«Імʼя троянди» ГЛОСАРІЙ
Абеляр, П’єр (Pierre Abelard, 1079-1142) — французький філософ і богослов, послідовник поміркованого номіналізму, т. зв. концептуалізму. В богослов’ї зробив спробу примирити віру і знання. Один із засновників схоластичного методу, прихильник діалектики, яку опрацьовує у творі “Так і ні” (Sic et nori). Славнозвісна історія його кохання до Елоїзи, небоги каноніка Фульберта в Парижі, який помстився йому, звелівши його каструвати, описана у творі “Історія моїх страждань”.
Абул Асан аль-Мухтер ібн-Ботлан (Еллукасим Еліміттар, Убубхасим з Бальдаха) — християнський богослов і лікар з Багдада. Крім трактату “Театр здоров’я” (Theatrum Sanitatis), уклав компендіум гігієни і макробіотики у формі таблиць.
Авсоній (Decimus Magnus Ausonius, 310-395) — римський поет і ритор, автор низки віршів та епіграм.
Аверроес (Абу аль-Валід Мухаммед Ібн-Ахмад Ібн-Мухаммед Ібн-Рушд, 1126-1198) — видатний арабський філософ, прав-ник, лікар і математик, походив з Кастилії. Коментатор праць Арістотеля; великою мірою вплинув на схоластику в Європі.
Авіценна (Абу Алі Ібн Сіна, 980-1037) — арабський філософ і лікар, за походженням перс; поєднував доктрину Арістотеля з неоплатонізмом; значно вплинув на схоластику, сприяв поширенню арістотелізму в Європі; автор праць із багатьох галузей тогочасної науки, його твір “Канон лікарської науки” впродовж багатьох століть був основою медичної теорії та практики.
Адсо з Монтьє-ан-Дер (Adso Dervensis, 910/15-992) — настоятель монастиря у Монтьє-ан-Дер. Відомий гагіограф, Адсо залишив чимало житій святих, але найбільше відомий своїм посланням до королеви Ґерберґи, дружини короля Лотара, “Про походження і час пришестя Антихриста”, де він, зокрема, твердить, що пришестя Антихриста збіжиться в часі з падінням Священної Римської імперії. Цей його твір був дуже популярний, часто переписувався і перероблявся, дуже вплинув на апокаліп-тичну літературу та есхатологічне вчення тієї доби.
Алан Нільський (Alain de Lille, лат. Alarms ab Insulis, 1120/28— 1202) видатний французький богослов, проповідник і поет, цистерціянець. Відомий своєю вченістю, удостоївся титулу Doctor universalis. Розвиваючи свою еклектичну філософію, в якій поєднувався схоластичний раціоналізм та містицизм, Алан написав богословський трактат, “Мистецтво католицької віри” (Ars fidei catholicae), де він застосував математику для доведення істин віри. Автор твору “Проти єретиків” (Tractates contra haereticos), де виступив проти вальденсів, альбігойців, євреїв та сарацинів. Йому належить також низка поетичних творів, зокрема філософсько-моралістична поема “Плач природи” (De planctu naturae), сатира на людські вади, і алегорична поема “Антиклав-діан” (Anticlaudianus), своєрідна енциклопедія знань тієї доби.
Альберт Великий, св. (Albertus Magnus, 1193-1280) — видатний філософ, богослов і природознавець німецького походження, домініканець. Викладав у Кельні та Парижі, де найздібнішим його студентом був Тома Аквінський. Сприяв засвоєнню християнською думкою грецької (насамперед Арістотеля) та арабської філософії, зокрема доробку Авіценни; один з перших арістотеліків серед християнських мислителів, він, однак, був відкритий і до неоплатонічної думки. Першим зрозумів, що філософія і природничі науки не мусять бути лише знаряддям богослов’я, а мають свою власну цінність. У своїх наукових дослідженнях ґрунтувався на експерименті та прямому спостереженні природи. Данте у своїй “Божественній комедії” поміщає його в раю біля Томи Аквінського. Альбертові Великому приписують авторство “Книги таємниць”, відомої також як “Великий Альберт”, де описано магічні властивості трав і каменів.
Альбігойці (від м. Альба, центру руху альбігойців) — секта катарів, поширена на півдні Франції (XII-XV ст.).
Альгазен (Абу Алі Аль-Хасан ібн аль-Хайтам, бл. 965-1039) — видатний арабський учений, насамперед в царині оптики. Його праці було перекладено латиною на початку XIII століття (“Скарбниця оптики”, “Opticae thesaurus”). На відміну від греків Евкліда та Птолемея, які вважали, що світлові промені виходять з ока, Альгазен довів, що їх породжують світляні об’єкти.
Альґірдас Клюнійський… Doctor Quadratus — історичного персонажа з таким іменем не існувало. Це алюзія на колегу професора Еко, Альґірдаса Греймаса (1917-1992), французького семіотика, лінгвіста, літературознавця, який писав про так званий “семіотичний квадрат”.
Альдгельм з Малмзбері (Aldhelm of Malmesbury, 640-709)-англійський церковний діяч і письменник, автор збірки “Загадки”.
Алькінді (Alkindi, сер. IX ст.) — арабський філософ і вчений, його твори збереглися лише в латинських перекладах.
Аль-Куварізмі (Al-Kuwarizmi, бл. 780-850) — видатний арабський метаматик і астроном. Був знайомий не лише з грецькими, але й з індійськими творами з математики та астрономії. Латинські переклади його творів запровадили в європейській математиці арабські цифри, а також термін “алгебра”. Від його імені походить також термін “алгоритм”.
Альфред з Сарешеля (Alfred of Sareshel, жив бл. 1210 p.) — англійський вчений, автор коментарів до Арістотеля. Також написав працю про серце як головний орган душі і осідок життя.
Амфісбена (лат. amphisbaena) — казкова отруйна змія, яка має по голові з обох кінців тіла.
Ангел Кларенець (Angelus Clarenus, 1255-1337) — італійський францисканець, непримиренний борець за строге дотримання францисканського правила та реформу чернечого життя з метою повернення первісних цінностей, пов’язаних з євангельською убогістю.
Ангела Фоліньянка (Angela da Foligno, 1248-1309) — італійська францисканка, містик. Свої містичні переживання описала у творі “Книга про правдивий досвід віри”.
Алостоліки (або апостольські брати) — загальна назва різних християнських єресей, що повставали проти світського духу в Церкві і проповідували повернення до апостольської простоти.
Апулей, Луцій (Lucius Apuleius, бл. 125 до Р.Х.) — римський ритор, філософ і письменник, найбільш відомий фантастично-сатиричним побутовим романом “Метаморфози”, званим також “Золотий Осел” (Metamorphoseon sive de asino aureo libri), зі вставною оповідкою про Амура та Психею.
Ареопагіт, Діонізій — відомий також як Псевдо-Діонізій Ареопагіт, християнський неоплатонік, який опублікував у V ст. твори під іменем Діонізія Ареопагіта, афінянина, згаданого в Дії 34. Ці твори широко вивчалися і коментувалися в середні віки.
Арістотель (Aristoteles, 384-322 до Р.Х.) — видатний грецький філософі та вчений. Народився в Стагірі, в Тракії, був учнем Платона в Афінській академії. Творець найвідомішої грецької філософської системи, учитель Александра Македонського. У своїх творах (“Органон”, “Метафізика*, “Фізика”, “Про душу”, “Етика”, “Політика”, “Поетика”, “Риторика”) виклав свого роду енциклопедію тодішнього знання. Його вчення мало великий вплив на філософів та богословів пізнього середньовіччя, на його твори написано безліч коментарів. У його “Поетиці”, як вона дійшла до наших днів, розглядається лише трагедія. Існування другої частини “Поетики”, присвяченої комедії, довго піддавали сумнівам, одначе в 1839 році в Парижі було знайдено рукопис X ст., який містив уривок з цього твору.
Арімаспи (лат. arimaspi) — легендарний одноокий народ, що замешкував Північну Скіфію.
Армілярна сфера — стародавній астрономічний інструмент. Складався з кілець, що зображали основні дуги небесної сфери, навколо розміщеної в центрі кулі, яка зображала Землю. її метою було відтворювати відносне положення екватора, екліптики, горизонту та інших небесних кругів. Вона також зображала рух планет.
Арнальд з Бреші (Amaldo da Brescia, бл. 1100-1155) — релігійний реформатор і політичний діяч, навчався в Парижі, був учнем Абеляра. Завзятий противник світської влади Папи, прибічник віднови римської республіки, він мріяв про повернення до способу життя первісних християн. Талановитий проповідник, він збирав навколо себе цілі натовпи людей. Церковні собори і церковна влада не раз засуджували його вчення як єретичне, його було відлучено від церкви. Врешті в Римі його було страчено, тіло спалено, а попіл розвіяно над Тибром.
Арнальд з Вільянови (Amaldo de Villanova, бл. 1240-1310) — іспанський алхімік, філософ, лікар. Практикував медицину в багатьох місцях, був лікарем Боніфація VIII, Климента V та низки монархів. Займався астрологією та алхімією, співчував церковній реформі, через що мав проблеми з інквізицією. Автор низки праць з медицини.
Арнальдисти — італійська секта прихильників Арнальда з Бреші. їх часто плутали з катарами та альбігойцями. Остаточно засуджені на Веронському соборі (1684).
Артемідор з Ефеса (Artemidorus Daldianus, II ст. до Р.Х.) — грецький письменник, автор трактату “Тлумачення снів” (Опеіго-critica), який містив також чимало відомостей про старожитні звичаї, міфи та забобони і про мистецтво символічного тлумачення.
Асасини (ар. hashshashin) — європейська назва членів таємної шиїтської секти ісмаїлітів, що виникла в XI ст. на Близькому Сході. Застосовували проти своїх противників терор, часто у стані наркотичного сп’яніння, підкорялися дуже суворій дисципліні, були фанатично віддані своїм зверхникам.
Атаназій Кірхер (Athanasius Kircher, 1601-1680) — німецький вчений, єзуїт, займався природничими науками, фізикою, лінгвістикою, математикою, богослов’ям, музикою, медициною. Один з найосвіченіших людей свого часу, автор багатьох трактатів на різні теми. Іноді його називають останньою людиною доби Відродження.
Аюб аль-Ругаві (Ayyub al-Ruhawi, бл. 760-835) — сирійський письменник і перекладач.
Байлек-аль-Кабаякі (Baylek al-Qabayaki, бл. 1215-1285) — мінералог з Каїра. Описав властивості магніту у творі про коштовне каміння.
Беатус з Лієбани (Beatus de Liebana, бл. 730-798) — іспанський чернець-бенедиктинець, автор коментарів до Одкровення Йоана Богослова у 12 книгах (Commentaria in Apocalypsiri). Він вірив, що у 800 році настане кінець світу, тому хотів приготувати вірних до нього і до Страшного суду, який настане невдовзі. Пізніше встановлювалися нові і нові дати гіпотетичного кінця світу, тому коментарі мали величезну популярність впродовж всього середньовіччя, їх не раз переписували, пишно оздоблюючи мініатюрами. Досі збереглося близько 30 багато ілюстрованих списків цього твору.
Бегіни (фр. beguines) — так іноді називали францисканців-спіритуалів, оскільки вони, рятуючись від переслідувань, знаходили притулок у спільнотах бегінок. Беґінки — світські жіночі спільноти, що виникли в Нідерландах наприкінці XII ст. Вони не складали чернечих обітів, але ставили собі побожні цілі, як-от молитва, благодійництво, догляд за хворими, виховання сиріт. Через зв’язки з братчиками їх підозрювали у єретичних тенденціях, і В’єнський собор заборонив їх. Подібні чоловічі спільноти — бегарди (beghards) — не були такі поширені, як спільноти бегінок.
Беда Велебний (Baeda Venerabilis, 674-735) — визначний англосаксонський хроніст, богослов та історик, бенедиктинець; учитель церкви, батько англійської історіографії, автор історії англійської церкви “Historia ecclesiastica gentis Anglorum”.
Бекон, Роджер (Roger Bacon, 1214-1292) — визначний англійський філософ і вчений, францисканець, прозваний Doctor mirabilis. Вчився в університетах Оксфорда та Парижа, де вивчав природничі науки. Реформатор науки й освіти, критикував сучасну йому структуру знання і проголошував програму розвитку науки, яка спиралася на математичні методи доведення та експерименти. Автор великої кількості праць на різні теми.
Бенедикт з Нурсії, св. (Benedictus, 480-547) — визначдий релігійний діяч, засновник чину бенедиктинців. Спорудив у Монте Кассіно монастир, де організував спільне життя ченців, наповнене літургійними молитвами і працею під гаслом “Молись і працюй” (Ога et labora). За Правилом святого Бенедикта впродовж багатьох століть жили всі монастирі Західної Європи. Вважається патроном Європи.
Бенедиктинці (лат. benedictini) — могутній католицький чернечий орден, заснований у VI ст. Бенедиктом з Нурсії в Мон-текассіно (Італія), хронологічно перший з католицьких орденів; поєднують спільну молитву з фізичною і розумовою працею (за основним принципом Бенедикта — Ога et labora); впродовж історії їхня діяльність мала велике господарське (землеробство), культурне (ремесло, архітектура, музика) і наукове значення. Роль бенедиктинців у формуванні обличчя сучасної Європи важко переоцінити.
Бентран з Пуже (Bertrand du Pouget, 1280-1352) — французький кардинал, небіж папи Йоана XXII, який послав його до Італії із завданням зміцнити там позиції ґвельфів і виступити проти ґібелінів. Одначе ця його місія зазнала невдачі, з огляду на надмірну суворість і непримиренність кардинала Бертрана. Між іншим, він засудив до спалення трактат Данте Аліґ’єрі “Про монархію”, де той обґрунтовував позиції ґібелінів.
Бернард з Клерво, св. (Bernard de Clairvaux, 1091-1153) — видатний французький богослов і філософ, цистерціанець, засновник нового напрямку в богословсько-філософській містиці. Ініціатор II Хрестового походу (1147-1149).
БлеміІ — нубійське кочове плем’я, що замешкувало землі у Верхньому Єгипті. їхні розбійницькі набіги наводили пострах на сусідні народи.
Богомили — болгарські єретики-дуалісти. Рух богомилів виник в X ст. в Болгарії (тому їх часто називали булгарами або болгарами), одначе невдовзі поширився по цілій Європі. Вони не визнавали християнської церкви, її таїнств та обрядів. Проповідували суворе аскетичне життя і відмову від земних благ. Богомильство породило в Європі цілий ряд інших єресей, що сповідували подібні засади, як от патарини, катари, альбігойці.
Боецій, Северин (Severinus Boetius, 480-524) — християнський філософ-неоплатонік, логік, теолог, дипломат, автор перекладу логічних робіт Арістотеля та коментарів до них; намагався узгодити віру і розум; його роботи до XII ст. становили джерело знань у різних галузях науки, він був одним з перших активних поширювачів ідей грецької філософії. Дехто вважає його предтечею схоластичної філософії. Найзнаменитіший свій твір _ “Розрада від філософії” {De consolatione philosophiae) — він написав у в’язниці в очікуванні близької страти, цей твір справив величезний вплив на культуру європейського середньовіччя та Відродження.
Бонавентура Баньореджієць, св. (Bonaventura da Bagnorea, 1221-1274; спр. ім’я — Giovanni Fidanza) — італійський богослов, один з найвидатніших представників схоластики, генерал ордену францисканців, кардинал і єпископ Альбано, учитель католицької церкви. Був найбільшим представником авгус-тиніянського богослов’я, яке протиставлялося вченню його сучасника Томи Аквінського. В дискусії про універсали стояв на позиціях реалізму. Загалом вважався уособленням католицької ортодоксії. Автор “Життя святого Франциска”. Був ключовою фігурою на II Ліонському соборі, під час якого і помер. Удостоєний титулу Doctor seraphicus.
Бонаї рація з Берґамо (Bonagrazia da Bergamo, t 1340) — італійський францисканець, богослов. Брав участь у полеміках з приводу спіритуалів, спершу виступаючи проти них, а потім ставши на їх бік. За послідовну критику папства був відлучений від церкви і вигнаний з ордену.
Боніфацій VIII (спр. ім’я Benedetto Caetani, 1235-1303) — Папа Римський з 1294 р. Прагнув до верховенства над світськими правителями. Зазнав поразки в боротьбі з французьким королем Філіпом IV, був взятий у полон в містечку Ананьї неподалік від Риму. За переказом, помер від приниження через ляпас, який дав йому Шарра Колонна, прихильник короля.
Брандан, св. (Brandanus, VI ст.) — напівміфічна особа, настоятель одного з ірландських монастирів. Збереглася про нього ціла низка пісень і легенд, в яких оповідається про подорожі в казкові країни, здійснені ним і ченцями його монастиря. Дехто бачить в цих легендах одне з джерел “Божественної комедії” Данте.
Брати Вільного Духа — представники низки пантеїстичних єретичних сект, що діяли в XIII-XIV ст. Вважали, що нема різниці між людиною і божеством, не визнавали церковних приписів, не вірили у воскресіння після смерті.
Братчики (іт. fraticelli) убогого життя — так називали деяких францисканців, які, під впливом спіритуалів, покидали свої монастирі і блукали по Італії та Франції, навчаючи, що необхідною умовою спасіння є відмова від власності і повернення до євангельської убогості. Термін цей мав досить розмите значення, ним часом називали дуже різні угруповання жебрущих ченців.
Булгари — див. богомили
Буридан, Жан (Jean Buridan, бл. 1300-1358) — французький філософ-схоласт, прибічник Вільяма Оккама. Стояв на позиціях номіналізму. В 1327 і 1348 pp. — ректор Паризького університету. Автор коментарів до творів Арістотеля. Багато уваги приділяв питанню свободи волі, яку фактично заперечував. Як ілюстрацію до своїх розмірковувань він буцім наводив оповідку про осла (“Буриданів осел”), який не може зробити вибір між двома абсолютно однаковими в’язками сіна і гине з голоду. Цим він доводив, що за браку критерію, на основі якого осел може надати перевагу одній із в’язок, його абсолютно свобідна воля не може зупинитися на жодній з них.
Вальденси — прихильники секти, що виникла в 1175 р. в Ліоні (засновник — купець П’єр Вальдо, звідки й назва). Вальденси проповідували відмову від приватної власності, повернення до засад раннього християнства, виступали проти офіційної церкви, переклали Новий Завіт народною мовою, дозволяли проповідувати жінкам. IV Латеранський собор засудив вчення вальденсів. Певна кількість послідовників цієї секти існує досі в Італії.
Василій з Анкири — єпископ Анкирський (суч. Анкара), християнський письменник IV століття, лікар за освітою. Виступав проти аріанства, одначе його самого звинувачували в напів-аріанстві.
Вергілій Граматик з Тулузи (Virgilius Grammaticus Tolosanus) — загадковий автор VII століття, сучасні дослідники вважають, що він походив з Ірландії, а освіту здобув в Іспанії або в Галлії. До нас дійшли два його твори — згадані тут “Витяги” і “Епістули”. Він був, очевидно, людиною дуже добре освіченою, однак твори його насправді важко назвати науковими, і тепер багато хто дотримується погляду, що його писання — пародія на закостенілу, задогматизовану тогочасну граматичну науку, вони повні вигаданих цитат з реальних і вигаданих авторитетів, чудернацьких історій, химерних каламбурів, загадок і т. п. Дехто також твердить, що його твори належать до езотеричної традиції і мають прихований сенс.
Вечеря Кипріяна (Соепа Сургіапі)— анонімний пам’ятник “сміхової культури” середньовіччя, написаний у IX ст., гумористична оповідь про весільний бенкет в Кані Галілейській, на який запрошено персонажів зі Старого і Нового Завіту.
Вільгельм Мербеке (Guillaume de Moerbeke, 1215-1286) — французький чернець-домініканець, богослов, великий знавець греки, перекладач, згодом — архієпископ Коринфа. Приятель Томи Аквінського, на його прохання переклав цілий ряд праць Арістотеля, також з царини математики — це були перші переклади математичних праць Арістотеля з оригіналу, а не з арабського перекладу.
Вільгельміти — ідеться, мабуть, про таємну секту шанувальників беґінки Вільгельміни Богемської, яку вони вважали втіленням Святого Духа. Поширена здебільшого в Мілані, ця секта була придушена на початку XIV ст.
Вінсент з Бове (Vincentius Bellovacensis, бл. 1190-1264) — французький богослов, домініканець, автор величезної енциклопедичної праці “Велике дзеркало” (Speculum maius).
Гебдомадарій (лат. hebdomadarium, від hebdomada “тиждень”) — чернець, відповідальний за проведення богослужінь протягом тижня.
Гібернія — стародавня назва Ірландії.
Гільдегарда з Бінґена, св. (Hildegard von Bingen, 1028-1179) — видатна німецька бенедиктинка, містик, релігійна мислителька і письменниця, абатиса монастиря в Рупертсбергу, який вона сама заснувала. Славилася своєю вченістю, святістю і містичним даром, її поради питали навіть високопоставлені вельможі і прелати. Займалася також природничими науками та астрологією. По собі залишила велику спадщину, зокрема містичний твір “Пізнай шляхи світла” (Liber Scivias), де вона описала свої видіння, трактати з медицини, дидактичні твори, гімни, листи та ін. її твори характеризуються яскравою середньовічною образністю. Гіпотипоза (гр. hypotyposis) — зображення, обриси. В риториці — фігура наочного зображення предмета.
Глоса (лат. glossa) — невживане або незрозуміле слово чи вираз, що трапляються в тексті, та пояснення до них. Гомілія (лат. homilia) — пояснення читання із Святого письма під час служби Божої, де священик звертає увагу на біблійний контекст, зміст літургійних дій, ситуацію і потреби слухачів та моральні вказівки; відрізняється від проповіді тісним зв’язком із біблійним текстом.
Гонорій з Отена (Honorius Augustodunensis, fll52) — мислитель періоду ранньої схоластики, представник християнізованого платонізму. Писав на найрізноманітніші теми.
Гостія (лат. hostia) — жертовний хліб, який використовується для причастя в католицькій церкві.
Гуґо Вікторинець (Hugo de Sancto Victore, 1078-1141) — видатний саксонський філософ, богослов, містик. Поєднував релігійну містику з умоглядним мисленням.
Гумберт Романець (Humbertus de Romanis, 1194-1277) — п’ятий генеральний настоятель домініканського чину, різко критикував вади духовенства. Автор низки аскетичних трактатів.
Г’ю з Ньюкасла (Hugh of Newcastle, бл. 1280-1322) — англійський богослов, францисканець. Вчився в Паризькому університеті у Дунса Скота, був учасником Перуджійської капітули.
Ґален (Klaudios Galenos, бл. 129-200) — знаменитий лікар, анатом і натураліст з Пергама; жив у Римі і був придворним лікарем імператора Марка Аврелія. Медичні твори Ґалена мали величезний вплив на середньовічну медицину і анатомію.
Ґауфреді, Раймонд (Raymond Gaufredi, | 1310) — генеральний настоятель францисканського чину (1289-1295), учасник руху спіритуалів.
Ґвельфи і ґібеліни — ворогуючі політичні напрями в Італії XII-XV ст.: прихильники імперії — ґібеліни (від Вайблінґен, замку Гогенштауфенів), прихильники Папи — ґвельфи (з родини Вельфів, противників Гогенштауфенів у Німеччині).
Ґерард з Борґо Сан Донніно (Gerardo di Borgo San Donnino, |1276) — італійський богослов, францисканець, послідовник йо-ахимітських теорій. Написав “Вступ до вічного Євангелія” (Liber introductorius ad Evangelium aeternum), де провіщав пришестя третьої ери — царства Святого Духа. Книгу церква заборонила, а св. Бонавентура, який був тоді генералом ордену, засудив його до довічного ув’язнення.
Ґі, Бернард (Bernardus Guidonis, бл. 1261-1331) — домініканський єпископ та історик. Протягом довгого часу виконував обов’язки інквізитора в Тулузі. Проте нічого не свідчить, що історичний Бернард Гі справді був таким кровожерним фанатиком, як його описав у своєму романі Умберто Еко. Насамперед він відомий як талановитий і скрупульозний історик, його твори є одним з найважливіших джерел історії XIII ст.
Ґійом Овернієць (Guillaume d’Auverne, кінець XII ст. — 1249) — французький філософ і богослов, виступав проти єретиків, але й проти нагромадження багатств церковнослужителями.
Ґонфалоньєр (іт. gonfaloniere, прапороносець) — за правління Медічі — виборний голова міської управи, загалом — керівник виконавчої влади в місті.
Ґрадуал — біблійні стихи, що їх читають або співають на службі Божій між читанням Апостола та Євангелієм.
Декреталії — постанови Папи Римського стосовно спірних питань церковного права.
Делісьє, Бернар (Bernard Delicieux, бл. 1260-1320) — французький францисканець, богослов і дипломат, провадив боротьбу проти надуживань інквізиції у Ланґедоку. 1315 року його було звинувачено у заняттях магією та бунті проти інквізиції, а згодом засуджено до довічного ув’язнення.
Дипсада (гр. dipsas) — змія, укус якої, за уявленнями старожитніх, начебто викликає смертельну спрагу. Про неї згадують чимало античних авторів, напр. Софокл, Пліній Старший, Силій Італік та ін.
Діятриба (від гр. diatribe, бесіда) — різка, критична промова, суперечка.
Дольчино (Dolcino Tornielli, t 1307) — вождь плебейського повстання 1304-1307 pp. на півночі Італії, спрямованого проти церковної влади. Був послідовником Герарда Сеґалеллі. Після розгрому повстання Дольчино був страчений. В романі досить детально описано його історію.
Домініканці (лат. dominicani, або брати проповідники, fratres praedicatores) — католицький чернечий орден, заснований св. Домініком Ґусманом 1216 року. Належить до жебрущих чинів. Його представники мали велику вагу в філософії й богослов’ї (Альберт Великий, Тома Аквінський та ін.). Одним з головних завдань домініканців була боротьба проти єресей, у їхньому ві-данні перебувала інквізиція. Домініканські монастирі були і в Україні.
Донатисти — представники течії у християнстві, поширеної ■ в IV-V ст. у Північній Африці. Послідовники єпископа Доната і з Карфагена, вони домагалися надзвичайної чистоти звичаїв і суворої церковної дисципліни; типовим для них було прагнення мучеництва. Спричинили розкол в африканській церкві.
Драговицькі єретики (від фракійської місцевості Драговица, де був їх осередок) — відгалуження секти богомилів, яке сповідувало абсолютний дуалізм.
Дуран, Ґійом (Gulielmus Durandus, 1237-1296) — французький домініканець, учений схоласт, каноніст і літургіст, прозваний Doctor resolutissimus за вміння вирішувати найскладніші питання. Чимало уваги присвятив символізмові католицької літургії. Спочатку був прихильником Томи Аквінського, але відтак виступив проти його вчення.
Екгарт, Йоган (Майстер) (Meister Eckhart, 1260-1327) — видатний німецький містик-богослов, домініканець, представник надрайнського містицизму, його концепція давала підставу трактувати її як пантеїстичну. Деякі його тези були оголошені єретичними.
Екпіроза (гр. ekpirosis) — у стоїчній філософії, всесвітня пожежа, якою завершується кожен космічний цикл і починається новий (вічне повернення).
Елій Спартіян (Aelius Spartianus) — римський історик часів Діоклетіана. Автор біографій цілої низки цезарів — Адріяна, Септимія Севера, Каракалли та ін.
Ентимема (гр. enthymema) — скорочений силогізм, в якому опущено один із засновків, напр., коли він вважається очевидним або загальновизнаним. Іноді вживається також для одержання несподіваних висновків.
Етьєн Жільсон (Etienne Gilson, 1884-1978) — французький релігійний філософ-неотоміст, історик середньовічної філософії.
Єронім, св. (Ieronimus, 347-419) — учитель церкви, автор перекладу Біблії латиною (так звана Вульгата), яким католицька церква користувалася у середньовіччі.
Єфрем Сирієць, св. (поч. IV — V ст.) — християнський аскетичний письменник, родом з Месопотамії. Автор коментарів до Святого письма і цілої низки гімнів та дидактично-проповідницьких творів, славився насамперед своїм поетичним талантом.
Жан де Жанден (Jean de Jandun, бл. 1280-1328) — французький богослов і філософ-аверроїст, професор Паризького університету. Разом з Марсилієм з Падуї написав твір “Захисник миру” (Defensor pads), спрямований проти Йоана XXII, за що був відлучений від церкви і знайшов прихисток при дворі Людовіка Баварського.
Жебрущі ордени — католицькі чернечі чини, члени яких дають обіт убогості. Особливістю їх є те, що вони повністю зрікаються всякої власності, як індивідуальної, так і колективної, сповідуючи насамперед ідеал євангельської убогості. Названі жебрущими тому, що на початку свого існування їхні ченці здобували собі засоби до життя, збираючи милостиню. До жебрущих орденів належать домініканці, францисканці, тринітарії, милосердні брати, сервіти. До них також відносять августинців та кармелітів.
Ібн Газм (Ibn Hazm, 994-1064) — андалузький поет, психолог, філософ і богослов. Написав підсумок Арістотелевої логіки. Писав також про кохання і жіночу психологію.
Інвеститура (лат. investiture, від investio — одягаю, наділяю) — у середньовічній Європі, призначення на церковні посади.
Інкуб (лат. incubus) — злий дух, який обертається чоловіком і спокушає жінок уві сні, перелесник.
Іса ібн Алі (Isa ibn AH, IX ст.) — арабський лікар-окуліст, писав про анатомію ока.
Ісидор з Севільї, св. (Isidores Hispalensis, бл. 560-636) — видатний християнський письменник і церковний діяч, архієпископ Севільський, учитель католицької церкви. Його ґрунтовна енциклопедична праця “Етимології” (Etymologiae) у 20 книгах, яка підсумовувала всі наявні на той час знання, божественні і людські, була дуже популярною впродовж цілого середньовіччя і мала великий авторитет.
Йоан XXII (спр. ім’я Jacques d’Euse de Cahors, бл. 1249-1334), Жак Кагорець — Папа Римський (1316-1334). В романі досить Детально описано його правління. Син шевця, він викладав канонічне і цивільне право в Кагорі та Тулузі. Ставши Папою, одразу взявся переслідувати спіритуалів. Запровадив прямий продаж повних індульгенцій за гроші.
Йоан із Солсбері (Johannes Saresberiensis, 1115-1180) — англійський філософ-схоласт. Навчався в Парижі, згодом став єпископом Шартрським. Був приятелем св. Бернарда з Клерво.
Йоахим да Фйоре (Калабрієць) (Joachim Floris, бл. ПОЗ— 1202) — настоятель монастиря у Флорі (Fiore), в Калабрії, богослов, автор містичних творів. Він розвинув хіліастичне вчення про три царства (від сотворення світу до його кінця): перше царство, Отця, почалося від сотворення; друге царство, Сина, почалося від Христа; настання третього царства, Святого Духа, він пророкував на кінець XIII ст. Тоді на землі мало запанувати всезагальне щастя, а люди мали досягти прямого контакту з Богом. Він вважав, що церква зазнала крайнього зіпсуття, а тому з настанням нового царства вона повинна поступитися місцем новій церкві праведників, яка відречеться від земних благ і поверне собі духовну чистоту. Його вчення справило величезний вплив на тодішні єретичні і ортодоксальні течії в католицизмі. Дехто цю нову церкву праведників ототожнював з францисканцями. Хоч багато його тез на той час церква засуджувала, Данте поміщає його до Раю, в коло мудреців.
Йоахиміти — послідовники Йоахима да Фйоре; проголошували пришестя “доби Святого Духа”, який покладе край хаосові. Здійснили значний вплив на пізніші єретичні рухи, зокрема на гуситів.
Капелла, Марціян (Martianus Minneius Felix Capella, V ст.) — пізньоантичний письменник, родом з Африки, жив у Карфагені. Автор енциклопедичної праці “Сатирикон” на тему семи вільних мистецтв.
Капітула (лат. capitulum) — у католицьких духовно-лицарських і чернечих орденах, колегія керівних осіб ордену.
Карл II Лисий (Carolus Calvus, 823-877) — король західно-франкського королівства, імператор з роду Каролінгів.
Катари (від гр. katharos, чистий) — послідовники поширеної в Західній Європі XI-XII ст. єресі, спорідненої з богомиль-ством; проповідували аскетизм, не визнавали церковної ієрархії. В XIII-XIV ст. катари були знищені інквізицією. Вчення катарів покладено в основу єресі альбігойців.
Катон, Марк Порцій Старший (Marcus Porcius Cato, 234-149 до Р.Х.) — римський громадський діяч, оратор і письменник; ревний захисник давньоримської звичаїв і строгого патріархального укладу.
Квінтильян (Marcus Fabius Quintilianus, бл. 35-100) — видатний римський педагог і оратор, серед його учнів були Та-цит і Пліній Молодший. Автор трактату “Виховання оратора” (Institutio oratorio).
Келар — монах, що відає господарством монастиря.
Кипріян, св. (Thascius Caecilius Cyprianus, бл. 248-258) — християнський письменник, єпископ Карфагенський, мученик. “Вечеря Кипріяна” не має до нього жодного стосунку.
Клара з Монтефалько (Chiara di Montefalco, 1275-1308) — італійська свята, містик, черниця монастиря Святого Хреста в Монтефалько.
Климент V (спр. ім’я Bertrand de Got, f 1314) — Папа Римський (1305-1314), переніс апостольський престол до Авіньйона, започаткувавши так званий “авіньйонський полон”. Головував у 1311-1312 pp. на В’єнському соборі, скасував орден тамплієрів, підкорившись Філіпові V. Данте у Божественній комедії поміщає його у пекло серед святокупців.
Климент Александрійський, Тит Флавій (Clemens Alexandrinus, бл. 150-215) — християнський письменник і богослов, перебував під впливом грецької філософії, зокрема Платона та стоїків, був близький до гностицизму, тому багато хто висловлював сумнів у його ортодоксальності. Його метою було через раціональне осмислення тайн християнської віри привести людину до істинної “гнози”, тобто стану духовної досконалості.
Клюні (Cluny) — у цьому бургундському місті 910 р. засновано славнозвісне абатство бенедиктинців — центр чернечої реформи (суворе дотримання монастирського статуту, централізація, підпорядкування філіальних чернечих орденів). Клюній-ський чин — відгалуження бенедиктинського органу.
Коломбан, св. (Columbanus, бл. 540-615) — ірландський чернець, проповідник християнства серед германців, заснував у Європі низку монастирів, які стали визначними центрами середньовічної вченості.
Контрфорс (від фр. contre-force — протидіюча сила) — вертикальний виступ стіни, призначений для збільшення її міцності і стійкості; поширений в середньовічній архітектурі.
Країна Кокань — за середньовічними легендами, казкова країна достатку.
Крайземна Туле (лат. ultima Thule) — стародавня назва таємничих земель на далекій півночі.
Крипта (гр. krypte) — каплиця під церквою для почесних поховань. Часто в крипті містилася і скарбниця з мощами та реліквіями.
Леґація (лат. legatio) — посольство Папи Римського, що направляється з особливою дипломатичною місією.
Лембик (від ар. al-inbiq) — дистилятор, пристрій для перегону рідин.
Лемур (лат. lemurum) — дух померлого.
Лікург (Lykourgos, IX або VIII ст. до Р.Х.) — напівлегендар-ний правитель Спарти, вважався першим законодавцем і творцем її устрою.
Ліонські вбогі — див. вальденси.
Ломбардські вбогі — італійські послідовники руху валь-денсів.
Лукан (Marcus Annaeus Lucanus, 38-65) — римський письменник, небіж Сенеки, автор епічної поеми “Фарсалія” (Pharsalia). Засуджений на смерть Нероном як учасник у змові Пізона.
Лукіян із Самосати (Loukianos, бл. 120-190) — визначний грецький письменник, ритор, філософ-софіст і сатирик. Залишив по собі велику літературну спадщину, у якій висміював забобони свого часу. Тут згадано його сатиричний роман “Лукій, або Осел”.
Лукрецій (Spurius Lucretius Tricipitinus) — римський сенатор за часів Транквінія Гордого (VI ст. до Р.Х.), батько знаменитої Лукреції.
Лупанарій (лат. lupanarium) — дім розпусти.
Людовік IV Баварський (1287-1347) — німецький король з 1314 p., імператор Священної Римської імперії з 1328 року, з роду Віттельсбахів. Провадив активну боротьбу з Римськими Папами, втручався у справи італійських держав.
Людовік IX Святий Французький (1214-1270) — французький король з 1226 року, з роду Капетингів. Очолив 7-й і 8-й хрестові походи. Був відомий своєю побожністю і милосердям.
Люциферини — одна із сект катарського штабу, які виникли в XII ст. і яких звинувачували у поклонінні Сатані. Дотримуючись пантеїстичного погляду, що Бог є все, вони вважали Богом також Сатану.
Мабійон, Жан (Jean Mabillon, 1632-1707) — французький бенедиктинець, історик. Уклав багатотомну наукову публікацію джерел з історії бенедиктинського чину.
Мантикора (лат. mantichora, від перського “людожер”) — казкова індійська тварина, чотиринога, з людським обличчям і хвостом скорпіона.
Man, Вальтер (Walter Мар, бл. 1140-1210) — англійський письменник-сатирик валлійського походження. Жив при дворі англійського короля Генріха II і був його представником на II Ла-теранському соборі, де брав участь у диспутах з вальденсами. Крім того, відомий своїми сатиричними оповідками з двірського життя, які є цінним історичним свідченням тієї доби.
Маргарита з Чітта-ді-Кастелло (Margherita da Citta di Castello, 1287-1320) — народилася сліпою, з дитинства виявляла тверду віру і пророчий дар. Беатифікована католицькою Церквою. Чітта-ді-Кастелло — містечко поблизу Перуджі.
Маргіналії (від лат. margo, край, межа) — малюнки, заголовки, зазначки, примітки на полях книжки або рукопису.
Марікур, П’єр де (Pierre de Maricourt, XIII ст.) — французький вчений і філософ. У нього навчався в Парижі Роджер Бекон. Властивості магніту описано у його посланні “Epistola de magnete”, де вперше наведено метод наукового дослідження, який пов’язує теоретичні і математичні спекуляції з емпіричними спостереженнями.
Марки (іт. Marche) — область в серединній Італії
Марсилій з Падуї (Marsilius Paduanis, 1275/80-1343) — італійський богослов і політичний мислитель. У трактаті “Захисник миру” (Defensor pads) відстоював ідею суспільного договору. Найкращим суспільним устроєм вважав виборну монархію, а найвищим органом влади в церкві — собор. Виступав проти претензій папства на світську владу, за що був відлучений від церкви. Підтримував Людовіка IV Баварського
Мартин, єпископ Турський, св. (316-397) — християнський чернець-пустельник і проповідник. Вважається, що саме він навернув Галлію до християнства, тому його почитають як патрона Франції. Життєпис Мартина Турського написав його учень, Сульпіцій Север.
Масакра (фр. massacre) — винищення, масове вбивство.
Мелізми (гр. melisma) — невеликі музичні звороти, які прикрашають мелодію.
Мерлін — у кельтській міфології чарівник і провидець при Дворі короля Артура. Життя і пророцтва Мерліна у XII ст. описав Джефрі з Монмута.
Михаїл з Чезени (спр. ім’я Michele Fuschi, 1270-1342) — італійський францисканський діяч. 1316 року став генералом Францисканців, на Перуджійській капітулі підтримав тезу про убогість Христа та апостолів. Зазнав поразки у своїй боротьбі з Папою, був відлучений від церкви і вигнаний з ордену; закінчив життя, не замирившись з церквою.
Михаїл Пселл (Psellos, 1018-1078) — відомий візантійський письменник, філософ і політик, людина надзвичайно широких ; інтересів, до найвідоміших його творів належать коментарі до ‘■ Платона та “Хронографія”, літопис про сучасні йому історичні події.
Мімеза (гр. mimesis) — наслідування; категорія грецької філософії та естетики, яка розглядає пізнання й художню творчість людини як процес наслідування дійсності, але не як просте копіювання природи.
Мінорити (лат. fratres minores, менші брати) — так називали францисканців, які особливо строго дотримувалися правила і відзначалися аскетизмом.
Надір (ар. nazir) — точка небесної сфери, протилежна зеніту.
Невми (гр. neuma, знак) — стародавнє нотне письмо з без-лінійною системою, яке застосовувалося в григоріанському співі; також мелодійні фігури в григоріанському співі.
Новіцій (лат. novicium) — послушник в католицькому монастирі.
Оділон Клюнійський, св. (Odilon, 961-1049) — 5-й настоятель бенедиктинського монастиря в Клюні, реформатор чернецтва. Обороняючи свої монастирі від зазіхань єпископів та мирських феодалів і створюючи нові монастирі клюнійського типу, фактично започаткував клюнійську конгрегацію. Був один з найвпливовіших людей свого часу.
Однонога (гр. Skiapodes, від Skia — тінь, і pous — нога) — легендарний народ, який, за Плінієм, жив в Індії; однонога мали лише одну ногу з велетенською стопою, якою вони, відпочиваючи, прикривалися від сонця.
Оккам, Вільям (William of Ockham, 1285-1349) — видатний англійський богослов і філософ-схоласт, францисканець, представник номіналізму і передвісник емпіризму. Твердив, що універсали” — це лиш “імена”, умовні знаки для реальних речей. Опрацьовував також питання розділу сфер компетенції віри і науки, церкви і держави. Відлучений Папою від церкви за радикальні погляди і антипапську діяльність, Оккам в кінці життя все ж примирився з апостольським престолом і одержав від Папи прощення. Прозваний Doctor invincibilis за блискучу вправність у діалектиці. Відомий також тим, що висловив принцип економії мислення, який дістав назву “бритва Оккама” — не слід збільшувати сутності без конечної потреби.
Ольє, П’єр (Pierre Olieu, 1248-1298) — французький богослов, францисканець. Брав участь у конфлікті між конвентуала-ми та спіритуалами, ставши на бік останніх. На його світогляд сильно вплинуло вчення Йоахима да Фйоре. Його не раз звинувачували в єресі, але він зумів уникнути відлучення, не зрікаю-чись своїх поглядів.
Оссарій (лат. ossarium) — сховище для кісток померлих, зокрема в монастирях.
Павликіяни — єретичний рух в християнстві, що виник в VII ст. в західній Вірменії. В основі їхнього вчення лежав дуалізм. Вони заперечували Старий Завіт, частину Нового Завіту, а також почитання Богородиці, пророків і святих, Церкву, духовенство і чернецтво. Догматика павликіян вплинула на бого-мильство.
Павлін, єпископ Ноланський, св. (Pontius Meropius Anicius Paulinus, 353-431) — християнський письменник, визначний пізньолатинський поет. Приятелював з св. Амвросієм, Єроні-мом, Августином, підтримував з ними листування, яке дійшло до наших днів.
Парацельс (спр. ім’я Theophrast Bombast von Hohenheim, 1493-1541) — німецький лікар, алхімік та філософ; професор Базельського університету; першим застосував при лікуванні хімічні препарати, запровадив багато ліків, встановив їх дозування; представник натуралістичної філософії доби Відродження.
Паренеза (гр. paraenesis) — заклик, звернення; напучення.
парузія (гр. parousia) — прихід, пришестя. У Новому Завіті вживається насамперед щодо пришестя Ісуса Христа.
Пастушки (фр. pastoureaux) — французькі єретики, здебільшого селяни і пастухи, які у XIII та XIV ст. двічі збиралися зграями, щоб вирушити в хрестовий похід, одначе потім стали промишляти розбоєм, звинувачуючи багатих і церковників у їх небажанні відвойовувати Святий Гріб.
Патарини — відгалуження секти катарів, поширене в Італії.
Петро Півчий (Petras Cantor, —|i 197) — французький богослов (1) проповідник. Був професором богослов’я в Парижі, потім — півчим у соборі Нотр-Дам, насамкінець — деканом Реймського собору. Залишив обширні коментарів до Святого письма, а також цілу низку напучувальних творів для монахів.
Петро Пустельник (Petrus Eremita, бл. 1050-1115) — французький чернець, один з організаторів першого хрестового походу.
Піперн (Reginaldo di Piperno, 1230-1290) — домініканець, богослов, приятель, секретар і сповідник Томи Аквінського, упорядник його творів. Дехто вважає його автором Додатку до “Суми богослов’я”. Наведена в романі фраза зустрічається в одному з творів св. Томи.
Платеарій (Platearius, XI-XII ст.) — прізвище кількох поколінь лікарів з Салерно, одному з яких, між іншим, належить дуже популярний у ті часи трактат “Про прості лікарські засоби” (De simplici medicina), де йдеться про цілющі властивості трав.
Плачідо, Беньяміно (Beniamino Placido, нар. 1929) — італійський журналіст і письменник, літературний критик, багатолітній оглядач часопису “Репуббліка”, шанувальник творчості Ум-берто Еко.
Пліній Молодший (Gaius Plinius Caecilius Secundus junior, 62-113) — римський письменник, небіж Плінія Старшого, консул, автор промов і листів.
Пребенда (лат. praebenda) — прибуток від церковного майна, який надавався духовенству за виконання ними обов’язків, пов’язаних з їх посадою.
Пруденцій (Aurelius Prudentius Clemens, 348-410) — видатний римський християнський поет родом з Іспанії. В його поезії поєднувалася антична культура і християнські засади. Його “Peri stephanon” — це збірка з 14 поем на честь християнських мучеників.
Рабан Мавр (Rabanus Maurus, 776/784-856) — християнський богослов і письменник, настоятель Фульдського монастиря, ар-хиєпископ Майнцький. Його вважають зачинателем німецького богослов’я, за його настоятельства Фульдська монастирська школа стала видатним інтелектуальним центром Європи.
Респонсорій (лат. responsorium) — церковний спів у вигляді діалогу між священиком і хором; антифон.
Роберт Англік (Robertas Anglicus, XII ст.) — англійський вчений; крім цілої низки наукових праць, переклав латиною також Коран. Автор трактату про астролябію. Роберт Неапольський, інакше Роберт Анжуйський Мудрий
(1278-1343) — неаполітанський король (1309-1343), чільний представник партії ґвельфів, супротивник Людовіка Баварського. Відомий також як покровитель мистецтв, укоронував лавровим вінком Петрарку і приймав у себе Боккаччо.
Роджер з Герфорда (Roger of Hereford, XII ст.) — англійський канонік і вчений. Крім згаданої тут праці “Про властивості металів”, написав низку праць з астрономії, а також твір, присвячений порівнянню латинського та єврейського календарів.
Сардій — сердолік.
Святенники (іт. pinzocheri) — ще одна народна назва на-півмирських ченців-францисканців, які проповідували убогість і закликали до оновлення церкви. Часто зливалися з рухами беґардів і беґінок.
Сеґалеллі, Ґерардо (Gherardo Segalelli, tl300) — італійський єретик. Вступивши у францисканський чин, заснував чернечу спільноту апостоликів. Надихаючись вченням Йоахима да Фйо-ре, проповідував пришестя царства Святого Духа і різко критикував церковну єрархію. Був вигнаний з ордену, ув’язнений, а згодом спалений як єретик.
Силій Італік (Catius Silius Italicus бл. 26-101) — римський епічний поет і державний діяч, автор епічної поеми про другу Пунічну війну.
Силос (ісп. Santo Domingo de Silos) — старовинний бенедиктинський монастир в Кастилії поблизу Бурґоса; заснований ще до X століття, є місцем прощі і одним з найстаріших монастирів у Європі.
Сильвестр І, св. (t 335) — Папа Римський (314-335). На його папство припав вихід християнської церкви з катакомб і її прийняття як офіційної релігії Римської імперії; за легендою, саме він хрестив Константина.
Симонія {лат. simonia) — або святокупство, купівля-продаж церковних посад або духовного сану в Католицькій та інших церквах, поширена у середньовічній Західній Європі. Від імені ворожбита Симона, який просив апостолів продати йому дар творити чудеса (див. Ді 8,9).
Симфозій (Symphosius, IV-V ст.) — давньоримський поет, автор коло ста загадок (Aenigmata Symphosi), написаних гекзаметрами. У них відображено античний світогляд автора, який ніде не проявляє свого знайомства з християнським вченням. Синезій з Кирени (Synesios, 379-412) — філософ-неопла-тонік, оратор і поет, єпископ Птолема’щський (Півн. Африка).
Скрипторій (лат. scriptorium) — майстерня в західноєвропейських монастирях, в якій переписували книги.
Спіритуали — радикальне крило ордену францисканців.
Стадій (Publius Papinius Statius, бл. 40-96) — римський поет і політик, відомий насамперед своєю епічною поемою “Фіваїда” (похід Сімох проти Фів). В “Божественній комедії” Стацій стає після Вергілія провідником Данте по Чистилищі — адже, за середньовічною легендою, Стацій навернувся в християнство.
Стефан Бурбонець (Etienne de Bourbon, 1190-1261) — французький проповідник, домініканець. Був інквізитором на півдні Франції. Його твір про сім дарів Святого Духа (De septem donis Spiritus Sancti), збірка взірців проповідей для проповідників, містить чимало цінної інформації про тодішні єресі.
Сугерій (Suger, Suitgerius, 1081-1151) — настоятель собору Сен-Дені, радник Людовіка VI, ревний оборонець сильної монархії. Був людиною широких інтересів, автор цілого ряду праць з різних дисциплін. Великий шанувальник мистецтва, керував також реконструкцією собору Сен-Дені.
Суккуб (лат. succuba) — злий дух, який приймає образ жінки і спокушає сплячих чоловіків.
Сульпіцій Север (Sulpicius Severus, бл. 363-420) — християнський письменник родом з Аквітанії. Був учнем св. Мартіна Турського і написав його детальний життєпис, який довгий час був взірцем, що його наслідувало чимало апографів.
Сумники (іт. bizochi) — одна з єретичних сект, згаданих в буллі “Sancta Romana” (1317) папи Йоана XXII, який не відрізняв їх від братчиків та беґінів.
Схолія (гр. scholia) — примітка, пояснення до тексту.
Тацит (Publius Cornelius Tacitus, 55-120) — визначний римський історик і політик, 97 консул, пізніше проконсул провінції Азія. Його твори, серед яких “Аннали”, “Історія”, позначені психологічною проникливістю й блискучими характеристиками героїв.
Тимпан (архітект.) — внутрішнє поле фронтону — верхньої частини будинку або портика у вигляді трикутної площини, обмеженої по боках двома схилами даху, а біля основи — карнизом. Тома Аквінський, св. (Thoma Aquinas, 1225-1274) — визначний італійський філософ і богослов, домініканець, учитель церкви. Систематизатор схоластики на основі християнського арістотелізму. Сформулював п’ять доказів існування Бога. Основними його творами є “Сума богослов’я” (Summa theologiae) і “Сума проти язичників” (Summa contra gentiles). Був запрошений на Ліонський собор, але помер по дорозі, в монастирі Фоссано-ва. Його вчення лежить в основі філософських систем томізму і неотомізму.
Тома Кемпієць (Thomas a Kempis, 1379-1471) — справжнє ім’я Томас Гемеркен, німецький містик і релігійний письменник, августинець; йому приписують авторство найпопулярні-шого в католицизмі після Біблії твору “Наслідування Христа” (Imitatio Christi).
Трагант (гр. tragacantha) — засохлий сік деяких кущів з роду астрагалів. Використовують у фармації, паперовій, текстильній, шкіряній промисловості.
Трансепт (архітект.) — поперечна нава або кілька нав, що перетинають під прямим кутом головні поздовжні нави будівлі. Убертин Казалець (Ubertino da Casale, 1259-1328) — чільний представник італійських спіритуалів, францисканець, містик, критикував Церкву за нагромадження багатств. Його твір “Дерево хресного життя” протиставляє життя Христа і життя церк-ви-грішниці. У романі досить детально описано його погляди і життя.
Угучон з Фаджоли (Uguccione della Faggiuola, 1250-1319) — синьйор Ареццо, Пізи і Лукки. Відіграв важливу роль у боротьбі між Папою та імператором, був лідером Ліги ґібеллінів у Рома-ньї. Відзначався жорстокими і тиранічними методами.
Уміліяти — релігійний рух, близький до вальденсів, що виник у Ломбардії в середині XII ст. Проповідували аскетичне життя в убогості, намагалися якнайточніше виконувати євангельські приписи. Частина уміліятів на початку XIII ст. утворила орден в межах католицької церкви, а решта пристала до Ломбардських убогих.
Фізіолог (лат. Fisiologus) — збірник відомостей про тварин і камені, вперше укладений в II або III столітті, набув великої популярності в середньовічній Європі. Він складається з окремих розділів, де подано опис різних тварин, птахів, комах, мінералів та їхніх властивостей. Крім того, дається їх символічне тлумачення. Фізіолог містить також опис таких міфічних тварин, як фенікс, сирени, кентаври, єдинорог, горгона та ін. Популярним “Фізіолог” був і в Київській Русі, у його церковнослов’янському варіанті.
Філіп IV Красивий (Philippe le Bel, 1268-1314) — французький король. Його довга боротьба з папством закінчилася перенесенням папського осідку до Авіньйона (так званий авіньйонський, або вавилонський полон, 1309-1378). Він також зміцнив королівську владу, підкоривши собі сусідні землі і укріпивши феодальні звичаї. Відомий також тим, що розгромив орден тамплієрів.
Філіп V Довгий (Philippe Le Long, 1291-1322) — король Франції з роду Капетингів, син Філіпа IV Красивого. Його правління позначено упорядкуванням у багатьох сферах державного правління, намагався також покінчити з багатьма зловживаннями, які мали місце за правління його батька.
флагелланти (лат. flagellantes, “які бичують себе”) — представники релігійного руху, які проповідували спокутування гріхів через самобичування. Особливого розвитку набули з XIII ст. Процесії флагеллантів стали тоді звичним видовищем в цілій Європі. Засуджений церквою на Констанцькому соборі (1417).
Флор (Lucius Annaeus Fionas, II ст.) — римський ритор і історик африканського походження.
Франциск з Ассізі, св. (спр. ім’я Giovanni Bernardone, 1181— 1226) — визначний італійський релігійний діяч, проповідник, засновник ордеру францисканців. Закликав до покаяння, убогості і любові до ближнього; проголошував радість життя, яка випливала з любові до Бога і його створінь. Його діяльність знаменувала нову епоху в історії західного чернецтва.
Францисканці — або мінорити, католицький чернечий чин, заснований 1209 р. св. Франциском з Ассізі, належить до жебрущих орденів, займається проповідуванням серед народу і місіонерством. Францисканцями було чимало видатних філософів та богословів (Бонавентура, Дуне Скот, Вільям Оккам, Роджер Бекон). У XIII ст. розділилися на конвентуалів (які цілковито підкорялися Папі) та спіритуалів (які вимагали повернення до євангельської простоти та суворого дотримання правила св, Франциска). Пізніше францисканці знову розділилися на три гілки — конвентуалів, обсервантів та капуцинів. Жіночі францисканські спільноти мають назву клариски; III францисканський орден — так звані терціярії — включають мирян, які зобов’язуються жити побожним життям.
Фрідріх III Австрійський Гарний (Friedrich der Sclmne, бл. 1289-1330) — німецький король, герцог Австрійський. Суперечка з Людовіком Баварським за престол скінчилася тим, що Людовік визнав його як співправителя. Але реально влада його поширювалася лише на Австрію.
Фронтон (Marcus Cornelius Fronto, 100-166/75) — римський письменник і ритор.
Фульґенцій (Fabius Planciades Fulgentius, V ст.) — християнський церковний письменник і граматик, походив з Африки.
Фурньє, Жак (Jacques Fournier, |1342) — цистерціанець, кардинал, а згодом Папа Бенедикт XII (1334-1342), третій з авіньйонських пап. Буллою “Благословенний Бог” (Benedictus Deus) засудив тезу Йоана XXII про те, праведники аж до Страшного суду не сподобляться блаженного видіння. Остаточно поклав край рухові братчиків убогого життя.
Цезарій з Айстербаху (Caesarius, 1170-1240) — німецький мо-нах-цистерціанець, автор збірки оповідей про незвичайні події та явища під назвою “Бесіди про чудеса” (Dialogi miraculorum), які були дуже популярні в середньовіччя.
Целестин V (1215-1296) — спр. ім’я Петро Морронець (Pietro da Morrone), італійський чернець-пустельник, засновник ордену целестинців. В 1294 р. був обраний Папою Римським, але через п’ять місяців склав із себе папський сан.
Целестинці — члени католицького чернечого ордену, відгалуження бенедиктинського чину, заснованого на півдні Італії в середині XIII ст. ченцем Петром Морронцем, який згодом став Папою Целестином V.
Циркумцеліони (лат. circumcelliones, “ті, що блукають навколо селищ”) — учасники повстанського руху селян, позбавлених землі (IV-V ст.) Бездомні і безробітні, доведені до розпачу, вони промишляли грабунками по селах, нападали на багатих землевласників. Часто накладали на себе руки, кидаючись зі скель, або навмисне чинили жорстокі злочини, щоб їх спіймали і стратили. Згодом пристали до донатистів.
Цистерціанці — відгалуження бенедиктинського чину, започатковане в кінці XI ст. у монастирі в Сіто (лат. Cistercium) біля Дижона. Ставили собі за мету суворе дотримання бенедиктинського правила. Відіграли значну роль у розвитку рільництва та архітектури.
Шарра Колонна (Sciarra Colonna, | 1329) — представник стародавнього римського роду Колонна, запеклий ворог Папи Боніфація МИ. Підтримував Людовіка Баварського, а згодом через невдалу спробу скинути Папу Йоана XXII був змушений піти у вигнання, де й помер.
Шпихлір — комора, житниця.
Якинт — гіацинт, мінерал темно-червоного або червоно-бурого кольору.
Яспис — яшма.
Переклад Мар’яна ПРОКОПОВИЧ
