Він поклав свій нотатник на коліна та відштовхнув свій стілець, щоб бути якомога далі від телезахисту, наскільки це взагалі було можливо. Зберігати своє обличчя безвиразним було не важко, і навіть своє дихання ти міг ретельно контролювати, якщо трохи піднатужитись : але ти не міг контролювати биття свого серця, а телезахист був достатньо вправний щоб вловити це. Він вирішив, що краще почекати десять хвилин, відчуваючи непереборний страх, що ієзуїтськи катував його, перед найменшою незначною дрібничкою – несподіваним протягом, що подує крізь його стіл наприклад – що могла зрадити його. Згодом, не розгортаючи її знову, він вкинув фотографію до душника спогадів разом з якимись непотрібними паперами. Можливо десь за хвилину її буде перетворено на прах.
Це було десять або одинадцять років тому. Сьогодні, можливо, він би зберіг фотографію. Було дуже цікаво, що сам факт того що він тримав її у своїх рукав був дуже важливим навіть зараз, коли знання про власне цю подію зберігалося лише у його пам’яті. Чи контролювала Партія минуле менш сильно, гадав він, через невеличкий шматочок неспростовного доказу, який трапився ЛИШЕ РАЗ?
Але сьогодні, припускаючи що якимось чином вона повстане із праху, ця фотографія може бути не лише доказом. Вже, з того часу як він зробив своє відкриття, Океанія не була у війні з Євразією, і це б мали б бути агенти Східазії на користь яких ці три мертві чоловіки зрадили свою країну. З того часу відбулися ще деякі зміни – дві, три, він не міг згадати як багато. Цілком ймовірно що їх зізнання переписувалися та переписувалися допоки оригінальні факти та дати не лишали по собі ані найменшого змісту. Минуле не просто змінювали, його змінювали безперервно. Що найбільш вражало його та доводило до відчаю, неначе нічне жахіття, так це те, що він ніколи чітко не міг збагнути чому ця потворно-величезна підробка здійснювалася. Безпосередня користь від підробки минулого була очевидною, але головний мотив був незбагнений. Він знову узяв свою ручку з пером та записав :
Я розумію ЯК : я не розумію ЧОМУ.
Він гадав, так само як він вже гадав багато разів до цього, чи не збожеволів він. Можливо бути у меншості це вже божевілля. Свого часу вірити у те, що земля рухається навколо сонця – це було ознакою божевілля; сьогодні ж – вірити у те що минуле є незмінним. Він міг бути ЄДИНИМ хто дотримувався цієї віри, якщо він єдиний, то божевільний. Але думка про те, що він міг бути божевільним не так сильно турбувала його, як жах перед тим, що він міг би бути неправим.
Він узяв дитячий підручник з історії та поглянув на портрет Старшого Брата який було видавлено поруч з титульною сторінкою над текстом. Гіпнотичний погляд зазирав у його їство. Це було так неначе якась величезна сила тисне на тебе – щось що проникає всередину твого черепу, дубасить відчайдуш по твоїх мізках, жахаючи тебе твоїми власними думками, намовляючи та видавлюючи тебе майже до повної відмови від очевидних фактів наданих твоїм власним розумом чи відчуттями. Наприкінці Партія могла б проголосити що два плюс два дорівнює п’ять і ти мав беззастережно вірити у це. Раніше чи пізніше Партія неминуче буде вимагати цього : логіка їх точки зору просто вимагає цього. Не лише обґрунтованість та правильність життєвого досвіду, але й саме існування об’єктивної реальності, за мовчазної згоди відкидалося їхньою філософією. Єрессю з єресей був звичайний здоровий глузд. І що найбільше жахало у цьому всьому так це не те що тебе могли вбити за інакодумство, але те що вони могли бути праві. Яким таким, зрештою, чином ми можемо твердо знати, що два плюс два дорівнює чотири? Або що сили гравітації дійсно працюють? Або те, що минуле незмінне? Якщо обидва світи – минуле та зовнішній світ існують виключно у свідомості,а ця свідомість є керованою що тоді?
Але ні! Його звитяга бриніла неначе за своєї власної волі. Обличчя О’Брайєна, не викликане жодними очевидними асоціаціями, постало перед його очима. Він знав, з більшою певністю ніж до цього, що О’Брайєн був на його боці. Він писав цього щоденника для О’Брайєна – до О’Брайєна : це був неначе нескінчений лист якого ніхто не міг прочитати, але який було адресовано конкретній персоні і який мав своє джерело у цьому факті.
Партія казала тобі цілковито відмовитися від тих очевидних доказів, що їх надають твої очі та вуха. Це був їх кінцевий, найбільш суттєвий наказ. Його серце стислося коли він подумав про ту неймовірно величезну силу що вишикувалася у бойовому порядку супроти нього, ту невимушену легкість з якою будь-який Партійний розумник міг перемогти його у дебатах, ті майстерно проникливі та хитромудрі аргументи яких він не розумів, що лишаться без відповіді. Проте він все ж правий! Вони були неправі, а він був правий. Очевидно ж, навіть для дурня, що правду не потрібно доводити. Правда це аксіома, треба триматися за це! Об’єктивний світ існує і його закони незмінні. Каміння тверде, вода волога, будь-які об’єкти які не мають опори притягуються до центру землі. З відчуттям всього цього він промовляв до О’Брайєна, а також він сформулював та висунув найважливішу з аксіом, пишучі у щоденнику :
Воля це воля сказати що два плюс два дорівнює чотири. Якщо ця умова виконується, то усе решта логічно випливає з цього.
Глава 8
Звідкись з кінця провулку аромат смаженої кави – справжньої кави, а не кави “Перемога” – розливався по всій вулиці. Вінстон мимоволі спинився. Можливо десь на дві секунди він повернувся у напівзабутий світ свого дитинства. Потім грюкнули двері, що здавалося відрізали цей аромат так само різко як і звук що вони видали.
Він вже пройшов декілька кілометрів по тротуарах і його варикозна виразка нещадно пульсувала. Це був вже другий раз за три тижні коли він пропускає вечір у Суспільному Центрі : відчайдушний акт, адже ти міг бути цілковито певен, що кількість твоїх відвідин у цьому Центрі буде ретельно пораховано та перевірено. Принциповим було те, що член Партії не повинен був мати вільного часу і ніколи не повинен був лишатися на самоті окрім як у ліжку. Вважалося, що коли він не працює, їсть або спить, він має брати участь у певного роду громадському відпочинку : робити будь-що , що мало б хоча б натяк на усамітнення, навіть прогулюватися на самоті, було завжди трохи небезпечно. Для цього навіть було слово у Новосуржі : ВІДЩЕПЖИТ, так воно звалося, та мало на увазі індивідуалізм та ексцентричність. Але цього вечора коли він вийшов з Міністерства духмяне, цілюще та навіжене квітневе повітря спокусило його. Небо, як ще ніколи досі цього року, зараз віддавало теплою, палкою та свіжою блакиттю і зненацька нескінченно довгий та галасливий вечір у цьому Центрі – нудні, стомливі та виснажливі ігри, лекції, скреготливі товаришування рясно змащені джином – здався вщент нестерпним. Непереборна спонука змусила його піти геть від автобусної зупинки та помандрувати лабіринтом Лондону, спочатку на південь, потім схід, потім знову північ, гублячи себе посеред невідомих вулиць та майже не турбуючись у якому власне напрямку він йде.
“Якщо і є надія,” – написав свого часу він у щоденнику – “то вона криється у пролах.” Ці слова знову повернулися до нього, твердження містичної істини та очевидно-відчутної абсурдності. Він опинився десь у незрозумілих, брудно-коричневих нетрях на північ та схід від того що колись було залізничним вокзалом Сент-Панкрас. Він йшов по вкритою бруківкою вулицею повз двоповерхові будинки з облупленими дверима, що виходили прямісінько на тротуар та які якимось надзвичайним чином нагадували щурячі нори. Там були калюжі сповнені брудної води скрізь та по всіх усюдах поміж брукованого каменю. Всередину та назовні крізь темні дверні пройми, по вузьких приземистих провулочках поміж будинків що розгалужувалися навсібіч, люди юрмилися та струменіли у вражаючій кількості – молоді дівчата у повному розквіті з рясно нафарбованими губами, юнаки що ганялися за дівчатами, шкандибаючі кремезно-товстелезні жінки які являли собою те на що перетворяться молоді дівчата приблизно за десять років, клишоногі старезні зігбенні істоти що шаркали туди сюди на самоті, розкуйовджені босоногі діти що гралися у цих калюжах та згодом швиденько розбігалися як тільки чули материн сердитий крик. Приблизно чверть усіх вікон на цій вулиці були розбиті та щільно забиті дошками. Більшість людей не звертали уваги на Вінстона ; декілька очей спостерігало за ним з певного роду обачною цікавістю. Дві кремезно-велетенські жіночки з червоно-цегляними передпліччями схрещеними на їх фартухах розмовляли назовні біля дверної пройми. Вінстон вловив уривки цієї розмови коли проходив повз :
“Так, я сказала їй, все це дуже добре” – казала перша жіночка – “Та якшо би ти опинилася на моєму місці ти б вчинила так само як і я. Легко критикувати, але ти не мала такого самого клопоту як у мене був.”
“А,” – мовила інша – “саме так. Саме у цьому уся справа.”
Скрипучі голоси різко увірвалися. Ці жіночки вивчали його у ворожій тиші доки він проходив повз. Але це була швидше не ворожість, а лише певного роду обережність, короткочасне заціпеніння неначе як при наближенні якоїсь незнайомої тварини. Синій спецодяг Партії був незвичним видовищем для вулиць на зразок цієї. Насправді, було дуже не розумно бути баченим у таких місцях, хіба що ти мав якісь конкретні офіційні справи тут. Патрульні могли спинити тебе якщо ти трапишся їм на шляху. “Можу я поглянути на ваші документи, товаришу? Що ви тут робите? О котрій годині ви пішли з роботи? Це ваш звичайний шлях додому?” – і так далі, і тому подібне. Не те щоб існувало якесь конкретне правило проти прогулянки додому по незвичайному маршруту : але цього було достатньо щоб привернути увагу до себе, якщо Поліція Думок почує про це.
Зненацька цілковито уся вулиця схвильовано заметушилася. Зусібіч лунали крики попередження. Люди блискавично застрибували у дверні пройми неначе кролики. Молода жіночка раптово вистрибнула з дверної пройми попереду Вінстона, прудко вхопила малу дитину що гралася у калюжі, струсила свій фартух та застрибнула назад до будинку – і все це одним єдиним рухом. Тієї ж самої миті чоловік одягнений у схожий на гармошку чорний костюм, який з’явився з бічного провулку, вказував схвильовано на небо.
“Праска!” – загорлав він – “Пильнуйте, шановний! Удар зверху! Швидше лягайте додолу!”
“Праска” – це було прізвисько яке, з якихось причин, проли дали ракетним бомбам. Вінстон негайно ж впав обличчям у підлогу. Проли майже завжди були праві коли давали попередження такого роду. Вони здавалося володіли якимось інстинктом, що заздалегідь попереджав їх за декілька секунд до появи ракети, хоча вважалося,що ці ракети рухалися швидше за швидкість звуку. Вінстон схрестив свої передпліччя на потилиці. Пролунав гуркіт що здавалося змусив здійнятися та здригнутися тротуар; дощ з легких, маленьких об’єктів посипався на його спину. Коли він підвівся, то з’ясував що був вщент вкритий друзками скла з найближчого вікна.
Він продовжив свою прогулянку. Ця бомба знищила групу будинків за 200 метрів угорі по вулиці. Чорний струмок диму завис у повітрі,а під ним розпливлася хмара пилу зі штукатурки у якій натовп вже збирався навколо руїн. Там був невеличкий шмат штукатурки що лежав на тротуарі попереду нього, а по середині нього він міг побачити яскраву червону смужку. Коли він підійшов ближче до неї, то побачив що це була людська долоня відірвана від зап’ястку. Відділена від скривавленої кукси, долоня була настільки цілковито біла, що була схожа на гіпсовий зліпок.
Він пнув цю річ до стічної канави, а згодом, щоб оминути натовп, звернув праворуч до бічного провулку. За три або чотири хвилини він вже був поза ділянкою у яку влучила бомба і брудне та злиденне вируюче життя цих вулиць продовжувалося так ніби нічого і не сталося. Було близько двадцятої години, і шинки у яких проли були постійними відвідувачами ( “пивні” , так вони називали ці шинки) були вщент заюрмлені клієнтами. Від їх замурзаних, вкритих кіптявою, роздовбаних дверей, що нескінченно відкривалися та закривалися, струменів ядушний сморід сечі, тирси та прокислого пива. Навпроти рогу одного з будинків стояли дуже близько один до одного три чоловіки, той що був посередині тримав широко розгорнуту газету доки двоє інших пильно вивчали її з-за його плечей. Навіть ще до того як він підійшов достатньо близько щоб розрізнити вирази їх облич, Вінстон міг побачити зосередженість та заглибленість у кожній лінії їх тіл. Було очевидно, що вони читають якийсь дуже серйозний шмат новин. Він був усього лише за декілька кроків від них коли ця група розпалася і двоє з цих чоловіків почали жорстко сперечатися. На хвильку вони здавалося були на межі вибуху.
“Чорт забирай, ти шо зовсім не чуєш шо я кажу? Кажу ж тобі жодне число яке закінчувалося сімкою не вигравало останні чотирнадцять місяців!”
“Так, це так. Тоді!”
“Ні, не так! Повернемося додому і я покажу тобі цілу купу цих номерів, шо я їх записав на папері за останні два роки. Я записував їх постійно наче годинник. Кажу ж тобі жодне число яке закінчувалося сімкою …”
“Так сімка МАЄ виграти! Я майже повністю можу сказати тобі це чортове число. Четвірка або сімка, цим воно закінчується. Це сталося у лютому – другого тижня лютого.”
“Лютому твою бабцю разтак! Я маю все це записане чорним по білому. І я кажу тобі, жодне число…”
“Ох, кінчайте вже!” – сказав третій чоловік.
Вони розмовляли про Лотерею. Вінстон озирнувся коли відійшов від них майже на тридцять метрів. Вони все ще сперечалися, з яскравою, палкою та пристрасною мімікою на їх обличчях. Лотерея, з її щотижневими виплатами величезних призів, була єдиною публічною подією до якої проли приділяли дійсно серйозну увагу. Можливо було декілька мільйонів пролів для яких Лотерея була головним, якщо не єдиним, приводом міцно триматися за життя. Це було їх насолодою, їх примхою, їх божевіллям, їх забуттям, їх розумовим адреналіном. Де б не провадилась Лотерея, навіть люди що заледве могли читати та писати здавалося отримували здатність до надскладних математичних обрахунків та разючу майстерність до запам’ятовування. Там були цілі верстви людей які жили лише за рахунок простого продажу систем, прогнозів та щасливих амулетів. Вінстон не мав ніякого стосунку до провадження та перебігу Лотереї, яка організовувалась та керувалася Міністерством Достатку, але йому було добре відомо (насправді кожному партійцю було добре відомо) що ці призи були лише плодом хворої уяви. Насправді ж лише маленькі суми виплачувалися, власне переможці що вигравали найбільші призи були неіснуючими особами. За відсутності будь-якого справжнього двостороннього зв’язку між тою чи іншою частинами Океанії, було не важко вжити відповідних заходів.
Але якщо і була надія, то вона крилася у пролах. Ти маєш міцно триматися за це. Коли ти виклав це у словах це звучало обґрунтовано : коли ти дивився на цих людських істот проходячи повз по тротуару це перетворилося на акт віри. Вуличка на яку він звернув схилялася донизу. Він відчув що вже був десь по-сусідству звідси раніше і десь тут неподалік повинна бути головна міська артерія. Звідкись попереду він почув дзижчання волаючих голосів. Ця вулиця різко повертала і закінчувалася прогоном сходів які вели донизу до прихованого провулку де декілька торговців у наметах продавали зморщені, в’ялі овочі. Цієї миті Вінстон пригадав де він був. Цей провулок виходив на головну вулицю і трохи далі за наступним рогом, не більше ніж у п’яти хвилинах пішки, була крамничка старих речей де він придбав собі записник що зараз є його щоденником. І у невеличкому магазині канцелярських товарів, що знаходився поблизу звідси, він купив ручку з пером та пляшечку чорнил.
Він спинився на хвильку перед початком сходів. На протилежному боці цього провулку була брудна, вицвіла та закопчена маленька пивничка чиї вікна здавалося вкриті інеєм, але насправді вони були лише вщент вкриті пилюкою. Дуже старий чоловік, зігбений але жвавий, з сивими вусами що стирчали дибки наче у креветки, пнув роздовбані обертові двері та увійшов. Доки Вінстон стояв спостерігаючи, йому спало на думку що цей старий чоловік, якому повинно було бути щонайменше вісімдесят років, вже був середнього віку коли трапилася Революція. Він та ще декілька таких же як він були останніми з існуючих донині ланок пов’язаних зі зниклим світом капіталізму. Власне у Партії лишилося не так багато людей чиї переконання було сформовано до Революції. Старше покоління переважним чином було стерто під час великих чисток у п’ятдесятих та шістдесятих роках, а ті декілька яким вдалося вижити вже дуже багато років тому як були залякані до цілковитої розумової капітуляції. Якщо ще був хоч хтось хто лишався серед живих та міг правдиво описати стан речей на початку цього століття, то це міг бути лише прол. Несподівано уривок з того підручника з історії, що він копіював його до свого щоденника, сплив у його розумі та божевільна спонука оволоділа ним. Він піде до пивної, він нахабно нав’яже йому знайомство із собою та добряче розпитає його. Він запитає у нього : “Розкажіть мені про своє життя коли ви були хлопчиком. На що були схожі ті дні? Чи були там речі кращими ніж зараз або гіршими?”
Поспіхом, щоб не мати часу на переляк, він спустився сходами та пересік вузький провулок. Це звісно було божевіллям. Зазвичай, не було такого правила яке б забороняло розмовляти з пролами або відвідувати їх пивнички, але це було аж занадто незвичною подією щоб лишитися непоміченою. Якщо з’являться патрульні він міг би жалюгідно вдати напад блювоти, але навряд чи вони повірять у це. Він пнув та відкрив двері і жахливий сирний сморід прокислого пива щосили влупив по його обличчю. Доки він заходив оглушливий галас від розмов вщух десь на половину гучності. Поза своєю спиною він відчував як усі витріщилися на його синій спецодяг. Гра у дротики яка тривала у іншому кінці приміщення перервалася десь приблизно на тридцять секунд. Старий чоловік за яким він власне і пішов стояв біля бару та сперечався з барменом – здоровецьким, гладким, з носом схожим на гак молодим чоловіком з величезними передпліччями. Решта щільною юрмою стояли навколо них зі стаканами у руках та спостерігали за виставою.
“Я достатньо ввічливо тебе попросив, чи не так?” – сказав старий чоловік, забіякувато випроставши плечі – “Ти кажеш мені шо не маєш пінтового келиха в усій цій чортовій бухайлівці?”
“І що це в дідько за назва така пінта?” – відповів бармен, нахилившись уперед та спираючись кінчиками пальців на шинквас.
“Чортове кубло! Зве себе барменом і не знає шо таке пінта! Ба, та пінта це ж пів кварти, а чотири кварти це галон. Наступне чому я тебе навчу буде абетка : А, Б, В.”
“Ніколи не чув про це” – різко відповів бармен – “Літр та півлітра – ось що ми маємо. Ось там стакани на полиці перед тобою.”
“А я хочу пінту,” – наполягав старий чоловік – “Ти ж можеш з легкістю зметикувати мені пінту. Ми не мали цих чортових літрів коли я був юнаком.”
“Коли ти був юнаком ми усі жили або в печерах або на деревах,” – відповів бармен, зиркнувши на решту клієнтів.
Пролунав вибух реготу, і незручність спричинена появою Вінстона здавалося зникла. Білосніжно-щетинисте обличчя старого чоловіка стало яскраво рожевим. Він розвернувся геть, бубонячи собі під носа, та налетів на Вінстона. Вінстон лагідно вхопив його попід руку.
“Чи можу я пригостити вас випивкою?” – запитав він.
“А ти чемний,” – сказав дідуган, знову випростовуючи свої плечі. Він здавалося не зважав на синій спецодяг Вінстона. “Пінту!” – агресивно додав він звертаючись до бармена – “Пінту бирла!”
Бармен прудко та швидко налив два півлітри темно-коричневого пива у товсті стакани які він щойно сполоснув у відрі під шинквасом. Пиво це був єдиний напій який ти міг придбати у пивничках пролів. Вважалося що проли не п’ють джину, хоча на практиці вони могли дуже легко дістати його собі. Гра у дротики знову була у повному розпалі, щільна юрма чоловіків біля бару почала розмову про лотерейні квитки. На хвильку про присутність Вінстона зовсім забули. Під вікном був сосновий стіл де він та старий чоловік могли вільно розмовляти не боячись бути почутими. Це було жахливо небезпечно, але у будь-якому випадку у цьому приміщенні не було телезахисту, це перша річ на яку він звернув увагу заходячи сюди.
“Е, він міг би і зметикувати мені пінту,” – буркотливо скаржився старий чоловік доки вмощувався зі стаканом за стіл – “А півлітра не достатньо. Це не задовольняє мене. А цілий літр це забагато. Це змушує мій міхур протікати. Не кажучи вже про ціну.”
“Ви мали зауважити великі зміни з тих часів коли ви були юнаком,” – сказав Вінстон обережно натякаючи.
Блідо блакитні очі старого чоловіка дивилися спочатку на дошку для дротиків потім на бар, від бару на двері чоловічої вбиральні, наче чекаючи від приміщення бару тих змін що могли спасти йому на думку.
“Пиво було краще,” – зрештою сказав він – “Та дешевше! Коли я був юнаком, неміцне пиво – бирло як ми зазвичай його звали – було по чотири пенси за пінту. Звісно, це було ше до війни.”
“До якої саме війни?” – запитав Вінстон.
“До суцільної війни,” – туманно відповів старий чоловік. Він узяв свій стакан і його плечі знову випросталися. “Бажаю тобі якнайміцнішого здоров’ячка!”
Гострокінцеве Адамове яблуко на його худорлявій горлянці навдивовижу швиденько рухалося догори та донизу доки пиво блискавично не зникло. Вінстон пішов до бару та повернувся ще з двома півлітровими стаканами. Дідуган здавалося забув своє власне упередження щодо пиття цілого літру.
“Ви набагато старші за мене,” – сказав Вінстон – “Ви повинні були бути вже дорослим чоловіком коли я ще не народився. Ви можете пригадати як воно було у старі дні, ще до Революції. Люди мого віку насправді нічого не знають про ті часи. Ми лише можемо читати про це у книжках, а те що сказано у книжках не завжди може бути правдою. Я волів би вислухати вашу думку з приводу цього. Підручники з історії кажуть що життя до Революції було цілковито інакшим ніж тепер. Там були найбільш жахливі гноблення, несправедливість, злидарства гірші за будь-що що ми здатні уявити. Тут у Лондоні, переважна більшість людей ніколи не мали достатньо їжі від народження до самої смерті. Половина з них навіть не мала чобіт на власних ногах. Вони працювали по дванадцять годин на добу, вони закінчували школу у дев’ять, вони спали по десятеро в одній кімнаті. І у той самий час там була лише невелика кількість, всього на всього декілька тисяч – капіталістів, так їх називали – хто був багатий та можновладний. Вони володіли усім чим тільки можна володіти. Вони жили у величезних яскравих та чудових маєтках з тридцятьма слугами, вони їздили на моторизованих машинах та чотирикінних екіпажах, вони пили шампанське, вони носили циліндри …”
Старий чоловік відразу ж посвітлішав.
“Циліндри!” – сказав він – “Кумедно шо ти згадав про них. Та сама думка прийшла до мене в голову лише учора, сам не знаю чому. Я просто собі міркував, я не бачив їх вже роки. Вже давно вийшли з ужитку вони. Останнього разу я надівав такого на похорони своєї невістки. І це було – ну, я не можу пригадати точної дати – але це повинно було бути десь п’ятдесят років тому. Звичайно ж його вдягали лише за відповідного випадку, ти ж розумієш.”
“Це не дуже важливо щодо циліндрів,” – продовжував терпляче Вінстон – “Уся сіль у тому, ці капіталісти – вони та деякі адвокати та священики та ще дехто хто жив в таких же умовах – були володарями усієї Землі. Усе що тільки існувало було спрямоване на задоволення їхніх примх та потреб. Ви – звичайні люди, роботяги – були рабами. Вони могли чинити з вами так як їм цього заманеться. Вони могли відправити вас кораблем до Канади наче якесь бидло. Вони могли злягатися з вашими доньками якщо б тільки цього забажали. Вони могли наказати висікти вас чимось, що називали кішка-дев’ятихвістка. Ви повинні були знімати капелюха коли проходили повз них. Кожен капіталіст подорожував з цілою зграєю лакеїв які …”
