Галина Кирпа “Мій тато став зіркою” скорочено

Галина Кирпа “Мій тато став зіркою” читати скорочено варто, щоб згадати зворушливу історію про болісні втрати найдорожчих людей. Короткий зміст не передасть всіх відчуттів героїв, але допоможе запам’ятати головні події.

“Мій тато став зіркою” скорочено (переказ)

Коли тато вперше не ночував вдома, то мама сказала, що він лишився на Майдані. Мовляв, там багато роботи, якої без тата ніхто не зможе зробити. Але він мені теж потрібний…тут вдома.

– Коли це все закінчиться, ми з тобою малюватимемо небо й тополі, – казав тато. – І тополі у нас із тобою діставатимуть до самого неба. Я хочу, щоб усі побачили, яке в нас небо і які високі тополі.

Мама згадала татові слова та знайшла мені коробку пастелі. Я взяла синю та замалювала піваркуша. Вийшло високе синє небо. Я думала, чи не страшно тату там вночі, але мама завірила, що він там не сам. Їх багато. І Господь Бог з ними.

На другий день ми з мамою ходили на Майдан шукати тата. Їй подобалось дивитись як дорослі ходили з прапорами, мов діти. І їх було дуже багато. Ми обійшли вже три зелених намети, але тата там не було. Раптом мене хтось підхопив та міцно пригорнув до себе. То були найтепліші обійми.

– Ой, тату, задушиш, – шепчу я.

– Доцю, сонечко, ми переможемо, – шепоче тато мені на вухо. Мама казала, що щасливі люди часто говорять шепотом.

Потім тата все частіше не було вдома. Мама казала, що у нього була своя барикада. А я сама вже домалювала високу тополю на аркуші з небом. Ось вже три ночі підряд тато не приходи. Я запитала у мами:

– Коли прийде тато?

Але мама нічого не відповіла. Вона була дуже дивною, наче не чула нічого. Стала взагалі інакша. Ні з того ні з сього може підійти та обійняти.

– То коли, мамо? – допитуюсь я.

Тут мама не витримала та взявши мене на коліна пояснила, що тато не прийде. Він поїхав дуже далеко… Але тато не міг поїхати із Майдану. Щось тут не те. Я почала допитуватись в неї, просила говорити зі мною як з дорослою. Мама здалась:

– Він не повернеться до нас, доцю… – мамі, здається, бракує слів. – Наш тато… Твій тато… став… зіркою.

– Як це – зіркою? – спитала. Думала мама жартує.

– Його вбили. На барикаді.

Мама заплакала, міцно обійнявши мене. Сльози котились горохом на коси. Я навіть відчувала які вони гарячі і не могла зрозуміти: як це тата вбили на Майдані. За що? Це міг зробити тільки той, хто не знав який у нього голос та усмішка. Бо хіба можна було його вбити навмисно?!

Тут сльози хлинули із моїх очей. Мама мене заспокоює та гладить. А потім каже:

– Хай там що, доцю, а ти ніколи не забувай одного: наш тато став зіркою і завжди нам світитиме.

Мені хочеться крикнути на цілий світ:

– Ні, я так не хочу!!!! Нехай світить зірка, не мій тато!!! А тато нехай малює мені високе небо і високі тополі! Нехай він буде просто татом!

Але той крик був подумки. Виявляється зірками стало багато людей. І я згадала, як чула скандування на Майдані: «Разом нас багато! Разом – сила!». І луна цих слів, здавалось, доходила до самого неба, до зірок.

Якщо ж тато став зіркою, то чому мама постійно плаче та сидить із його світлинами? Одного разу мама взяла мене до себе в ліжко. Я трішки полежала з нею, а потім перебралась у своє ліжко. Бо я знала, що друга подушка – татова. Коли зійде зірка, її світло впаде на подушку і мама немовби торкнеться рукою тата. Я хотіла побачити це і побачила, правда уві сні.

Ми стали ходити на затоку, бо туди любив ходити тато. У воді відбивалось все, те, що він так любив малювати: хмари, небо та сонце. Тепер я буду дивитись на все і за тебе, тату!

Якби тато не став зіркою, то побачив би свою другу доньку – Йордану. Мама хотіла похвалитись йому після перемоги Майдану. Проте коли це сталось, тата вже не було. Так посеред літа у нас вдома з’явилась голосиста, чорнява дівчинка.

Йорданою її вирішила назвати мама. Татові б сподобалось це ім’я: він найбільше любив свято Водохреще і називав його Йорданом. У моїй пам’яті я досі чую їхній дуетний спів:

Ой на річці на Йордані

Там Пречиста ризи прала…

Коли ввечері зірки всипали небо, ми з мамою сиділи на веранді та дивились в небо. Бо десь там наш тато. Якщо довго дивитись, то наче одна зірка підморгує. Напевне, це тато. Він завжди моргав щоб мене посмішити. А Йордана тихо спить у візочку. Вона ще не знає, що її тато – зірка. Лише бачить сни. Цікаво, які? Можливо, їй сняться розмови зірок. Мабуть, тато розповідає сестричці про всіх нас.

А я все чекаю тата, правда з неба. Він може подзвонити на мобільний мами. Вона сказала, що ніколи не зітре його номер. Мені згадались татові очі, котрі були сповнені тривоги. Вони мало усміхались навіть на останнє спільне Водохреще. Тоді було так морозяно, що я сховала свої руки в пазусі татової куртки. Якби я знала, що більше так не зможу, то ніколи не вилізла б звідти.

Сьогодні мені чомусь не спалось. Нічого не виходило. Може обняти подушку? А що це там? Якась коробка… То коробка кольорових пастельок! Тато щороку дарував нові постельки. Ми разом змальовували їх до крихти. Але ж моє день народження у мене аж восени!

– Він знає, що восени, – каже мама. – Але сьогодні день твого ангела.

Я усміхнулася – тато умів найбуденніший день перетворити на свято.

Прокинувшись, я захотіла відразу малювати. Після сніданку я сіла за стіл малювати небо, сонце та місяць. Напроти місяця виросла зелена тополя, котра торкалась неба. То щоб татові було де відпочити.

– А Йорданка скоро виросте? – питаю я маму.

– Скоро, – відповідає мама.

– Коли?

– Так скоро, що ти не встигнеш і посивіти, – усміхається мама.

Я помітила, що мама у свої двадцять вісім років встигла посивіти. В кінці літа ми з мамою їдемо до другої бабусі, татової мами, щоб познайомити її з Йорданою. Там був Павлусь – мій старший двоюрідний братик. З ним цікаво. Він багато розповідає про танки та бомбардувальники.

– І хто додумався називати танки «Тюльпанами», «Акаціями», «Гвоздиками»?! – обурюється Павлусь.

Мене теж це обурило. Такі назви підходять цукеркам, а не танкам. Павлусь обіцяв, що коли виросте, то зробить усе щоб на світі не було ні танків, ні бомбардувальників. Він хоробрий. А от я не хочу вирости. Я хочу повернутись в час, коли тато був поруч. Зненацька наче голос тата прошептав на вухо: «Доцю…»

Я вирішила показати Павлусю тата на небі, його зірку. А він сказав, що його тато на війні. Там, де гинуть. Перед мною наче вже був не Павлусь, а цілий Павло. Його слова були такі дорослі. Мені раптом стає страшно. Згадалось, як вранішнє радіо передало про дванадцятьох загиблих під Луганськом, котрі підірвались на міні. А що, якщо серед них був чийсь Т А Т О!

– А скільки твоєму татові років? – питає Павлусь.

– Двадцять вісім, – відповідаю я.

– Ти ба, такий молодий, а вже зірка, – каже Павлусь.

– Жаль, що ти його не завжди можеш бачити, – додає Павлусь.

– Не завжди, – зітхаю я.

Але я бачу його, коли захочу. Він завжди переді мною, варто лише заплющити очі. Навіть чутно його шепіт: «Доцю, сонечко, ми переможемо…». Зараз над нами стоїть зірка. Дістати до неї не можна, лише сказати очима: «Я навіки люблю тебе, тату!».