«Аліса в Країні Чудес» українською – Розділ третій
Гасай-Коло та Довгий Хвіст
Товариство, що зібралося на березі, виглядало вельми чудернацько: пір’я у птахів позаболочувалося, а на звірятах позлипалася шерсть. З усіх капотіла вода, усі були в лихому гуморі й почувалися вкрай незатишно.
Звісно, відразу постало питання, як обсохнути, тож вони почали радитися. За кілька хвилин Аліса вже розмовляла з кожним запанібрата, наче знала їх усе життя. Щоправда, вона мала довгеньку суперечку з Лорі, яка врешті набурмосилась і сказала:
— Я за тебе старша, і мені краще знати!
Аліса не могла з цим погодитись, бо не знала скільки Лорі має років, а позаяк та вперто відмовлялася назвати свій вік, то більше говорити не було про що. Нарешті Миша (здається, найавторитетніша тут особа) гукнула:
— Прошу всіх сідати і слухати мене уважно! Зараз ви в мене й не зогледитесь, як будете сухі!
Усі слухняно посідали кружкома, а Миша стала посередині. Аліса не зводила з неї очей — потерпала, що схопить нежить, якщо зараз же не обсохне.
— Кх-кх! — діловито прокашлялася Миша. — Готові? Викладаю найсухіший у світі матеріал. Прошу уваги! “З благословення папи римського Вільгельм Завойовник хутко підкорив англійців, яким бракувало вождів і для яких узурпація та завоювання стали річчю вельми звичайною. Едвін, граф Мерсійський, та Моркар, граф Нортумбрійський…
— Бр-р-р! — здригнулася Лорі.
— Даруйте! — підкреслено чемно мовила Миша, насупившись. — Ви щось сказали?
— Ні, ні, то не я, — заперечила Лорі.
— А мені здалося, що ви, — мовила Миша. — Отже, слухайте далі: Едвін, граф Мерсійський, та Моркар, граф Нортумбрійський, виступили на підтримку Вільгельма, і навіть Стиганд, єпископ Кентерберійський і великий патріот, вельми доцільним знайшов те…
— Знайшов що? — поцікавився Качур.
— Знайшов те, — з серцем відповіла Миша. — Ви не знаєте, що означає “те”?
— Знаю, і дуже добре, коли це “те” знаходжу я, — заявив Качур. — Найчастіше це жаба або хробак. А що, скажіть, будь ласка, знайшов єпископ?
Миша пустила це запитання повз вуха і квапливо повела далі:
— …вельми доцільним знайшов те, аби вийти разом із Едгаром Ателінгом Вільгельмові назустріч і запропонувати йому корону. Спершу Вільгельм поводився стримано, але нахабство його норманів…” Ну, як ти, голубонько? — звернулася вона до Аліси.
— Мокра як хлющ, — журливо відповіла Аліса. — По-моєму, від цього сухого матеріалу я ані трохи не обсихаю.
— У такому разі, — врочисто заявив Додо, підводячись на ноги, — у такому разі я пропоную проголосувати за ухвалу про закриття нашого зібрання заради негайного вжиття енергійніших заходів…
— Говори по-людському! — сказало Орлятко. — Я не знаю й половини усіх цих учених слів! Втім, хтозна, чи ти й сам їх знаєш!
І Орлятко нахилило голову, приховуючи посмішку. Декотрі птахи захихотіли, не криючись.
— Я хотів просто сказати, — ображено озвався Додо, — що нема кращого способу обсохнути, як Гасай-Коло!
— Скажіть, а що воно таке — Гасай-Коло? — спитала Аліса не з цікавості, а через те, що Додо значливо замовк — мабуть, сподівався на питання, якого, здається, ніхто не збирався ставити.
— О! — вигукнув Додо. — Я вам не скажу, зате покажу.
(Можливо, одного зимового дня воно тобі теж стане в пригоді, тому я розповім, що затіяв Додо.)
Найперше він накреслив маршрут Гасай-Кола у формі неправильного кола (“Правильність форми не має значення”, — зазначив Додо), а тоді уздовж нього розставив учасників — кого де. Команди “Раз, два, три — руш!” не було — всі пускалися бігти самі й спинялися коли заманеться, тому визначити, коли Гасай-Колу кінець, було не так то й просто.
Десь через півгодини, коли всі вже були сухісінькі, Додо зненацька вигукнув:
— Гасай-Колу кінець!
Усі з’юрмилися довкола нього, тяжко відсапуючи і допитуючись:
— А хто ж переможець?
На таке запитання Додо не вмів відповісти, не покрутивши добряче мізками. Він довго сидів непорушно з притиснутим до чола пальцем (поза, в якій найчастіше можна бачити Шекспіра на портретах), а всі тим часом мовчки ждали.
Нарешті Додо оголосив:
— Переможці — всі, і кожен повинен дістати приз.
— А хто їх роздаватиме? — озвався цілий хор голосів.
— Як це хто? Вона! — сказав Додо, вказавши пальцем на Алісу.
Всі одразу оточили Алісу, безладно лементуючи:
— Призи! Призи!
Аліса й поняття не мала, що робити; в розпачі вона сягнула рукою до кишені і вийняла звідти пакетик цукатів (на щастя, він не розмок у солоній воді). Кожен дістав по цукатику — вистачило якраз усім.
— Але і їй належиться приз, — зауважила Миша.
— Певна річ, — дуже поважно відповів Додо.
І, повернувшись до Аліси, спитав:
— А що ще є у тебе в кишені?
— Тільки наперсток, — скрушно відказала Аліса.
— Давай сюди, — сказав Додо.
Тоді всі знову з’юрмилися навколо Аліси, і Додо урочисто вручив їй наперсток.
— Зробіть нам таку ласку, — сказав він, — прийміть цей найелегантніший у світі наперсток!
Коротеньку його промову було зустрінуто загальними оплесками.
Така церемонність здалася Алісі безглуздям, але всі мали такий поважний вигляд, що вона не посміла зареготати. Вона не знала, що й казати, тож просто вклонилася і взяла наперсток з якомога урочистішим виглядом.
Далі прийшла пора ласувати цукатами, і тут не обійшлося без ґвалту й колотнечі, позаяк великі птахи ремствували, що не встигли розкуштувати свого приза, а маленькі ним давилися, і їх раз у раз доводилося гупати по спині.
Нарешті, коли було вже по всьому, вони знову посідали кружкома і попрохали Мишу розповісти щось іще.
— Пам’ятаєте, ви мені обіцяли розказати свою історію, — нагадала Аліса, — звідки можна буде дізнатися, чому ви ненавидите ко… і со… — додала вона пошепки, остерігаючись, як би не образити її знов.
— Моя історія, хвакт звісний, довга і сумна, — з зітханням промовила Миша.
— Як хвіст мій? — перепитала Аліса, не розчувши гаразд Мишиного “хвакт звісний” (саме так у неї вийшло). Авжеж, він у вас і справді довгий, але чому сумний — ніяк не збагну.
І, доки Миша говорила, Аліса не переставала гадати, до чого тут мишачий хвіст.
Тож історія Миші в її уяві прибрала десь та кого звивистого вигляду:
Стрів*
Мурко мишку
в хаті і почав
їй казати: “Я тебе
позиваю, ходім,
мишко, на суд;
відкладать
не годить-
ся: будем
нині су-
диться,
бо на мене
з безділля
напав уже
нуд”. Каже
мишка Мур-
кові: “Що за
суд безго-
ловий?
Ні судці, ні
підсудка
ми не
знайде-
мо тут”.
“Сам я вис-
туплю хутко
за суддю
й за під-
судка;
вже
і ви-
рок
го-
то-
вий:
то-
бі,
ми-
ш-
ко,
ка-
пу-
т
!
— Ти не слухаєш! — гримнула на Алісу Миша. — Про що ти думаєш?
— Вибачте, будь ласка, — сумирно сказала Аліса. — Ви вже, мабуть, чи не на п’ятій звивині зі слів?
— На п’ятому з ослів! — люто крикнула Миша.
— На п’ятому з вузлів? — спантеличено перепитала Аліса. — Ой, дайте, я допоможу розплутати!.. (Вона завжди готова була стати комусь у пригоді.)
— Нема що давати! — сказала Миша, підвівшись і йдучи геть. — Знущаєшся, так? Наплела сім мішків гречаної вовни!
— Я ж не зумисне! — промовила бідолашна Аліса. — Ви така вразлива, далебі!
Миша тільки забурчала у відповідь.
— Будь ласка, верніться і докажіть свою історію! — гукнула їй услід Аліса.
— Будь ласка! — загукали хором усі решта.
Але Миша лише роздратовано тріпнула головою і наддала ходи.
— Як шкода, що вона пішла! — зітхнула Лорі, тільки-но Миша зникла з очей.
*Історія Миші — чи не найвідоміший зразок т. зв. фігурних (“емблемних”, “мальованих”) віршів англійською мовою. Такі вірші писали ще в Стародавній Греції.
Серед новочасних поетів, які віддали данину цій формі, такі відомі імена, як Стефан Маллярме (1842-1898). Гійом Аполлінер (1880-1918), Дилан Томас (1914-1953) та інші. В Україні традицію написання таких віршів започаткував Іван Величковський (бл. 1650-1701).
Л.Теніссон (1809-1892), англійський поет, якось розповів Керролові, що він склав уві сні поему про фей. Поема починалася довгими рядками, які поступово коротшали. Останні п’ятдесят-шістдесят рядків були двоскладові. Вважають, що ідея Мишиної розповіді виникла, можливо, під впливом цієї розмови.
А стара Крабиха скористалася з нагоди, щоб напутити свою дочку:
— Отак-то, рибонько! Це тобі наука: треба стримуватися в косючих ситуаціях!
— Прикуси язика, мам! — огризнулося Крабеня. — Ти навіть устрицю виведеш із терпіння!
— От якби тут була наша Діна, — голосно сказала Аліса, не звертаючись ні до кого зосібна. — Вона б швидко принесла її назад!
— А хто така Діна, дозволь спитати? — озвалася Лорі.
Аліса аж засяяла, бо ладна була день і ніч говорити про свою пестунку.
— Діна — то наша киця. Вона так хвацько ловить мишей! А бачили б ви, як вона полює на пташок: раз — і нема!
Ця тирада справила на товариство глибоке враження. Декотрі пташки відразу поспішили від біди чимдалі. Стара Сорока стала дуже ретельно кутатися в шалик, примовляючи:
— Думайте, що хочете, але я мушу йти додому. Нічне повітря — не на моє горло!
А Канарка тремтячим голосом почала скликати своїх діток:
— Ходімо, любесенькі! Вам давно пора в люлю!
Отак, під різними приводами, всі розійшлися, й Аліса зосталася сама.
— І хто мене тягнув за язика згадувати Діну! — сумно подумала вона. — Здається тут, унизу, ніхто її не любить, а я певна, що вона — найкраща киця у світі! О, Дінонько, Діно! Чи ми ще стрінемося знову, чи вже навіки розійшлись?..
І бідолашна Аліса знову залилася слізьми — так самотньо й пригнічено вона почувалася.
Однак трохи згодом до неї долинуло дрібне тупотіння, і вона рвучко підвела голову: може, то Миша передумала і вертається доказати свою історію?
«Аліса в Країні Чудес» українською – Розділ четвертий
Кролик крутить Крутихвостом
Але то був Білий Кролик. Він тихо дріботів назад, тривожно роззираючись на всі боки, мовби чогось шукав. Аліса розчула, як він мурмоче сам до себе:
— Герцогиня! Ой, Герцогиня! Бідні мої лапки! моя шкурка! мої вусики! Вона ж мені голову зніме! І де я міг їх загубити, де?
Аліса миттю здогадалася, що він шукає віяло й білі лайкові рукавички — і, добра душа, сама кинулася їх шукати. Але ні віяла, ні рукавичок ніде не було. Після купання в озерці все довкола здавалося іншим, а коридор зі скляним столиком та дверцятами щез без сліду.
Невдовзі Кролик примітив Алісу, що нишпорила туди-сюди, і визвірився на неї:
— Гей, Мері Ен! Ти що тут робиш? Ану біжи додому та принеси мені пару рукавичок і віяло! Одна нога — тут, друга — там!
З переляку Аліса гайнула, куди вказував Кролик, навіть не пояснюючи йому в яку оману він упав.
“Він переплутав мене з покоївкою, — думала вона на бігу. — Ото здивується, коли втямить, хто я насправді! А втім, я принесу йому віяло й рукавички, — звісно, якщо знайду”.
Ледве вона це подумала, як попереду виринув чепурний будиночок, на дверях якого блищала мідна табличка з написом: “Б.КРОЛИК, ШЛЯХТИЧ”.
Аліса ввійшла без стуку і поспішила нагору. Вона страшенно боялася, що стріне справжню Мері Ен, і та нажене її раніше, ніж вона знайде віяло й рукавички.
— Чи ж не чудасія? — думала Аліса. — Опинитися на побігеньках у Кролика! Ще трохи — і я стану служницею в Діни!
І вона почала уявляти, як би це виглядало.
— “Панно Алісо! Негайно одягайтеся на прогулянку!” — “Зараз, зараз, нянечко! Я тут, поки вернеться Діна, стережу нірку, щоб не втекла миша”.
“А втім, хтозна, чи Діну триматимуть у домі, якщо вона отак попихатиме людьми!” — додумала думку Аліса.
Тим часом вона опинилася в охайному покоїку, де на столі біля вікна побачила (як і сподівалася) віяло й дві чи три пари білих рукавичок. Вона взяла все, що мала взяти, і вже збиралася бігти назад, як раптом побачила біля дзеркала невеличку плящину. Цього разу ніякого “ВИПИЙ МЕНЕ” на ній не було, проте Аліса її відкоркувала й приклала до губ.
— Я вже знаю, — подумала вона, — досить мені щось випити чи з’їсти — так і вродиться якесь диво! Подивимося, що буде цього разу? Я б не проти знову підрости — так нелегко бути дрібнолюдком!
Так воно й сталося, і то далеко швидше, ніж гадалося. Не встигла Аліса випити й півпляшечки, як відчула, що впирається головою у стелю. Довелося їй нагинатися, щоб не скрутити собі в’язів. Вона похапцем поставила плящину на місце.
— Ой, як шкода, що я стільки відсьорбнула! — сказала Аліса. — Сподіваюся, що далі не ростиму… вже й так у двері не пролажу…
Гай-гай! Запізно було шкодувати! Вона все росла й росла, і за якусь часину мусила стати навколішки. Далі й цього вже було не досить, тож Аліса спробувала лягти, впершись одним ліктем у двері, а другий заклала за голову. Та вона все росла й росла, і останнє, на що спромоглася — це виставити руку в вікно, а ногу — в комин.
“Я й ворухнутися не можу. Що ж то тепер зі мною буде?” — подумала Аліса.
На щастя, дія чарівного напою на цьому припинилася. Вона вже не росла. Правда, зручніше їй від цього не стало, та й надії вибратися звідси майже не було, тож не дивно, що вона засумувала.
— Як гарно було вдома, — думала бідна Аліса. — Там тебе ніколи не вижене під стелю і ніхто тобою не поштуркує — ніякі миші та кролики. І треба ж було мені плигати в ту кролячу нору?..
— А все ж… а все ж… тут, знаєте, доволі цікаво живеться! Подумати тільки — що я пережила! Читаючи казки, я гадала, що такого на світі просто не буває, а тут — ось воно! Про мене конче треба написати книжку, конче! Я й сама напишу, коли виросту велика…
— А втім, я й так уже велика, — скрушно додала вона. — Принаймні тут рости вже нікуди.
— Що ж воно виходить, — думала Аліса, — невже я ніколи не постаршаю? З одного боку, це непогано — ніколи не бути бабусею… Але… вічно вчити уроки!.. О ні, не хочу!
— Дурненька Алісо! — розраювала вона саму себе. — Як же тут вчити уроки? Тут і для тебе місця бракує — не те що для підручників!
Отак вона розмовляла, виступаючи то від однієї, то від іншої сторони, і з цього всього виходила не найгірша розмова.
Коли це раптом знадвору озвався чийсь голос. Аліса вмовкла і стала дослухатися.
— Мері Ен! Мері Ен! — гукав голос. — Ти несеш рукавички, чи ні?
Відтак почулося легке дріботіння по сходах. Аліса здогадалася, що то Кролик повернувся на її розшуки. Геть забувши, що тепер вона у тисячу разів більша за нього і боятися його смішно, Аліса так затремтіла, аж будинок заходив ходором.
Кролик був уже під дверима і спробував їх відчинити, та що двері відчинялися досередини і були підперті Алісиним ліктем, то в нього нічого не вийшло. Аліса почула, як Кролик пробубонів:
— Що ж, обійду кругом і залізу через вікно.
“Як рак на горі свисне!” — подумала Аліса.
Підождавши, аж поки Кролик, як їй видалося, завовтузився під самим вікном, вона зненацька виткнула руку і хапнула нею наосліп. Вхопити їй нікого не пощастило, але почувся легенький вереск, щось гупнуло й відразу брязнуло розбите скло. Аліса зробила висновок, що Кролик, мабуть, чи не впав у парник з огірками.
Далі почувся гнівний голос (Кроликів):
— Пете! Пете! Егей! Де ти?
А тоді, у відповідь, зовсім незнайомий їй голос:
— Я тут! Яблучка викопую, ваша вельможносте!
— Яблучка він викопує! — роззлостився Кролик. — Знайшов роботу! Краще допоможи мені вибратися звідси!
(Знову задзвеніло розбите скло).
— А тепер скажи мені, Пете, що це там, у вікні?
— Що ж, ваша вельможносте, як не рука! (У нього вийшло “мильможносте”.)
— Рука? Телепень! Ця “рука” заткала ціле вікно!
— Та ж ціле, ваша мильможносте. Але однаково це рука.
— Так чи так, а робити їй там нічого! Іди й прибери її!
Запала довга мовчанка, і до Аліси лиш час від часу долітали тихі вигуки:
— Ох, не до душі вона мені, ваша мильможносте, не до душі!
— Роби, що тобі звелено, страхопуде!
Тут Аліса знову розчепірила долоню і знову хапнула повітря. Цього разу почулися два тихесенькі верески і брязнула ціла купа розбитого скла.
“Скільки у них тих парників? — подумала Аліса. — І що вони робитимуть далі? Спробують витягти мене через вікно?.. Будь ласка, буду тільки рада. Мені зовсім не кортить тут засиджуватися”.
Вона ще трохи послухала, проте надворі було тихо. Нарешті почувся рип візка і гомін багатьох голосів.
— А де друга драбина?
— Таж мені загадано принести лише одну, другу Крутихвіст тарабанить…
— Крутихвосте, тягни-но, голубе, її сюди!
— Ставте їх отут, на цьому розі!
— Або ні, спершу сточіть їх мотузкою.
— Та вони ж не сягають навіть до половини!
— Ет, якось воно буде! Не вередуй!
— Гей, Крутихвосте, лови мотузку!
— А дах же витримає?
— Вважай, там одна черепичина їздить!..
— Уже поїхала! Падає!..
— Голови, голови бережіть!
Почувся гуркіт.
— Чия це робота?
— Чия ж іще? Мабуть, Крутихвостова.
— А хто полізе в димар?
— Тільки не я! Лізь сам!
— Еге, нема дурних!
— Полізе Крутихвіст!
— Гей, Крутихвосте, пан велить тобі лізти в димар!
— Овва! — сказала про себе Аліса. — Виходить, Крутихвіст ще й у димар має лізти? Мабуть, він у них за попихача! Я йому не заздрю… Димар, звичайно, вузькуватий, а все ж, гадаю, підхвицьнути його якось та вдасться!
Вона просунула ногу чимдалі в димар і чекала, аж поки десь там, над самим її черевиком, щось зашкряботіло й завовтузилося (що то була за істота, годі було вгадати).
“А ось і Крутихвіст!” — сказала вона сама до себе і дриґнула ногою. — Цікаво, що буде далі”.
Перше, що вона почула, був цілий хор голосів:
— Дивіться, дивіться! Крутихвіст летить!
Потім Кроликів голос:
— Гей, там, біля живоплоту, ловіть його!
Після чого запала тиша й знову вибухнув схвильований лемент:
— Підведіть йому голову!
— А тепер — горілки!
— Гляди, щоб, бува, не захлинувся!
— Ну що, старий? Що там сталося? Кажи!..
Нарешті озвався кволий писклявий голосочок. (“Крутихвіст” — здогадалася Аліса.)
— Я й сам до пуття не знаю… Годі, дякую, мені вже легше… Але в голові й досі гуде… Важко говорити… Знаю тільки, що мене хтось буцнув, і я шугонув угору, як повітряний змій.
— Так воно й було, друзяко! — підтвердили інші.
— Треба спалити будинок! — пролунав Кроликів голос.
— Тільки спробуйте! — крикнула щосили Аліса. — Я напущу на вас Діну!
Умить залягла гробова тиша.
— Цікаво, що вони робитимуть далі? — подумала Аліса. — Якби мали глузд, то розібрали б дах.
За хвилю-другу надворі знову зчинилася веремія, й Аліса почула Кроликову команду:
— На початок вистачить однієї тачки.
“Тачки з чим?’ — подумала Аліса.
Проте довго гадати їй не довелося, бо тієї ж миті у вікно пороснув цілий град камінців, і декотрі з них поцілили їй в обличчя.
“Пора покласти цьому край!” — вирішила Аліса й гукнула:
— Раджу вам цього не робити!
Знову залягла мертва тиша. Аліса не без подиву завважила, що камінці на підлозі один за одним обертаються на крихітні тістечка.
Враз її осяяло.
“Якщо я з’їм одне, — подумала вона, — то воно, без сумніву, вплине на мій зріст. Збільшити — не збільшить, це очевидно, але зменшити, мабуть, може…”
З цими словами вона проковтнула одне з тістечок і з радістю помітила, що відразу почала маліти. Щойно Аліса поменшала так, що могла пройти у двері, вона кинулася надвір, де побачила ціле збіговисько дрібних тваринок та птахів. Посередині лежав горопаха Ящур Крутихвіст. Пара морських свинок підтримувала його попід пахви і напувала чимось із пляшечки. Забачивши Алісу, всі вони так і ринули до неї, але вона пустилася тікати і невдовзі щасливо дісталася до густого лісу.
— Найперше, що мені треба зробити, — розмірковувала Аліса, блукаючи між деревами, — це стати такою, як завжди. — А друге — знайти дорогу до чарівного саду. Мабуть, кращого плану годі й придумати.
План і справді виглядав блискуче — був складений просто і ясно. Єдина складність полягала в тому, що Аліса уявлення не мала, як підступитися до його виконання. Вона тривожно нишпорила очима між дерев, аж раптом над самою її головою хтось голосно дзявкнув. Аліса сквапно підвела голову. Згори великими круглими очима на неї зирило велетенське щеня, несміливо простягаючи до неї лапу.
— Ох, ти ж моя цюця! — улесливо озвалася Аліса і спробувала навіть посвистіти. Проте сама аж стерпла від думки, що це щеня може бути голодним, і тоді йому нічого не варто буде схрумати її разом з усіма її лестощами.
Ледве тямлячи, що вона робить, Аліса підняла якусь ломачку і простягла щеняті. Щеня радісно дзявкнуло, високо підскочило на всіх чотирьох і кинулося на ломачку, вдаючи, ніби хоче її пошматувати. Аліса, насилу стримуючись, щоб не кинутися навтікача, гулькнула за високе будячиння. Та щойно вона з-за нього визирнула, як щеня вчинило новий наскок, і з поспіху беркицьнулося через голову.
Алісі здавалося, ніби вона бавиться з конем-ваговозом — першої-ліпшої хвилини можна було втрапити під його копита! Вона знову шмигнула за будяк.
Щеня тим часом розпочало цілу низку коротких нападів на ломачку: відбігало назад набагато далі, ніж посувалося вперед, і весь час гавкало. Нарешті, важко відсапуючи, воно сіло віддалік, висолопивши язика і приплющивши великі очі. Кращої нагоди для втечі годі було й уявити. Аліса миттю пустилася навтікача і гнала, аж доки почала задихатися з утоми. Щенячий гавкіт завмер у далині.
— А все ж яке втішне щенятко! — мовила Аліса, знеможено спершись на квітку жовтцю і обмахуючись одним з листочків. — Ех, яких тільки трюків не навчила б я його, якби… якби була… Ой, мало не забула — мені ж треба трохи підрости! Ану лиш поміркуймо, як його зробити?.. Гадаю, треба чогось випити або з’їсти. Але чого саме?
І справді, ЧОГО? Аліса оглянула всі довколишні квітки й стеблинки, але не завважила нічого такого, що надавалося б до їжі чи до пиття.
Поблизу ріс великий гриб, трохи більший за саму Алісу, і, коли вона обстежила його скрізь — і знизу, і згори, і справа, і зліва, їй спало на думку, що непогано було б також дослідити його і зверху.
Зіп’явшись навшпиньки, Аліса зиркнула поверх гриба і зненацька зустрілася очима з велетенською блакитною Гусінню. Згорнувши руки на грудях, Гусінь сиділа на шапинці й статечно курила довгу кальянову люльку, не звертаючи жодної уваги на те, що діється довкола.
