Вінстон не знав чому Візерс був у немилості. Можливо це сталося через корупцію або некомпетентність. Можливо Старший Брат лише позбавився від аж занадто популярного підлеглого. Можливо Візерса або когось близького до нього запідозрили у єретичних нахилах. Або можливо – що найімовірніше за все – це явище просто трапилося тільки тому що чистки та випаровування це необхідна частина механізму державного управління. Єдиний справжній ключ до відповіді крився у словах “відг неособи”, які свідчили про те що Візерс вже мертвий. Ти не міг кожного разу бути певним , що саме це трапляється з людьми після арешту. Іноді їх звільняли та дозволяли залишатися на свободі приблизно на рік чи два перед тим як їх буде страчено. Дуже зрідка деяка особа яку ти вважав дуже давно померлою могла примарним чином наново з’явитися на якомусь публічному суді де він міг своїми свідченнями вплутати до цього ще сотні інших людей перед тим як він зникне, цього разу вже назавжди. Візерс, хай там як, був вже НЕОСОБОЮ. Він не існував : його ніколи не існувало. Вінстон вирішив що просто змінити до протилежного напряму промову Старшого Брата буде недостатньо. Було набагато краще пов’язати її з кимось повністю непов’язаним з оригінальним суб’єктом.
Він міг перетворити промову на звичайні викриття та публічний осуд зрадників та думкозлочинців, але це було занадто очевидно, крім того здобуття перемоги на фронті, або якийсь тріумф про перевиконання Дев’ятого Трирічного Плану, могли занадто ускладнити запис. Все що було необхідно так це шматочок чистої фантазії. Несподівано вона спалахнула у його розумі, готовий як є, образ вірного Товариша Оґілві, що нещодавно загинув у битві за героїчних обставин. Були деякі випадки коли Старший Брат присвячував свою Нагороду Дня на згадку про якогось скромного, пересічного та непримітного члена Партії чиї життя та смерть були гідним для наслідування прикладом. Сьогодні він міг вшанувати згадкою Товариша Оґілві. Це було цілковитою правдою що такої особи як Товариш Оґілві ніколи не існувало, але кілька друкованих рядків та двійко підробних фотографій могли швидко повернути його до буття.
Вінстон на мить замислився, потім присунув мовонот ближче до себе та почав диктувати у добре знайомому стилі Старшого Брату : у стилі одночасно військовому та педантичному, і , через виверт зі зверненнями із запитаннями та своїми ж негайними відповідями на них (“Який урок ми винесли з цього факту, товариші? Урок – який є також одним з фундаментальних принципів Інгсоцу – це” і т.д., і т.п.), який легко було зімітувати.
У віці трьох років Товариш Оґілві відмовився від усіх іграшок окрім барабану, напівавтоматичного пістолету та моделі гелікоптера. У шість років – на рік раніше через спеціально послаблені для цього правила – він приєднався до Шпигунів, у дев’ять він вже був керівником загону. У одинадцять він викрив свого дядька та проінформував Поліцію Думок після підслуханої розмови яка здалася йому такою, що має злочинні нахили. У сімнадцять він вже був районним організатором Молодшої Ліги Анті-Секс. У дев’ятнадцять він сконструював ручну гранату яку було прийнято на озброєння у Міністерстві Миру і якою він з першої ж спроби вбив тридцять одного Євразійського в’язня лише одним вибухом. У двадцять три він загинув у бою. Переслідуваний ворожими винищувачами під час польоту над Індійським океаном з вкрай важливими депешами, він обтяжив своє тіло прив’язавши до нього кулемет та стрибнув з гелікоптера у глибокі води разом з депешами та потонув – це кінець, сказав Старший Брат, на який не можливо дивитись без почуття заздрості. Старший Брат додав ще кілька зауважень про чистоту та цілеспрямованість життя Товариша Оґілві. Він був цілком непитущий та некурящий, не мав жодного відпочинку окрім як щоденної години у гімнастичному залі, та склав обітницю целібату, вірячи у те , що шлюб та опіка над родиною були несумісними з цілодобовою палкою відданістю до обов’язку. Він не мав жодних інших тем для розмов окрім як принципи Інгсоцу та жодних інших цілей у житті окрім як захист від Євразійського ворога та полювання і знищення шпигунів, саботажників, думкозлочинців, та загалом зрадників.
Вінстон дискутував сам із собою чи нагороджувати Товариша Оґілві Орденом за Видатні Заслуги : зрештою він вирішив не робити цього, адже це спричинить появу зайвих перехресних посилань.
Він ще раз зиркнув на свого суперника у протилежній кубікулі. Щось здавалося казало йому з цілковитою певністю, що Тіллотсон зараз зайнятий тією ж самою роботою що і він. Не було жодного способу дізнатися чию ж саме роботу буде схвалено та прийнято, але він відчував глибоке переконання що це буде саме його робота. Товариш Оґілві, якого ще навіть годину тому важко було уявити, зараз став фактом. Йому видалося дуже курйозним що ти міг створити мертву людину, але тільки не живу. Товариш Оґілві, який ніколи не існував у теперішньому, тепер існував у минулому, і коли-небудь коли акт підробки буде забутий, він міг почати існувати так само достовірно і маючи такі ж докази на це як і Карл Великий або Юлій Цезар.
Глава 5
У буфеті з низькою стелею, що розташовувався глибоко у підвальному приміщенні, черга за ланчем повільно сіпалася уперед. Приміщення вже було вщент забите та до нестями галасливе. Крізь прилавкові ґрати струменіла пара від борщу з прокислим металевим присмаком, що його не зміг перебороти навіть усюдисущий амбре джину Перемога. У дальньому кінці зали був невеличкий бар, лише діра у стіні, де можна було купити джин по десять центів за велику чарку.
“Якраз та людина яку я і шукав” – сказав голос позаду Вінстона.
Він обернувся. Це був його друг Саймі, що працював у Відділі Досліджень. Можливо “друг” це не зовсім правильне слово. У наші дні ти не мав друзів, ти мав товаришів : але були деякі товариші чиє товариство було трохи приємніше ніж решти. Саймі був філологом, спеціалістом з Новосуржу. Фактично, він був одним з величезної команди експертів, що були залучені зараз до укладання Одинадцятого Видання Словника з Новосуржу. Він був крихітною істотою, навіть менший за Вінстона, з темним волоссям та з великими, випнутими очима, водночас скорботними та глузливими, які здавалося ретельно вивчають твоє обличчя доки він говорить до тебе.
“Я хотів запитати у тебе чи не маєш ти зайвого леза для бритви,” – сказав він.
“Жодного!” – сказав Вінстон з якоюсь винуватою поспішністю – “Я обшукав геть скрізь та усюди. Здається, що їх більше ніде немає.”
Усі постійно запитували про леза для бритви. Насправді ж він мав два невикористаних леза для бритви, які свого часу таємно відклав прозапас. Впродовж останніх місяців на них був лютий дефіцит. Будь якої миті, з непохитною регулярністю, який-небудь побутово-необхідний товар зникав з полиць Партійних магазинів. Іноді це були ґудзики , іноді це була вовняна штопка, іноді це були шнурки для черевиків : зараз це були леза для бритви. Ти міг дістати їх лише у один єдиний спосіб, якщо взагалі міг, виклянчивши більш менш крадькома на “вільному” ринку.
“Я вже використовую одне й те саме лезо більш ніж шість тижнів,” – брехливо додав він.
Черга ще раз сіпнулася уперед. Коли вони знову спинилися, він знову повернувся обличчям до Саймі. Кожен з них узяв слизьку та засалену металеву тацю з купи, що була у кінці прилавку.
“Чи ти ходив учора, щоб подивитися на повішення полонених?” – сказав Саймі.
“Я працював” – байдуже сказав Вінстон – “Я ще побачу це під час кіносеансу, я так вважаю.”
“Дуже нерівноцінна заміна” – сказав Саймі.
Його глузливі та дражливі оченята блукали по обличчю Вінстона. “Я знаю” – здавалося казали його очі – “Я бачу тебе наскрізь. Я знаю дуже добре чому ти не пішов подивитися як вішають полонених.” У свій інтелектуальний триб, Саймі був уїдливо отруйним ортодоксом. Він міг говорити з відразливим зловтішним задоволенням про гелікоптерні рейди на ворожі селища, та суди і зізнання думкозлочинців, про страти у підвалах Міністерства Любові. Розмовляючи з ним здебільшого треба було уникати таких тем для розмов та нав’язувати йому, якщо це можливо, розмову про технічні особливості Новосуржу, у яких він був знаним авторитетом і які його дуже цікавили. Вінстон повернув свою голову трохи убік, щоб уникнути буравливо допитливого погляду великих темних очей.
“Це було гарне повішення,” – сказав, поринувши у спогади, Саймі – “Я вважаю, що зв’язування ніг тільки псує загальне враження. Мені подобається коли вони брикаються. А найбільше, у кінці, коли їх язик висолоплюється назовні та синіє – достатньо яскраво синіє. Ця деталь це наче одкровення для мене.”
“Настпнй, будь ласка!” – прогорлав пролетар(або ж просто прол) у білому фартуці з черпаком у руках.
Вінстон та Саймі просунули свої таці попід ґратами. На кожну з яких поспішно вивалили нормований ланч – металеву бляшану миску рожево-сірого борщу, скибку хлібу, кубик сиру, кухоль чорної кави Перемога та одну таблетку сахарину.
“Ось там є столик під телезахистом,” – сказав Саймі – “Давай ще джину візьмемо по дорозі.”
Джин був поданий їм у китайських кухлях без ручок. Вони пройшли крізь заюрмлене приміщення та поклали свої таці на стіл з металевою поверхнею, з одного боку якого хтось залишив калюжу борщу, брудне та мерзенне місиво що нагадувало та викликало блювоту. Вінстон узяв свій кухоль джину, спинившись на хвильку щоб зібратись до купи, та проковтнув маслянисту на смак речовину. Коли він змахнув сльози зі своїх очей, то несподівано зрозумів що голодний. Він почав поглинати повні ложки борщу, які, не дивлячись на те що він був дуже ріденький загалом, містили кубики губчастої рожевої гидоти що швидше за все була приготованим м’ясом. Жоден з них не розмовляв доки вони спустошували свої бляшані миски. За столиком зліва та трохи позаду від Вінстона хтось дуже швидко та безперервно говорив, шорстко та терпко бубонячи майже так само як крякає качка, пробиваючись навіть крізь гамір приміщення.
“Як просувається провадження Словника?” – сказав Вінстон, підвищивши голос щоб перекричати гамір.
“Повільно,” – сказав Саймі – “Я зараз на прикметниках. Це дивовижно.”
Він миттєво посвітлішав при згадці про Новосурж. Він відклав свою бляшану миску убік, узяв скибку хліба у одну свою тендітну руку і сир у іншу, та нахилився трохи уперед над столом, щоб можна було розмовляти не кричачи при цьому.
“Одинадцяте Видання це остаточне видання,” – сказав він. “Ми надаємо мові її кінцевої форми – форми на яку вона перетвориться коли ніхто не буде розмовляти інакше. Коли ми закінчимо з цим, то люди на кшталт тебе змушені будуть вивчати її заново. Ти вважаєш, що я занадто зухвало кажу, що нашим головним завданням є впровадження нових слів. Анітрохи! Ми знищуємо слова – десятки слів, сотні слів, кожного дня. Ми вирубуємо мову до кісток. Одинадцяте Видання до 2050го року не буде містити жодного слова що було б застарілим та старомодним.”
Він жадібно вгризався у свій хліб та ковтав з набитим ротом, а потім продовжував розмовляти з якоюсь педантичною пристрастю. Його худорляве темне обличчя стало живим та жвавим, його очі втратили свій глузливий вираз та виросли до майже мрійливих.
“Це прекрасна річ, знищення слів. Звісно, найбільш збитковим тягарем є дієслова та прикметники, але ще є сотні іменників від яких теж треба добряче позбавитися. Це не тільки синоніми; також це й антоніми. Зрештою, яке виправдання має слово яке лише просто є протилежністю до якогось іншого слова? Будь-яке слово містить протилежність власне у собі. От хоч узяти, наприклад, “добрий”. Якщо вже є таке слово як “добрий”, нащо ж тоді потрібно таке слово як “поганий”? “Недобрий” якнайліпше підійде – ба навіть буде краще, оскільки це цілковито точна протилежність на відміну від того іншого слова. Або знову ж таки, якщо тобі потрібна посилена версія слова “добрий”, який сенс у використанні цілої веренви тьмяних та цілком непридатних слів на кшталт “чудовий” та “відмінний” і решти з них? “Плюсдобрий” повністю розкриває зміст, або “подвійноплюсдобрий” якщо тобі все ще потрібно щось сильніше. Звичайно ж ми вже використовуємо ці форми, але у остаточній версії Новосуржу не буде нічого крім цього. Наприкінці усі поняття “доброго” або “поганого” можна буде розкрити за допомогою лише шести слів – а насправді, лише одного слова. Хіба ти не бачиш краси всього цього, Вінстоне? Це звісно повністю та цілковито ідея СБ,” – додав він запізніле пояснення.
Щось на зразок прісної, нудотної та запальної напруги промайнуло на обличчі Вінстона при згадці про Старшого Брата. Незважаючи на це Саймі негайно визначив безсумнівну нестачу ентузіазму.
“Ти не цінуєш по-справжньому Новосуржу, Вінстоне,” – майже сумно сказав він. “Навіть коли ти пишеш за його допомогою, то все одно думаєш на Старосуржі. Я випадково прочитав деякі з твоїх робіт, що ти їх написав у “Часописі”. Вони достатньо непогані, але це лише переклади. У своєму серці ти все ще невідривно надаєш перевагу Старосуржу, з усією його пустопорожністю та непотрібністю відтінків форм значення. Хіба ти не здатен відчути усю красу знищення слів. Чи знаєш ти, що Новосурж це єдина мова у світі чий словник постійно зменшується?”
Вінстон звісно знав про це. Він посміхнувся, як він сподівався на знак симпатії, не довіривши собі розмову про це. Саймі відкусив ще один шматок від чорного хлібу, швиденько прожував його та продовжив :
“Хіба ти не бачиш, що головною метою Новосуржу є звуження меж думок? Врешті решт ми зробимо думкозлочини цілком неможливими, оскільки вже не буде слів на яких їх можна висловити. Кожне поняття яке тільки потрібно, можна буде висловити лише одним словом, і його значення буде суворо окреслено та усі його додаткові та допоміжні значення буде стерто та забуто. Ми вже, у Одинадцятому Виданні, не далеко від мети. Але цей процес все ще буде достатньо довго тривати навіть після твоєї та моєї смерті. Щороку все менше слів буде лишатися і межі свідомості постійно ставатимуть дедалі вужчими. Навіть зараз, звісно, не має жодного виправдання або прощення здійсненню думкозлочину. Це лише питання самодисципліни та контролю реальності. Але насамкінець ми не потребуватимемо навіть цього. Революцію буде завершено коли мова стане досконалою. Новосурж це Інгсоц та Інгсоц це Новосурж,” – додав він з якимось містичним задоволенням. “Чи спадало тобі колись на думку, Вінстоне, що у 2050му році та набагато пізніше, не буде жодної людської істоти яка б зрозуміла нашу теперішню розмову?”
“Окрім …” – вагаючись почав було Вінстон, але спинився.
Це вже було на кінчику його язика,щоб сказати “Окрім пролів” , але він спинив себе, бо не був цілком певен що у цьому вислові немає нічого якимось чином неортодоксального. Саймі, хай там як, інтуїтивно здогадався про що він хотів сказати.
“Проли це не людські істоти,” – сказав він безтурботно. “До 2050го року,якщо не раніше, усе справжнє знання Старосуржу швидше за все зникне. Усю літературу минулого буде знищено. Чосер, Шекспір, Мільтон, Байрон – усі вони будуть існувати лише у версіях Новосуржу, не лише змінені на щось інше, а насправді змінені у щось протилежне до того чим вони зазвичай були. Навіть літературу Партії буде змінено. Навіть гасла зміняться. Як можна скласти гасло на зразок “воля це рабство” коли власне поняття волі буде знищено? Уся атмосфера думок буде геть інакшою. Фактично не буде жодних думок, у тому сенсі як ми їх розуміємо зараз. Ортодоксальність означає не думати – не мати потреби в думках. Ортодоксальність – це несвідомість.”
Одного з цих днів, подумав Вінстон з несподівано глибокою певністю, Саймі буде випаровано. Він занадто розумний. Він бачить усе занадто чітко і каже занадто відверто. Партії не подобаються такі люди. Одного дня він просто зникне. Це написано на його обличчі.
Вінстон закінчив зі своїми хлібом та сиром. Він повернувся трохи вбік на своєму стільці, щоб випити свій кухоль чорної кави. За столиком зліва від нього чоловік зі скрипучим та різким голосом все ще продовжував безжально промовляти. Молода жінка, що можливо була його секретаркою, і яка сиділа спиною до Вінстона, слухала його та здавалося палко погоджувалася з усім щоб він не сказав. Час від часу Вінстон вловлював репліки на зразок “Я вважаю ви цілком праві, Я повністю з вами згодна” , сказані молодим та схоже дурникуватим жіночим голосом. Але інший голос не замовкав ані на мить, навіть тоді коли ця дівчина говорила. Вінстон знав цього чоловіка в обличчя, однак він нічого не знав власне про нього окрім того, що він займає якусь дуже важливу посаду у Відділі Фікцій. Він був чоловіком приблизно тридцяти років, з м’язистою горлянкою та величезним, дуже жвавим ротом. Його голова була трохи відкинута назад, і через кут під яким він сидів, його окуляри відбивали світло та уявлялися Вінстону двома порожніми дисками, що були замість очей. Це було трохи лячно, що з того невпинного потоку звуків який лився з його роту було майже неможливо розібрати жодного слова. Тільки єдиного разу Вінстон вловив фразу – “Цілковите та остаточне винищення Гольдштеїзму” – сказану уривчасто та дуже швидко і, як здавалося, одним словом, неначе суцільно відлитий друкований газетний рядок. Зрештою це був лише шум, кря-кря-крякання. І зараз, незважаючи на те що ти не міг чути що ж саме каже цей чоловік, не було жодних сумнівів про загальну природу його промови. Він міг викривати та засуджувати Гольдштейна і вимагати якнайсуворіших заходів проти думкозлочинців та саботажників, він міг блискавично вибухати проти жорстоких звірств Євразійської армії, він міг вихваляти та звеличувати Старшого Брата або ж героїв Малабарського фронту – і все це однаково вправно. Щоб це не було, ти можеш бути цілковито певен що кожне його слово це чистісінька ортодоксальність, чистісінький Інгсоц. Доки він дивився на безоке обличчя з невтомно рухомою щелепою, Вінстона огорнуло цікаве відчуття, що це була не справжня людська істота, а якийсь різновид манекену. Це не людський мозок промовляв – це промовляла гортань. Ця речовина, що витікала з нього містила слова, але це була не промова у справжньому сенсі цього слова : це був цілковито несвідомий шум, неначе крякання качки.
Саймі замовк на хвилину, руків’ям своєї ложки він вимальовував візерунки у калюжі борщу. Голос з-за сусіднього столика продовжував невпинно швидко крякати, легко долаючи оточуючий галас.
“Для цього є слово у Новосуржі,” – сказав Саймі – “Я не знаю чи знаєш ти його: Качкосурж, крякати неначе качка. Це одне з тих дуже цікавих слів які мають два цілком протилежні значення. Застосоване проти ворога або конкурента – це лайка та образа, застосоване щодо когось з ким ти згоден – це хвала та прославляння.”
Без жодних сумнівів Саймі буде випаровано, знову подумав Вінстон. Він думав про це з якимось сумом, незважаючи на те , що він добре знав, що Саймі зневажає його та відчуває легку антипатію до нього і цілком ймовірно викриє його як думкозлочинця, якщо матиме хоч якийсь привід для цього. Було щось не так з Саймі. Йому чогось бракувало : обачності, байдужості, якогось роду рятівної тупості. Ти міг би тільки поглянувши на нього сказати, що він неортодокс. Він вірив у принципи Інгсоцу, він шанобливо поклонявся Старшому Брату, він тішився та святкував перемоги, він ненавидів єретиків, не тільки з щирою відкритістю а й з певного роду невгамовним фанатизмом, та згідно найновішої інформації, яка є недоступною звичайному члену Партії. Ореол сумнівної репутації завжди кружляв навколо нього. Він казав речі які краще б лишилися несказаними, він читав забагато книжок, він часто відвідував Кафе Каштанове Дерево, зараз це місце було якимось чином зловісне та прокляте. Старі, дискредитовані лідери Партії зазвичай збиралися там перед тим як їх було остаточно зачищено. Гольдштейна власною персоною, як казали, іноді бачили там багато років, ба навіть десятків років, тому. Було не важко передбачити долю Саймі. І зараз було цілковитим фактом що, якщо Саймі зрозуміє, навіть на три секунди, природу його, Вінстонових, таємних думок та переконань, то він миттєво зрадить його та донесе у Поліцію Думок. Це міг би зробити і будь-хто інший, з тих же причин : але Саймі найвірогідніше за всіх. Просто фанатизму замало. Ортодоксальність – це несвідомість.
Саймі підвів очі та подивився. “Он Парсонс йде,” – сказав він.
Щось у тоні його голосу здавалося додавало – “той триклятий дурень”. Парсонс, сусід Вінстона що мешкав з ним на одному поверсі у будинку “Перемога”, що дійсно торував шлях до них по заюрмленому приміщенні – був пузатий, коротконогий та товстий, середніх розмірів чоловік зі світлим волоссям та з обличчям схожим на жаб’яче. У свої тридцять п’ять років він вже мав хвилясті юрми жиру на шиї та тому що лишилось від талії, але його рухи були по-хлопчачи жвавими. Уся його зовнішність казала ніби про те, що перед вами маленький хлопчик переросток, який виріс настільки великим що йому вже дозволили носити звичайний спецодяг дорослої людини, і було неможливо думати про нього окрім як про вдягнутого у сині шорти, сіру сорочку та червоний галстук Шпигунів. Уявляючи його подумки завжди перед очима ставала картинка зі збитих колінок та закочених по лікоть рукавів, що оголяли пухкенькі передпліччя. Парсонс, насправді, постійно повертався до вдягання шортів коли піші марші, турпоходи або будь-яка інша фізична активність давали йому для цього привід. Він привітав їх обох бадьорим “Привіт, привіт!” та всівся за столик, випромінюючи щільний запах поту. Краплі поту щільно вкривали усе його рожеве обличчя. Його здатність пітніти була винятково надзвичайною. У Суспільному Центрі ти завжди міг точно сказати коли саме він грав у настільний теніс визначаючи це по вологому руків’ю тенісної ракетки. Саймі дістав смужку паперу на якому був довгенький стовпчик зі слів та почав вивчати його з хімічним олівцем поміж пальців.
“Тільки погляньте на нього, працює невтомно навіть під час ланчу,” – сказав Парсонс, тицяючи ліктем Вінстона. “Стахановець, га? Що ти там маєш, старий друже? Щось занадто розумне як для мене, я вважаю. Сміт, старий друже, я хочу сказати тобі через що я ганяюсь за тобою. Це щодо тих внесків які ти забув віддати мені.”
“Про які саме внески йдеться?” – сказав Вінстон, автоматично намацуючи гроші. Приблизно чверть місячної зарплатні потрібно було відкласти на добровільні внески, які були незліченними та важко відстежуваними.
“Для Тижня Ненависті. Ти ж знаєш – фонд дому. Я скарбник нашого блоку. Ми докладемо усіх зусиль і навіть більше аби тільки щоб зробити усе якнайкраще. Кажу тобі, це буде не моя провина якщо наш старий будинок “Перемога” не набере найбільшого комплекту прапорів з-поміж усієї вулиці. Два долари ти обіцяв мені.”
Вінстон знайшов та віддав дві пожмакані та брудні банкноти, які Парсонс поклав до маленького записничка, і охайним почерком невігласа записав його.
“Доречи, старий друже,” – сказав він – “Я чув,що мій малий бешкетник зарогатив тебе зі своєї рогачки учора. Я дав йому добрячої прочуханки за це. Насправді я сказав йому, що заберу рогачку геть якщо це повториться.”
“Я вважаю, що він просто був трохи засмучений через те, що не потрапив на страту,” – сказав Вінстон.
“А,ну – що я хотів сказати, це те що він виказує правильний дух, чи не так? Вони пустотливі малі бешкетники, обоє, але вже такі кмітливі! Все про що вони тільки думають так це про Шпигунів та про війну звісно. Чти знаєш, що утнула моя маленька дівчинка минулої Суботи, коли їх загін був у пішому турпоході на Беркґамстедській дорозі? Вона узяла з собою ще двох дівчат та вислизнула зі загальної колони, і провела увесь день стежачи за дивним чоловіком. Вони були у нього на хвості понад дві години, ховаючись за деревами, а згодом, коли вони прийшли до Амершаму, то здали його патрулю.”
“Нащо вони так вчинили?” – сказав Вінстон, якось здригаючись. Парсонс тріумфуючи продовжив :
“Моя мала була певна, що це якийсь ворожий агент – що його могли висадити за допомогою парашуту, наприклад. Але ось у чому суть, старий друже. Що на твою думку у першу чергу привернуло її увагу до нього? Вона влучно зауважила що на ньому було вдягнено якісь кумедні черевики – вона сказала, що раніше не бачила нікого хто б носив такі ж черевики. Отже вона здогадалася, що він був чужинцем. Достатньо кмітлива як на семирічного спиногриза, га?”
“А що трапилося з цим чоловіком?” – сказав Вінстон.
“А, цього я не можу сказати, звісно. Проте я зовсім не здивуюся якщо…” Парсонс зробив вигляд, що цілиться з гвинтівки і клацнув язиком неначе вистрілив з неї.
“Добре,” – неуважно сказав Саймі, не відриваючи очей від своєї смужки паперу.
“Звичайно, нам не можна втрачати пильність,” – погодився Вінстон зі сповненим почуттям обов’язку голосом.
“Що я хотів сказати, так це те що війна триває,” – сказав Парсонс.
Неначе на підтвердження цього, клич сурми рознісся з телезахисту просто у них над головами. Хай там як, цього разу це було не офіційне оголошення про військову перемогу, а лише повідомлення з Міністерства Достатку.
“Товариші!” – голосно волав юнацький голос. “Увага, товариші! Ми маємо чудові новини для вас. Ми виграли битву за виробництво! Сучасні офіційні дані щодо виробництва усіх видів товарів споживчого призначення показують, що рівень життя збільшився не менш ніж на 20 відсотків протягом останнього року. По всій Океанії цього ранку розпочалися нестримні спонтанні демонстрації де робочі маршували з заводів та офісів , та парадною ходою під яскраво святковими прапорами та плакатами, що цілковито висловлювали їх думку, висловлювали свою вдячність Старшому Брату за це нове, щасливе життя яке виключно завдяки його мудрого проводу було подароване нам. Ось деякі з остаточних цифр. Продукти харчування…”
Фразу “наше нове,щасливе життя” повторювали декілька разів. Останнім часом це стало найулюбленішим висловом Міністерства Достатку. Парсонс, чию увагу цілковито та повністю поглинув клич сурми, сидів слухаючи з якоюсь витріщено поважною урочистістю, з якоюсь повчальною нудотою. Він не розумів цих цифр, але він добре усвідомлював що вони є якимось чином причиною для задоволення. Він бундючно виволік назовні свою величезну та бруднющу люльку, яка вже була напівповна обвугленого тютюну. З тютюновим раціоном у 100 грамів на тиждень дуже зрідка вдавалося наповнити люльку повністю. Вінстон курив “Сигарети Перемога” , які він тримав дуже обережно у виключно горизонтальному положенні. Новий раціон не почне діяти раніше ніж завтра, а у нього лишилося лише чотири сигарети. На хвилину він,вимкнувши подумки увесь оточуючий гамір, зосередився слухаючи виключно ту гидоту, що линула з телезахисту. Там виявляється навіть були демонстрації, що висловлювали велику подяку Старшому Брату за підвищення шоколадного раціону до двадцяти грамів на тиждень. І лише учора, як усвідомив він, було повідомлено що цей раціон буде СКОРОЧЕНО до двадцяти грамів на тиждень. Чи можливо, щоб вони проковтнули це лише опісля тільки добового інтервалу? Так, вони проковтнули це. Парсонс проковтнув це з легкістю, з тваринним оціпенінням. Безока істота за іншим столиком проковтнула це фанатично, пристрасно, з шалено лютим бажанням вистежити, викрити та випарувати будь-кого хто вважає, що минулого тижня цей раціон складав тридцять грамів. Саймі, теж – але у більш складний спосіб, застосувавши двоєдумство , Саймі проковтнув це. Чи лишився він відтепер ЄДИНИМ, що був при пам’яті?
Казкова статистика продовжувала линути з телезахисту. Згідно неї у порівнянні з минулим роком стало більше їжі, більше одягу, більше будинків, більше каструль, більше палива, більше кораблів, більше гелікоптерів, більше книжок, більше дітей – більше всього окрім хвороб, злочинності та божевілля. Рік за роком та хвилина за хвилиною, усі та усе стрімко зі свистом прямувало догори. Так само як Саймі вчинив трохи раніше, Вінстон узяв свою ложку та почав длубатися у тьмяно-блідій підливці, що розтеклася по усьому столу, надаючи довгій безформній калюжі правильних обрисів. Він обурено розмірковував над фізичним змістом життя. Чи завжди було саме так? Чи завжди їжа смакувала саме так? Він оглянув буфет. З низькою стелею, заюрмлене приміщення, стіни якого щільно та в’їдливо брудні внаслідок постійного контакту з безліччю тіл; покоцані металеві столи та стільці, розташовані так близько один від одного, що неможливо було сидіти не відчуваючи ліктем сусіда; погнуті ложки, роздовбані таці, грубезна наждачна чорна кава; усі поверхні масткі,бруднющі та засалені навіть у найменших щілинах; та кислючий, композитний сморід поганого джину, поганої кави вкупі з металевим присмаком борщу та брудного одягу. Постійне відчуття у твоєму шлунку та на твоїй шкірі певного роду протесту, відчуття того що тебе ошукали та відібрали те на що ти маєш право. Це було правдою, що він не мав жодних спогадів про хоч щось, щоб значно відрізнялося від цього. У будь-який час він міг точно пригадати, що ніколи не було достатньо їжі, жодна людина не мала шкарпеток або спідньої білизни які б не були щільно вкриті дірками, меблі завжди були подовбані та хиткі, кімнати неопалювані, вагони метро заюрмлені вщент, будинки розвалювалися на шматки, хліб чорнезним, чай раритетом гідним музею, кава смакувала наче твань, сигарети погані та в недостатній кількості – нічого дешевого та в достатній кількості, окрім синтетичного джину. І одначе, звісно, усе ставало набагато гірше коли твоє тіло старішало, чи не було це ознакою що це НЕ природній порядок речей, якщо хтось усім серцем відчував огиду та роздратування через незручності, бруд, дефіцит та голод, нескінчену зиму, цілковиту оціпенілість шкарпеток, ніколи не працюючи ліфти, холодну воду, наждачне мило, сигарети що постійно розвалюються на шматки, їжу зі смаком чортячої пахви? Чому хтось відчував що все це нестерпно якщо не внаслідок того, що мав певного роду спадкову пам’ять що всі ці речі повинні бути інакшими?
Він знову оглянув буфет. Майже всі були осоружні, і вони залишаться осоружними навіть якщо вони вдягнуться якось інакше ніж у блакитний спецодяг, що був їх уніформою. У дальньому кінці приміщення, самотньо сидів за столом, маленький, неймовірно схожий на таргана чоловік, що пив каву з чашки, його крихітні оченята підозріливо зиркали на всі боки. Як же ж легко це було, подумав Вінстон, якщо не озиратися навколо себе, повірити у те що тілесний тип встановлений Партією як ідеал – високі мускулясті юнаки та пишногруді незайманки, з білявим волоссям, енергійні та сповнені життя, засмаглі, безтурботні – дійсно існують, ба навіть переважають. Насправді ж, як він міг визначити, переважна більшість людей у Злітно-посадковій Смузі Один були маленькі, темноволосі та негарні. Це було дуже цікавим як цей тарганоподібний тип розмножився та поширився у Міністерствах : маленькі опецькуваті люди, що дуже швидко та рано гладшають, з коротенькими ногами, зі швидко квапливими рухами, та з потонулими у жирі, непроникними обличчями з дуже крихітними оченятами. Цей тип здавалося ще буйніше розквітнув під орудою Партії.
Повідомлення від Міністерства Достатку скінчилося черговим кличем сурми та поступилося металевій музиці. Парсонс, заціпенілий від неоднозначного екстазу внаслідок цифрового бомбардування, витяг свою люльку з роту.
“Міністерство Достатку безперечно добряче попрацювало цього року,” – сказав він киваючи на знак згоди. “Доречи, Сміт старий друже, чи не знайдеться у тебе яке-небудь лезо для бритви, щоб позичити мені?”
“Жодного,” – відповів Вінстон – “Я сам користуюсь тим самим лезом вже шість тижнів поспіль.”
“А,ну – я просто запитав, старий друже.”
“Вибач,” – сказав Вінстон.
Крякаючий голос з-за сусіднього столику, що тимчасово змовк під час Міністерського повідомлення, знову розпочав промовляти, цього разу голосніше ніж дотепер. З якоїсь причини Вінстон несподівано зрозумів, що розмірковує про місіс Парсонс, про її рідке розтріпане волосся та пил у зморшках на її обличчі. За два роки ці діти донесуть на неї у Поліцію Думок. Місіс Парсонс буде випаровано. Саймі буде випаровано. Парсонса, з іншого боку, ніколи не буде випаровано. Безоку істоту з крякаючим голосом ніколи не буде випаровано. Маленьких тарганоподібних людців, що так спритно квапливо бігають по лабіринтах Міністерських коридорів, їх також ніколи не буде випаровано. І ту дівчину з темним волоссям, ту дівчину з Відділу Фікцій – вона ніколи не буде випарована також. Йому здавалося, що він інстинктивно знає хто виживе, а хто буде знищений : одначе сказати що ж саме потрібно зробити задля виживання, це було дуже важке питання.
Цієї миті його жорстко висмикнули з його марення різким та брутальним примусом. Дівчина за сусіднім столиком частково обернулася та дивилася на нього. Це була та сама дівчина з темним волоссям. Вона дивилася на нього навскоси,але з яскравою цікавістю. Тієї миті як вона впіймала його погляд, вона знову відвернулася.
У Вінстона аж хребет посивів. Жахливий раптовий гострий біль, наче фізичне втілення жаху, пройшов крізь нього. Нарешті це майже минуло, але лишило пособі щось на зразок ниючого занепокоєння. Чому вона дивилася на нього? Чому вона переслідує його? На жаль він не зміг пригадати чи була вона вже за цим столиком коли він прийшов або прийшла вже опісля. Але учора, у будь-якому випадку, протягом Двох Хвилин Ненависті, вона сиділа точнісінько позаду нього у той час як чинити так не було жодної потреби. Дуже ймовірно, що її справжнім завданням було підслухати його та переконатись чи достатньо голосно він волає.
Його попередні думки повернулись до нього : можливо вона і не справжній член Поліції Думок, але тоді вона очевидно точно шпигун початківець причому найнебезпечніший з усіх. Він не знав як довго вона дивилася на нього, можливо приблизно хвилин п’ять, та цілком можливо що протягом цього часу риси його обличчя не були під ідеальним контролем. Це було жахливо небезпечно поринути у думки коли ти знаходився у будь-якому публічному місці або в полі зору телезахисту. Найдрібніша річ могла цілком видати тебе. Нервове смикання, несвідомий погляд сповнений занепокоєння, звичка бубоніти собі підноса – будь-що, що вважалося ненормальним або свідчило про те,що ти ніби щось приховуєш. У будь-якому випадку, надання невідповідного виразу своєму обличчю (наприклад виглядати скептично коли було оголошено про перемогу) було злочином, що заслуговує на покарання. Для цього навіть було слово у Новосуржі : ОБЛИЧЧЕЗЛОЧИН, так воно звалося.
Та дівчина знову повернулася спиною до нього. Можливо врешті решт вона насправді й не стежить за ним, можливо це просто збіг що вона була так близько до нього протягом цих останніх двох днів. Його сигарета згасла, і він обережно поклав її на краєчок столу. Він докурить її після роботи,якщо він зможе не розсипати тютюн з неї. Дуже ймовірно, що особа за сусіднім столиком це шпигун з Поліції Думок, і дуже ймовірно що за три дні він опиниться у підвалах Міністерства Любові, але сигаретний недопалок не має бути змарнований. Саймі згорнув свою паперову стрічку та сховав її до власної кишені. Парсонс почав знову розмовляти.
“Чи я коли-небудь казав тобі, старий друже,” – сказав він, здавлено посміюючись до мундштуку своєї люльки – “про той випадок коли мої два спиногризи підпалили спідницю старої торгашки через те, що побачили як вона загортає ковбасу у плакат С.Б.? Підкралися позаду неї та підпалили її за допомогою сірників. Добряче обпалили її,я гадаю. Малі бешкетники, га? Але вогонь обпікає! Це найперше чому їх вчать у Шпигунах сьогодні – навіть краще ніж за моїх часів. І що ви думаєте їм надано на озброєння останнього часу ? Слухова трубка для підслуховування крізь замкову шпарину! Моя маленька дівчинка принесла одну з таких одного вечора – випробувала її на дверях нашої вітальні та вирахувала, що вона може чути принаймні удвічі краще притуливши свою трубку до шпарини. Звісно це лише іграшка, запевняю вас. Але все ж дає їм правильні ідеї, га?”
Цієї миті телезахист видав пронизливий свист. Це був сигнал повертатися до роботи. Усі ці троє чоловіків звелися на ноги та приєдналися до товчії біля ліфтів і рештки тютюну випали з сигаретного недопалку Вінстона.
