним змінами у періодах які тривали – він так думав,він не міг бути певним – десять або дванадцять годин без жодної перерви. Ці інші допитувачі піклувалися про те,щоб він перебував у постійному третуючому слабкому болі, але це був головним чином не біль, тим на що вони покладалися. Вони ляскали по його обличчю, викручували його вуха, висмикували його волосся, змушували стояти його на одній нозі, відмовляли йому у сечовипусканні, світили яскраво-сліпучим світлом йому у обличчя допоки його очі не сповнювалися водою; але головною метою усього цього було просто принизити його та знищити його здатність до аргументування і логічного мислення. Їх справжньою зброєю було те нещадне допитування що продовжувалося ще і ще, година за годиною, зводячи його до помилок, розкладаючи пастки для нього, перекручуючи усе щоб він не сказав, змушуючи його почувати власну провину і засуджуючи його на кожному кроці брехні та внутрішніх протиріч допоки він не починав ридати однаково сильно як і від ганьби так і від нервової втоми. Іноді він міг ридати з півдюжини разів протягом однієї сесії. Більшість цього часу вони викрикували лайки на нього та погрожували при кожному ваганні відправити його назад до тих охоронців знову; але іноді вони могли зненацька змінити свій тон, кликали його товаришем, закликали до нього в ім’я Інгсоцу та Старшого Брата, та запитували його тужно і скорботно невже навіть зараз у ньому не лишилося достатньо відданості Партії аби змусити себе побажати переробити усе те зло що він вчинив. Коли його нерви перетворювалися на дрантя опісля годин таких допитувань, навіть такі заклики могли довести його до сповненого шмарклів плачу. Врешті решт ці прискіпливі, пиляючі голоси ламали і нищіли його більш цілковито та ґрунтовно ніж чоботи і кулаки тих охоронців. Він перетворився просто на рот що вимовляв, на руку що вказувала та підписувала, будь-що що вимагалося від нього. Його єдиною і головною турботою було з’ясувати у чому вони бажають аби він зізнався, а потім зізнатися швиденько у цьому, перш ніж ці знущання почнуться наново. Він зізнавався у замовних вбивствах видатних членів Партії, у розповсюдженні заколотницьких памфлетів, привласненні та розтраті громадських фондів, продажі військових таємниць, саботажі усіх родів. Він зізнався, що він був шпигуном завербованим та фінансованим Східазійським урядом починаючи з 1968 року. Він зізнався, що він був релігійним віруючим, шанувальником капіталізму, та сексуальним збоченцем. Він зізнався, що він вбив свою дружину, хоча він знав і його допитувачі теж повинні були знати, що його дружина ще досі жива. Він зізнався, що роками він перебував у особистому зв’язку з Гольдштейном та був членом підпільної організації яка включала в себе майже кожну людську істоту яку він тільки знав. Це було легше легкого зізнаватися у всьому та втягувати усіх. Окрім цього, певною мірою це все було правдою. Це було правдою, що він був Ворогом Партії, а у очах Партії не було жодної відмінності поміж такою думкою і таким вчинком.
При цьому були також спогади іншого роду. Вони поставали у його розумі уривчасто та незв’язно, наче малюнки з мороком геть скрізь навколо них.
Він був у камері яка могла бути чи то темною чи то світлою, тому що він нічого не міг бачити окрім двійко очей. Десь поруч певного роду прилад цокотів повільно та регулярно. Ці очі ставали більшими та більш яскраво освітленими. Зненацька його змивало з місця, занурювало у ці очі та поглинало.
Він був прив’язаний до стільця оточеного циферблатами, під осліплюючим світлом. Чоловік у білому халаті вивчав ці циферблати. Потім пролунав важкий тупіт чобіт зовні. Двері з ляскотом відчинилися. Той восколикий офіцер промаршував всередину, супроводжуваний двома охоронцями.
“Кімната 101,” – сказав офіцер.
Той чоловік у білому халаті не обернувся. Він навіть не поглянув на Вінстона; він дивився лише на ці циферблати.
