«Аліса в Країні Чудес» українською – Розділ одинадцятий
Хто вкрав пиріжки
Коли вони надбігли, Чирвовий Король з Королевою вже сиділи на троні в оточенні всілякого птаства та звірини, а також цілої колоди карт. Попереду під охороною двох вояків стояв закутий у кайдани Чирвовий Валет, а поруч із Королем — Білий Кролик, з ріжком в одній руці та сувоєм пергаменту в другій. Посеред судової зали красувався стіл, а на ньому — повний таріль пиріжків із фруктами, таких смаковитих на вигляд, що в Аліси аж слинка потекла.
“Хай би швидше кінчався суд і починалося частування”, — подумала вона. Але думати про це, здавалося, було ще рано, тож вона почала роззиратися по залі, щоб якось згаяти час.
Бувати в судах їй досі не випадало, проте вона дещо знала про них із книжок і, на превелику свою радість, упевнилася, що може назвати посади майже всіх присутніх.
“Он суддя, — сказала вона подумки, — це видно з його величезної перуки”.
Суддею, до речі, був Король, а що він нап’яв корону поверх перуки, то, видно, почувався не надто зручно; до того ж, перука зовсім йому не личила.
— А он лава присяжників, — розмірковувала Аліса. — А отих дванадцять птахотварів (вона, бачте, мусила вжити саме це слово, бо серед них були і птахи, й тварини), мабуть, і є присяжники.
Це останнє слово вона вимовила на різні лади, сама собою пишаючись, гадаючи (і справедливо), що серед її ровесниць мало хто знається на таких речах. (Хоча, зауважмо, слово “присяжні” було б тут не менш доречне.) Усі дванадцятеро присяжних вельми зосереджено писали щось на грифельних табличках.
— Що вони пишуть? — пошепки запитала Аліса в Грифона. — Адже суд іще не почався?
— Вони записують свої імена, — шепнув у відповідь Грифон. — Бояться, що до кінця суду забудуть.
— От пришелепкуваті! — вголос обурилася Аліса, та зразу ж і прикусила язика, бо саме в цей час Білий Кролик вигукнув: “Прошу дотримуватись тиші!”, а Король начепив окуляри і став водити очима по залі, вишукуючи балакунів.
Дивлячись на присяжних, Аліса бачила так виразно, мовби стояла в них за плечима, як усі вони виводять на табличках слово “пришелепкуваті”; один з них явно не знав, як воно пишеться, тож мусив питати розуму в сусіди.
“Уявляю собі їхні записи на кінець суду!” — подумала Аліса.
В одного з присяжних немилосердно шкрябало перо. Це було нестерпно, тож Аліса, обійшовши залу, зайшла йому за спину і, прихитрившись, вихопила в нього перо. Вона зробила це так спритно, що горопаха присяжний (не хто інший, як ящур Крутихвіст) так і не збагнув, куди воно поділося. Після марних пошуків він до кінця дня мусив писати пальцем, з чого було дуже мало пуття, бо палець не лишав на табличці жодного сліду.
— Оповіснику, читай оскарження! — звелів Король.
По цих словах Білий Кролик дмухнув тричі в ріжок, розгорнув пергаментовий сувій і зачитав:
Краля Чирвова спекла пиріжки,
А також спекла рулет.
Та ті пиріжки, як і той рулет,
Украв Чирвовий Валет!…
— Ваш вирок! — звернувся Король до присяжних.
— Не тепер! Не тепер! — хапливо перебив Кролик. — До вироку ще далеко!
— Викликати першого свідка! — звелів Король.
Кролик тричі дмухнув у ріжок і проголосив:
— Перший свідок!
За першого свідка був Капелюшник. Він з явився, тримаючи в одній руці чашку чаю, а в другій — шматок хліба з маслом.
— Перепрошую, ваша величносте, — озвався він, — що я приніс усе це сюди, але, бачте, коли по мене прислали, я саме допивав чай…
— Ти мав би вже допити, — сказав Король. — Коли ти почав?
Капелюшник глипнув на Шаленого Зайця, який попідручки з Соньком-Гризуном супроводив його до судової зали.
— Здається, чотирнадцятого березня, — відповів той.
— П’ятнадцятого, — уточнив Капелюшник.
— Шістнадцятого, — поправив Сонько-Гризун.
— Занотуйте, — звернувся Король до присяжних, і вони запопадливо записали на табличках усі три дати, тоді додали їх і одержану суму перевели в шилінги та пенси.
— Скинь свого капелюха, — звелів Капелюшникові Король.
— Це не мій капелюх, — відповів Капелюшник.
— Крадений! — проголосив Король, і присяжні миттю запрацювали перами.
— Я — капелюшник, у мене всі капелюхи на продаж, — пояснив Капелюшник, — своїх нема.
Тут вже й Королева нап’яла окуляри і так прикипіла до нього поглядом, аж Капелюшник сполотнів і затупцював на місці.
— Складай свої свідчення, — звелів Король, — але без нервів, бо зараз же скараємо на горло!
Видно, свідкові ці слова аж ніяк не додали мужності: він і далі переступав з ноги на ногу, кидаючи тривожні погляди на Королеву, і зопалу замість хліба надкусив чашку.
Тієї ж миті Аліса відчула, що з нею діється щось дивне, і тільки згодом збагнула: вона знову росла! Першим її бажанням було встати і вийти із зали, але потім вона вирішила, що сидітиме доти, доки їй вистачить на лаві місця.
— Був би вельми вдячний, якби ви мене так не тисли! — озвався Сонько, що сидів поруч неї. — Я й так ледве дихаю.
— Нічого не можу вдіяти, — якомога лагідніше відказала Аліса. — Я росту.
— Тут рости не дозволено! — сказав Сонько.
— Не меліть дурниць! — посміливішала Аліса. — Ви ж так само ростете, правда?
— Правда, — сказав Сонько. — Але я росту з розумною швидкістю, а не пнуся отак зі шкіри.
Він сердито встав і перейшов на другий кінець зали. Увесь цей час Королева не зводила очей з Капелюшника і (якраз, коли Сонько намірився сідати) наказала одному з підсудків:
— Принеси мені список усіх, хто співав на останньому концерті!
Тут бідного Капелюшника так шалено затіпало, що він вискочив із власних черевиків.
— Складай свої свідчення, — грізно повторив Король, — або зараз же будеш скараний на горло — з нервами чи без!
— Я… бідний неборака, ваша величносте… зацокотів зубами Капелюшник. — Я тільки-но сів пити чай… десь тиждень тому, не раніше… Хліба з маслом у мене майже не залишилось… У казанці скінчився дощ, з неба періщить борщ… Я зварив з нього чай, і з тих пір час для мене закінчується на ча…
— На “ча”? — перепитав Король.
— На ча…
— Ти що — мене за дурня маєш? Час починається, а не закінчується на “ча” — гостро сказав Король, і слово “чаювання” так і залишилось недоказаним. — Далі!
— Я… бідний неборака, — знову завів Капелюшник. — В казанці скінчився дощ, з неба періщить борщ… але, як сказав Шалений Заєць…
— Я не казав, — вихопився Шалений Заєць.
— Казав! — наполягав Капелюшник.
— Я заперечую! — заявив Шалений Заєць.
— Він заперечує, — сказав Король. — Не вносьте до протоколу.
— В усякому разі, як сказав Сонько-Гризун… — правив своєї Капелюшник, занепокоєно озирнувшись на свого супутника.
Але Сонько не заперечував нічого, позаяк міцно спав.
— Після того, — повів далі Капелюшник, — я врізав собі ще хліба з…
— Але що сказав Сонько-Гризун? — запитав один із присяжних.
— Не пригадую, — сказав Капелюшник.
— Доведеться пригадати, — зауважив Король, — бо інакше скараємо на горло!
Сердега Капелюшник випустив із рук чашку з чаєм та хліб з маслом і впав на одне коліно.
— Я… бідний неборака, ваша величносте… — почав він.
— Ти бідний, бо дурний, — хмикнув Король.
Тут одна з морських свинок зааплодувала, і її негайно придушили судові виконавці.
(Оскільки слово це непросте, я поясню його описово: виконавці взяли великого полотняного мішка, запхали в нього свинку сторч головою і сіли зверху.)
“Тепер знатиму, як це виглядає, — подумала Аліса. — Бо в газетах не раз пишуть про судові засідання: “Окремі спроби зірвати оплески були негайно придушені судовими виконавцями”, — але досі я не розуміла, в чому тут суть”.
— Це все, що ти мав сказати? Тоді — рухайся! — промовив Король.
— Чухайся? — не зрозумів Капелюшник. — У мене зайняті руки! (Хліб з маслом та чашку він уже встиг підібрати.)
— А ти зроби так, щоб були зайняті твої ноги, — сказав Король.
Тут зааплодувала друга морська свинка, і її теж було придушено.
“Ну ось, зі свинками покінчено! — подумала Аліса. — Тепер справа піде краще”.
— Я хотів би допити свій чай, — промовив Капелюшник, тривожно зиркнувши на Королеву, яка вивчала реєстр співаків.
— Можеш іти, — сказав Король, і Капелюшник чкурнув із зали, не взувши черевиків.
— І зітніть йому голову на виході, — наказала Королева одному з виконавців.
Та поки той добіг до дверей, за Капелюшником уже й слід прохолов.
— Покличте наступного свідка! — звелів Король.
Наступним свідком виявилася Герцогинина кухарка. В руці вона тримала коробочку з перцем. Ще до її появи в залі Аліса здогадалася, хто зараз увійде: всі, хто сидів біля дверей, почали дружно чхати.
— Складай свої свідчення! — наказав Король.
— Не буду! — відказала кухарка.
Король збентежено глянув на Білого Кролика.
— Цього свідка, ваша величносте, треба піддати перехресному допитові, — півголосом озвався Кролик.
— Перехресному, то й перехресному, — зітхнув Король. Він схрестив руки на грудях і так сильно зсунув брови, аж очі йому зійшлися на переніссі, а тоді, втупившись у кухарку, спитав густим басом:
— З чого печуть пиріжки?
— Переважно з перцю, — відповіла кухарка.
— З меля-а-си, — озвався позад неї сонний голосок.
— Взяти Сонька за барки! — заверещала Королева. — Зітнути йому голову! Витурити із зали! Придушити! Защипати! Повискубувати йому вуса!
Кілька хвилин у залі панував несусвітній розгардіяш — виганяли Сонька-Гризуна. А коли всі знову втихомирились, виявилося, що кухарка зникла.
— Плакати не будемо! — з величезною полегкістю мовив Король. — Викличте наступного свідка!
І, повернувшись до Королеви, пошепки додав:
— Знаєш, золотко, наступний перехресний допит слід провести тобі. Мені вже в голові гуде!
Кролик тим часом водив пальцем по списку, й Аліса не спускала з нього очей.
“Цікаво, хто буде наступним свідком, — подумала вона. — Поки що доказів у них — жодних.”
Який же був її подив, коли Білий Кролик крикнув своїм тонким верескучим голосом:
— АЛІСА!
«Аліса в Країні Чудес» українською – Розділ дванадцятий
Свідчить Аліса
— Я тут! — гукнула Аліса і, геть забувши, як вона виросла за останні кілька хвилин, підхопилася так рвучко, що подолом спідниці змела з лави всіх присяжних просто на голови публіці. Бідолахи заборсалися на підлозі, наче золоті рибки з акваріума, якого вона перекинула ненароком на минулому тижні.
— Ой, даруйте — зойкнула перестрашена Аліса й кинулася гарячкове їх підбирати.
Їй і досі не йшов з голови випадок із золотими рибками, і чомусь здавалося, що коли присяжних негайно не позбирати й не посадовити назад, вони неодмінно повмирають.
— Суд не продовжить роботи, — оголосив Король замогильним голосом, — доки всі присяжні не будуть на своїх місцях.
— Усі! — повторив він з притиском і блимнув спідлоба на Алісу.
Аліса глянула на лаву й побачила, що зопалу посадовила Ящура Крутихвоста догори ногами, і тепер бідолаха тільки скорботно помахував хвостиком, неспроможний перевернутися.
Вона мерщій вихопила його звідти й посадовила як слід. “А втім, це йому мало допоможе, — сказала вона подумки. — Вниз головою чи вгору — користь однакова”.
Тільки-но присяжні трохи очуняли й повіднаходили свої таблички та пера, вони заходилися завзято писати історію цього нещасливого випадку — всі, окрім Ящура, який, видно, був надто ошелешений, аби щось робити. Він тільки сидів, роззявивши рота і вп’явши очі у стелю.
— Що тобі відомо по суті справи? — звернувся Король до Аліси.
— Нічого, — відповіла вона.
— Зовсім нічого? — напосідав Король.
— Зовсім, — повторила Аліса.
— Це дуже важливо! — відзначив Король для присяжних.
Ті вже кинулись були писати, коли це втрутився Білий Кролик.
— Неважливої Ваша величність, звісно, це мали на увазі, чи не так? — проказав він вельми шанобливо, хоч лице йому кривилося в жахливих гримасах.
— Я Неважливо, так, так, звичайно, я це мав на увазі — квапливо поправився Король і забубонів собі під ніс: “Важливо-неважливо, важливо-неважливо…” — мовби пробував на вагу, котре слово краще.
Дехто з присяжних записав “важливо”, дехто “неважливо”. Аліса це дуже добре бачила, бо вже виросла так, що могла легко зазирнути до їхніх табличок. “Але яке це має значення”, — вирішила вона про себе.
Зненацька Король, який ось уже кілька хвилин грамузляв щось у записнику, вигукнув:
— Тихо! — і зачитав:
“Закон Сорок другий. Всім особам заввишки в одну милю* і вищим покинути судову залу”.
Всі прикипіли очима до Аліси.
*0дна миля дорівнює приблизно 1,6 км.
— Це я — заввишки в одну милю? — перепитала Аліса.
— Так, — сказав Король.
— А, може, і в дві, — докинула Королева.
— Ну й нехай, але я не вийду, — сказала Аліса. — Тим більше, що це не правильне правило — ви його щойно вигадали.
— Це найдавніший закон у записнику, — заперечив Король.
— Тоді це мав би бути Закон Перший.
Король зблід і поквапливо згорнув записника.
— Обміркуйте вирок, — тихим тремтячим голосом звернувся він до присяжних.
— Даруйте, але це ще не все, ваша величносте, — підскочив до нього Білий Кролик. — Ось письмове свідчення, щойно знайдене.
— І що там? — спитала Королева.
— Я ще не дивився, — відповів Кролик, — але, схоже, це лист, написаний підсудним до… до когось.
— Звичайно, до когось, — озвався Король, — бо писати до нікого було б, знаєте, просто неграмотно.
— А кому він адресований? — запитав один з присяжних.
— Нікому. Зверху взагалі нічого не написано, — відповів Кролик, розгортаючи аркуш, і додав:
— Та це ніякий і не лист, це — вірш.
— Написаний рукою підсудного? — поцікавився інший присяжний.
— Ні, — відповів Кролик, — і це мене найбільше дивує.
(Присяжні спантеличились.)
— Він, певно, підробив чужу руку, — вирішив Король.
(Обличчя присяжних просвітліли.)
— Даруйте, ваша величносте, — озвався Валет, — я вірша не писав, і ніхто цього не доведе: там нема мого підпису.
— Якщо ти не поставив підпису, — зауважив Король, — то тим гірше для тебе. Без сумніву, ти мав якийсь лихий намір, — інакше підписався б, як усі порядні люди.
Ці слова зняли бурю оплесків: вперше за цілий день Король озвався справді розумним словом.
— Це доводить його провину! — мовила Королева.
— Нічого це не доводить! — сказала Аліса. — Ви ж навіть не знаєте, про що той вірш.
— Читай вірша! — звелів Король.
Білий Кролик надяг окуляри.
— Звідки починати, ваша величносте? — запитав він.
— З початку, — глибокодумно відповів Король, — і читай до кінця. А тоді — закінчуй.
І Білий Кролик прочитав такого вірша:
Я знаю від них, що ви в неї були
Й сказали про всіх навпростець.
Вважає вона, що я гідний хвали,
з мене поганий плавець.
Він їм передав, що я не пішов
(Ми знаємо, звідки й куди):
Якщо вона справу порушить ізнов,
То вам не минути біди.
Я дав їй один, вона йому — два,
А ви нам, здається, три.
Та всі повернулись від нього до вас.
Все ясно: крути — не крути.
Коли ж доведеться мені чи їй
Відповідати за те,
Він вірить, що ви їх, як нас колись,
воленьку віддасте.
Ще доки на неї дур не найшов,
ви в понятті моїм
муром, який недоречно зійшов
Між нами, між ними й між ним.
Що їй вони любі — йому не кажіть,
(Ціну треба знати словам):
До вічного віку секрет бережіть,
Мені лиш відомий та вам.
— Це найважливіше свідчення, яке ми сьогодні чули, — потер руки Король. — Отож нехай присяжні…
— Якщо хтось із них розтлумачить цей вірш, — перебила його Аліса (за останні хвилини вона так виросла, що вже анітрохи не боялася перебити Короля), — я дам йому шість пенсів. Я не бачу в ньому ані крихти глузду!
Присяжні занотували в табличках: “Вона не бачить у ньому ані крихти глузду”, — але розтлумачити вірш не зохотився ніхто.
— Якщо у вірші нема глузду, — сказав Король, — то нам і гора з пліч, бо тоді не треба його й шукати.
Він розправив аркуш на коліні і, заглядаючи туди одним оком, додав:
— А втім, а втім… Певний глузд, бачиться, тут усе-таки є… “Хоч з мене поганий плавець”?.. Ти теж чомусь не любиш плавати, га? — звернувся він до Валета.
Валет сумно похитав головою.
— Хіба по мені видно? — запитав він. (Не видно було б хіба сліпому — він був картонний.)
— Поки що сходиться, — сказав Король і далі забурмотів. — “Ми знаємо, звідки й куди…” — це, звісно, стосується присяжних… “Я дав їй один, вона йому — два” — то ось що він робив із пиріжками!..
— Але далі сказано: “Та всі повернулись від нього до вас”, — зауважила Аліса.
— Певно, що повернулись! — тріумфально вигукнув Король, показуючи на таріль з пиріжками. — “Все ясно, крути — не крути…”
— А далі це: “Ще доки на неї дур не найшов…” На тебе ж, любонько, здається, ніколи дур не находить? — звернувся він до Королеви.
— Ніколи! — ревнула Королева й пожбурила чорнильницею в Ящура.
(Горопашний Крутихвіст облишив був писати пальцем, побачивши, що це марна трата часу, але тепер, коли чорнило патьоками стікало йому по обличчю, почав підставляти пальця під нього і знову гарячково водив ним по табличці.)
— Правда, не находить? — перепитав Король, лукаво мружачи очі.
— Ні! Ні! — затупотіла ногами Королева.
— Тоді суддя тут правди не знаходить, — сказав Король, з усміхом обводячи очима залу.
Запала гробова тиша.
— Це каламбур, — ображено додав він, і всі засміялися.
— Нехай присяжні обміркують вирок, — повторив Король уже чи не вдвадцяте за день.
— Ні, ні! — урвала Королева. — Спершу страта, а тоді вирок!
— Нісенітниця! — голосно вигукнула Аліса. — Як могло вам таке прийти в голову!
— Замовкни! — крикнула Королева, буряковіючи.
— Не замовкну! — відповіла Аліса.
— Відтяти їй голову! — вереснула Королева.
Ніхто не ворухнувся.
— Та хто вас боїться! — сказала Аліса, яка на той час уже виросла до своїх звичних розмірів. — Ви ж просто колода карт!
Тут раптом усі карти знялися в повітря й ринули на неї. Аліса ойкнула — чи то з переляку, чи спересердя, — почала від них відбиватися і… побачила, що лежить на березі, поклавши голову сестрі на коліна, а та обережно змахує їй з обличчя сухі листочки, звіяні вітром з найближчого дерева.
— Алісо, люба, прокинься! — сказала сестра. — Та й довго ж ти спала!
— Зате який дивний сон я бачила! — сказала Аліса і стала переповідати все-все, що їй запам’яталося з незвичайних пригод, про які ти щойно прочитав.
Коли вона скінчила, сестра поцілувала її, мовивши:
— Що й казати, моє золотко, сон і справді дивний. Але вже вечоріє — біжи-но пити чай.
Аліса підвелася і щодуху побігла додому, не перестаючи дивуватися, який же чудовий їй наснився сон.
А сестра так і залишилася сидіти, підперши голову рукою. Вона дивилася, як сідає сонце, і думала про малу Алісу, про всі її дивовижні пригоди, аж поки й сама не поринула в сон…
І найперше наснилася їй сама Аліса: тендітні руки малої знов обплели її коліна, а ясні, жваві оченята заглядали їй у вічі… Вона чула всі відтінки її голосу, бачила, як Аліса звично стріпує головою, відкидаючи непокірні пасма волосся, що вічно спадали їй на очі. І доки вона отак уважно слухала (так їй, принаймні, здавалося), все довкола стало оживати й повнитися чудернацькими істотами з Алісиного сну…
Ось пробіг Білий Кролик, шелеснувши високою травою біля самих її ніг… десь у сусідньому ставку захлюпотілася, тікаючи, нажахана Миша… чутно було, як дзенькають чашки на нескінченній гостині Шаленого Зайця та його приятелів… як пронизливо верещить Королева, посилаючи на страту своїх безталанних гостей… і знов дитина-порося чхала на колінах у Герцогині, а довкола брязкали тарілки та полумиски… знову в повітрі чувся Грифонів крик, порипування Ящурового пера та кректання придушених морських свинок, зливаючись із далекими схлипами горопашного Казна-Що-Не-Черепахи…
Отак сиділа вона, приплющивши очі, й майже вірила у країну чудес, хоча знала, що досить їх розплющити, і все знову стане цілком звичайним: то просто вітер шелестітиме травою, і під його подмухами братиметься жмурами й шарудітиме очеретами сусідній став; дзенькіт чашок стане дзеленчанням дзвіночків на шиях овець, а верески Королеви — голосом вівчарика; чхання немовляти, Грифонів крик та решта чудних звуків зіллються в гармидер селянської господи, а далеке мукання корів заступить тяжкі схлипи Казна-Що-Не-Черепахи…
А далі вона уявила собі, як її мала сестричка стане колись дорослою жінкою і, зберігши до зрілих літ щире й лагідне дитяче серце, збере довкола себе інших дітей і засвічуватиме їм оченята своїми незвичайними оповідями. Можливо, розповідатиме вона їм і про Країну Чудес, що наснилася їй багато років тому; вона перейматиметься їхніми нехитрими жалями і простими радощами, пам’ятаючи своє власне дитинство і щасливі літні дні…
Переклад з англійської
Валентина Корнієнка.
Вірші в перекладах
Миколи Лукаша та Валентина Корнієнка
