«Енеїда» Вергілій: КНИГА П’ЯТА
1] В час той по морю Еней уже плив у великім розгоні;
2] Твердо йдучи під вітром північним, він суднами краяв
3] Темнії хвилі й на мури дивився, що ясно світились
4] Світлом вогню, де горіла нещасна Елісса. Не знали,
5] Що той вогонь спричинило. Та муки болючі від того,
6] Як осквернить хто кохання велике, і те, на що здатна
7] Жінка у шалі, сумні почуття викликали у тевкрів.
8] Як опинилися судна на морі і стало не видно
9] Й смуги землі, лиш пучини морські і небо довкола —
10] Синії хмари нависли тоді над його головою;
11] Темінь і зливу несли вони, й хвилі наїжились в пітьмі.
12] Сам Палінур, стерновий, із корми тоді так обізвався:
13] “Гей, які хмари могутні обкутують небо і що ж то,
14] Батьку Нептуне, ти нам тут готуєш?” Промовив слова ці
15] Й каже згортати вітрила і всім налягати на весла,
16] Навкіс до вітру становить судно і говорить: “Енею
17] Великодушний, не маю надії, хоч би сам Юпітер
18] Дав запоруку, що ми запливемо при цій непогоді
19] В край італійський. Змінившись, вітри налітають зі свистом,
20] В західній пітьмі ростуть і в хмару повітря згущають.
21] Сил вже немає боротися нам і змагатися далі.
22] Як уже доля подолує нас, то піддаймося, годі,
23] І завертаймо, куди вона кличе. Бо тут недалеко,
24] Думаю, братній і вірний десь Ерікса берег, десь близько
25] Тут і сіканські порти, як читаю по зорях знайомих”.
26] В відповідь мовив побожний Еней: “Я давно помічаю,
27] Марно змагаєшся ти, адже навіть вітри того хочуть.
28] Напрям зміни парусів’. Бо чи є де миліша країна,
29] Де б кораблі я утомлені в гавань хотів би поставить,
30] Аніж земля, що Ацеста-дарданця мені зберігає
31] Й в лоні своєму хоронить батька Анхіса останки”.
32] З цими словами у пристань прямують; зефіри попутні
33] Дмуть у вітрила, й летять кораблі по безкраїх безоднях;
34] Врешті, добились вони до пісків їм знайомих. А там вже
35] Здалека, з верху стрімкої гори, сам Ацест дивувався
36] Дружньому флотові, що надпливав, і вибіг назустріч.
37] Грізний у зброї він був та в шкурі з ведмедиць лівійських;
38] Мати-троянка родила його від потоку Крініса.
39] Hе забув він, якого був роду, і радо вітає
40] Tих, що вернулись, і чим лиш пишає сільська його хата,
41] Щиро приймає і втомлених дружньо і щедро частує.
42] Ледве назавтра світанок ясний позганяв усі зорі
43] З неба, скликає загони Еней з усього узбережжя
44] І, на горбочку насипанім ставши, таке до них мовить:
45] “Плем’я могутнє, дарданці, з достойного божого роду!
46] От проминув уже рік в перебіжному місяців колі,
47] Як віддали ми землі отця божественного кості
48] І посвятили жалоби вівтар. Як добре я тямлю,
49] Саме сьогодні той день жалібний, що у мене навіки
50] Буде й святковим — боги так схотіли. В цей день я щороку
51] Завжди обіти складав би, робив би святкові походи,
52] На вівтарях клав би жертви належні, хоч би й проживав я
53] В Сіртах гетульських ізгоєм, або в арголійському морі
54] Хай би блукав я, і навіть у місті Мікенах. А нині
55] Ми аж сюди прибули, де нашого батька могила,
56] Де його кості; а то не без волі, не без провидіння
57] Божого ми доплили, я гадаю, до пристаней дружніх.
58] Нумо ж за діло, всі радо влаштуймо на честь його свято;
59] Доброго вітру у нього просім, щоб дозволив щороку
60] Так провести мені свято у місті, заснованім мною,
61] В храмі його. Ось земляк наш Ацест, народжений в Трої,
62] В кожне судно два воли передав. На бенкеті вшануйте
63] Рідних богів, ушануйте й богів несмертельних Ацеста.
64] А як Аврора ясна і дев’ятий вже день животворний
65] Нам подарує й промінням своїм усю землю осяє,
66] Флоту швидкому призначу тоді я змагання найперше.
67] Потім — тому, хто в ногах має міць і хто силою дужий,
68] Списа чи легку із лука стрілу хто найдалі докине,
69] Чи з сирівця рукавиці вдягнувши, йде впевнено битись,—
70] Всі хай виходять і пальми в заслужену ждуть нагороду.
71] Отже, замкніте уста і зеленню скроні вквітчайте”.
72] Так промовляє і матернім миртом вінчає обличчя.
73] Те саме робить Гелім і Ацест, поважніший літами,
74] Й зовсім ще юний Асканій, за ним і вся молодь те робить.
75] Сам він із зборів іде до могили, за ним поступають
76] Тисячні юрми; всередині він з своїм почтом почесним.
77] Амфори дві тут вина, по обряду, для Вакха зливає
78] В жертву, й по дві молока і крові святої приносить;
79] Потім кладе іще квіти багряні і так промовляє:
80] “Батьку, вітаєм тебе і останки вітаємо тлінні!
81] Вас я знайшов надаремно, й ви, батьківський духу та тіні,
82] Бо не судилось Італії землі, святі її ниви,
83] И Тібр авзонійський,— який він, не знаю,— з тобою шукати”.
84] Так він промовив, і тут з пресвятого найглибшого місця
85] Вуж вилізає великий, слизький, із сьома обручами,
86] Легко могилу в сім звоїв обвив він, як повз понад вівтар.
87] Синьо-зелені пружки на хребті пробігають у нього,
88] Блиском вогненним цяток золотиста луска його грає;
89] Наче веселка у хмарі, як сонце засвітить навпроти,
90] Тисячі барв розсипає. Еней остовпів з того дива.
91] Той же, у довгому звої, повзе поміж чаші і легкі
92] Келихи, й жертви поївши, без перешкод у могилу
93] Глибоко лізе і залишки жертви на ній покидає.
94] Цим заохочений, жертву він батькові далі приносить,—
95] Хто це, не знає, чи дух цього місця, чи батьків слуда-блш^
96] Ріже він двоє ягняток і стільки ж свиней за обрядом,
97] Ще й чорноспинних волів стільки ж само; потому зливає
98] З келихів вина і духа Анхіса великого кличе,
99] Й духів запрошує тих, що їх можуть пустить з Ахеронту.
100] І товариство, хто як із них може, дари всі приносять
101] Радо й складають на вівтарі, ріжуть волів, розставляють
102] Мідяний посуд; а інші, простершись на травах, рожнами
103] Жар під котли підгортають, печеню із м’яса готують.
104] День, на який так чекали, наблизився, врешті, дев’яту
105] В сяйві яснім привезли Фаетонові коні Аврору.
106] Вістка про ігри і слава Ацеста сусідів з’єднала.
107] Людно і весело на узбережжі, зібралися, раді
108] Бачить героїв Енея, а інші й змагатись готові.
109] Спершу поклали в середині кола усі нагороди,
110] Всім перед очі, зелені вінки, і триніжки святії,
111] Й пальми, щоб їх переможцям роздати, і зброю, й багряні
112] Шати, також і золота, й срібла таланти поклали.
113] Знак дає з валу сурма, що ігри початися мають.
114] Перші пливуть, щоб змагатись, із цілого флоту чотири
115] Вибрані судна, однаково сильні у них були весла.
116] Вивів на гони Мнестей із гребцями завзятими “Кита”
117] (Скоро Мнестей італійцем і предком став Мемміїв роду),
118] Вів величезну “Хімеру” Гіант, наче місто величне;
119] Молодь троянська розгін їй дає, на трьох вони лавах
120] Сіли рядами, і весла в три черги вони підіймають.
121] Далі й Сергест, що від нього дім Сергіїв має наймення,
122] Плине з “Кентавром” великим, за ним і Клоант на блакитній
123] “Сціллі”, той самий, що був твоїм предком, Клуентію римський.
124] Є там на морі, із берега видно, є скеля, покрита
125] Піною, схована в водах віддавна, і хвилі бурхливі
126] Б’ються об неї, як бурі зимові всі зорі затягнуть
127] Хмарами; лиш коли тихо й спокійно, вона, мовчазлива,
128] З хвиль виринає, чайок улюблена сонячна пристань.
129] Батько Еней устромив на скалі цій з зеленого дуба
130] Віху на те, щоб знали плавці, доки їм допливати,
131] Де завертати по довгому гоні. Тоді визначають
132] Жеребом чергу. Вожді всі, що золотом сяли й прекрасним
133] Пурпуром, вже походжали по палубах. Інша вся молодь
134] Листям з тополі себе уквітчала й, олією вкривши
135] Голії спини, аж блиском ясніла. Сідають на лави
136] Й, руки напружені склавши на веслах, чекають на гасло
137] Пильно, неспокій проймає серця їх, що б’ються з утіхи;
138] Слави бажання їх аж піднімає. Сурма як заграла
139] Голосом чистим, усі від канатів негайно зірвались.
140] Оклик моряцький об небо ударив, і спінилось море,
141] Збурене розмахом рук. Орють хвилі у борозни рівні;
142] Ззаду за ними вода розступається, веслами бита,
143] Різана суден дзьобами тризубими. Так не женуться
144] На перегонах двокінних у полі візки; так не гонять
145] Коней погоничі, що натягають звисаючі віжки,
146] То їх попустять і б’ють батогами, вперед нахилившись.
147] З оплесків, з крику мужів, від запалу їх і завзяття
148] Аж залунали кругом всі діброви; по всіх узбережжях,
149] Лісом оточених, котиться гомін; ці кличі луною
150] В гори вдаряють, а ті відбивають. От вирвався перший
151] Перед всіма сам Гіант з метушні отієї і крику.
152] Тут же його доганяє Клоант, бо на веслах він дужчий,
153] Та вантажі корабель його стримують, збитий із сосон.
154] Ззаду за ними в однаковій відстані “Кит” із “Кентавром”
155] Сили напружують, щоб таки першими бути на місці.
156] То попереду йде “Кит”, то знову “Кентавр” величезний
157] Перемагає, його перегнавши, чи знов вони плинуть,
158] Чола з’єднавши, а кілі їх орють даль моря солону.
159] Вже наближались до скелі і вже до мети добивались,
160] Як непоборний на глибі морському Гіант до Менета,
161] Що корабля був керманичем, голосно став промовляти:
162] “Чом так далеко ти їдеш направо, сюди завертай-но,
163] Попід цей берег наліво, хай весла черкнуться об скелю,
164] Хай по просторах гуляє хто інший”. Сказав, та підводних
165] Скель боячися, Менет вже перед корабля завертає
166] В напрямі моря. “Куди завертаєш, Менете, я ще раз
167] Ясно кажу — їдь до скелі”,— Гіант так гукає до нього.
168] В мить цю побачив Клоанта, як той доганяє й коротшим
169] Шляхом пливе, й просмикнувшись помежи дзвінкою скалою
170] І між Ґіантом, що зліва од нього тоді опинився,
171] Морем безпечно пливе, залишивши мету за собою.
172] Біль тоді аж у костях запік юнака невимовний,
173] Скроні зросились сльозами й, забувши про власну пристойність
174] І про життя своїх друзів, він длявого скинув Менета
175] Стрімголов в воду із палуби, з самого верху. Тепер вже
176] Сам він керманич і вождь; він снаги додає своїм людям
177] Й прямо на берег наводить кермо. А з глибини заледве
178] Підстаркуватий добувся.М_енет; плине в мокрій одежі,
179] Й ледве за скелю схопився^ сів на сухому камінні.
180] З нього сміялися тевкри тоді, як він падав у море,
181] І, коли плив він по ньому, сміялись також, як солону
182] Воду випльовував він із грудей. А Сергеста й Мнестея,
183] Тих, що відстали, весела тепер запалила надія,
184] Що переможуть Панта. Сергест уже першого місця
185] Майже сягав і підплив уже близько до скель; та на цілу
186] Він довжину корабля ще не вирвавсь, а лиш на частину,—
187] Дзьобом вже “Кит” його тисне, суперник. Мнестей між своїми
188] Товаришами біжить по судну і до них промовляє:
189] “Гей, налягайте на весла, ви, Гектора друзі, яких я
190] Взяв за супутців собі по загибелі Трої! Всю силу
191] Ви покажіть і завзяття, що мали на Сіртах гетульських,
192] Й на Іонійському морі, на збурених хвилях Малеї.
193] Першу здобуть нагороду, Мнестей, я не прагну (хоч, доле!
194] Хай її мають, кому ти, Нептуне, даєш), але сором
195] Все ж повернутись останнім. Здобудьте хоч стільки звитяги,
196] Щоб неподобства цього не дозволити все ж, громадяни”.
197] І у найвищій напрузі на весла вони налягають.
198] ‘ Вся аж тремтить від могутніх ударів корма міднокута,
199] Аж розступаються хвилі; приспішений віддих стрясає
200] Тілом і свище у горлах сухих, піт потоками рине.
201] Випадок сам передав таку бажану славу героям,
202] Бо ошалілий Сергест повернув вже занадто до скелі,
203] й ніс корабля опинився на місці непевнім і в’їхав
204] Прямо, нещасний, на брилу камінну. Здригнулася скеля;
205] Весла, наткнувшись на гостре каміння, зломились; погнало
206] Tак кораблем, що повис він. Із криком гучним мореплавці
207] —з місць позривались своїх і затримались мить. Але тут же
208] Повитягали з залізом гаки і багри гострокуті
209] І в крутежі заходились поламані весла ловити.
210] Повеселілий Мнестей, задоволений з успіху цього,
211] розмаху веслам надавши й на поміч закликавши вітер,
212] оибивсь у чистеє море і мчить по просторах відкритих.
213] Tак із печери раптово стривожена чимось голубка,
214] Що її дім і гніздечко затишне у пористій пемзі,
215] Злине над ниви і крилами плеще, тікаючи з дому,
216] Поки потрапить у тихе повітря й пливе, як по хвилях,
217] Крильця швидкі й не ворушаться навіть. Мнестей же так само
218] І його “Кит” у погоні цій хвилі вже краяв далекі,
219] Так і його сам розгін уже ніс в його леті. Найперше
220] Він обганяє Сергеста, який на високім камінні
221] й на мілині опинився і марно всіх помочі просить;
222] Вчиться бідак, як пливеться тоді, коли зламано весла.
223] Далі й Гіанта, й велику “Хімеру” догнав, що піддатись
224] Мусила, зрештою, все ж не було стернового у неї.
225] Тільки один, аж на самий кінець, вже Клоант залишився.
226] Кинувся він і за ним, всю напруживши силу, женеться.
227] Поклики вдвоє побільшали, заднього всі підбивають
228] Наздоганяти передніх, аж небо від криків лунає.
229] Ті за ганьбу уважають утратити славу здобуту
230] Й честь свою, навіть життя за ту шану віддати готові.
231] Інших підтримує успіх,— як бачать, що можна, то й можуть.
232] Вже вони, судна зрівнявши, були б нагороду ділили,
233] Щиро якби до богів Клоант не молився, піднявши
234] Руки до моря свої, не складав би священних обітниць:
235] “Вічні богове, що держите владу над цими морями,
236] Вашими водами їду я й радо на цім узбережжі
237] Білого вам за обітом незламним вола я поставлю
238] При вівтарі, кину в хвилі солоні осердя із нього,
239] Чисті вам вина зіллю”. На дні моря почули молитву
240] Хор Нереїд весь, і Форк, і діва морська Панопея,
241] й навіть сам батько Портун; дав сильний він поштовх рукою,—
242] І полетіло судно, швидше вітру і стріл бистролетних,
243] До суходолу і, в пристань глибоку допливши, сховалось.
244] Скликав Анхіса нащадок за звичаєм всіх на зібрання
245] Й голосно всім об’явити окличнику каже негайно,
246] Що перемога Клоанту належить, і лавром зеленим
247] Скроні вінчає його, і по три воли суднам в дарунок
248] Каже роздати, й вина, і срібла шле талант їм великий.
249] Дав і вождям ще окремі почесні дарунки. Звитяжцю
250] Золотом ткану хламиду, що широко пурпур з Меліби
251] Звивами вколо оточує, в два ряди шитий меандром.
252] Вишитий царський був син там на їді лісистій, швидких він
253] Оленів ратищем гонить завзято і стомлює бігом;
254] Дихає важко; його тут Юпітерів той зброєносець
255] В загнуті кігті схопив, із високої викравши Іди.
256] Руки здіймають старі пастухи до зірок надаремно,
257] Злющі собаки валують на вітер. А той, що завзято
258] Другого місця добився, одержав кольчугу, як сітка
259] Сплетену із золотого потрійного дроту майстерно.
260] Сам з Демолея її він стягнув, у бою його вбивши
261] Над Сімоентом швидким, під високими мурами Трої;
262] Дав, щоб була за прикрасу герою в час миру, а в битві
263] За охорону. Два слуги, Фегей і Сагар, ледве-ледве
264] Зброю несли цю велику на плечах; а в цій же кольчузі
265] Гнав Демолей у втечі троянців, що в полі розбіглись.
266] Третій дарунок — дві мідні купелі, до цього дві срібні
267] Чари, у формі човнів, на них різьблені сцени майстерно.
268] Так обдаровані, горді багатствами, йшли, увінчавши
269] Бантами з пурпуру скроні у той час, як ледве діставшись,
270] Втративши весла, із боку одного пошкоджене дуже,
271] Сміхом побите безславний Сергест суденце провадив.
272] Як то буває, коли на дорозі під колесо раптом
273] Вуж попаде, і воно переїде його там надвоє;
274] Чи коли сильним ударом розтрощить його подорожній
275] Й ледве живого на камені кине; і він надаремно,
276] Щоб утекти, у звивини довгі закручує тіло.
277] Частка одна його гнівна, і очі іскряться вогнями,
278] Дуже сичить, піднімаючи шию; а друга частина,
279] Окалічіла від ран, його тягне донизу, хоча він
280] Звоями в ється і сам в своє тіло вгризається. Так ось,
281] Втративши весла, судно волочилось. Однак він вітрила
282] Зараз підняв і заїхав у пристань у повнім розгоні.
283] Радий Еней, що судно урятоване й друзі вернулись,
284] ‘Дав він Сергесту в дарунок рабиню Фолою із Кріту,
285] Вмілу в ремеслах Мінерви, що мала близняток при грудях.
286] Після змагання Еней благородний на поле подався,
287] Вкрите травою. Узгір’я, порослі лісами, довкола
288] Поле усе обступили, в долині ж майдан був для ігор.
289] Саме туди і подався герой, і з ним тисячі люду,
290] й сів на трибуні у самій середині. Всіх він закликав,
291] Хто б захотів позмагатись у бігу прудкому; призначив
292] Він нагороди усім і серця їх запалював ними.
293] Тевкри й сіканці зійшлись звідусіль сюди, разом змішавшись,
294] Ніс з Евріалом з’явилися перші.
295] Свіжою юністю той Евріал визначався вродливий,
296] Ніс же — до хлопця палкою любов’ю; із ними син царський
297] Славного роду Пріама Діор; був Патрон тут і Салій,
298] —З них акарнанець один, аркадієць з Тегеї був другий.
299] Далі йшли два юнаки трінакрійські, Гелім із Панопом,
300] Звичні в лісах проживати; це друзі старого Ацеста.
301] Далі багато таких, що слава їх темна покрила.
302] Став тут Еней перед ними всередині й так до них мовить:
303] “Запам’ятайте собі, що скажу вам, і тіштеся з того:
304] З вас, усіх зібраних тут, без дарунку ніхто не відійде.
305] Списи два дам я із Кносу, з блискучої сталі твердої;
306] Дам, щоби мали, сокиру двосічну, оковану сріблом.
307] Будуть дари ці однакові всім, а три перші одержать
308] Ще нагороди, і жовто-зелена галузка маслинна
309] Чола вквітчає їм. Перший звитяжець коня із убранням
310] Хай собі візьме. А другому буде — весь повен фракійських
311] Стріл сагайдак амазонський, при ньому ж і золотом шитий
312] Пояс, застебнутий пряжкою із самоцвітом великим.
313] Третій із них теж нехай звідціля задоволений вийде,
314] Цей арголійський шолом несучи із собою додому”.
315] Так він промовив. Місця позаймавши і гасло почувши,
316] Раптом майнули у простір вони; вже лишають границю
317] Й вихором в полі летять, лише на мету споглядають.
318] Ніс уже вирвався перший і перед всіма, що змагались,
319] Рветься вперед він, од вітру й летючого грому бистріший.
320] Другий по ньому, далеко, проте, залишився той другий —
321] Салій був ним, а на віддалі, далі за ними, вже третій
322] Був Евріал.
323] За Евріалом Гелім; за Гелімом же зараз позаду
324] Вже наступає на п’яти Діор; він рукою на плечі
325] Вже опирається так, що коли б залишилося більше
326] Місця, то він обігнав би того, або, щонайменше б,
327] Сумнів тут був, хто з них перший. Вже майже весь простір пробігли
328] І до мети наближались, втомившись, аж тут нещасливо
329] Ніс посковзнувся на крові волів; їх зарізали в жертву,
330] Й кров мураву всю зелену скропила, розлившись на землю.
331] Тут молодець, що радів наперед з перемоги, не вдержав
332] Ніг, хоч оперся об землю, бо вже потомились, і носом
333] Просто у нечисть упав і в кров пожертовну священну.
334] Про Евріала, однак, не забув він, про свого любимця;
335] Бо, піднімаючись з бруду, під Салія кинувсь,— той зразу
336] Впав і простягся на жовтім піску. Евріал перескочив
337] І, перемігши так з поміччю друга, на першому місці
338] Ставши, під оплески й оклики дружні мети осягає.
339] Другий Гелім був, а третій Діор перейняв собі пальму.
340] Голосно тут заперечує Салій і перед великим
341] Люду зібранням на схилі гори, й перед зборами радних
342] В перших рядах домагається честі, яку відібрали
343] Підступом в нього. Але Евріала рятує загальна
344] Ласка, і щирії сльози, і доблесть, що в гарному тілі
345] Дуже полонить серця. Ще й Діор йому тут помагає
346] Голосом дужим, що пальми дійшов він, але нагороду
347] Втратив би все ж, якби Салію перша пошана припала.
348] Батько Еней тоді каже їм: “Діти, оті подарунки
349] Лишаться вам, і ніхто тут не змінить вже місць переможців,
350] Та й змилосердитись треба в пригоді над другом невинним”.
351] Мовив і шкуру лева гетульського, кантом обшиту,
352] З кігтями з золота, Салію він оддає в подарунок.
353] Ніс на це мовить: “Якщо переможених так шанувати
354] Й тих, що упали, жаліти, то Ніса ти як обдаруєш?
355] З честю б я першу здобув нагороду, якби нещаслива
356] Доля так само, як Салія, теж і мене не спіткала”.
357] Так промовляє й лице він показує, й тіло, розмоклим
358] Гноєм залите. Тут батько шляхетний, на це усміхнувшись,
359] Щит велить винести — Дідімаона мистецтво було це,—
360] Знятий з одвірків священних данайцями в храмі Нептуна,
361] Цей подарунок величний він знатному дав юнакові.
362] Як перегони скінчили й Еней роздарив подарунки,—
363] “Ну, а тепер,— каже,— в серці у кого відвага, хай вийде,
364] Руки нехай піднімає й долоні, у ремінь сповиті”.
365] Мовивши так, нагороду подвійну за бій він складає;
366] Хто переможе — одержить вола у стрічках злотоглавих,
367] А переможений — меч і величний шолом для розради.
368] Довго не ждали, бо зараз з’явилось Дарета обличчя
369] В силі могутній, аж гомін довкола пішов між мужами.
370] Він одинокий, бувало, до бою ставав із Парісом;
371] Коло могили, де Гектор великий лежить, перекинув
372] Він величезного витязя Бута (цей же походив
373] Аж із Бебриції й тим величавсь, що був з роду Аміка)
374] І на піску золотім залишив його в корчах смертельних.
375] Саме /УїР_ет_и,ей до бою підняв свою голову перший,
376] Плечі широкі свої показав і вперед простягає
377] Руки, вимахує ними в повітрі й ударами сипле.
378] осі оглядаються, де ж супротивник, ніхто не посміє
379] Вийти з такої громади численної й ременем руки
380] вперезати. Тож радий він думці, що всі вже признали
381] Пальму звитяги за ним, стає перед самим Енеєм
382] Й без вагання, узявши за роги вола, промовляє:
383] Данину богині, як битись ніхто не виходить, то нащо
384] Тут стояти? І доки мене тут держати гадаєш?
385] Взяти дарунок дозволь”. Закричали всі разом дарданці
386] Домагались, щоб мужу обіцяне сповна віддати.
387] Гнівний Ацест тут словами картає Ентелла, що поруч
388] З ним на зеленім сидів моріжку, і гукає до нього:
389] “Гей же, Ентелле, з сіканських героїв колись найзнатніший!
390] Як ти дозволиш, щоб він та без бою забрав ці дарунки?
391] Де ж нині Ерікс, той бог, якого ти завжди даремно
392] Вчителем звав? Де поділася слава, яка рознеслася
393] Ген по Трінакрії всюди, й трофеї, що в тебе на стінах?”
394] Він же на це: “Ні любов до похвал, ані слави бажання
395] В мене не зникли від страху; та старість надходить, і в жилах
396] Кров застигає, і м’язи вже в’януть у немічнім тілі.
397] От коли б юність вернулась до мене колишня, якою
398] Хвастає так цей негідник, усе ж би мене притягнула
399] Не нагорода сюди, ні телець цей, на вигляд красивий,—
400] Тож до дарів тих байдуже мені”. Це промовивши, зразу ж
401] Кидає ремені два тяжелезні усім перед очі.
402] З ними, бувало, бог Ерікс завзятий в бої звик ходити,
403] В шкуру звірину тверду свої обвивати рамена.
404] Всі остовпіли,— сім грубих шкур надималось волових,
405] Вшитим свинцем і залізом. Поглянув Дареті, і найдужче
406] Він із усіх здивувався, й рішуче відмовився брати.
407] Син же Анхіса відважний, проте, цей тягар обертає,
408] Важить в руках і лічить ті звої й вузли безконечні.
409] Врешті старий із дна серця такими озвався словами:
410] “Що ж, якби ці рукавиці, і зброю ясну Геркулеса
411] Бачив хто-небудь, і січу злощасну на цім узбережжі?
412] Зброю цю Ерікс носив колись, брат твій (ось бачиш — донині
413] Змочена кров’ю і мозком обризкана). Нею він бився
414] З внуком Алкея могутнім. Була вона звична й для мене,
415] Поки у жилах буяла ще кров і заздрісна старість
416] Скроні мої не засіяла ще сивиною. Коли вже
417] Навіть троянський Дарет так нашої зброї злякався,
418] Та як Еней побожний дасть згоду й Ацест, що до бою
419] Сам спонукав мене,— добре, хай бій буде рівний, не бійся,
420] Кину я Ерікса зброю, ти ж ремені викинь троянські”.
421] Так він промовивши, плащ із плечей свій подвійний скидає,
422] Й тіло своє величезне, і кості великі, і м’язи
423] Він відкриває й стає, наче велетень, серед арени.
424] Батько тоді Анхісід сам виносить їм ремені рівні,
425] Й руки обом він обкручує тут же в однакову зброю.
426] Стали обидва навшпиньки вони, і напружився кожен,
427] Руки безстрашно обидва угору зняли у повітря,
428] Голови клонять назад, щоб їх вберегти від ударів;
429] Руки хапають руками і так боротьбу починають.
430] Той з них звинніший в ногах і юності певен своєї,
431] Цей же вагою і тіла будовою дужий, та в нього
432] Ноги важкі і хиткі у колінах, тяжкеє сопіння
433] Тілом здригає могутнім. Даремно ті мужі навзаєм
434] Густо гатять стусанами важкими, найбільш попід ребра,
435] Що аж гуде, так б’ються, що кожному в грудях аж дзвонить.
436] І поза вуха й по скронях гуляє кулак, від ударів
437] Вилиці їх аж хрустять. Став Ентелл непохитно й на волос
438] Не поступається, тільки уважно слідкує очима
439] Й лиш цілим тілом набік відхиляється, щоб стерегтися
440] Дужих ударів. А той — наче місто обліг таранами
441] Чи оточив своїм військом твердиню у горах високих.
442] Звідси і звідти заходять вони, де б хистом узяти,
443] Наскоки роблять даремно. Ентелл піднімає правицю
444] Вгору для нападу; той, попередивши зразу удар цей,
445] Швидко і звинно скрутившись всім тілом, відскакує набік.
446] Сила Ентелла на вітер пішла, і як був він важкенький,
447] Всім тягарем величезним на землю звалився. Так часом
448] Сосна, дуплава всередині, звалиться разом з корінням
449] Чи то на їді високій, чи на Еріманті. Зірвались
450] В запалі тевкри й Трінакрії молодь, і галас зчинився
451] Аж до небес. Підбігає Ацест і ровесника-друга
452] Перший з палким співчуттям піднімає з землі. Але в того
453] Не відібрала завзяття пригода ця, він не злякався:
454] Він ще завзятіш до бою стає, гнів збудив у нім силу.
455] Сором і згадка про доблесть колишню в нім лють запалили.
456] Кинувся він і завзято Дарета жене по рівнині,
457] То його правою вдарить рукою, то лівою вдарить,
458] Без перестанку, без перепочинку, немов градотуча
459] Сипле, так густо руками герой наш Дарета частує.
460] Тільки не може батько Еней уже стерпіти більше,
461] Щоб лютував так страшенно Ентелл і знущався жорстоко.
462] Стримав він бій той, безсилого вирвав Дарета й розважив,
463] Мовлячи так: “Нещасний, яке ж то велике безглуздя
464] Впало на розум тобі! Не бачиш, як хилиться сила
465] В сторону іншу і як обернулося щастя деінде?
466] Волі богів поступись”. З цим словом він бій припиняє.
467] Вірні ровесники зараз до суден провадять Дарета.
468] Ледве волочить він ноги, хитка голова опадає
469] То ув один бік, то в другий, випльовує з рота застиглу
470] Кров та із кров’ю помішані зуби. їх ще завернули,
471] Й меч із шоломом йому віддали, а пальму звитяги
472] Разом з волом для Ентелла лишили. А той, переможець,
473] Духом піднісшись і гордий з бика, такими словами,—
474] “Сину богині,— промовив,— і ви, всі троянці, дізнайтесь,
475] Що то за сила у мене була колись в юному тілі,
476] І від якої ви смерті Дарета оце врятували”.
477] Так він промовив, і, перед биком — нагородою бою —
478] Лиш на хвилину спинившись і вгору правицю піднісши,
479] Вдарив тоді твердозшитим ремінням якраз поміж роги,
480] І, розтрощивши весь мозок, затовк його в зламані кості.
481] Бик похитнувсь, затремтів, похилився і гримнув на землю.
482] Той над ним став і слова ці від щирого серця промовив:
483] “Краще життя за Дарета даю тобі, Еріксе, в жертву
484] І відрікаюся вже і від ременів я, й від уміння”.
485] Просить Еней, може, стрілами бистрими хто із них схоче
486] Ще позмагатись. Кладе нагороду, й рукою міцною
487] Щоглу випростує він у Сергеста в судні, і голубку
488] Шнуром до верху прив’язує вільно, щоб цілились в неї.
489] От позбирались мужі і всі жеребки поскидали
490] В мідний шолом; всім на радощі, перший з них сину Гіртака
491] Гіппокоонтові випав, а другий Мнестею, звитяжцю
492] В гонах морських, і віттям оливним Мнестей увінчався.
493] Еврітіон, твій брат, наш Пандаре преславний, був третім.
494] Ти ж, повеління діставши про те, щоб зірвать перемир’я,
495] Кинув стрілу колись перший в середину поміж ахейців.
496] Врешті, останній, на самому споді шолома, Ацестів
497] Жереб знайшовся; він зваживсь юнацький своєю рукою
498] Труд подолать. Гнучкі свої луки взялись натягати
499] Зараз мужі, і кожен за себе, міцними руками
500] З сагайдаків своїх стріли виймать. Тятива забряжчала,
501] Й перша крилата стріла юнака Гіртакіда прошила
502] Під небесами повітря; дійшла і забилася прямо
503] В дерево щогли. Здригнулася щогла, і пташка злякалась,
504] Пір’ям стріли наполохана; й оплески сильні довкола
505] Враз залунали. А потім завзятий Мнестей підступає,
506] Лук натягнувши, скеровує високо й око, й стрілу він.
507] Та, бідолашний, проте, у голубку саму він не може
508] Влучити зразу, а влучив лише у шнурок, на якому
509] Пташка з високої щогли, за ніжку припнута, звисала.
510] Та ж, із вітрами, кружляючи високо, в хмари злетіла.
511] Довго натягнений лук і стрілу свою нетерпеливий
512] Еврітіон ще тримав і до батька в молитві звертався,
513] Цілився довго в голубку, що так безтурботно і вільно
514] В небі ширяла під чорними хмарами й крилами била;
515] Ледве він стрелив, і мертвою впала, життя залишивши
516] В хмарах між зорями, й разом стрілу принесла із собою,
517] Що упилася у неї. Між ними всіма одинокий
518] Без нагороди тієї ще тільки Ацест залишився.
519] Отже, стрілу свою влучно пустив він в повітряний простір.
520] Хист свій мистецький і лука дзвінкого відлуння
521] Батько хотів показати. І от саме тут об’явилось
522] Чудо неждано очам всіх присутніх, що мало надалі
523] Стати важливим пророцтвом вікам. Пізніш оправдали
524] Все це події знаменні, про це й ворожбити зі страхом
525] У віщуваннях пізніш говорили. Бо в леті в пливучих
526] Хмарах стріла загорілась і полум’ям шлях позначила;
527] І розплилася, згорівши у плиннім повітрі. Так часом
528] Зорі, зірвавшись із неба, злітають і хвіст за собою
529] Тягнуть у леті. Всі в остовпінні завмерли, й молились
530] Всі до богів, трінакрійські мужі і тевкрійські. Знамення
531] Й можний Еней не відкинув; зраділого дуже Ацеста
532] Він обіймає, дарунки багаті дає й промовляє:
533] “Батьку, візьми оцей дар, бо Олімпу владика могутній
534] Нам показав свою волю цим чудом, щоб дар без вагання
535] Взяв ти почесний. Тож дар цей самого Анхіса старого
536] Зараз одержиш, кратеру оцю з візерунком. В величний
537] Дар Анхісові, батьку моєму, колись це на спомин
538] Дав фракійський Кіссей запорукою їхньої дружби”.
539] Так він промовив і лавром зеленим вінчав його скроні,
540] І переможцем Ацеста найпершим з усіх він вітає.
541] Еврітіон добросердий в тій шані йому не позаздрив,
542] Хоч він один збив голубку з високого неба. А дальший
543] Вже нагороду отримує той, що мотузку прострелив;
544] Той, що крилату стрілу у щоглу ввігнав, був останнім.
545] Поки наш батько Еней іще не скінчив ті змагання,
546] Кличе до себе учителя й друга малого Іула,
547] Сина Епіта, і шепче таке йому вірному в вухо:
548] “йди до Асканія, може, він має вже відділ хлоп’ячий
549] Напоготові й розподіл на вправи для вершників; зараз
550] Хай же виводить на конях загони, на дідову славу.
551] Це перекажеш”,— промовив. А людям, які вже навколо
552] —з юрмились, каже покинути зовсім арену й лишити
553] Поле відкритим. Хлоп’ята над’їхали й перед батьками
554] ‘ °РДо пишаються всі, сидячи на загнузданих конях.
555] Молодь троянська й сікульська вся з дива гукнула, уздрівши
556] їхній похід. Мав вінець на підстрижених кучерях кожен,
557] і ак-бо їм звичай велить; деренові мав кожен два списи,
558] ^таллю заковані: в декого ще й сагайдак був на плечах;
559] Вився на шиї ланцюг золотий і звисав аж на груди.
560] ершників троє загонів і троє вожатих на конях,
561] Л-лопців дві шістки за кожним вождем виступає, в окремих
562] ‘ДДілах, сяють вони всі так само, як сяють вожді їх.
563] іерщу колону юнацтва в захопленні щирім вів юний
564] Імені діда наслідник — Пріам, твоя парость, Політе;
565] Він італійців помножить; під ним — фракійський двомастий
566] Кінь, білі цятки на ньому та й бабки передні у нього
567] Білі, і високо горде несе він чоло своє біле.
568] Другий — це Атій, від нього рід Атіїв став у латинян;
569] Атій, хлопчина малий, був хлопчині Іулові любий.
570] Найкрасивіший на вигляд Іул із них їхав позаду.
571] їхав сідонським конем, що на спомин достойна Дідона
572] Подарувала йому і на доказ своєї любові.
573] Інше юнацтво на конях все їде, що дав у дарунок
574] Батько Ацест.
575] Оплесків громом вітають дарданці несмілих, і радо
576] їх оглядають, і в них пізнають вони образ їх предків.
577] А як, радіючи, стрілись очима вони із своїми
578] Й кіньми об’їхали їх, син Епіта їм голосом дужим
579] Гасло подав іздаля, ще й бичем на підтвердження ляснув.
580] От всі роз їхались рівно і ряд бойовий розв язали,
581] Всі три колони пішли своїм шляхом; та знову на гасло
582] Всі завернули з дороги і кинулись в наступ жорстокий.
583] Далі по-іншому вже розступились і знов завертають;
584] Стануть навпроти і колом оточують ряд супротивний,
585] То розгортають картину правдивого збройного бою,
586] То утікають і спини свої підставляють під стріли,
587] То повертають для бою списи, то в замиренні знову
588] їдуть рядами. Колись-то, як кажуть, на Кріті гористім
589] Був лабіринт, де між темними стінами стежка губилась.
590] Тисяча різних доріг там було, на яких невловимий
591] Бравсь незворотний обман і знаки провідні подорожнім
592] Нищив; і хлопці троянські в бігу тому так, не інакше,
593] Слід свій заплутують, в іграх наслідують битву й утечу,
594] Наче дельфіни, які на карпатських або на лівійських
595] Водних просторах гуляють і з хвилями ігри заводять.
596] Звичай такого походу й такого змагання Асканій
597] Перший увів в Альба-Лонгу, коли її муром обводив,
598] І святкувати давніх латинців навчив, як і сам він
599] Відсвяткував колись хлопцем і з ним уся молодь троянська.
600] Передали своїм дітям той звичай альбанці, а звідси
601] Рим всемогутній узяв і зберіг оцей батьківський звичай.
602] Троя — він зветься, а хлопці, що грають,— троянське юнацтво.
603] Цим закінчилися ігри, відбуті в честь батька святого.
604] З цього моменту Фортуна мінять почала свою вірність.
605] В час, коли ігри свої при могилі вони святкували,
606] Донька Сатурна Юнона послала троянському флоту
607] З неба ІріДУ. і вітром у леті їй ще помагала,—
608] Не заспокоїлось серце, стара не загоїлась рана.
609] Діва та зараз в дорогу збирається й тисячобарвним
610] Луком і летом швидким, нікому не видна, злітає.
611] Бачить той збір величезний; оглянула берег старанно,
612] Бачить покинуті гавані й флот весь залишений зовсім.
613] А на самітному березі, здалека, плакало гірко
614] Трої жіноцтво по смерті Анхіса, і всі споглядали
615] В смутку тяжкому на море глибоке. Гей, скільки прийдеться
616] Втомленим хвиль подолати морських; лиш одне в них бажання —
617] Міста всі просять, набридло вже біди морські їм терпіти.
618] Отже, між них і вмішалась навмисне, щоб шкоду зробити.
619] Скинула з себе вона і подобу, і одіж богині,
620] Стала старою Бероєю жінкою тмарця Дорікла
621] Що величалась і родом колись, і ім’ям, і синами.
622] Так-то вона увійшла між троянське жіноцтво та й каже:
623] “Ох, нещасливі, кого на війні не убили ахейські
624] Руки під мурами рідного міста! О плем’я нещасне,
625] Доля тебе зберегла невідомо для смерті якої.
626] Сьоме вже літо минає від часу, як знищено Трою,
627] А по морях, і по землях усяких, по скелях і нетрях
628] Ми під зірками блукаємо змучені, прагнучи вийти
629] В путь до Італії, що утікає; ми ж оремо хвилі.
630] Братній тут Ерікса край і Ацеста гостинна оселя.
631] Що нам боронить тут мури закласти й дать місто громаді?
632] О батьківщино і в ворога вирвані марно пенати,
633] Як не згадати нам мурів троянських? Невже не побачу
634] Більше ніколи я гекторських рік Сімоента і Ксанта?
635] Нумо ж зі мною ходімо і спалим ці прокляті судна.
636] Бо в сновидінні я бачила образ віщунки Кассандри,
637] Як смолоскипи палаючі нам подавала й казала:
638] “Трої лиш тут ви шукайте, тут ваша домівка”. Пора вже
639] Взятись до діла, бо гаятись годі при чуді такому.
640] Четверо тут вівтарів є Нептуна, сам бог смолоскипи
641] о руки дає і відвагу”. Лиш мовивши це, ухопила
642] Перша ворожий вогонь і, піднісши угору в правиці,
643] Здалека ним закрутила й метнула. Жінки Іліона
644] —з подиву й жаху аж остовпіли. Одна, найстаріша
645] —а них багатьох, що стільки дітей у Пріама кормила,
646] Пірго, так мовить: “Це вам, матері, не Бероя ретейська,—
647] Це не дружина Доріклова! Зважте: у неї ознаки
648] Божої вроди, вогонь у очах, і що за обличчя,
649] Іолос який і хода. Я сама відійшла, залишивши
650] Авору Берою удома, яка ще на те нарікала,
651] Що, одинока, з усіх лиш вона не здолає віддати
652] Шану, нещасна, останню Анхісові, ані належно
653] Повеличати”. Отак говорила.
654] Та матері зловорожо дивилися оком недобрим
655] На кораблі, й між любов’ю до цеї країни вагались
656] І пориванням до царства, яке обіцяє їм доля.
657] В той час на крилах широких по небу злетіла богиня,
658] Довгу дугу попід хмарами креслячи в леті своєму.
659] Всі тоді раптом, захоплені чудом, із криком шаленим,
660] З вогнища храму хапають вогонь, а інші,— і листя,
661] Й хмиз з вівтарів ухопивши, й палаючі факели мечуть.
662] Віжки Вулкан попустивши свої, почав тут шаліти
663] Всюди — по лавах, по веслах, по кілях, ялицею вкритих.’
664] Вістку, що судна горять, до могили Анхіса доносить
665] І до сидінь театральних Евмел. І самі вони бачать:
666] Дим попід хмарами чорний клубочиться. Перший Асканій,
667] Що керував у змаганні веселих кіннотників бігом,
668] З запалом сам полетів аж до табору, що збунтувався;
669] Марно, задихавшись, гнались за ним, щоб спинити, старшини.
670] “Що за нове божевілля,— гукнув він,— чого вам ще треба,
671] Це ж, громадянки нещасні, ви не ворогів, не аргівський
672] Табір ворожий, а власні надії свої запалили.
673] Я, ваш Асканій, ось тут перед вами”. І кинув під ноги,
674] Знявши, шолом, що в ньому подобу війни удавав він.
675] Спішно прибув і Еней, і за ним уся тевкрів громада.
676] Ті ж, ізлякавшись, розбіглися всюди, по всіх узбережжях,
677] І повтікали в ліси, і, знайшовши печери, сховались
678] Нишком. Почин свій клянуть; за провину їм сором; пізнали
679] Знову своїх вони; з їхнього помислу зникла Юнона.
680] З цього, однак, ні вогонь, ні пожежа не втратили сили
681] Непоборимої, ще під дубиною вогкою клоччя
682] Тліє й димує повільно, і жар помаленьку з’їдає
683] Судна; мов пошесть якась розплилася по цілому тілу;
684] Не помагають зусилля мужів, ані вилиті води.
685] Благочестивий Еней тоді скинув з плечей свою одіж,
686] Руки до неба простяг і благає в богів порятунку:
687] “Можний Юпітере, якщо усіх до одного троянців
688] Ти не зненавидів і милосердя ще давнє лишилось
689] В тебе до наших страждань, то дай тепер, батьку, можливість
690] Вирватись з полум я флотові й тевкрів останні пожитки
691] Вирви од згуби. Або своїм громом, якщо заслужив я,
692] Все, що лишилось, пошли на загибель, твоя хай правиця
693] Все тут погубить”. Він це лиш промовив, і враз розшалілась
694] Чорная буря й невидана злива, і вже затремтіли
695] Гори і доли від грому: дощ ринув із хмарного неба,
696] І непроглядна від вітру зчинилася темінь навколо.
697] Палуби зверху повні води, і напівобгорілі
698] Балки мокріють, та, зрештою, пломінь потух уже зовсім;
699] Судна від лиха врятовано, тільки чотири пропало.
700] Батько Еней, проте, випадком прикрим цим вражений тяжко,
701] В серці всіляко журбу свою важив велику, чи має
702] Тут осідати, на нивах сікульських, і знехтувать зовсім
703] Присуди долі, чи до італійських країн добиватись.
704] Нант же стаоий, ш,о його лиш Паллада Трітонія пильно
705] “Вчила і в хитрих мистецтвах зробила його знаменитим,
706] Те поясняв, що кару богів провіщає велику,
707] Й те, чого вічний порядок призначення хоче,— отож він
708] Розвеселить намагався Енея такими словами:
709] “Сину богині, куди лише доля веде і заводить,
710] Всюди ходім, що б не сталось, і все переможем терпінням.
711] Тут біля тебе Ацест, із божистого роду дарданець.
712] Радься із ним, йому звірся, до тебе він завжди прихильний.
713] Ти передай йому тих, що не можеш узять, бо згоріли
714] Судна, і тих, що усі їм твої починання великі
715] Вже наобридли, і старших мужів, і жінок, що втомились,
716] Ідучи морем, віддай, що слабе й небезпеки боїться;
717] Дай їм, потомленим, дозвіл закласти на землях цих місто,—
718] Хай їм дозволено буде його називати Ацеста”.
719] Цими словами старенького друга загрітий, усе ж він
720] Перебирає в душі своїй всякі думки і турботи.
721] Чорна на небо вже в’їхала ніч на своїй колісниці.
722] Видалось, раптом із неба зійшов несподівано ^ібраз—
723] Батька Анхіса й такими озвався словами: “Мій сину,
724] Поки я був між живих, дорожчий життя мені був ти,
725] Сину мій, битий прокляттям ілійським. Приходжу сюди я
726] З волі Юпітера, що кораблі від вогню врятував нам,—
727] З неба високого, врешті, зіслав милосердя. Послухай
728] Ради найкращої, що подає тобі Навт, ваш порадник.
729] їй до Італії найхоробріші юнацькі серця лиш
730] оибери і заведи їх туди. Бо тверде і суворе^
731] Плем я у Лації мусиш_скорити. Зїиди, проте, перше
732] о Діта домівку підземну і крізь авернійські глибини,
733] Сину, добийся до мене. Не в Тартарі я нечестивім
734] Перебуваю, між тіней сумних, а в Елісії, світлім
735] Богоугодних зібранні. Сюди, якщо жертву багату
736] З чорних тварин ти складеш, приведе тебе чиста Сівілла.
737] Там ти весь рід свій пізнаєш і місто, яке тобі дасться.
738] Отже, прощай! Ніч волога пройшла вже середину шляху,
739] Подихом коней повіяв на мене світанок суворий”.
740] Так він промовив і ніжним серпанком розплився в повітрі.
741] “Гей, куди ти подався, куди поспішаєш,— до батька
742] Мовить Еней,— перед ким утікаєш? І хто ж заважає
743] Нам тут обнятись?” — сказав це і попіл роздув, і погаслий
744] Вогник, і лара пергамського, й вогнище сивої Вести
745] Жертвою він вшанував із святого зерна і куріння.
746] Зараз скликає він друзів, по-перше, Ацеста, й говорить
747] їм про накази Юпітера, й милого батька поради,
748] Й задуми ті, що їх має в душі. Не тратять на раду
749] Ані хвилини, й Ацест його задумів не відкидає.
750] Місту жінок одписавши, лишають вони, і охочий
751] Люд, і ті душі, які до великої слави не прагнуть.
752] В суднах лавки поправляють самі вони, й замість згорілих,
753] Балки новими замінюють, весла і линви ладнають.
754] їх не багато, зате молодецька в них доблесть військова.
755] Ралом тим часом Еней і границі визначує місту,
756] Жеребом ділить місця під доми,— Іліону тут бути,
757] Тут же він місце відводить під Трою. Ацест же, троянець,
758] Тішиться царством, визначує форум, старшину скликає,
759] Установляє права; ще й на Ерікса славній вершині,
760] Зорям сусідній, Венері споруджує храм Ідалійській,
761] Гай пресвятий і жерця приділяє могилі Анхіса.
762] Бенкетував весь народ дев’ять днів, на жертовниках жертви
763] Всі поскладали. Вітри заспокоїлись, хвилі на морі
764] Тихо плескали, лиш Австер один не втихає і знову
765] Кличе на море. І вздовж узбережжя крутого страшенний
766] Плач залунав. В обіймах прощальних дні й ночі минають.
767] Вже матері, навіть ті, що колись їм страшним видавалось
768] Моря лице і нестерпним ім’я його, їхать готові
769] Й зносити мандрів труди. А батько Еней добросердий
770] Словом ласкавим усіх утішає й з рясними сльозами
771] Передає під опіку Ацестові, родичу, всіх їх.
772] Еріксу потім велить три воли він у жертву зарізать,
773] Для буревіїв ягницю, й тоді вже відв’язувать линви.
774] Сам же вквітчав собі голову зрізаним листям оливним.
775] Ставши на носі судна, держить келих, і м’ясо жертовне
776] Кидає в хвилі солоні, й перлисте вино виливає.
777] Друзі в змаганні б’ють веслами воду й гребуть ними хвилі,—
778] Вітер, іззаду за ними зірвавшись, у путь проводжає.
779] В час той Венера, в журбі неспокійна, отак до Нептуна
780] Заговорила, всі жалі свого виливаючи серця:
781] “Гнів ненаситного серця Юнони мене приневолив,
782] Мій ти Нептуне, до тебе прийти з цим гарячим благанням.
783] Гніву ні час не спроможен тривалий зм’якшить, ні побожність,
784] Влада Юпітера й долі веління зломити не в силі.
785] їй ще не досить, що з Фрігії серця злочинна ненависть
786] Вирвала місто, на всяке знущання його передавши,
787] Трої останки, і попіл, і кості вона іще й досі
788] Все переслідує. Шалу такого причину хіба лиш
789] Знає сама вона. Сам ти недавно на водах лівійських
790] Свідком був, розрух який учинила на морі; з землею
791] Небо змішала, дарма довіряючи бурям еольським,
792] В царстві твоїм на такеє дерзнула.
793] Навіть тепер ось, злочинно намовивши наших троянок,
794] Знищила судна ганебно й примусила, флот загубивши,
795] Друзів лишити своїх у незнаній країні. Благаю,
796] Тим, що зостались, дозволь, хай безпечно доїдуть по хвилях
797] До лавремтійського Тібру, доб’ються того, що прошу я,
798] Це ж бо можливе, бо парки для них те призначили місто”.
799] Так цього моря звитяжець, Сатурнів нащадок, промовив:
800] “Слід, Кітереє, аби ти державі моїй, о богине,
801] Вірила, ти ж бо сама з неї вийшла. А стільки довір’я
802] Я заслужив, бо я заспокоював часто шалену
803] Лютість і моря, і неба. Не менш і на суші,— а свідки
804] Ксант з Сімоентом — журився твоїм я Енеєм, коли ще
805] Тиснув до мурів Ахілл знесилені Трої загони
806] й тисячі смерті віддав і шуміли загачені ріки,
807] Ксант не знаходив до моря шляхів докотить свої хвилі.
808] Я тоді вирвав Енея, у хмару сповивши, коли він
809] З сином Пелея хоробрим зустрівся в бою і нерівні
810] Сили й боги в них були. Хоч дуже хотів я дощенту
811] Знищити мури зрадливої Трої, споруджені мною,
812] Серце у мене і далі до нього те ж саме лишилось.
813] Страх віджени! Він безпечно доїде у пристань Аверну —
814] І ак, як ти хочеш цього. Одного лише втратить в пучині.
815] І ой лиш один наложить за всіх головою”.
816] Цими словами тоді заспокоївши серце богині,
817] Ьатько у золото коні впрягає, й гнуздає старанно
818] їх вудилами, і віжки цілком із рук випускає,
819] Іпроїздить, мов на крилах, по плесу блакитного моря.
820] Хвилі втихають, і збурене море під небом гримучим
821] Стелеться гладдю, з широкого обрію хмари зникають
822] І появляються постаті різні його товариства,
823] Різні потвори жахливі, хор Главка прадавній, Іноїн,
824] Син Палемон, і Трітони швидкі, і все Форкове військо.
825] Зліва Фетіда, й Меліта, і діва також панопейська;
826] Кімодокея, і Спіо, і Талія тут, і Нісея.
827] Тут до батька Енея у розум його неспокійний
828] Радість ласкава на зміну прийшла, й він наказує спішно
829] Щогли підняти усі й натягнути на реях вітрила.
830] Разом за линви хапаються всі і то зліва, то справа
831] Всі паруси розгортають, то реї повернуть високі,
832] То їх одвернуть; і флот весь попутні вітри підганяють.
833] Перед всіма Палінур веде свій загін густолюдний,
834] А за наказом услід свої судна керують вже інші.
835] А на небесній дорозі середини вже досягала
836] Ніч росяниста; й при веслах, на лавах твердих розіклавшись,
837] М’язи свої моряки розпрямляли у милім спочинку,—
838] Сон легковійний з-між зір у просторах ефіру ізлинув,
839] Темінь повітря розсунув, і тіні розвіяв, і прямо
840] Йде, Палінуре, до тебе, й дрімоту сумну навіває
841] На безневинного. Високо бог, на Форбанта подібний,
842] Сів при кормі і таку починає з стерничим розмову:
843] “Гей, Палінуре,” сину Іасів, несе саме море
844] Флот наш, і рівно вітрець повіває, пора відпочити.
845] Голову тут прихили, відірви на хвилину від праці
846] Втомлені очі; а я вже тебе заступлю в твоїм ділі”.
847] А Палінур, ледве очі підвівши, таке йому мовить:
848] “Кажеш, забути мені, чого варті погідне обличчя
849] Моря і тихії хвилі? Чи можна цій вірить потворі?
850] Як же довірю Енея (що ж інше?) змінливій погоді
851] й небу, що стільки разів вже мене обмануло, погідне?”
852] Так промовляє, й на ручку стерна налягає, й на волос
853] Не попускає, припавши й очима у зорі уп’явшись.
854] Бог же ударив його по обличчю гіллям, що спливало
855] Свіжою Лети росою і чарами Стіксу просякло,
856] І проти волі йому обважнілі склепляє повіки.
857] Ледве дрімота неждана позбавила пружності тіло,
858] Сон вже на нього наліг і, частину корми відірвавши,
859] Разом з кермом у хвилі пливучі ним сторчголов кинув.
860] Кликав він друзів на поміч даремно. А Сон, відлетівши,
861] Наче маленька пташина, на небо полинув. Хоч все те
862] Сталось, та флот своїм шляхом безпечно прорізує море
863] І під опікою батька Нептуна без страху прямує.
864] Вже підпливав він, під скелі Сирен підходячи близько,
865] Грізні колись, бо білілись кістьми незліченними вбитих
866] (Здалека глухо шуміли вони, биті хвилями завжди).
867] Дивиться батько, що плине судно без керманича хистко,
868] й сам серед пітьми нічної повів корабель він по хвилях.
869] Гіоко ридав він, у серці зворушений долею друга:
870] Ох як же міг ти повірити небу погідному и морю!
871] Будеш ти голий лежать, Палінуре, в пісках невідомих».
