О’Брайєн злегка посміхнувся. “Ти потонув у дефективних шаблонах, Вінстоне. Ти ганебна пляма, що повинна бути стертою з лиця землі. Хіба я не сказав тобі просто зараз, що ми відрізняємося від гонителів минулого? Ми не задовольняємося негативною покорою, навіть не задовольняємося з тої найбільш мерзенної і ницої покірності. Коли зрештою ти здасися нам, це має бути за твоєю власною доброю волею. Ми не знищуємо єретика саме тому що він опирається нам: допоки він опирається нам ми ніколи не знищимо його. Ми перетворюємо і навертаємо його, ми захоплюємо його духовний та потаємний розум, ми переформовуємо його. Ми випалюємо усе зло і усі ілюзії геть з нього; ми змушуємо його змінити свою думку на нашу користь, і не поверхово, але щиро і непідробно, усім серцем та душею. Ми робимо його одним з нас перш ніж ми вбиваємо його. Це нестерпно для нас, що неправильна думка може існувати будь-де у цьому світі, хай там яка потаємна та безсила вона може бути. Навіть у випадку смерті ми не можемо дозволити жодних відхилень. У ті старі дні єретик йшов до стовпу все ще єретиком, виголошуючи свою єресь, зловтішно тріумфуючи нею. Навіть та жертва Російських чисток могла виношувати повстання приховане у її черепі доки вона йшла вниз по коридору очікуючи на кулю. Але ми робимо мозок досконалим перш ніж ми вибиваємо його геть. Стрижневою командою того старого деспотизму була “Ти не будеш”. Стрижневою командою тоталітарників була “Ти будеш”. Нашою ж стрижневою командою є “ТЕБЕ НЕМА”. Жоден з тих кого ми привели до цього місця ніколи не виступить супроти нас. Кожен вимивається начисто. Навіть ті три жалюгідні зрадники у чию невинність ти одного разу повірив – Джонс, Ааронсон та Резерфорд – зрештою ми зламали і їх. Я приймав участь у їх допиті особисто. Я бачив їх поступовий розклад, скиглення, плазування, ридання – і з рештою це сталося не через біль або страх, а лише через каяття і жаль. До того часу як ми закінчили з ними вони вже були лише людськими шкаралупами. При цьому анічогісінько не лишилося в них окрім смутку через те що вони зробили і любові до Старшого Брату. Це було дуже зворушливо бачити як сильно вони люблять його. Вони благали бути застреленими швидко, щоб вони могли померти допоки їх розум був все ще чистим.”
Його голос перетворився на майже мрійливий. Ця екзальтація, цей божевільний ентузіазм, все ще був на його обличчі. Він не вдає, подумав Вінстон, він не лицемір, він вірує у кожне слово яке каже. Що найбільш гнітило його так це та свідомість його власної розумової меншовартості. Він спостерігав за цією важкою проте витонченою фігурою що неквапливо мандрувала вперед та назад, в та поза межі його бачення. О’Брайєн був істотою у геть усьому значущо більшою ніж власне він. Не було жодної такої ідеї яку б він коли-небудь мав, або міг мати, яка б вже дуже давно не була О’Брайєном знана, перевірена та відхилена. Його розум ВМІЩУВАВ Вінстонів розум. Але у цьому випадку яким чином це могло би бути правдою, що О’Брайєн був божевільним? Це повинен бути він, Вінстон, тим хто був божевільним. О’Брайєн спинився та поглянув донизу на нього. Його голос став суворим знову.
“Не вигадуй, що ти зможеш врятувати себе, Вінстоне, хай там як цілковито і повністю ти здасися нам. Жоден з тих хто одного разу збився зі шляху ніколи не щадиться. І навіть якщо ми оберемо дозволити тобі прожити природній термін твого життя, ти все одно ніколи не зможеш врятуватися втечею від нас. Усе що відбудеться з тобою тут є довічним. Зрозумій це заздалегідь. Ми повалимо тебе вщент до такої точки від якої немає жодного вороття. З тобою відбудуться такі речі від яких ти не зможеш відновитися, навіть якщо ти проживеш тисячу років. Ніколи більше ти не зможеш бути здатним на звичайні людські почуття. Геть усе буде вщент мертвим всередині тебе. Ніколи більше ти не зможеш бути здатним на кохання, або дружбу, або насолоду від життя, або сміх, або цікавість, або хоробрість, або щирість і цілісність. Ти будеш порожнечею. Ми вичавимо тебе напусто, а потім ми вкрай сповнимо тебе нами.”
Він спинився і подав знак тому чоловіку у білому халаті. Вінстон усвідомив,що якусь важезну штуку, якийсь апарат було присунуто у місце позаду його голови. О’Брайєн всівся збоку біля його ліжка, так що його обличчя було майже на одному рівні з Вінстоновим.
“Три тисячі,” – сказав він, промовляючи над головою Вінстона до того чоловіка у білому халаті.
Дві м’якенькі подушечки, які відчувалися трохи вологими, затисли себе на скронях Вінстона. Він занепав духом. Зараз настане біль, новий різновид болю. О’Брайєн поклав долоню заспокійливо, майже доброзичливо, на його.
“Цього разу це не буде боляче,” – сказав він – “Тримай твої очі зафіксованими на моїх.”
Цієї миті відбувся спустошливий вибух, або щось дуже схоже на вибух, проте він був не певен чи був при цьому хоч якийсь шум. При цьому безсумнівно відбувся осліплюючий спалах світла. Вінстону не було боляче, лише покірно повалено у прострацію. Хоча він вже лежав на своїй спині коли ця річ відбулася, він мав дивне відчуття що його було вбито у це положення. Приголомшливий, жахаюче безболісний удар вщент випростав його. Також щось відбулося всередині його голови. Як тільки його очі відновили свій фокус він пригадав хто він був, та де він був, і упізнав те обличчя що пильно дивилося у його власне; але десь або деінде там була величезна пляма порожнечі, так неначе цілий шмат було забрано геть з його мозку.
“Це було не в останнє,” – сказав О’Брайєн – “Дивись на мене у очі. З якою країною Океанія є у стані війни?”
Вінстон думав. Він знав що мається на увазі під Океанією і те що власне він був громадянином Океанії. Він також пригадав Євразію та Східазію; але хто був у війні з ким він не знав. Фактично він не усвідомлював, що якась війна відбувається.
“Я не пам’ятаю.”
“Океанія у стані війни зі Східазією. Тепер ти пригадуєш це?”
“Так.”
“Океанія завжди була у стані війни зі Східазією. Від самого початку твого життя, від самого початку Партії, від самого початку історії, ця війна продовжується без жодної перерви, завжди одна й та сама війна. Ти пригадуєш це?”
“Так.”
“Одинадцять років тому ти створив легенду про трьох чоловіків яких було засуджено на смерть за зраду. Ти удавав, що ти бачив шматок паперу який доводив їхню невинуватість. Жодного такого шматку паперу ніколи не існувало. Ти вигадав це, а пізніше ти виріс до віри у це. Тепер ти пригадуєш ту конкретну мить якої ти вперше вигадав це. Ти пригадуєш це?”
“Так.”
“Просто зараз я показував тобі пальці своєї долоні. Ти бачив п’ять пальців. Ти пригадуєш це?”
“Так.”
О’Брайєн виставив пальці своєї лівої долоні, з прихованим великим пальцем.
“Тут п’ять пальців. Чи ти бачиш п’ять пальців?”
“Так.”
І він дійсно бачив їх, якоїсь швидкоплинної миті, перш ніж ці декорації його розуму змінилися. Він бачив п’ять пальців, і при цьому не було жодного спотворення. Потім усе стало нормальним знову, і той старий страх, та ненависть, і та зніяковілість юрмлячись протислися назад знову. Але при цьому була мить – він не знав як довго, тридцять секунд, можливо – світозорої безсумнівної певності, коли кожне нове вказівне припущення О’Брайєна вщент заповнювало пляму порожнечі і перетворювалося на абсолютну істину, і коли два плюс два могло дорівнювати три так само легко як і п’ять, якщо це було тим що було потрібно. Це все поблякло, але перш ніж О’Брайєн опустив свою долоню; але проте він не міг перезахопити це, він міг пам’ятати це, як хтось пам’ятає яскраво жвавий досвід певного періоду свого життя коли він був фактично іншою особистістю.
“Тепер ти бачиш,” – сказав О’Брайєн – “що це можливо у будь-яких випадках.”
“Так.” – відповів Вінстон.
О’Брайєн підвівся із аурою задоволення. Зліва від нього Вінстон бачив того чоловіка у білому халаті,який відкривав ампулу і наповнював ємність шприцу. О’Брайєн обернувся до Вінстона із посмішкою. У майже тій своїй старій манері він поправив окуляри на своєму носі.
“Чи ти пам’ятаєш написане у твоєму щоденнику,” – сказав він – “що не має значення чи був я другом або ворогом, відтоді як я став принаймні особистістю яка здатна зрозуміти тебе та з якою ти міг порозмовляти? Ти був правий. Я насолоджувався розмовляючи з тобою. Твій розум закликає до мене. Він подібний до мого власного розуму за виключенням того, що тобі трапилося бути божевільним. Перш ніж ми доведемо цю сесію до кінця ти можеш задати мені декілька питань, якщо ти цього бажаєш.”
“Будь-яке питання яке я забажаю?”
“Будь-яке.” – Він побачив, що очі Вінстона були прикуті до циферблату – “Він вимкнений. Яке твоє перше питання?”
“Що ви зробили з Джулією?” – запитав Вінстон.
О’Брайєн знову посміхнувся. “Вона зрадила тебе, Вінстоне. Негайно – нестримно. Я дуже рідко бачив аби хтось так миттєво і відразу переходив на наш бік. Ти заледве упізнаєш її, якщо ти її побачиш. Уся її бунтівливість, її хитрість, її дурничкуватість, її бруднодумність – геть усе було вщент випалено з неї. Це було досконале перетворення, хрестоматійний випадок.”
“Ви катували її?”
О’Брайєн лишив це без відповіді. “Наступне питання,” – сказав він.
“Чи Старший Брат існує?”
“Звичайно ж він існує. Партія існує. Старший Брат це уособлення Партії.”
“Чи він існує у такий же самий триб як і я існую?”
“Ти не існуєш,” – відповів О’Брайєн.
Ще раз те відчуття безпорадності люто огорнуло його. Він знав, або він міг уявити собі, усі ті аргументи які доводили його власне неіснування; але вони були безглуздям, вони були лише грою слів. Хіба це твердження – “Ти не існуєш” – не містить логічної безглуздості? Але який сенс був у тому аби казати так? Його розум всох доки він думав про цю безвідповідність, божевільні аргументи якими О’Брайєн міг знищити його.
“Я думаю я існую,” – виснажено сказав він – “Я свідомий моєї власної ідентичності. Я був народжений і я помру. Я маю руки та ноги. Я займаю специфічну точку у просторі. У цьому розумінні, Старший Брат існує?”
“Це все цілком неважливо. Він існує.”
“Чи Старший Брат коли-небудь помре?”
“Звичайно ж ні. Як він може померти? Наступне питання.”
“Чи Братерство насправді існує?”
“Цього,Вінстоне,ти ніколи не дізнаєшся. Якщо ми оберемо відправити тебе на волю коли ми закінчимо з тобою, і навіть якщо ти доживеш до дев’яноста років, то ти все ще ніколи не зможеш дізнатися яка саме відповідь на це питання Так або Ні. Допоки ти живеш це буде нерозгаданою загадкою у твоєму розумі.”
Вінстон лежав безмовно. Його груди здіймалися та спадали трохи швидше. Він все ще не запитав саме того питання, що прийшло йому на думку найпершим. Він має запитати це, а проте це було так наче його язик не може вимовити це. При цьому тінь втіхи промайнула на обличчі О’Брайєна. Навіть його окуляри здавалося несли в собі сяйво іронії. Він знає, зненацька подумав Вінстон, він знає, що я збираюся запитати! Під час цієї думки саме ці слова й вибухнули з нього:
“Що такого у Кімнаті 101?”
Вираз обличчя О’Брайєна не змінився. Він сухо відповів:
“Ти знаєш що такого у Кімнаті 101, Вінстоне. Усі знають що такого у Кімнаті 101.”
Він підняв палець до того чоловіка у білому халаті. Вочевидь ця сесія добігла кінця. Голка різко увійшла у Вінстонову руку. Він занурився майже відразу у глибокий сон.
Глава 3
“Є три стадії у твоїй реінтеграції,” – сказав О’Брайєн – “Це вивчення, це розуміння, і це прийняття. Вже час для тебе увійти у цю другу стадію.”
Як і завжди, Вінстон лежав плиском на своїй спині. Але останнім часом його кріплення були не такими щільними. Вони все ще приковували його до ліжка, але він міг трохи рухати коліном і міг повертати голову з боку в бік, та піднімати свої руки від ліктя. Той циферблат, також, почав здаватися менш жахливим. Він міг уникати його раптового болю якщо був достатньо спритно кмітливим : це ставалося головним чином коли він виказував тупість і при цьому О’Брайєн натискав важеля. Іноді вони проходили крізь цілу сесію без використання циферблату. Він не міг пригадати як багато сесій вже було. Увесь цей процес здавалося розтягнувся у довжелезний, невизначений час – тижні,можливо – а проміжки між цими сесіями могли іноді бути днями, а іноді лише годиною або двома.
“Доки ти тут лежав,” – сказав О’Брайєн – “ти мав часто гадати – ти навіть запитував мене про це – чому Міністерство Любові має витрачати так багато часу та клопоту на тебе. А коли ти був вільним ти ламав голову над цим,що по суті є тим самим питанням. Ти можеш охопити механіку того Суспільства у якому ти живеш, але не його приховані рушії. Чи ти пам’ятаєш написане у твоєму щоденнику – “Я розумію ЯК: Я не розумію ЧОМУ”? Це сталося коли ти думав про “чому”, тоді ти засумнівався у своєму власному здоровому глузді. Ти прочитав ЦЮ КНИГУ, книгу Гольдштейна, або частину її принаймні. Хіба вона сказала тобі щось чого ти вже не знав?”
“Ти читав її?” – запитав Вінстон.
“Я написав її. Краще сказати, я співробітничав у її написанні. Жодна книга не виготовляється індивідуально, як ти знаєш.”
“Це правда, що у ній сказано?”
“У описі, так.Та програма яка у ній сформульована це безглуздя. Це потаємне накопичення знань – поступове поширення просвіти – в остаточному підсумку пролетарське повстання – повалення Партії. Ти передбачив сам себе у тому, що в ній буде сказано. Це все безглуздя. Пролетарії ніколи не повстануть, ні через тисячу років ні через мільйон. Вони не в змозі. Я не маю пояснювати тобі причину цього : ти вже її знаєш. Якщо ти коли-небудь й плекав будь-які мрії про збройне повстання, то ти мусиш відмовитися від них. Немає жодного такого способу у який цю Партію може бути повалено. Дане правління Партії є довічним. Зроби це відправним пунктом твоїх думок.”
Він підійшов ближче до його ліжка. “Довічним!” – повторив він – “А зараз давай-но ми повернемося до питань “чому” і “як”. Ти розумієш досить добре ЯК ця Партія втримує себе при владі. Тепер скажи мені ЧОМУ ми тримаємося за владу. Що є нашим рушієм? Чому ми повинні жадати влади? Ну ж бо, кажи,” – додав він оскільки Вінстон зберігав мовчання.
Незважаючи на це Вінстон нічого не казав хвилину або дві. Відчуття втоми вкрай сповнило його. Той тьмяний, божевільний відблиск ентузіазму знову повернувся на обличчя О’Брайєна. Він знав заздалегідь що О’Брайєн може сказати. Що ця Партія не шукає влади для своїх власних цілей, але виключно лише задля блага більшості. Вона домагається влади тому що люди у переважній більшості були морально нестійкими, боягузливими та легкодухими істотами які не в змозі витримати волі чи лику істини, та повинні бути керованими згори і систематично обманюваними іншими які були сильнішими ніж власне вони. Про те, що даний наріжний вибір людства лежить між волею та щастям, і що, для переважної більшості людства, щастя було кращим. Що ця Партія є вічним захисником слабких, щиро відданою ідеї сектою що чинить зло заради того аби добро могло настати, жертвуючи своїм власним щастям заради щастя інших. Найжахливішою річчю, подумав Вінстон, найжахливішою річчю було те, що коли О’Брайєн скаже таке він буде вірити у це. Ти можеш бачити це у його обличчі. О’Брайєн знав геть усе. У тисячу разів краще ніж Вінстон він знав на що цей світ був насправді схожий, у яких деградації та виродженні ці маси людських істот живуть і за допомогою якої брехні та варварської жорстокості ця Партія втримує їх там. Він розумів усе це, зважував усе це, і це не давало жодної різниці: усе було виправдано за допомогою даної кінцевої мети. Що ти в змозі зробити, подумав Вінстон, супроти цього божевільного який є більш розумним ніж власне ти, який щиро вислуховує твої аргументи і потім просто наполягає на своєму божевіллі?
“Ви правите нами задля нашого ж власного блага,” – немічно сказав він – “Ви вірите у те, що людські істоти не є гідними володіти собою, і внаслідок цього…”
Він здригнувся і майже заволав. Жало болю вистрелило крізь усе його тіло. О’Брайєн натиснув важіль циферблату до тридцяти п’яти.
“Це було тупо, Вінстоне,дуже тупо!” – сказав він – “Ти набагато краще обізнаний аби казати речі на зразок цієї.”
Він повернув важіль назад та продовжив:
“Зараз я скажу тобі Відповідь на моє питання. Вона ось у чому, ця Партія домагається влади цілком та єдино лише задля власне неї. Ми не зацікавлені благом для інших; ми зацікавлені винятково і лише владою. Не добробутом, розкошами, довгим життям чи щастям : лише владою, абсолютною владою. Що таке абсолютна влада ти зрозумієш за мить. Ми відрізняємося від усіх тих олігархій минулого, у тому що ми знаємо що ми робимо. Усі ті інші, навіть ті які були дуже подібні до нас, були боягузами та лицемірами. Німецькі Наці та Російські Комуністи підійшли дуже близько до нас у своїх методах, але вони ніколи не мали тієї хоробрості визнати свої власні рушії. Вони вдавали, можливо вони навіть вірили, що вони захоплюють владу проти власної волі і на обмежений час, і просто відразу ж за рогом там простирається вирій де людські істоти будуть вільними та рівними. Ми зовсім не такі. Ми знаємо що ніхто й ніколи не захоплює владу лише з тим наміром аби відмовитися і повернути її. Влада це не засіб, а кінцева мета. Ніхто не встановлює диктатуру аби гарантувати і оберігати революцію; ніхто не створює революції аби встановити диктатуру. Об’єктом гонінь є гоніння. Об’єктом тортур є тортури. Об’єктом влади є влада. А зараз чи ти починаєш розуміти мене?”
Вінстон був вражений, так само як він був вражений і до цього, тією стомленістю обличчя О’Брайєна. Воно було сильним, м’язистим та брутальним, воно було сповнене інтелекту і певного роду контрольованої пристрасті перед яким він відчував себе безпорадним; але воно було стомленим. На ньому були мішки під очима, обвисла шкіра на вилицях. О’Брайєн схилився над ним, навмисно та свідомо підносячи це зношене обличчя ближче.
“Ти думаєш,” – сказав він – “що моє обличчя старе та втомлене. Ти думаєш що я кажу про владу, а проте я навіть не здатен запобігти цьому занепаду свого власного тіла. Хіба ти не в змозі зрозуміти, Вінстоне, що це особисте є лише клітиною? Ця втома даної клітини є тою життєдайною силою усього цього організму. Хіба ти помираєш коли ти підстригаєш свої нігті?”
Він відвернувся від його ліжка і знову почав неквапливо крокувати вперед та назад, з однією рукою у своїй кишені.
“Ми є жерцями влади,” – сказав він – “Бог це влада. Але даної миті влада є лише словом, оскільки це має відношення до тебе. Вже час тобі дійти висновку щодо певної ідеї того, що ж таке влада. Найперша річ яку ти повинен усвідомити у тому, що влада є колективною. Особистість має владу лише настільки наскільки вона відмовляється бути особистістю. Ти ж знаєш це гасло Партії : “Воля це Рабство”. Чи спадало тобі коли-небудь на думку що воно є оборотним? Рабство це воля. Наодинці – вільний – така людська істота є завжди переможеною. Це повинно бути так, оскільки кожна людська істота є приреченою на смерть,що є тою найбільшою з усіх її вад. Але якщо вона в змозі стати досконалою, цілковито покірною, якщо вона в змозі врятуватися втечею від своєї ідентичності, якщо вона в змозі поєднати себе з Партією так щоб можна було сказати вона Є Партією, тоді вона стає всемогутньою та невмирущою. Друга річ яку ти маєш усвідомити є у тому що влада це влада над людськими істотами. Над тілом – але, головним чином, над розумом. Влада над матерією – об’єктивною зовнішньою дійсністю, як ти міг називати її – є неважливою. Наш контроль над матерією вже є абсолютним.”
На мить Вінстон проігнорував циферблат. Він зробив брутальну натугу підвести себе у сидяче положення, і все що йому вдалося так це лише болюче смикнути своє тіло.
“Але яким чином ви в змозі контролювати матерію?” – вибухнув він – “Ви навіть не контролюєте клімат або закон гравітації. А ще є хвороби, біль, смерть…”
О’Брайєн змусив принишкнути його за допомогою руху своєї долоні. “Ми контролюємо матерію тому що ми контролюємо розум. Дійсність це те,що всередині черепу. Ти вивчиш це поступово, Вінстоне. При цьому немає нічого чого б ми не були в змозі зробити. Невидимість, левітація – будь-що. Я можу пропливти над цією підлогою наче мильна бульбашка якщо я тільки забажаю цього. Я не бажаю цього, оскільки Партія не бажає цього. Ти повинен позбавитися цих ідей з дев’ятнадцятого сторіччя про ті закони Природи. Ми створюємо ці закони Природи.”
“Але ви не створюєте! Ви навіть не є володарями цієї планети. А як щодо Євразії та Східазії? Ви ж ще не завоювали їх.”
“Неважливо. Ми завоюємо їх коли це буде нам зручно. А якщо ми навіть і не зробимо цього, то яку різницю це може створити? Ми в змозі стерти їх геть із буття. Океанія це і є Світ.”
“Але власне цей світ є лише дещицею тліну. А людина є крихітною – безпорадною! Як давно вона прийшла у буття? Мільйони років Земля була незаселеною.”
“Безглуздя. Земля така ж стара як і ми, не старша. Яким чином вона може бути старшою? Нічого не існує окрім як у людській свідомості.”
“Але гори сповнені кісток вимерлих тварин – мамонтів, мастодонтів та величезних рептилій які жили тут значно задовго до того як про людину взагалі почули.”
“Ти коли-небудь бачив ці кістки,Вінстоне? Звичайно ж ні. Біологи з дев’ятнадцятого сторіччя вигадали їх. До людини не було нічого. Після людини, якщо вона зможе добігти кінця, нічого бути не може. Ззовні людини немає нічого.”
“Але ж цілий всесвіт є ззовні нас. Поглянь на зірки! Деякі з них у мільйонах світлових років від нас. Вони є поза нашою досяжністю назавжди.”
“Що є цими зірками?” – сказав О’Брайєн байдуже – “Вони є шматочками вогню на відстані декількох кілометрів. Ми в змозі досягти їх, якщо ми забажаємо цього. Або ми в змозі просто стерти їх геть. Земля це центр всесвіту. Сонце та всі ці зірки обертаються навколо неї.”
Вінстон зробив ще один конвульсивний рух. Цього разу він нічого не сказав. О’Брайєн продовжував так наче відповідаючи на сказане заперечення :
“Для деяких цілей, звичайно ж, це не є правдою. Коли ми пливемо океаном, або коли ми прогнозуємо затемнення, ми часто знаходимо це зручним допускати що Земля обертається навколо Сонця і що ці зірки знаходяться у багатьох мільйонах кілометрів від нас. Але що з того? Чи ти гадаєш що це поза нашими можливостями – створити подвійну систему астрономії? Зірки можуть бути близькими чи віддаленими,залежно від того якими ми потребуємо їх. Чи ти гадаєш що наші математики нерівня цьому? Чи ти забув двоєдумство?”
Вінстон глибше втиснувся у своє ліжко. Щоб він не сказав,негайна перекручена відповідь відразу ж розтрощувала вщент його немов би кийок. А проте він знав, він ЗНАВ, що саме він був правий. Це вірування що нічого не існує ззовні нашого власного розуму – обов’язково повинен бути якийсь спосіб продемонструвати що це є хибою? Хіба це не було викрито і доведено вже дуже давно як хибний погляд, як софістика? Для цього навіть була назва, яку він забув. Тьмяна посмішка смикнула куточки рота О’Брайєна, коли він дивився донизу на нього.
“Я вже казав тобі, Вінстоне,” – сказав він – “що метафізика це не найсильніша твоя риса. Те слово яке ти намагаєшся пригадати це соліпсизм. Але ти помиляєшся. Це не соліпсизм. Колективний соліпсизм, якщо це тобі до вподоби. Але це особливе,відмінне явище: фактично, протилежне явище. Усе це лише відступ від теми,” – додав він вже іншим тоном – “Справжня влада, та влада за яку ми боремося і вдень, і вночі, не є владою над речами,але над людьми.” Він спинився, і на мить знову набув своєї аури наставника, що розпитує багатообіцяючого учня: “Яким чином одна людина доводить своє право на владу над іншою, Вінстоне?”
Вінстон задумався. “Змушуючи її страждати,” – сказав він.
“Саме так. Змушуючи її страждати. Покірність не є достатньою. Якщо вона не страждає, то яким чином ти можеш бути певним, що вона кориться твоїй волі, а не своїй власній? Влада полягає у завданні болю та приниження. Влада полягає у роздиранні людського розуму на шматки і у складанні їх знову разом у нових формах необхідних твоєму власному вибору. Чи ти починаєш бачити, тоді, якого роду світ ми створюємо? Він є цілковито точною протилежністю тих тупих гедоністичних Утопій, які собі уявляли ті старі реформатори. Світ страху, віроломної зради та мук, світ наруги та перебування під наругою, світ який буде ставати не менше але БІЛЬШЕ нещадним кожного разу коли він вдосконалює себе. Прогрес у нашому світі буде прогресом, що рухається до більшого болю. Ті старі цивілізації проголошували, що вони засновані на коханні або справедливості. Наша заснована на ненависті. У нашому світі не буде жодних емоцій окрім страху, люті, переможного тріумфу та самознищення. Усе решту ми знищимо – геть усе. Ми вже зламали ту звичку думати яка вижила від початку Революції. Ми розрізали ту сполучну ланку між дитиною та батьками, і між чоловіком і чоловіком, і між чоловіком і жінкою. Ніхто, жоден вже більше не насмілиться довіряти дружині, чи то дитині,чи то другу. Але у майбутньому там не буде жодних дружин і жодних друзів. Дітей будуть забирати від їх матерів при народженні, як хтось забирає яйця від квочки. Статевий інстинкт буде вщент викоренено. Породження буде лише щорічною формальністю неначе поновлення продовольчої картки. Ми вщент винищимо оргазм. Наші неврологи саме працюють над цим зараз. При цьому не буде жодної вірності, окрім вірності до Партії. При цьому не буде жодної любові, окрім любові до Старшого Брату. При цьому не буде жодного сміху, окрім сміху переможного тріумфу над розгромленим ворогом. При цьому не буде жодного мистецтва, жодної літератури, жодної науки. Коли ми станемо всемогутніми ми вже більше не матимемо жодної потреби у науці. При цьому не буде жодної різниці поміж красою та потворністю. При цьому не буде жодної цікавості, жодного задоволення від перебігу життя. Геть усі конкуруючі насолоди буде винищено. Але завжди – не забувай цього, Вінстоне – завжди буде ця інтоксикація владою,яка постійно зростає і постійно загострюється. Завжди, будь-якої миті, при цьому буде цей глибоко радісний жах перемоги, це відчуття розтоптування ворога який є безпорадним. Якщо ти жадаєш побачити картину майбутнього, то уяви чобіт, що чавить людське обличчя – вічно.”
Він спинився наче очікуючи, що Вінстон заговорить. Вінстон намагався знову глибше втиснутися у цю поверхню свого ліжка. Він нічого не міг сказати. Його серце здавалося вщент захололо. О’Брайєн продовжував:
“І пам’ятай, що це є вічним. Це обличчя завжди буде там аби бути розчавленим. Той єретик, той ворог суспільства, завжди буде там, так щоб він міг бути переможеним та приниженим знову. Усе що ти переніс відтоді як ти потрапив до наших рук – усе це буде продовжуватися, і погіршуватися. Ці шпигунства, ці зради, ці арешти, ці тортури, ці страти, ці зникнення ніколи не будуть припинені. Це буде світ терору настільки ж наскільки й світ переможного тріумфу. Чим більше ця Партія стає могутньою,тим менше вона буде толерантною : чим слабша протидія, тим жорстокіший деспотизм. Гольдштейн та його єресі будуть жити вічно. Кожного дня, кожної миті, вони будуть переможені, дискредитовані, підняті на глум, зневажені, а проте вони завжди виживатимуть. Цю драму, що я її розігрував з тобою протягом семи років буде розіграно ще й ще знову, покоління за поколінням, завжди у більш майстерних та хитромудрих формах. Завжди ми матимемо Єретика тут цілковито у нашій ласці, волаючого від болю, зламаного, жалюгідного – а наприкінці абсолютно розкаяного, врятованого від самого себе, плазуючого до наших ніг за своєю власною доброю волею. І це є саме той світ який ми готуємо, Вінстоне. Світ перемоги за перемогою, тріумфу за тріумфом за тріумфом: нескінченого натискання, натискання, натискання на цей нерв влади. Ти вже починаєш, як я бачу, усвідомлювати на що буде схожий цей світ. Але наприкінці ти будеш більш ніж розуміти це. Ти приймеш це, радо вітатимеш це, станеш частиною цього.”
