«Джим-Ґудзик і машиніст Лукас»: Глава п’ятнадцята, у якій мандрівники потрапляють
до чудернацької місцевості та знаходять згубні сліди
Наступного ранку друзі прокинулася досить пізно. Це й зрозуміло, адже напередодні вони лягли далеко за північ. Сонце стояло вже високо, і палюча спека все посилювалася. У пустелі, де ані дерево, ані кущ не дають тіні, повітря швидко стає задушливо гарячим, наче в пічці.
Друзі похапцем поснідали та рушили в путь. У веселому настрої покотили вони відразу на північ. Оскільки компасу в них не було, єдиним орієнтиром слугували гори “Корона Світу”.
Вони вирішили їхати так, аби гори весь час було видно справа. За їхніми розрахунками, десь на півночі вони мали виїхати до Жовтої річки і звідти вгору за течією до самісінького Дракон-Міста. Мапа більше не допомагала, але спочатку все й так йшло добре.
Емма знову була у пречудовому настрої. Схоже, вона зовсім оклигалася після важкого полагодження. Незважаючи на свій вік і важкувату фігуру, вона була дуже добрим і надійним локомотивом.
Сонце підіймалося все вище та вище. Через спеку повітря над пустелею дрижало. Лукас і Джим щільно зачинили обидва віконця. Хоча всередині маленької кабіни через топку теж було досить жарко, але порівняно із зовнішньої температурою все-таки стерпно.
Подеколи на їхньому шляху траплялися наполовину занурені в пісок вибілені скелети звірів. Друзі проводжали їх замисленими поглядами.
Було десь за південь, коли Лукас раптом здивовано скрикнув:
– Та невже?
– Що таке? – запитав Джим, потягаючись. Він трохи задрімав, утомлений спекою.
– Здається, ми збилися зі шляху, – пробурмотів Лукас.
– Чому?
– Поглянь-но у праве віконце! Адже гори весь час стояли там. А зараз вони раптом опинилися на іншому боці.
І насправді, усе було, як сказав Лукас: у правому віконці бовванів пустий та далекий обрій пустелі, а ліворуч – гори в червону та білу смужки.
Усе це було вже доволі дивним, проте ще більш дивним виявилося те, що з горами, здається, теж було не все гаразд. Вони виглядали так, ніби не стояли на землі, а парили ледь вище.
– Що ж таке трапилося? – захвилювався Джим.
– Я теж не знаю, – відповів Лукас. – У будь-якому треба повернути чи що.
Але не встиг він це сказати, як гори зовсім зникли, їх не було більше видно ані праворуч, ані ліворуч.
Замість них друзі раптом побачили в далечині морський пляж із пальмами, що згиналися від вітру.
– Отакої, бачили? – пробурмотів ошелешений Лукас. – Джиме, ти щось розумієш?
– Ні,– відгукнувся Джим. – Ми, здається, потрапили до якоїсь незвичної місцевості.
Він обернувся та почав дивитися назад.
До його величезного здивування, позад них височіли червоно-біло-смугасті гори.
Тільки тепер вони стояли догоричерева! Так би мовити, звисали з неба.
– І все ж таки щось не так! – знову пробурмотів Лукас, затиснувши в зубах люльку.
– Що робитимемо? – перелякано запитав Джим. – Якщо так піде далі, нам ні за що не знайти потрібного напряму.
– Розумніше за все буде, – розсудив Лукас, – про всяк випадок їхати далі доти, поки ми не виберемося з цього клятого “НЕЗНАЮЩО”.
Отже, вони поїхали далі. Але вибратися не виходило. Навпаки, усе стало ще більш дивним. Наприклад, вони раптом побачили великі айсберги, що пливли небом.
Це було особливо вражаюче, бо у такій спеці будь-який айсберг взагалі-то відразу мав розтаяти.
Тут перед ними виникла Ейфелева вежа, яка насправді стоїть у місті Парижі, а аж ніяк не в пустелі “Кінець Світу”. Потім ліворуч з’явилися безліч вігвамів, що оточили вогнище, і воїни у пір’ї з бойовим пофарбуванням, що виконували дикий танець. Праворуч тат-таки опинилося місто Пинь зі своїми золотими дахами. Потому все щезло так само несподівано, як і з’явилося, і навколо знову лежала лише гола пустеля. Проте за кілька секунд у тремтливому повітрі знову виникло щось незрозуміле.
Лукас сподівався, що по обіді за положенням сонця, що сідатиме, він зуміє відшукати північний напрям. Проте, на жаль, про це нема чого було й думати. Сонце палило то справа, то зліва, і часто-густо навіть одночасно з обох боків. Воно й насправді роздвоїлося. Здавалося, що все навкруги просто з’їхало з глузду.
Урешті-решт видіння цілком перемішалися. Так, наприклад, перевернута дзвіниця стояла на кінчику свого флюгера, а над нею в повітрі парило озеро, на хвилях якого паслися корови.
– Ну просто скажений безлад! Такого зі мною ще не траплялося! – пробасив Лукас ледь не зо сміхом.
Тепер виник величезний повітряний млин, що стояв на спинах двох слонів.
– Якби не така маячня, – сказав Лукас, – то всі ці непорозуміння були б просто смішними.
Цієї миті небом проплив могутній корабель під вітрилами, що випускав водограй.
– Я точно не знаю, – пробурмотів Джим і стурбовано похитав головою, – мені все це зовсім не подобається… Хотілося б швидше звідси вибратися.
Тут перед ними пустелею проскакала великими стрибками половинка “чортова колеса” з ярмарку, ніби шукаючи іншу половинку. Проте тієї ніде не було видно.
– Мені би теж цього хотілося, – погодився Лукас і пошкріб за вухом. – Та-а-ак, колись ми певно залишимо цю чудернацьку місцевість. За моїми підрахунками, з півдня ми подолали добру сотню миль. І справді, дурниця, що ми забули взяти з собою компас.
Якийсь час друзі мовчки їхали далі і спостерігали за картинами, що то з’являлися, то зникали. Якраз коли Лукас хотів сказати Джимові, що сонце тепер видно навіть у трьох місцях, хлопчик оглушливо заволав.
– Лукасе! – горлав він. – Там, дивись-но! Цього не може бути! Це ж, це… там Усландія!
І справді! Цілком чітка Усландія лежала, оточена синім океаном.
Велика та маленька верхівки гори підіймалися догори, а між ними можна було впізнати замок короля Альфонса За-Чверть-Дванадцятого. Блищали звивисті рейки залізниці, і всі п’ять тунелів були там, і будинок пана Ермеля теж. Там само стояли маленька залізнична станція та будиночок пані Ваас із крамницею! А морем плив поштовий кораблик.
– Швидше! – вигукнув Джим цілком не при собі.– Швидше, Лукасе! Давай-но! Їдемо туди!
Проте Емма вже сама взяла курс на Усландію. Вона, схоже, теж помітила рідний острів.
Вони під’їжджали все ближче. От уже стало видно, як король виглядає з вікна.
А перед замком стоїть пані Ваас із листом у руках, поруч із нею поштар і пан Ермель.
Усі вони здаються дуже похнюпленими. Пані Ваас увесь час витирає очі куточком фартуха.
– Пані Ваас! – гукнув Джим, відчинивши вікно та висунувшись назовні, так далеко, як він тільки зміг, незважаючи на шалену спеку, що тут-таки його атакувала. – Пані Ваас, я тут! Чи ви мене бачите, пані Ваас? Це я, Джим Кнопка! Залишайтесь там, ми їдемо!
Він так схвильовано горлав та махав рукою, що ледь не випав із вікна. Лукас ледь устиг схопити його за велику кнопку на штанцях.
Еммі залишалося проїхати до Усландії якихось десять метрів, коли все щезло не менш раптово, ніж інші видіння. А знову по обидва боки пролягала нескінченна розжарена сонцем пустеля.
Джим спочатку просто не хотів у це вірити. Але нічого не допомогло, Усландії як не було. Дві величезні сльози скотилися по його чорних щоках. Він на зміг стриматися.
Лукасові очі теж підозріло блищали, і він випускав із носогрійки великі хмари диму.
Мовчки поїхали вони далі. Проте найдивовижніше чекало на них попереду. Перед друзями раптом постав інший локомотив, що виглядав так само, як Емма.
Цей локомотив їхав поруч приблизно в сотні метрів від них, із точно такою швидкістю.
Лукас, не вірячи своїм очам, висунувся з віконця, і на іншій машині машиніст теж висунувся з віконця.
Лукас помахав йому, й інший машиніст теж помахав у відповідь.
– Це вже просто якесь божевілля в квадраті! – сказав Лукас. – Адже ми не спимо!
– Ані трохи! – запевнив Джим.
– То що, тоді давайте розглянемо цю штуку зблизу, – запропонував Лукас.
Вони трохи повернули та поїхали до іншого локомотива. Але той повернув одночасно з ними, так що обидва локомотиви почали рухатися назустріч один одному.
Нарешті Лукас зупинив Емму. Інший локомотив теж зупинився. Лукас і Джим спустилися на землю. Одночасно з ними машиніст і маленький чорношкірий хлопчик теж вийшли з іншого локомотиву.
– Тут, мабуть, однак… – забурмотів ошелешений Лукас.
І вони пішли кожен назустріч один одному. Лукас до іншого Лукаса, Джим – до іншого Джима. Тільки-но хотіли обидва Лукаси та обидва Джими простягти руки для взаємного привітання, як задув легесенький вітерець. Інші Джим, Лукас та Емма стали прозорими й… випарувалися, перетворившись на ніщо.
Джим у повній розгубленості витріщився круглими очима на те місце, де щойно стояв Джим номер два.
Раптом він почув, як Лукас, присвиснувши, сказав:
– Тепер мені все ясно! Ну звісно, так воно і є!
– Що – воно? – запитав Джим.
– Ти колись чув про дзеркальну кімнату Фата Моргани?
– Ні,– відповів Джим. – Який патер?
– Та не патер! – посміхнувся Лукас. – Фата Моргана! Пішли назад, до Емми, там я поясню тобі, у чому річ. А то тут пече, як на сковорідці!
Вони знову влізли до кабіни, і Лукас по дорозі став пояснювати Джимові, що таке дзеркальна кімната Фата Моргани.
Такі кімнати іноді бувають на ярмарках. Вони складаються цілком із дзеркал. Якщо зайти досередини, то можна зовсім збитися з пантелику, бо анітрохи не зрозуміло, де віддзеркалення, а де ні. На ярмарку це дуже весело, і, коли треба, тобі допоможуть знайти вихід.
Зовсім інша річ у пустелі!
Фата Моргана тут складається, звісно, не із дзеркал. Та й звідки їм узятися в пустелі? Ні, просто це так кажуть, оскільки йдеться про схожі речі.
Фата Моргана – це так зване природне явище. Коли сонце розжарює піщану поверхню, повітря стає дуже гарячим, потім ще гарячіше і нарешті починає дрижати від спеки. І ось, розжарюючись усе більше та більше, воно раптом дає віддзеркалення, як справжнє дзеркало у ванній кімнаті. При цьому воно відбиває не тільки предмети, що перебувають поблизу, а частіше приносить віддзеркалення тих, які знаходяться десь дуже далеко. І ось тоді раптом виникають предмети, віддалені від пустелі на багато-багато миль. Наприклад, може трапитися, що люди, які мандрують пустелею, ні з сих ні з тих побачать попереду ресторанчик із вивіскою такого змісту:
ХОЛОДНИЙ ЛИМОНАД, СКЛЯНКА 10 ПФ.
І коли вони туди побіжать, потерпаючи від жахливої спраги, то все миттєво щезне. Так можна заблукати й цілком не знати, де перебуваєш.
Зрозуміло, запросто може статися, що ці віддзеркалення, які називають ще міражами, на довгому шляху крізь пустелю трохи перемішуються. Ось і з’являються міражі курйозного змісту, на зразок тих, що бачили друзі.
– А насамкінець, – завершив Лукас свої пояснення, – насамкінець ми навіть побачили самих себе. Але коли подув вітерець, повітря трохи охолодилося і припинило віддзеркалювати.
Джим якийсь час мовчки розмірковував, а потім захоплено сказав:
– Лукасе, мені здається, що ти знаєш все про все на світі.
– Ні,– відповів Лукас та засміявся, – я дуже багато чого не знаю. Наприклад, я не знаю, що там таке попереду.
Друзі почали напружено вдивлятися в лінію путі.
– Здається, там у піску якісь сліди, – сказав Джим.
– Так, – пробурмотів Лукас. – Виглядають як паротягові.
– Якщо це знову не Фата, – стурбовано проказав Джим. – У такій пустелі ніколи завчасно невідомо, природне це явище чи якесь інше.
Вони підкотили ближче, але цього разу картина не зникла. Це дійсно були сліди і піску, сліди від паротягових коліс.
– Виглядає так, – констатував Джим, – ніби тут хтось проїхав до нас.
Лукас зупинив Емму, спустився вниз та оглянув слід.
– Чорт забирай! – вилаявся він зрештою та пошкріб у себе за вухом. – Тут і насправді хтось уже проїхав до нас. І знаєш, хто це був?
– Ні. А хто?
– Ми самі. Це Еммини сліди. Схоже, ми зробили величезне коло і повернулися до наших власних слідів.
– Ой-ой-ой! – жахнувся Джим. – Але ж нам треба якось вибиратися з цієї клятої пустелі!
– Цілком слушно! – підтвердив Лукас. – Усе питання у тому як.
Він став уважно оглядати все навколо.
У небі справа від них їхав паротяг, випускаючи з труби великі та картаті мильні бульбашки. Зліва височів старий маяк. На його найвищому майданчику якийсь кит робив стійку на голові. Позаду Лукас побачив універмаг, із вікон та дверей якого росли дерева. А просто перед собою він помітив довгу низку телеграфних стовпів.
Там дротами розгулювала родина бегемотів.
Лукас подивився на небо. Три сонця стояло на трьох різних місцях. Яке з них справжнє, а яке міраж, визначити було неможливо.
Лукас похитав головою.
– Це не має сенсу, – пробурчав він. – Треба чекати, поки міражі Фата Моргани не закінчаться. Інакше нам звідси ні за що не вибратися. І потім, нема чого дарма витрачати вугілля та воду. Адже цілком не відомо, скільки нам доведеться триматися на старих запасах.
– А як ти гадаєш, коли Фата скінчиться? – похмуро поцікавився Джим.
– Гадаю, що вночі,– відповів Лукас, – коли не буде так спекотно.
Тут вони залізли назад до кабіни, аби перепочити та діждатися заходу сонця.
Від спеки обох хилило до сну, і Лукас уже засинав, коли Джим раптом запитав його:
– Чому ж вони були такі сумні?
– Хто-о? – позіхнув Лукас.
– Усі,– стиха відповів Джим, – я маю на увазі усландський міраж.
– Може бути, ми побачили їх саме тієї миті, коли прийшов наш лист, – замислено проказав Лукас.
Джим глибоко зітхнув. Дещо згодом він сумно запитав:
– Лукасе, як на тебе, ми колись ще побачимо Усландію?
Лукас дружньо поклав руку на плече Джимові і, бажаючи втішити, відповів:
– Є в мене така впевненість, що одного чудового дня ми всі втрьох повернемося до Усландії – ти, Емма та я.
Джим підвів голову, і його очі стали великими-превеликими.
– Ти чесно так вважаєш? – із надією в голосі запитав він.
– Я можу ледь не слово дати, – пробасив Лукас.
На душі в Джима відразу стало легко та весело, ніби вони вже були на шляху додому.
Він знав, що якщо Лукас щось каже, то це, вважай, справа надійна.
– А гадаєш, швидко? – запитав він ще.
– Може бути, так, а може бути, й ні,– відповів Лукас. – Хто знає. Це тільки передчуття.
І трохи згодом додав:
– Краще спробуй зараз заснути. Можливо, нам доведеться їхати всю ніч.
– Гаразд, – відповів Джим і майже відразу заснув. А Лукас не спав і розмірковував. Він був дуже стурбований. Закуривши люльку, Лукас взявся розглядати пустелю, що лежала у південній спеці, і помітив, що прилетіли стерв’ятники.
Вони терпляче сиділи навколо Емми у мовчазному очікуванні.
За всім, стерв’ятники твердо розраховували на те, що мандрівники ніколи не виберуться з цієї жахливої пустелі.
«Джим-Ґудзик і машиніст Лукас»: Глава шістнадцята, у якій Джим Кнопка придбаває важливий досвід
Кожен, хто хоч раз подорожував пустелею, знає, що заходи там відрізняються особливою пишністю. Вечірнє небо сяє усіма кольорами, від вогнисто-помаранчевого до найніжніших рожевого, світло-зеленого та фіолетового.
Лукас і Джим, сидячи на даху локомотива та бовтаючи ногами, доїдали залишки провіанту з корзини та допивали чай із золотого термосу.
– У нас більше нічого не буде доти, поки ми не знайдемо нового провіанту, – стурбовано сказав Лукас.
Спека трохи спала. Здійнявся навіть легенький вітерець, який приніс їм трохи прохолоди. Усі міражі зникли, за винятком одного-єдиного, який вперто намагався залишитися ще на якийсь час. Проте він був зовсім малесеньким природним явищем: половинкою велосипеда із їжачком, що сидів на ньому верхи. Ще чверть години ця половинка трохи розгублено крутилася пустинею туди-сюди, а потім і вона пропала.
Тепер обидва друга могли бути достатньо впевненими в тому, що сонце, яке сідає за обрій, справжнє. А оскільки всім відомо, що сонце сідає на заході, Лукас одразу зміг визначити, де північ та куди їм їхати. Вечірнє сонце мало б світити в ліве віконце. Ось як це просто виявилося, і вони поїхали.
За деякий час сонце вже збиралося сховатися за обрій, і тут до очей Джимові впало дещо незвичайне. Стерв’ятники, які непохитно супроводжували їх, раптом усі як один розвернулися та полетіли геть.
Здавалося, що вони навіть надто поспішали. Джим поділився своїм спостереженням із Лукасом.
– Може, вони нарешті здалися, – пробурмотів задоволений Лукас.
Проте цієї миті Емма видала оглушливий свист, який пролунав криком жаху, і, розвернувшись сама собою, як навіжена помчала у зворотній бік.
Лукас натиснув на гальмо та зупинив Емму. Вона, тремтячи, послухалась і запихкала, судомно переводячи дихання.
– Та ти що, Еммо? Що це ще за новомодні витівки?
Джим хотів щось сказати, проте варто було йому випадково озирнутися назад, як слова застрягли у нього в горлі.
– Там! – тільки й зміг прошепотіти він.
Лукас озирнувся. Усе, що він уже колись бачив, не йшло у жодне порівняння із тим, що він побачив цього разу.
На обрії стояв велетень таких гігантських розмірів, що навіть гори “Корона Світу”, що височіли до небес, здавалися порівняно з ним купою сірникових коробок.
Велетень був явно дуже старим, бо його довжелезна біла борода діставала йому до колін і, от диво, була заплетена у товсту кіску. Певно, таким чином велетневі легше було зберігати її у пристойному вигляді. Так, можна собі уявити, яких зусиль коштувало щоденне розчісування цих заростів! На голові у велетня був старий солом’яний бриль. Звідки взялися такі величезні соломини? Гігантське тіло прикривала стара довга сорочка, яка напевне перебільшувала за розмірами найбільше вітрило.
– Ох! – вихопилося в Джима. – Це не Фата! Скоріше звідси, Лукасе! Може бути, він нас ще не помітив.
– Без паніки! – відповів Лукас, випускаючи з люльки тютюнову хмарку. Він уважно розглядав велетня. – Мені здається, констатував він, – що, незважаючи на свою величезність, велетень виглядає вповні ввічливо.
– Щ… щ… що? – перелякано пролепотів Джим.
– Так, – спокійно відповів Лукас. – Його великий зріст ще зовсім не означає, що сам він обов’язково чудовисько.
– Так, але… – вів, затинаючись, Джим, – а якщо все-таки він воно?
Тут велетень поривчасто простяг уперед руку, але потім розгублено опустив її, і, схоже, глибоке зітхання сколихнуло його груди. Проте, дивна річ, при цьому не було чути ані звуку. Стояла повна тиша.
– Якби велетень схотів, – сказав Лукас, не випускаючи люльки з рота, – то давно вже би зміг щось із нами зробити. Здається, у нього добрий норов. Ось тільки хотілося б знати, чому він не підійде ближче. Невже він сам нас боїться?
– Ох, Лукасе? – простогнав Джим, у якого від жаху аж зуби застукотіли. – Тоді нам край!
– Не думаю, – заперечив Лукас, – можливо, велетень навіть може сказати, як нам вибратися з цієї клятої пустелі!
Джим онімів. Він більше не знав, що й думати.
А велетень раптом підняв руки і, склавши їх рупором, вигукнув тоненьким жалібник голоском:
– Чужинці, прошу вас, будь ласка, не йдіть! Я вам анічогісінько не зроблю!
При його зрості голос мав би, власне кажучи, лунати громовим гуркотом.
Але нічого подібного не сталося. А з якої причини?
– Здається мені,– пробурмотів Лукас, – це зовсім нешкідливий велетень. Скоріше навіть милий. Тільки от із голосом у нього не все гаразд.
– А може, він прикидається! – заволав переляканий Джим. – Він, певне, хоче спіймати нас та з’їсти. Я вже якось чув про такого велетня. Чесно, Лукасе!
– Ти йому не довіряєш, і все тільки тому, що він величезний, – відповів Лукас. – Теж мені причина! Він же, врешті-решт, у цьому не винний.
Тут велетень біля обрію став на коліна і, зробивши благаючий жест, вигукнув:
– Ах, прошу, повірте мені! Я вам нічого не зроблю, мені тільки хочеться з вами побесідувати. Я такий самотній, такий жахливо самотній!
І, дивна річ, його голосок лунав так само жалібно.
– Так, бідолаха, такого не можна не пожаліти, – сказав Лукас. – Помахаю-но я йому, аби він побачив, що ми нічого злого не замишляємо.
Джим із жахом споглядав, як Лукас, висунувшись із віконця, ввічливо підняв кашкета та привітно помахав велетневі носовою хусточкою.
Ну все, зараз буде горе! Велетень повільно піднявся на ноги. Увесь вигляд його виражав нерішучість та засоромленість.
– Чи означає це, – скрикнув він своїм тонесеньким голоском, – що мені можна підійти ближче?
– Саме так! – вигукнув у відповідь Лукас, склавши руки рупором, а потім знову привітно посигналив носовою хусточкою. Велетень обережно зробив крок до локомотиву і тут же очікувально завмер на місці.
– Він нам не вірить! – пробурчав Лукас. Сповнений рішучості, він вибрався з кабіни і, махаючи хусточкою, пішов велетневі назустріч.
У Джима від жаху все попливло перед очима. Невже Лукас перегрівся на сонці?
Проте як би там не було, Джим все-таки не міг допустити, аби його друг ішов наодинці назустріч такій небезпеці.
Хлопчик виліз з локомотиву та вперіщив слідом за Лукасом, незважаючи на тремтіння в колінах.
– Та зачекай, Лукасе! – гукнув він, ледь переводячи дух. – Я з тобою!
– Ну ось бачиш, – сказав Лукас і дружньо поплескав його по плечі,– ось так набагато краще! Переляк – поганий помічник. Коли боїшся, все здається набагато гірше, ніж воно є насправді.
Велетень, побачивши, що чоловік із маленьким хлопчиком вилізли з локомотиву та, махаючи, йдуть йому назустріч, зрозумів, що непокоїтися не треба. Його нещасне обличчя просвітліло.
– Добре, друзі,– заволав він своїм тонесеньким голоском, – я зараз прийду!
І він пішов назустріч Джимові з Лукасом. Усе, що сталося слід за цим, було настільки дивовижним, що Джим широко роззявив рота, а Лукас геть позабув про свою люльку.
Велетень наближався і з кожним кроком ставав дещо меншим. Метрів за сто від друзів він виглядав уже ненабагато більшим за високу дзвіницю. Через наступні п’ятдесят метрів – завбільшки всього лише за будинок. І, нарешті, дійшовши до Емми, він зробився таким само на зріст, як Лукас-машиніст. Навіть на півголови нижче.
Перед зчудованими друзями стояв худий старий із тонким добрим обличчям.
– Доброго дня! – сказав він, знімаючи свого солом’яного бриля. – Просто й не знаю, як вам дякувати за те, що не втекли геть. Уже багато років я пристрасно мрію про те, що колись хтось виявить належну хоробрість. Але до сьогодні ніхто так і не підпустив мене до себе. А я лише здалеку виглядаю жахливо величезним. Так, до речі, зовсім забув представитися: мене звуть Тур Тур. Ім’я Тур та прізвище Тур.
– Доброго дня, пане Тур Тур, – ввічливо відповів Лукас і підняв свого кашкета, – мене звуть Лукас-машиніст.
Він зробив вигляд, нібито зовсім не здивований, і поводився так, ніби дивні зустрічі на зразок цієї для нього – річ звичайна. Лукас і справді був людиною, яка завжди знає, що до чого!
Тут і Джим, який із роззявленим ротом все ще витріщався на пана Тур Тура, оговтався і сказав:
– Мене звуть Джим Кнопка.
– Я жахливо радий! – звернувся пан Тур Тур до Джима. – І перш за все тому, що ви зовсім молодий чоловік, мій дорогий Джиме Кнопко, і вже такий неймовірно хоробрий. Ви справили мені добру службу.
– Ох… ах… я… взагалі-то… – забелькотів Джим і почервонів під своєю чорною шкірою до самих вух. Йому раптом стало жахливо соромно, бо, правду кажучи, ніяким сміливцем він не був. А про себе хлопчик вирішив нікого і нічого не боятися, перш ніж не подивиться на цих “кого” і “чого” зблизу. Адже чи мало що, а коли все буде як із паном Тур Туром? Він подумки навіть дав собі чесне слово, що завжди про це пам’ятатиме.
– Бачте що, – знову звернувся пан Тур Тур до Лукаса. – Ніякий я насправді не велетень. Я усього лише уявновелетень. У тому-то й біда. Тому я такий самотній.
– Поясніть нам це докладніше, пане Тур Туре, – попрохав Лукас, – маю вам сказати, що ви перший уявновелетень, який нам зустрівся.
– Я вам залюбки все поясню, як умію, – запевнив пан Тур Тур, – але не тут. Панове, дозвольте вам запросити на гостину до мого скромного житла.
– Ви що, тут живете? – здивувався Лукас. – Посеред пустелі?
– Звісно, – відповів пан Тур Тур, посміхнувшись, – я живу у самісінькій середині “Кінця Світу”, саме біля оази.
– А що таке оаза? – обережно спитав Джим, що побоювався нових сюрпризів.
– Оазою, – почав пояснювати пан Тур Тур, – називається джерело в пустелі. Ходімо, я вам все покажу.
Проте Лукас не хотів лишати Емму. Емма принагідно могла заправитися свіжою водою. Але Джимові з Лукасом прийшлося деякий час, аби запевнити боязкого уявновелетня в тому, що їзда на локомотиві – річ цілком безпечна. Нарешті все товариство вирушило в путь.
«Джим-Ґудзик і машиніст Лукас»: Глава сімнадцята, у якій уявновелетень пояснює свою незвичайність та виявляє вдячність
Оазою пана Тур Тура виявився малесенький ставочок із прозорою водою, усередині якого фонтанчиком бив ключ. Навколо росла свіжа соковита зелень, а безліч пальм та фруктових дерев тягли свої верхівки до неба пустелі. Під деревами стояв невеличкий, дуже доглянутий білий будиночок із зеленими ставнями. На городику перед будиночком уявновелетень вирощував квіти та овочі.
Лукас, Джим і пан Тут Тур усілися в кімнаті за круглий дерев’яний стіл та почали вечеряти. На вечерю було подано смачні овочі різних сортів, а на десерт – пречудовий фруктовий салат.
Пан Тур Тур був вегетаріанцем. Так називають людей, які не їдять м’яса.
Пан Тур Тур дуже любив тварин, тому йому зовсім не хотілося вбивати їх та їсти. Те, що тварини все одно від нього тікали, бо він був уявновелетень, дуже часто його засмічувало.
Поки всі троє мирно сиділи за столом, старенька Емма стояла біля фонтанчика.
Лукас відкрив купол за її трубою, і свіжа вода з неквапливим дзюркотінням лилася до паротягового котла. Через сильну спеку в пустелі Еммі дуже хотілося пити.
Після їжі Лукас закурив свою носогрійку і, відкинувшись на спинку стільця, сказав:
– Дякую за смачний обід, пане Тур Туре. А тепер мені дуже хочеться почути вашу історію.
– Так-так, – заквапив Джим, – розкажіть, будь ласка!
– Отже, так, – почав пан Тур Тур, – власне кажучи, особливо розповідати нема чого. Безліч людей володіє якимось особливими якостями. У пана Кнопки, наприклад, чорна шкіра. Такий він від природи, і в цьому немає нічого дивного, чи не так? Чом би й не бути чорношкірим? Але, на жаль, більшість людей вважає інакше. Якщо самі вони, наприклад, білі, то цей колір вважається в них єдино правильним, і тому їм не подобається, якщо інші чорношкірі. На жаль, люди часто бувають такі нерозумні.
– До того ж, – вставив Джим, – іноді чорна шкіра – дуже практична річ, наприклад, якщо ти машиніст.
Пан Тур Тур серйозно кивнув і провадив:
– Чи бачте, друзі мої, якби один із вас зараз устав та пішов геть, він усе зменшувався та зменшувався, поки врешті-решт не перетворився б на точку на обрії. А повертаючись назад, він поступово ставав би все більшим та більшим, поки нарешті, підійшовши до нас, не став би свого звичайного зросту. Проте погодьтеся, що людина насправді весь час одного зросту. І тільки здається, що вона спершу зменшується, а потім стає більшою.
– Правильно! – погодився Лукас.
– Ну а в мене, – продовжив пояснювати пан Тур Тур, – усе навпаки. Ось так. Чим більше я віддаляюся, тим вищим вигляджу. А чим ближче я підходжу, тим помітніший мій справжній зріст.
– Тобто ви маєте на увазі,– сказав Лукас, – що насправді більше не зменшитеся, якщо підійдете ще ближче? І що ви зовсім не такий величезний, а тільки здаєтеся велетнем на відстані?
– Цілком правильно, – відповів пан Тур Тур, – тому я і кажу, що я уявновелетень. Точнісінько так можна було б назвати уявнокарликами тих людей, які здалеку виглядають маленькими, хоча насправді такими не є.
– Дійсно цікаво, – пробурмотів Лукас, задумливо випустивши з люльки кілька гарних кілець диму. – Але, пане Тур Туре, скажіть, будь ласка, як же це вийшло? Чи ви були таким уже в дитинстві?
– Я завжди був таким, – сумно відповів пан Тур Тур. – І нічого не міг із цим зробити. У дитинстві ця властивість проявлялася не так сильно, приблизно в два рази менше, ніж зараз. Ви, імовірно, можете собі уявити, як мені було сумно. Я ж дуже мирна та товариська людина. Але де б я не з’явився, усі перелякано тікали геть.
– А чому тепер ви живете тут, в пустелі “Кінець Світу”? – поцікавився Джим із співчуттям. Йому було жахливо шкода старенького.
– Так сталося, – відповів пан Тур Тур. – Народився я на Ларипурі. Це великий острів на північ від Вогняної Землі. Мої батьки були єдині люди, які мене не боялися. І взагалі вони були дуже хороші. Коли вони померли, я вирішив переїхати. Мені хотілося відшукати таку країну, де б мене ніхто не боявся. Я мандрував усім світом, але усюди повторювалось одне й те саме. Урешті-решт, аби більше нікого не лякати, я пішов до пустелі. Друзі, після моїх батьків ви перші люди, які мене не злякалися. Мені так хотілося ще раз, перш ніж я помру, змогти із кимось побесідувати! Завдяки вам моє бажання виконалося. І тепер, коли мені буде самотньо, я згадаю вас обох та втішуся думкою про те, що десь на білому світі в мене є друзі. На подяку за це мені хотілося б щось зробити для вас.
Лукас довго мовчав та розмірковував над почутим. Джим теж глибоко замислився. Йому дуже хотілося сказати панові Тур Туру щось підбадьорливе, але до голови нічого годящого не приходило.
Нарешті Лукас увірвав мовчання:
– Якщо бажаєте, пане Тур Туре, то ви й справді можете зробити нам велику послугу.
І Лукас розповів про те, звідки вони приїхали і що зараз вони прямують до Дракон-Міста, аби звільнити принцесу Лі Сі та розкрити таємницю Джима-Кнопки.
Коли Лукас завершив, пан Тур Тур подивився на друзів із величезною повагою та сказав:
– Ви й насправді дуже хоробрі люди. Не сумніваюся, що вам удасться визволити принцесу, хоча похід до Дракон-Міста напевно вельми небезпечна справа.
– Чи не могли б ви описати нам шлях туди? – запитав Лукас.
– Це буде зовсім неточно, – відповів пан Тур Тур, – краще я сам виведу вас із пустелі. Щоправда, піду я з вами тільки до району “Чорних Скель”. А далі доведеться вам самим добиратися.
Трохи подумавши, він провадив:
– Є ще одна складність. Хоча я живу тут уже довгі роки і знаю пустелю як свої п’ять пальців, але вдень я безпорадно заблукаю. Останніми роками Фата Моргана стала ще сильнішою.
– Нам жахливо пощастило, що ми зустріли вас, пане Тур Туре! – сказав Лукас.
– О так! – серйозно відповів Тур Тур та наморщив лоба. – Одним вам із цієї пустелі було б ні за що не вибратися. Завтра чи найпізніше післязавтра вами вже точно ласували стерв’ятники.
Джим здригнувся від жаху.
– Тоді давайте зараз відправлятися, – запропонував Лукас. – Місяць вже зійшов.
Пан Тур Тур швидко зробив бутерброди та наповнив свіжим чаєм золотий термос царя мигдальського. Потім усі троє пішли до локомотива.
Але перш ніж пуститися в дорогу, Джим захотів ще раз побачити на незвичайні велетенські здібності пана Тур Тура, і той дав згоду їх продемонструвати.
Місяць сяяв так яскраво, що все було видно майже як вдень.
Джим і Лукас лишилися стояти біля Емми, а пан Тур Тур пішов углиб пустелі. Друзі спостерігали, як, віддаляючись, він стає все більшим. А коли він пішов назад, то навпаки – все зменшувався доти, поки нарешті, зупинившись перед ними, знову не став нормального зросту.
Потім Лукас лишився сам, а Джим із паном Тур Туром пішли геть, аби подивитися, чи дійсно він збільшується тільки уявно. Відійшовши на невеличку відстань, вони озирнулися, і Джим заволав:
– Лукасе, що ти бачиш?
Лукас відповів:
– Ти тепер завбільшки з мій мізинець, а пан Тур Тур – із телеграфний стовп.
При цьому Джим легко міг установити, що насправді пан Тур Тур, перебуваючи поруч із хлопчиком, аніскільки не вирів, а виглядів точнісінько так само, як і раніше.
І ось, нарешті, біля Емми залишився Джим, а Лукас пішов із паном Тур Туром.
Тепер і Джим міг спостерігати за тим, як зменшується Лукас і збільшується пан Тур Тур.
Коли вони повернулися, задоволений Джим сказав:
– Та-а-ак, пане Тур Туре, ви й насправді уявновелетень!
– У цьому немає жодних сумнівів! – підтвердив Лукас. – А тепер у путь, друзі!
Усі троє залізли в кабіну, закрили двері та поїхали углиб пустелі. Хмарки пару з труби славної товстушки Емми підіймалися у нічне небо, усе вище та вище, і щезали без сліду там, де сяяв сріблом великий місяць.
