“Без хліба” скорочено

“Без хліба” Грінченко короткий зміст (переказ) оповідання нагадає про становище голодуючої селянської сім’ї. У творі зображується соціальна несправедливість та бідність українських селян.

Грінченко “Без хліба” скорочено (аудіокнига)

Грінченко “Без хліба” скорочено читати

Селянин Петро із жінкою Горпиною та маленькою дитиною жили край села в бідній хатині. Одружилися вони три роки тому, жінка була родом з іншого села, а нещодавно у них народився хлопчик. Жили вони дуже бідно, за весь час з худоби в них була лише теличка, та й та померла рік тому. Худоба померла, бо її не було чим годувати. Та й самі селяни постійно недоїдали.

На початку весни у сім’ї хліба вже зовсім не залишилося, вони ледь-ледь зводили кінці з кінцями. Тижнів три вони позичали його в односельчан, а тепер уже й позичати ніхто не хотів. Як бути чоловік з жінкою не знали.

Горпина порадила Петрові до пана піти, найнятися. Чоловік відправився на сусідній хутір, але його не взяли: і так багато, кажуть, наймитів. До другого пана пішов, той глянув, що в Петра одежа — латана, подумав, що гольтіпака — не схотів і говорити з ним.

Залишилося в них борошна лише на дві прісних хлібинки. Жінка вже не могла годувати дитину, бо від голоду в неї зникло молоко. Дитина плакала через голод і у Петра серце краялося від тих криків.  Горпина теж хвилювалася, але намагалась підтримати чоловіка. Жінка хотіла попросити в когось коня та поїхати до батька в Сироватку, щоб у нього попросити мішечок хліба. Але коня ніхто не дав, а пішки йти було дуже далеко.

Плач дитини терзав душу Петра і він вирішив йти в ратушу до старости, щоб попросити хліба хоч мішечок. Та староста відмовив йому, сказавши, що начальство на це дозволу не дасть.

Пішов Петро з ратуші дуже злий; злість у його в серці зародилася через вчинок старости. По двору ходить, і думає:

«Не вмирати ж із голоду! Моє ж добро, не чиє там, бо й я ж туди зсипав, а тепер, як мені їсти нічого, так дати не можна! Ну, так я ж у вас не прохатиму! Я й сам без вас візьму!»

Довго Петро думав над цим, але коли в них уже й картоплі не лишилося вирішив піти на грабунок. Коли він сказав про це Горпині, то вона відповіла, що краще померти ніж стати злодієм. dovidka.biz.ua Але Петро все вже для себе вирішив.

Опівночі селянин одягнувся, узяв з собою три мішки й свердел та й пішов до гамазеїв, тобто до будівель де зберігалося зерно.

Йшов, але сумнівався: «Може, вернутися?.. А завтра знову будемо без хліба!.. Ні вже — піду!». Щороку він зсипав зерно в засіки, знав, з якого воно боку. Просвердлив дірку в дошці. Зерно почало сипатися.  Петро насипав три мішки, але вони були неповні, бо він дірку просвердлив низько. Дірку у стіні заткнув хусткою, щоб зерно більше не висипалося. Мішки вирішив не нести одразу додому, а заховав за селом на могилі в бур’яні.

Хотів додому йти, та знову про дірку згадав, бо розумів, що хустка, то ненадійна затичка. Він тихо пройшов до чийогось тину, виламав цурпалок і пішов знову до гамазеїв. Там він заткнув дірку дерев’яною затичкою й повернувся додому.

Ніхто й здогадатися не міг, що можна було вкрасти хліб із замкненого сховища. Та й крадено було мало, ніхто й не помітив. Бачачи Петро, що ніде нічого про крадіжку не чути, переніс жито додому. Та його стало не надовго. Уп’ять хоч знову красти йди. Та тільки тут трошки пособила доля.  Петро отримав роботу в сусіднього пана. Жили вони, як і раніше дуже бідно, але вже хоч голодні не були.

Про крадіжку так ніхто і здогадувався, але Петро не міг заспокоїтися, його терзала совість.

Горпина, теж, не могла змиритися з думкою, що її чоловік — злодій. Вона навіть на нього й дивитися не могла, і слова до нього не говорила. Стосунки між ними дуже погіршилися:

«Зникли ті розмови щирі та ласкаві, — тепер вона з чоловіком іноді й слова не промовить за день — сумна-сумна ходить».

Він все частіше став ночувати в пана, щоб не бути в гнітючій обстановці, він розумів, що Горпина його осуджує. Він пробував говорити з дружиною, та вона хоч і розуміла, що іншого виходу у чоловіка не було, розмовляти з ним не могла.

Думав Петро, як же йому все виправити, і якось вночі промайнуло в голові: “признатися? в острог замкнуть… Там зі злодіями, з розбійниками^.. А хіба він сам не злодій? Ну й нехай у пута закують, поведуть…Гірше не буде, та хоч Горпині може полегшає, як мене не бачитиме”.

Петро пішов до волості. Він і сам не пам’ятав, як протовпився проміж людей. Він зняв шапку і як йому було важко, але все ж зізнався:

—          Люди добрі! Простіть мені, бо я злодій! Я вкрав з гамазеї…

І те промовивши, він упав до ніг громаді. Люди ледве зрозуміли, чому Петро назвав себе злодієм, бо нікому й подумати не міг, що  з гамазеї щось було вкрадено. Писар наказав арештувати Петра, але люди не дали.

«Громада не розумом, а якось серцем почула, як Петро міг дійти до такого діла, і ніхто більше не згадував про його».

Згодом Петро повернув три повних мішки хліба. І немов удруге на світ народився після цього. «І Горпина знов стала його Горпиною, такою, як і перше була… І стали вони знову жити, як жили…».