«Божественна комедія» читати ЧИСТИЛИЩЕ
ПІСНЯ ПЕРША
1] Для вод спокійних паруси віднині
2] Суденце мого духа наставля,
3] Плавбу лишивши по страшній пучині.
4] Співатиму про друге царство я, —
5] Там душі очищаються, небесне
6] Блаженство прозираючи здаля.
7] Нехай же знов поезія воскресне,
8] Бо ваш я, чисті музи, на віки!
9] Хай створить Калліопа тло чудесне,
10] Вторуючи тим голосом, який
11] Відняв колись в Сорок злощасних віру,
12] Що злочин їм відпуститься важкий.
13] Солодкий колір східного сапфіру,
14] Зливаючись під першим небом цим
15] З прозорістю надхмарного ефіру,
16] Всю радість повернув очам моїм,
17] Як попрощавсь я з берегом конання,
18] Для серця і очей моїх страшним.
19] Ясна планета, що несе кохання,
20] Всміхатися примушувала схід,
21] Сховавши Риб у променях світання.
22] Направо глянув я, звернувши вид
23] На інший полюс, на тих зір чотири,
24] З яких втішався наших предків рід.
25] Вогням тим раде все в небеснім ширі,
26] Ти ж, їх не бачачи, ллєш ріки сліз,
27] О вдово Півноче, гіркі та щирі.
28] Коли ж я очі перевів униз,
29] На інший знову полюс, на місцину,
30] Де з неба зникнув пломенистий Віз, —
31] Побачив поруч я стару людину,
32] Що гідна шани вищої була,
33] Ніж та, яка сповняє душу сину.
34] Сивінь блищала в кучерях чола
35] І в бороді, яка по грудях, дбало
36] На сторони роздвоєна, лягла.
37] Так сяйво чотирьох світил спадало
38] Згори на нього, що здалось мені,
39] Неначе сонце перед ним палало.
40] “Хто ви, що тут, по хмурій струмині,
41] Тікаєте із вічної темниці? —
42] Спитав він, брови суплячи грізні. —
43] Хто вас провів? Хто пломенем зірниці
44] Ту нескінченну чорну ніч роздер,
45] Що тьмарить дно пекельної в’язниці?
46] Невже закон поламано тепер?
47] Чи небо передумало й пустило
48] Вас, непрощенні, до моїх печер?”
49] Вожай на мене глянув, зрозуміло
50] Словами, рухом, поглядом вказав
51] Спустити зір, схилитися несміло
52] І вимовив: “Не я того бажав, —
53] Зійшла жона небесна доручити,
54] Щоб я його в дорозі проводжав.
55] Коли ж ти хочеш в пам’яті лишити
56] Подробиці, то вимов слово лиш, —
57] І радий я в цьому тобі служити.
58] Свій вечір ще побачить він пізніш,
59] Та був ладен від безуму страшного
60] Побачити його якнайскоріш.
61] Я, присланий, як вже сказав, до нього,
62] Щоб вивести із нетрів злих облуд,
63] Обрав єдину, хоч тяжку, дорогу.
64] Я показав йому весь грішний люд,
65] А зараз покажу покутних духів,
66] Де нагляд за очищенням — твій труд.
67] Та більше не згадаєм наших рухів;
68] Небесна сила помагала нам,
69] Щоб він тебе побачив і послухав.
70] Тож привітай його із прибуттям —
71] Йому свободи дано теж бажати
72] Й заради неї жертвувать життям.
73] Ти смерть за зло також не міг вважати,
74] Бо в Утіці сам вік свій вкоротив,
75] А в судний день одягнеш пишні шати.
76] Законів нам ніхто ж бо не змінив:
77] Він ще живий, мене ж Мінос не знає,
78] Бо звідти я, де чисті очі стрів
79] Твоєї Марції, яку єднає
80] З тобою мрія, душе пресвятий.
81] її любов за нас хай промовляє!
82] Твоїх сім царств дозволь же нам пройти,
83] І я подяку їй складу охоче,
84] Якщо згадать себе дозволиш ти”.
85] “Так Марція мої втішала очі, —
86] Він відказав, — що, бувши на землі,
87] Робив я все, чого вона захоче.
88] Тепер течуть між нами хвилі злі,
89] Вона пішла навік з душі моєї,
90] Коли закон знайшов мене в імлі.
91] Та вас веде із милості своєї
92] Жона небесна — й слова не кажи,
93] Бо досить лиш послатися на неї.
94] Тож до призначеної йдіть межі,
95] Та перше змий йому з обличчя плями
96] І комишем його підпережи.
97] Недобре-бо із млистими очами
98] Являтись в рай, у місце пресвяте,
99] До першого поміж воротарями.
100] Он острівець; в болото вбоге те
101] Невтомні води б’ють у піні білій;
102] У мулі тільки сам комиш росте.
103] Ніякий стовбур прорости не в силі
104] На тих низьких багнистих берегах,
105] Бо неспроможний підкорятись хвилі.
106] Вертайтеся не по своїх слідах, —
107] Он перший промінь сонця появився.
108] Він вкаже вам на гору вірний шлях”.
109] І з тим він зник. Я зараз же підвівся,
110] Не кажучи ні слова, підійшов
111] До вожая й на нього подивився.
112] А він почав: “Ходімо без розмов
113] Назад, мій сину. Бачиш на світанні,
114] Як далі вниз пішла рівнина знов”.
115] Зірниця гнала сутінки туманні,
116] І в далині, куди вони пливли,
117] Замерехтіло море в трепетанні.
118] Ми навпростець долиною пішли,
119] Мов ті, що манівцями десь блукали,
120] Аж поки врешті стежки не знайшли.
121] Коли ж ми по рівнині мандрували,
122] Де промінь йа росу уже сяйнув,
123] А в затінку ще краплі не зникали, —
124] Учитель мудрий мій траву торкнув,
125] Зволожив руки у небесні соки,
126] А я, коли його думки збагнув,
127] Заплакані йому підставив щоки,
128] Й живу він барву поновив на них,
129] Яку зігнав у пеклі страх жорстокий.
130] Ми вийшли до пустельних вод смутних,
131] Що не носили на собі ні разу
132] Нікого, хто б вернувся до живих.
133] Підперезав мене він там з наказу.
134] О чудо! Він смикнув одну з рослин, —
135] І виросла нова така ж одразу
136] Там само, звідки першу вирвав він.
ПІСНЯ ДРУГА
1] Торкнуло сонце обрій знизу в місці,
2] Меридіан якого перетне
3] Сіонську гору у найвищій рисці.
4] І ніч, яка свій віз весь час жене,
5] Спливла із Гангу, терези тримавши,
6] Що кине їх, як меншать день почне.
7] І бачив я: мінилось все, як завше,
8] Аврора стала старіти за мить,
9] На жовтизну рум’янець помінявши.
10] А ми не знали, на яку ступить,
11] Мов той, залюблений у мандруванні,
12] Хто в думці йде, а тілом ще стоїть.
13] Та раптом, як у досвітки туманні
14] Червоний Марс на схід верстає шлях,
15] Так в мене перед зором на світанні —
16] Хай би ще раз це блиснуло в очах! —
17] Таке з’явилось бистре сяйво біле,
18] Що наздогнать його не годен птах.
19] І поки я звертав лице похиле
20] До вчителя, небачене зросло,
21] Пояскравішало незрозуміле.
22] А там з боків щось біле піднесло,
23] Не знати що, а з того потім знову
24] Униз потроху біле щось зійшло.
25] Учитель додивлявсь, урвавши мову.
26] Та повело воно крилом ясним,
27] І він, вгадавши яву загадкову,
28] Гукнув: “Стань на коліна перед ним!
29] Твори молитву! Це ж бо ангел Божий, —
30] Тут місце тільки слугам неземним.
31] Поглянь, вітрилам і веслу ворожий,
32] Човна веде на крилах він своїх,
33] По цій гладіні, на земну несхожій.
34] Поглянь, у небо простягає їх
35] І віковічне пір’я в них іскриться,
36] Не тлінні волоски істот людських”.
37] Чим ближче підпливала сяйна птиця,
38] Тим яскравіше вид її блищав,
39] Аж очі не здолали вже дивиться,
40] Й я опустив їх. Ангел наближав
41] До берега такий легенький човен,
42] Котрий по хвилях сліду не лишав.
43] Було там душ із сотню; сяйва повен,
44] В човні стояв божественний вожай,
45] І спів навкруг летів, блажен, стомовен:
46] “В ісходе Ізраїлеве…” — весь край
47] Псалма святого співами сповнявся;
48] І закінчили, як велить звичай.
49] Благословенням хресним попрощався
50] Стерничий з ними, бо зійшли з човна,
51] І легко, як приплив, назад помчався.
52] Уздрівши, що навколо глушина,
53] Скрізь обдивлялись душі якомога,
54] Мов той, кому відкрилась новина.
55] Далеко вгору повела дорога
56] Ще юний день, і сонячна стріла
57] З півнеба вже прогнала Козерога,
58] Коли чоло юрма їх піднесла
59] Й спиталася: “Чи ви б нам не вказали
60] Стежини, щоб на гору привела?”
61] Віргілій мовив: “Якщо ви вважали,
62] Що ми тут знаєм стежку, — то дарма.
63] Ми, як і ви, сюди примандрували
64] Тому й години, мабуть, ще нема.
65] Та ми дістались стежкою такою,
66] Що зійдемо на шпиль цей жартома”.
67] Помітивши уважною юрбою
68] Із подиху мого, що я не мрець,
69] Поблідли душі з дива й неспокою.
70] Як тисне люд, коли прудкий гонець,
71] З оливкою в руці, гука важливі
72] Новини і для вух, і для сердець, —
73] Круг мене душі юрмились щасливі,
74] Забувши, що не вмили ще облич
75] І ще не стали чисті і вродливі.
76] Душа якась побачила увіч
77] І так мені зраділа, без облуди,
78] Що я їй мимохіть ступнув навстріч.
79] О тіні, можуть вас лиш бачить люди!
80] Я тричі прагнув обійнять її —
81] Й щоразу бив себе самого в груди.
82] Чи з дива риси витягайсь мої,
83] Але вона всміхнулась, одійшовши,
84] Коли ж прискорив кроки я свої,
85] Звеліла стати, поглядом вколовши, —
86] І я впізнав її та попросив
87] Порозмовлять зі мною трохи довше.
88] Відповіла: “Як я тебе любив
89] Живий, то й тут з тобою радо стрівся, —
90] Постіймо. Як досяг ти цих країв?”
91] “Та, мій Каселла, тут я появився
92] На час лише, поки дійду мети, —
93] Я мовив, — ти ж, померши, де барився?”
94] І він: “Не скривдив лик мене святий
95] Що нас вивозять звідтіля, де болі,
96] Хоч відмовлявсь не раз мене везти.
97] Він справедливій підлягає волі, —
98] Три місяці бере лиш тих у путь,
99] Хто хоче в мирі одійти з юдолі.
100] Нарешті біля моря, де течуть
101] Тібрійські води, в гирла каламутні,
102] Його прихильність зміг і я відчуть.
103] До берега, де ждуть його попутні,
104] Що шлях їм не лежить на Ахерон,
105] Керує нині крила він могутні”.
106] А я: “Коли не відібрав закон
107] У тебе пам’ять з виконанням вмілим
108] Любовних заспокійливих канцон, —
109] Прошу, мені мотивом, серцю милим,
110] Ясного спокою у душу влий,
111] Вона тремтить, що тут укупі з тілом”.
112] “Любов, що думці промовля моїй”, —
113] Він заспівав так ніжно, що я слухав,
114] І ніжність слух навік скоряла мій.
115] У вчителя мого, у мене й духів —
116] В усіх захоплені були серця,
117] Закриті для душевних інших рухів.
118] Ми тихо йшли і слухали співця,
119] Але старий урвав ходу нескору,
120] Гукнувши: “Чи таке вам до лиця?
121] Не гайтесь лаштуватися на гору!
122] Щоб швидше Бог, безпам’ятні раби,
123] Проник до вас, зніміть із себе кору!”
124] Немов на зерно й кукіль голуби
125] Мовчущим табунцем собі злітають
126] Без звичної пихатої хвальби,
127] Та розлітаються, все покидають,
128] Коли б їх настрахать хто-небудь зміг,
129] Бо важчі їх турботи обсідають, —
130] Отак і душі враз, не зчувши ніг,
131] На берег кинулись, забувши й співи,
132] Мов той, хто заблудився без доріг.
133] І наш був крок також не менш квапливий.
ПІСНЯ ТРЕТЯ
1] Коли переполох, для душ нежданий,
2] По всій рівнині розпорошив тих,
3] Що йшли на шпиль, для розуму жаданий,
4] Я притуливсь до друга днів моїх —
5] Без нього що робив би я з судьбою?
6] І як би вийшов з мандрувань тяжких? —
7] І вчув, що він обурений собою,
8] Святе сумління — як найтонший слух!
9] Вина й мала стає йому тяжкою.
10] Коли ж нарешті він притишив рух,
11] Поважність звичну повернувши крокам,
12] То мій розгублений спочатку дух
13] Згадав мету, що втратив ненароком,
14] І от я очі звів на дивогляд —
15] Він в небо муром зводився широким.
16] Проміння, червоніючи позад,
17] Переді мною зникло на стежинці,
18] Як перед найгустішою з завад.
19] І, боячись лишитись наодинці,
20] Я озирнувсь, — аж по землі крутій
21] Лежала лиш переді мною тінь ця.
22] Мій захисник сказав: “Кинь, сину мій!
23] Чого це обдивлятись закортіло?
24] Чи я не тут? Чи не вожай я твій?
25] Де нині вечір, мир знайшло там тіло,
26] Що відкидало тінь мою хоч де
27] Й не в Бріндізі — в Неаполі спочило,
28] І от від мене тінь вже не впаде.
29] Хай вигляд хмар тебе сильніш вражає:
30] На промінь промінь тіні не кладе.
31] І хоч небесна сила полишає
32] У тілі біль і студінь навісну,
33] Та саме як — розкрити не бажає.
34] Закрито й іншу людям таїну —
35] Збагнуть її лиш дурня вабить мрія! —
36] Як три особи містять суть одну.
37] Тому й лишайся, людський роде, з quia!
38] Якби ти міг здійснить свої ждання,
39] То понести не мусила б Марія.
40] Ти бачив тих, що ждали навмання,
41] Але натомість, волею Закона,
42] Засуджені на вічне незнання.
43] Кажу про Арістотеля, Платона
44] І багатьох ще”. Тиша залягла,
45] Й чоло поникле вкрила дум запона.
46] Нарешті стежка до гори звела.
47] Перемогти ці урвища могучі
48] Нога найдужча, певне б, не змогла.
49] З Турбії стежка в Лерічі по кручі
50] Здалася б і широка, і пряма
51] Проти цієї кам’яної кучі.
52] “Шукать дороги тут, либонь, дарма, —
53] Учитель вимовив, — яка б до стелі
54] Тих довела, у кого крил нема”.
55] І от коли він в думи невеселі
56] Заглибився, понуривши чоло,
57] Я ж озирався навкруги на скелі, —
58] Побачив я ізліва, як ішло
59] До нас багато духів так повільно,
60] Що руху вздріти око не змогло.
61] Я мовив: “Вчителю, поглянь-но пильно —
62] Он рада йде; то може б, ти спитав,
63] Коли стежок не знаєш безпомильно”.
64] Поет зирнув і лагідніш сказав:
65] “Ходім до них, бо їхні кроки важчі.
66] Ти, сину, сумніви свої зостав”.
67] Були вони далеко: мовив краще —
68] Коли ми кроків з тисячу пройшли,
69] Лишалась відстань, як кидок із пращі.
70] Та ось вони спинились край скали,
71] Мов ті, що стали раптом у ваганні
72] І зовсім розгубилися були.
73] “О ви, померлі в добрім сподіванні! —
74] Віргілій вигукнув. — Хай мир благий,
75] Яким усі ви марите в єднанні,
76] На гору шлях підкаже до снаги,
77] Бо зволікання гірше, ніж удари,
78] Для тих, що час їм надто дорогий”.
79] Як перша із овець іде з кошари,
80] Позаду ж всі — за одною одна
81] Із простої й сумирної отари,
82] Те саме й інші роблять, що вона, —
83] На спини лізли б, якби та спинялась,
84] Хоч їм причина зовсім не ясна, —
85] Так перша з душ до нас тут приєдналась —
86] Печаткою чесноти на чолі
87] Вона й серед щасливців одрізнялась, —
88] Та глянувши, що сонця до землі
89] Моя особа зовсім не пустила
90] І тінь лягла праворуч по скалі,
91] Вона спинилась, потім одступила,
92] І кожна з тих, що натовпом густим
93] Позаду йшли, те ж і собі зробила.
94] “Без вашого питання відповім,
95] Що тіло це людське — живого роду,
96] Тому-то й рвуться промені на нім.
97] Ви не дивуйте на його свободу,
98] Бо дозвіл він дістав на небесах
99] І хоче подолати перешкоду”, —
100] Сказав поет, і у таких словах
101] Всі духи радили: “Ходімо з нами”, —
102] J з радістю показували шлях.
103] Один з них мовив: “Як ідеш з мерцями,
104] Мені увагу приділи живу, —
105] Чи не стрічав мене поміж бійцями?”
106] Оглянув постать я, мені нову:
107] Він був русявий, гарний і рухливий,
108] Та шрам надвоє розтинав брову.
109] Не розпізнав я, хто цей дух вродливий;
110] Той мовив: “Глянь-но! — Показав перед,
111] Де в грудях зяяв розруб страхітливий,
112] І посміхнувсь, додавши: — Я Манфред,
113] Констанци рідний внук, імператриці.
114] Прошу, як вирвешся із цих тенет,
115] У доні будь, в сім’ї, де міг родиться
116] Блиск Арагону і Сицилій блиск,
117] І правді всій допоможи розкриться.
118] Як збив мене з коня ворожий тиск,
119] Я вдавсь до того, хто крізь рани бачив
120] Мого життя уже пригаслий приск,
121] В сльозах благав, щоб він мене пробачив,
122] Бо вельми щедрі руки в Доброти
123] Для тих, хто шлях свій каяттям позначив.
124] Якби козенцький пастир зміг не йти
125] Виконувати Климента веління,
126] А глянув би в Господній лик святий, —
127] При Беневенто й досі жерло б тління
128] Побіля мосту прах моїх кісток
129] Під вартою важенного каміння.
130] А так їх мочить дощ, вкрива пісок
131] Над Верде, за кордоном, і зотліють
132] Із тягарем обернених свічок.
133] Але не сильно так прокляття діють,
134] Щоб вічна не вернулася любов,
135] Аж поки в нас надії зеленіють.
136] Хто без відпущення з життя пішов,
137] Хоч і розкаявся в хвилину смерті,
138] Зайти не може під святий покров
139] Аж тридцять строків, поки був упертий
140] В провинах протягом десятиліть,
141] Як присуду молитвою не стерти.
142] Тепер добрав ти сам, як звеселить
143] Констанцу розповідь твоя про мене, —
144] Де стрів мене й за що їй слід молить.
145] Молитва там — розправить тут рамена”.
ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА
1] Коли з душевних сил котрась, буває,
2] Чи в радощі чи в смуток порина
3] І тільки цим уся душа палає, —
4] То іншим не спалахує вона
5] (Не можна, отже, вигадки пробачить,
6] Що душі наші полумінь єдна).
7] Тож як зачується чи замаячить
8] Таке, що душу жаром обгорта,
9] То як збігає час, вона й не бачить.
10] Лиш роздивлятись може сила та,
11] З цієї ж душу полум’я спостигло;
12] І та мов скута, ця ж у вись зліта.
13] Єство моє про це дізнатись встигло,
14] Коли з Манфредом мову ми вели,
15] Бо сонце непомітно перебігло
16] На п’ятдесят вже градусів, коли
17] Дістались ми туди, де тіні зграйно
18] Гукнули: “Шлях шукали ви й знайшли!”
19] Як достигають грона, то негайно
20] Скрізь виноградар терном затуля
21] Лазівки, не такі вузькі звичайно,
22] Як та, що нею лізти до шпиля
23] Ми почали з учителем поволі,
24] Як душ не стало чути іздаля.
25] Простують люди до Сан-Лео, Нолі
26] І пішки до Бісмантови ідуть,
27] Але звестись на бескиди ці голі
28] Було можливим лиш для крил, мабуть,
29] Високої мети, — ще й надихали
30] Слова поета, вказуючи путь.
31] Вузьким проваллям рушили ми в скали,
32] Де камінь в небеса свій верх простер,
33] І ми собі руками помагали.
34] Коли ж здолали ми крутий бар’єр
35] І вийшли на вузеньку полонину,
36] Спитав я вчителя: “Куди тепер?”
37] Він одповів: “Мене на верховину
38] Ти супроводь, не пожалівши сил,
39] А там я вожая тобі зустріну”.
40] Але стрімкий був велетенський схил,
41] Який величніш за пряму здіймався,
42] Що нею ріжеться квадрант навпіл.
43] І я почав, бо віддих затинався:
44] “Лишаєш, батьку, ти мені сліди,
45] Пильнуй, щоб я їх повсякчас тримався”
46] “Синочку, хоч на камінь той зійди”, —
47] Він вимовив, вказавши над собою
48] Серед урвистих скель облом гряди.
49] Од слів його я сповнився снагою,
50] Поповз за ним по кручених стежках
51] І, зрештою, на камінь став ногою.
52] І сіли так ми, щоб у нас в очах
53] На схід була дорога страхітлива, —
54] Приємно глянуть на відбутий шлях.
55] Спочатку вниз дививсь я, та вразлива
56] Увага йшла до сонця, бо зливавсь
57] На нас ранковий промінь десь ізліва.
58] Поет примітив, як я дивувавсь,
59] Що в сяйнім повозі їздець крилатий
60] Між нами й Аквілоном просувавсь,
61] І пояснив мені: “Якби Близнята
62] Були близ дзеркала, що ясно так
63] Повинне на всі сторони палати, —
64] Ми бачили б, що світлий зодіак,
65] Коли не хибить путь його безмежна,
66] Підходить під Возів небесний знак.
67] Збагнеш, від чого справа ця залежна,
68] Дізнавшися, що мають і Сіон,
69] І ця гора, йому супротилежна,
70] Єдиний обрій за твердий закон,
71] Півсфери ж дві, і що стезя надхмарна,
72] Де коні гнав бездольний Фаетон,
73] Отут, по цьому схилу, незабарна,
74] А там іде по тому, навпаки, —
75] І мисль твоя тоді не буде марна”.
76] “Звичайно, — відповів я, — зір швидкий
77] Ніколи ще не був такий у мене,
78] Як нині, хоч мій розум затяжкий.
79] Незміряних кружінь кільце вогненне,
80] Що вчені звуть екватором його,
81] Лежить, між нами й сонцем полонене,
82] Як я добрав з пояснення твого,
83] Звідсіль на північ, хоч його ж євреї
84] На південь мають від шпиля свого.
85] Та не зневаж цікавості моєї:
86] Чи довго йтиме стежка ця важка,
87] Що важко навіть глянути на неї?”
88] А він мені: “Гора оця така,
89] Що ти спочатку тільки йти не в силі,
90] А вище — стане там хода легка.
91] Отож, коли для тебе стануть милі
92] І любі над усе стежки оті,
93] Мов плавний рух човна по тихій хвилі;
94] Коли ти дійдеш до кінця путі, —
95] Там тільки й зможеш на спочинок сісти,
96] Оглянеш сам усі місця святі”.
97] Не встиг поет сказать цієї вісті,
98] Хтось поруч вимовив: “Аби знаття,
99] Що ти раніш не перестанеш лізти”.
100] Обидва роздивились до пуття
101] Й побачили ізліва каменюку,
102] Що не помітив ні поет, ні я.
103] Ми підійшли. Там сіло на прилуку,
104] У холодок багато душ нудних,
105] Що в лінощах зневажили спонуку.
106] Одна, найслабша, мабуть, із слабких,
107] Собі руками обхопила ноги
108] Й поклала мляво голову на них.
109] “О пане мій, — я мовив, — глянь на цього,
110] Бо він — таки справжнісінький лежух,
111] Мов ліньки за сестер рідніші в нього”.
112] Насилу повернув обличчя дух
113] І, ледве зиркнувши від стегон вище,
114] Сказав: “То й лізь, коли такий ти зух!”
115] Його впізнав я і, хоч гнувся нижче
116] Й від втоми важко дихати було,
117] До нього приступив. Коли ж я ближче
118] Спинився, трохи він підвів чоло
119] Й спитав: “То втямив ти, чом сонце Воза
120] З-за лівого твого плеча тягло?”
121] Його рвучкі слова й незграбність пози
122] Були такі, що мимохіть всміхнувсь
123] І мовив я: “Не по тобі ллю сльози,
124] Бельаква, та скажи, чом тут приткнувсь?
125] Чи, на своїх ждучи, об камінь сперся,
126] Чи до колишніх звичок повернувсь?”
127] А він: “Чого б я, брате, вгору дерся, —
128] Мене б прогнав Господній птах від брам,
129] Бо слід гріхів і досі ще не стерся.
130] Мене й лишило небо цим місцям
131] На цілий строк мого земного віку,
132] Який лінивсь віддать я молитвам.
133] Бо слово має тут користь велику,
134] Як з серця йде, що взнало благодать.
135] А нам усім — лиш нидіти без ліку”.
136] Поет рішив, що годі зволікать,
137] І вимовив: “Іди, піднісши око, —
138] На полудні не може сонце ждать,
139] Бо піч уже ступає на Марокко”.
ПІСНЯ П’ЯТА
1] За вожаєм пішов, не поспішавши,
2] Й смиренно не підводив голови,
3] Коли, на мене пальцем показавши,
4] З юрби позаду хтось гукнув: “Диви,
5] Крізь другого не йде проміння з дива,
6] І він собі ступає, як живий!”
7] Я озирнувсь і вгледів, як щаслива
8] Цікаво роздивляється юрма
9] Мене, мене і темну пляму зліва.
10] “Чого хвилюється твій дух дарма,
11] Чому баритись? — вчитель мій промовив. —
12] Таж діла до їх слів тобі нема!
13] За мною йди, і хто б не марнословив,
14] Будь наче горда вежа кам’яна,
15] Що не схитне її ніякий повів.
16] У кого думка думку обмина,
17] Не скоро той зустрінеться з метою,
18] Штовхають-бо гадки одну одна”.
19] Що міг сказать я, крім “Іду з тобою!”?
20] І у рум’янцях зашарівсь густих —
21] Змиває часом краска гріх собою.
22] А душі далі йшли, їх крок не тих,
23] І линуло молитви стоголосся,
24] “Помилуй мя”, журливе, стих у стих.
25] Як глянули, що світлу довелося
26] З моїм зіткнутись тілом, — спів ущух,
27] І “О!” хрипке і довге протяглося.
28] І начебто гінці, за духом дух,
29] До нас підбігло двоє й попросило:
30] “Назвіть себе та ублажіть нам слух”.
31] Учитель їм: “Перекажіть ви сміло
32] Отим, хто розпитатись вас послав,
33] Що в нього справді з м’яса й крові тіло.
34] Коли їм стежку тінню він урвав,
35] Хай, взнавши істину, його вшанують,
36] Щоб він для них колись в пригоді став”.
37] Так прудко води в горах не шумують,
38] І промені, які несуть нам суш,
39] У серпні хмар так швидко не руйнують,
40] Як кинулись гінці назад, між душ,
41] Аби до нас всім роєм приєднатись,
42] Неначе вершники, що мчать чимдуж.
43] “Це люд, приречений весь час тинятись,
44] Біжить благать тебе, — сказав поет, —
45] Ти слухай їх, але не смій спинятись”.
46] “О душе, йдеш ти до щасливих мет
47] З тим самим тілом, даним ще ізроду…
48] Та не стреми так свій неспинний лет!
49] Кого впізнаєш з нас, щоб мать нагоду
50] Про нього на землі розповісти?
51] Чого спішиш? Чому не зменшиш ходу?
52] Нам довелось тягар гріхів нести
53] Аж до хвилини смерті не своєї,
54] Коли осяяв пломінь нас святий.
55] Розкаяні і прощені, до неї
56] Ми в мирі з Богом тихо підійшли
57] У сяйнім блиску світлої киреї”.
58] А я: “Не ті в вас риси, що були,
59] І я нікого розпізнать не можу,
60] Та, духи, що для святості жили,
61] Кажіть — я все зроблю во славу Божу,
62] Во ім’я миру, що мене веде,
63] Коли із світу в світ я переходжу”.
64] Сказав один: “Тут клятв ніхто не жде,
65] Тобі, як всі, й без клятви довіряю,
66] Аби ти не знесилився ніде.
67] До тебе мову перший я звертаю,
68] Прошу: як завітаєш у краї,
69] Що близ Романьї й Кардового краю,
70] То в Фано просьби принеси свої,
71] Щоб ревно там за мене хтось молився,
72] Тяжкі гріхи змиваючи мої.
73] Я звідти родом, ранами ж покрився
74] І втратив кров, яка дає життя,
75] В онуків Антенора, бо змилився,
76] Шукавши в них безпечного буття;
77] На мене ж д’Есте був лихий без міри,
78] Несправедливий більш, ніж думав я.
79] Якби тоді поїхав я до Міри,
80] То серед інших, може б, досі жив, —
81] Мене ж в Ор’яко наздогнали звірі,
82] Побіг в болото я, між комишів,
83] І там упав, бо в мулі грузли ноги,
84] І річку крові власної уздрів”.
85] І другий дух сказав: “Коли дороги
86] Ти пройдеш всі, куди умом сягнув,
87] То удостой мене жалю й помоги.
88] Я з роду славних Монтефельтро був,
89] Бонконте — я, і ні Джованна мила,
90] Ніхто не дбав, щоб спини тут не гнув”.
91] Спитав я: “А яка ж вина вчинила
92] Так в Кампальдіно чи біда яка,
93] Що зникла назавжди твоя могила?”
94] “О, там же, в Казентіно, до струмка, —
95] Дух відповів, — що з назвою Арк’яно
96] Від Апеннін, з-під Ермо, витіка,
97] У день страшний загибелі, нерано,
98] З пробитим горлом ледве я дійшов,
99] Червонячи весь шлях свій кров’ю з рани;
100] І язиком, зважнілим для розмов,
101] “Маріє”, — встиг шепнуть, як ти вже знаєш,
102] Лишаючи тілесний свій покров.
103] Живим скажи усе, що знати маєш.
104] Господній ангел взяв мене, й грозу
105] Зчинив той, з Пекла: “Гей, чого займаєш!
106] Коли вже за одну його сльозу
107] Тому, з небес, віддасть нетлінне кара,
108] То тлінному візок я підвезу!”
109] Відомо, як у висі гусне пара,
110] А з неї в небі остигає мла,
111] І далі вже пливе блакиттю хмара.
112] До злої волі, що шукає зла,
113] Додавши глузду, зняв він дим із вітром,
114] Бо звіку здатність ця в нього була,
115] І ввечері погнав наказом хитрим
116] Од Пратоманьйо аж до Апеннін
117] Хмарину й струсонув густим повітрям,
118] Що обернув ураз на воду він, —
119] І залило притьмом яри без ліку,
120] Бо грунт не міг увесь ввібрати плин.
121] Зусюди повінь цю несло велику,
122] Що завжди в русло головне зверта,
123] Й не стримати було навалу дику.
124] І труп мій кинула бистрінь крута
125] З Арк’яно в хвилі Арно по зливанню,
126] На грудях розриваючи хреста,
127] Що з рук я склав у мить страшну, останню.
128] Мій труп тягло між заростей рясних,
129] Аж поки мулом засмоктало й тванню”.
130] “Коли ти вернешся з блукань трудних
131] І кожна пригадається подія, —
132] Сказала тихо третя після них, —
133] То не забудь, прошу, й мене: я — Пія.
134] Знайшла я в Сьєні світ, в Мареммі — тьму.
135] Це знає той, кого манила мрія,
136] Я ж подала для персня перст йому”.
ПІСНЯ ШОСТА
1] Коли кінчиться партія у “цари”,
2] Той, хто програвсь, од люті аж пашить,
3] Повторюючи всі костей удари,
4] За другим же юрба канюк спішить, —
5] Той зайде перед ним, смикне той ззаду,
6] А той ще — збоку ближче забіжить.
7] А він іде, всіх слухаючи зряду,
8] Щось даючи, аби прохач відстав,
9] І тим рятується, на їх досаду.
10] Отак і я обличчя повертав
11] У натовпі густому на всі боки
12] Й звільнився врешті, всім-бо обіцяв.
13] Там аретинець був, що скін жорстокий
14] Сталь Гіно Такко завдала йому,
15] І той, хто впав при втечі до протоки.
16] Там зводив руки на мольбу німу
17] Новелло Федеріго й той пізанець,
18] Чий батько добрість виявив саму.
19] Граф Орсо теж був, як і смерті бранець,
20] Що заздрість принесла сердезі край,
21] Хоч, мовив, був не за гріхи вигнанець.
22] Кажу про П’єра де ла Брочча. Хай
23] Брабантська донна дбає що є сили,
24] А то опиниться між гірших зграй!
25] Скінчивши з тінями, які молили,
26] Щоб інші помолилися за них,
27] Аби найшвидше в рай вони ступили,
28] Почав я: “Десь-то у рядках своїх
29] Ти кажеш, світе мій, що не поможе
30] Молитва проти вироків святих.
31] Всі ж молять тут про милосердя Боже…
32] Невже надії їх — лише мана?
33] Чи я не так тебе тлумачу, може?”
34] А він мені: “І мисль моя ясна,
35] І їх не зрадять їхні сподівання,
36] Коли продумати усе до дна.
37] Бо не змаліє суду владування,
38] Як вмить вогонь любові зробить те,
39] Що робить довге тут перебування.
40] Коли ж писав я слово це просте,
41] Ще не могла молитва гріх обмити,
42] Для неї ще чужим було святе.
43] Високий сумнів слід твій пригнітити,
44] Зажди, чи та не ствердить це тобі,
45] Хто буде істині й уму світити.
46] Не знаю я, чи втямив ти собі,
47] Що мовлю про щасливу Беатріче,
48] Яка тебе чекає на горбі”.
49] А я: “Мій проводирю, йдімо швидче,
50] Я вже не стомлююся, як колись,
51] І тінь гори поквапитися кличе”.
52] Він одповів: “Ми день іти взялись,
53] Щоб путь скінчити вечором затишним,
54] Але думки ці наші не збулись,
55] І поки станеш на шпилі горішнім,
56] Той верне, хто за гору там іде,
57] І полум’ям тебе засліпить пишним.
58] Он глянь — душа сидить і нас не жде,
59] А поглядає навкруги байдуже, —
60] Хай скаже, найкоротша стежка де”.
61] Наблизилися ми. Ломбардська душе,
62] Яка була велична й горда ти,
63] Яка поважна і шляхетна дуже!
64] Вона без слів давала нам пройти,
65] Лиш погляд кидала на нас вогнистий,
66] Мов лев на відпочинку, з висоти.
67] І підійшов Віргілій променистий,
68] І запитав її про зручний шлях.
69] Вона ж не побажала відповісти,
70] Та поцікавилась, в яких краях
71] І як жили ми. Ледь вожай промовив:
72] “Я мантуанець…” — раптом у думках
73] Схопився дух, як вітру ніжний повів:
74] “Ти з Мантуї! Там і моє село,
75] Сорделло я!” — І обіймав, здоровив…
76] Рабо Італіє! Скорбот житло,
77] Судно без стерника під хуртовину!
78] Не владарка земель — блудниць кубло!
79] Зачувши про кохану батьківщину,
80] Тінь благородна миттю підвелась
81] До співвітчизника, як личить сину.
82] А в тебе колотнеча здійнялась
83] Між городянами над всяку міру,
84] І вкруг стіна за ровом зіп’ялась.
85] Поглянь по берегах морського ширу,
86] Злощасна, і на себе зір зведи, —
87] Чи є куток, який радів би миру?
88] Юстініан узду був назавжди
89] Надів тобі, в сідлі ж нема нікого, —
90] Тож сором став би менший без вузди.
91] А ви, святоші, кесаря нового
92] Та посадили б до його сідла,
93] Якби ви Бога слухали живого.
94] Та кінь здичавів з неслухнянства й зла
95] Бо від острог тоді став одвикати,
96] Як ваша цю вузду рука взяла.
97] Ти ж, німцю Альберте, волів тікати,
98] Бо кінь не хоче в збруї йти твоїй,
99] А ти ж в сідло повинен був сідати.
100] Бодай Суддя правдивий присуд свій
101] На кров твою з зірок небесних кинув
102] Такий, щоб ужахнувсь наступник твій!
103] Ти з батьком рідним, що на тебе вплинув,
104] Затягнуті в зажерливості твань,
105] Дали, щоб сад імперії загинув.
106] Ти на Монтеккі й Капулетті глянь,
107] Мональді й Філіпескі, безтурботний,
108] Яких знегод зазнали та страждань.
109] Жорстокий, глянь на згин безповоротний
110] Твоєї знаті під ярмом страшним,
111] На Сантафйор сплюндрований, скорботний.
112] Ти глянь на плачучу столицю — Рим,
113] Почуй вдовину голосьбу даремну:
114] “О кесарю, чом ти не став моїм?”
115] Ти глянь на земляків любов взаємну, —
116] І якщо й слід чуттів у тебе щез,
117] Хоч здумай про свою неславу темну!
118] Скажи, Юпітере, ти ж бог чудес,
119] Що дав себе за людство розіпнути, —
120] Чи поглядаєш ти сюди з небес,
121] Чи, може, десь готуєшся звернути
122] З глибин своїх думок таке на нас,
123] Чого ми й не спроможемось збагнути?
124] Міста Італії тривалий час
125] Тиранів повні, й пнеться на Марцелла
126] Селюк як ватажок прихильних мас.
127] Флоренціє моя! Ти будь весела,
128] Тебе це слово не торкнеться ввік, —
129] Твій мудрий люд міста дивує й села!
130] Багато хто у серці правду звик
131] Ховать, щоб лук не натягати в русі, —
132] Твій люд для правди розв’язав язик.
133] Багато хто себе посад спокусі
134] Не дасть зманить. Твій люд — не те, повір:
135] Його не кличуть — сам кричить: “Беруся!”
136] Є в тебе гроші, є розважність, мир —
137] Отож лишайсь вдоволена собою!
138] Коли це правда — не страшний докір.
139] Афіни й Спарта вславлені судьбою
140] За їх державність справіку були, —
141] Та не угнатись древнім за тобою!
142] Достойна ти найвищої хвали,
143] Бо заклади, що в жовтні встановляла,
144] Півлистопада б ледве прожили.
145] Чи полічити, скільки ти міняла
146] Законів, звичаїв, монет, округ,
147] Скількох у громадянстві поновляла?
148] Коли при пам’яті, поглянь навкруг, —
149] Побачиш, що нагадуєш ти жінку,
150] Яка в перинах мучиться з недуг,
151] Метаючись без сну і відпочинку.
ПІСНЯ СЬОМА
1] Нас три й чотири рази привітавши,
2] Бо дуже він кохався в земляках,
3] Сорделло відступив, “Хто ви?” спитавши.
4] “До того ще, як по горі цій шлях
5] Достойним душам показав Спаситель,
6] Вже поховав Октавіан мій прах.
7] Віргілій я; згубив святу обитель
8] Лише тому, що віри я не знав.
9] Оце мій гріх”, — так відповів учитель.
10] Мов той, хто зором дивну річ спіймав
11] І, щоб знайти до правди шлях коротший,
12] “Це так” і “ні, не так” в думках міняв, —
13] Закляк Сорделло; враз, спустивши очі,
14] До ніг Віргілієвих він схиливсь
15] І обійняв, як старшого молодший:
16] “О сяєво латинян! Це ж відкривсь
17] Тобі весь глиб, властивий нашій мові!
18] О вічна славо місць, де я родивсь!
19] Я вдячний за хвилини ці чудові!
20] Коли тебе почути гідний я,
21] Скажи, ти в Пеклі був? В якому рові?”
22] “У царстві мук дорога йшла моя, —
23] Той відповів, — по колах всіх до краю,
24] Де цнота нас вела не навмання.
25] Я не за дію — за недію маю
26] Не бачить сонця, що з його світань
27] Втішавсь ти, я ж про них лиш нині знаю.
28] Внизу місцина є, не від страждань,
29] Лише від мли смутна, немов заклята,
30] Не лютих зойків повна, а зітхань.
31] Зі мною там — безвинні немовлята,
32] Що зубом смерті вкушені були,
33] Адамова ж вина ще з них не знята.
34] Зі мною там всі ті, що не змогли
35] Іти трьома священними шляхами,
36] А іншими чеснотами жили.
37] Коли ти можеш, то піди із нами,
38] Щоб найскоріш ми опинились там,
39] Де у Чистилище є певні брами”.
40] Він одказав: “Нема ніяких брам,
41] Та вештаюсь я вільно по окрузі
42] І стежку покажу, як хочеш, вам.
43] Але вже сонце на вечірнім прузі,
44] На гору ж потемки не можна йти,
45] То поміркуймо про ночівлю, друзі.
46] Тут легко гурт значних осіб знайти, —
47] Коли ти згоден, ми б до них присіли,
48] Не без утіхи з ними стрівся б ти”.
49] “Як? — відповідь була. — То б не пустили
50] Вночі охочих вийти на шпилі,
51] А то у них забракло б, може, сили?”
52] Провів Сорделло пальцем по землі,
53] Сказавши: “Не здолати й риски кроком,
54] Коли вона сховається в імлі.
55] Відступиш перед мороком глибоким,
56] Бо волю він у тебе відбира
57] І робить безпорадним та безоким.
58] Тебе до себе звабить моря гра,
59] І цілу ніч в блуканнях ти змарнуєш,
60] Аж поки прийде ранішня пора”.
61] І вчитель мовив: “То ходімо, чуєш,
62] Туди, де зможем провести ми час
63] З приємністю, як ти нам пропонуєш”.
64] Уже ми рушили, коли нараз
65] Помітив я між кручами щілину, —
66] Такі трапляються у горах в нас.
67] “Ми підемо, — сказала тінь, — в долину,
68] У скелі вибиту без людських сил,
69] І пождемо світання там годину”.
70] З височини, де ми стояли, в діл,
71] Звиваючись, тропа вела нас доти,
72] Аж поки зник і вирівнявся схил.
73] Червець, білила, жар іскристо-злотий,
74] Індійського ебену блиск живий,
75] Гра зламів, як смарагда розколоти, —
76] Усе те проти квітів і трави,
77] Якими тут вкривались пишні луки,
78] Не піднесло пихато б голови.
79] Природа-бо не тільки барви й звуки
80] Тут кидала, а й пахощі лила,
81] Чудовні творячи незнані злуки.
82] Співаючи “Владичиці хвала”,
83] Присіли на квітках і травах тіні,
84] Яких од нас ховала ще скала.
85] “Аж поки сонце не зайшло в глибіні,
86] Не сходьте вниз до вінценосців тих, —
87] Так мантуанець мовив на камінні. —
88] Вам рухи й лиця тіней визначних
89] Із місця краще роздивитись цього,
90] Ніж стали б ви в долині серед них.
91] Той, хто сидить найвище і до всього
92] Байдужий, бо ніщо не веселить,
93] І хто не мовить слова ні до кого, —
94] Рудольф то імператор, що зцілить
95] Італії мав змогу тіло хворе,
96] Яке тепер ніхто не оживить.
97] А цей, чий вид йому гамує горе,
98] У землях панував, де б’є струмок,
99] Що йде з Молдави в Ельбу, з Ельби в море, —
100] Це Оттокар, який ще з пелюшок
101] Був кращий, ніж ледащо з бородою,
102] Розпутний Венцеслав, його синок.
103] Кирпань, який, збентежений судьбою,
104] Щось каже духу з добрістю в лиці,
105] Вмираючи, лілеї вкрив ганьбою.
106] Погляньте на скорботні душі ці:
107] Та в груди б’є себе, а та — дивіться —
108] З долоні робить подушку щоці.
109] Бо ж їхній син і зять, як моровиця,
110] Французьку землю знищує притьмом, —
111] їм є чого від горя й мук хилиться.
112] А той, що видається моцаком
113] І вкупі з носачем виводить фразу,
114] Оперезався гонорів паском.
115] Коли б затримався при владі зразу
116] Юнак, який чоло за ним здійма,
117] Перелилась би доблесть з вази в вазу.
118] А інших згадувать синів дарма:
119] Хай Федеріго й Джакомо на тронах,
120] Найкращого ж із спадку в них нема.
121] Нечасто бачиш у потомних гронах
122] Чесноти предків волею того,
123] Хто їх дає на просьби по законах.
124] Співає поруч носача цього
125] Ще й Педро, славою навік покритий,
126] Бо знали Пулья і Прованс його.
127] Рослину має сім’я проростити, —
128] Щастить Констанці проти всіх дружин,
129] А надто Беатріче й Маргеріти.
130] Найтихший владар сів собі один,
131] Хоч щастя в пагонах у нього вище:
132] Англійський Генріх то, Йоаннів син.
133] А той, що очі звів, стоїть найнижче, —
134] Маркіз Гульєльмо; мста за нього й лють
135] Мечем Алессандрії в бойовищі
136] Кров з Монферрато й Канавезе ллють”.
ПІСНЯ ВОСЬМА
1] Була година, що наводить тугу
2] На моряків, м’якшить-бо серце їм
3] За вигуком “бувай!” смутному другу,
4] Коли новий любові пілігрим
5] Десь чує, як оплакують каплиці
6] Вмирущий день подзвінням жалібним.
7] Я кинув слухати і став дивиться:
8] Поважний дух, піднявшись, щоб була
9] Його помітна тінь юрбі столицій,
10] Склав руки; звівши до свого чола,
11] На схід поглянув, мов сказав до Бога:
12] “Байдужий я до блага і до зла!”
13] Й злетіло “Світе тихий…” з уст у нього
14] Так гаряче, побожно й ніжно так,
15] Що в млості я забув себе самого.
16] І душі підхопили, мов на знак,
17] Побожну пісню, ніжну та гарячу,
18] І очі піднесли, як і співак.
19] Скеруй свій зір на істину, читачу!
20] Спрозоріла запона, як скляна,
21] І стало видно правди зміст і вдачу.
22] Побачив я, як ця юрба значна,
23] Немов з небес чекавши благодаті,
24] Дивилась вгору, скромна, мовчазна.
25] Побачив ще, як стали наближати
26] Два ангели і кожен мав клинок,
27] Блискучий, та затуплений, щербатий.
28] Зелений, наче молодий листок,
29] Убір в зелених крилах променився
30] І легко з вітром бавивсь між гілок.
31] Один із них над нами зупинився,
32] А другий на той бік перелетів,
33] І натовп душ між ними опинився.
34] Я б любував з білявих їх голів,
35] Та зір мій відібрала їх корона,
36] Він втратив силу від сліпучих див.
37] “Вони — посли Маріїного лона, —
38] Сказав Сорделло, — повзає тут змій,
39] Вони ж — тверда від нього оборона”.
40] Я озирнувсь — такий був острах мій, —
41] І в вожая сховався під габою,
42] Знайшовши в згортках захист певний свій.
43] Сорделло ж мовив: “Стріньмося з юрбою
44] Цих знатних тіней, що, мені здалось,
45] Охоче б побалакали з тобою”.
46] Три кроки лиш пройти нам довелось,
47] Аж тут, немов чекав мене зустріти,
48] Уважно додивлявсь до мене хтось.
49] Не встиг ще небосхил так потемніти,
50] Щоб те в очах його й моїх запнув,
51] Що відстанню раніш було закрите.
52] Ступнув він ближче, ближче й я ступнув, —
53] Суддя шляхетний Ніно! Як приємно,
54] Що ти до злих залічений не був!
55] Він, привітавшися сердечно й чемно,
56] Спитав мене: “Під гору цю коли
57] Водою ти дістався нетаємно?”
58] “О, — мовив я, — стежки по горю йшли.
59] Нехай би, в першому житті відбуті,
60] Вони б в наступнім радість принесли”.
61] І лиш мої слова були почуті,
62] Як одсахнулися й Сорделло, й він,
63] Немовби подивом великим скуті.
64] Звернувся до Віргілія один,
65] А другий до сусіди: “Встань, Куррадо,
66] І подивися на Господній чин!”
67] Мені ж він мовив: “Вдячності заради,
68] Що винен ти тому, хто приховав
69] Путі свої й блукає без поради, —
70] Мою Джованну, я прошу, настав
71] На молитви? хай слізьми щоки вмиє,
72] Бо в небо завжди чистих плач злітав.
73] Навряд чи мати в неї з горя мліє,
74] А то б свій білий зберегла покров, —
75] Колись вона за цім ще пожаліє!
76] Ось доказ, як горить в жінках любов,
77] Коли згаса її підпора гідна,
78] А зір і дотик не розпалять знов.
79] А на труні міланцева єхидна,
80] Не півник наш, галлурський, родовий, —
81] Для неї це окраса надто бідна”.
82] Він мовив, на обличчі огневий
83] Світився відблиск чесної любові, —
84] Хоч не сліпучий він, та віковий.
85] А я, вдивившись в небеса чудові,
86] Все дивувався нешвидким зіркам,
87] Що сунули по коловій основі.
88] Вожай спитав: “Що, синку, бачиш там?”
89] І я йому: “Там три побачив зірки,
90] Що освітили полюс, наче храм”.
91] І він: “Вони зійшли замість четвірки,
92] Яку за обрій час тепер заніс,
93] А ти уранці споглядав так зірко”.
94] Сорделло тут його в обіймах стис,
95] “Ось ворог наш!” — гукнувши любій тіні,
96] Він пальцем показав кудись униз.
97] Там, в не захищеній нічим частині
98] Байраку, сунула гадюка зла,
99] Той, може, змій, що смерть приніс людині.
100] Ця клята стрічка по траві повзла,
101] Облизуючись, спину вигинала,
102] Немов тварина митись почала.
103] Не бачив я й не розповім, як гнала
104] Сторожа ангельська на небосхил, —
105] Я бачив тільки, що вона примчала.
106] Під подувом її зелених крил
107] Утік той змій, і стежкою своєю
108] Вернули вартові небесних сил.
109] А дух, до нас підкликаний суддею,
110] Весь час, як споглядала бій земля,
111] Знайомився із постаттю моєю.
112] “Хай пломінь, що веде тебе здаля,
113] На свічі стопить віск твоєї волі,
114] Щоб до емальового йти шпиля! —
115] Почав цей дух. — А як в моїм околі?
116] Я в Вальдімагрі паном хизувавсь
117] На всі навкруг місця широкополі,
118] Коррадо Маласпіна прозивавсь,
119] Не старший з тим ім’ям, того ж я дому.
120] Тут очищаюсь, бо в рідні кохавсь”.
121] “О, — мовив я, — у вас я в краї тому
122] Не був, але чи хтось в Європі є,
123] Хто б не чував про землю ту відому?
124] Про вас чужинець навіть дізнає,
125] Бо чутка скрізь, незмильна, як присяга,
126] Хвалу князям, хвалу й землі дає.
127] Клянусь — хай знайдеться дійти відвага! —
128] Що внуки гідно зберігають честь,
129] Яку вам добули грошва та шпага.
130] У них, з природи й звички, вартість єсть,
131] І хай лихий глава весь світ спокусить,
132] Та їх не зманить на стежки нашесть”.
133] І він: “Іди, й семи разів не мусить
134] Лягати сонце в постіль ту ж таки,
135] Яку Баран з зірних копит не струсить, —
136] Для наших вух приємні ці гадки
137] У голові твоїй прип’ято буде
138] Цвяхами, кращими за всі чутки,
139] Як вирок долі чинності не збуде”.
ПІСНЯ ДЕВ’ЯТА
1] По обрію, мов із морського лона,
2] Біліючи на східному шпилі,
3] Зійшла кохана ветхого Тіфона.
4] Гра самоцвітів на її чолі
5] Холодної тварини вид створила,
6] В якої хвіст, як вістря у стрілі.
7] Там ніч два кроки вгору вже зробила,
8] Де п’ять вели розмови кругові,
9] І мусила на третім скласти крила,
10] Коли знемігсь я, мов усі живі,
11] Бо врешті надійшла хвилина рання,
12] І задрімав, схилившись на траві.
13] В годину, недалеку до світання,
14] Коли сумує ластівка в піснях,
15] На згадку, мабуть, першого страждання;
16] Коли наш розум робить вільний змах,
17] Земні турботи кинувши, зринає
18] В божественних перепочити снах, —
19] Мені приснилось, що орел ширяє
20] На дужих крилах в пір’ї золотім
21] І, цілячись на землю, небо крає.
22] Приснилося, що був я в місці тім,
23] Де Ганімед своїх покинув рідних,
24] Занесений у понадхмарний дім.
25] Гадав я: “В небесах, для себе гідних,
26] Орел шукає цілі для погонь,
27] Не полюбляючи низин огидних”.
28] Приснилось, що на нашу оболонь
29] Він блискавкою впав мене забрати
30] І злинути в негаснучий огонь.
31] А там приснилось, стали ми палати, —
32] Уявний пломінь був такий страшний.
33] Що зміг моє сновиддя перервати.
34] Так, певно, затремтів Ахілл грізний,
35] Побачивши навколо край далекий.
36] Коли вві сні попав до чужини,
37] Бо мати мріяла, щоб небезпеки
38] Син, схований на Скіросі, уник,
39] Але ж і там знайшли героя греки, —
40] Як я здригнувсь, і сон мій геть утік,
41] І зблідли в мене щоки, як в людини,
42] В якої холод враз торкнувся щік.
43] Зі мною був лиш провідник єдиний,
44] Внизу десь бігли хвилі голубі.
45] І сонце небом зо дві йшло години.
46] “Не бійся і не піддавайсь журбі, —
47] Учитель мовив, — ми якраз де треба,
48] І сміливості дух плекай в собі.
49] Чистилище перед очима в тебе,
50] Поглянь — оце навкруг його стіна,
51] А там он, у проломі, вхід до неба.
52] На моріжку, де зелень запашна,
53] Уранці, як тебе лишила дія
54] І ти заснув, з’явилася жона
55] Прекрасна й дивна. “Я Лючія, —
56] Сказала, — взяти велено мені
57] Того, над ким панує сонна мрія”.
58] Сорделло й інші тіні визначні
59] Зостались, а тебе вона забрала
60] На руки й вийшла, я ж — услід ясній.
61] Сюди принісши, тут тебе поклала,
62] Вказавши гарними очима вхід,
63] І водночас із сном твоїм пропала”.
64] Мов той, хто, збувшись сумнівів та бід,
65] Міняє страх на впевненість і спокій,
66] Коли йому відкрився правди слід, —
67] Так я змінився в радості глибокій.
68] Вожай, уздрівши це, пішов вперед,
69] Пішов і я з ним по горі високій.
70] Читачу, бачиш, як підніс я лет,
71] Тож не дивуйся на мистецтво вище.
72] З яким про свій писатиму предмет.
73] На місце в мурі вийшли ми найнижче,
74] Де в ньому був, здавалося, пролом,
75] І вздрів стіну я, підійшовши ближче,
76] Із замкненим воротами жерлом,
77] Три східці різнобарвні й мовчазного
78] Воротаря з осяяним чолом.
79] Не зводив я очей з лиця ясного,
80] Яке таким світилося вогнем,
81] Що я не стерпів погляду жахного.
82] Сидів він із оголеним мечем,
83] Що так іскрився відблисками сталі,
84] Аж я не міг до нього стать лицем.
85] “Відповідайте і не руште далі, —
86] Він мовив, — хто вас вів? Що треба вам?
87] Глядіть, щоб не взяли вас часом жалі”.
88] “Жона небесна так сказала нам, —
89] Учитель вимовив, — негайно звідци
90] Ідіть туди сміливо — брама там”.
91] “Нехай жона ця стане вам в провідці, —
92] Так благородний брамник одповів, —
93] Відважно ви зійдіть на наші східці”.
94] Ми підійшли. Я східець перший вздрів,
95] Лискучий, сяйний, біломармуровий,
96] Що лик мій як у дзеркалі відбив.
97] А другий з них був почорно-багровий,
98] І камінь — грубий, висохлий як є,
99] Потрісканий до самої основи.
100] Найвищим, на уявлення моє,
101] Був третій з них, порфіровий, яскравий,
102] Мов кров, що з вени раненої ллє.
103] На нього вісник праведної слави
104] Поставив ноги, сівши на поріг, —
105] Алмазним здавсь поріг той величавий.
106] Вожай мені здолати допоміг
107] Благої волі східці, дав пораду:
108] “З благаннями впади йому до ніг”.
109] Я, вдаривши у груди тричі зряду,
110] Схилившися до ніг, прохання склав,
111] Віддаючись цілком йому під владу.
112] Сьома “глаголями” чоло списав
113] Мені вістрям меча він і: “Ці плями
114] Подбай в дорозі стерти!” — проказав.
115] З-під одягу свого, такого ж саме
116] На колір, як суха земля й зола,
117] Він вийняв руку із двома ключами:
118] Один був з злота, другий — із срібла.
119] В щілину білий вклав, а потім жовтий, —
120] Й на мене хвиля щастя наплила.
121] “Коли б із двох лиш одного знайшов ти
122] Або в ключах цих вийшла б ґандж яка, —
123] Сказав він, — то у браму б не-зайшов ти.
124] Один дорожчий, другий для замка
125] Потрібніший і вимагає вміння,
126] Бо саме він пружину відмика.
127] Іще я маю від Петра веління,
128] Щоб краще я відкрив, аніж замкнув,
129] Як хтось мені до ніг складе моління”.
130] Тур браму він всередину штовхнув,
131] Сказавши: “Йдіть; нема-бо стежки в висях
132] Тому лиш, хто б свій зір назад звернув”.
133] І кожна стулка брами об завісах
134] З металу, що співає, мов сурма,
135] Повільно обернулася на списах.
136] Тарпейська брама не гула сама
137] Отак, коли із нападом зухвалим
138] Забрала чесного Метелла тьма.
139] Та я почув із громом небувалим,
140] Що голос чийсь молитву десь веде:
141] “Тебе, — лунало ніжно, — Бога хвалим”.
142] Проте було, як і інакше де,
143] Як і у нас частенько може бути,
144] Коли із хором враз орган гуде:
145] Слова то чути добре, то не чути.
ПІСНЯ ДЕСЯТА
1] Коли ми стали по той бік порогу,
2] Який моторна хитрість обмина,
3] Воліючи покручену дорогу,
4] Замкнулась знову брама голосна, —
5] Це я почув. Якби я озирнувся,
6] Чим виправдалась би моя вина?
7] Ми йшли вузьким шляхом, що простягнувся
8] В глухій розпадині туди й сюди,
9] Як в морі вал — набіг і вбік війнувся.
10] “Нам тут потрібні вмілість і труди, —
11] Почав вожай, — не вийти б ненароком
12] Звідтіль і звідси на свої ж сліди”.
13] І ми таким повільним надто кроком
14] Посунули, що на спочин зайшов
15] Щербатий місяць шляхом одиноким,
16] Аж поки ми із кам’яних заков
17] Не вийшли на вершок стрімкої скелі,
18] Там, де гора униз пішла ізнов.
19] Я — стомлений, обидва — невеселі,
20] Непевні, досягли ми площини,
21] Відлюднішої, ніж тропа в пустелі.
22] Дорога йшла стрілою вздовж стіни,
23] Між прірвою й скалою край обриву
24] Й три людські зрости мала ширини.
25] Уступ тягнувсь направо і наліво,
26] І, скільки вистачало сил в очах,
27] Не видно змін було у нім, на диво.
28] Нога на цей ще не ступила шлях,
29] Коли побачив я перед собою
30] Широкі обводи по стрімчаках,
31] Всі біломармурові, із різьбою,
32] Що проти них не тільки Поліклет,
33] Сама природа вкрилася б ганьбою.
34] От ангел, щойно мов скінчивши лет,
35] Приносить вість, виплакувану звіку,
36] Про мир на всій землі, мету всіх мет,
37] З майстерністю на всю стіну велику
38] Зображений в величній красоті,
39] Не схожий на подобу без’язику,
40] Мов “Радуйся!”, клянусь, казав він тій,
41] Що обертає, благосна, ключами,
42] Які любов хоронять в чистоті.
43] А вид її, осяяний словами,
44] Що “Се раба господня”, виглядав,
45] Неначе образ, литий за взірцями.
46] “Для іншого увагу теж зостав”, —
47] Сказав моєї керівник надії,
48] Що близько серця в нього я стояв.
49] І тут помітив я позад Марії,
50] Між образів, як вирослих з землі,
51] І обіч з тим, хто вів мене до мрії,
52] Іще картину, врізану в скалі.
53] Я обійшов Віргілія і вп’явся
54] У постаті на мармуровім тлі.
55] Ковчег, страшний для того, хто хапався
56] За діло не своє, тягли бики,
57] І віз під ним неначебто хитався.
58] Сім хорів створювали співаки,
59] І в мене сперечалось око з вухом:
60] Таки є звуки! Ні, нема-таки!
61] У зору спірка йшла також із нюхом
62] Про дим з кадильниць — витвір різьбаря, —
63] Чи пахне він, чи ні кадильним духом?
64] Перед ковчегом, сяйним, як зоря,
65] Ішов танцюючи псалмист побожний,
66] Що вищий був і менший за царя.
67] А на палаці — бачить міг би кожний —
68] Мелхола сумно поглядала вниз,
69] Як і належить пані цій вельможній.
70] Пішов я від Мелхоли й переніс
71] На інші образи свою увагу,
72] Вони ж біліли на увесь карниз.
73] Змальовано тут славу і повагу
74] Монарха, що чеснот його талан
75] Григорія подвигнув на звитягу.
76] Великий імператор цей — Траян.
77] Вдова, ридавши, за вузду спиняла
78] Коня в найліпшого з нехристиян.
79] Навкруг у корогвах з орлом стояла
80] Кіннота, і нечутна іздаля
81] Десь військова сурма похід співала.
82] Сердешна жінка наче примовля:
83] “Скарай убивць мого, владарю, сина.
84] Хай і мене поглине з ним земля!”
85] Він каже: “Кари не втече провина,
86] Як вернемо”. Вона: “Ти б хоч зирнув,
87] А то ще набіжить лиха година,
88] Й не вернеш ти”. А він: “Я б не вернув, —
89] Наступник зробить”. А вона: “Що в тому,
90] Як викона хтось те, що ти забув?”
91] А він: “Веде обов’язок додому,
92] Бо справедливість дужча од війни,
93] І жалість заступає путь відому”.
94] Для кого не існує новини,
95] Той тут створив для всіх видиму мову,
96] Нову для нас, бо ми — землі сини.
97] І поки милувавсь я знову й знову
98] На образи покори, любі тим,
99] Хто знає руку різьбаря чудову, —
100] “Багато духів кроком нешвидким, —
101] Шепнув поет, — з мого підходять боку, —
102] Угору ми за ними вслід ходім”.
103] На все нове пожадливому оку
104] Слова ці стільки додали снаги,
105] Що вмить на стежку глянув я широку.
106] Хотів би я, читачу дорогий,
107] Щоб ти не знітивсь, звірившися чуду,
108] Як саме Бог велить платить борги,
109] І в формі мук побачив би полуду,
110] Бо суть настане після всіх страждань,
111] Які скінчаться в день Страшного суду.
112] Почав я: “Вчителю, там суне, глянь,
113] Щось неподобне зовсім, незбагненне,
114] І сповнивсь я непевності й вагань”.
115] І він мені: “Моє хоч око вчене,
116] Та їх придавлює такий тягар,
117] Що помилився погляд навіть в мене.
118] Ти краще придивися до примар,
119] Що йдуть під брилами уздовж дороги, —
120] То й зможеш уявити ступінь кар”.
121] Пихатий християнський роде вбогий,
122] В сліпих думках у тебе голова:
123] Ногам ти віриш, хоч задкують ноги.
124] Хіба не бачиш ти, що ми черва,
125] Що з нас метелик ангельський виходить
126] І мчить туди, де істина жива?
127] Чом півнем розум твій себе поводить?
128] Не знаєш ти, що ми — комахи, глей,
129] Де розвій лиш невивершений бродить?..
130] Коли як слупи статуї людей
131] Стоять, і кожна стелю підпирає,
132] Притиснувши коліна до грудей,
133] То вигляд їх несправжніх мук звертає
134] На справжні муки глядачів чуйних;
135] Я також співчуття звернув безкрає
136] На більш чи менш зігнутих духів тих,
137] Яких згинали більші й менші брили,
138] Й здавалося, найбільш терплячий з них
139] Немов зітхав: “Немає більше сили!”
ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА
1] “Наш Отче, ти, який живеш на небі
2] Не через те, що замкнений у нім,
3] А люблячи істот, близьких до Тебе!
4] Іменню й силі будуть хай Твоїм
5] Од всіх створінь хвала і слава щирі,
6] Подяка й захват духом всесвятйм!
7] Твоє до нас хай прийде царство в мирі,
8] Інакше відшукати вірну путь
9] Не може розум у всесвітнім ширі!
10] Як волю в жертву в небесах здають
11] Всі ангели, співаючи “Осанна!”,
12] Хай на землі тим шляхом люди йдуть!
13] Хай нині нам спаде щоденна манна,
14] Без неї-бо пустельний світ страшний
15] І відстає квапливість ненастанна!
16] Як ми вини даруєм, хоч вони
17] Страждань нам завдають, так, благодійний,
18] Нам цнот не зважуй, а даруй вини!
19] Чеснотам нашим захисте надійний,
20] Удари відвертай, подай снаги,
21] Бо спокушає ворог нас постійний.
22] Останнє просим, Боже дорогий,
23] Не нам, бо нам уже не допоможе,
24] А тим, що йдуть за нами, Всеблагий!”
25] Отак, благавши милосердя Боже
26] За себе і за нас, вони несли
27] Каміння, на важке сновиддя схоже.
28] Під різним тягарем поволі йшли,
29] Утомлені, зажурені хилились,
30] Щоб змиті плями світу з них були.
31] Як треба, щоб ми тут за тих молились,
32] Хто в муках нас не забуває там,
33] Де корені од волі відділились!
34] Допомогти б їм, щоб збулися плям,
35] Якими світ забруднює людину,
36] І, чисті й вільні, віддались зіркам!
37] “О, хай вам швидше випростає спину
38] Той милосердий, що надасть вам крил
39] У небесах ширяти без упину!
40] Скажіть, як вийти нам хутчій на схил,
41] Що нас би вивів на жадані сходи,
42] І як найменше витратити сил,
43] Бо тіло це, Адамове з породи,
44] Якого не ввібрала ще земля,
45] Важкої, дуже втомної природи”.
46] І відповідь, неначе й не здаля,
47] Тому, за ким ішов я цими днями,
48] Нас досягла не знати звідкіля
49] Й така була: “Ідіть направо з нами,
50] І тут очам відкриються місця,
51] Де можна йти немертвими ногами.
52] Якби не заважала брила ця,
53] Що нахиляє лоб мені пихатий
54] І змушує не піднімать лиця,
55] Я б глянув, хто, живий, себе назвати
56] Не хоче, і настійність би моя
57] Умовила за мене попрохати.
58] Значного був тосканця сином я,
59] Гульєльмо він Альдобрандеско звався, —
60] Ви, сподіваюсь, чули це ім’я.
61] До того предками я хизувався
62] І видатними подвигами їх,
63] Що в серці навіть спогад не з’являвся
64] Про спільну матір; зневажав я всіх,
65] Тому й помер, як сьєнець кожен знає,
66] А в Кампаньятіко — всі, до малих.
67] Омберто я; пишання це безкрає
68] Мене зоставило без голови,
69] І весь мій дім од нього лихо має.
70] Зніс брилу я на шлях цей коловий
71] І, поки Бог мої припинить муки,
72] Мерцем роблю, як не робив живий”.
73] Понурившись, сумної мови звуки
74] Я вислухав; тут інший дух зирнув
75] На мене з-під своєї каменюки,
76] Побачив, упізнав мене, гукнув
77] І вгору очі, скуті як в залізі.
78] На превелику силу повернув.
79] “О, — мовив я, — невже ти Одерізі,
80] Агобйо слава й слава ремесла,
81] Як зве Париж, “освітлювання в книзі”?”
82] Відмовив: “Слава, брате, вся пішла
83] Тепер до Франко, юного болонця,
84] Мені ж зосталась крихітка мала.
85] Колись же їй, приємнішій од сонця,
86] Я, мавши кожний натяк за лихий
87] На неї наклеп, був за оборонця.
88] Отут спокутується гріх пихи.
89] Я б тут не був, якби не вчув я Бога,
90] Ще змогу маючи робить гріхи.
91] О марна славо з голосу людського!
92] Якщо нема глибоких корінців,
93] То незабаром всохне крона вбога.
94] Чув Чімабуе, що з усіх митців
95] Найкращий він, але з приходом Джотто
96] Загал суворіше його судив.
97] Цей Гвідо в мовному мистецтві — злото,
98] Як з тим зрівнять, а може, хтось з’явивсь,
99] Хто і тому, й цьому завдасть турботи.
100] Бо гомін світу — вітер лиш: він звивсь,
101] Хвилюючись і тут і там у гоні,
102] Й змінив ім’я, як в напрямі змінивсь.
103] В чім слава через сотні літ по сконі?
104] У тім, що члени дряхлістю примне,
105] Чи в тім, що вмреш, казавши “папи”, “моні”?
106] А сотні років — щось таке ж дрібне
107] Супроти вічності, як рух бровою
108] Проти дороги в небо зоряне.
109] Цього, що ледве йде переді мною,
110] Колись-то знав народ в Тоскані всій, —
111] Тепер лиш Сьєна згадує порою
112] Вождя, який здобув пошану їй,
113] Долаючи Флоренцію шалену, —
114] Там блуд лишився, де був гонор в ній.
115] На барву слава — з травку одноденну,
116] І той за мить знебарвлює її,
117] Хто родить на землі її, зелену”.
118] І я: “Втишаються чуття мої
119] Од цього слова, а бундючність в’яне.
120] Але про кого ці слова твої?”
121] “Це Провенцано, — він сказав, — Сальвані.
122] Тут за зухвальство він іде тепер,
123] Якому сьєнці всі були слухняні.
124] Пішов він з каменем, як тільки вмер.
125] Так борг платити випадає зухам,
126] Хто на землі занадто кирпу дер”.
127] А я: “Коли там, під горою, духам,
128] Які покинули земний покров,
129] Свій строк життя перед покутним рухом
130] (Як час не зменшиться від молитов)
131] Потрібно зважувати власні вади, —
132] То як сюди так швидко він дійшов?”
133] “Він, бувши, — той сказав, — на версі влади,
134] Пихи позбувся раптом і притьма
135] На площі став благать уклінно ради
136] За друга, що його взяла тюрма,
137] Нестерпно люта Кардова закова,
138] Тремтівши тілом перед усіма.
139] Я замовкаю. Знаю, — темна мова,
140] Та скоро вже дбанням співгородян
141] З’ясуєш значення цього ти слова.
142] Цим вчинком він собі полегшив стан”.
ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА
1] Неначе два бики в ярмі одному,
2] З обтяженою тінню ми були,
3] І вчитель мій не бачив зла у тому.
4] Коли ж гукнув: “Тепер вперед пішли,
5] Бо тут потрібно, щоб весло й вітрило
6] Не зупиняючись човна вели”, —
7] То зараз випростав своє я тіло,
8] Як слід робить, коли рушаєш ти,
9] А лихо ще думки твої обсіло.
10] Я, мріючи дістатися мети,
11] За любим вчителем пішов охоче,
12] І дуже легко стало так іти,
13] Коли він мовив: “Опусти-но очі,
14] Бо не завадить знати до пуття,
15] Дорогу тим, хто збочити не хоче”.
16] На згад про тих, хто зник без вороття,
17] В церквах лежать надгробком їх подоби,
18] Які були вони ще за життя,
19] Й доводять до плачу з журби й шаноби:
20] Нерідко колють спомини жалом
21] Чутливе серце, сповнене жалоби.
22] Отак і тут дорога вся цілком
23] Від муру аж до самої безодні
24] Була в малюнках пензлем і пером.
25] Впізнав я отого, хто благородні
26] Над всі створіння риси мав і, мить
27] Просяявши, в глибини впав холодні:
28] Впізнав я Бріарея, що лежить,
29] Жорстоко вдарений стрілою з неба,
30] Й морозом смертним все навкруг темнить;
31] Впізнав також Палладу, Марса й Феба,
32] Що прозирають, збройні ще, з отцем
33] В порубаних гігантах млу Ереба;
34] Впізнав Немврода, що з сумним лицем
35] Глядить на сеннаарців гордовитих
36] Під вежею з нескінченим вінцем;
37] Тебе, Ніобо, й жах в твоїх залитих
38] Слізьми очах впізнав я на шляху
39] Поміж семи й семи дітей забитих;
40] Тебе, Сауле, й смерть твою лиху
41] Од власного меча на тій вершині
42] Гелвуї, що навік лишив суху;
43] Тебе, дурна Арахно, в павутині,
44] Яку зіткала ти сама собі,
45] Уже півпавуком, в тужній одміні;
46] Тебе, о Ровоаме, в боротьбі
47] З підданцями: тікаєш в колісниці,
48] А стріли царські не страшні юрбі;
49] Ще образ був на бруку, мов на криці,
50] Як матері помстився Алкмеон
51] За всі її нові прикраси ниці:
52] Ще образ був, як в храмі, між колон,
53] Сеннахеріб, кривавлячи порфіру,
54] Синами вбитий, впав на власний трон;
55] Ще образ був, з яким тріумфом Кіру
56] Гукнула Тамірі звитяжно й зло:
57] “Жадав ти крові — тож хлебчи надміру!”, —
58] Ще образ був, як врозтіч утекло
59] Все ассірійське військо по долинах,
60] Як Олоферна тіло полягло.
61] Впізнав я Трою в попелі й руїнах…
62] О Іліоне! Твій гіркий кінець
63] Зображено в страхаючих картинах.
64] Та хто ж пера та пензля був знавець,
65] Який фігури з тінню зладив строго
66] Й разюче для умів і для сердець?
67] Мрець вигляд мав мерця, живий — живого.
68] Ніхто б не міг у дійсність прозирнуть,
69] Як я, що зору не підвів свойого.
70] Тож діти Євині хай кирпу гнуть,
71] Хай задаються, замість поглядати,
72] Яка погана під ногами путь!
73] Ми гору обійшли вже набагато,
74] І сонце рухалось куди хутчій,
75] Ніж міг наш розум клопітний гадати,
76] Коли сказав мені учитель мій,
77] За ким я йшов: “Зведи-но погляд вище,
78] Залиш своїх думок печальний рій,
79] Дивися, он підходить ангел ближче,
80] Служниця ж шоста дня — уже її
81] Скінчився строк — іде все нижче й нижче.
82] Вдягни в пошану слів своїх рої,
83] Бо вкаже він короткий шлях нагору,
84] А день біжить і цей, як всі твої”.
85] Я звик, що він мене усю цю пору
86] Постійно вчить не гаяти хвилин,
87] І зразу осягнув пораду скору.
88] В убранні із сіяючих тканин
89] Наблизилась до нас істота біла,
90] Сліпучіша од всіх морських перлин.
91] Розкривши руки й розпростерши крила,
92] Сказала: “Йдіть, очищені серця,
93] Он сходини лежать — на брилі брила”.
94] Як рідко має відгук мова ця!
95] О людство, ти ж споріднене лазурі,
96] Чом падаєш без сил од вітерця?
97] Тут ангел нас провів на сходи в мурі,
98] Змахнувши по чолу моїм крильми,
99] І мандри обіцяв нам непохмурі.
100] Як в місті із відмінним ладом, ми
101] До храму, що панує над долами,
102] По Рубаконте з іншими людьми
103] Підводилися зручними ходами
104] (Коли споруджені були вони,
105] Ні книг, ні мір не гидили ще плями), —
106] Так вирубані в товщині стіни
107] Тут сходини вели у друге коло,
108] Але цей хід занадто був тісний.
109] Пішли ми, й в серце захватом вкололо:
110] “Блаженні духом нищії” завів
111] Хтось раптом ніжним голосом зокола.
112] Ах, як цей шлях ні на один з шляхів
113] У Пеклі не скидався! Тут-то співи,
114] А там прокльони й стогони мерців.
115] Як рушили ми сходами терпливо,
116] Важкий внизу, в долині, кроку вдар
117] Враз незрівнянно легшим став, на диво.
118] Тож я: “Учителю, який тягар
119] Із мене знято, що пропали болі
120] І легко я дійшов би аж до хмар?”
121] Він одказав: “Коли ще й ті глаголі,
122] Які лишились в тебе на чолі,
123] Хоч майже стерті, зникнуть всі поволі.
124] Чим далі йти ми будем від землі,
125] Тим радісніш ногам і легше буде
126] Підводитися по крутій скалі”.
127] І я вчинив тоді, як чинять люди,
128] Аби дізнатись, що на голові,
129] Коли на це їм вказують зусюди:
130] Вони підносять руку, а то й дві,
131] Щоб замінити з поміччю такою
132] Звичайні очі, тут недійові.
133] Я звів правицю, повен неспокою,
134] Шістьох лиш літер на чолі торкнувсь
135] З накреслених безсмертною рукою.
136] Помітив це мій вождь і усміхнувсь.
ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА
1] Зійшли ми аж на верх камінних сходів,
2] Де вдруге вужчала височина
3] Що розгрішає всіх, хто б нею сходив.
4] І тут карниз, дорога і стіна
5] Вилися, як і нижче, безкінцеві,
6] Але була в них менша довжина.
7] Художникові тут і сницареві
8] Роботи не було: каміння й брук
9] На колір видавалися свинцеві.
10] “Тут про пораду наш даремний гук, —
11] Сказав поет. — Стояти ж нам без діла —
12] Це завдавать собі лиш зайвих мук”.
13] Приглянувшись до сяйного світила,
14] Узяв він віссю руху правий бік
15] І ліву обернув частину тіла.
16] “О ясне сонце, під яким я звик
17] Упевнено в дорогу вирушати,
18] Веди нас далі, як вело, — він рік. —
19] Ти, що світам даєш блискучі шати,
20] Хай з незліченних сяючих зірок
21] Нас твій лиш промінь має проводжати!”
22] Ми рушили й пройшли в короткий строк
23] Із милю (на земну узявши міру),
24] Бо воля нам прискорювала крок,
25] Як вчули ми, що дух шугнув по ширу,
26] Та бачити його не довелось, —
27] Скликав на бенкет він любові й миру.
28] Ще, пролітаючи, промовив хтось
29] “Вина не імуть” голосом високим,
30] І вітром слово мимо понеслось.
31] Воно ще чулось в мороці безокім,
32] А вигуку “Орест — це я!” ушам
33] Було не втримати хоч ненароком.
34] Спитав я: “Батьку, що за голос там?”
35] Аж третій поруч пролунав поволі:
36] “Любіть того, хто зло вчиняє вам!”
37] І добрий вчитель: “В цім карають колі
38] Гріх заздрощів і душам завдає
39] Бич, плетений з любові, гострі болі.
40] Вузда ж на грішників бряжчить своє,
41] І протягом покутної стежини
42] Подібних звуків, мабуть, сила є.
43] Та крізь повітря подивись на стіни
44] І ти побачиш, скільки тут сумних
45] Сидить, оперши о каміння спини”.
46] Розкривши очі, я помітив їх,
47] Примушених до каменя тулиться,
48] В киреях, як на колір — кам’яних,
49] І, підійшовши глянути на лиця,
50] Почув: “Маріє, помолись за нас!”,
51] “Михайле, Петре, всі святі, моліться!”
52] Навряд чи хто знайшовся в наш би час,
53] В чиїх би грудях смуток не з’явився
54] Від тих, чий вигляд знов мене потряс,
55] Бо я, коли до них так придивився,
56] Що помічав їх кожний рух малий,
57] Відчув, як сум тяжкий крізь очі лився.
58] Здалось, в волосяницях всі були,
59] Підтримувані ближчого плечима,
60] І разом тиснулися до скали.
61] Так старцеві з незрячими очима
62] Під стінами розгрішних пожадань
63] Сліпий сусід чоло плечем підтрима,
64] Щоб не благанням і дощем ридань
65] Додати співчуття в серця високі,
66] А й жалюгідним виглядом страждань.
67] Як сонця не побачать сліпоокі,
68] Так небо глянуть не дало на світ
69] Цим тіням, лишеним у тьмі глибокій,
70] Бо вії в них в’язав залізний дріт,
71] Як шовк — в яструбеняти молодого,
72] Якому дику лють скоряє гніт.
73] Я бачив їх, не бачений, а з того
74] Занепокоївся, зніяковів,
75] І озирнувсь на вчителя свойого,
76] А він таємним думам одповів
77] І, дозвіл давши мовити без страху,
78] Сказав: “Питай, але без зайвих слів”.
79] Віргілій рухався тим боком шляху,
80] Де уповзала круча вниз крива
81] І зяяла безодня, повна жаху.
82] По цей же бік здавалось, мов співа
83] Юрба страждаючих бездольних духів
84] І сльози бігли з-під жахного шва.
85] Звернувсь до них і: “Хто б мене послухав, —
86] Почав я, — з тих, хто сяєво здійма
87] Метою чистих всіх душевних рухів?
88] Хай найясніша благодать сама
89] Розвіє піну вашого сумління
90] Й очистить річку вашого ума!
91] Почути вас — моє палке стремління,
92] Чи тут латинські душі є, скажіть,
93] Щоб міг я вислухати їх веління?*
94] “О брате, тут навічно всіх держить
95] Як жителів міських єдине місто,
96] До смерті ж хтось в Італії мав жить”, —
97] Так голос десь озвався проречисто,
98] І я пішов на нього навпростець,
99] До тіней, що тримались, мов намисто.
100] Одна з них виявляла нетерпець…
101] Скажу на запитання: як же саме? —
102] Тяглась-бо підборіддям, як сліпець.
103] Сказав їй: “Душе, змалена сльозами,
104] Тобі, мабуть, хтось мову розріша, —
105] Хто ж ти і звідкіля, скажи словами”.
106] “Була я сьєнка, — мовила душа, —
107] Між інших тут мене трима надія
108] Того діждатись, хто не поспіша.
109] Сама носила я ім’я Сапія,
110] Мене ж, Софії-мудрості на зло,
111] Про зло для ближніх тільки й гріла мрія.
112] Послухай, що мені колись було,
113] Й не думай, що про сказ тобі збрехала.
114] Як зморшки вкрили вже моє чоло,
115] Під Колле наша армія програла
116] І з бойовища у ганьбі втекла, —
117] Цього жадав їй Бог, а я благала.
118] Я радістю охоплена була
119] Найбільшою з усіх, коли навалу
120] Подужаних очима обвела,
121] Й, задерши в небо голову зухвалу,
122] Мов дрізд в одлигу: “Не боюсь тебе!” —
123] Гукнула Богу, збуджена до шалу.
124] Хотіла потім врятувать себе,
125] Та боргом затулило б вхід чудесний
126] Розкаяній у небо голубе,
127] Коли б не П’ер Гребінник благочесний,
128] Який за мене сльози лив рясні
129] Й зродив надію на чертог небесний.
130] Але хто ти? Слова твої ясні,
131] Ти маєш очі широко розкриті
132] І дишеш мовлячи, здалось мені”.
133] “У мене очі, — я сказав, — зашиті
134] Теж будуть, та недовго, согрішав
135] Із заздрощів не дуже я на світі.
136] Не з тим я зовсім почуттям кружляв
137] Там, нижче, й розум мій, уяви повний,
138] Немовби камінь на мені лежав”.
139] Сказала: “Хто ж твій провідник чудовний,
140] Що ти про поворот гадаєш свій?”
141] І я: “Оцей, хто тут стоїть, безмовний.
142] Я теж, як всі, хто ще не вмер, живий.
143] І ти скажи прохання сокровенне,
144] Щоб я й для тебе крок зробив малий”.
145] Відповіла: “Це все нове й знаменне,
146] І ласка Божа на тобі сія,
147] Тож в молитвах не забувай про мене.
148] Всім найдорожчим заклинаю я:
149] Подбай, як знову підеш по Тоскані,
150] Щоб піднеслась між рідних честь моя,
151] їх знайдеш ти в пустоголових стані,
152] Де в Таламоне з порту вийшов глум,
153] Як з флотом на казковій річці Дьяні, —
154] Бо в адміралах всякий легкодум”.
ПІСНЯ ЧОТИРНАДЦЯТА
1] “Це хто повз нас іде, хоч ще навіки
2] Смерть не дала ширяти тут і там,
3] І розтуля, й склепляє він повіки?”
4] “Не знаю, хто він, знаю, що не сам.
5] Ти ближче, так почни привітну мову,
6] Щоб не боявсь одповідати нам”.
7] Так двоє тіней кинули по слову,
8] Одна одну старавшись підвести,
9] І підняли обличчя крізь закову.
10] Одна з них мовила: “О душе, ти
11] Прямуєш в небо, не лишивши тіла, —
12] Зроби ж нам втішну ласку, сповісти,
13] Звідкіль ідеш? І чим ти заслужила,
14] Що нагорода в тебе є така,
15] Яку дістати б кожна з душ хотіла?”
16] І я: “В Тоскані річка є вузька,
17] Що, свій початок взявши в Фальтероні,
18] Сто миль неутомимо протіка.
19] Там я з’явивсь у смертній оболоні,
20] А називать моє ім’я — дарма:
21] Його не досить знають ще сторонні”.
22] “Як намір твій досяг мого ума,
23] То йдеться, зрозуміло всім, про Арно”, —
24] Сказала тінь, що не була німа.
25] І друга мовила: “Мабуть, не марно
26] Він зараз назву річки проминув?
27] Хіба про чудисько говорять гарно?”
28] І дух, який питання це почув,
29] Так одповів: “Не знаю: хай би скоро
30] Із річкою весь діл її загув!
31] Бо з витоку її із гір (Пелоро,
32] Одірвана від пасма висота,
33] Панує десь удалині просторо)
34] До вустя аж, що воду поверта
35] У море, звідки небозвід розвіяв,
36] А в річку знов вода зібралась та, —
37] Цураються чеснот, неначе зміїв,
38] Чи то якесь нещастя в цих краях,
39] Чи інше щось-то плодить лиходіїв.
40] Ті, хто живе по клятих берегах,
41] Із власною природою не в ладі,
42] Мов паслись на Цірцеїних лугах.
43] Спочатку в порченім свинячім стаді,
44] Що гідне жолудів, не страв людських,
45] По вбогій річка ця тече леваді,
46] А там стікає до дворняг лихих,
47] Гавкучих, та з негострими зубами,
48] І верне пику, зневажавши їх.
49] Чим далі, то скоріше мчить пісками
50] Зловісна, нещаслива річка ця
51] Серед собак, які стають вовками.
52] І, визволившись раптом із кільця,
53] Біжить поміж шахраюватих лисів,
54] Що не бояться жодного сильця.
55] Я не замовкну, хоч той вуха звісив.
56] Хай пам’ята, що все це не байки,
57] Що справжній дух мої слова підвисив.
58] Я бачу, в гай край лютої ріки
59] Заходить твій племінник полювати,
60] А здобиччю йому стають вовки.
61] Та й ну живе їх м’ясо продавати
62] І різать їх, немов старих тварин, —
63] У них — життя, а честь — у себе брати.
64] А гай стає з кривавих цих годин
65] Такий, що протягом тисячоріччя
66] Не зеленітиме ніколи він”.
67] Мов той, хто, вражений сумною річчю,
68] Якийсь-то роблячи непевний рух,
69] Зміняє вираз радого обличчя, —
70] Так і душа, напружуючи слух,
71] Вмить засмутилась, знітилась без сили,
72] Почувши, що промовив гнівний дух.
73] Слова цього й лице того збудили
74] До них мою увагу, я й спитавсь,
75] Як звуть їх і чого б вони хотіли.
76] І дух, що з першим вигуком звертавсь,
77] Сказав мені: “Ти ждеш од мене звука,
78] Якого я від тебе не діждавсь.
79] Та Бог — твій захист і твоя зарука,
80] А благодать — як місяцевий лик;
81] Отож ти знай, що Гвідо я дель Дука.
82] Так пломінь заздрощів мене пропік,
83] Що як, бувало, бачу радість в кому,
84] Ти б в мене бачив зеленавість щік.
85] Я тут з того насіння й жну солому.
86] О людство! Чом кохаєшся ти в тім,
87] Коли йому завада — ось у цьомуі
88] А це — Ріньєр, якого знатний дім
89] Да Кальболі пригадує смиренно,
90] Бо не зрівнятись у чеснотах з ним
91] Ані потомкам, що живуть шалено,
92] Ні всім, хто збудував собі житло
93] Між По й горою, й морем, аж до Рено.
94] Там всі ґрунти так зіпсувало зло
95] І стільки там отруйного коріння,
96] Що путнє щось уже б і не зросло.
97] Де добрий Ліцйо, Гвідо де Карпінья,
98] Манарді вчений, Траверсаро П’єр?
99] Перевелись романців покоління!
100] В Болоньї замість Фабро хто тепер?
101] В Фаенці, перейнявши Фоско вдачу,
102] Хто б зріс в мізерії й величним вмер?
103] Тосканцю, не дивуй, що гірко плачу,
104] Як Гвідо згадую да Прата я,
105] А Уголіно д’Адзо де побачу?
106] Тіньйозо Федеріго де сім’я?
107] Споруди Анастаджі й Траверсарі
108] (Там спадщина чеснот їх, де й моя!)?
109] А дами й рицарі! В якому чарі
110] Блискучих їх трудів і їх забав
111] Любов і чемність виступали в парі!
112] О Бреттіноро’, чом ти не зникав,
113] Як вся твоя сім’я й ще дехто гідний,
114] Щоб ухилитись від злочинних справ?
115] Хвала Баньякавало — він безплідний.
116] А Кастрокаро — сором, Коньйо — теж,
117] їх замок стане всяким графам рідний.
118] В Пагані знов родитимуть без меж.
119] Хоча їх Демон у труну з собою
120] Не візьме всю неславу їхніх веж.
121] О Уголін де’ Фантолін! З тобою
122] Гаразд, бо вже нема чого гадать,
123] Що вкриє хтось твоє ім’я ганьбою.
124] Іди, тосканцю! Хочеться ридать,
125] А не казати про нащадків злого!
126] Такі думки лиш серце нам гнітять”.
127] Ми знали, що шляхетні душі строго
128] Пильнують нас; вони були німі,
129] То значило, що ми знайшли дорогу.
130] Нараз, коли ми рушили самі, —
131] Мов грім, що небо пронизав безкрає,
132] Розлігся голос у свинцевій тьмі:
133] “Хто стрінеться — мене забити має!”
134] І раптом щез, неначе грому вдар,
135] Що, хмару розпанахавши, зникає.
136] Ще слух наш не спочив од тих примар,
137] Як знов на всю загуркотало силу,
138] Неначе вдруге вдарило із хмар:
139] “Я —Аглавра, обернута на брилу!”
140] І крок назад ступив я, щоб зійтись
141] З поетом і вхопити руку милу.
142] Повітря заспокоїлося скрізь,
143] І він сказав: “Щоб людям не загинуть,
144] Міцні вудила їм би придались.
145] Але ви кидаєтесь все поглинуть,
146] І вудка ворога вас тягне враз, —
147] Вузда й поради мудрі марно линуть.
148] На себе глянуть небо кличе вас,
149] Показуючи світ в красі блискучій,
150] А ви у землю дивитесь весь час, —
151] За це вас і карає Всевидючий”.
