Данило Кулиняк вірші

Я ЮНОСТІ НЕ ЗНАВ…

«Я юності не знав…» Ми з нею розминулись
В похмурих коридорах КДБ
Вона мені прощально усміхнулась:
«Мене арештували як тебе».
І очі опустила винувато…
Не встигла доказати — розвели.
Занадто рано довелось спізнати
Суворих істин суть. Але коли
Минули дні, а я лишивсь собою,
Збагнув трагічний смисл свого життя:
Весь хід подій нас готував до бою,
А в бою не було вже майбуття.

МИНУЛЕ — МАЙБУТНЄ

Мовчать в степу насуплені кургани,
Їх мудрий зміст лежить у глибині.
Повзуть билинно сіверські тумани,
І нам струна Боянова бринить.
Я уявляю пращурів печери,
Бреду в думок і парадоксів ліс.
Вже місяць, ніби жовтий скіфський череп,
Над світом розтривожений повис.
А світ пливе в майбутнє (крізь минуле?),
Ми пізнаємо всесвіт (чи себе?),
Старовина нам душі не замулить
І не затьмарить небо голубе.
І як в неволі пізнають свободу,
Оцінюються часом всі діла.
В польоті мужнім кожного народу
Минуле і майбутнє — два крила.

СЕЛО ЗГОРІЛО…

Село згоріло у вогненнім вирі.
На місці хат лиш димарі стримлять.
Злетіла й церква полум’ям у вирій
Тоді, коли із вирію летять.
Велична, древня Воскресенська церква,
Яка село вінчала Товстий Ліс.
Коли побачив вперше — серце стерпло:
Завершена краса! Була. Колись.
Через десятиліт по катастрофі
Вона згоріла, як згорає птах..
Лиш «саркофаг» стримить, немов Голгофа
Полісся, що на атомних хрестах.
її ж нема, згоріла. Відлетіла…
Залишилась від неї тільки тінь
Запечена, та згарище зчорніле,
Та даху металеві мертві крила —
Як докір для майбутніх поколінь.
Оце і все. По всьому. Тінь і тлін.

СЬОГОДНІ МИ ПРАЦЮЄМ В БЛИЖНІЙ «ЗОНІ»

Сьогодні ми працюєм в ближній «зоні»,
В «десятці»… Знову охорона, дріт,
Тут зразу після вибуху плутоній
Осів, навіки залишивши слід.
Обіч дороги — те, що села звалось.
Закопані. Лише ряди могил
На місці сіл, та вітер на завалах
Минуле перемелює на пил.

НАС ПРАВИТЬ ЧАС…

Нас править час нескорено-прискорений:
Тож по-новому пізнаємо світ.
Що втратили назавжди — в книзі
Чорній Як наслідок сліпих тисячоліть.
Епоха наша не розмов, а дії.
Вона Землі відродження несе.
Зелена книга — паросток надії,
Що люди, як захочуть, можуть все.
Суть явища не приховати формою —
Не зберегти сніжинку в кулаці.
Червона книга — це рум’янець сорому
У людства на прозрілому лиці.

МІЧЕНІ АТОМИ (АБО СЛІПИЙ ПОЛІТ)

(епілог з поеми)
Все мине. Тільки правда залишиться в зболенім слові.
Перетрухне і зникне полова кон’юктурних «прозрінь» та розмов.
Я писав цю поему на бланках аналізів власної крові
У столичній лікарні. На кров накладалася кров.
Епілогу не буде. Його наша дійсність ще має писати.
Продиктує його майбуття і грізних подій круговерть,
Я творив цю поему, повернувшись в минуле.
Це тільки початок. Це поема життя.
Та завершить її моя смерть

ТРЕБА

Треба світло нести
Серед мороку ночі
І не думать про слави лавровий вінець.
Бо коли десь в путі
В битві склепляться очі,
Це ж не значить, що битві кінець.
Треба завжди шукать,
Треба вірити в себе,
Власну долю тримати у власних руках.
Треба вміти вмирать
Так, як зірка на небі,
Що і смертю освітлює шлях.

СОЛОВЕЦЬКІ РОЗДУМИ

У кам’янім мішку століття чверть!
На повен зріст не можна навіть встати!
Життя таке жахливіше за страту —
Вже краще зразу шибениця, смерть!
Мабуть, забув п’янкого сонця смак!
Мабуть, забув трави і неба колір,
Та України рідної ніколи
Не забував ув’язнений козак!
Тому й накази шлють царі-кати:
«Усилить пуще прежнего охрану
Бунтовщика, разбойника и хама!».
Але думок не можна встерегти.
Летять вони до сивого Дніпра
Води його цілющої напитись,
Побачити повстань червоні квіти,
Які вогненню мають на вітрах!
Там, де Ромен збігає до Сули,
(Роменщина була його отчина),
Де стогне у неволі Україна
Від царського знущання і хули!
Нехай зогнили страчених тіла —
Їх сила живить нації коріння!
Вкраїна ж ще весняно не цвіла,—
Ще світ здивує наша Україна!