- «Джим-Ґудзик і машиніст Лукас»: Глава дванадцята, у якій починається подорож у невідоме і друзі бачать “Корону Світу”
- «Джим-Ґудзик і машиніст Лукас»: Глава тринадцята, у якій починають говорити голоси в “Долині Сутінків”
- «Джим-Ґудзик і машиніст Лукас»: Глава чотирнадцята, у якій Лукас має визнати, що без свого маленького друга Джима він би пропав
«Джим-Ґудзик і машиніст Лукас»: Глава дванадцята, у якій починається подорож у невідоме і друзі бачать “Корону Світу”
– Агов, Джиме, прокинься!
Джим потягся, потер очі та запитав сонним голосом:
– Що таке?
– Час, – сказав Лукас. – Вирушаємо в путь.
Джим миттю оклигав та визирнув у віконечко кабіни.
Майдан був пустий. Ще не розвидніло.
Тут розчахнулися кухонні двері, і на порозі з’явився пан Шу Фу Лю Пі Плю. Із великим згортком у руках він прямував до Емми. Позад нього дріботів крихітка Пінг Понг, на личку якого було помітно сумні зморщечки. Проте він дуже намагався зберігати достойний вигляд.
– Ось, – сказав шеф-кухар, – тут я зробив бутерброди вельмишановним чужинцям у путь. По-усландськи. Сподіваюся, буде смачно.
– Дякую, – відповів Лукас. – Дуже мило з вашого боку.
Раптом Пінг Понг заплакав. За всього свого бажання він більше не міг стримувати свого горя.
– О-хо-хо, вельмишановні локомотивні машиністи! – ридав він, витираючи сльози з маленького личка, – вибачте мене за те, що я плачу. Але немовлята мого віку – о-хо-хо! – іноді плачуть ні з сього ні з того…
Лукас і Джим розчулено посміхнулися та обережно потисли його малесеньку ручку.
Лукас сказав:
– Ми все розуміємо, Пінг Понгу. Прощавай, наш маленький рятівнику та друже!
Нарешті прийшов і цар. Він був блідіше, ніж завжди, і виглядав дуже серйозним.
– Друзі мої,– сказав він, – нехай бережуть вас боги, вас та мою малесеньку донечку. Відтепер я непокоїтимуся не лише за Лі Сі, а й за вас обох. Ви припали мені до душі.
Лукас, розчулившись, випустив із люльки велику тютюнову хмару і пробурмотів:
– Усе налагодиться, ваша величносте!
– Ось ще вам гарячий чай, – сказав цар, протягаючи Лукасові золотий термос. – Гарячий чай завжди добре у дорозі.
Лукас і Джим подякували, забралися в локомотив і зачинили двері кабіни. Джим опустив віконечко і вигукнув:
– До побачення!
– До побачення! До побачення! – заволали у відповідь ті, хто залишався. Емма рушила, і всі почали махати на прощання доти, поки не втратили один одного із поля зору.
Подорож до Дракон-Міста почалася.
Якийсь час вони їхали пустинними вулицями, потім досягли передмістя, і золоті дахи Пиня залишилися позаду. Зійшло сонце, погода була така чудова, якої тільки і можна побажати, відправляючись в експедицію. Цілісінький день без жодної зупинки їхали вони крізь Мигдалію, тримаючи курс на “Долину Сутінків”.
Наступного дня вони проминули великі сади та поля й покотили крізь сіла, де мигдальські селяни та селянки зі своїми дітлахами та онучатами махали їм услід. Тепер Емми більше ніхто не лякався. Вістка про те, що двоє чужинців на локомотиві попрямували звільняти принцесу Лі Сі, звісно, миттєво облетіла всю країну.
На третій день друзі побачили один із найзнаменитіших мигдальських біломармурових палаців, що стояв посередині озера. Там мешкали молоді мигдальські фрейліни.
Лукас і Джим змогли побачити, як дівчата махають їм здалеку шовковими хусточками, і помахали у відповідь своїми носовими хустинками.
Повсюди, де б друзі не зупинялися, їм приносили повні корзини фруктів та молодощів, а Еммі – воду та вугілля.
На сьомий день путі друзі дісталися, нарешті, західної брами Великої Мигдальської Стіни. Дванадцять солдатів, що несли там службу та буди жахливо схожі на палацових вартових, притягли такий здоровезний ключ, який навіть утрьох ледь можна було втримати. Вони вставили ключа до замка і з величезним зусиллям повернули. Гігантська стулка західної брами із гучним скрипінням розчахнулася.
Цього не відбувалося зі дня створення людини.
Коли Емма виїздила із брами, вартові віддали честь та вигукнули:
– Хай живуть, хай живуть усландські герої!
Уже за кілька хвилин мандрівники опинилися просто в “Лісу Тисячі Див”.
Зовсім серйозною справою виявилося знайти в ньому більш-менш проїжджий шлях для локомотива, і будь-який інший машиніст, що знає свою справу не так добре, як Лукас, точно би безнадійно застряг. “Ліс Тисячі Див” був величезними дикими джунглями із картатих скляних дерев, ліан і незвичайних квітів. А через те, що всі вони були прозорими, до поля зору друзів потрапило безліч диких тварин, що населяли джунглі.
Тут літали метелики завбільшки із парасольку. На гілках, наче акробати, перекидалися картаті папуги. Між квітів копошилися великі черепахи із довгими вусами на мудрих обличчях, а по листю квітів повзали червоні та сині равлики із багатоповерховими будиночками на спинках, що виглядали як зменшені копії пиньських будинків із їхніми золотими дахами. Подеколи з’являлися витончені смугасті білочки з такими великими вухами, що вдень вони могли парити на них у повітрі, а вночі загортатися в них, як в теплі ковдри. Величезні змії, що відливали міддю, обвивали стовбури дерев. Вони були цілком безпечні, бо на кожному кінці тулуба мали по голові, і голови ці кожного разу виражали протилежні думки з приводу того, куди їм хочеться повзти. Тут, звісно, і гадати було нема чого, аби розжитися якоюсь здобиччю. Ось і доводилося їм харчуватися плодами, які не могли втекти. Одного разу Джим і Лукас побачили навіть зграйку лякливих ніжно-рожевих косуль, що танцювали одна з одною на лісній галявинці.
Усе це, звісно, було жахливо цікаво, і Джим із задоволенням зійшов би з локомотиву, аби трішечки повештатися “Лісом Тисячі Див”. Проте Лукас похитав головою.
– Доведеться перенести на потім, – уважав він. – Зараз просто немає часу. Спершу треба якомога скоріше визволити принцесу.
Три дні їм знадобилося, аби продертися крізь джунглі, бо вони дуже повільно просувались уперед. Але на третій день хащі раптом відкрили свою чудову картату завісу, і просто перед ними здійнялися гори у червону та білу смужку, що носили назву “Корона Світу”. А вже коли Джим із Лукасом чітко бачили цей могутній масив, віддалений від морського узбережжя на багато сотень миль, то ясно, якими жахливо високими були його верхівки. Величне видовисько справило на друзів сильне враження.
Гори так тісно прижималися одна до одної, що нема чого й думати було про те, аби перебратися через них. За першою грядою стояла друга, а за нею третя, і так далі одна за одною. Гори впиралися верхівками в хмари та тяглися крізь усю країну і півночі на південь.
Кожна гора переливалася червоно-білими смугами, уздовж чи поперек, хвилеподібно чи зиґзаґами.
Деякі були навіть у клітинку чи із справжнім орнаментом.
Після того як друзі досхочу надивилися на всі і особливо на вершину із самим, на їхню спільну думку, гарним орнаментом, Лукас дістав мапу та розгорнув її.
– Гаразд, – сказав він. – Тепер подивимось, де знаходиться ця сама “Долина Сутінків”.
Він швидко відшукав її, чим привів Джима у жахливе здивування, бо хлопчик бачив на папері лише безладну плутанину картатих ліній та крапок.
– Дивись-но сюди, – ткнув Лукас пальцем у мапу. – Ми стоїмо отут, а тут знаходиться “Долина Сутінків”. Отже, ми вийшли з лісу трохи північніше. Тому зараз треба їхати на південь.
– Як скажеш, Лукасе, – довірливо проказав Джим.
Отже, друзі поїхали на південь, увесь час вздовж гір. Незабаром вони побачили вузьку щілину між двома високими верхівками та спрямували Емму просто до неї.
«Джим-Ґудзик і машиніст Лукас»: Глава тринадцята, у якій починають говорити голоси в “Долині Сутінків”
“Долина Сутінків” виявилася моторошною ущелиною завширшки приблизно зі звичайну дорогу.
Його дно, рівне, як асфальт, складала порода червоного кольору. Сюди ніколи не проникав жоден промінчик сонця. Праворуч та ліворуч височіли баштами до самісінького неба круті скелі. А далеко попереду, над іншим кінцем ущелини, стояло червоне вечірнє сонце значного розміру, заливаючи пурпуровим світлом поверхні скель, укриті тріщинами.
Перед самісіньким входом до ущелини Лукас зупинив локомотив, і друзі для початку зайшли всередину, аби подивитися, як щодо страшних голосів.
Проте нічого не було чути. Усередині панувала урочиста таємнича тиша.
У Джима часто закалатало серце, і він схопив Лукаса за руку. Обидва стояли й мовчали. Нарешті Джим сказав:
– Але ж тут зовсім тихо!
Лукас кивнув і тільки-но хотів щось відповісти, як раптом праворуч у скелі пролунав цілком чіткий голос Джима:
– Але ж тут зовсім тихо!
І тут само зліва зверху знов:
– Але ж тут зовсім тихо!
А потім то справа, то зліва всією долиною згори донизу пройшло щось на зразок перешіптування:
– Але ж тут зовсім тихо! – Але ж тут зовсім тихо! – Але ж тут зовсім тихо!
– Що це? – перелякано запитав Джим, ще міцніше вчепившись в Лукасову руку.
– Що це? – Що це? – Що це? – прошелестіло вздовж скелястих стін.
– Не бійся – відповів Лукас заспокійливо. – Це всього лише луна.
– Лише луна – лише луна – лише луна, – рознеслося ущелиною. Друзі попрямували назад до Емми і тільки-но хотіли сісти в кабіну, як Джим раптом прошепотів:
– Тс-с-с, Лукасе! Чуєш?
Лукас прислухався. Тут він уловив, як луна повертається із протилежного кінця ущелини. Спочатку негучна, вона ставала все дзвінкішою:
– Але ж тут зовсім тихо! – Але ж тут зовсім тихо! – Але ж тут зовсім тихо!
І, дивна річ, тепер це був не голос одного Джима, луна звучала таким чином, ніби говорили, перебиваючи один одного, сто Джимів. І було воно, звісно, набагато гучніше за попереднє.
Тут луна знову повернула назад і заново пішла вниз вештатися долиною.
– Отакої! – прошепотів Лукас. – Луна повертається, і, як на мене, не одна, а відразу кілька.
Тепер здалека повернулася друга луна, лунаючи то справа, то зліва.
– Що це? – Що це? – Що це? – гукала вона зі скель. Звук був уже як від цілісінького натовпу Джимів. Потім луна розвернулася та знову пішло назад.
– Та-а-ак, – пошепки сказав Лукас, – ось весело буде, коли так далі піде.
– Чому ти так вважаєш? – упівголоса спитав Джим. Йому не було по-справжньому лячно від того, що його власний голос, весь час примножуючись, вештається, як примара, туди-сюди на свій острах та ризик.
– А ти уяви собі,– приглушено відповів Лукас, – що станеться, коли Емма загуркоче долиною. Звук буде, як на цілісінькому величезному вокзалі.
Тут повернулася третя луна і, наближуючись, зиґзаґоподібно зазвучало в ущелині.
– Лише луна – лише луна – лише луна! – вигукнули тисяча Лукасів зі скалистих стін.
Потому голоси розвернулися та знову попрямували у протилежний кінець долини.
– Як це виходить? – прошепотів Джим.
– Важко сказати, – відповів Лукас. – Треба буде перевірити.
– Тихо! – прошепотів Джим. – Воно знову тут!
Із глибини другий раз прийшла перша луна, жахливо посилившись у путі.
– Але ж тут зовсім тихо! – Але ж тут зовсім тихо! – Але ж тут зовсім тихо! – ричали десять тисяч Джимів. Шум був такий, що в обох загуло у вухах.
Коли все це закінчилося, Джим ледь чутно запитав:
– Лукасе, що робитимемо? – Адже воно стає все гучніше!
У відповідь Лукас прошепотів:
– Боюся, що зробити нічого не можна. Можна тільки спробувати якнайшвидше проїхати крізь ущелину.
Тим часом повернулася луна з іншого кінця долини. Луною було запитання Джима “Що це?”. Але тепер волали вже сто тисяч Джимів. Під локомотивом задрижала земля, і друзям довелося затулити вуха.
Як тільки луна покотилася назад, Лукас швидко відчинив скриню поруч із важелями і дістав звідти свічку, яка сильно розм’якла від жара парового котла.
Енергійно відділивши віск від гніта, він скатав дві маленьких кульки та протяг їх Джимові зі словами:
– Ось, запхни до вух, аби в тебе перетинки не луснули! І не забудь відкрити рота!
Джим похапцем запхнув віск до обох вух, те саме зробив і Лукас. Потім він на мигах запитав хлопчика, чи чути йому хоч щось. Обидва прислухалися, проте третя луна, що прийшла подібно громовому розкату і знову відкотилося назад, їх не оглушила.
Лукас задоволено кивнув, підморгнув Джимові й підкинув до топки кілька лопат вугілля. І ось вони – повний уперед! – покотили до жахливої ущелини. Дно було рівним, тому вони на добрячій швидкості понеслися уперед, ну, звісно, із належним шипінням та гуркотом.
Аби уявити собі, що обом ось-ось доведеться пережити, треба знати, яку властивість мала ця “Долина Сутінків”. Скелі були розташовані саме таким чином, що звук поширювався зиґзаґоподібно і не міг залишити вузьку долину.
Вийшовши з одного кінця ущелини, луна досягала іншого, але їй було аж ніяк не вибратися на волю, тому доводилося повертати назад. Повернувшись до своєї вихідної точки, вона знову повертала, і так туди-сюди, туди-сюди, вешталося із кінці в кінець та назад. Кожна луна, звісно, створювала нову луну, а ця нова луна – ще одну луну. І так голосів ставало все більше та більше. А чим більше голосів, тим гучніше, звісно, луна. Взагалі-то забагато шуму вона ще поки не наробила, проте зараз в ущелині пролунав гуркіт локомотиву. Такого тут ще не бувало!
До речі, зараз хтось може спитати: а чому в ущелині, коли друзі до нього зайшли, було так тихо? Адже найменший звучок, що колись потрапив до долини, мав усе ще вештатися нею. До того ж посилений у багато-багато разів.
Так, запитання це, певно, діже слушне, запитання справжнього природознавця. І розмірковування теж абсолютно правильні, адже якби друзі приїхали у долину на день-інший раніше, вони б почули жахливий-прежахливий шум.
Цей шум утворився з кількох звуків, що були дуже тихі спочатку, але з плином часу стали жахливо гучними.
Наприклад, одне кошаче “няв!” було чути мільйон сто тисяч разів, горобине “цвірінь!” мільйон разів та шурхотіння камінця, що ковзнув униз, – сімсот мільйонів разів. Приблизно можна тепер собі уявити, який шум там був.
Але куди ж він подівся?
Розгадка полягає у… дощі! Кожного разу, коли йшов дощ, на кожній краплі, так би мовити, повисало трошки луни, і його змивало геть. Так “Долина Сутінків” завжди очищувалася від шумів. Саме за день до прибуття Джима, Лукаса та Емми пройшов сильний ливень, і після нових звуків до долини не потрапило, тому там і панувала абсолютна тиша.
А тепер повернімося до наших друзів, що на всіх парах несуться крізь ущелину.
Путь виявилася довше, ніж припускав Лукас. Лукас. Коли вони були десь на середині долини, Джим випадково озирнувся назад. І побачив там таке, від чого навіть у найхоробрішого сміливця кров застигла б у жилах!
Залишись вони біля входу в ущелину – лежати б їм зараз похованими під уламками скель. Там, позаду, по обидві боки ущелини скелі вже впали. Джим побачив, як то ліворуч, то праворуч розколювалися скелясті стіни, ніби від вибухів, як хиталися та падали донизу височезні верхівки скель, наповнюючи уламками “Долину Сутінків”. Над ними нависла смертельна небезпека. Джим скрикнув та смикнув Лукаса за рукав.
Лукас озирнувся і в єдину мить оцінив усю небезпеку становища. Ані секунди не затримавшись, він повернув маленький важіль червоного кольору, на якому було написано:
Аварійний важіль!
Користуватися тільки в разі підвищеної небезпеки!
Він не користався допомогою цього важеля вже багато років і гадки не мав, чи в змозі добра старенька Емма витримати таку напругу. Але вибору не було.
Емма прийняла сигнал і видала протяжний свист, що означав: “Я зрозуміла!”. Тут стрілка на спідометрі поповзла вгору, усе вище та вище, пройшла червоний штрих, поруч із яким було позначено: максимальна швидкість, потім ще вище, де вже нічого не було позначено, і тут спідометр луснув та розколовся на тисячі уламків.
Пізніше ані Джим, ані Лукас не могли пригадати, як їм вдалося уникнути загибелі.
Локомотив, ніби гарматне ядро, вилетів з ущелини назовні саме у ту мить, коли впала остання гора.
Лукас повернув червоний важіль назад. Емма уповільнила хід, і раптом відбувся сильний струс. Машина випустила пару та зупинилася. Вона більше не пихтіла і взагалі не виявляла жодних ознак життя.
Лукас та Джим спустилися на землю, витягли віск із і озирнулися назад.
Позаду них лежав гірський масив “Корона Світу”, а на місці ущелини, крізь яку вони пробиралися, високо-високо піднімалася червона хмара пилу.
Зовсім нещодавно там була “Долина Сутінків”.
«Джим-Ґудзик і машиніст Лукас»: Глава чотирнадцята, у якій Лукас має визнати, що без свого маленького друга Джима він би пропав
– Поки що все обійшлося! – пробурмотів Лукас, зсуваючи кашкета на потилицю та витираючи піт із лоба.
А Джим, який все ще не оговтався від жаху, сказав:
– Мені здається, що пройти крізь “Долину Сутінків” більше вже ні в кого не вийде.
– Так, – серйозно погодився Лукас. – “Долини Сутінків” більше не існує.
Потім він набив свою носогрійку, розкурив її і, випустивши кілька хмаринок диму, замислено продовжив:
– Уся дурість у тому, що й назад нам ніяк.
Джимові таке й на думку не спадало.
– О Господи! – із жахом відповів він. – Але ж нам треба додому!
– Так, так, – погодився Лукас. – Доведеться шукати інший шлях.
– А де ми зараз взагалі? – боязко запитав Джим.
– У пустелі,– відповів Лукас. – Здається мені, це і є “Кінець Світу”.
Сонце вже сідало, проте було ще досить світло, аби розпізнати, що вони перебувають на нескінченній рівнині, пласкій, як стільниця. Навколо не було нічого, тільки пісок, валуни та камені. Далеко на обрії чорнів великий, як дерево, одинокий кактус, ніби перст вказівний на тлі білястого сутінкового неба.
Друзі озирнулися у бік червоно-біло-смугастих гір. Пильна хмара дещо розсіялася, і стало видно руїни “Долини Сутінків”.
– Як же так сталося? – пробурмотів Джим, хитаючи головою.
– Мабуть, луна так підсилила Еммин гуркіт, – відповів Лукас, – що скелі не витримали та впали.
Обернувшись до локомотива, він похлопав його по товстому боці та із ніжністю сказав:
– Ну й наробила ти справ, моя старенька дурненька Еммо!
Проте Емма мовчала, не виявляючи жодних ознак життя. Тільки тоді Лукас помітив, що з нею негаразди.
– Еммо! – перелякано загорлав він. – Еммо! Товстушко моя мила, що з тобою?
Але локомотив мовчав. Не було чути навіть найтихішого посопування.
Лукас і Джим ошелешено подивились один на одного.
– О Господи, – промимрив Джим. – Якщо Емма зараз… – Він не наважився доказати до кінця.
Лукас зсунув кашкета на потилицю й пробурмотів:
– Ось тобі й маєш!
Вони швиденько витягли з-під сходинок скриню з інструментом. У ній лежали усілякі ключі, молотки, лещата, викрутки, напилки – тобто все, що потрібно для ремонту локомотива.
Довгий час Лукав у повній тиші обережно простукував кожне колесо та кожний гвинтик у старенької Емми та напружено вслухувався.
Джим стежив за ним широко розплющеними очима і не наважувався ні про що запитувати.
Лукас так пильно думав, що в нього навіть люлька згасла. Нічого доброго це не означало. Нарешті він випростався та пробурчав:
– Чорт забирай мене зовсім!
– Що, зовсім кепсько? – запитав Джим.
Лукас повільно кивнув.
– Схоже на те, – хмуро кинув він, – що один поршень зламався. Добре, що в мене є запасний.
Він дістав із шкіряної ганчірки маленький сталевий поршень завбільшки із Джимів палець.
– Ось, – сказав машиніст, затиснувши поршень у руці.– Малий, та дорогий! Задає такт, щоб Емма пихкала.
– Гадаєш, зможеш полагодити? – тихо запитав Джим.
Лукас стиснув плечима та стурбовано пробасив:
– Так чи інакше треба спробувати. Не можна втрачати ані хвилини. Не знаю, чи витримає Емма цю непросту полагодження. Може бути, так, а може бути, і ні… Нам навіть у дрібниці не можна помилитися, інакше… Джиме, ти маєш мені допомогти, один я ні за що не впораюся.
– Гаразд, – наважившись, відповів Джим.
Він знав, що Лукас не жартує, тому питань більше не задавав. Та й вигляд Лукаса не сприяв довгим розмовам. Друзі мовчки взялися до справи.
Тим часом остаточно потемнішало, і Джимові довелося ввімкнути ліхтарика. У безмовному завзятті боролися друзі за життя своєї милої старенької Емми. Година за годиною спливав час. Поршень уставлявся глибоко досередини, тому поступово, частина за частиною, довелося розбирати весь локомотив на вузли та деталі. Слово честі, ця робота вимагала міцних нервів.
Мабуть, було вже далеко за північ. Зійшов місяць, скритий грядою хмар.
Лише неясна, ледь упізнавана присмеркова синява лежала над пустелею “Кінець Світу”.
– Лещата! – упівголоса попрохав Лукас. Він працював між колесами локомотиву.
Джим протяг Лукасові лещата. Раптом він почув у повітрі якесь дивне посвистування. За ним почувся огидний клекіт. Потім знову щось прошелестіло. І ось ще раз, тепер уже зовсім близько. Що це могло бути?
Джим спробував вдивитися у пітьму. Він розрізнив безліч великих чорних горбів, які сиділи на землі та витріщали на нього палаючі очі. Знову почулося шелестіння. Гігантська незграбна птиця опустилася на дах кабіни та витріщилася на хлопчика зеленими баньками, що світилися.
Джим зробив над собою зусилля, аби не загорлати від жаху.
Не відводячи очей від страшної птиці-велетня, він прошепотів:
– Лукасе! Агов, Лукасе!
– Що таке? – озвався той із-під локомотива.
– Тут раптом з’явилися такі великі птахи, – знову зашепотів Джим. – Їх тут прорва. Вони сидять навколо і ніби чогось хочуть.
– А який вигляд вони мають? – поцікавився Лукас.
– Дуже недружелюбний, – відповів Джим. – Шиї в них голі, дзьоби криві, а очі зелені. І на кабіні вже сидить одна така і весь час на мене дивиться.
– А-а-а, – протяг Лукас, – це ж усього-на-всього стерв’ятники.
– Зрозуміло, – промовив Джим досить жалібним голосом… І трохи згодом додав: – Я лишень і узнати хотів, а що, стерв’ятники дуже полюбляють нападати чи ні? Ти як гадаєш?
– Поки ти живий, – почав пояснювати Лукас, – вони тебе не чіпатимуть. Чекатимуть, поки не помреш.
– Зрозуміло, – сказав Джим. – І за дві хвилини знову спитав: – А ти цілком впевнений?
– У чому впевнений? – перепитав Лукас із-під локомотиву.
– Ти цілком впевнений, – повторив Джим, – що маленькі чорношкірі хлопчики для них не виняток? Може, якраз їх вони полюбляють їсти живцем?
– Ні,– заперечив Лукас. – Не бійся. Стерв’ятників називають “могильники пустель”, бо вони завжди мають справу тільки із мертвечиною.
– Он воно як, – пробурмотів Джим, – ну тоді гаразд.
На справді все було зовсім не гаразд. Стерв’ятник, що сидів на кабіні, робив дуже голодні рухи кінчиком дзьоба, тому Джима не залишала думка, що для маленьких чорношкірих хлопчиків стерв’ятники все-таки, мабуть, роблять виняток… А якщо не вдасться привести Емму до ладу, що тоді? Тоді їм доведеться залишитися тут, посеред пустелі “Кінець Світу”, поруч із цими бридкими могильниками, що вже сидять тут та чекають.
Звідси так далеко до будь-якої людської допомоги, а до Усландії просто неможливо далеко. Отже, це кінець, і не повернутися їм до Усландії ніколи-ніколи!
Джим так далеко зайшов у своїх думках, що на нього напало раптом жахливе відчуття повної самотності. І він у розпачі розрюмсався.
Саме у цю мить Лукас вибрався з-під локомотиву і почав витирати ганчіркою руки.
– Що з тобою, старий? – запитав він, тактовно дивлячись убік, бо, звісно, відразу зрозумів, у чому справа.
– Нічого, відповів Джим, – у мене просто… здається… у мене гикавка почалася.
– Он воно як, пробурмотів Лукас.
– Лукасе, скажи мені, тільки чесно, – тихо попрохав Джим. – Чи є ще надія?
Лукас задумливо подивився перед собою, а потім, серйозно дивлячись в очі Джимові, відповів:
– Послухай-но мене, Джиме Кнопко! Ти мій друг, і тому я можу сказати тобі правду. Я не знаю, що робити далі. Мені ніяк не розкрутити останньої гайки. Ззовні не вийде. Треба влізти в котел. А мені ніяк, я завеликий і затовстий. Отака дурна історія!
Джим скоса подивився на стерв’ятника, що сидів на кабіні, і на інших подалі, які повільно, але впевнено підсувалися ближче, із цікавістю витягаючи з-під пір’я-коміру голі шиї. А потім рішуче сказав?
– Я залізу досередини.
Лукас серйозно кивнув:
– Це насправді остання можливість. Проте не небезпечна. Адже тобі доведеться працювати під водою на дні котла. Воду нам виливати не можна, оскільки іншої в пустелі немає. Крім того, ти навіть присвітити собі не зможеш. Працюватимеш цілком та повністю навпомацки. Поміркуй добре, перш ніж погоджуватися. Я зрозумію, якщо ти відмовишся.
Джим поміркував. Плавати та пірнати він, звісно ж, умів. До того ж Лукас сказав, що це їхня остання можливість. Отже, нічого іншого не залишається.
– Зроблю, – сказав він.
– Чу-до-во! – повільно відгукнувся Лукас. – Візьми із собою оцей ключ. Гадаю, він підійде. А гайка розташована приблизно тут. – Він указав місце з зовнішньої сторони днища котла.
Джим запам’ятав місце гайки та заліз на котел. Стерв’ятник на кабіні здивовано спостерігав за ним.
Раптом із-за темної гряди хмар показався місяць, і стало дещо світліше.
Кожен, хто знайомий із устроєм локомотива, знає, що позаду труби є щось на зразок куполу, схожого на другу трубу дещо меншого розміру. Цей купол можна відчинити, і тоді буде видно шахту, що веде до котла.
Джим зняв чоботи, кинув їх Лукасові і поліз до відчиненого купола. Там було дуже тісно, і Джимове серце скажено закалатало.
Проте він стис зуби та протиснувся далі, ногами вперед. Коли ззовні залишилася сама його голова, хлопчик кивнув Лукасові, а потім відчув під ногами воду. Вона була дуже теплою.
Джим удихнув побільше повітря та ковзнув униз.
Лукас стояв перед локомотивом та чекав. Він сильно зблід, це було помітно, незважаючи на кіптяву та сажу. А що робити, якщо із Джимом щось трапиться?
Лукас тільки й зможе, що стояти тут склавши руки, адже до котла йому ніяк не забратися. Машиніст витер з лоба кілька великих холодних крапель поту. Тут він почув зсередини котла неголосне дзенькання. Потім ще раз. І раптом щось, тихо дзенькнувши, випало на землю.
– Гайка! – вигукнув Лукас. – Джиме, вилазь!
Але Джим не з’являвся. Спливали секунди. Лукас, хвилюючись за свого маленького друга, ледь усвідомлював, що робить. Видершись на локомотив, він загорлав крізь купол:
– Джиме! Джиме! Вилазь-но! Джиме, ти де?
І тут нарешті з’явилося чорне личко, що жадібно хапало ротом повітря, геть мокре. Потому рука. Лукас схопив її та витяг друга назовні. Узявши хлопчика на руки, він спустився вниз.
– Джиме! – повторював він знов і знов. – Старий мій Джиме!
Хлопчик закашлявся. Зніяковіло посміхаючись, він виплюнув із рота воду та прошепотів:
– Ось бачиш, Лукасе, як добре, що ти взяв мене з собою?
– Джиме Кнопко! – сказав Лукас. – Ти чудове хлоп’я, і без тебе я б просто пропав.
– Знаєш, як там було? – зітхнув Джим. – Спочатку все йшло добре. Гайку я одразу знайшов, та й відкрутилася вона легко. А коли я зібрався назад, то ніяк не міг відшукати лаз. Але врешті-решт я все-таки впорався.
Лукас стяг із Джима мокрий одяг та загорнув його в теплу ковдру. Потім він напоїв його гарячим чаєм із царського термосу.
– Так! – потому сказав Лукас. – Тепер відпочивай. А інше я й сам дороблю.
Але раптом він хлопнув себе долонею по лобі й налякано вигукнув:
– Чорт мене забирай! Адже крізь дірку від гайки скапує вода!
Так воно й було. Але, на щастя, її витекло дуже небагато, десь із півлітра.
Лукас швидко змінив зламаний поршень та закрутив усе назад. Ззовні гайка закрутилася дуже добре. А потім він знову частина за частиною ретельно зібрав добру стару Емму. І коли останній гвинт був міцнісінько завернутий…
– То що, Джиме! – вигукнув він. – Що ти тепер скажеш?
– А що я маю сказати? – поцікавився Джим.
– А ось послухай-но! – весело відповів Лукас.
Джим прислухався. І дійсно: Емма знову пихтіла!
Хоча й зовсім тихесенько, ледь чутно, але інакше не скажеш – вона пихтіла!
– Лукасе! – загорлав щасливий Джим. – Емма цілісінька та непошкоджена! Ми врятовані!
І обидва, сміючись, потиснули один одному руки.
Стерв’ятники виглядали розчарованими. Проте здається, вони все ще на щось сподівалися. Птахи тільки ненабагато відступили у глиб пустелі.
– Ось що! – виголосив задоволений Лукас. – Тепер Емма має добряче виспатися і набратися сил. І мі, гадаю, зробимо те саме.
Друзі забралися до кабіни та зачинили за собою двері. Потім вони трохи попоїли фруктів та солодощів із корзини з провіантом та попили чаю з золотого термосу.
Після чого Лукас викурив люльку.
Але Джим уже поснув. Він так гордо посміхався уві сні, як може посміхатися лише той, хто полагодив зламаний локомотив із ризиком для життя.
Лукас добряче закутав його ковдрою та прибрав із лоба ще вологі кучеряві пасма чорного волосся.
– Молодець малюк! – ласкаво пробурмотів він.
Потім вибив люльку і ще раз визирнув у віконце.
Стерв’ятники сиділи колом вдалині, яскраво освітлені місяцем. Вони гомоніли між собою, мабуть, щось обговорювали.
– Дзуськи! – пробурмотів Лукас. – Нас вам все одно не отримати.
Потім він влаштувався зручніше, глибоко позіхнув і теж поснув.
