Таїр Халілов «До останнього подиху» читати повністю онлайн, повість розповідає трагічну історію депортації кримсько-татарського народу.
«До останнього подиху» читати повністю
Людина не для того створена, щоб терпіти поразку. Людину можна знищити, але не можна перемогти.
Ернест Хемінгуей
Він був старий і тяжко хворий. Тягнулася вже четверта доба, відколи в роті не було ні краплини води, ні крихти хліба. Про хліб він не думав, йому дуже хотілося пити. У роті пересохло, язик став як дряпучий наждачний папір. Наче висохли нутрощі. Насилу роздирав злиплі, запечені і потріскані губи. Він не відчував голоду, тільки нестерпна, виснажлива спрага доводила до запаморочення. Спрага пересилювала усі страждання й хвороби.
— Води, води… — шепотіли його губи.
А вода була поруч. Варто було встати, зайти до кухні, пустити з крана воду і пити, скільки влізе. Та як же встати, коли немічне тіло, виснажене старістю й хворобами, відмовляється слухатись, коли руки й ноги не рухаються. Сталося найстрашніше, те, чого він найбільше боявся, —хвороба міцно прикувала його до ліжка і зробила нерухомим. Надворі літо, у вікно залітають радісні дитячі голоси, десятки, сотні, тисячі людей за стінами будинку, а ти, старий і хворий, нікому не потрібний, як малюк у лайні, лежиш самотньо в ліжку і не можеш ні поворухнутися, ні встати. Кляті крижі! Замість хребта ніби розжарений шворінь… Від болю тріщить голова, до горла підступає нудота, вивертає всі нутрощі. Та він не втрачає ясного розуму. Він міг думати і пливти безмежним океаном уяви і пам’яті, міг відволіктись і забутись.
“Ти гірший за дощового черв’яка, якого наживлюють на гачок, — знущався з себе, — бо не можеш навіть звиватись… За що ж така кара? За які гріхи? Чим завинив я перед тобою, Аллах? Кепські, кепські справи, діду… Невже таке чекає усіх самотніх старих людей?..”
Спочатку, коли він остаточно захворів і зліг, його мучило безсоння. Він не міг ночами стулити очей і ще більше страждав від самотності. Особливо гостро це переживалося вночі. Здавалось, що у всьому світі ти один. Єдиною втіхою були спогади, приємні спогади. Згодом від слабкості, втрати сил він почав засинати, і безконечні сновидіння, одні химерніші за інші, роїлися в його зворохобленому мозку, а в останні дні доймали видіння. Він то впадав у забуття, то приходив до тями, і тоді з невимовною тугою думав: “Як погано на старості лишатись на самоті, особливо, коли ти смертельно хворий і немає кому подати навіть склянку води…”
— Есфете, хлопчику мій, де ти? — кликав сина. — Хто відчинить двері і подасть мені води?
Він помітив, що почав розмовляти сам із собою.
Він уперше в житті був такий самотній. Дуже самотній. Правда, коли захворів два тижні тому, його провідувала сусідська дівчинка, яка приносила з крамниці хлібину, пляшку кефіру чи ще щось їстівне. Але тоді він і сам ще пересувався з кімнати в кімнату і не потребував сторонньої допомоги. “Мабуть, Мерієм відпочиває чи з батьками поїхала до моря. У неї ж літні канікули…” — думав він.
Добре, що через цю дівчинку ще встиг дати телеграму єдиній рідній людині, дорослому сину, що живе далеко на півночі, працює інженером на гірничорудному комбінаті.
Старий чекав. Терпляче чекав. Йому лишалося тільки чекати. Він чекав, коли хтось постукає, зайде до нього і дасть досхочу напитись. Він знав, що вмирає, та перш, ніж попрощатись із життям, стулити назавжди очі, піти в небуття, йому хотілось уволю напитися, вгамувати пекельну спрагу. І ще він боявся померти в порожній міській квартирі. “Собаче це діло — гнити, як стерво, у себе в ліжку… Людина мусить померти гідно, і її тіло має бути поховане в землі” — думав старий.
Він чекав хоч когось, хто б напоїв його, а потім уже можна й помирати. Та найбільше він хотів побачити сина.
— Я не помру, доки тебе не побачу, мій хлопчику, — шепотів сам до себе.
“Невже телеграма так довго йде? — хвилювався старий — А може, Мерієм забула її дати? Що мелеш, старий дурню, хіба забув, як дівчинка принесла тобі поштову квитанцію? Але чому тоді не їде Есфет? Він мав би вже давно одержати телеграму Мабуть, не спішить. Делікатно, щоб не налякати сина, підібрав він слова, мовляв, дуже хочу побачитись, приїжджай. А треба було, певно, написати більш категорично: “Дуже хворий, негайно приїжджай”. Не подумав добре, поспішив, — дорікав собі і відразу ж перед собою виправдовувався: — Я ж тоді був ще на ногах, не думав, що зляжу. Може, сам здогадається і приїде, відкладе усі справи, — втішав себе старий. — Якщо батько просить, син має здогадатись, що батьку погано. Тим більше, якщо це старий батько… Невже так важко здогадатись?”
— Чому ти не їдеш? Чому так довго тебе нема, сину, я вмираю, і мені немає кому перед смертю подати навіть води і закрити очі… — сказав уголос.
Він не раз непритомнів і знову приходив до пам’яті. Він уже втратив лік часу.
І раптом… пролунав дзвінок! Може, причулося? Чи не марить він? Дзвінок повторився, йому вчувся мелодійний передзвін. Він ще ніколи не чув кращої музики, ніж оцей дзвінок. Як він ожив!
— Есфете! Сину мій! — закричав він. — Йому здалося, що від крику задрижали стіни будинку, а насправді з його горла вирвалося лише кволе хрипіння. — Я зараз! Ось тільки підійду до дверей і відчиню. Ти тільки не йди! Будь ласка, не йди.
Зробив неймовірне зусилля, щоб поворухнутись. Гострий біль пронизав тіло, та він зумів повернутись набік і, не втримавшись на краю ліжка, впав на підлогу і знепритомнів.
Він повільно приходив до тями. Йому здавалося, що йде безкрайньою розпеченою пустелею, по коліна вгрузаючи в гарячий пісок, а над головою немилосердно пече яскраве і палюче сонце. Ледь пересуває важкі ноги і весь час повторює: “Пити! Пити! Пити!” Несподівано попереду заблищало водяне плесо. Мабуть, це марево? Після війни йому довелося побувати у геологорозвідувальній експедиції і не раз перетнути сипучі піски барханів. Що таке для людини вода, дізнався на фронті, у катівнях МДБ і в пустелі. Крапля води дорожча за золото, коли її нема.
Водяна смуга виблискувала і вабила до себе, він кинувся до неї і незабаром опинився біля озера з чистою прохолодною водою. Припав до води, як у дитинстві біля річки, і почав жадібно пити. Але чому вода не вгамовує спрагу? Чому всередині все горить? Марево? Омана? Побрів далі, почав підійматися на бархан, але зірвався і скотився вниз. Тоді став повзти. Сипучі піски під долонями раптом перетворились на дзюркотливі струмки. Із насолодою підставив рота під цівку прохолодної вологи і з головою зануривсь у потоки води, на які перетворився пісок. Уже й бархани хвилями накочувались на нього. Та це ж солона вода! Це море! Він добре пам’ятає смак морської води. Гірко-солоною водою не нап’єшся. А ось і чайки, білокрилі прожерливі птиці з тужливим криком, що роз’ятрює душу. Він безпомильно знає, що коли зараз випливе на берег, то побачить рідне село он за тою горою. А там під горою стоїть маленький низький будинок із червоною черепицею, оточений гостроверхими тополями і в’юнким виноградом. Морською водою, звісно, не нап’єшся. Треба бігти додому. Мати, певно, з долини принесла джерельної води. Він виплив на берег, і, не озираючись, подався додому. Із заплющеними очима може знайти дорогу додому. Тут йому знайомі кожен камінь, кожен кущ, кожна стежинка. Босоногим шибайголовою сходив їх уздовж і впоперек. Позаду хлюпоче море, над головою —голубінь неба і сліпуча жовть сонця. Легко підстрибуючи, здіймається на крем’янисту, зрізану колесами гірську дорогу. “Скільки ж років цій дорозі, — подумав він, — тисяча, а може, більше?” Так зрізати міцну гранітну породу колеса могли тільки за багато століть… Ця дорога завжди хвилювала його уяву й тривожила душу. Століття викарбувалися на її поверхні. Хто тільки нею не їздив і не ходив: від давніх завойовників, що забирали в рабство жінок і дітей, до німців у двадцятому столітті, що вели на розстріл партизанів і мирних людей, а в кінці війни ще й енкавеесівці гнали все село… Скільки ця дорога бачила сліз… У наші дні її розширили, вирівняли і вкрили асфальтом, а перед війною дорога мала ще свій первісний вигляд. Не збереглася вона, як не збереглося багато історичних пам’яток, пов’язаних із долею народу, їх нищили так само, як і народ. Опустив голову, постояв у роздумах, повернув ліворуч, обійшов гору, на яку не раз піднімався, і побачив батьківську хату, а в дворі — матір. Як давно не бачив матері! Як він скучив за нею. У нього солодко защеміло в серці. “Дивно, — подумав він, — я ж старий, а почуваю себе дитиною, наче мені одинадцять років…”
Побачивши його, мати сплеснула руками. Попросив води. Та мати його не почула, а, мабуть, здогадалася по губах, що він просить пити, витерла вологі руки фартухом, заклопотано забігла в дім і повернулась із глеком у руках.
— Де ти бродиш? — стурбовано запитала вона. — Хіба можна доводити себе до виснаження? Зовсім про здоров’я не дбаєш…
Узяв із материних рук глека з водою, припав до нього. Пив великими ковтками, вода тонкими цівками стікала кутиками рота на груди і мочила на животі сорочку. Але чому він не може напитись? Горить, сушить всередині, наче тисячі шайтанів смажать його в жарівниці. Застогнав, розплющив очі і побачив над собою пожовклу бетонну стелю, міську квартиру, в якій прожив більше тридцяти років. Хтось знову натис на кнопку дзвінка і прислухався.
— Есфете! Хлопчику мій! Я знаю, це ти. Крім тебе, у мене нікого немає! — захрипів і зробив ще одну спробу, повернувся обличчям униз.
Намагався повзти. І це йому вдалося. Повз, наче полоз, доки нестерпний біль не пронизав усе тіло до кісток.
Шарпнувся й обм’як. І провалився у прірву. Довго лежав нерухомо: ні почуттів, ні думок. Нарешті вдалині заблимав кволий вогник. Він то гас, то загорався, наче маяк на високому скелястому березі. Придивився і впізнав світло у своєму вікні… Тої ночі вони з батьком їхали з весілля із Старого Криму від дядька, що видавав дочку заміж. Мати не поїхала, залишилась удома з сестрою.
Ніч була глупа, безмісячна, беззоряна. Гори огортав морок. Було дивно, як це коні, яких ніхто не поганяє, в пітьмі знаходили дорогу і навіть не спотикались. Йому здавалося, що за кожним поворотом на них чигає смерть, а в силуеті кожного придорожнього куща чи каменя йому ввижався розбійник чи шайтан, про витівки якого чув, відколи себе пам’ятає. Солодка дрімота томила його всю дорогу, іноді холодний трем пробігав по шкірі, та він притискався до батька, і йому було вже не так страшно. У дитинстві він дуже боявся темряви. Вночі іноді стукне віконниця чи вітер завиє за вікном, тоді він затремтить, залізе під ковдру і труситься, потіє, задихається, та голову з-під ковдри не висуне… Удома всі сплять, лише йому не спиться, вловлює кожне шарудіння, кожен звук уночі, і ввижаються йому страшні видива… Згодом уява у важкі хвилини його не раз виручала. Можливо, лише завдяки ній і дожив до глибокої старості. “Уява, як сонце, освітлювала мені дорогу”, —думав старий.
Непомітно задрімав. Батько зупинив коня і переніс його на дно воза. Лежав на пахучій свіжоскошеній траві і вдавав, що спить. Кінь цокав кам’янистою гірською дорогою і порушував нічну тишу. Батько тихенько заспівав давню народну пісню про те, як проданий у рабство хлопчик помер від розпуки далеко від рідного дому. Монотонний і хрипкуватий голос батька звучав скорботно і печально. Слухаючи батька, він уявляв себе на місці того бідолашного хлопчика, уявляв себе без батьків, і сльози виступили на його очах. “Бідний, бідний хлопчик, — шепотів він. — Хай осліпнуть ті, хто прирік тебе на самотність, тугу й розлуку. Хай задихнуться вони від твоїх сліз”. Хоча пісня і розчулила його до сліз, та почувався щасливим. І знав чому, бо в нього щаслива доля: поруч батько, а мати чекає на них удома. Витер сльози, піднявся і пересів на передок до батька. Батько доспівав пісню, мовчки притис його до себе, погладив по голові.
— Чому не спиш?
— Не хочу.
— Дивись, і мати не спить, чекає нас.
Внизу, в долині, світилося одне-єдине вікно. Вони під’їжджали до свого села. Загавкали собаки. Незабаром вони були біля своїх воріт. Почувши їх, мати відчинила двері і виглянула на вулицю. Він вискочив із воза, відтягнув пса, який радісно терся біля його ніг, підбіг до матері, обняв і притиснувсь до неї, наче не бачив вічність.
— Уже геть виріс, чоловіком став, — сказала мама. — По весіллях їздиш.
Батько випріг коней, поклав їм корму. Вони з батьком умились з дороги і сіли вечеряти, хоча вже було ближче до ранку. Сіли за софру1. Мати подала загорнуті у рушник ще теплі чебуреки. Вони поїли чебуреків, запили холодним узваром і лягли спати. Ліг на глинобитній підлозі біля сестричок. Вранці ще спав, закутавшись у ковдру, а над ним схилилася мати, гладила йому волосся і шепотіла на вухо, що вже пора вставати. У її голосі, в її рухах було стільки ласки, що її б вистачило на всіх сиріт світу… Він ніжиться, потягується, обнімає матір, вдихає запах її волосся, зривається на ноги і вибігає на вулицю.
Батько пішов на роботу в сад, а сестри із глеками рушили по воду до джерела. Сонце встає з-за гір, наче піднімається із дна моря… Гори купаються в сонячному промінні. Йому розпирає груди, він бачить схід сонця, гори, чує спів пташок. Він біжить до моря, а мати дивиться йому вслід і не може надивитись. Він усім своїм єством відчуває її погляд і чує її шепіт: “Жеребчику мій! Хай тобі завжди буде добре…”
Хлюпоче море. Один за одним набігають буруни, шурхотять галькою і з шипінням захлинаються. Над ними літають чайки. Він зриває із себе одяг, пірнає в зелену безодню. Із розплющеними очима пливе, хапаючись за підводні камені. Зовсім близько плавають риби, він пробує їх упіймати, але вони втікають. Ось уже тисне на вушні перетинки, стискує в грудях, він вискакує на поверхню. Мружиться від яскравого сонця і пливе до берега.
Він навчився плавати давно. Йому здавалося, що може перепливти море. І за цю зухвалість одного разу воно ледь його не проковтнуло.
Море штормило. Він із хлопчаками стояв на березі. Хвилі народжувалися десь вдалині, у череві моря, а потім росли, надувались, набирали силу і хижо наближались до берега. Велетенські вали води накочувались і розбивались ущент об прибережні скелі. Стояв несамовитий гуркіт. І кому спало на думку покупатись? Але ніхто не наважився ступити в розбурхане море. А він наваживсь. Скинув із себе одяг і бездумно кинувся в обійми розгніваного моря. А коли опам’ятався, берег невпинно віддалявся від нього. Він із відчаю загріб руками й ногами, та хвилі своїх крутих спинах відносили його все далі в море. Ось тоді він уперше розгубився й запанікував. Але саме в останню мить, коли, здавалось, він вже приречений, його осяйнула рятівна думка. Він вирішив не витрачати марно сили на опір хвилям, а, пірнаючи під воду, помаленьку став просуватись до берега. І коли нарешті, знесилений, тремтячими руками вхопився за камінь і відчув під ногами твердь, раптом заплакав. Ніколи ще не любив він так життя, як у той момент. Він був за крок від смерті, та знову бачить сонце і своїх розгублених друзів. Пізніше він багато разів дивився в очі смерті, та цей випадок із морем запам’ятав назавжди. “Море, як і життя, не прощає легковажності й помилок”, —подумав тоді. Я переміг смерть, бо дуже хотів жити. Коли я був хлопчиком, то боровся з морем, а зараз не можу зробити цих кілька кроків до дверей. Людська слабкість, як злидні і підлість, однаково принижують людину. Тоді я міг втопитись, та все одно вигріб на берег. І зараз я доповзу і відчиню двері, хай там що. Ти тільки не йди, синку. Я обов’язково дійду і відчиню тобі двері. Я ніколи не мав богатирської сили, але завжди відзначався впертістю характеру, а сила волі, мій хлопчику, щось таки важить…”
Він весь напружився, простягнув тремтячі руки вперед, обдираючи нігті, судомно вчепився всіма пальцями в підлогу, відштовхнувся ногами і знепритомнів.
Довго приходив до тями. І знову перед ним постав босоногий хлопчик-примара. Він наче виник із сонячного світла, що проникало крізь гардини і віконне скло. Він дивися на себе збоку, з вершини життя, з вершини прожитих років. Ось він кароокий і білозубий шибайголова і водночас сором’язливий перед людьми. Над правою скронею стирчить вихор, якого не можна вкласти ні слиною, ні водою. Засмаглий, бадьорий і невтомний, влітку він ходив у коротких штанях нижче колін і у вицвілій ситцевій сорочці, пошитій руками матері. Він нічим не виділявся серед своїх ровесників: ні високим зростом, ні струнким тілом, ні фізичною вадою, якщо не зважати на два вихори на тім’ї. За це з ним дражнились, що в нього буде дві дружини, на що він ніколи не ображався. А ще в нього була на інтимному місці велика родимка, схожа на метелика.
Хлопчик стояв і дивився на нього. Йому захотілось погладити його по голові, як колись гладив батько. Він кликав, просив хлопчика підійти ближче, але той стояв у струменях тремтливого світла, де клубочились золоті пилинки…
Ти хочеш мені щось сказати? — запитав хлопчика.
— Що, не впізнав? — посміхнувся хлопчик.
— Як не впізнати? Впізнав, звичайно. Ти зовсім не змінився.
— Якщо впізнав, то давай поговоримо. Все одно нас ніхто не почує. Іноді дорослим людям корисно зустрітись із своїм минулим. Людина не повинна забувати свого дитинства.
— Певно, що так. Зустріч з минулим іноді дарує хвилини щастя.
— Здається, ти багато страждав і багато бачив усього на віку, — співчутливо мовив хлопчик.
— Краще не питай… Одному Аллаху відомо, що довелося пережить.
— Вибач, я не хотів тобі робити боляче. Мені здається, коли ми були разом, ти був щасливий.
— Певно, що так.
— Ти на мене не сердишся? — запитав хлопчик.
— Що ти! Я б з радістю повернувся до тебе, якби це було можливо…
— Не журись… У тебе ж лишилася пам’ять. Хлопчик усміхався і затягував час.
— Але ж який ти нестримний, — мовив лагідно, розглядаючи хлопчика. — І звідки в тебе стільки енергії? Тобі так добре. У тебе нічого не болить. Але ж усі хлопчики колись стають старими, якщо доживають… Подивись на мене. Я — твоя старість, хлопчику. Ну що, подобаюсь я тобі таким?
Та хлопчик раптово зник, як і з’явився. Розчинився в промінні сонця. “О, Аллах, що лишилося від того хлопчика у цьому помираючому немічному старці?! — усміхнувся він. — Нічого, крім родимки на потайному місці. Навіть вихор витерла стареча лисина…”
Якби він глянув зараз на себе в дзеркало, то замість обличчя побачив би згусток оголених почуттів: біль, страждання, відчай, напругу, рішучість, впертість, виснаженість і надію. І очі, на все обличчя лише очі… Втомлені й печальні очі старого чоловіка.
Як він змінювася з роками! Скільки метаморфоз перетерпіла його зовнішність. Із року в рік природа міняла маски на його обличчі. Іноді, дивлячись у дзеркало під час гоління, він ловив себе на думці, що вже далеко не той, ким був. Колись густе каштанове волосся побіліло, порідшало і стало м’яким, наче шовк. Красиво окреслені брови стали кущистими і теж посивіли. Очі запали глибше, наче відсторонились від зовнішнього світу. Колись веселий і допитливий погляд згас і набув стражденного виразу. Та ж колись він був бравим молодиком, не обділеним мужністю й благородством, і навіть подобався жінкам.
“Що виробляє з людиною час? — подумав він. — Іноді після довгої розлуки людину рідну не впізнаєш…”
Спочатку він болісно звикав до змін своєї зовнішності. Та згодом махнув рукою на свою колишню привабливість. Який уже є! Не робити ж із цього трагедії. Але гідності людської він ніколи не втрачав.
“Якби я був негарним, Еміне мене б не покохала. Значить, було в мені щось таке, що полонило її серце, —вдоволено подумав і тут же себе осмикнув: — Не втішай себе, старий. Усе вже в минулому. Ну й що? Все, зрештою, минає. Так і проходить життя. І немає чого себе мучити…”
Знову перед внутрішнім зором постало його село і скелястий берег моря. Йому ввижалися гори, біля підніжжя однієї з них у міжгір’ї жебонів струмок, струмок його юності, його кохання.
Еміне ще дівчиною разом із подругами і великим мідним дзбаном на плечі ходила по воду, а він зачаровано дивився їй услід… І перше освічення відбулося теж біля джерела. Тож у його пам’яті кохання й джерело — єдині. Тут, біля джерела, вони розлучилися на довгі роки.
