«Джим-Ґудзик і машиніст Лукас»: Глава дев’ята, у якій виступають циркові артисти
і дехто замислює недобре проти Джима й Лукаса
Друзі прокинулися, коли сонце вже зовсім високо видерлося на небо. Як і вчора, на майдані знову зібралася юрма, що витріщалася на локомотив з безпечної відстані.
Джим із Лукасом вибралися назовні і, від душі потягшись, побажали один одному доброго ранку.
– Прегарний день сьогодні! – сказав Лукас. – Найслушніша погода для того, щоб піти до царя на гостину та повідомити його, що ми звільнимо його доньку.
– А може, давай спочатку поснідаємо? – запитав Джим.
– Здається мені,– відповів Лукас, – що зараз ми отримаємо запрошення на сніданок від самого царя.
Вони знову піднялися дев’яноста дев’ятьма срібними сходинками та натиснули на алмазну кнопку дзвоника. Віконечко в ебенових дверях розчахнулося, і назовні визирнула велика жовта голова.
– Чого бажають ясновельможні пани? – запитала вона високим фальцетом і посміхнулася так само урочисто, як і вчора.
– Ми хочемо побачитися з царем мигдальським, – пояснив Лукас.
– Співчуваю, але й сьогодні у царя немає часу, – відповіла велика жовта голова і вже знову приготувалася зникнути, коли Лукас гучно сказав:
– Постривай-но, приятелю! Будь ласкавий повідомити цареві, що тут є два чоловіки, які збираються визволити його доньку з Дракон-Міста.
– О-о, – напівпошепки відреагувала жовта голова. – Це, звісно, зовсім інша справа. Будьте ласкаві, будь ласка, зачекайте хвилиночку!
І віконце зачинилося.
Друзі стояли перед дверима та чекали.
Та чекали.
Та чекали.
Хвилиночка вже минула давно-давно. І за нею ще багато інших хвилиночок. Проте велика жовта голова так і не з’явилася.
Досхочу начекавшись, Лукас прогарчав:
– Ти маєш рацію, Джиме. Схоже, про сніданок доведеться попіклуватися самим. Зате, може, будемо у царя обідати.
Джим пошукав очима Пінг Понга, але тут Лукас сказав:
– Ні, Джиме, негарно весь час розраховувати на частування малюка. Буде смішно, якщо ми самі не зможемо про себе потурбуватися.
– Гадаєш, варто ще раз спробувати Емму замість каруселі? – невпевнено спитав Джим.
Лукас видихнув кілька димових візерунків.
– Я тут дещо краще вигадав, – сказав він. – Поглянь-но, Джиме!
І Лукас плюнув петелькою, але тільки зовсім маленькою, щоб ніхто, окрім Джима, її не побачив.
– Тепер розумієш? – спитав він і задоволено підморгнув.
– Ні,– ошелешено відповів Джим.
– А пам’ятаєш учорашніх акробатів? Адже ми теж уміємо щось на кшталт цього. Улаштуємо циркову виставу!
– Ура! – у захваті загорлав Джим, але йому одразу ж спало на думку, що сам-то він нічого не вміє, і він поставив сумне запитання: – А я що робитиму?
– Будеш клоуном та моїм помічником, – вирішив Лукас. – Зараз побачиш, як може придатися вміння володіти якимось мистецтвом.
Вона видралися на Еммин дах та стали, як і раніше, вигукувати:
– Шановна публіко! Мандрівний цирк Усландії дає святкову виставу, якої тут ще ніхто не бачив! Сюди, усі сюди, шановна публіко! Наша вистава розпочинається!
Люди, охоплені цікавістю, штовхаючись, підійшли поближче.
Для початку Лукас показав, як “наймогутніший силач у світі” вміє голіруч згинати залізні вісі. Він з’явився перед публікою з товстою довгою кочергою, здобутою в локомотиві.
Мигдальці, які жахливо полюбляли все, так чи інакше пов’язане з цирком, підійшли ще ближче.
Під захоплені вигуки юрми Лукас зв’язав кочергу на бантик. Публіка вибухнула оплесками.
У другому відділенні Джим високо тримав сірника, що горів, а Лукас як мистецький плювальник гасив його на відстані трьох із половиною метрів. Джим у ролі клоуна намагався бути жахливо незграбним та видавав, що боїться, аби Лукас у нього не влучив. Потім дует “Лукас та Емма” виконав художнім свистом гарну пісеньку. Оплески посилилися, бо такого в цій країні дійсно ще ніхто не бачив і не чув. Перед початком останнього номеру Джим попросив шановну публіку зберігати цілковиту тишу для виключної у своєму роді вистави. У коли всі глядачі затримали дихання, Лукас здійснив неймовірний петлеподібний плювок. Такої здоровезної петельки навіть Джим ще жодного разу в житті не бачив. Мигдальці вибухнули громом оплесків та взялися викликати артистів на біс. Але перед тим, як почати заново, Джим обійшов публіку та зібрав гроші. Юрма цікавих на майдані ставала все більше, і Джимові дісталося безліч монет. Вони були маленькі з дірочкою посередині, аби нанизувати їх на мотузочку. Джим вирішив, що це дуже зручно, а то б він просто не знав, що робити з такою безліччю грошей.
Минуло вже багато годин, проте велика жовта голова у віконечку так і не з’явилася.
І ось з якої причини.
За великими ебеновими дверми знаходилося царське міністерство. А в міністерстві, справа відома, усе тягнеться жахливо довго. Спочатку брамник зі своїм повідомленням пішов до старшого брамника. Потім старший брамник відніс повідомлення головному брамникові. Головний брамник пішов до писаря, писар – до молодшого канцеляриста, той – до старшого канцеляриста, старший канцелярист – до канцелярських справ радника, і так кожен ішов до наступного вищого чиновника. Ось так довго повідомлення йшло до бонз. Бонзами в Мигдалії називаються міністри. А найголовніший міністр носить звання “головбонза”, Керував справами у цей час головбонза на ім’я І Те Де. На жаль, про нього не можна сказати нічого приємного. Він був жахливо марнославний і терпіти не міг, якщо хтось інший чимось виділявся.
Коли головбонзі повідомили про двох чужинців, які бажають визволити принцесу Лі Сі, серце його тієї ж миті сповнилося отруйно-зеленими ревнощами.
– Якщо хтось на світі повинен отримати принцесу за дружину, – сказав він собі,– то я – єдиний достойний кандидат.
Насправді він аніскілечки не кохав принцесу, його просто заздрощі брали. І, звісно, він був надто полохливий для того, аби попрямувати до Дракон-Міста визволяти Лі Сі. А коли в нього, головбонзи І Те Де, не вистачало сміливості, то й нікому іншому не можна було позиватися на таку ризиковану та звитяжну справу. Адже саме він про це й потурбується.
– Я відіб’ю бажання в цих чужинців, – сказав він про себе, – накажу схопити їх як шпигунів та кинути до їх до в’язниці. Треба тільки бути обережним, аби цар ні про що не дізнався, а то буде мені непереливки.
Потім він викликав капітана палацової варти. Той прийшов і, витягшись у струнку, відсалютував великою кривою шаблею.
Це був високий та дужий чоловік із похмурим, укритим шрамами обличчям. За всієї своєї лютості до того ж не дуже розумний. Єдине, що він умів, – це коритися. Коли хтось із бонз віддавав йому наказ, він виконував його не замислюючись. Неважливо, яким був наказ. Це він завчив раз і назавжди.
– Пане капітане, – сказав головбонза, – доставте до мене двох чужинців, що чекають перед палацом. Але нікому ані слова, зрозуміло?
– Слухаюсь, – відповів капітан і, відсалютувавши, вийшов, щоб скликати солдат-охоронців.
«Джим-Ґудзик і машиніст Лукас»: Глава десята, у якій друзі потрапляють у біду
Мандрівний усландський цирк закінчив виступ на біс, і на майдані знов пролунав грім оплесків.
– Ну ось! – сказав Лукас Джимові.– А тепер підемо та спокійно поснідаємо. Грошей у нас зараз точно вистачить.
І, повернувшись до глядачів, виголосив:
– Невеличкий антракт!
Цієї миті розчахнулися стулки дверей із ебенового дерева, і донизу сходами замарширували тридцять чоловік у військовій формі, і гостроконечних шоломах і з великими кривими шаблями на боку. Юрма принишкла та боязко розступилася.
Три десятки солдатів промарширували просто до усландських циркачів. Вони оточили друзів кільцем, і капітан наблизився до Лукаса.
– Прошу вельмишановних чужинців невідкладно слідувати за мною до палацу, якщо їм буде завгодно, – наказав він хрипким гавкаючим голосом.
Лукас обдивився капітана з голови до ніг. Потім витяг із кишені свою носогрійку, ретельно набив її тютюном та розкурив. Коли вона як слід задиміла, Лукас знову повернувся до капітана та спокійно відповів:
– Ні, зараз нам зовсім не завгодно. Ми саме збиралися піти поснідати. Увесь цей час ви не особливо поспішали, а тепер і ми не поспішаємо.
На обличчі старшого офіцера, вкритому шрамами, з’явилася ввічлива гримаса, і він прогавкав:
– Я перебуваю тут за найвисокішим наказом, аби забрати вас обох. А маю виконати наказ. Коритися – моя професія.
– А моя ні,– відповів Лукас, випускаючи з люльки тютюнову хмаринку. – Хто ви взагалі такий?
– Я капітан царської палацової варти, – проричав капітан, салютуючи своєю шаблею.
– А хто вас прислав, цар мигдальський? – провадив розпитування Лукас.
– Ні,– відповів капітан, – ми від пана І Те Де, головбонзи.
– Як ти вважаєш, Джиме? – звернувся Лукас до хлопчика. – Що спочатку: поснідаємо чи сходимо до пана І Те Де?
– Не знаю, – відповів Джим, ні про що не підозрюючи.
– Ну добре, – вирішив Лукас. – Ми будемо ввічливішими за нього і не примушуватимемо на себе чекати. Пішли, Джиме!
Оточені палацовою вартою, друзі піднялися дев’яноста дев’ятьма срібними сходинками та увійшли до брами палацу. За ними захлопнулися важкі стулки з ебенового дерева. Вони потрапили до просторого коридору, прикрашеному із неймовірною розкішшю. Товсті виті колони із зеленого нефриту підтримували стелю, вкритий мерехтливими перлами. Усюди висіли драпірування з червоного оксамиту та коштовного візерунчастого шовку. Трохи далі коридор розгалужувався направо та наліво. Джим і Лукас побачили безліч дверей, за кожні п’ять метрів нові. Їх була незліченна кількість, бо один боковий коридор вів до інших бокових коридорів, і всі вони були такі довгі, що здавалося, ніби їм взагалі немає кінця.
– Це, вельмишановні чужинці,– приглушеним голосом сказав капітан, – царське міністерство. Будьте ласкаві слідувати за мною, я доставлю вас до ясновельможного пана головбонзи І Те Де.
– Власно кажучи, – буркнув Лукас, – ми хочемо до царя, а не до пана І Те Де.
– Ясновельможний пан головбонза неодмінно проводить вас до його царської величності,– відповів капітан, і на його обличчі з’явилася ввічлива гримаса.
Вони ще довго крокували вздовж та поперек різноманітних коридорів, поки нарешті не зупинилися у якихось дверей.
– Це тут, – улесливо прошепотів капітан.
Лукас безтурботно постукав, і вони з Джимом увійшли досередини.
Солдати залишилися стояти біля входу.
У кімнаті на високих стільцях сиділи три дуже товстих бонзи. Посередині на найвищому стільці сидів бонза в золотому вбранні. Це й був пан І Те Де.
Усі троє тримали в роках шовкові віяла, постійно ними обмахуючись. Перед кожним бонзою навприсядки сидів писар із папером, тушшю та китичкою, бо в Мигдалії заведено писати китичкою.
– Доброго ранку, панове, – дружелюбно сказав Лукав, приклавши пальці до козирка. – Це ви будете пан І Те Де, головбонза? Нам хотілося б до царя.
– Доброго ранку, – посміхаючись, відповів головбонза. – Трохи пізніше ви, певно, підете до царя, трохи пізніше.
– Може бути, – додав другий бонза, знизу подивившись скоса на першого.
– Це не цілком виключено, – почувся голос третього. І тут усі троє закивали один одному, а писарі схвально захихотіли і, схилившись до своїх паперів, записали дотепні слова бонз, аби зберегти їх для нащадків.
– Перш за все ласкавіше дозвольте задати вам кілька запитань, – сказав головбонза. – Хто ви такі?
– І звідки ви взялися? – поцікавився другий бонза.
– І що вам тут треба? – запитав третій.
– Мене звуть Лукас-машиніст, а це мій друг Джим Кнопка, – сказав Лукас. – Ми приїхали з Усландії і хочемо до царя мигдальського, аби повідомити йому, що збираємося визволити його доньку з Дракон-Міста.
– Дуже схвально! – посміхнувся головбонза. – Але так будь-хто може сказати.
– Чи є у вас докази? – запитав другий бонза.
– Чи дозвіл? – додав третій.
І знову писарі схвально захихотіли та записали все для нащадків, а бонзи, обмахуючись віялами, запосміхалися та закивали один одному.
– Послухайте-но, панове бонзи! – сказав Лукас, зсунувши кашкета на потилицю та витягши люльку з рота. – Чого вам треба, відверто кажучи? Не варто так пишатися. Я гадаю, що цар дуже розсердиться, якщо почує, як ви тут зазнаєтеся.
– Про це, – відповів головбонза із посміхом, – він, імовірно, ніколи не дізнається.
– Без нас, – самовдоволено продовжив другий бонза, – вельмишановні чужинці взагалі ніколи не зможуть потрапити до царя.
– А ми пустимо вас до нього лише тоді, коли достеменно все перевіримо, – закінчив третій.
І знову бонзи запосміхалися та закивали один одному, а писарі записали і схвально захихотіли.
– Ну добре, – зітхнув Лукас. – Лишень, будь ласка, покваптеся із вашою перевіркою. А то ми ще не снідали.
– Скажіть, будь ласка, пане Лукасе, – почав головбонза, – чи є у вас паспорт?
– Ні,– відповів Лукас.
Бонзи, високо здійнявши брови, значуще подивилися один на одного.
– Без паспорту, – сказав другий бонза, – ви навіть не зможете довести, що маєтеся в наявності.
– Без паспорту, – додав третій бонза, – вас не існує офіційно. Отже, ви також не можете йти до царя. оскільки людина, яка не існує, нікуди йти не може. Це логічно.
І бонзи закивали один одному, а писарі захихотіли та записали сказане для нащадків.
– Але ж ми стоїмо тут! – знайшовся Джим. – Отже, ми існуємо.
– Проте так може сказати будь-хто, – заперечив із посміхом головбонза.
– Це ще далеко не доказ, – сказав другий бонза.
– У будь-якому разі, не офіційний, – додав третій.
– На крайній випадок ми можемо видати вам тимчасовий паспорт, – поблажливо запропонував головбонза, – але це дійсно все, що ми можемо для вас зробити.
– Добре, – сказав Лукас, – а до царя нам можна?
– Ні,– відповів другий бонза, – до царя із ним, звісно, не можна.
– А що ж із ним можна? – поцікавився Лукас.
– Нічого, – відповів із посміхом третій бонза.
І знову вони, обмахуючись віялами, закивали один одному, а писарі схвально захихотіли та записали дотепності своїх начальників.
– ось що я хочу вам сказати, панове бонзи, – повільно вимовив Лукас, – якщо ви цієї ж миті не доставите нас до царя, то мені доведеться довести, що ми маємося у наявності. І до того ж офіційно.
При цьому він швидко показав їм свій великий чорний кулак, а Джим – свій маленький чорний кулачок.
– Притримайте ваші язики! – прошипів головбонза із підступною посмішкою.
– Це ображення бонз! За таке ви зараз же можете потрапити до в’язниці,– додав другий бонза.
– О ні, це вже занадто! – вигукнув Лукас, постійно починаючи втрачати терпіння. – Ви що, точно не хочете пускати нас до царя, так?
– Ні за що! – вигукнув головбонза.
– Ніколи! – заволали писарі подивившись скоса знизу нагору на бонз.
– А чому? – запитав Лукас.
– Тому що ви шпигуни, – відповів головбонза із переможною посмішкою. – Вас схоплено!
– Ах так, – промовив Лукас із погрозливою спокійністю в голосі,– то ви що, за дурнів нас тримаєте, дурні товстуни-бонзи? Не на тих натрапили!
Із цими словами Лукас спочатку підійшов до писарів, вихопив у них із рук китички та надавав ними писарям по вухах. Писарі відразу впали догоричерева та взялися жалісно скавчати. А Лукас, не виймаючи люльки з рота, схопив пана І Те Де, підняв його вгору, крутонув у повітрі та ткнув головою у корзину для паперового сміття. Головбонза заволав та заридав, у гніві вимахуючи ногами у повітрі, але звільнитися не міг. Він застряг.
А Лукас, прихопивши двох інших бонз за воріт, у кожній руці по одному, ногою розчинив вікно та висунув їх назовні. Бонзи заголосили, проте дриґати ногами не наважувалися, бо боялися, що Лукас їх уронить. А там було дуже високо.
Тому вони висіли собі мовчки із зблідлими обличчями та дивилися вниз.
– То що? – пробурмотів Лукас, стисши люльку між зубів. – Як вам це подобається? – Тут він трішечки потряс їх, від чого в обох аж зуби застукотіли. – Тепер відведете нас до царя чи ні?
– Так, та-а-ак… – заскавулили обидва бонзи.
Лукас втяг їх назад та поставив на підлогу. Ноги в обох тремтіли.
Але цієї миті у дверях з’явилася палацова варта. Зойки головбонзи підняли їх як сигнал тривоги. Усі тридцятеро вартових пропхнулися до кімнати і з оголеними шаблями почали насуватися на Джима та Лукаса. Обидва друга разом відскочили до кута, аби прикрити себе з тилу. Джим став позад Лукаса, який відбивав удари шабель ніжками стільця, прикриваючись писарським столиком замість щита.
Проте зовсім скоро у хід пішли другий столик та ніжка від другого стільця, бо від перших шаблі залишили жалкі уламки. Але вже й так було ясно, що друзі не зможуть довго боронитися. Ось-ось резерви меблів скінчаться, і що далі?
Повністю поглинені битвою, ані Лукас, ані Джим не помітили, як у дверях промайнуло чиєсь жахливо перелякане личко. На мить визирнуло воно з-за дверного косяка приблизно у сантиметрах у п’яти від підлоги й відразу зникло.
Це був Пінг Понг!
Він проспав увесь ранок, оскільки ввечері заснув незвично пізно. Тому він не застав своїх нових друзів біля локомотиву. Йому розповіли, що машиністів забрала палацова варта. Тут Пінг Понга охопило погане передчуття. Він носився всіма коридорами царського міністерства доти, поки не почув звуків битви, що доносилися здалеку. Пінг Понг помчав на шум та побачив розчинені двері. Він миттю оцінив усю небезпеку становища. Тут допомогти могла одна-єдина людина – його величність цар мигдальський! Пінг Понг стрімголов ринувся вздовж по коридорах, угору сходами, крізь зали та покої. Він пробігав повз численні пости палацової варти, що намагалася закрити йому шлях, але Пінг Понг просто проковзував під схрещеними алебардами. На повороті Пінг Понг раптово розтягся на гладкій мармуровій підлозі, втрачаючи дорогоцінні секунди, проте тут-таки схопився та понісся далі, залишаючи по собі крихітні хмаринки пилу. Ось він швидко застрибнув на широкі мармурові сходи та задріботів до довжелезній килимовій доріжці. Він біг, біг і біг.
Тепер усього лише дві приймальні відділяють його від тронної зали. Ще одна. А ось і великі двері, що ведуть до зали… Але – о жах! – брамники починають їх зачиняти! У найостаннішу мить проковзнув Пінг Понг у вузеньку щілинку і опинився у тронній залі. Двері за його спиною із тихим лясканням захлопнулися на замок.
Тронна зала була величезна-превеличезна, а у самісінькій її глибині Пінг Понг побачив царя мигдальського, що сидів на троні із срібла та алмазів під балдахіном із небесно-блакитного шовку. Поруч із троном на маленькому столику стояв усіяний брильянтами телефон.
Перед царем, утворивши велике півколо, забралися владні люди Мигдалії: і князі, і мандарини, і камергери, і дворяни, і мудреці, і астрологи, і уславлені художники, і поети. З ними цар обговорював найважливіші питання правління країною.
Були тут і музиканти зі скляними скрипками, срібними флейтами та мигдальським фортепіано, рясно прикрашеним перлами. Вони якраз почали грати святкову мелодію. У великій залі запала повна тиша, і всі з шанобливою увагою почали слухати.
Але Пінг Понг не міг чекати на музичний фінал, бо концерти в Мигдалії були довшими за всі концерти на світі. Він протиснувся крізь натовп вельмож і на відстані приблизно двадцяти метрів від трону впав на животик – так у Мигдалії слід вітати царя, – одним повзком опинившись просто перед срібними сходинками. Вельможі занепокоїлися. Музиканти урвали гру, збившись із такту, і придворні сердито зашепотіли. Цар мигдальський, високий чоловік дуже поважного віку із рідкою білосніжною бородою аж до самої підлоги, кинув здивований, проте беззлобний погляд на крихітку Пінг Понга, що лежав біля його ніг.
– Чого ти хочеш, малюку? – повільно спитав він. – Чому ти заважаєш моєму концертові?
Він говорив тихим голосом, проте голос цей лунав так чітко, що його можна було вловити навіть у найвіддаленішому кутку великої тронної зали.
Пінг Понг судомно глитнув повітря.
– Джипп… – затинаючись, вигукнув він. – Лукф… Локомопп… Еп… Небезпеці!
– Заспокойся, маленький! – м’яко попрохав цар. – Що таке? Не треба поспішати!
– Таж вони хочуть врятувати Лі Сі! – пропихкав Пінг Понг.
Цар схопився.
– Хто? – вигукнув він. – Де вони?
– У міністерстві! – заволав Пінг Понг. – У пана І Те Де! Швидше!.. Па… Палацова варта!
– Що палацова варта? – схвильовано запитав цар.
– …хоче їх вбити! – пропищав Пінг Понг.
Що тут почалося! Вельможі ринули до дверей. Музиканти кинули свої інструменти й помчали слідом за ними.
Цар біг попереду, окрилений надією на можливий порятунок доньки. За ним – юрма вельмож, всередині якої був Пінг Понг. Його ледь не затоптали у цьому сум’ятті ніхто більше не звертав на нього уваги.
А становище Лукаса та Джима тим часом стало зовсім кепським. Усі меблі були порубані на шматочки шаблями палацової варти. Беззбройні друзі виявилися безпорадними проти тридцяти солдатів.
– У кайдани їх! – вигукнув головбонза, вже стоячи на ногах, його голову все ще прикрашав кошик для паперового сміття. А двоє інших бонз та писарі вищали:
– Так-так-так, у кайдани їх! Вони небезпечні шпигуни!
Лукаса та Джима скували по руках і ногах важкими ланцюгами та підвели до пана І Те Де і двох інших бонз.
– То що? – запитав головбонза, хижо вишкірившись крізь прутки кошика. – Як воно ВАМ тепер? Ми, мабуть, зараз же відрубаємо ваші вельмишановні голови.
Лукас не відповідав. Зібравшись усіма своїми силами, він спробував розірвати ланцюги.
Проте вони були з мигдальської сталі, і їхньої товщини вистачило б на цілого слона.
Бонзи, посміхаючись, кивали один одному, а писарі хихотіли над зусиллями Лукаса.
– Джиме, старий, – повільно та хрипко проговорив Лукас, не звертаючи уваги ані на бонз, ані на писарів, – подорож виявилася короткою. Мені жахливо шкода, але на нас чекає одна й та сама доля.
Джим сковтнув.
– Ми ж друзі,– стиха відповів він та прикусив нижню губу, аби вона не дуже тремтіла.
Писарі знову хихикнули, а бонзи із посміхом кивнули один одному.
– Джиме Кнопко, – сказав Лукас, – ти дійсно найкраще хлоп’я з усіх тих, кого я знав у своєму житті!
– Відвести їх на плаху! – наказав головбонза, і солдати схопили та потягли друзів.
– Стійте! – пролунав раптом чийсь голос. Він Був негучний, але такий чіткий, що був чутний кожному.
У дверях стояв цар мигдальський, а позад нього – усі владні люди його царства.
– Відставити! – повелів цар.
Капітан зблід від жаху та покірливо опустив шаблю. Солдати зробили те саме.
– Зняти з чужинців кайдани! – наказав цар. – Негайно закувати пана І Те Де і всіх інших!
Коли Лукаса звільнили, він спершу знову розкурив свою згаслу люльку, а потім сказав:
– Пішли, Джиме!
І друзі підійшли до царя мигдальського.
Лукас зняв кашкета, вийняв із рота люльку та вимовив:
– Доброго дня, ваша величносте! Дуже радий познайомитися з вами особисто.
І всі троє потиснули один одному руки.
«Джим-Ґудзик і машиніст Лукас»: Глава одинадцята, у якій Джим несподіваним чином дізнається про свою таємницю
У супроводі почту вельмож цар, Лукас та Джим повільно поверталися палацовими коридорами до тронної зали.
– Саме вчасно встигли, ваша величносте! – сказав Лукас цареві, коли вони піднімалися широкими мармуровими сходами. – Усе це могло погано скінчитися. А як ви взагалі про нас дізналися?
– Завдяки одному крихітному хлоп’яті, який так несподівано до мене увірвався, – відповів цар. – Хто він, мені невідомо, проте розуму та відваги йому не бракує.
– Пінг Понг! – в один голос вигукнули Лукас із Джимом.
– Це онук придворного кухаря, у якого ще таке довге ім’я, – додав Джим.
– Пан Шу Фу Лю Пі Плю? – спитав цар із посмішкою.
– Так, воно, – сказав Джим. – Тільки ж куди подівся Пінг Понг?
Почалися розшуки Пінг Понга.
Нарешті крихітка-хлоп’я був знайдений. Він спав, затишно закутавшись у кінчик шовкової гардини. Для немовляти його віку операція зі спасіння чужинців виявилася справою зовсім незвичний і дуже хвилюючим. І тільки-но малюк побачив, що друзі в безпеці, він заспокоївся та глибоко заснув.
Сам цар, нахилившись, підняв його та бережливо відніс нагору, до своїх царських покоїв.
Там він вклав Пінг Понга у своє царське ліжко під балдахіном. Джим із Лукасом розчулено дивилися на свого крихітку-рятівника, тонесеньке схропування якого більше нагадувало тріскіт цикади.
– Я винагороджу його по-царськи, – стиха сказав цар. – А щодо головбонзи І Те Де можете бути спокійні. Він та його колеги отримають по заслузі.
Так все й налагодилося. Усі віддавали друзям шану. Кожен, кого б вони не зустрічали, низько їм вклонявся.
До опівдня у царській бібліотеці панувала жахлива суєта.
Бібліотека складалася з 7 мільйонів 389 тисяч 502 книжок. Запрошені туди всі разом вчені Мигдалії були зайняті терміновим прочитанням цих книжок. Їм належало якомога швидше з’ясувати, що понад усе полюбляють їсти на обід мешканці острову Усландія і як це приготувати. Нарешті вчені відшукали те, що їм було потрібно, і послали повідомлення до царської кухні панові Шу Фу Лю Пі Плю та його дітям, дітлахам, онукам та онучкам, які, один одного завменшки, усього 31, теж були кухарями. Цього дня пан Шу Фу Лю Пі Плю готував страви власноруч.
І він, і його численна родина тим часом, звісно, вже давно знали, що трапилося, тому і він, і його численна родина ледь не луснули від гордості за Пінг Понга, їх самого юного нащадка, і від хвилювання влаштували жахливу суєту.
Коли їжа була готова, пан Шу Фу Лю Пі Плю надяг свій найбільший кухарський ковпак, величезний, як батут, і особисто доставив наїдки до царською столової. Друзі пообідали (Пінг Понг досі спав) по-царськи. Такої смакоти вони не їли ніколи в житті, за винятком, мабуть, полуничного морозива пані Ваас. А потім вони так нахвалювали Шу Фу Лю Лі Плю за його майстерність, що придворний шеф-кухар почервонів від ніяковості як помідор. До речі, цього разу вони їли справжніми ложками, виделками та ножами. Бо все ті самі вчені прочитали про це у своїх книжках і тут-таки доручили царському придворному срібних справ майстрові терміново виготовити столові прибори.
По обіді цар із Лукасом та Джимом вийшли на велику терасу. Звідти відкривався прегарний вид на все місто із тисячами золотих дахів.
Вони всілися під тентом та взялися бесідувати про се про те.
Потім Джим збігав униз і приніс із локомотиву гру “Людино, не сердься!”.
Друзі пояснили цареві мигдальському правила, і гра почалася. Цар грав із великим старанням, проте часто програвав, але при цьому дуже радів. Про себе ж він думав: “Якщо ці чужинці такі вдачливі, то, може, у них дійсно вийде визволити мою маленьку Лі Сі?”.
Пізніше з’явився Пінг Понг, який нарешті виспався. Потому було подано какао та торт, приготовані за усландськими, і цар із Пінг Понгом, які не знали нічого подібного, скуштували те й інше та впевнилися, що наїдки дуже непогані.
Після десерту цар запитав:
– Друзі мої, коли ви збираєтеся відбути до Дракон-Міста?
– Чим швидше, тим краще, – відповів Лукас, – проте спочатку нам слід було б дізнатися, що це взагалі за місто таке, де воно знаходиться, ну й всяке таке.
Цар кивнув.
– Сьогодні ввечері, друзі мої,– пообіцяв він, – ви дізнаєтеся все, що відомо в Мигдалії про це місто.
Потім цар із Пінг Понгом повели друзів у сад царського палацу, аби провести час до вечора. Вони показали Лукасові та Джимові всі місцеві пам’ятки, наприклад, чудові мигдальські каскади та фонтани. Гарні павичі із хвостами ніби з зеленого та фіолетового золота гордо рухалися їм назустріч; сині олені із срібними рогами довірливо підходили ближче, зовсім ручні, вони дозволяли навіть на собі прокотитися; були тут і мигдальські єдинороги, хутро у яких сяяло, як місячне сяйво, і пурпурові буйволи із довгою хвилястою вовною, і білі слони із бивнями, всіяними брильянтами, і маленькі ігрункові мавпочки із веселими мордочками, і тисячі інших рідкостей.
Увечері вся компанія повечеряла на терасі і з настанням темряви повернулася до тронної зали. До того часу тут закінчилися великі приготування.
Тисяча маленьких ліхтариків із різнокольорових самоцвітів освітлювала величезний простір зали. Мигдальські вчені, усього 21, чекали на Джима та Лукаса.
Вони принесли з собою безліч сувоїв та книг, у яких містилися всі відомості про Дракон-Місто.
Уявіть собі, якими вченими були ці люди, усі 21, якщо навіть у цій країні, де вже маленькі діти такі кмітливі, вони вважалися чи не найученішими. У них можна було запросто спитати про все, наприклад, скільки крапель у морі, чи на якій відстані від Землі знаходиться Місяць, чи чому Червоне море називається Червоним, чи яка тварина на Землі найрідша, чи коли настане сонячне затемнення. Вони знали це все напам’ять. Титул вчених лунав так: “Квітуча вченість”. Проте квітучими вони якось не виглядали. Одні через постійне навчання та запам’ятовування зовсім зморщилися та стали дуже лобастими. Інші від безкінечного читання та сидіння стали маленькими та товстими, а ззаду навіть якимись приплюснутими. Треті від того, що весь час тяглися по книжки до верхніх полиць бібліотеки, були довгими та тонкими, ну просто як палиці від мітел. Кожний учений носив великі золоті окуляри, що було знаком їхньої відмінного достоїнства.
Після того як “Квітучі вченості”, впавши долілиць, привітали спочатку царя, а потому обох мандрівників, Лукас почав ставити запитання.
– Для початку я хотів би дізнатися ось що, – сказав він, розкурюючи люльку, – звідки, власно, відомо, що принцеса перебуває в Дракон-Місті?
Уперед виступив палицеподібний учений і, поправивши окуляри, заговорив:
– Вельмишановні чужинці! Це сталося таким чином: рівно рік тому чарівна, як вранішня росинка, принцеса Лі Сі проводила свої літні канікули на морі. Одного разу вона раптом безслідно зникла. Ніхто не знав, що з нею сталося. Ми були і тяжкій невідомості доти, поки два тижні тому один рибалка не виловив із Жовтої річки пляшкову пошту. Жовта річка протікає від червоно-біло-смугастих гір повз браму нашого міста. Отже, ним було знайдено іграшкова молочна пляшка, такими користуються маленькі дівчатка для гри у “дочки-матері”. У пляшечці лежав лист, написаний рукою нашої принцеси, подібної до пелюстки квітки.
– А чи можна глянути на листа? – запитав Лукас.
Учений порився у своїх паперах та протяг Лукасові маленький у кілька разів згорнутий листочок. Лукас розгорнув його та прочитав:
Дорогий незнайомцю! Ким би ти не був, знайшовши цю пляшкову пошту, достав її якомога скоріше моєму батькові Пунь Гиню, великому цареві мигдальському. Мене викрала чортова дюжина та продала пані Мальцан. Тут ще багато інших дітей. Будь ласка, врятуйте нас! Полоненими бути так жахливо. Пані Мальцан – це дракониха, а адреса в мене відтепер така:
ПРИНЦЕСІ ЛІ СІ
(мешкає у пані Мальцан)
СУМЛАНДІЯ
СТАРА ВУЛИЦЯ, 133
Третій поверх, ліворуч.
Лукас опустив листка та поринув у роздуми.
– Мальцан?.. – бурмотів він. – Мальцан… Сумландія?.. Десь я все це вже чув.
– Сумландія – це колишня назва Дракон-Міста, – пояснив палицеподібний учений. – Ми знайшли згадку про нього в одній старій книжці.
Лукас, вийнявши трубку з рота, ошелешено присвиснув та пробурмотів:
– Історія стає насправді цікавою!
– Чому? здивувався Джим.
– Послухай-но мене, Джим Кнопко! – серйозно відповів Лукас. – Настала мить, коли ти маєш дізнатися велику таємницю. Таємницю твоєї появи в Усландії. Тоді ти ще був немовлям та всього не пам’ятаєш. А доправив тебе до нас у посилці поштар.
Очі в Джима від подиву стали зовсім круглими, коли він почув від Лукаса, що сталося тоді в Усландії. Закінчивши свою оповідь, машиніст зобразив на листку паперу, як виглядала адреса на посилці.
– Але замість зворотної адреси там була тільки велика цифра 13,– додав він.
Цар, Пінг Понг та вчені уважно вислухали Лукаса та почали порівнювати адреси.
– Не доводиться сумніватися, – підсумував маленький товстий учений, спеціаліст із цих питань, – що в обох випадках йдеться про одну й ту саму адресу. Тільки принцеса Лі Сі написала адресу без помилок, а адреса на посилці з Джимом писав якийсь невіглас.
– Отже, пані Ваас зовсім не моя справжня матуся, – раптом сказав Джим.
– Так, ти правий, – відповів Лукас. – Саме це її завжди більш за все і засмучувало.
Джим помовчав, а потім із переляком у голосі запитав:
– А хто ж тоді моя матуся? Ти, може бути, гадаєш, що це пані Мальцан?
Лукас замислено похитав головою.
– Ввижається мені, що ні. Пані Мальцан – дракониха, принцеса теж про це пише. А ось хто такі ці “13”, треба б з’ясувати. Це ж вони надіслали тебе у посилці.
Але ніхто не знав про цифру 13. Навіть “Квітучі ученості”.
Ясна річ, Джим був дуже занепокоєний. Уявляєте, як воно буває на душі, коли ось так, серед ясного дива, дізнаєшся про самого себе такі важливі речі.
– У будь-якому разі,– підсумував Лукас, – тепер ми маємо поїхати до Дракон-Міста, не тільки щоби визволити принцесу Лі Сі, а й щоб дізнатися таємницю Джима-Кнопки. – Він пихнув люлькою та продовжив: – Це дійсно дивовижно! Адже якби ми не припливли до Мигдалії, то ніколи б не натрапили на цей слід.
– Так, – погодився цар. – За всім цим криється насправді велика таємниця.
– Ми з моїм другом Джимом Кнопкою розкриємо цю таємницю, – серйозно й рішуче сказав Лукас. – Так де ви кажете знаходиться це Дракон-Місто-Сумландія?
Цього разу наперед вийшов зморщений лобастий учений. Він був придворним царським географом та знав напам’ять усі мапи на світі.
– Вельмишановний чужинцю, – почав він із похмурою міною, – місцезнаходження Дракон-Міста, на жаль, невідомо простим смертним.
– Зрозуміло, – погодився Лукас. – Інакше би поштар неодмінно його відшукав.
– Проте ми припускаємо, – вів далі лобастий учений, – що місто знаходиться десь по інший бік червоно-біло-смугастих гір. Оскільки пляшкову пошту принцеси принесло течією Жовтої річки, то Дракон-Місто має, вочевидь, лежати десь у верхній її частині. Але шлях Жовтої річки відомий нам, знову ж таки, лише в межах червоно-біло-смугастих гір. Там вона витікає з глибокої печери. А ось де її початок, ніхто не знає.
Лукас розмірковував та палив свою люльку, випускаючи тютюнові клуби під стелю тронної зали. Нарешті він спитав:
– А запливти до цієї печери можна?
– Ні,– відповів той. – Цілковито неможливо. Течія надто бурхлива.
– Таж річка повинна десь мати виток! – сказав Лукас. – А чи можливо перебратися на той бік гір та пошукати там?
Лобастий учений розстелив перед друзями велику географічну мапу.
– Перед вами мапа Мигдалії,– почав він, – кордони царства утворені, як бачимо звідси, уславленою мигдальською стіною, яка опоясує країни з усіх боків, за винятком моря. Стіна має п’ять брам: північну, північно-західну, західну, південно-західну та південну. Якщо виїхати з країни крізь західну браму, то на шляху опиниться “Ліс Тисячі Див”. Одразу за ним починаються червоно-біло-смугасті гори. Їх називають “Короною Світу”. На жаль, гори непрохідні. Але ось тут, трохи південніше, розташована ущелина під назвою “Долина Сутінків”. Єдина можливість перетнути гори – це пройти крізь ущелину. Проте досі на такий крок ніхто не наважився. До того ж “Долина Сутінків” сповнена жахливих звуків та голосів, вони настільки страшні, що ніхто не в змозі їх винести. По той бік “Долини” припустимо знаходиться величезна пустеля. Ми називаємо її “Кінець Світу”. Більш мені немає чого вам розказати, бо далі починається ще зовсім недосліджена територія.
Лукас уважно роздивився мапу та знову замислився. Потім він сказав:
– Якщо перебратися через “Долину Сутінків” на інший бік гір і весь час їхати на північ, то десь неодмінно знову виїдеш до Жовтої річки. Тоді можна рухатися далі, вгору за течією, поки не побачиш Дракон-Місто, якщо воно взагалі знаходиться біля Жовтої річки, ось що я маю на увазі.
– Ми не знаємо цього напевне, – обережно відповів учений, – але припускаємо.
– Так, ми неодмінно спробуємо, – продовжував Лукас. – Мапу я хотів би взяти з собою. Про всяк випадок. Джиме, у тебе є запитання?
– Так, відповів Джим. – А який вони мають вигляд, ці самі дракони?
Для відповіді вперед виступив маленький учений, цілком сплюснутий ззаду, і почав пояснювати:
– Я є придворний професор зоології. Мені відомо все про всіх тварин на світі. Що ж до сімейства драконів, то тут наука поки блукає у потемках. Усі описи, які мені вдалося знайти, виключно неточні та неймовірно суперечливі. Перед вами деякі їх зображення, але наскільки вони правдиві, я, на жаль, судити не можу.
Із цими словами вчений розгорнув перед друзями малюнок, на якому було зображено кілька істот, що мали вельми неправдоподібний вигляд.
– То що ж, – сказав Лукас та весело пихнув люлькою. – Коли ми повернемося, то точніше скажемо вам, який вигляд мають дракони. Я гадаю, тепер ми знаємо все, що треба. Дякую вам, панове, “Квітучі Ученості”!
Учені Мигдалії, усі 21, сповнені взаємної пошани, пали долілиць перед своїми слухачами, потому забрали свої папери та залишили тронну залу.
– Коли ж ви маєте намір розпочати свою подорож, друзі мої? – запитав цар, коли вони залишилися втрьох.
– Запевняю, що завтра вранці,– відповів Лукас. – Краще за все до сходу сонця. На нас чекає довгий путь, не хотілося б марнувати час. – Потім він попрохав Пінг Понга: – Будь ласка, дістань аркуш паперу та конверт із поштовою маркою. Олівець у мене є. Хотілося б написати листа до Усландії, перш ніж їхати в Дракон-Місто. А то все може трапитися.
Пінг Понг приніс усе, що просив Лукас, і друзі спільними зусиллями склали довгого листа. У ньому вони пояснювали пані Ваас та королю Альфонсові За-Чверть-Дванадцятому, чому їм довелося поїхати з Усландії. І що Джим відтепер все знає про посилку. І що зараз їм треба прямувати до Дракон-Міста-Сумландії, аби звільнити принцесу Лі Сі та розкрити таємницю Джима-Кнопки. Наприкінці листа друзі передали всім привіт від серця, і панові Ермелю теж. Лукас підписався своїм ім’ям, а Джим намалював чорне личко. Потім вони поклали листа до конверта, учотирьох спустилися на великий майдан і опустили до поштової скриньки.
Одинока та кинута стояла Емма у місячному сяйві.
– Добре, що згадав! – вигукнув Лукас, обернувшись до короля та Пінг Понга. – Еммі потрібна свіжа вода. А до тендеру нам необхідно завантажити вугілля. Прямуючи у невідомість, ніколи не знаєш зарані, чи скоро знову зможеш роздобути пристойне паливо.
Саме у цей момент на порозі королівської кухні з’явився шеф-кухар Шу Фу Лю Пі Плю. Він хотів помилуватися місяцем. Побачивши чужинців із царем та Пінг Понгом, що стояли біля локомотиву, кухар побажав їм приємного вечора.
– Ах, мій дорогий пане Шу Фу Лю Пі Плю, – сказав цар. – Ви неодмінно допоможете нашим друзям вугіллям та водою з вашої кухні, чи не так?
Придворний шеф-кухар виразив готовність, і всі взялись до роботи. Лукас, Джим, кухар і навіть сам цар тягали з кухні до локомотива цеберки із водою та вугіллям. І Пінг Понг не хотів байдикувати, хоча, звісно, міг носити цеберки завбільшки з наперсток.
Нарешті тендер наповнився вугіллям, а Еммин котел – водою.
– Так, – сказав задоволений Лукас, – велике всім спасибі! А зараз нам час спати.
– Хіба ви не хочете переночувати в палаці? – здивувався цар.
Але й Лукас, і Джим вважали, що їм краще спати в локомотиві. І затишно, і звично.
Тат усі стали прощатися і бажати один одному спокійної ночі. Цар, шеф-кухар і Пінг Понг пообіцяли встати раніше і неодмінно проводити друзів у путь.
Потім вони розійшлися. Лукас і Джим – до Емми в кабіну, Пінг Понг – на кухню, ну а цар – до себе у палац.
Незабаром усі вже спали.
