“Доля людини” короткий переказ не донесе всіх цікавих деталей драматичної розповіді автора, тому твір краще читати повністю.
“Доля людини” Шолохов переказ
Стислий переказ “Доля людини” можна прочитати за 15 хвилин.
Весна. Верхній Дон. Оповідач з товаришем їхав на бричці, запряженій двома кіньми, в станицю Букановскую. Їхати було важко – сніг почав танути, бруд непролазний. А тут біля хутора Моховського річка Еланка. Мілка влітку, зараз розлилася на цілий кілометр. Разом з невідомо звідки взявшимся шофером оповідач перепливає річку на якомусь напіврозваленому човні. Шофер підігнав до річки стоявший у сараї автомобіль марки Вілліс, сів у човен і вирушив назад. Обіцяв повернутися через дві години.
Оповідач присів на повалений тин і хотів було закурити – але сигарети намокли під час переправи. Так би й нудьгувати йому дві години в тиші, наодинці, без їжі, води, випивки і курива – як підійшов до нього чоловік з дитиною, привітався. Чоловік (це і був головний герой подальшого оповідання Андрій Соколов) прийняв оповідача за шофера – через те що він стояв поруч автомобіля та підійшов поспілкуватися з колегою: він сам був шофером, тільки на вантажній машині. Оповідач не став засмучувати співрозмовника, розкриваючи справжню свою професію (що так і залишилася невідомою для читача) і збрехав, що чекає начальство.
Соколов відповів, що не квапиться, а перекурити охота. На самоті курити нудно. Побачивши розкладені для просушування сигарети, він пригостив оповідача власним тютюном.
Закурили вони, розговорилися. Оповідачеві ніяково було через дрібного обману, тому він більше слухав, а говорив Соколов.
Довоєнне життя Соколова
– Спочатку життя моя було звичайне. Сам я уродженець Воронезької губернії, з тисяча дев’ятсот року народження. У громадянську війну був у Червоній Армії, в дивізії Кіквідзе. В голодний двадцять другий рік подався на Кубань, ішачити на куркулів, тому й уцілів. А батько з матір’ю і сестричкою вдома померли від голоду. Залишився один. Родні – хоч конем грай, – ніде, нікого, жодної душі. Ну, через рік повернувся з Кубані, хатку продав, поїхав у Воронеж. Спочатку працював в артілі, потім пішов на завод, вивчився на слюсаря. Невдовзі одружився. Дружина виховувалася в дитячому будинку. Сирота. Хороша попалася мені дівка! Смирна весела, догідлива і розумниця, не мені чета. Вона з дитинства дізналася, почім фунт лиха варто, може, це і позначилося на її характері. З боку дивитися – не так вже вона була з себе видна, але ж я-то не з боку на неї дивився, а в упор. І не було для мене красивіше і бажаніше її, не було на світі і не буде!
Прийдеш з роботи втомлений, а інший раз і злий, як чорт. Ні, на грубе слово вона тобі не нагрубіянить у відповідь. Ласкава, тиха, не знає, де тебе посадити, б’ється, щоб і при малому достатку солодкий шматок тобі зготувати. Дивишся на неї і відходиш серцем, а через трохи обіймеш її, скажеш: «Прости, мила Іринка, нагрубив я тобі. Розумієш, з роботою у мене нині не заладилося ». І знову у нас мир, і у мене спокій на душі.
Далі розповідав знову таки про дружину, як вона його любила і не дорікала навіть тоді, коли доводилося випити зайвого з товаришами. Але незабаром народилися у них діти – син, а потім – дві дочки. Тоді з випивками було покінчено – хіба що кухоль пива у вихідний собі дозволяв.
В 1929 захопили його машини. Став він шофером вантажівки. Жив собі поживав да добра наживав. А тут – війна.
Війна і полон
На фронт проводжала його вся сім’я. Діти тримали себе в руках, але дружина дуже засмутилася – в останній раз мовляв бачимося, Андрюша … Загалом і так нудно, а тут ще й дружина заживо ховає. Засмучений поїхав на фронт.
На війні він теж був шофером. Двічі легко поранили.
У травні 1942 року опинився під Лозовеньками. Німці йшли в наступ, а він зголосився на передній край везти боєприпаси нашої артилерійської батареї. Набої не довіз – снаряд упав зовсім близько, вибуховою хвилею перевернуло машину. Соколов втратив свідомість. Коли отямився – зрозумів, що знаходиться в тилу ворога: бій гримів десь позаду, а повз йшли танки. Прикинувся мертвим. Коли вирішив, що всі пройшли – голову підняв, побачив йдуть прямо до нього шестеро фашистів з автоматами. Сховатися було ніде, тому вирішив померти гідно – встав, хоча ледве міг стояти на ногах – і дивився на них. Один із солдатів хотів застрелити його – але інший утримав. Зняли з Соколова чоботи і відправили пішки на захід.
Через деякий час наздогнала ледве йшовшого Соколова колона полонених з тієї ж дивізії, що він сам. З ними йшов далі.
Ночували в церкві. За ніч трапилися 3 заслуговуючих на увагу події:
а) Один чоловік, представився як військовий лікар, вправив Соколову вивихнуту під час падіння з вантажівки руку.
б) Соколов врятував від смерті незнайомого йому взводного, якого як комуніста збирався видати фашистам товариш по службі Крижнев. Соколов задушив зрадника.
в) Фашисти застрелили віруючого, який докучав їм проханнями випустити з церкві для візиту в туалет.
На наступний ранок стали питати – хто командир, комісар, комуніст. Зрадників не виявилося, тому комуністи, комісари і командири залишилися живі. Розстріляли єврея (можливо, це був військовий лікар – принаймні, у фільмі справу так представлено) і трьох росіян, схожих на євреїв. Погнали полонених далі на захід.
Всю дорогу до Познані Соколов думав про втечу. Нарешті випала нагода: полонених відправили копати могили, охоронці відволіклися – він і смикнув на схід. На четверту добу наздогнали його фашисти з вівчарками, собаки Соколова мало не загризли. Місяць його тримали в карцері, потім відправили до Німеччини.
«Куди мене тільки не ганяли за два роки полону! Половину Німеччини об’їхав за цей час: і в Саксонії був, на силикатном заводі працював, і в Рурської області на шахті вуглинку відкочував, і в Баварії на земляних роботах горб наживав, і в Тюрінгії побув, і чорт-ті де тільки не довелося по німецькій землі походити »
На волосині від смерті
У таборі Б -14 біля Дрездена працював Соколов та інші на кам’яному кар’єрі. Угораздило його, повернувшись одного разу після роботи сказати, в бараці, серед інших полонених: «Їм по чотири кубометри виробітку треба, а на могилу кожному з нас і одного кубометра через очі вистачить».
Хтось доніс начальству про ці слова і викликав його до себе комендант табору Мюллер. Мюллер російську мову знав відмінно, так що спілкувався з Соколовим без перекладача.
«Я справді зроблю тобі велику честь, зараз особисто розстріляю тебе за ці слова. Тут незручно, підемо у двір, там ти і розпишешся ». – «Воля ваша», – кажу йому. Він постояв, подумав, а потім кинув пістолет на стіл і наливає повний стакан шнапсу, шматочок хліба взяв, поклав на нього скибочку сала і все це подає мені й каже: «Перед смертю випий, рус Іван, за перемогу німецької зброї».
Поставив я склянку на стіл, закуску поклав і кажу: «Дякую за частування, але я непитущий». Він усміхається: «Не хочеш пити за нашу перемогу? У такому разі випий за свою погибель ». А що мені було втрачати? «За свою погибель і позбавлення від мук я вип’ю», – кажу йому. З тим узяв склянку і в два ковтки вилив його в себе, а закуску не зачепив, чемненько витер губи долонею і кажу: «Дякую за частування. Я готовий, гер комендант, ходімо, розпишете мене ».
Але він дивиться уважно так і говорить: «Ти хоч закуси перед смертю». Я йому на це відповідаю: «Я після першої склянки не закушують». Наливає він другу, подає мені. Випив я і другий і знову ж закуску не чіпаю, на відвагу б’ю, думаю: «Хоч нап’юся перед тим, як у двір йти, з життям розлучатися». Високо підняв комендант свої білі брови, питає: «Що само не закусуєш, рус Іван? Не соромся! »А я йому своє:« Вибачте, гер комендант, я й після другої склянки не звик закушувати ». Надув він щоки, пирхнув, а потім як зарегоче і крізь сміх щось швидко говорить по-німецьки: видно, переводить мої слова друзям. Ті теж розсміялися, стільцями засували, повертаються до мене мордами і вже, помічаю, якось інакше на мене поглядають, начебто м’якше.
Наливає мені комендант третю склянку, а у самого руки трусяться від сміху. Цей стакан я випив врастяжку, відкусив маленький шматочок хліба, залишок поклав на стіл. Захотілося мені їм, проклятим, показати, що хоча я і з голоду пропадаю, але давитися їх подачкою не збираюся, що у мене є своя, російська гідність і гордість і що в худобину вони мене не перетворили, як не намагалися.
Після цього комендант став серйозний на вигляд, поправив у себе на грудях два залізних хреста, вийшов з-за столу беззбройний і каже: «Ось що, Соколов, ти – справжній російський солдат. Ти хоробрий солдат. Я – теж солдат і поважаю гідних супротивників. Стріляти я тебе не буду. До того ж сьогодні наші доблесні війська вийшли до Волги і цілком оволоділи Сталінградом. Це для нас велика радість, а тому я великодушно дарую тобі життя. Іди у свій блок, а це тобі за сміливість », – і подає мені зі столу невеликий буханець хліба і шматок сала.
Харчі розділив Соколов зі своїми товаришами – всім порівну.
Звільнення з полону
У 1944 році Соколова визначили шофером. Возив він німецького майора-інженера. Той поводився з ним добре, іноді ділився їжею.
Вранцi двадцять дев’ятого червня наказує мій майор везти його за місто, в напрямку Тросніци. Там він керував будівництвом укріплень. Виїхали.
Дорогою Соколов оглушив майора, забрав пістолет і погнав машину прямо туди, де земля гуде, де бій іде.
З бліндажа автоматники вискочили, і я навмисне зменшив хід, щоб вони бачили, що майор їде. Але вони крик підняли, руками махають, мовляв, туди їхати не можна, а я ніби не розумію, підкинув газку і пішов на всі вісімдесят. Поки вони отямилися і почали бити з кулеметів по машині, а я вже на нічиїй землі між воронками петляв не гірше зайця.
Тут німці ззаду б’ють, а тут свої теж, з автоматів мені назустріч строчать. В чотирьох містах вітрове скло пробили, радіатор пропоров кулями … Але ось уже лісок над озером, наші біжать до машини, а я вскочив у цей лісок, дверцята відкрив, упав на землю і цілую її, і дихати мені нічим …
Відправили Соколова в госпіталь підлікуватися і підгодуватися. В госпіталі одразу написав листа дружині. Через два тижні отримав відповідь від сусіда Івана Тимофійовича. У червні 1942 потрапила бомба в його будинок, дружина і обидві доньки загинули. Сина вдома не було. Дізнавшись про загибель рідних, він пішов добровольцем на фронт.
Виписався Соколов з госпіталю, отримав місячну відпустку. Через тиждень дістався до Воронежа. Подивився на воронку на тому місці, де був його будинок – і в той же день відправився на вокзал. Назад в дивізію.
Син Анатолій
Через три місяці його син Анатолій написав Андрію лист на фронт, дізнавшись адресу від сусіда. Виявляється, спочатку він потрапив в артилерійське училище, через рік закінчив його з відзнакою, пішов на фронт, зараз вже отримав звання капітана, командує батареєю, має шість орденів і медалі. Андрій вже мріяв про закінчення війни, як він одружує сина, буде теслювати і няньчити внучат. Але вранці дев’ятого травня, в День Перемоги, Анатолія вбив німецький снайпер.
Після війни
Андрія демобілізували. Куди податися? В Воронеж їхати не хотів.
Коли закінчилася війна, поїхав Соколов до свого товариша в Урюпинск, влаштувався працювати шофером в автороті, возив різні вантажі по районах. Повертаючись до міста, першим ділом заїжджав в чайну, де одного разу побачив маленького хлопчика, обірванця, який годувався біля чайної. Соколов забрав його з собою, сказавши йому, що він – його батько.
Одного разу в листопаді Андрій їхав по багнюці, машину занесло, і він випадково збив корову. І хоча та піднялася і побігла далі, його позбавили шоферської книжки. Зиму він пропрацював теслею, а тепер списався з одним приятелем-товаришем по службі, який запросив його до себе в Кошарський район, куди він тепер і йде пішки разом з сином.
Та воно, як тобі сказати, і не станься у мене цієї аварії з коровою, я все одно подався б з Урюпінська. Туга мені не дає на одному місці довго засиджуватися. Ось вже коли Ванюшка мій підросте і доведеться визначати його в школу, тоді, може, і я вгомонюся, осяду на одному місці
Тут прийшов човен і оповідач розпрощався зі своїм негаданим знайомим. І став думати про почуте оповідання.
Двоє осиротілих людей, дві піщинки, закинуті в чужі краї воєнним ураганом небувалої сили… Що жде їх попереду? І хотілося думати, що цей російський чоловік, людина незламної волі, все подужає, і коло батькового плеча виросте той, хто, підрісши, зможе все витерпіти, все подолати на своєму шляху, якщо на це покличе його Батьківщина.
З важкою тугою дивився я їм услід … Можливо, все і обійшлося б благополучно при нашому розставанні, але Ванюшка, відійшовши кілька кроків і заплітаючи куцими ніжками, повернувся на ходу до мене обличчям, помахав рожевим рученям. І раптом наче м’яка, але пазуриста лапа стиснула мені серце, і я поспішно відвернувся. Ні, не тільки уві сні плачуть літні, посивілі за роки війни чоловіки. Плачуть вони і наяву. Тут головне – вміти вчасно відвернутися. Тут найголовніше – не поранити серце дитини, щоб він не побачив, як біжить по твоїй щоці пекуча й скупа чоловіча сльоза …
