«Аліса в Країні Чудес» українською – Розділ п‘ятий
Що порадила Гусінь
Якусь часину Гусінь і Аліса мовчки дивилися одна на одну. Нарешті Гусінь вийняла люльку з рота й озвалася млосним оспалим голосом:
— Ти хто?
Що й казати, не вельми підбадьорливий початок розмови!
— Я?.. Я, пані, й сама вже не знаю… — ледь зніяковіла Аліса. — Знаю хіба, ким була сьогодні зранку, але відтоді я, по-моєму, кілька разів мінялася.
— Що ти хочеш цим сказати? — суворо запитала Гусінь. — Ти при своєму глузді?
— Боюсь, пані, що при чужому, — відказала Аліса. — Бачте, я-не зовсім я…
— Не бачу, — сказала Гусінь.
— Боюся, пані, я не зумію висловитися ясніше, — щонайчемніше відповіла Аліса. — Я й сама не все розумію: стільки перетворень за один день будь-кого зіб’ють з пантелику.
— Ба ні! — заперечила Гусінь.
— Може, ви зараз так і не думаєте, — сказала Аліса. — Та коли вам прийде пора обертатися на лялечку (а це, ви знаєте, неминуче), а тоді на метелика, то вам, напевно, буде якось трохи дивно…
— Аж ніяк! — сказала Гусінь.
— Ну, можливо, у вас інші відчуття, — припустила Аліса. — Але я твердо знаю, що почувалася б дуже дивно.
— Ти! — зневажливо кинула Гусінь. — А ти хто така?
Це знов повернуло їх до початку розмови! Алісу трохи дратувала манера Гусені вести розмову.
Випроставшись, вона вельми поважно промовила:
— Гадаю, спершу вам годилося б сказати, хто ви така?
— Чому? — запитала Гусінь.
Питання загнало Алісу в глухий кут. Вона марно шукала якогось переконливого пояснення, а що Гусінь, з усього видно, була в лихому гуморі, то Аліса обернулася й пішла геть.
— Вернися! — гукнула Гусінь їй услід. — Я маю сказати щось важливе.
Це вже був добрий знак, і Аліса повернулася.
— Май терпець! — сказала Гусінь.
— Оце й усе? — спитала Аліса, ледь тамуючи гнів.
— Ні, — відказала Гусінь.
Аліса вирішила трохи потерпіти: робити й так нічого, а раптом Гусінь повідомить щось варте того, щоб його слухати.
Кілька хвилин Гусінь мовчки пахкала димом, нарешті розімкнула руки, вийняла з рота люльку й запитала:
— Отже, на твою думку, ти змінилася, так?
— Боюся, що так, — зітхнула Аліса. — Я щодесять хвилин міняю свій зріст і нічого не пам’ятаю!
— Чому нічого? — запитала Гусінь.
— Ось, наприклад, я пробувала читати напам’ять “Хорошу перепілоньку “, а вийшло казна-що! — журно відповіла Аліса.
— То прочитай “Ти старий любий діду”, — запропонувала Гусінь.
Аліса схрестила руки й почала:
— Ти старий, любий діду*, — сказав молодик, —
І волосся у тебе вже сиве.
А стоїш вверх ногами й до цього вже звик, —
На твій вік це не дуже красиво.
— Молодим, — мовив дід, — я боявсь неспроста,
Що це може відбитись на мізку,
Та моя голова — я вже знаю — пуста,
На ній можна стояти без риску.
— Ти старий, — знову каже юнак до дідка, —
І, нівроку, гладкий, як діжчина,
А в переверти йдеш, крутиш хвацько млинка,
Ти скажи мені, в чому причина ?
— Молодим, — мовив дід, — всі суглоби собі
Розтирав я чарівною мастю,
Коли хочеш — за гроші хороші й тобі
Дам коробочку-дві того щастя.
— Ти старий, в тебе щелепи наче й слабкі,
Не вжувати їм навіть кандьору, —
*Цей вірш — один з визнаних шедеврів поетичного жарту — є майстерною пародією на давно забутий повчальний вірш Роберта Сази (1774-1843) “Дідусеві радощі”. У вірші старенький благочестивий татусь Вільям на власних прикладах навчає сина добропорядності і здорового способу життя.
Та ти гуску з кістками строщив залюбки,
Де ти взяв таку силу бадьору?
— Молодим, — мовив дід, — я постійно сваривсь
Із дружиною вдень по три рази.
І від того мій рот на весь вік укріпивсь,
Мов стальні, моїх щелепів м’язи.
— Ти старий, — каже хлопець, — і, справа ясна,
Твої очі вже добре не бачать,
А на кінчику носа ти держиш в’юна, —
Хто навчив тебе, діду, трюкачить?
— Скільки можна дурних задавати питань!
Ти схибнувсь, чи об’ївся метеликів?
Все, терпець мій урвався, благаю: відстань!
Вимітайся, бо дам духопеликів!
— Це не те, — сказала Гусінь.
— Не зовсім те, — знічено мовила Аліса. — Декотрі слова немовби змінилися.
— Це зовсім не те. Від початку і до кінця! — твердо сказала Гусінь.
Запала хвилинна мовчанка.
Гусениця озвалася перша.
— Тобі який зріст потрібен? — спитала вона.
— Ох, байдуже який, — поквапливо сказала Аліса. — Просто, знаєте, всі оті переміни, дуже прикрі…
— Не знаю, — сказала Гусінь.
Аліса промовчала: зроду-віку їй ніхто стільки не перечив, і вона відчула, що втрачає терпець.
— А цим ти задоволена? — поцікавилася Гусінь.
— Якщо ваша ласка, пані, — сказала Аліса, — то я б не проти трішки підрости. Три дюйми — такий нікудишній зріст!
— Ба ні, це зріст хочкудишній — вигукнула Гусінь і стала дибки. (Вона сягала рівно три дюйми заввишки.)
— Але я до нього не звикла, — жалібно сказала бідолашна Аліса. А про себе подумала: “Яке лихо, що всі вони тут такі вразливі!”
— З часом звикнеш, — сказала Гусінь і знов запахкала люлькою.
Аліса терпляче ждала, поки вона зволить озватися. Невдовзі Гусінь вийняла з рота люльку, раз чи два позіхнула, стріпнулася усім тілом і стала сповзати з гриба.
— Один край зробить тебе вищою, а другий — нижчою, — кинула вона Алісі на прощання.
“Один край чого?. Другий край чого?” — спантеличено подумала Аліса.
— Гриба, — відповіла Гусінь достоту так, наче запитання прозвучало вголос, і за мить щезла в траві.
Якусь часину Аліса задумливо дивилася на гриба, силкуючись з’ясувати, де ж оті два його краї, а що гриб був круглий-круглісінький, то це завдання видалося надважким. Нарешті вона обхопила гриба наскільки сягали її руки і відломила по шматочку з кожного краю.
— А тепер побачимо — так чи інак? — подумала вона, надгризаючи шматок у правій руці.
Тієї ж миті вона відчула сильний удар у підборіддя: воно буцнулося об ногу!
Така нагла зміна її вельми налякала. Збагнувши, що вона хутко зменшується, а отже, не можна гаяти й хвилини, Аліса мерщій узялася до другого шматочка. Проте її підборіддя так щільно вперлося в ногу, що вона ніяк не могла відкрити рота.
Нарешті їй вдалося вхопити дрібку з лівої руки.
* * * * * * * * * * *
* * * * * * * * * *
* * * * * * * * * * *
— Ху-у, нарешті голова вільна! — радісно вигукнула Аліса, і відразу ж тривожно змовкла: десь поділися її плечі. Вона поглянула вниз, але побачила тільки шию неймовірної довжини, яка стриміла, немов стеблина, над морем зелені.
— Цікаво, що то за зелень? — сказала Аліса. — І куди поділися мої плечі? А мої бідолашні руки! Чого це я їх не бачу?
З цими словами вона порухала руками, але, здавалося, тільки й спромоглася, що викликати легке колихання зеленого листя далеко внизу.
Оскільки дотягтися руками до голови було справою безнадійною, вона спробувала нахилити голову до рук, і з радістю виявила, що її шия, наче змія, легко гнеться на всі боки.
Аліса вигнула її граційною кривулькою, і саме намірилась пірнути в зелену гущавину (вона вже зрозуміла, що це були крони дерев, під якими во на щойно блукала), коли раптом почулося різке сичання. Аліса рвучко відсахнулася.
Велика Горлиця, налетівши на неї, несамовито била її крильми по обличчю.
— Гадюка! — репетувала Горлиця.
— Ніяка я не гадюка — обурилася Аліса. — Дайте мені спокій!
— А я кажу — гадюка! — повторила Горлиця вже не так голосно і, майже схлипуючи, додала: — Я вже все перепробувала, але від них ніде нема рятунку!
— Не збагну, про що ви говорите, — сказала Аліса.
— Між корінням дерев, на річкових кручах, у чагарниках, — не зважаючи на Алісині слова, провадила Горлиця, — скрізь оці гадюки! Їм не догодиш!..
Аліса розуміла все менше й менше, проте вирішила не озиватися, поки Горлиця не виговориться.
— Мало мені мороки з висиджуванням яєць, — не вгавала Горлиця, — то я ще мушу день і ніч пильнувати їх від гадюк! Я вже три тижні не стуляю очей!
— Мені вас дуже жаль, — сказала Аліса: вона вже починала розуміти, про що йдеться.
— І саме тоді, як я вибрала найвище в лісі дерево, — правила своєї Горлиця, зриваючись на крик, — саме тоді, як я повірила, що нарешті їх здихалася, вони вже знову тут як тут — бач, уже й з неба лізуть! У-у, гадюка!
— Кажу ж вам, ніяка я не гадюка! — мовила Аліса. — Я… я…
— Ну, ну? Хто ж ти? Хто? — питала Горлиця. — Ще не надумала?
— Я… я… дівчинка, — промовила Аліса без особливої певності, бо згадала, скільки разів вона за цей день мінялася.
— Гарна баєчка, що й казати, — з глибокою зневагою пирхнула Горлиця. — На своєму віку я набачилася різних дівчаток, але з такою шиєю — жодної. Е, ні-і, ти — гадюка! І не відмагайся. Може, ще скажеш, що ти й яєць ніколи не їла?
— Певно, що їла, — сказала Аліса. (Вона завше казала правду.) — Розумієте, дівчатка також їдять яйця.
— Я не певна, — засумнівалася Горлиця, — але коли це так, то вони теж гадючого поріддя, ясно?
Такий несподіваний висновок так вразив Алісу, що вона заніміла. Горлиця негайно скористалася нагодою і додала:
— Я знаю одне: ти шукаєш яєць! І мені байдуже, хто ти — дівчинка чи гадюка!
— Зате мені — не байдуже, — заперечила Аліса. — Хоча яєць, щоб ви знали, я не шукаю. А якби й шукала, то вже ж не ваших — сирих я не люблю.
— Тоді вимітайся! — похмуро буркнула Горлиця і знову вмостилась у своє гніздо.
Аліса стала опускатися нижче, але це виявилося штукою непростою: її шия раз у раз заплутувалась у гіллі. Доводилося частенько зупинятися, щоб її виплутати.
Трохи згодом вона похопилася, що й досі тримає в руках шматочки гриба, й обережно, по найменшій дрібочці, почала відкушувати то від того, то від того — стаючи то вищою, то нижчою, аж поки підігнала себе до своїх звичайних розмірів.
Відтоді, як вона була ще свого зросту, збігло стільки часу, що тепер їй було аж якось дивно, та за кілька хвилин вона оговталась і почала знову розмовляти сама з собою:
— Ну ось, половину плану виконано! Які дивовижні всі оці переміни! Ніколи не вгадаєш, ким станеш за хвилину! Та хай там що, а тепер я дійшла свого справжнього зросту: лишається тільки пробратися у той чарівний сад… але як це зробити, як?
З цими словами вона вийшла на узлісся, де стояв крихітний, із чотири фути заввишки, будиночок.
— Хоч би хто там жив, — вирішила Аліса, — з’являтись їм на очі отакою ніяк не годиться: вони ж можуть побожеволіти зі страху!
Тож вона почала потрошку надкушувати гриба з правої руки і не виходила з лісу доти, доки не поменшала до дев’яти дюймів.
«Аліса в Країні Чудес» українською – Розділ шостий
Порося та перець
Хвилину-другу вона дивилася на будиночок, гадаючи, як бути далі. Раптом з лісу вибіг лакей у лівреї і гучно затарабанив у двері кісточками пальців. (Що то лакей, вона здогадалася завдяки лівреї, бо з лиця то був радше карась.) Відчинив йому другий лакей — кругловидий, з лупатими очима, схожий на жабу. Аліса завважила, що обидва мали дрібно закручене й напудрене волосся. Їй страшенно закортіло дізнатися, що ж буде далі, — вона висунулася з гущавини й наставила вуха.
Лакей-Карась видобув з-під пахви величезного — завбільшки, як він сам, листа і, простягши його Жабунові, врочисто оголосив:
— Для Герцогині. Запрошення від Королеви на крокет.
Лакей-Жабун узяв листа і тим самим тоном повторив ті самі слова, ледь змінивши їхній порядок:
— Від Королеви. Запрошення на крокет для Герцогині.
Відтак обидва вдарили один одному чолом — так низько, аж посплутувалися кучериками.
Аліса мусила втекти назад у хащу, щоб не чутно було її сміху. Коли вона визирнула знову, лакея-Карася вже не було, а Жабун сидів біля дверей і тупо зирив у небо. Аліса несміливо підступила до дверей і постукала.
— З вашого стуку, як з риби пір’я, — зауважив лакей, — і то з двох причин. По-перше, я по той самий бік, що й ви, а по-друге, там такий шарварок, що вас однак не почують.
І справді, гармидер усередині стояв пекельний: хтось верещав, хтось чхав, і час від часу чувся оглушливий брязкіт, наче там били посуд.
— Тоді скажіть, будь ласка, — озвалася Аліса, — як мені туди зайти?
— Ваш стук мав би якийсь сенс, — провадив Жабун, не зважаючи на неї, — якби двері були між нами. Приміром, коли б ви постукали з того боку — я б вас, звичайно, випустив.
Кажучи так, він не переставав дивитися в небо.
Алісі це здалося жахливою нечемністю.
“Хоча, можливо, він і не винен, — сказала вона про себе. — Просто очі в нього майже на маківці. Але принаймні він міг би відповідати на запитання”.
— То як мені туди зайти? — голосно повторила Аліса.
— Я тут сидітиму, — зауважив лакей, — аж до завтрього…
Тут двері розчахнулися, і звідти вилетів великий таріль — він бринів просто лакеєві в голову, але в останню мить тільки черкнув по носі й розбився об дерево в нього за плечима.
— … а може, й до післязавтрього, — тим самісіньким тоном провадив лакей, мовби нічого й не сталося.
— Як же мені туди зайти? — ще голосніше повторила Аліса.
— А це ще, знаєте, не вгадано, — сказав лакей, — чи вам взагалі треба туди заходити. Ось головне питання, чи не так?
Так, звичайно, — та тільки Аліса не любила, коли з нею розмовляли таким тоном.
“Це просто жахливо, — проказала вона сама до себе, — як вони всі тут люблять сперечатися!”
Лакей-Жабун, схоже, вирішив, що саме час повторити своє зауваження на інший лад.
— Я сидітиму тут, — сказав він, — вряди-годи, день у день…
— А що робити мені? — запитала Аліса.
— Що завгодно, — відповів Жабун і засвистав.
— Ет, що з ним балакати! — розпачливо подумала Аліса. — Він же дурний, аж світиться! — і вона штовхнула двері й переступила поріг.
У просторій кухні дим стояв аж під саму стелю. Посередині на триногому дзиґлику сиділа Герцогиня й чукикала немовля; кухарка схилилася над вогнищем і помішувала щось у величезному казані — з усього видно, юшку.
— Їхня юшка явно переперчена! — сказала Аліса сама до себе, чхаючи за кожним словом.
Навіть їхнє повітря — і те було переперчене. Чхала навіть Герцогиня; що ж до немовляти, то воно без угаву ревло і чхало, чхало і ревло. Не чхали в кухні лише двоє: кухарка та дебелий, з усмішкою від вуха до вуха, кіт, який сидів на припічку.
— Чи не сказали б ви мені ласкаво, — трохи боязко спитала Аліса, бо не була цілком певна, чи годилося їй озиватися першою, — чому ваш кіт такий дурносміх?
— Бо він — чеширський!* — пояснила Герцогиня. — Ох ти ж порося!
Останнє слово пролунало так зненацька і з такою нестямною люттю, що Аліса аж підскочила. Проте вона зараз же збагнула, що це стосується не її, а немовляти, і, набравшись духу, повела далі:
— А я й не знала, що чеширські коти вміють сміятися.
— Коти із графства Чешир сміються на весь шир, — сказала Герцогиня. — Майже всі.
— Я таких котів ще не бачила, — чемно мовила Аліса, рада-радісінька, що розмова налагодилася.
— Ти ще багато чого не бачила, — сказала Герцогиня. — Це зрозуміло.
Алісі не дуже сподобався тон цього зауваження, і вона подумала, що не завадило б перевести розмову на щось інше. Поки вона підшукувала тему, кухарка зняла з вогню казан і заходилася шпурляти чим попало в Герцогиню та немовля. Першими полетіли кочерга зі щипцями, за ними градом посипалися блюдця, тарілки й полумиски, та Герцогиня і бровою не повела, хоч дещо в неї й поцілило; а немовля й доти ревма ревло, тож зрозуміти, болить йому від ударів чи ні, було неможливо.
— Ой, що ви робите? Схаменіться! Благаю! — кричала Аліса, підстрибуючи зі страху. — Ой, просто в ніс! Бідний носик!
У цю мить страхітливих розмірів баняк прохурчав так близько від немовляти, що ледь не відбив йому носа.
*3а часів Керрола часто казали: “посміхається, як чеширський кіт”. Походження цієї приказки невідоме. Існують, проте, дві версії її походження. Згідно з першою, у графстві Чешир (де, до речі, народився Керрол) якийсь невідомий маляр малював над дверима таверн левів, які посміхалися. Згідно з другою, чеширським сирам колись надавали форму усміхнених котів.
— Якби ніхто не пхав свого носа до чужого проса, — хрипким басом сказала Герцогиня, — земля крутилася б куди шпаркіше.
— Ну й що б це дало? — зауважила Аліса, рада похизуватися своїми знаннями. — Подумайте лишень, що сталося б із днем і ніччю. Земля оберталася б навколо осі швидше, ніж…
— До речі, про ніж! — сказала Герцогиня. — Відтяти їй голову!
Аліса тривожно глипнула на кухарку, але та пустила ці слова повз вуха і знай собі помішувала юшку.
Тож Аліса докінчила:
— …ніж раз на добу, себто раз на двадцять чотири години… чи, може, на дванадцять?..
— О, дай мені спокій! — урвала її Герцогиня. — Зроду не терпіла арифметики!
Вона завела щось наче колискову і заходилася чукикати немовля, люто стрясаючи його наприкінці кожного рядка.
Бурчи, кричи на немовля*,
Лупи його, як чхає,
Що те чхання нам дошкуля,
Маля прекрасно знає…
Хор
(З участю кухарки та маляти):
Гу! Гу! Гу!
*Оригіналом для цієї пародії послужив вірш невідомого автора, основна думка якого криється в словах: “Плекай малесеньке дитя 3 любов’ю і терпінням”.
Співаючи другу строфу, Герцогиня не переставала несамовито трясти немовля, а воно, сердешне, так репетувало, що Алісі нелегко було розібрати слова:
Бурчу, кричу на немовля,
Луплю його, як чхає.
Нехай маля не дошкуля —
До перчику звикає!
Хор:
Гу!Гу!Гу!
— Тримай! — крикнула раптом Герцогиня до Аліси і швиргонула в неї немовлям. — Можеш трохи поняньчити, як маєш охоту! Мені пора збиратися до Королеви на крокет!
І вона хутко вийшла. Кухарка жбурнула їй навздогін сковороду, але, на диво, схибила.
Спіймати дитину виявилося не так просто: руки й ноги в того чудернацького створіннячка були розчепірені на всі боки (“Достоту, як у морської зірки”, — подумала Аліса), а само воно пихтіло, як паровик, і без упину пручалося.
Нарешті вона знайшла належний спосіб укоськати немовля: скрутила його у вузол, міцно схопила за праве вушко та ліву ніжку (щоб не розкрутилося), і вийшла з ним на свіже повітря.
— Якщо його звідси не забрати, — подумала Аліса, — то вони напевне його приб’ють, — як не нині, то завтра. Було б злочинно його покинути, правда ж?
Останні слова вона проказала вголос, і маля рохнуло їй у відповідь (чхати воно вже перестало)^.
— Не рохкай, — сказала Аліса. — Висловлюй свої почуття у якийсь інший спосіб!
Та немовля рохнуло знову, й Аліса прискіпливо зазирнула йому в личко, аби з’ясувати причину. Ніс у нього був, без сумніву, аж надміру кирпатий, більше схожий на рильце, ніж на справжнього носа, та й очі зробилися підозріло маленькі як на дитину. Словом, його вигляд Алісі не сподобався.
“А може, то воно так схлипує?” — подумала вона і зазирнула маляті в очі, чи не видно там сліз. Ба ні, жодної сльозинки!..
— Якщо ти, золотко, збираєшся перекинутися поросям, — поважно мовила Аліса, — я не буду з тобою панькатися. Закарбуй це собі на носі!
Немовля знову схлипнуло (а чи зрохнуло — важко було сказати), й Аліса якийсь час несла його мовчки.
Вона вже починала хвилюватися — ото буде клопіт із цим чудом удома! — коли це раптом воно знову рохнуло, та так виразно, що Аліса не без тривоги ще раз глянула йому в обличчя.
Так, цього разу помилитися було годі: перед нею було найсправжнісіньке порося! Носитися з ним далі було безглуздо. Вона опустила порося на землю і вельми втішилась, коли воно спокійнісінько потрюхикало собі в хащу.
— З нього виросла б страх яка бридка дитина, — подумала Аліса. — А як порося, по-моєму, воно досить симпатичне.
І вона стала пригадувати деяких знайомих їй дітей, з яких могли б вийти незгірші поросята (“Аби лиш знаття, як міняти їхню подобу”, — подумала вона), і раптом здригнулася з несподіванки: за кілька кроків від неї на гілляці сидів Чеширський Кіт.
Кіт натомість лише усміхнувся.
“На вигляд наче добродушний, — подумала Аліса, — але які в нього пазурі та зуби!.. Варто з ним триматися шанобливо”.
— Мурчику-Чеширчику, — непевно почала вона, не знаючи, чи сподобається йому таке звертання.
Кіт, однак, знову всміхнувся, тільки трохи ширше.
“Ніби сподобалося,” — подумала Аліса, й повела далі:
— Чи не були б ви такі ласкаві сказати, як мені звідси вибратися?
— Залежить, куди йти, — відказав Кіт.
— Власне, мені однаково, куди йти… — почала Аліса.
— Тоді й однаково, яким шляхом, — зауважив Кіт.
-… аби лиш кудись дійти, — докінчила Аліса.
— О, кудись та дійдеш, — сказав Кіт. — Треба тільки достатньо пройти.
Цьому годі було заперечити, тож Аліса спитала дещо інше:
— А які тут люди проживають?
— Он там, — Кіт махнув правою лапою, — живе Капелюшник, — а отам (він махнув лівою) — Шалений Заєць. — Завітай до кого хочеш: у них обох не всі вдома*.
— Але я з такими не товаришую, — зауважила Аліса.
— Іншої ради нема, — сказав Кіт. — У нас у всіх не всі вдома. У мене не всі вдома. У тебе не всі вдома.
— Хто сказав, що у мене не всі вдома? — запитала Аліса.
— Якщо у тебе всі вдома, — сказав Кіт, — то чого ти тут?
Аліса вважала, що це ще ніякий не доказ, проте не стала сперечатися, а лише спитала:
— А хто сказав, що у вас не всі вдома?
— Почнімо з собаки, — мовив Кіт. — Як гадаєш, у собаки всі вдома?
— Мабуть, так, — сказала Аліса.
— А тепер — дивися, — вів далі Кіт. — Собака спересердя гарчить, а з утіхи меле хвостом. А я мелю хвостом — спересердя, а від радощів гарчу. Отже, у мене не всі вдома.
— Я називаю це мурчанням, а не гарчанням, — зауважила Аліса.
— Називай як хочеш, — відказав Кіт. — Чи граєш ти сьогодні в крокет у Королеви?
— Я б залюбки, — відповіла Аліса, — тільки мене ще не запрошено.
— Побачимося там, — кинув Кіт і щез із очей.
Аліса не дуже й здивувалася: вона вже почала звикати до всяких чудес. Вона стояла й дивилася
*В Англії широко популярні приказки “mad as a hatter”, “mad as a March hare (“божевільний, як капелюшник”, “казиться, як березневий заєць ). Саме ці приказки й “породили” Керролових персонажів. Капелюшники й справді часто божеволіли: отруєння ртуттю, яку вони використовували, обробляючи фетр, часто спричинювало галюцинації.
на ту гілку, де щойно сидів Кіт, коли це раптом він вигулькнув знову.
— Між іншим, що сталося з немовлям? — поцікавився Кіт. — Ледь не забув спитати.
— Воно перекинулося в порося, — не змигнувши оком, відповіла Аліса.
— Я так і думав, — сказав Кіт і знову щез.
Аліса трохи почекала — ану ж він з’явиться ще раз, — а тоді подалася в той бік, де, як було їй сказано, мешкав Шалений Заєць.
— Капелюшників я вже бачила, — мовила вона подумки, — а от Шалений Заєць — це значно цікавіше. Можливо, тепер, у травні, він буде не такий шалено лютий, як, скажімо, у лютому…
Тут вона звела очі й знову побачила Кота.
— Як ти сказала? — спитав Кіт. — У порося чи в карася?
— Я сказала “в порося”, — відповіла Аліса. — І чи могли б ви надалі з’являтися й зникати не так швидко: від цього йде обертом голова.
— Гаразд, — сказав Кіт, і став зникати шматками: спочатку пропав кінчик його хвоста, а насамкінець — усміх, що ще якийсь час висів у повітрі.
— Гай-гай! — подумала Аліса. — Котів без усмішки я, звичайно, зустрічала, але усмішку без кота!.. Це найбільша дивовижа в моєму житті!
До Шаленого Зайця довго йти не довелося: садиба, яку вона невдовзі побачила, належала, безперечно, йому, бо два димарі на даху виглядали, як заячі вуха, а дах був накритий хутром. Сама садиба виявилася такою великою, що Аліса не квапилася підходити ближче, поки не відкусила чималий кусник гриба в лівій руці й довела свій зріст до двох футів. Але й тепер вона рушила з осторогою.
“А що, як він і досі буйний?” — думала вона. — Краще б я загостила до Капелюшника!”
