— Ти живий?..
— Як бачиш… А ти вже поховав мене? Думав, що мене розстріляли? За скільки ти мене продав? За квартиру, посаду, машину? Я спочатку думав, що ти тоді в пивниці дурня клеїв. Але ти не з таких, сучий сину! Тебе завербували, ти свідомо поступив до них на службу і відпрацьовував за хліб із маслом. І твій перший вибір випав на мене. Ти правильно подумав: щоб увійти в довіру, треба закласти близьку тобі людину. І ти зробив це без найменших докорів сумління. А скількох ти ще занапастив, юдо?! —ухопив його за горлянку і став душити і, певно, задушив би, якби не наспів міліціонер.
— Він псих. Відправти його в психушку, — закашлявся сексот і кинувся навтьоки.
— Що тут таке? — суворо запитав старший сержант.
— Він чіплявся до жінки… Ні сорому, ні совісті, — збрехав міліціонеру.
— До якої жінки?
— Та ось тут була… Уся в сльозах. Пішла вже…
— Не робіть мені тут концерти на вулицях, — підозріло обмацав його поглядом міліціонер. — Ідіть!
“Добре, що хоч не затримав, — зітхнув із полегшенням. А то загребли б на на п’ятнадцять діб або назад забрали б, як рецидивіста”.
Після цього випадку він кілька днів бездумно блукав по місту. Заробляв на прожиття тимчасовою роботою.
Влаштовуватися на постійну роботу не спішив. Та й ким? Учителем історії? Що він може розповісти дітям? Історія була злочинною ареною тиранів.
Якось, проходячи повз дошку оголошень, він звернув увагу на віддрукований на друкарській машинці свіжий папірець. Терміново потрібні були люди для геологорозвідувальної експедиції. Щось знайоме ожило в ньому. Відразу ж пішов за вказаною адресою і влаштувався на роботу. Навіть не чекав, що іноді може пощастити і йому Що не кажи, а сонце світить для всіх.
Другого дня вони їхали звивистою гірською дорогою, обабіч якої цвів барвистий мак, їхали на відкритій бортовій машині, завантаженій продуктами і спорядженням. Він напівлежав у кузові, а в кабіні біля шофера сиділа маленька проворна жінка — начальниця геологічної пошукової партії. Перед очима пробігали могутні гори, що синіли вдалині і переходили у білосніжні вершини. Гори, як і зірки, схиляють до роздумів. Дивлячись на них, він замріявся і вперше за багато років на душі стало світло й радісно. У нього навіть у думках не було, що незабаром відбудеться зустріч, на яку він навіть і не сподівався.
У загін приїхали під вечір. Табір розкинувся біля підніжжя гір на березі швидкоплинної гірської річечки під гіллястими волоськими горіхами. Відразу ж стали розвантажувати машину. Подавали коробки, вузли, матраци і байкові ковдри через борт, і раптом він відчув на собі чийсь уважний погляд і озирнувся. За кілька кроків від нього стояла до болю знайома жінка і пильно розглядала його.
— Бекире! — почув її вимучений голос.
— Еміне!
Стрибнув із машини і ледь встиг підхопити її на руки.
— Що трапилось? — заметушилася начальник партії.
— Наречена знайшлась.
— Чия наречена?
— Моя наречена, моя…
Так у долині Тянь-Шанських гір відбулося їхнє запізніле побачення і перша ніч після багаторічної розлуки. Бідна
Еміне за ці роки пережила не менше за нього. Спочатку вона потрапила до рук німців під час облави і опинилася в німецькій неволі, а потім після війни як “добровольця і помічника” фашистської Німеччини її пропустили через усі кола пекла сталінських концтаборів. Усю ніч він слухав її розповідь, проклинав землю і небо, плакав, а на ранок запропонував їй вийти за нього заміж.
— Для чого тобі така жінка? — запитала вона. — Шукай собі іншу.
— Почнемо все спочатку, — відповів їй.
Вона працювала кухаркою у їхньому загоні. Жили у похідному наметі, а коли повернулися в місто, зняли квартиру і розписалися в загсі.
Через два роки їм виділили двокімнатну квартиру, в якій вони виростили свого єдиного сина, де постаріла й померла Еміне і в якій він лишився самотнім і немічним.
Він лежав обличчям униз, поклав голову на схрещені руки, і його змучений погляд блукав на запиленому вікні, пожовклій тюлі, вицвілих гардинах, на дешевій пластмасовій люстрі, густо вкритій пилом, на стіні, де висів їхній з Еміне портрет, зроблений ще в молоді роки після народження сина. Вони сиділи, притулившись одне до одного, і Еміне довірливо схилила голову до його плеча. Він пам’ятав той день, коли вони фотографувалися. Якось на вихідні вони лишили свого хлопчика хазяйці, в якої знімали квартиру, і пішли погуляти в місто. Коли проходили повз фотостудію, Еміне запропонувала:
— Давай сфотографуємося. Як виросте син, то хай бачить, які ми в нього молоді, — а то може подумати, що у нього завжди були старі батьки.
“У той день у тебе був гарний святковий настрій, і в мене теж, — сказав він. — Після фотостудії я купив тобі червоні і білі троянди, і ти була дуже радісна. Чому ти вмерла раніше за мене? — докоряв її. — Ти ж бачиш, як мені самотньо й погано. А з тобою мені завжди було добре. Навіть у старості. Ти панічно боялася старості й смерті. Але ж, люба моя, старість і смерть не питають дозволу, чи ми готові до зустрічі з ними. І якщо добре подумати, то не такі вже й страшні вони. Гірка самотність у старості. І гірка смерть у молодості. Та якщо життя прожив не марно, то не страшно померти в оточенні близьких людей, знаючи, що вони тебе по-людськи поховають. Зрештою, і від життя втомлюєшся. Не вічно ж отруювати небо своїми міазмами. Подивися, на кого я став схожий. Мені так не вистачає тебе… Якби ти була поруч, я б не був таким нещасним.
Пам’ятаєш, як ми мріяли? Підросте син, стане дорослим, одружимо і будем глядіти онуків. Але не все у житті складається так, як того хочеш. Та ми не ображаємося на сина, правда ж? І він, гадаю, на нас теж. Поставили на ноги, дали освіту. Все інше залежить від нього самого. Не знаю, як ти, але в мене до нього претензій немає. Він живий і здоровий, і я щодня молю Аллаха, щоб він оберігав його”.
Він дивився на дружину із глибоким сумом. Після її смерті він часто зупинявся біля сімейного портрета і уважно розглядав обличчя Еміне. Йому здавалося, що вона хоче сказати йому щось важливе, що не встигла сказати за життя. Він не витримував її пильного погляду, опускав голову, йшов на кухню, варив міцну каву, якої вчасно зробив великий запас, пив, повільно, тримаючись за поручні, спускався сходами вниз. На вулиці біля під’їзду сідав на одну з лавок, на яких полюбляли сидіти старенькі бабці. Заспокоївши дихання, брав із поштової скриньки свіжі газети і знову піднімався на четвертий поверх, відчиняв обтягнуті дермантином двері із скляним вічком, зітхаючи, переступав порога і зачинявся ключем.
Всі дні він проводив удома. Раніше, коли ще дозволяло здоров’я, часто приєднувався до гравців у доміно, які разом із ним спалювали рештки життя у затінку крислатих кленів. Після смерті дружини спілкування з людьми стало обтяжливим. Його дратували галасливі й веселі розмови. Навіть телевізора не дивився. Іноді, правда, переглядав новини. Його єдиною втіхою були спогади і книжки. Здебільшого він жив спогадами.
Коли закінчувалися продукти, брав господарську сумку на колесах і йшов до крамниці або на базар. Запити в нього були невеликі, пенсії вистачало, та й син іноді переказував гроші. Листи писати син не любив, роками міг мовчати. І коли приходив грошовий переказ, він радів не так грошам, як його увазі. Вдома обходився без сторонньої допомоги, доки не занедужав і зліг.
Іноді заходили до нього сусіди, що жили навпроти, а найчастіше їхня молодша донька Мерієм, та останнім часом і вона десь ділася. Самотність, відлюдництво часто бувають нестерпними, але куди дінешся. Доводиться терпіти. І в такі моменти особливо гостро відчувається відсутність дружини.
“Сьогодні рівно три роки, сім місяців і чотирнадцять днів, як не стало тебе, — звернувся до Еміне. — Незабаром прийду до тебе. Вже лишилось недовго. Ти не уявляєш, як нестерпно боляче бачити твій одяг у шафі. Іноді здається, що ти поїхала до сина і маєш повернутися разом із ним”.
Різкий дзвінок змусив його здригнутись. Він підняв голову і тужливо глянув на двері. Хто там? Невже син? А хіба чужа людина стала б так довго добиватись до нього? Він звернув увагу на сонце, воно вже опустилося за дах будинку. Коли він починав повзти до дверей, сонце світило у вікно. “Виходить, я повз кілька годин, — подумав він. — Хто ж все-таки за дверима? Але хто б ти не був, хай благословить Аллах твоє терпіння, — скорчився від болю, зробив ще один ривок і вперся головою у двері. — Таки доповз”. Йому здавалося, що він чує дихання того, хто стоїть за дверима. І раптом той, хто терпляче дзвонив і сопів за дверима, пішов. Він чітко почув, як зашаркали підошви залізобетонними сходами, а потім і зовсім затихли. З відчаю гукнув щоєсили услід людині, та лише прохрипів. Людина забрала з собою його останню надію. І тоді він уткнувся обличчям у руки і гірко-гірко заплакав. Він ридав, судомно схлипуючи і здригаючись усім тілом, як осиротілий, убитий раптовим горем хлопчик.
— Сину мій, — повторював він крізь сльози. — Як же так?!..
Він почував себе на скелі серед безмежного моря, повз яку проплив рятувальний корабель і його не помітив. Він знав, що приречений і приготувався зустріти смерть. Навіть перестав думати про воду. Повністю віддався на волю обставин. Мабуть, так судилося йому померти. Він перестав боротись і сподіватися, тому що боротьба лише тоді має смисл, коли є надія. Він просто лежав і розмовляв сам із собою.
— Есфете, хлопчику мій, — сказав він, — знай, якщо тебе хтось і любить до останнього подиху, так це твої батьки, тому що в цьому великому багатолюдному світі ми всі дуже самотні.
Він пам’ятав кожен рух свого сина, його рідну посмішку, його запах. Пам’ятав його перші кроки. Спочатку він купував сину повзунки й іграшки, потім зошити й шкільну форму. Син підростав і став носити одного з ним розміру одяг і взуття, а потім переріс його.
“Мені хочеться тобі щось сказати, — продовжував він. — Вислухай свого старого батька. На порозі свого небуття я чітко зрозумів, що весь смисл мого життя зводиться до твого народження, хлопчику мій.
Коли я привіз тебе з пологового будинку, то був вражений кволістю людської дитини. Ти був такий маленький, такий безпорадний, що я ледь стримався, щоб не розплакатись від жалю до тебе. Я боявся взяти тебе на руки. Мені здавалось, що як тільки я тебе візьму, то зроблю тобі боляче або випущу з рук. Невже людина, яка народжується такою нещасною, кволою, таїть у собі такі можливості? Скільки ж у ній добра і зла, любові й ненависті, підлості і благородства, терпіння й енергії.
І в той же час, дивлячись на тебе, новонародженого, я відчув досі незнайому гордість і впевненість у завтрашньому дні. Я відчував, що доки ти є, я не помру. Буду жити й тоді, коли зникну, перетворюсь у прах, тому що моє продовження — в тобі. Можливо, через це я найбільше боявся тебе втратити. Я молив Аллаха, щоб ти пережив мене. Людині вмерти легко. Протягом життя їй загрожує небезпека бути знищеною. Тисячі смертей чигають на неї від дня народження. Як я хотів, хлопчику, вберегти тебе. Як мені хотілося завжди бути поруч з тобою і вберегти тебе від всього поганого. І тому, хлопчику мій, до останнього подиху буде боліти моє серце за тобою…”
Він знову побачив перед собою море. Несподівано на безлюдному березі, наче з морських хвиль, з’явилася дівчина. Він пильно вдивлявся в неї. Вона бігла до нього, залита сонцем, і хвилі зализували сліди її босих ніг. Це була Еміне, така, яку він зустрів біля джерела своєї юності. Вона кликала його. Він усім своїм єством, кожною своєю клітиною відчував її присутність. Він боявся поворухнутись, боявся злякати дорогий образ і продовжував розмовляти з сином: “Бачиш, я дуже близько підійшов до фінішу. Час мого життя витікає. Мені не боляче вмирати, мій хлопчику. Я не боюсь смерті. Коли стоїш на останній межі, коли вже немає майбутнього і навіть теперішнього, а тільки існує минуле, повір, людині не боляче вмирати. Добре чи погано, але я віджив своє. Пора і честь знати. Як кажуть, треба гідно закінчити. І я готовий до цього. У мене лишилося тільки два бажання — побачити тебе і напитись води. А ще бути по-людськи похованим…”
Йому пригадалось, як через багато років по війні, коли дозволили відвідувати рідні краї як туристу, але все ще забороняли там жити, він знову приїхав додому. Батьківську хату знесли, а на їхньому обійсті стояв стандартний казенний будинок і жили чужі люди. Село було вже не те, яке він пам’ятає з дитинства. Відчувалося втручання бездушної державної машини. Він приїхав із семилітнім сином. Зійшовши з автобуса, вони перетнули шкільний двір і зупинилися біля старої гіллястої шовковиці, всіяної великими чорними смачними ягодами.
— Ось тут стояв наш будинок, колись ми в ньому жили, — сумно сказав сину. — А ось цю шовковицю посадив твій дід. Я пам’ятаю, як він її садив. Був тоді такий, як ти, ще зовсім маленький.
Він підняв сина і посадив собі на плечі, а той потягнувся до шовковиць. У цей час біля хвіртки з’явилася господиня, певно, вона спостерігала за ними з вікна.
— Нащо рвете шовковиці? — закричала вона. — Ідіть, куди йшли… Немає чого ласитися на чуже добро.
Він хотів посваритися з нею, сказати, що це дерево посадив його батько і що вони мають моральне право поласувати його ягодами. Але стримався від скандалу. Присутність сина остужувала збурене почуття несправедливості. Вибачившись, вони, пригнічені, пішли далі.
— Тату, а чому та тьотя на нас сварилася. Це ж наша шовковиця?
Що він міг відповісти?
— Виростеш — сам дізнаєшся. Ходімо нап’ємося джерельної води.
Вони спустилися ледь помітною стежкою в улоговину, зарослу ожиною. І довго шукали джерело. На його подив, джерело, що поїло колись усе село, висохло. Від нього лишився ледь помітний слід
Вони пішли шукати кладовище, але не знайшли і його. Там, де були поховані предки, розбили колгоспний сад. Він зірвав одне яблуко, але не зміг його їсти. Йому здавалося, що яблуко налите не соком, а людською кров’ю і сльозами. Він кинув його під дерево, взяв сина за руку, і вони поспішили на дорогу.
Попутною машиною добралися до пристані, де пересіли на катер і через кілька годин вже були в Ялті.
Ялта їх зустріла теплом, затишком, музикою, безпечністю та запахом магнолій і олеандрів.
Місцем відпочинку вони вибрали Місхор, цей благословенний куточок землі. Щоранку вони спускалися до моря, неквапливо брели кипарисовою алеєю і виходили на пляж. Перед тим як роздягнутись і зайняти місце під сонцем на чистій ріні, вони зупинялися біля довоєнного бронзового скульптурного ансамблю “Алі-баба і Арзи-киз” і уважно розглядали роботу доброго скульптора. А син разом з іншими хлопчаками залазив на плечі старого розбійника Алі-баби. Бідна Арзи-киз, поглинута своїми дівочими мріями, і не підозрювала, що н вистежують, як дичину. Вона чекає, коли наповниться її глек водою, не здогадуючись, що на неї чекає небезпека…
Якось навколо цієї скульптури зібралася група екскурсантів. Дівчина-гід розповідала групі красиву й сумну легенду про викрадену і продану в рабство красуню Арзи. Невільниця не витримала туги на чужині і через рік разом із сином кинулася в море, а море перетворило її на русалку. І от з того часу щоночі у рік її викрадення вона припливає до свого берега, дивиться на джерело, плаче і знову пливе в море. А джерело в цю ніч оживає, хлюпоче і починає текти з новою силою.
Один чоловік із групи несподівано запитав:
— А де ж місцеве населення? І дівчина-гід тут же відповіла:
— Вони пустили німців у Крим, за це їх і вислали. Вона, звісно, мала на увазі кримських татар, на що він
із гіркотою зауважив.
— Люба дівчино, а хто ж, по вашому, пустив німців в Україну, Білорусь і аж до Москви?
Дівчина зашарілася і не знала, що відповісти.
Годинами він сидів на березі моря, слухав шум хвиль і тужливий крик чайок, а в думках мандрував у далеке дитинство. Бачив батька, матір, сестер.
“О Аллах, — думав із болем і тугою, — за що?.. За що така кара?”
А син радісно бігав на березі, збирав відшліфовані водою камінчики і кидав їх у збурунене море.
“Я не Мцирі, любий хлопчику, та моя любов до землі своїх предків незнищенна, — подумки звернувся до сина. —Я страшенно люблю її степ і гори, її небо, схід і захід сонця, пил її доріг. І буду любити до останнього подиху. І хотів би, щоб моє змучене тіло було поховане в рідній землі”.
Чи знав я щастя? Важко сказати. Та й хто може похвалитися своїм щастям? У житті стільки всього намішано: і радості, і печалі. Живеш — то вже щасливий. Жити варто хоча б для того, щоб розплющити вранці очі, побачити, як сходить сонце, як до тебе підбігає твоя дитина, цілує в неголену щоку і говорить:
— Доброго ранку, тату!
Ти спочатку не розумієш, з чим тебе вітає дитина, а потім пригадуєш, що сьогодні у тебе день народження.
І знову він почув кроки. Рішучі кроки. Ось вони швидко підходять до дверей, кілька разів лунає дзвінок. Такий жаданий дзвінок у двері. Згасла надія знову запалює його. Це додає сил. Він підняв голову і рішуче подивився на двері. Залишалось найважче — встати і відчинити двері.
— Сину мій, — кволо вигукнув він. — Я зараз, зараз… Пересилюючи дикий біль у поясниці, він зібрав рештки сили, останнім зусиллям волі дрижачими руками судомно вчепився за косяк дверей, дотягнувся до засуву замка і зрушив його з місця. Двері посунулись і, непритомніючи, він побачив, як в очі вдарило яскраве світло…
Переклад Лідії Любимової
