ПІСНЯ П’ЯТНАДЦЯТА
1] В ту мить, як третя скінчилась година
2] Й не відчинялось ще світань вікно
3] На сфері, жартівливій, мов дитина,
4] Як сонцю тут було, коли воно
5] До надвечір’я рухалося скоса,
6] А вдома північ залягла давно.
7] Проміння блиснуло нам просто в носа,
8] Тому що ми всю гору обійшли
9] Й світило нам на заході знялося.
10] Я, глянувши, що промені несли
11] Вогонь могутній тисячоязикий
12] І досі ще не бачені були,
13] Руками затулив собі повіки
14] І захисний зробив для зору вал,
15] І сяєво розбилося на бліки.
16] Як промінь, од води або дзеркал
17] Відбитий, скаче під небес склепіння,
18] Зберігши в цьому русі весь свій пал, —
19] Цим і відмінний промінь від каміння,
20] В якого зовсім не високий скік,
21] Як нам посвідчує мистецтво й вміння, —
22] У мене вдарили за бліком блік,
23] І світло, хоч відбите, так засяло,
24] Що вмить я очі відвернув убік.
25] “Це що там, милий батьку, заблищало
26] Яскраво і нестерпно для очей, —
27] Спитав я, — й за хвилину більше стало?”
28] “Засліплює тебе, як всіх людей,
29] Сім’я небесна, — відповів до мене, —
30] Вказать нам шлях і присланий оцей.
31] Ти скоро звикнеш бачити священне
32] Й блаженства з ним збиратимеш плоди,
33] Наскільки, звісно, це тобі здійсненне”.
34] Ми ближче підійшли, і нам радий
35] Промовив ангел, чарівний на вроду:
36] “Тут ширше, ніж внизу, ідіть сюди!”
37] Я вчув, коли ми рушили по ходу,
38] “Блаженні милостивії”; цей спів
39] Та й ще “Радій, звитяжцю” йшли зісподу.
40] Підводячись з поетом, я схотів,
41] Аж поки досягнем щабля нового,
42] Послухати учителевих слів
43] І з запитанням підійшов до нього:
44] “Що дух з Романьї в думах мав своїх,
45] Казавши про заваду в цім для того?”
46] А він мені: “Його втягнув цей гріх
47] В запізно збагнену глибінь страждання,
48] І радить він уникнуть сліз гірких.
49] Вас із достатком зв’язують бажання —
50] Чим більше вас, тим менше припаде,
51] І з заздрощів народяться зітхання.
52] Коли ж любов до вишніх сфер веде
53] Угору ваше почуття безкрає,
54] То в ваше серце гіркота не йде, —
55] Бо там чим більше кожен промовляє:
56] “Це спільне”, — тим багатший він стає,
57] Тим більше милосердя в нім палає”.
58] “Тепер потрібне слово знов твоє, —
59] Озвався я, — щоб обминуть облуду,
60] Бо сумнів серце сповнює моє.
61] Та як же так: бо шмат дрібніший буде,
62] Якщо ділить його на всю юрму,
63] Аніж коли б стояло менше люду”.
64] А він мені: “Даєш весь час уму
65] Вгрузати в щось, земних дрібничок повне,
66] І з світла завжди робиш ти пітьму.
67] Оте добро, безмежне й невимовне,
68] Яке в любов, у небеса стремить, —
69] Мов промінь, що на світло мчить чудовне.
70] Добра тим більшає, чим більш горить,
71] А милосердя ллється по потребі,
72] Отож чеснота виростає вмить.
73] Чим більше душ збирається у небі,
74] Тим більш любов єднає їх рої,
75] Що віддзеркалюють любов між себе.
76] Як неясні тобі слова мої,
77] То скоро Беатріче погамує
78] І ці, й всі інші запити твої.
79] Та поспішай, бо ще тебе плямує
80] П’ятірка літер, чистоти ж чола
81] Дійти сльоза покутна попильнує”.
82] Хотів сказати я: “Тобі хвала…”, —
83] Та вже на коло ми нове звелися,
84] І мова місце зорові дала.
85] І тут мене мов підхопило в висі,
86] Й здалося, ніби я побачив храм,
87] Куди учені натовпом зійшлися.
88] А жінка примовляла коло брам
89] По-материнськи ніжно: “Сину любий,
90] Чом стільки клопоту завдав ти нам?
91] Ми ж з батьком скрізь розшукували згуби,
92] Засмучені обоє”. І пропав
93] Цей привид, як вона склепила губи.
94] Тоді в сльозах жіночий вид постав, —
95] Стає стражданням ця вода краплиста,
96] Коли її на очі гнів пригнав.
97] Казала жінка: “Як владар ти міста,
98] Що бились за його ім’я боги,
99] Бо квітне тут наука пломениста,
100] Скарай того, хто доні дорогій
101] Зухвало стан обняв, о Пісістрате!”
102] А чоловік, спокійний та благий,
103] їй слово одказав ясне й крилате:
104] “Що ж візьмем для ненависті й злоби,
105] Якщо ми для любові хочем страти?”
106] Я бачив шал нестямної юрби,
107] Як юнака вона каменувала
108] Під вигуки: “Добий його! Добий!”
109] Він похиливсь під смертю, що поклала
110] Його на землю, а в його очах
111] Небесна брама ясно поставала.
112] Круг нього вирував убивства жах,
113] А він за вбивців у сльозах молився,
114] Звертавсь до Бога в болісних словах.
115] Коли від внутрішніх видінь звільнився
116] Й до зовнішньої дійсності вернувсь, —
117] Збагнув, що в мріях я не помилився.
118] І проводир на мене озирнувсь,
119] Мов на розбудженого, й зауважив:
120] “То що тобі? Чого ти похитнувсь?
121] З півмилі є, як ти раптово зважив
122] На щось стороннє й зразу шкутильгнув,
123] Немов себе вином чи сном обтяжив”.
124] “О добрий батьку, ти б лишень почув
125] Що сталось, — мовив я, — мара побожна
126] Пробігла, поки я кульгавим був”.
127] А він: “Крізь сотню навіть масок можна
128] Побачити, мов крізь прозоре скло,
129] Твої думки, хай з них минуща кожна.
130] Не сховано від тебе це було,
131] Аби відкрив ти серце водам миру,
132] Що вилива предвічне джерело.
133] Не так питав тебе, як той, хто віру
134] В свій зір лиш має й квапиться спитать
135] В мерця, який упав на землю сіру.
136] Я ж запитав, щоб сил ногам надать.
137] Так треба спонукати бездіяльних,
138] Які марнують час чи просто сплять”.
139] Ми тихо йшли до небокругів дальніх,
140] Віддаючись розмовам щирим тим,
141] У вечорових одблисках прощальних.
142] Аж звідкілясь насунув раптом дим,
143] Хмариною, чорнішою від ночі,
144] Нас обгорнувши мороком густим.
145] Цей дим заповнив нам легені й очі.
ПІСНЯ ШІСТНАДЦЯТА
1] Тьма Пекла та беззоряної ночі,
2] Коли незміряної довжини
3] Хмарину чорну вихор мне й клубоче,
4] Не навела б тієї пелени
5] На зір мені, як дим цей непрозорий,
6] Такий жорстокий і такий жахний.
7] Вожай мій був на допомогу скорий,
8] А що не міг я розтулить повік,
9] То руку дав мені він для опори.
10] Немов сліпець, який держатись звик
11] Поводиря, чиє дбання щоденне
12] Від небезпек його рятує вік,
13] Я теж посунув крізь хмурне, шалене
14] Це димне місце за поводирем,
15] Що говорив: “Не відставай од мене”.
16] Чув голоси я, молитви з плачем,
17] Щоб зглянувсь на покутних агнець Божий
18] І зняв гріхів обтяжливий ярем.
19] І кожен вів мотив, на інші схожий,
20] А всі зливались в звуках чарівних,
21] Утворюючи ладний хор і гожий.
22] “Учителю, то співи душ смутних?” —
23] Спитав я. Він.; “Ти вірно розмишляєш,
24] І вузол гніву — тут весь клопіт в них”.
25] “То хто ж ти, що про нас так розмовляєш
26] І йдеш в диму між нашої юрми,
27] Мов час календами ще виміряєш?”
28] Отак чийсь голос вимовив з пітьми.
29] Отож учитель проказав: “Озвися
30] Й спитай, чи зійдем нині вгору ми”.
31] І я: “Ти, що, очистившись, у висі
32] Творцеві принесеш прекрасний дух,
33] Зі мною йди, на чудеса дивися”.
34] “Піду з тобою, поки вільний рух, —
35] Він одповів, — та в цім диму постилім
36] Потрібен нам не зір, а тільки слух”.
37] І я почав: “Нагору йду я з тілом,
38] Яке ще смерть не бралась розкладать,
39] І вже пройшов устріч пекельним силам.
40] А що мене осяла благодать
41] І проводжати забажалось Богу
42] Стежками, що не дано всім топтать, —
43] Не приховай, з чийого ти порогу,
44] Чого ж іще прошу від тебе я,
45] То це вказати нам з пітьми дорогу”.
46] “Я був ломбардець, Марко на ім’я,
47] Любив чесноту, мудрості знайому.
48] Чи нині в них влуча стріла чия?
49] Хто обира наверх тропу відому?” —
50] Так мовивши, додав він: “Помолись
51] За мене, як дістанешся додому”.
52] І я: “Клянусь, якщо дійду колись,
53] Зробити це, та зараз дай пораду,
54] Бо знов у мене сумніви знялись,
55] Та ще й сильніші, на мою досаду,
56] Бо правда слів твоїх без боротьби
57] З недавно сприйнятим доходить ладу;
58] Чеснота зникла, повен світ ганьби,
59] Як сказане тобою те ж доводить.
60] Він дихати не може від злоби.
61] А люд ніде пояснень не знаходить, —
62] Тож запитання не зневаж мого:
63] Чи то зірки, чи сам собі він шкодить?”
64] Зітхання в нього стало зойком: “О!”
65] І він почав: “Ти мною не погребуй,
66] Та світ сліпий, і ти — дитя його.
67] Ви завжди все приписуєте небу,
68] Мовляв, зірки весь час і тут, і там
69] Всім рухають на власну лиш потребу.
70] Тоді було б не дано зовсім вам
71] Свободи волі й вищої подяки
72] Діянням добрим, осуду — гріхам.
73] Зірки штовхають, не скажу — на всякий
74] Вас вчинок, а як навіть би й сказав,
75] То світло вирізня добра познаки.
76] Якби свободний вибір ваш повстав
77] Проти зірок уже в найпершім ділі,
78] То протягом життя б усе здолав.
79] Свободні, ви підлеглі вищій силі
80] Й природі кращій: вам вони дають
81] Думки, не зв’язані зірками в тілі.
82] Тож світ звертають на неправу путь
83] Самі живі, у смертних вад в полоні.
84] Простеж, як докази до цього йдуть.
85] Не роджена душа лежить у лоні
86] Того, хто з нею, мов дівча ясне,
87] Все бавиться, тримаючи в долоні.
88] Душа простенька, тямлячи одне:
89] Як радісно було Творця їй бавить,
90] Вернути прагне щастя чарівне
91] І помиляється буває: славить
92] Мізерне щось, звеличує без меж,
93] Як нею вождь а чи вузда не править.
94] Потрібні, як вузда, закони; теж
95] Потрібні трони, звідки б додивлятись
96] У Місті правди до священних веж.
97] Закони є, та хто б за них мав братись?
98] Ніхто, бо чільний пастир хоч жує
99] І ремиґає, — він, проте, без ратиць.
100] Його ж отара верне на своє:
101] Як той же харч в вождя, що в неї зроду,
102] То іншого вона не визнає.
103] Отак призвів поганий напрям ходу
104] До того, що весь світ угруз в гріхах,
105] І винуватити не варт природу.
106] От Рим, що дав закони у віках,
107] Два сонця мав, по одному в окрузі,
108] Що світський осявали й Божий шлях.
109] Та перевищило одне в напрузі.
110] Меч воїнський і пастирське жезло,
111] Хоч зв’язані, але не стали друзі,
112] Стикаються безбоязно, та зло.
113] А що з насіння впізнають рослину,
114] Помисли, що із цього б нам зросло!
115] Де поять Адідже із По рівнину,
116] Колись жили там рицарства взірці,
117] А Федеріго як почав руїну,
118] То сповнились підлоти землі ці,
119] Там убезпечені лише бувають
120] Тремтячі перед чесністю людці.
121] Ще, правда, там три діди доживають,
122] В яких юнак воює з стариком,
123] Та, щоб Господь покликав, дожидають:
124] Коррадо да Палаццо з добряком
125] Герардо й Гвідо да Кастель, якого
126] Французи звуть ломбардським простаком.
127] Тож всім скажи, що римська церква вбога,
128] Силкуючись зліпити двоє влад,
129] Бруднить обидві і себе ж до того”.
130] “О Марко, — мовив я, — з твоїх порад
131] Узнав я правду і закон той слушний,
132] Що спадки взяв у Левієвих чад.
133] Хто ж цей Герардо, мудрий, благодушний,
134] Уламок згаслих прастарих колін,
135] Лихій сучасності докір незрушний?”
136] І він озвався: “Обійдись без кпин
137] Або спокус, тосканцю, бо, здається,
138] Що згинув добряка Герардо й тлін.
139] Інакше він ніде у нас не зветься,
140] Хіба ще Гаїним ім’ям святим.
141] Ну, далі я не йду. Хай вам ведеться!
142] Я бачу, мерехтить зоря крізь дим.
143] Це ангел блискотить там поміж духів.
144] Мені ще рано зустрічатись з ним”.
145] Він так сказав і більш мене не слухав.
ПІСНЯ СІМНАДЦЯТА
1] Згадай, як в Альпах потрапляв, читачу,
2] Ти в хмару й наставала сліпота,
3] Що всю породу відзнача кротячу;
4] Й коли густа, волога пара та
5] Нарешті рідшала і мерехтіла
6] Ясного сонця смуга золота, —
7] То уявляв уже ти лик світила,
8] Як я уздрів цю силу вогняну,
9] Коли на заході вона світила.
10] Я руку вчителя свого міцну
11] Вчував, виходячи з тієї тучі.
12] Вже низ гори готовий був до сну.
13] О ти, уяво! Мчиш мене на кручі,
14] Й нічого в захваті не чую я,
15] Хай з сотень сурм оркестри б’ють могучі.
16] Тебе хто зрушить, як мовчить чуття?
17] Та зрушить світло, небесам властиве,
18] А Божа воля вишле з небуття.
19] Обернення на пташку нечестиве,
20] Щонайгарнішу між пташок-співух,
21] Враз уявилося мені мінливе.
22] Та, зосередившись в думках, мій дух
23] Від мене все стороннє геть відкинув
24] І зовсім знечутив мій зір і слух.
25] В уяві десь розіп’ятий пролинув,
26] Що клекотіли в нім зневага, гнів,
27] Пиха, і, нерозкаяний, він гинув.
28] А поруч грізний Артаксеркс сидів
29] Із вірною Есфір’ю й Мардохеєм,
30] Славетним щирістю і діл, і слів.
31] Пропали цар з царицею, з євреєм
32] Та з Аманом, як пара пропада,
33] Коли потік всихає, вкритий глеєм.
34] Лавінія з’явилась молода
35] В сльозах, із зойком: “Ой яка з тобою,
36] Владарко-мати, скоїлась біда?
37] Щоб не було розлуки із дочкою,
38] Себе ти вбила — й розлучились ми,
39] І не когось — тебе нема зі мною!”
40] Як під нежданим світлом сон німий
41] Ховається в кутки, мов звір до пущі,
42] Вмираючи із залишками тьми, —
43] Так зникли привиди скороминущі,
44] Коли засяло, мов зоря якась,
45] Яскравіша, ніж в нас зірки найдужчі.
46] Вдивлявсь я в даль, що вільно простяглась,
47] Та голос мовив: “Тут є шлях нагору”, —
48] Й моя увага вмить перенеслась.
49] Він гостроти надав моєму зору
50] Й бажання глянути на вістуна,
51] І в далину я озирнувсь прозору,
52] Але, як зіркість слабшає ясна,
53] Коли виходить сонячне палання, —
54] Ослабла так і в мене враз вона.
55] “Божественний цей дух не жде благання,
56] А любо вказує, що стежка там,
57] Сам, як завжди, ховаючись в сіяння.
58] Він робить те, що слід робити й нам:
59] Той, хто чекає на смиренну мову,
60] Ладен уже відмовить прохачам.
61] Хай ноги коряться звертання слову!
62] Скоріш ходім, завидна щоб дійти,
63] А то світанку ждати мусим знову”.
64] Так вчитель мовив, повен чистоти,
65] І тільки я на сходинку квапливо
66] Ступнув, щоб швидше верха досягти,
67] Вчув обвів крил і мову чарівливу:
68] “Блаженні миротворці, бо в серцях
69] У них нема ненависного гніву”.
70] Останній промінь, вказуючи шлях
71] Для ночі, високо в зеніт піднявся,
72] І зорі заблищали в небесах.
73] “О доблесте, чом я без сил зостався?” —
74] Казав собі я сам, бо відчував,
75] Як поступово з сходів уступався.
76] Нового кола східець там сягав,
77] Де стали ми, мов корабель на ріні,
78] Коли до берега свого він став.
79] Я вслухався, чи може звук долине,
80] А то злетить іздалека луна,
81] І вчителеві мовив по хвилині:
82] “Яка покутується тут вина,
83] Мій добрий батьку? Хай ослабли ноги, —
84] То в мене, в тебе ж мова ще міцна”.
85] І він: “Карає мляву до незмоги
86] Любов до блага — зміцнення її,
87] Бо ледар ледь веслом б’є шлях вологий.
88] До мене приверни думки свої
89] І, поки стоїмо, плоди чудовні
90] Збереш — од слів моїх урожаї.
91] Творець і твір любові завжди повні, —
92] Почав він, — знаєш, сину, цей урок —
93] В одміні чи природній, чи духовній.
94] У першої немає помилок,
95] А друга чи у виборі, чи в силі
96] Зробити легко може хибний крок.
97] Та поки в неї є високі цілі,
98] Низькі ж не тиснуть душу без кінця,
99] Тоді гріховні втіхи їй не милі.
100] Коли ж вона до зла веде серця
101] Або захоплює їх понад міру,
102] То твір тоді іде проти творця.
103] Ти бачиш, отже, що любов ту щиру
104] Слід розглядать як вічне джерело
105] І блага й зла, яке ламає віру.
106] Любов ця відганяє завжди зло
107] Од любого; тому й створіння Боже
108] Себе зненавидіти б не могло.
109] А створена істота буть не може
110] Не зв’язана з Творцем міцним зв’язком,
111] І їй ненавидіть його негоже.
112] Отож ця думка правильна цілком.
113] Крізь вашу твань в любові шлях троїстий,
114] Любиме ж зло — для ближнього є злом.
115] Той сподівається ще вище сісти,
116] Як шани хтось позбудеться й жезла
117] І втратить владу й одяг урочистий.
118] Той, щоб од нього слава не пішла,
119] Бо хтось до неї буцім став моститись,
120] Йому найгіршого бажає зла.
121] А той од кривд не знає, де подітись,
122] Ненавидить когось палким чуттям
123] І дихає жадобою помститись.
124] Потрійна ця любов каралась там,
125] Внизу. Я ж мову присвячу любові,
126] Яка ганьбить ті блага зіпсуттям.
127] Всі, блага прагнучи на кожнім слові,
128] Щоб душу заспокоїти в житті,
129] Його шукать собі хоч де готові.
130] Холодні, мляві, неретельні, ті,
131] У кого в серці забарне горіння,
132] Спокутують отут, по каятті.
133] Ще благо є — без щастя, без радіння,
134] Воно не є щасливим та ясним,
135] І не благі в нім суть, плоди й коріння.
136] Любов, що надто упада за ним,
137] Спокутується в колах трьох горішніх,
138] А що їм дано, трьом шляхам смутним, —
139] Я не скажу: побачиш сам на грішних”.
ПІСНЯ ВІСІМНАДЦЯТА
1] Великий вчений закінчив промову
2] І пильно в очі зазирнув мені,
3] Питаючись, чи маю сумнів знову.
4] Мене пекли цікавості вогні,
5] Та я мовчав, а у собі карався:
6] “Йому набридли розпити смішні”.
7] Помітивши, що більш я не питався,
8] Хоч і жадав, — мій батько дорогий
9] Мене зохотив, бо до мене вдався.
10] Тоді я: “Вчителю, дає снаги
11] Твій пломінь, щоб ці очі розгляділи
12] Усе, чому ти надаси ваги.
13] То, може, ще розкажеш, батьку милий,
14] Про ту любов, що ти до неї звів
15] Усі — благі і протилежні — сили”.
16] “Спрямуй сюди свій ум, — він одповів, —
17] І помилки збагнеш тих сліпооких,
18] Що іншим стали за поводирів.
19] Бо, створена для почуттів глибоких.
20] Душа стремить приємному устрій,
21] Потрапивши в полон утіх високих.
22] Тоді ваш розум уявляє річ
23] І вимальовує її звабливо,
24] Аж та ввижається душі увіч.
25] Як пристрасть виросте, стає на диво
26] Любов’ю, ба природою вона
27] Й захоплює в утісі вас жадливо,
28] І, як вогонь, спахнувши, почина
29] У небо прагнути, ген-ген у висі,
30] Бо там навкруг — його речовина,
31] Так квапиться душа віддатись втісі —
32] Не терпить цей духовний рух оков,
33] Аж поки мрії всі ще не збулися.
34] Тепер наочно бачиш ти, що знов
35] Неправду твердить дехто незугарний,
36] Мовляв, похвальна всяка в нас любов.
37] Усяка-бо любов, на погляд марний,
38] Є гарна зроду — а бува, на глум,
39] Негарним виливок, хоч віск і гарний”.
40] “Твої слова і мій уважний ум
41] Поняття склали про любов чудовні,
42] Та не розвіяли непевних дум, —
43] Сказав я: — Як любов приходить зовні,
44] То для душі заслуги в тім нема,
45] Чи праведні в нас вчинки, чи гріховні”.
46] А він: “Скажу усе щодо ума,
47] А з іншим всім, до віри приналежним,
48] То Беатріче справиться сама.
49] В сутті, од речовини незалежнім,
50] Та з нею в непоривному зв’язку
51] Є здатність із могуттям необмежним.
52] її не видно в жодному кутку,
53] А виявляється вона у чині,
54] Немов життя рослини у листку.
55] На першого осягнення причині
56] Не знаєтесь — вона в запоні мли,
57] Як перших пристрастей ті глибочіні,
58] Що в вас існують, наче у бджоли
59] Потреба медом повнити колоди, —
60] Й водінням цим — ні гани, ні хвали.
61] Для згоджування з волею, з природи
62] Закладено в вас здатність міркувать,
63] Що помага вам на порозі згоди.
64] Отож у вас є змога обирать
65] І змога є щоразу осягнути,
66] Чи буде з цього зло, чи благодать.
67] Хто мислить і досяг самої суті,
68] Той вроджену свободу визнає,
69] На ній мораль оперта має бути.
70] Коли ж любов велика настає
71] Лише тому, що неминучість кличе, —
72] Ви вільні погасить чуття своє.
73] Цю благородну здатність Беатріче
74] В слова “свобода волі” убира.
75] Не забувай цього при вашій стрічі”.
76] Над північ до високого шатра
77] З’явився місяць, розігнавши зорі,
78] Сліпучіший од мідного відра,
79] І рушив небом по тропі прозорій,
80] Де сонце йде тонуть, як бачить Рим,
81] Між сардів з корсами в вечірнім морі.
82] Шляхетний дух, що П’єтола із ним
83] Найбільш славетна в Мантуанськім краї,
84] Ізняв тягар у розумі моїм.
85] Пропали дум непевних чорні зграї.
86] Я був після поетових речей,
87] Мов той, хто пада з ніг, бо засинає.
88] Та раптом сон утік мені з очей,
89] Коли почувся ззаду крик шалений.
90] До наших наближаючись плечей.
91] Як береги Асопу та Ісмени
92] Колись вночі дивилися на біг
93] Фівян у празник Бахуса священний,
94] Так в цьому колі бачити я міг,
95] Що добра воля та любов погнали
96] Покутні тіні по кільцю доріг.
97] І зараз же повз нас вони промчали
98] В нестримнім потягу до чистоти,
99] І дві з них перші у сльозах кричали:
100] “Марія в гори квапилася йти,
101] А Цезар, не затримавшись в Марсільї,
102] В Ілерду поспішав — перемогти”.
103] “Мерщій, мерщій! Не гай часу в свавіллі
104] Та без любові, — так гукав ще хтось, —
105] Зазеленіє благодать в зусиллі”.
106] “О душі, в кому полум’я знялось
107] Там, де раніш не жевріло нічого,
108] Ані чуття до іншого когось,
109] Цього — кажу я правду вам — живого
110] Піднятись на вершину порива,
111] То де найближчий є тут шлях для нього?”
112] Такі були вождя мого слова,
113] І хтось із духів одповів: “За нами
114] Ідіть — там отвір сходи відкрива.
115] Такі ми повні світлими чуттями,
116] Що не спиняємось; і я б тужив,
117] Якби нечемним здався перед вами.
118] Абат в обителі Сан-Дзено, жив
119] В Вероні я при добрім Барбароссі,
120] Який в Мілані скорб та сум лишив.
121] А той, кому ногою довелося
122] В могилу стать, оплаче монастир
123] І лад, який панує в ньому досі,
124] Бо син його, спотворений на взір
125] Породою, і тілом, і душею,
126] Найменше дбає про любов та мир”.
127] Можливо, тінь гукала ще; за нею,
128] Проте, ми йшли на відстані значній,
129] А це зберіг я пам’яттю своєю.
130] І той, хто був порада й провід мій.
131] Сказав: “Поглянь, як на бігу ці душі
132] Укусів завдають нудьзі жахній”.
133] “Ті, хто пройшов по морю, як по суші, —
134] Гукало двоє, — в мандрах полягли,
135] Йордан же сприймуть юні очі й уші.
136] Ті, що відмовились і утекли
137] Од подвигів Анхізового сина,
138] Себе ганьбі повсюдній прирекли”.
139] Коли од них звільнилася стежина,
140] Бо всіх поспішливих заніс порив,
141] У мене думка виникла єдина,
142] А з неї кольористий рій злетів —
143] Таке було цікаве різновиддя,
144] Аж очі із утіхи я закрив,
145] І думи обернулись на сновиддя.
ПІСНЯ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА
1] У час, коли не линуть рештки спеки
2] До Місяця, бо в зоряних полях
3] Долають їх Земля й Сатурн далекий;
4] Коли зі сходу йде по небесах
5] Фортуна геомантова велика,
6] А ззаду вже ясніє сонця шлях, —
7] Мені приснилась жінка — недоріка,
8] Кульгава, косоока та без рук,
9] Обличчя ж мала, як той мрець-каліка.
10] Я розглядав її, і, мов той сук
11] Під сонцем кригу паростком ламає,
12] Під зором тим ліг зрозумілий звук
13] їй на язик; я вздрів, що стан спрямляє
14] Вона, і краска грає на лиці,
15] Як почуття любовне вимагає.
16] Вона, знайшовши звук на язиці,
17] Співати стала так, що полонена
18] Була моя увага в цім сильці.
19] “Я, — почала, — я ніжна та сирена,
20] Чий спів людей чарує в млі морській,
21] І тьмарить розум їх жага вогненна.
22] З дороги звів Улісса голос мій,
23] І всіх принадить тих моя щедрота,
24] Хто в пісні закохається моїй”.
25] Спокусниця ще не закрила рота,
26] Як заступила враз її сильце
27] В жіночу постать втілена чеснота.
28] “Віргілію, Віргілію, хто це?” —
29] Вона сказала. Він же приступився,
30] Вдивляючись у пресвяте лице.
31] Роздерши одяг, що на грудях збився,
32] Вона весь оголила їй живіт,
33] І я від смороду аж підхопився.
34] Коли я знову подививсь на світ,
35] Поет сказав: “Будив тебе я тричі,
36] Шукаймо шлях до бажаних воріт”.
37] Я встав, і далі рушили ми швидше.
38] У сяйві дня сіяла висота,
39] З-за спин же сонце сяло на узбіччі.
40] Я ззаду йшов, немов людина та,
41] В якої голова з думок похила,
42] Мов половина арки у моста,
43] Коли якась промовила нам сила:
44] “Ви підійдіть, тут сходи”, — і в посла
45] Небес у мові лагідність яскріла.
46] Мов лебідь, розпростер він два крила,
47] Провів нас обережно за стіною,
48] Що грізну кручу колом обнесла.
49] Змахнув пером по лобі й наді мною,
50] “Блаженні плачущії, з їх-бо сліз, —
51] Сказав, — зросте їм радість супокою”.
52] “Чому замислився, уткнувшись вниз?” —
53] Спитав вожай, коли пішли ми вгору,
54] А вісник одлетів у блиску риз.
55] І я: “Такого у думках роздору
56] Через останню я зазнав мару,
57] Що під ногами загубив опору”.
58] “Побачив чародійку ти стару, —
59] Сказав він, — пані у подальших колах?
60] Побачив, як її розкрити гру?
61] Та кинь; стопою бий по скелях голих,
62] Не зводь очей з примани, що кружить
63] Цар вічно буде в вічних видноколах”.
64] Як сокіл поглядає, що лежить
65] У пазурах, і, на мисливця слово
66] Зірвавшись, вмить до здобичі спішить, —
67] Так я, з тих слів наснагу мавши знову,
68] Нарешті подолав східцями схил
69] Крізь кам’яну вузьку й круту закову
70] І, опинившись в п’ятому із кіл,
71] Побачив душі, що лежать в риданнях,
72] Лицем у ґрунт, явивши небу тил.
73] І шепотіли у гірких стражданнях
74] Вони: “Прильпне душа моя землі”, —
75] І потопав псалом в сумних зітханнях.
76] “Обранці, в кого муки не малі
77] Маліють з мрій про правосуддя вище,
78] Порадьте шлях на дальші нам щаблі!”
79] “Коли ви не лежать, а далі йти ще
80] З’явились, кожен з вас свій крок направ
81] Десницею до крутояру ближче”.
82] Питав поет, і нам відповідав
83] Хтось спереду, і уловив я в очі
84] Того, хто співрозмовником нам став.
85] Я в вічі глянув вчителю, й охоче
86] Він рухом дозвіл дав на те мені,
87] Чого, як зір мій промовляв, він хоче.
88] Виконуючи думи потайні,
89] До того підійшов я запитати,
90] Чиї слова подобались ясні,
91] І мовив: “Душе, молиш благодаті,
92] Без неї ж не піднімеш голови,
93] Та перестань хоча б на мить ридати.
94] Хто був ти? Ниць чом лежите всі ви?
95] Чим помогти тобі, коли між люди
96] Вернусь туди, звідкіль іду живий?”
97] І він мені: “Ти взнаєш суть осуди,
98] Та перш скажу: Петра наслідник бих
99] Апостола я, відомо ті буди.
100] В містечках Сьєстрі й К’явері пласких
101] Біжить ріка, що з титулом високим
102] Дала наймення для моїх близьких.
103] Строк понад місяць був достатнім строком,
104] Щоб тим тягар священних шат збагнуть,
105] Хто дбає не вбагнить їх ненароком.
106] Я пізно, леле, взнав блаженства путь!
107] Коли я римським пастирем зробився,
108] Відчув, що нам життя облуди гнуть,
109] Що в мене в серці мир не воцарився
110] Й нема його у смертному житті, —
111] І смуток за довічним розгорівся.
112] Моя душа далека в сліпоті
113] Була від Бога, в скупості потворній, —
114] І тут вона за вини не пусті.
115] Найгірше скупості судилось чорній,
116] Бо не підносити в молитві лиць —
117] Найтяжча з кар на скелі неозорній.
118] А що в нас очі до земних дрібниць
119] Були прип’яті, а істота скута,
120] То справедливість нас повергла ниць.
121] І що у нас вгасила скупість люта
122] До блага потяг, добрі вчинки з ним,
123] То справедливість руки й ноги в пута
124] Нам закувала присудом грізним,
125] Аж поки Бог не явить справедливий
126] Своєї ласки прощеним, ясним”.
127] Хотів привіт сказать я шанобливий
128] Навколішках, і тільки став я, дух,
129] Зачувши, взнав про порух мій поштивий
130] І мовив: “Та навіщо цей твій рух?”
131] А я йому: “Така достойність сану,
132] Що стоячи тебе не сприйме слух”.
133] “Ти, брате, встань! Всі одного ми стану, —
134] Одмовив він, — усе я там лишив,
135] Ми всі єдиному слугуєм пану.
136] Коли з євангельських виходиш слів:
137] “Не женяться”, — то кривосуд знімаєш
138] Із tofo, що я тут проголосив.
139] Тепер ступай, куди ступати маєш, —
140] Сліз при тобі не можу лити я,
141] А в них засада щастя, сам ти знаєш.
142] Небога добра на землі моя,
143] Аладжа, є, — аби чого лихого
144] її не вивчила моя рідня;
145] А більше в мене там нема нікого”.
ПІСНЯ ДВАДЦЯТА
1] Скоряється в нас воля кращій волі:
2] Як папа змусив — мусив я з зіниць
3] Взять губку, не насичену доволі,
4] Й піти з вождем, що між простертих ниць
5] Ступав до скелі ближче по стежині,
6] Мов на фортечнім мурі вздовж бійниць.
7] Бо душі, випускавши по сльозині
8] Все зло, яким укритий цілий світ,
9] Лежали покотом по широчіні.
10] Прокляття їй, вовчиці давніх літ,
11] Чия жадливість всесвіт упихає
12] В огидний та ненатлий свій живіт!
13] О небо! Все рухоме протікає,
14] Ти змінюєш його в земних речах, —
15] Коли ж той прийде, хто її злякає?
16] Ми обережно обирали шлях,
17] І з жалем слухав я, як люд цей скніє
18] У стогонах, у лементі, в сльозах.
19] Десь перед нас: “О благосна Маріє!” —
20] Почув я зойк, і згадка враз прийшла,
21] Як породілля у переймах мліє.
22] А голос вів: “Убого ти жила, —
23] Ми ясно бачим ясла у повітці,
24] Де ноша пресвята твоя лягла”.
25] І ще почув я: “О, колись Фабріцій
26] Дав перевагу бідній чистоті
27] Перед багатством у скверноті ницій!”
28] Сподобались мені думки прості,
29] І я на тіні став дивитись доти,
30] Аж поки взнав, хто вів слова оті.
31] А він розповідав, які щедроти
32] Явив невинним дівам Миколай,
33] Щоб не згубили юності й чесноти.
34] “О красномовний душе, не ховай,
35] Хто був ти, — проказав я, — і для чого
36] Повторюєш хвали, відповідай.
37] Оддячу я, коли вернусь для того,
38] Щоб довершить коротку путь життя,
39] Яке спішиться до кінця сумного”.
40] А він: “Хоч допомоги жду і я,
41] Вшаную благодаті я зусилля,
42] Що й тут твоє продовжують буття.
43] Я коренем триклятого був зілля,
44] Що на просторах християнських піль
45] Затінням губить все живе бадилля.
46] Молю того, хто судить все суціль:
47] Нехай кривавим відомстять бенкетом
48] За кривди Брюгге, Гент, Дує та Лілль!
49] Я звався за життя Гуго Капетом,
50] Мій рід до трону стежку вторував,
51] Дивуючи весь світ високим злетом, —
52] А дід в Парижі м’ясом торгував.
53] Коли згасали королі французів,
54] А з них останній рясу надягав,
55] Я так в руках вузду правління звузив
56] І стільки мрій плекав у голові,
57] А навкруги юрмилось стільки друзів,
58] Що став мій син короні-удові
59] Укоханим, а там линула злива
60] Посвячених у королі нові.
61] Аж поки кров мою звела манлива
62] Прованська, взята в посаг, оболонь,
63] Не варта кров була та й не шкідлива.
64] А там грабіж скрізь понесла й вогонь,
65] Спочатку зжерла, на відшкодування,
66] Понтьє, Нормандію, взяла Гасконь.
67] До вас Карл вдерся й, на відшкодування,
68] Вбив Куррадіно, а тоді й Фому
69] Вернув на небо, на відшкодування.
70] Ще прийде — знаю, статися тому —
71] Новий французький Карл на ваше поле
72] Уславити себе й потомків тьму.
73] Ще не приходив так ніхто й ніколи,
74] І списом юдиним в руках брудних
75] Він черево Флоренції проколе.
76] Здобуде ж він не землі — стид і гріх,
77] Тим важчий і тим більше непрощенний,
78] Що легшим він здававсь йому з усіх.
79] Того ж, хто буде в морі полонений,
80] Я бачу, як він доню продає,
81] Торгуючись, немов корсар злиденний.
82] О скупість, тож в тобі принади є
83] Могутні, для мойого роду милі..
84] Аж тіло той занедбує своє!
85] Хай інші злочини всі мерхнуть в силі!
86] Я бачу, як Христа в заміснику
87] Ув’язнюють в Аланьї квіти лілій.
88] Я бачу їх злорадісність низьку,
89] Я бачу жовч із оцтом у солдата
90] І смерть між двох розбійників близьку.
91] Я бачу ще новітнього Пілата,
92] Якого зваблять скарби в далині,
93] Де здобич в храмі блискотить багата,
94] Коли ж чекати, Господи, мені
95] На мсту твою, до певної години
96] Приховувану з гнівом в таїні!
97] Звертання ж до єдиної дружини
98] Святого духа, що почули ви,
99] Як вас вона ввела на ці стежини,
100] Ввіходить в наші денні молитви.
101] Коли ж ми бачимо нічну заслону,
102] За приклад беремось щораз новий.
103] і Увагу віддаєм Пігмаліону,
104] Що, за багатством гнавшись, батька вбив.
105] Став зрадником, порушником закону;
106] Мідасу, охоронцеві скарбів
107] І скупію з обличчям прегордливим,
108] Що з нього всесвіт посміхи зробив;
109] Іще Ахану з потягом жахливим
110] До вражого майна, який Навін
111] Карає й досі гнівом справедливим.
112] Шлемо Сапфірі й мужеві проклін,
113] Хвалу коню, що збив Геліодора.
114] Гуде гора у криках всіх колін,
115] Що Поліместор — вбивця Полідора,
116] У вигуках: “Гей, Красе, смак який
117] У золота? Дай відповідь нам скору!”
118] Той тихий в бесідах, цей — гомінкий,
119] Хто мовить з примусу, а хто — охоче,
120] На вдачу хто упертий, хто — м’який.
121] Пригадуємо благо, що до ночі
122] Про нього ми розмови всі вели,
123] Сказати ж голосно — ніхто не хоче”.
124] Ми досить вже далеко відійшли
125] Од тіні, надолужуючи втрату,
126] І поспішали вгору як могли,
127] Коли нараз почувся грім розкату,
128] Гора здвигнулася під ноги нам,
129] І я закляк, мов той, хто йде на страту.
130] Так не хитався навіть Делос сам
131] До того, як Латона під горою
132] Знайшла в гнізді два ока небесам.
133] І тут такий розлігся над юрбою
134] Могутній крик, що вчитель озирнувсь,
135] Промовивши: “Не бійся, я з тобою”.
136] Та “Слава в вишніх Богу” — спів почувсь,
137] Наскільки шум збагнув я стоязикий,
138] Коли він біля мене розітнувсь.
139] Завмерли ми; наш подив був великий,
140] Як той, що вперш до пастуха прийшов;
141] Але ущухли землетрус і крики.
142] В святу дорогу рушили ми знов,
143] А тіні, заспокоївшись помалу,
144] Вернулися до скарг і молитов.
145] Як в пам’ять глянути мою несталу,
146] То вперше у житті відчув я вмить
147] Страшенної цікавості навалу,
148] Але не міг її задовольнить, —
149] Ні розпитатись, вгору поспішивши,
150] Ні сам як слід що-небудь зрозуміть.
151] І так я йшов, од незнання терпівши.
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ПЕРША
1] Природної тієї спраги сила,
2] Яку вгасить могла б вода лиш та,
3] Що самарянка дати їй просила,
4] Терзала й за вождем вела свята
5] Мене поміж повалених нещасних,
6] Котрих скарала права Божа мста.
7] Як у Луки воскреслий, в ризах ясних,
8] Христос явився по дорозі двом
9] У сяйві невмирущих рис прекрасних, —
10] Так нам явився дух: ішов слідом
11] В юрбі скорботній, до землі похилій,
12] І непомітний був для нас цілком,
13] Аж поки мовив: “Мир вам, браття милі!”
14] ^озирнулись ми, і привітав
15] Його рукою лагідно Віргілій,
16] Сказавши: “Суде істини, направ
17] Тебе у сонм блаженних душ назавше,
18] Якої милості мені не дав”.
19] “Тож, тіні, як? — він мовив, нас догнавши, —
20] Бог не пуска вас до небес своїх,
21] Хто ж вас провів сюди, угору знявши?”
22] І вчений: “Придивись до знаків тих,
23] Що ангел в цього написав на лобі,
24] Побачиш — буде він поміж святих.
25] Та, що пряде вам нить, весь час в жалобі,
26] Не закінчила кужеля життя,
27] Що дасть Клото, і він іще не в гробі.
28] Його ж душа, сестра твоя й моя,
29] Не в силі одинока крокувати,
30] Бо не така зірка, як ти чи я.
31] Тож мушу з пащі Пекла мандрувати,
32] Веду його і буду скрізь вести,
33] Аж доки стане вміння керувати.
34] Але скажи, напевне, знаєш ти:
35] Чому гора здригнулась в землетрусі
36] І крик зчинивсь до моря з висоти?”
37] Мені він у голчане вушко скрусі
38] Цим запитанням влучив, і жага
39] Поменшала в надії та спокусі.
40] А. той почав: “Оця гора блага
41] Й на мить з покори небу не виходить,
42] Інакше б не була його слуга.
43] Ніщо ніяк не може їй пошкодить,
44] А грюк цей означає, що з землі
45] Своє в свою оселю Бог заводить.
46] Нема дощів, ні снігу в зимній млі,
47] Ані роси, ні інею, ні граду,
48] Коли минути три вузькі щаблі.
49] Тут неба хмари не беруть в обладу,
50] Окремі чи густі, ні блискавки,
51] Ні Тавманта дочка, легка на зраду.
52] Сухої пари-бо не йдуть струмки
53] Над східці, об які спирає ноги
54] Осяйний брамник, до Петра близький.
55] Тремтять, можливо, низ гори й відроги,
56] Бо вітер глибочінь земну лиша,
57] Та поштовхи безсилі над пороги.
58] Гора ж тоді тремтить, коли душа
59] Підводиться, очищення відчувши,
60] Й під наші співи в небо вируша.
61] Коли вона, покути строк відбувши,
62] Спонукується волею іти
63] Й радіє, справжню волю осягнувши,
64] Бо доти прагненням до чистоти
65] Карала Божа правда душі кволі
66] За потяг до гріховної мети.
67] Я, лежма зносячи нестерпні болі
68] П’ять сотень літ і більше, враз відчув
69] Можливість звіритись свободній волі.
70] Тоді-от землю поштовх і струснув,
71] І стали Господа молить блаженні,
72] Щоб ласку він свою й на них звернув”.
73] Так мовив він. І радощі вогненні
74] Мене тут охопили, й не скажу,
75] Які приніс він втіхи нескінченні.
76] І мудрий вождь: “Із слів твоїх суджу,
77] Які навколо вас сітки й закови,
78] Чом раді всі, як пройде хтось межу.
79] Та хто ти був? Я слухати готовий.
80] Чом ти лежав століттями, промов,
81] Щоб я усе збагнув з твоєї мови”.
82] “В добу, як добрий Тіт карати йшов
83] З помогою найвищого владики
84] За продану Іскаріотом кров,
85] Я титул ніс незмінний і великий, —
86] Одмовив він, — прославленим митцем
87] Вважався я, та був у вірі дикий.
88] Такий я хист мав* що своїм співцем
89] Мене, тулузця, визнав римський форум
90] Та ще й оздобив миртовим вінцем.
91] Ще й досі Стація всі славлять хором:
92] Співав про Фіви й за Ахілла взявсь,
93] Але в дорозі впав під другим твором.
94] Мій запал тим жаринам розкривавсь,
95] З яких вогонь священний пломениться,
96] Що в сотнях серць раніше розгорявсь.
97] Кажу про “Енеїду”, — годівниця
98] І мати це в поезії мені,
99] Без неї в мене все було б дрібниця.
100] За те, щоб жити в ті щасливі дні,
101] Коли Віргілій жив, я б дав охоче
102] Сонцевий строк в обителі ясній”.
103] Віргілій повернув до мене очі,
104] Немовби мовчки наказав: “Мовчи!”
105] Та воля може не усе, що хоче.
106] За почуттями сміхи та плачі
107] Так швидко йдуть, що з воль найбільш висока
108] Не завжди встигне піднести бичі.
109] І я, мов той, хто хитро мружить око,
110] Всміхнувсь, а він у вічі подививсь,
111] Бо частка видна в них душі глибока,
112] І: “Боже, дай, щоб вдало закінчивсь, —
113] Сказав, — твій задум, та чого несмілий
114] У тебе відблиск усмішки з’явивсь?”
115] Я опинився між двома, безсилий,
116] Бо той забороняв, благав же цей, —
117] Тож я зітхнув, і мій учитель милий
118] Збагнув мене і: “Ти не бійсь речей, —
119] Він мовив, — бо схвильований він дуже.
120] З’ясуй цікаве для його очей”.
121] І я тоді: “Ти, стародавній душе,
122] Дивуєшся, що посмішку зустрів,
123] Та я ще більш твої здивую уші:
124] Отой, хто вгору зір мені підвів,
125] Це й є Віргілій, в кого ти навчався
126] Оспівувати смертних і богів.
127] Отож, коли в чому ти сумнівався,
128] То сумніви свої, прошу, вздкинь —
129] Із збігу я кумедного сміявся”.’
130] Учителю, подавшись на ступінь,
131] Припав до ніг він, той же мовив: “Брате,
132] Згадай, що тінь ти сам і бачиш тінь”.
133] І він, підводячись: “Таке багате
134] В мені чуття до тебе збереглось,
135] Що я забув становище закляте,
136] Вважаючи мару за справжнє щось”.
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДРУГА
1] Уже лишився ангел десь за нами,
2] Той ангел, що вказав нам дальший шлях
3] І на моїм чолі торкнувся плями,
4] І ті, що правду носять у думках,
5] Сказали ніжним голосом: “Блаженні…”
6] Ще й “жаждущії” — та й по цих словах.
7] Цей дотик ще ваги забрав у мене,
8] І я скоріш, як досі, вгору йшов,
9] Куди вели співці благословенні.
10] Віргілій розпочав: “Одна любов,
11] Запалена до цнот, запалить другу,
12] Як зовнішній вогонь її зборов.
13] Відколи розповів на всю округу
14] Про тебе в нас у Пеклі Ювенал,
15] Що ти віддав любов мені, як другу,
16] Я теж відчув до тебе в серці пал,
17] Хоча тебе ніколи я й не бачив, —
18] Гадаю, й тут заслужиш ти похвал.
19] Прошу, щоб ти по-дружньому пробачив
20] За неміцну вузду на язиці,
21] А я б тобі по-дружньому віддячив.
22] Розвій же хмару на моїм лиці:
23] То як же ти на скупості спіткнувся,
24] Якщо тебе навчали мудреці?”
25] На те звертання Стацій усміхнувся
26] І вожаєві мовив моєму:
27] “Радію, що з тобою я зіткнувся.
28] А й дійсно, правди не знайти тому,
29] Хто прагне роздивитися у тому,
30] Що видно зовні, всю глибинну тьму.
31] Вважаєш, мабуть, що гріху тяжкому
32] Жадливості в житті я віддававсь,
33] Бо в колі здибав ти мене такому?
34] То знай, що скупості я опиравсь
35] Усе життя, а час настав понурий —
36] Багато місяців за це каравсь.
37] Якби я проминув твій вірш похмурий,
38] Цей досконалий вияв чистоти,
39] Обуреної з нашої натури:
40] “Чом не керуєш смертним серцем ти,
41] Жаги до золота нелюдська сило?”
42] Я б мав кружляти в люті і клясти,
43] А так я взнав, які широкі крила
44] У щедрих рук, забув про грошей дзвін,
45] Про всі гріхи, що їх душа носила.
46] О, скільки лисих встане з домовин,
47] Бо через совість, незнанням закуту,
48] І каяття з них не зняло провин!
49] І знай, що вада відбува покуту
50] Таку ж гірку, як протилежний гріх.
51] І там же всушує свою отруту.
52] Тож лиш того я опинивсь між тих,
53] Кому на плечі люта скупість тисне,
54] Що в мене вдача не така, як в них”.
55] “Ти оспівав нам війни, люттю звісні,
56] І сліз Йокастиних подвійний струм, —
57] Сказав співець пастушачої пісні, —
58] Тож плід натхнень Кліо не ствердить дум
59] Що віра, без якої добре діло —
60] Ніщо, ввела тебе до вірних в тлум.
61] Раз так, яке ж то сонце чи світило
62] Роздерло тьму в тобі й ти постернив
63] На човен рибаря своє вітрило?”
64] І він йому: “Це ти мене привів
65] На вславлену Парнаську верховину,
66] А потім і до Бога напутив.
67] Ти діяв так, як той, хто на стежину,
68] Якою інших поночі веде,
69] їм світить, беручи вогонь за спину.
70] Сказав ти: “Час оновлення гряде,
71] Вертають Правда й перший вік у мирі,
72] Поріддя сходить з неба молоде”.
73] Твій син у віршах, я твій син і в вірі.
74] Щоб все ти осягнув, додам зусиль
75] І вкрию фарбою малюнки сірі.
76] Вже сповнивсь світ до океанських хвиль
77] Христовим словом, ним-бо засівали
78] Посли святого царства все суціль.
79] Отим твоїм думкам відповідали
80] Слова, що їхні вчителі вели
81] І рідними за те мені ставали,
82] Бо в правилах таких святих жили,
83] Що, як Доміціан почав їх гнати,
84] Без мене сліз кривавих не лили.
85] Не припиняв я їм допомагати
86] Увесь земного існування строк,
87] Вільніших сект одкинувши багато.
88] Ще вів своїх я греків до річок
89] Фіванських, як прийняв хреста на себе,
90] Та з боязні приховував свій крок
91] Під маскою поганства більш як треба, —
92] За цю байдужість четверо століть
93] Четвертим колом кодував до неба.
94] Нам довгий шлях тут для розмов лежить.
95] І ти, хто місце, де хвали невгавні,
96] Мені колись зміг приязно розкрить,
97] Скажи тепер: а де Теренцій давній,
98] Цецілій, Плавт, Варрон, — де всі вони?
99] В якому колі мучаться преславні?”
100] І вождь мій: “Персій, я, ще гурт ясний
101] Із нами, й грек, що музи краснолиці
102] Йому лиш харч давали чарівний, —
103] Всі в першім колі хмурої темниці
104] Вчащаємо у думці до гори,
105] Де пробувають наші годівниці.
106] Там з Антіфоном Евріпід старий
107] І з Сімонідом поруч Агатона
108] Ще сила греків славної пори.
109] А з тих, що оспівав ти, — Антігона,
110] Аргія, Деїфіла, дотепер
111] Засмучена Ісмена безборонна;
112] Ще й няньку, хлопчик у якої вмер,
113] Стрічав, дочку Тіресія, Фетіду,
114] Деїдамію між її сестер”.
115] І мова їм урвалася без сліду,
116] Бо в мурі ми пройшли останній крок
117] І нам краса відкрилась краєвиду.
118] Служницям першим дня вже вийшов строк,
119] І п’ята, взявши дишель колісниці,
120] Підводила розжеврений ріжок,
121] Коли вожай: “Немає тут різниці,
122] Спішім, як перш, щоб південь не потух,
123] До прірви обертаючи правиці”.
124] За звичкою ми й почали свій рух
125] Упевнено, а надто як до ладу
126] З тим згодивсь другий чеснотливий дух.
127] Вони вперед ішли, а я позаду
128] З їх бесід вчився, як тлумачить слід
129] Високої поезії відраду.
130] Та, перервавши їм розмови хід,
131] Враз перед нами дерево постало,
132] Яке вкривав пахучий ніжний плід.
133] Чим більше в височінь воно сягало,
134] Тим, як в ялин, коротшало гілля, —
135] Мабуть, це лізти вгору заважало.
136] А з кам’яного муру, побіля,
137] Струмок спадав, блискучий та краплистий,
138] І ним скроплялись зелень і земля.
139] І підійшли під велет ряснолистий
140] Поети, і почули голос там
141] Погрозний, владний: “Вам цього не їсти!”
142] І ще: “На святі не своїм устам
143] Марія, що до всіх любов’ю дише,
144] Хотіла догодити всім гостям;
145] Колись-то римлянки в воді лиш свіжій
146] Утіху мали; Даниїл-звіздар
147] Здобув собі знання, як зрікся їжі.
148] Для голоду був жолудь — неба дар
149] У перший вік, що золотим був віком,
150] Для спраги ж не вода текла — нектар.
151] Хреститель сарану їв з медом диким,
152] В пустелі живши, віддалік од міст,
153] І став таким славетним та великим,
154] Як свідчить нам святий євангеліст”.
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ
1] Тоді, як в зелень зором я впивався,
2] Мов той, хто вік пустив намарно свій,
3] Бо на пташок безглуздо любувався,
4] За батька більший мовив: “Сину мій,
5] Ми маєм скористатись зараз саме
6] Нам даним часом, — тож ходім хутчій”.
7] І зір я й крок повів за мудрецями,
8] Й не довелося докладать зусиль, —
9] Так захопивсь я їхніми речами.
10] Але з плачем співання, звідусіль
11] “О господи, устні мої!” почуте,
12] Вливало в серце радощі та біль.
13] “Мій ніжний батьку, що це може бути?” —
14] Спитав я, й він: “Це тіні у сльозах,
15] Мабуть, розв’язують вузли покути”.
16] Немов юрба прочан в святих думках,
17] Не зупиняючись, лиш погляд кине,
18] Коли хто-небудь перетне їй шлях,
19] Так натовп мовчазних побожних тіней,
20] Догнавши нас, випереджав, легкий,
21] Занурений у почуття єдине.
22] Запали темні очі, вид різкий
23] У всіх здавався, висохлий, здрібнілий,
24] І шкіра обтягала їм кістки.
25] Навряд, щоб отакий худий та білий
26] Став Ерісіхтон, як, на кістяка
27] Змарнівши, падав з голоду без сили.
28] Подумав я: “Єрусалим така
29] Сповняла, мабуть, людність тої ночі,
30] Коли Марія з’їла хлопчака”.
31] Були мов персні без каміння — очі.
32] Хто ж “ОМО” бачить на людськім лиці,
33] Той скрізь би “М” розпізнавав охоче.
34] Не відаючи, в чому корінці,
35] Хто б думав, що плоди й вода пахучі
36] Виснажують жаданням душі ці?
37] Я дивувавсь, чого вони худючі,
38] Чому покров їх шкіри лусковий, —
39] Пояснення ховалось ніби в тучі.
40] Та із глибин своєї голови
41] Цікава тінь на мене поглядала
42] Й гукнула враз: “О радість, ти живий?”
43] Нікого жодна з рис не нагадала,
44] А з голосу її я все згадав,
45] Що в себе жадна худина забрала.
46] З тієї іскри в мене спомин встав
47] Про губи, висхлі тут з тяжкого посту,
48] І я тоді Форезе упізнав.
49] “О, не зважай на люту цю коросту, —
50] Благав він, — що знебарвлює мене,
51] На тіло, нині без ваги та зросту.
52] Скажи, щоб все було мені ясне,
53] Про себе й тіні ці, що йдеш із ними,
54] Промов мені слівце хоча б одне”.
55] “Твоє обличчя, що я змив гіркими,
56] Коли помер ти, варте знов цього, —
57] Я відповів, — із змінами тяжкими.
58] Та, бога ради, схудли ви чого?
59] І не питай причин мого приходу, —
60] В думках про це не вимовиш того”.
61] І він: “Спадаючи на листя й воду,
62] Тут сила потаємна та блага
63] Гріховну нам знесилює природу.
64] Юрбу, що в плачі й співах не ляга,
65] Бо встигнув рот багато зла накоїть,
66] Тут очищають голод і жага.
67] Бажання їсти й пити непокоїть
68] їм дух, коли зачують, як пахтять
69] Плоди та рідина, що зілля поїть.
70] Під дерево ідуть себе терзать,
71] Щораз вертають на нові страждання…
72] Кажу: “страждання”, “втіха” б мав сказать.
73] Ця ж воля, що сюди веде з блукання,
74] Звела Христа до зойку: “Боже мій!”, —
75] Коли Він кров’ю відкупляв сконання”.
76] І я: “Форезе, нас в земній пітьмі
77] Лишив, на кращий світ її змінявши,
78] Ти літ із п’ять — так згадую в умі.
79] Якщо ти навіть доживав, не мавши
80] Гріхів нових, аж поки став на иуть,
81] Себе стражданням з Богом поєднавши, —
82] То як ти встиг цю вишину здобуть?
83] Гадав зустрінутися я з тобою
84] Там, де покуту рік за рік здають”.
85] А він мені: “Це плачем та журбою
86] Моя подбала Нелла влити сил
87] В полин солодкий тужного напою.
88] Й відколи я зійшов з землі у діл,
89] А тіло сповила смертельна тиша,
90] Звільнити з місць, де ждуть, і з інших кіл.
91] Тим Богові приємніша й рідніша
92] Вона, хто сльози безутішно ллє,
93] Чим у своїй чесноті самітніша.
94] В Сардинії в Барбаджі — й там своє
95] Пристойніший жіноцтво вигляд має,
96] Як в цій Барбаджі, де мій дім ще є.
97] Знай, любий брате, — скоро час минає:
98] Коли цей день, що в небесах стоїть,
99] Утечі з пам’яті ще не зазнає,
100] З амвонів скрізь під тягарем страхіть
101] Осудять безсоромних флорентинок
102] І їхню звичку персами світить.
103] Чи треба варварок та сарацинок,
104] Щоб не ходили з голими грудьми,
105] Лякати карами за цей їх вчинок?
106] Коли ті соромітниці самі
107] Дізнаються, що ждало їх за гулі,
108] Завиють, наполохані, зі тьми.
109] Бо посмутяться у посмертнім гулі
110] Раніше, як змужніє те маля,
111] Що нині мирно спить під “люлі-люлі”.
112] Та, брате, бачиш, що не тільки я,
113] А й всі цікавляться, щоб ти відкрився,
114] Бо в тебе тіло сонце затуля”.
115] А я на це: “Коли б ти в пам’ять вбився,
116] Згадав би дружбу давньої пори,
117] То тут од прикрощів би й не дивився.
118] Оцей, що стежку вказує, старий,
119] З життя мене поніс на край дороги,
120] Коли був повен лик цього сестри, —
121] Й на сонце показав: — 3 його помоги
122] Помандрував до справжніх я мерців
123] Зі справжнім тілом, що несуть ці ноги.
124] Підтримав він, до сходів цих привів
125] По стежці на верхів’я таємниче,
126] Яке спрямляє в вас, що світ скривив.
127] Він мовив, що мене до Беатріче
128] Охоче доведе й на вишині
129] Лишусь без нього після тої стрічі.
130] Віргілій — той, хто мовив так мені, —
131] І я сказав: на честь цієї ж тіні
132] Був трус гори і співи голосні,
133] Бо з вашим царством розстається нині”.
