«Імʼя троянди» читати. Умберто Еко

«Імʼя троянди» Четвертого дня ЧАС ДЕВ’ЯТИЙ,

де прибувають кардинал Поджетто, Бернард Ґі та інші авіньйонці, а потім кожен робить щось інше

Люди, які давно вже зналися, і ті, які, не будучи знайомими, чули один про одного, з позірною зичливістю обмінювалися у дворі вітаннями.

Кардинал Бертранд з Поджетто поводився як людина, що має близькі стосунки з владою, немов він сам — другий понтифік, і роздавав усім, особливо міноритам, сердечні усмішки, висловлюючи впевненість, що на завтрашній зустрічі буде досягнуто взірцевого порозуміння, і від імені Йоана XXII голосно передаючи побажання миру і добра (він зумисне вжив сей любий серцю францисканців вираз).

“Молодець, молодець”, — сказав він мені, коли Вільям мав таку добрість представити мене як свого писаря і учня. Тоді спитав мене, чи знаю я Болонью, і почав розхвалювати її красу, смачні наїдки і чудовий університет, умовляючи мене побувати там, замість того щоб повертатися, сказав він, серед той мій німецький люд, який таких страждань завдає нашому мосьпанові Папі. Тоді простягнув мені перстень для поцілунку, відвертаючи свою усмішку вже до когось іншого.

Зрештою, і моя увага відразу перейшла на особу, про яку я найбільше начувся у ті дні: Бернар Ґі, як звали його французи, або ж Бернардо Ґвідоні чи Бернард Ґвідо, як звали його деінде.

То був майже сімдесятилітній домініканець, крихкотілий, але рівний станом. Мене вразили його сірі, холодні очі, здатні зорити без жодного виразу, але пізніше я побачив, як у них спалахують якісь двозначні зблиски, адже він був мастак приховувати свої думки та пристрасті або ж навмисне підкреслено виражати їх. У всезагальній церемонії привітань він не виказував, як інші, зичливості та сердечності, а обмежився до простої ввічливості. До Убертина, з яким вже був знайомим, він поставився вельми поштиво, але глянув на нього так пильно, що мене аж пойняв дрож неспокою. Коли він вітався з Михаїлом Чезенцем, на вустах у нього з’явилася посмішка, яку важко було розгадати, і він безпристрасно буркнув: “Там уже давно на вас чекають”, — і мені не вдалося вловити в цій фразі навіть сліду неспокою, ані тіні іронії, владного тону чи хоча б краплі цікавості. Зазнайомившись з Вільямом і дізнавшись, хто він, подивився на нього увічливо-вороже; але я був певен — то не тому, що лице зрадило його потайні почуття (утім, я не мав певності, що він взагалі мав якісь почуття), а, безперечно, тому, що хотів, аби Вільям відчув цю його ворожість. Вільям відповів на його ворожість тим, що надміру сердечно усміхнувся і сказав: “Я вже давно хотів познайомитися з чоловіком, чия слава була мені наукою і напоумленням для багатьох важливих рішень, які визначили моє життя”. Фраза ця виглядала хвалебною, ба навіть улесливою, якщо хтось не знав, — а Бернард це добре знав, — що одним з найважливіших рішень у житті Вільяма було рішення облишити фах інквізитора. У мене склалося враження, що як Вільям був би не проти побачити Бернарда у якомусь імперському казематі, так і Бернардові справило б приємність, якби Вільяма спіткала випадкова і негайна смерть; а оскільки Бернард у ті дні мав під своєю орудою озброєних людей, я перелякався за життя мого доброго навчителя.

Настоятель уже, очевидно, повідомив Бернарда про злочини, скоєні в абатстві. І справді, він сказав, вдаючи, буцім не вловив отрути, що містилась у Вільямових словах: “Виглядає на те, що наступними днями, на прохання абата і щоб виконати завдання, доручене мені згідно з угодою, що зібрала нас тут, мені доведеться зайнятися вельми сумними справами, у яких вчувається погибельний сморід нечистого. Кажу вам це, бо знаю, що колись давно ми робили одну справу, бо й ви поряд зі мною — і поряд з багатьма іншими — воювали на тому полі бою, де когорти добра виступили проти когорт зла”.

“Воістину, — сумирно мовив Вільям, — але потім я перейшов на другий бік”.

Бернард мужньо витримав удар: “Можете сказати мені щось корисне про ці лиходійства?”

“На жаль, ні, — чемно відрік Вільям. — Мені бракує вашого досвіду у лиходійствах”.

Хто що потім робив, я більше не знаю. Перемовившись ще раз з Михаїлом та Убертином, Вільям подався до скрипторію. Він попрохав Малахію показати йому деякі книжки, але назв я не розчув. Малахія кинув на нього дивний погляд, але відмовити не міг. Як не дивно, але йти за ними в бібліотеку йому не довелося. Усі вони лежали на Венанцієвому столі. Мій учитель поринув у читання, і я вирішив не турбувати його.

Я спустився в кухню. Там я побачив Бернарда Ґі. Можливо, він хотів мати уявлення про розташування монастирських будівель і заглядав у кожен куток. Я чув, як він розпитував кухарів та інших челядників, сяк-так послуговуючись місцевим наріччям (я згадав, що він був інквізитором у північній Італії). Мені здалося, що він питав про врожаї, про організацію праці в монастирі. Але навіть задаючи найневинніші запитання, він втуплювався у свого співрозмовника своїми пронизливими очима, а тоді раптом питав про щось інше, і тут його жертва блідла і починала затинатися. Я дійшов висновку, що то був його особливий спосіб провадити розслідування, в якому він використовував моторошну зброю, яку має в своєму арсеналі і вживає при виконанні своїх функцій будь-який інквізитор: страх іншого. Адже кожен допитуваний, боячись, що його у чомусь запідозрять, зазвичай розповідає інквізиторові те, що може кинути тінь підозри на когось іншого. Решту того пополудня, блукаючи по обителі, я бачив Бернарда за тим самим заняттям то біля млина, то на кружґанку. Але він майже не підходив до ченців, а лиш до світських братів та селян. Протилежно до того, що робив досі Вільям.

«Імʼя троянди» Четвертого дня ВЕЧІРНЯ,

де Алінард, схоже, постачає цінні відомості, а Вільям описує свій метод досягти ймовірної істини через низку достеменних помилок

Через якийсь час Вільям у доброму гуморі зійшов униз зі скрипторію.

Чекаючи, аж настане пора вечері, на кружґанку ми зустріли Алінарда.

Пам’ятаючи про його прохання, я ще попереднього дня роздобув на кухні гороху і почастував його. Він подякував мені, наповнивши ним свій беззубий і слинявий рот. “Ти бачив, хлопче, — сказав мені він, — от і ще один труп лежав там, де провіщала книга… Чекай тепер на четверту сурму!”

Я спитав, чому він думає, що ключ до розгадання цієї низки злочинів слід шукати у книзі Апокаліпси. Він здивовано глянув на мене: “У Йоановій книзі можна знайти ключ до всього! — І додав з ураженою гримасою: — Я знав, я вже давно казав… Знаєш, то я запропонував настоятелеві… тодішньому настоятелеві зібрати якомога більше коментарів до Апокаліпси. Я мав стати бібліотекарем… Але потім хтось інший домігся, щоб його послали у Силос, там він знайшов чудові рукописи і повернувся з розкішною здобиччю… О-о, він добре знав, де шукати, він навіть розмовляв мовою невірних… І тому опікуватися бібліотекою доручили йому, а не мені. Та Бог скарав його і завчасу ввергнув у царство темряви. Ха-ха-ха…” — злісно засміявся цей старець, який, занурений у сумир своєї сивини, досі здавався мені схожим на невинне хлоп’я.

“Про кого ви говорите?” — спитав Вільям.

Дідуган отетеріло глянув на нас. “Про кого говорю? Не пам’ятаю… то було так давно. Але Бог карає, Бог стирає також пам’ять, затьмарює її. Немало чинів гордині було скоєно в бібліотеці. Особливо відколи вона потрапила в руки чужинців. А Бог далі карає…”

Нам не вдалося нічого більше витягти з нього, і ми залишили його наодинці з його супокійними і гіркими мареннями. Вільяма вельми зацікавила ця розмова: “До Алінар-да варто прислухатися, він щоразу говорить щось цікаве”.

“Що ж він сказав цього разу?”

“Розумієш, Адсо, — мовив Вільям, — розкривати таємницю — це не те саме, що виводити щось з першоначал. І не те саме, що зібрати багато часткових даних, а потім пробувати виснувати з них загальний закон. Це значить радше споглядати один, два або три часткові факти, які позірно не мають між собою нічого спільного, і спробувати уявити собі, що вони представляють численні прояви якогось загального закону, якого ти не знаєш і який, можливо, ще ніколи не було сформульовано. Звичайно, якщо ти знаєш, як каже філософ, що людина, кінь і мул не мають жовчі і живуть довго, то можеш спробувати сформулювати засаду, згідно з якою усі створіння без жовчі живуть довго. Але уяви собі випадок тварин з рогами. Чому вони мають роги? Раптом ти зауважуєш, що всі рогаті створіння не мають зубів у верхній щелепі. Це було б чудовим відкриттям, якби ти не згадав, що, на жаль, є тварини без зубів у верхній щелепі, які усе ж не мають рогів, — приміром верблюд. Потім ти помічаєш, що всі тварини без зубів у верхній щелепі мають два шлунки. Гаразд, можна уявити собі, що той, кому бракує зубів, погано пережовує їжу, а тому потребує двох шлунків, щоб краще її перетравлювати. А як же тоді роги? Тоді пробуєш уявити собі якусь матеріальну причину наявності рогів — скажімо, що брак зубів у тварини зумовлює надлишок кісткової речовини, яка мусить десь знайти вихід. Але чи задовільне це пояснення? Ні, бо верблюд не має верхніх зубів, має два шлунки, але безрогий. Тому ти повинен уявити собі якусь цільову причину. Кісткова речовина виходить назовні у вигляді рогів лише у тих тварин, які не мають інших засобів захисту. А верблюд має дуже тверду шкіру, тому не потребує рогів. Отже, цим законом може бути…”

“Але до чого тут роги? — нетерпляче спитав я. — І чому вас так цікавлять рогаті тварини?”

“Вони мене зовсім не цікавлять, але от єпископ Лін-кольнський дуже ними цікавився, розмірковуючи над однією ідеєю Арістотеля. Чесно кажучи, не знаю, чи його міркування слушні, та й я ніколи не перевіряв, які зуби у верблюда і скільки в нього шлунків; цим я лиш хотів пояснити тобі, що пошук закону, який пояснює природні явища, здійснюється звивистим шляхом. Супроти деяких непоясненних явищ треба спробувати уявити собі багато загальних законів, ще не бачивши їх зв’язку з явищами, які тебе цікавлять: і раптом виринає несподіваний зв’язок між наслідком, явищем і законом, і вимальовується міркування, яке здається тобі переконливішим від інших. Пробуєш застосувати його до всіх подібних явищ, скласти на його основі передбачення, і побачиш, що ти вгадав. Але до самого кінця не знатимеш, які предикати вводити в умовивід, а які опустити. Що я й роблю зараз. Вишиковую в ряд багато несув’язних елементів і вигадую гіпотези. Я мушу вигадати їх чимало, і багато з них такі безглузді, що я б соромився описати їх тобі. Розумієш, у випадку Гнідого, побачивши сліди, я вигадав чимало гіпотез, які доповнювали і суперечили одна одній: це міг бути той утеклий кінь, а могло бути, що то абат спускався зі схилу верхи на цім чудовім коні, або що один кінь, Гнідий, залишив сліди на снігу, а другий кінь — Рябий — напередодні заплутався гривою в кущах, гілки ж могли поламати люди. Я не знав, яке припущення слушне, аж поки не побачив келаря зі слугами, які стурбовано шукали коня. Тоді я зрозумів, що припущення про Гнідого було єдине слушне, і спробував перевірити, чи воно відповідає істині, тому став напоумляти ченців. Я виграв, але міг і програти. Вони визнали мене мудрим, бо я виграв, але вони не знали, скільки разів я показував себе дурним, бо програвав, і їм було невтямки, що ще за кілька секунд до того, як виграти, я не був певен, що не програв. Тож і щодо монастирських подій я маю чимало гарних гіпотез, та не маю жодного очевидного факту, який дозволив би мені сказати, котра з них краща. А тому, щоб не здаватись дурним пізніше, я вирішив не хизуватись своєю кмітливістю тепер. Дозволь мені ще подумати, бодай до завтра”.

Тепер я зрозумів, як міркує мій учитель, і цей спосіб, як на мене, вельми відрізнявся від способу розумування філософа, який розмірковує над першопричинами, а тому його розум сливе набуває властивостей розуму божественного. І я збагнув, що, не маючи однієї відповіді, Вільям вигадує багато розмаїтих пояснень. Це мене спантеличило.

“Це значить, — наважився прокоментувати я, — що ви ще далеко від розв’язку…”

“Я до нього дуже близько, — сказав Вільям, — та не знаю, до якого саме”.

“А отже, ви не маєте єдиної відповіді на свої запитання?”

“Адсо, якби я її мав, я б викладав богослов’я в Парижі”.

“А в Парижі завжди мають правильну відповідь?”

“Ніколи, — мовив Вільям, — зате там мають велику впевненість у своїх помилках”.

“А ви, мосьпане, — сказав я з дитячим нахабством, — ніколи не припускаєтесь помилок?”

“Я часто їх припускаюсь, — відповів він. — Та замість того, щоб мислити одну помилку, я мислю їх багато, тому не стаю рабом жодної з них”. 

Я мав враження, що істина Вільяма насправді не цікавить, адже вона є не чим іншим, як узгодженням між річчю і розумом. Натомість він розважається тим, що уявляє собі якомога більше можливостей.

Зізнаюсь, що в ту мить я перестав покладати сподівання на свого вчителя й зловив себе на думці: “Слава Богу, що прибула інквізиція”. Я став по боці спраги істини, яка керувала Бернардом Ґі.

І в такому осуду гідному настрої духа, ще більш розтривожений, ніж Юда у ніч на страсний четвер, я разом з Вільямом пішов у трапезну на вечерю.

«Імʼя троянди» Четвертого дня ПОВЕЧЕР’Я,

де Сальватор веде річ про несвітські чари

Вечерю для обох посольств влаштували неперевершену. Настоятель, мабуть, дуже добре знав людські слабкості і звичаї папського двору (які, мушу сказати, зовсім не були чужі й міноритам брата Михаїла). Оскільки недавно тут били свиней, спершу планували подавати кишку, приготовану за рецептом Монтекассіно, сказав нам кухар. Та через нещасливу кончину Венанція всю свинячу кров довелося викинути, а інших свиней забити ще не встигли. Зрештою, гадаю, в ті дні нікому не хотілося забивати Божих створінь. Зате нам подали рагу з голуб’ят, вимочених у тутешньому вині, порося, фаршироване зайчатиною, пиріжки святої Клари, рис з тутешнім мигдалем, тобто нескоромну страву, яку зазвичай подавали у пісні дні, пиріг з огірочником, фаршировані оливки, смажений сир, ягнятину під гострим перченим соусом, білий біб і вишукані солодощі — пляцинду святого Бернарда, тістечка святого Николи, завиванці святої Люцїї і вина та настоянки на травах, які звеселили навіть завжди суворого Бернарда Ґі: мелісовий лікер, горіхову настоянку, вино від подагри і вино з тирлича. Це б виглядало на гулянку ласіїв, якби кожен ковток не супроводжувало побожне читання.

Урешті всі встали з-за столу дуже задоволені, дехто виправдовуючись нездужанням, щоб не іти на повечер’я. Але настоятель не гнівався. Не всі мають привілеї та обов’язки, які приймаємо ми, вступивши у наш чин.

Поки ченці виходили, я затримався трохи помишкува-ти в кухні, де готувалися зачиняти на ніч. Я побачив Саль-ватора, який вислизав у бік городу, тримаючи під пахвою якийсь згорток. Мене це заінтригувало, я пішов за ним і гукнув його. Він спробував був викручуватися, а потім на мої запитання відповів, що у згортку (який рухався, немов живий) він має василіска.

“Cave basilischium!(Бережись василіска! (Споте, лат.).) Се гаддя цар, весь повен трутизни, що вся просочується вовні! Повідаю тобі, трутизна, смрад з него виходе і згубе тебе! Струє геть чисто… На плечах білі шіямини іміє, а глава єго аки когутяча, а половина єго летить над землев, а половина пересмикаєся, аки єнші гади. Ласиця єго губит…”

“Ласиця?”

“Ано! Малюцке таке звірєтко, криху довше од миші, й ненавиде єї миш зело. Ровно теж гад і ропуха. Вжди вкусять єї, ласиця наглядить собі копрію альбо осоту та й вкушає єго та й воспять до брані. Речут, же ся з очей родит, но єнші речут, же то фалш єсть”.

Я спитав його, навіщо йому василіск, а він відповів, що то його справа. Мене муляла цікавість, і я сказав, що тепер, з огляду на всі ці смерті, не може бути ніяких таємниць і що я розповім про це Вільямові. Тоді Сальватор став палко благати мене мовчати, розгорнув пакунок і показав мені чорного кота. Він притягнув мене до себе і з цинічною посмішкою сказав: мовляв, йому не шмиги, що келар і я, один можновладний, а другий молодий і гарний, можемо любитися з селищанками, а він ні, бо бридкий і убогий. Та він знає одні несвітські чари, які здатні приворожити до нього будь-яку жінку. Треба вбити чорного кота, вийняти йому очі, запхати їх у два яйця чорної курки, одне око в одне яйце, а друге — в друге (і показав мені два яйця, запевнивши, що вони від тієї курки, що треба). Тоді слід закопати яйця в купу конячих кізяків, щоб вони там гнили (він вже приготував собі ці кізяки в закутку на городі, куди ніхто не ходить), тоді з кожного яйця має народитися по чортеняті, і вони стануть йому на службу, здобуваючи для нього всі розкоші сього світу. Але, сказав мені він, щоб ці чари вдалися, та жінка, в якій треба розбудити кохання, має плюнути на яйця перед тим, як їх буде закопано в кізяки, і ця притичина вельми турбувала його, бо тієї ночі потрібна була присутність згаданої жінки і щоб вона зробила те, що належить, не здогадавшись, навіщо воно.

Мене відразу кинуло в жар, обличчя моє запалало, запалало й нутро, і ціле тіло, і я ледь чутно спитав, чи нині вночі він має намір привести в монастир ту саму дівчину, що й учора. Він глумливо засміявся і сказав, що, мабуть, неабияка хіть на мене напала (я заперечив і сказав, що питаю просто з цікавості), а тоді заявив, що у селищі жінок цілий гурт і він приведе сюди іншу, ще кращу, ніж та, яка подобається мені. Мені здалося, що він бреше, щоб я не внадився за ним. З другого боку, що я міг зробити? Ходити за ним цілу ніч, коли Вільямові я був потрібний для геть інших справ? Щоб знов зустріти ту (якщо справді про неї йшлося), до якої штовхав мене мій апетит і від якої відштовхував мене розум, і бачити яку мені заказано повіки, хоч я бажав сього знов і знов? Про це не було й мови. Тому я переконав себе, що про жінку Сальватор каже правду. Або що він взагалі верзе небилиці, а чари, про які він говорив, то просто фантазія його простакуватого і забобонного розуму, і нічого робити він не збирається.

Я розсердився і грубо відштовхнув його, сказавши, що хай цієї ночі він краще йде спати, бо по монастирі вештаються лучники. Він відказав, що знає монастир краще від лучників, та й у цій мряці ніхто нікого не помітить. Та що там, сказав він мені, я зараз як драпну звідси, то й ти мене більше не побачиш, навіть якщо я буду тут, за два кроки від тебе, втішатися з дівчиною, яку ти бажаєш. Він висловився іншими, далеко паскуднішими словами, але сенс був саме такий. Я обурено пішов геть, бо не личить мені, новіцієві з вельможного роду, чубитися з цим поганцем. Я знайшов Вільяма, і ми зробили те, що мали зробити. Тобто примостилися в кінці нави слухати повечер’я, щоб після закінчення богослужіння ми були готові вирушити у нашу другу (а я — третю) мандрівку нутрощами лабіринту.

«Імʼя троянди» Четвертого дня ПІСЛЯ ПОВЕЧЕР’Я,

де описано ще одні звідини лабіринту, мандрівники прибувають на поріг finis Africae, та увійти не можуть, бо невідомо, що таке перший і сьомий з чотирьох, і врешті з Адсом знов стається напад любовної недуги, сього разу високовчений

Відвідини бібліотеки забрали нам багато годин праці.

Те, що ми мали зробити, на словах здавалось легким, але ходити, присвічуючи собі каганцем, читати написи, позначати на мапі проходи і глухі стіни, занотовувати початкові літери, пересуватися різними шляхами, що їх дозволяє гра отворів і перегородок, виявилося ділом довгеньким. І нудним.

Було дуже зимно. Ніч не була вітряна, і не було чутно того тоненького свисту, який так вразив нас першого вечора, але крізь отвори проникало вологе, крижане повітря. Ми одягли вовняні рукавиці, щоб не заклякали руки, коли ми торкатимемось книг. Але то були рукавиці, призначені для того, щоб писати взимку, — кінчики пальців зоставалися відкритими, і ми раз у раз мусили підносити руки до полум’я, ховати їх на грудях або плескати в долоні, підстрибуючи від холоду.

Тому ми не могли зробити все відразу. Ми, зрештою, щоразу зупинялися понишпорити по шафах; Вільям, з новими окулярами на носі, тепер міг досхочу гортати книжки, і кожна нова назва книги, яку він брав до рук, виклиала у нього вигуки радості — він або знав цей твір, або давно його шукав, або ж ніколи про нього не чув, а тому ця книга хвилювала й інтригувала його. Одне слово, кожна книга була для нього немов казковий звір, якого він стрічав на незнаній землі. Гортаючи рукописи, він велів мені зазирати на інші полиці. “Подивись-но, що у тій шафі!”

Переставляючи фоліанти, я читав по складах: “Historia anglorum(Історія англів (лат.)) Беди… Того ж таки Беди De aedificatione templi, De tabernaculo, De temporibus et compute et chronica et cir-culi Dionysi, Ortographia, De ratione metrorum, Vita Sancti Cuthberti, Ars metrica(Про спорудження храму, Про ковчег, Про час, обчислення, хронологію і Діонісове коло, Орфографія, Про систему розмірів, Житіє святого Кутберта, Мистецтво віршування (лат.))”.

“Звісно, усі твори Велебного… А диви-но сюди! De rhe-torica cognatione, Locorum rhetoricorum distinctio(Про риторичну подібність, Розрізнення риторичних предметів (лат.)), а скільки тут граматиків — Прісціян, Гонорат, Донат, Максим, Вікторин, Євтих, Фока, Аспер… Дивно, спочатку мені здавалося, що тут лише автори з Англії… Погляньмо нижче…”

“Hisperica… famina(Ірландські… вислови (лат.). Збірка латинських висловів, укладена в Ірландії в V-VI ст. Містить чимало чудернацьких слів). Що це?”

“Пбернійська, себто ірландська поема. Послухай:

Hoc spumans mundanas obvallat Pelagus oras terrestres amniosis fluctibus cudit margines. Saxeas undosis molibus irruit avionias. Infima bomboso vertice mistet glareas asprifero speigit spumas sulco, sonoreis frequenter quatitur fiabris(Бурхливе море оточує береги світу, Б’є стрімкими хвилями об краї землі. Налітає на скелясті бухти водяними валами. Виносить з гулом із глибин каміння, Посипає ним, неприборкане, пінисті борозни, І часто його потрясає голос вітру (лат.).)…

Я не розумів значення цих слів, але вони перекочувались у Вільямових вустах так, що здавалось, ніби чуєш звук хвиль і морської піни.

“А це? Якийсь Альдгельм з Малмзбері, послухайте-но ці рядки: Primitus panforam procerum poematorum pio potissimum paternoque presertim privilegio panegiricum poe-mataque passim prosatori sub polo promulgatas(Насамперед, зі всіх довгих віршів заспіваймо до нашого Творця, за могутнім, побожним отцівським привілеєм, панегірик і вірші, що широко розповсюджуються під Полярною зіркою (лат.))… Усі слова починаються з тієї ж літери!”

“Люди з моїх островів усі трохи схиблені, — гордо сказав Вільям. — Загляньмо-но в іншу шафу”.

“Вергілій”.

“Чому це він тут? А що саме Вергілія? “Георгіки”?”

“Ні. “Витяги”. Ніколи про них не чув”.

“Та це ж не Марон! Це Вергілій з Тулузи, ритор, який жив через шість століть після Різдва Нашого Господа. Його вважали великим мудрецем…”

“Тут він каже, що мистецтва діляться на poema, retho-гіа, grama, leporia, dialecta, geometria… Але якою це мовою?”

“Латиною, але таку латину він сам вигадав і вважав її набагато гарнішою. Прочитай отут: він каже, що астрономія вивчає знаки зодіаку, якими є mon, man, tonte, piron, dameth, perfellea, belgalio, margaleth, lutamirpn, taminon та raphalut”.

“Він теж був схиблений?”

“Не знаю, він не з моїх островів. Послухай іще, він каже, що вогонь можна назвати дванадцятьма способами: ignis, coquihabin, ardo, calax, fragon, rusin, fumaton, ustrax, vitius, siluleus, сиріч вогонь, полум’я, жевриво, варій (він бо сире може робити вареним), палій (бо палить), тріскун (бо полум’я тріскає, коли горить), червоній (бо воно червоне), димій (бо дим дає), горій (бо горить), живій (бо немов оживляє мертві вже члени), кресій (бо виникає від кресання з огнива, хоч то й неправда, бо береться він з іскри). А ще зовуть його аепеоп (від бога Енея, який живе у ньому і завдяки якому пал передається стихіям)”.

“Але ж так ніхто не говорить!”

“На щастя, ні. Але у ті часи, щоб забути про цей лихий світ, граматики втішалися всілякими мудрованими питаннями. Я чув, що в ту добу ритори Ґабундус і Теренціюс п’ятнадцять днів і п’ятнадцять ночей дискутували прокличний відмінок займенника ego(Я (лат.). Це одна з неймовірних історій, що їх наводить Вергілій Граматик у своїх “Витягах” (див. Глосарій)), аж врешті кинулися один на одного зі зброєю”.

“А оце також, послухайте-но… — Я схопив книгу, чудово ілюстровану рослинними лабіринтами, з-поміж вусиків яких визирали мавпи та змії. — Послухайте, які чудернацькі слова: cantamen, collamen, gongelamen, stemiamen, plasmamen, sonerus, alboreus, gaudifluus, glaucicomus…”

“Це теж з моїх островів, — знов розчулено сказав Вільям. — Не будь надто суворим до тих ченців з далекої Гібернії, може, саме їм ми завдячуємо тим, що ця обитель існує і що існує Священна Римська імперія. У ті часи решта Європи лежала в руїнах, а якось довелося оголосити недійсними усі хрещення, уділені деякими священиками Галлії, бо вони хрестили in nomine patris et filiae(Во ім’я отця і доньки (лат.)), і не тому що були прибічниками якоїсь нової єресі і вважали Ісуса жінкою, а тому що майже не знали латини”.

“Як Сальватор?”

“Більш-менш гак. Морські розбишаки з крайньої півночі припливали річками і грабували Рим. Поганські храми занепадали, а християнських ще не було. І лише гіберній-ські монахи у своїх монастирях писали і читали, читали, писали й ілюстрували, а тоді посідали на човни, виготовлені зі шкур тварин, припливли у ці землі і євангелізували їх мешканців, наче всі вони невірні, розумієш? Ти був у Боббіо, бачив тамтешню обитель, її заснував один з них, святий Коломбан. То ж не гоже дорікати їм за те, що вони вигадали якусь нову латину, адже старої латини в Європі ніхто вже не знав. Були то великі мужі. Святий Брандан дістався аж до островів Блаженних і плив уздовж берегів пекла, де побачив Юду, прикованого ланцюгами до скелі, а одного дня причалив до якогось острова, зійшов на нього, а він виявився морським страховиськом. Ясна річ, усі вони були схиблені”, — задоволено повторив він.

“Образки, що їх вони малювали… просто не йму віри очам! Скільки барв!” — мовив я, насолоджуючись.

“Бо на їхній землі барв небагато — дещиця блакитного, а решта — зелень. Але ми сюди не на те прийшли, щоб говорити про гібернійських монахів. Цікаво, чому вони тут разом з англами та граматиками з інших країн. Поглянь на свою мапу, де ми зараз?”

“У кімнатах західної башти. Я також занотував написи на картушах. Вийшовши з глухої кімнати, входимо в семикутну залу, звідки є лише один прохід в іншу кімнату башти, де є червона літера Н. Тоді переходимо з кімнати в кімнату, обходимо навколо башту і повертаємось у кімнату без вікон. Послідовність літер… так, ваша правда! HIBERNI!”

“HIBERNIA, якщо з глухої кімнати вернутися у семикутну залу, яка, як і три інші, має А зі слова Apocalypsis. Тому там містяться твори авторів з крайземної Туле, а також граматиків і риторів, адже упорядники бібліотеки подумали, що граматикові місце разом з гібернійськими граматиками, хоч він і з Тулузи. Це певний критерій. Бачиш, ми починаємо щось розуміти!”

“Але в кімнатах східної башти, куцою ми ввійшли, ми прочитали FONS… Що це значить?”

“Уважно дивись на карту, читай далі літери наступних зал за порядком доступу до них”.

“FONS ADAEU…”

“Ні, Fons Adae, літера U — це друга глуха східна кімната, я це пам’ятаю, можливо, вона належить до іншого ланцюжка. А що було у Fons Adae, себто в земному раю (не забувай, там є кімната з вівтарем, яка виходить на схід сонця)?”

“Там було багато біблій і коментарів до Біблії, лише книги Священного писання”.

“А отже — розумієш — слово Боже зберігається у земному раю, який, як усі вважають, розташований далеко на схід. А тут, на заході — Гібернія”.

“Отже, план бібліотеки відтворює мапу світу?”

“Цілком імовірно. А книги розміщені за країною їх походження або за місцем, де народилися їхні автори, або ж — як оце тут — за місцем, де вони мали б народитися. Бібліотекарі вирішили, що Вергілій Граматик народився в Тулузі помилково, бо мав би народитися на західних островах. Вони виправляли помилки природи”.

Ми пішли далі. Ми пройшли низкою зал, багатих на чудові Апокаліпси, серед них була кімната, де мене відвідало видіння. Ба навіть тепер ми здалеку помітили світло каганця, і Вільям, затуливши собі носа, побіг, щоб погасити його, ще й плюнув на попіл. Зрештою, ми пройшли через ту кімнату поспіхом, але я згадав, що бачив там чудову різнобарвну Апокаліпсу з mulier amicta sole та драконом. Ми простежили за ланцюжком цих зал, починаючи з останньої, де був червоний ініціал — літера Y. Прочитавши навпаки, ми одержали слово YSPANIA, але остання А була тією ж літерою, на яку закінчувалася HIBERNIA. А це значить, сказав Вільям, що є кімнати, де зібрані твори мішаного характеру.

У кожному разі зона під назвою YSPANIA, схоже, містила чимало списків Апокаліпси, усі чудового виконання, і Вільям впізнав у них руку іспанських митців. Ми зрозуміли, що ця бібліотека має найбагатшу, мабуть, в цілому християнському світі збірку списків книги апостола і небачену кількість коментарів до неї. Величезні фоліанти містили коментарі до Апокаліпси Беатуса з Льєбани, текст був завжди більш-менш той самий, зате розмаїтість образків була фантастична. Серед них Вільям впізнав роботи тих, кого він вважав найвидатнішими мініатюристами королівства Астурій, — Маґіуса, Факундуса та інших.

Помічаючи це і багато іншого, ми дійшли до південної башти, поблизу якої ми вже проходили попереднього вечора. Кімната S зони YSPANIA — без вікон — виходила в кімнату Е, і, пройшовши послідовно п’ять кімнат башти, ми дійшли до останньої, яка не мала інших виходів, зате мала червону літеру L. Ми перечитали ланцюжок навпаки і отримали LEONES.

“Leones — це південь, на нашій мапі ми в Африці, hie sunt leones(Тут живуть леви (лат.). Так писали на стародавніх картах, позначаючи незнані землі.). Це пояснює, чому ми бачили стільки творів бусурманських авторів”.

“Тут їх ще більше, — сказав я, порпаючись у шафах. — Канон Авіценни, і цей розкішний рукопис невідомим мені письмом…”

“Судячи з прикрас, це, мабуть, Коран, але я, на жаль, не знаю арабської мови”.

“Коран, біблія невірних, нечестива книга…”

“Книга, яка містить мудрість, відмінну від нашої. Тепер ти розумієш, чому її помістили тут, де леви і потвори. Ми бачили тут також книгу про потворних тварин, а ти ще знайшов книгу про єдинорога. Ланцюжок кімнат під назвою LEONES містить книги, що їх засновники бібліотеки мали за книги олжі. А що он там?”

“Це латиною, але переложене з арабської. Аюб аль-Ругаві, трактат про собачий сказ. А ось книга про скарби. А онде — De aspectibus(Про образи (лат.).) Альгазена…”

“Бачиш, серед потвор та олжі помістили й книги мудрості, з яких християни багато чого можуть навчитися. Так думали у ті часи, коли було засновано бібліотеку…”

“Але чому вони поміж олжу помістили й книгу про єдинорога?” — спитав я.

“Очевидно, засновники бібліотеки своєрідно дивилися на деякі речі. Вони, певно, вважали, що ця книга, яка говорить про фантастичних звірів, що живуть у далеких краях, належить до вигадок, поширених серед невірних…”

“Але хіба єдиноріг — вигадка? Це напрочуд ласкава і вельми символічна тварина. Він — образ Христа і цнотливості, а спіймати його можна лише одним способом: треба посадити в лісі непорочну дівицю і чекати, поки він, рознюхавши її цнотливий запах, підійде і покладе голову їй на коліна, і тоді його легко спіймати у мисливські сіті”.

“Так кажуть, Адсо. Але багато хто схильний вважати, що це байка, вигадана поганами”.

“Ото шкода, — мовив я. — Мені б так хотілося зустріти його, коли я йду лісом. Інакше яка втіха від лісової прогулянки?”

“Ніхто не каже, що він не існує. Можливо, він просто інший, ніж його зображають ці книжки. Один мандрів-ник-венецієць побував у дуже далеких землях, неподалік від fons paradisi(Джерело раю (лат.)), яке зображають на мапах, і бачив єдинорогів. Але вони здалися йому грубими і потворними, чорними і неоковирними. Гадаю, він бачив чорних тварин з рогом на чолі. Мабуть, саме цих тварин описували вчені мужі старожитності, в мудрості яких завжди була якась дещиця істини; вони сподобилися від Бога змоги бачити речі, яких ми не бачили, і передали нам перший вірний їх опис. Відтак, мандруючи від auctoritas до auctoritas, під впливом людської уяви, цей опис поступово мінявся, і єдинороги стали прекрасними, лагідними, сніжно-білими створіннями. Тому, якщо прознаєш, що в лісі живе єдиноріг, не веди туди цнотливу дівицю, бо може виявитися, що тварина подібніша до опису того венеційця, ніж до опису, що міститься в цій книжці”.

“Але чому саме старожитні мудреці сподобились од Бога одкровення про правдиву природу єдинорога?”

“Це не одкровення, це досвід. їм пощастило народитися на землі, населеній єдинорогами, або в часи, коли єдинороги жили на наших землях”.

“Але як тоді ми можемо довіряти старожитній мудрості, якої ви завжди дошукуєтесь, якщо її передано нам через олживі книжки, що так вільно її тлумачать?”

“Книги існують не для того, щоб у них вірити, а щоб їх вивчати. Нам слід замислюватись не над тим, що говорить та чи та книга, а над тим, що вона означає, і це чудово знали давні коментатори священних книг. Єдиноріг в описі цих книжок криє в собі певну моральну, алегоричну або анагогічну істину, яка є слушною, як слушною є дум^ ка, що цнотливість — це шляхетна чеснота. А от стосовно буквшіьної істини, на якій будуються ці три інші істини, треба ще з’ясувати, який фактичний досвід породив її букву. Буквальний сенс треба досліджувати, одначе вищий смисл завше зостається слушним. В одній книжці написано, буцім діамант можна розрізати лише кров’ю козла. Мій великий учитель Роджер Бекон сказав, що це неправда — він просто спробував це зробити і йому не вдалося. Але якби пов’язання між діамантом і козлячою кров’ю мало якийсь вищий смисл, він далі був би слушним”.

“Отже, вищі істини передає навіть олживий буквальний сенс, — мовив я. — Але мені таки прикро, що єдиноріг — такий, як в цих книгах — не існує, не існував і не зможе колись існувати”.

“Не гоже нам дошукуватись межі Божої всемогутності, адже якби Бог захотів, єдинороги теж могли б існувати. Та не сумуй, вони ж існують у цих книжках, які говорять і про реальне буття, і про буття можливе”.

“Отже, читаючи книжки, нема потреби звертатися до віри, цієї богословської чесноти?”

“Є ще дві богословські чесноти. Надія, що можливе існує. І любов до того, хто щиро вірив в існування можливого”.

“Але навіщо тоді вам єдиноріг, якщо ваш розум у нього не вірить?”

“Він потрібен мені так, як потрібні були Венанцієві сліди на снігу, адже вони показали, що його затягли до глека з кров’ю. Єдиноріг, про якого повідають книги, теж своєрідний слід. Якщо є слід, то мусить бути щось, що цей слід залишило”.

“Але ви вважаєте, що це щось інше, ніж сам слід”.

“Аякже. Слід не завжди має ту саму форму, що й тіло, яке його залишило, і не завжди він є відтиском цього тіла. Іноді він відтворює враження, залишене цим тілом в нашому розумі, тоді він є відбитком ідеї. Ідея — це знак речей, а образ, знак ідеї — знак знаку. І образ дає мені змогу відтворити якщо не саму річ, то ідею, уявлення, яке мали про неї інші”.

“І цього вам досить?”

“Ні, бо правдива наука не повинна задовольнятися ідеями, які є всього лиш знаками, а має віднайти самобутню істину речей. І тому я б хотів перейти від цього відбитка іншого відбитка до того конкретного єдинорога, який був на початку цього ланцюжка. Рівно ж мені б хотілося перейти від невиразних слідів, які залишив убивця Венанція (а ці знаки могло залишити багато людей), до тієї єдиної конкретної особи, яка є цим убивцею. А це не завжди можна зробити швидко і без посередництва інших знаків”.

“Але це значить, я можу говорити лише про щось, що говорить мені про щось інше і так далі, але того чогось, що є в кінці — себто істини, — може взагалі не бути?”

“А може, воно й є, і це той конкретний єдиноріг. І не турбуйся, колись ти його таки побачиш, нехай навіть він буде чорний і потворний”.

“Єдинороги, леви, арабські письменники, маври загалом, — сказав тут я, — ми, безперечно, в Африці, про яку говорили ченці». “Так, це, безперечно, Африка. А значить, нам треба знайти африканських поетів, про яких згадував Пацифік

з Тіволі”.

І справді, пішовши по своїх слідах назад і повернувшись до кімнати з літерою L, в одній шафі я знайшов збірку книг Флора, Фронтона, Апулея, Марціана Капелли і фульґенція.

“Отже, саме тут, за словами Беренґарія, криється пояснення якоїсь таємниці”, — сказав я.

“Майже. Він ужив вираз “finis Africae”, — і саме цей вираз так розсердив Малахію. Finis, себто кінець, край — може, це остання кімната, або ж… — і тут він вигукнув: — На всі сім церков Клонмакнойзу! Ти нічого не помітив?”

“Що саме?”

“Повернімось назад, до кімнати S, з якої ми вирушили!” Ми пішли назад до першої кімнати без вікон, де напис гласив: Super thronos viginti quatuor. Вона мала чотири отвори. Один виходив у кімнату Y, вікно якої відкривалося на восьмикутник. Другий виходив у кімнату Р, яка продовжувала ланцюжок YSPANIA вздовж зовнішнього фасаду. Отвір з боку башти виходив у кімнату Е, яку ми тільки-но пройшли. Потім була глуха стіна, а далі — отвір, який виходив у другу глуху кімнату з ініціалом U. Кімната S була кімнатою з дзеркалом, і щастя, що воно було при стіні праворуч від мене, інакше воно б знов мене настрахало.

Добре роздивившись мапу, я помітив, що кімната ця особлива. Як і всі інші глухі кімнати решти трьох башт, вона мала б виходити в центральну семикутну залу. Якщо ні, тоді вхід у семикутник мав би бути в суміжній глухій кімнаті, кімнаті U. Але один її отвір виходив у кімнату з літерою Т і вікном у внутрішній восьмикутник, другий отвір з’єднував її з кімнатою S, а решта стін були без отворів і заставлені шафами. Роздивившись все добре, ми усвідомили те, що, зрештою, показувала й наша карта: логіка, як і строга симетрія, підказували, що у цій башті теж має бути семикутна кімната, але її не було.

“Нема”, — сказав я.

“Навряд чи її нема. Якби її не було, інші кімнати були б більші, а вони приблизно того ж розміру, що й кімнати з інших боків. Вона є, але у неї неможливо увійти”. 

“Вона замурована?”

“Мабуть, так. Оце він і є, finis Africae, те саме місце, навколо якого крутилися ці надміру цікаві ченці, які потім повмирали. Кімната замурована, та це не значить, що входу нема взагалі. Ба більше, він напевне є, і Венанцій знайшов його, а може, йому розповів Адельм, який дізнався про нього від Беренґарія. Перечитаймо його нотатки”.

Він вийняв з ряси Венанщїв аркуш і перечитав: “Рука над ідолом діє на першого і на сьомого з чотирьох”. Він озирнувся навколо: “Усе зрозуміло! Idolum — це відображення в дзеркалі! Венанцій мислив грецькою, а в цій мові слово eidolon означає і зображення, і привид, дзеркало ж віддає нам назад наш спотворений образ, який ми тієї ночі прийняли за привид! А що ж тоді таке ці четверо supra speculum(Поверх дзеркала, або за дзеркалом (лат.))? Щось на дзеркальній поверхні, якесь відображення? Отже, нам треба стати в якомусь певному місці, з якого видно те, що відбивається в дзеркалі і відповідає описові Венанція…”

Ми пересувалися у всіх напрямках, але даремно. Крім наших відображень, дзеркало віддавало невиразні обриси решти зали, ледь освітленої каганцем.

“А може, — міркував Вільям, — supra speculum означає по той бік дзеркала… А тому треба, щоб ми потрапили по той його бік, бо нема сумніву, що це дзеркало — двері…”

Дзеркало було вище від зросту пересічної людини, у мурі його тримала міцна дубова рама. Ми всіляко обмацали його, натискали всюди пальцями, шкрябали нігтями між рамою і муром, та дзеркало було незрушне, немов злилось з муром, камінь у камені.

“А якщо не по той бік, то воно, можливо, super speculum(Над дзеркалом (лат.))”, — бурмотів Вільям, ставши навшпиньки і мацаючи рукою по верхньому ребрі рами, та не знайшов там нічого, крім пилюки.

“Зрештою, — меланхолійно розмисляв Вільям, — навіть якщо там ззаду є кімната, книги, яку шукаємо ми і яку шукали інші, там уже нема, бо спершу її виніс Венанцій, а тоді заніс хтозна куди Беренґарій”.

“А може, Беренґарій знов приніс її сюди”.

“Ні, того вечора ми були в бібліотеці, і все свідчить про те, що він помер у лазні невдовзі після крадіжки, тієї ж ночі. Інакше ми б бачили його наступного ранку. Та це не так важливо… Поки що ми з’ясували, де лежить finis Africae і здобули майже всі елементи, щоб уточнити мапу бібліотеки. Мусиш визнати, що ми розкрили чимало таємниць лабіринту. Я б сказав, усі, крім однієї. Гадаю, від уважного вивчення Венанцієвого рукопису я здобуду більше користі, ніж від подальших оглядин. Ти ж пам’ятаєш — таємницю лабіринту нам було легше розгадати ззовні, ніж ізсередини. А тепер, стовбичачи тут перед нашими викривленими відображеннями, цієї проблеми ми не вирішимо. Зрештою, і каганець вже догорає. Ходімо, нам треба ще дещо уточнити, щоб удосконалити мапу”.

Ми пройшли через інші зали, нотуючи наші відкриття на моїй мапі. Деякі кімнати містили лише твори з математики та астрономії, інші зали були повні книг арамейськими літерами, яких ніхто з нас не знав, ще інші мали книги, написані ще незбагненнішими знаками, які, можливо, походили з Індії. Ми кружляли в межах двох суміжних ланцюжків, які гласили IUDAEA та AEGYPTUS. Одне слово, щоб не набридати читальникові описом подальших наших маневрів, скажу лиш, що згодом, остаточно уклавши мапу, ми переконалися, що будова та конфігурація бібліотеки і справді відображають образ земної кулі. На півночі були ANGLIA та GERMANI, вздовж західної стіни вони сполучалися з GALLIA, яка на крайньому заході переходила в HIBERNIA, а південна стіна прихистила ROMA (рай давньоримських поетів!) та YSPANIA. Далі на півдні простяглися LEONES та AEGYPTUS, який на сході межував з IUDAEA та FONS ADAE. Вздовж стіни між сходом і північчю пролягла АСАІА — непогана синекдоха, сказав Вільям, для позначення Греції, і справді, у чотирьох кімнатах рясніло від поетів та філософів поганської давнини.

Прочитували ми ці назви химерними способами — то йшли в один бік, то задкували, а іноді й кодували; нерідко, як я вже говорив, та сама літера входила у два різні слова (в таких кімнатах одна шафа містила книги на одну тему, а друга шафа була присвячена іншій темі). Та у такому розміщенні не варто було шукати якогось глибокого смислу. То був просто мнемонічний прийом, який допомагав бібліотекареві знаходити потрібні твори. Якщо книга розташована у quarta Acaiae(Четверта Ахеї, тобто Греції (лат.)), це значило, що вона міститься у четвертій кімнаті, рахуючи від зали з початковою літерою А, і щоб знайти її, бібліотекар повинен знати напам’ять шлях, прямий або коловий, який йому треба пройти. Приміром, ланцюжок АСАІА пролягає через чотири кімнати, розміщені квадратом, а це значить, що початкова  літера А є також останньою. Зрештою, ми теж це дуже швидко зрозуміли. Так само швидко ми зрозуміли гру перегородок. Наприклад, коли йти зі сходу, жодна з кімнат АСАІА не дає доступу в дальші кімнати: тут лабіринт закінчується, і дійти до північної башти можна лише через три інші башти. Але бібліотекарі, ясна річ, добре знали, що, увійшовши через FONS, вони зможуть дійти, скажімо, до ANGLIA лише через AEGYPTUS, YSPANIA, GALLIA та GERMANI.

* * *

Зробивши ці та інші захопливі відкриття, ми завершили наші плідні звідини бібліотеки. Але, перед тим як сказати, що, задоволені вислідами нашої праці, ми налаштувалися вийти (аби стати свідками інших подій, про які невдовзі буде мова), я мушу визнати дещо своєму читальникові. Я вже казав: оглядаючи бібліотеку, ми, з одного боку, шукали способу дістатися до її таємного закутка, а з другого — щоразу затримувалися в кожній із зал, щоб з’ясувати її розміщення та тему, якій вона присвячена, і гортали розмаїті книжки, немов досліджуючи таємничий континент або незнану землю. Зазвичай ми робили це одностайно, обоє розглядали ті самі книги, я показував йому найдивовижніші з них, а він пояснював мені багато речей, яких я не розумів.

Але у певну мить, коли ми саме проходили кімнатами південної башти, званими LEONES, моєму учителеві трапилось затриматися в кімнаті, багатій на арабські твори з чудернацькими рисунками на тему оптики; а оскільки того вечора ми мали із собою не один, а два каганці, я з цікавості відійшов у сусідню кімнату, помітивши, що проникливі й обережні законодавці бібліотеки зібрали там вздовж однієї зі стін книги, яких, безперечно, не вільно було нікому давати до читання. Написані вони були переважно бусурманськими мудрецями, які різними способами описували розмаїті недуги тіла і душі. І погляд мій упав на одну невелику книжку, прикрашену мініатюрами, які (на щастя!) були далекі від її предмета — на них були зображені квіти, вусики виноградної лози, тварини парами, цілющі зела: називалася вона Speculum amoris(Дзеркало кохання (лат.)), творіння брата Максима з Болоньї, і в ній було чимало цитат з багатьох інших творів, присвячених любовній недузі. Як читальник уже зрозумів, сього було досить, аби розбудити мою хворобливу цікавість. Ба більше, назви сеї було досить, щоб знов запалити мій розум, який од ранку дрімав, а тепер його знов розхвилював образ дівчини.

Оскільки цілий день я відганяв од себе вранішні думки, напоминаючи собі, що вони не личать розсудливому і врівноваженому новіцієві, та й події того дня були достатньо багатими й напруженими, щоб відвернути мою увагу, апетити мої задрімали, і мені навіть здалося, що я звільнився від того, що було всього лиш минущим неспокоєм. Але варто було мені побачити ту книгу, і я зрозумів — “de te fabula narrator”, — і переконався, що набагато глибше запав у любовну недугу, ніж мені здавалося. Опісля я дізнався, що, читаючи книги з медицини, ми завжди знаходимо у собі недуги, про які вони розправляють. І справді, ці сторінки — які я переглядав нишком, боячися, що ввійде Вільям і спитає, що за вчені твори привернули мою увагу, — переконали мене, що я страждаю саме сею недугою, а симптоми її були описані так блискуче, що я, з одного боку, занепокоївся через свою хворість (яку непомильно підтверджували численні auctoritates), але, з другого боку, мене втішив такий яскравий опис мого становища. Я-бо переконався, що болість моя є, сказати б, нормальною, адже стільки інших людей страждали нею в такий самий спосіб, і здавалось навіть, що автори, яким належали цитати, подробиці своїх описів списували з мене.

Я зворушився сторінками Ібн Газма, де любов означено як норовливу недугу, адже лік від неї у ній самій, та недужий не хоче зцілитись од неї, а болящий не прагне одужання (бачить Бог, це свята правда!). Я зрозумів, чому вранці мене так хвилювало все, що я бачив: бо кохання, схоже, входить через очі, як каже також Василій з Анки-ри, і непохибним її симптомом є те, що болящий надміру веселиться і водночас цурається інших людей, воліючи самотність (так було й зі мною того ранку); а ще їй това-ришать інші явища, як-от навальний неспокій і таке приголомшення, що стражденний аж язика в роті забуває… Я злякався, прочитавши, що щирий закоханий, якому відібрано змогу бачити предмет його кохання, неодмінно впадає у стан виснаження, від якого може навіть злягти, а іноді хворість поймає мозок болящого і він страчає розум і починає марити (очевидно, я ще не дійшов до цього стану, бо цілком успішно досліджував бібліотеку). І мені стало моторошно, коли я прочитав, що з погіршенням недуги може настати смерть, і я подумав, чи та радість, яку справляла мені думка про дівчину, вартувала сеї найвищої пожертви тіла, не кажучи вже про загрозу для спасіння душі.

До того ж мене настрахала ще одна цитата з Василія, яка мовила “qui animam corpori per vitia conturbationesque commiscent, utrinque quod habet utile ad vitam necessarium demoliuntur, animamque lucidam ac nitidam carnalium vo-luptatum limo perturbant et corporis munditiam atque nitorem hac ratione miscentes, inutile hoc ad vitae officia ostendunt(Хто душу з’єднує з тілом порочними і бурхливими зв’язками, цим він і в душі, і в тілі ушкоджує те, що конечне для життя, і душу свою ясну і чисту плотською хіттю збурює, і тіла чистоту і охайність тим самим знищує, забираючи те, що потрібне для життя (лат.))”. У такому розпачливому становищі я нізащо не хотів би опинитися.

Крім того, з одного вислову святої Гільдеґарди я про-знав, що той меланхолійний гумор, який сповнив був мене удень і який я мав за солодке почуття страждання через відсутність дівчини, небезпечно споріднений з почуттям, яке переживає людина, віддаляючись від того гармонійного і досконалого стану, який властивий їй в раю, і що меланхолія ся, “nigra et amara”(Чорна і гірка (лат.)), є плодом навіювань змія і нашептів диявола. Опінію сю поділяли й не менш авторитетні мудреці з-серед невірних, бо погляд мій упав на рядки, приписувані Абу Бакру Мухаммадові Ібн Закарії ар-Разі, який у Liber continens(Книга всеохопна (лат.)) ототожнює любовну меланхолію з лікантропією — недугою, яка примушує свою жертву поводитися, як вовк. Від цього опису мені аж дух забило: спочатку закоханий змінюється зовнішньо, зір його слабне, очі западають і запалюються, язик повільно пересихає і на ньому з’являються гнійники, ціле тіло його сохне, і він невпинно страждає від спраги; у такому-от стані він цілі дні лежить лицем униз, на обличчі та на стегнах з’являються знаки немов від укусу собаки, а вночі він блукає по цвинтарі, наче вовк.

Останні мої сумніви щодо серйозності мого становища пропали, коли я прочитав цитати з великого Авіценни. Він визначає кохання як невідступну думку меланхолійної природи, яка народжується з безнастанного думання про кшталти, порухи та вдачу особиг протилежної статі (як вірно і яскраво описав Авіценна мій випадок!): виникає воно не як недуга, але недугою стає, коли, не мавши втамування, обертається одержимістю (чому ж тоді я почувався одержимим нею, попри те, що, прости Господи, жагу свою втамував уповні? а може, те, що сталося попередньої ночі, не втолило мого кохання? тоді як же вгамувати сю недугу?), спричиняючи постійне тремтіння повік, нерівне дихання, то сміх, то плач, стугоніння крові (і справді, кров моя стугоніла, і подих забивало, коли я читав ці рядки!). Щоб з’ясувати, у кого людина закохана, Авіценна радив непомильний метод, що його запропонував був ще Ґален: належить тримати болящого за живець і вимовляти всілякі імена людей протилежної статі, аж поки при якомусь імені живець не затріпотить сильніше; і я злякався, що раптом увійде мій учитель, схопить мене за руку і з тріпотіння моїх вен вгадає мою таємницю, що сповнило б мене великим соромом… На жаль, як лік від цієї недуги, Авіценна радив поєднати коханців у шлюбі, тоді й болість зцілиться. Він-бо справді був невірний, бо, попри свою мудрість, не врахував стану новіція-бенедик-тинця, який, отже, приречений ніколи не видужати — а точніше, з власної волі або з мудрого вибору батьків, дав обітницю ніколи не занедужувати. На щастя, Авіценна, хоч і не мав на мислі клюнійського чину, розглянув-таки випадок нещасливих коханців і як радикальний лік радив гарячу купіль (може, і Беренґарій хотів так позбутися любовної своєї хворості до загиблого Адельма? Та чи можлива любовна недуга через людину своєї ж статі, чи це була всього лиш звіряча жага? а хіба не була звірячою моя жага минулої ночі? ні, звичайно ні, притьмом сказав я собі, то було таке солодке почуття — та відразу ж заперечив сам собі: помиляєшся, Адсо, була то диявольська омана, звіряча хіть, і, согрішивши тоді, тепер грішиш ще дужче, не бажаючи усвідомити сього!). Але потім я прочитав ще й про інші способи, які описував той самий Авіценна: можна, приміром, удатися до допомоги старих і досвідчених жінок, щоб вони весь час паплюжили і ганьбили предмет кохання — схоже, старі жінки куди вправніші у цім ділі, ніж чоловіки. Можливо, це й був би для мене вихід, але старих жінок в обителі не було (як, зрештою, і молодих), я міг хіба що попрохати якогось ченця, щоб він ганьбив переді мною дівчину, але кого? Та й хіба може чернець знати жінок так добре, як стара, балакуча жінка? Останній вихід, що його радив сарацин, був просто неподобний, бо згідно з ним нещасливий коханець мав би оточити себе наложницями, а се вже геть не личить монахові. То ж як зцілитись од любовної недуги молодому монахові, думав я, невже для нього нема спасіння? Може, вдатися до Се-веринових трав? Я й справді знайшов уступ з Арнальда з Вільянови — про цього автора Вільям відгукувався з великою шанобою, — який вважав, що кохання виникає від надміру гуморів та пневми, себто коли в людському організмі забагато вологи й тепла, тоді кров (яка виробляє родильне сім’я) надмірно примножується, даючи надмір сім’я, “complexio venerea”(Любовне переповнення (лат.). г Замисли (лат.)), а це зумовлює сильне бажання єднання між чоловіком і жінкою. У задній частині середнього шлуночка енцефала (а це що таке? — зачудувався я) міститься чеснота розсуду, їй належить вловлювати недо-тикальні intentiones(2) в дотикальних предметах, що їх сприймають чуття, і коли людина надто сильно бажає об’єкта, сприйнятого чуттями, це баламутить чесноту розсуду, яка зосереджується лиш на примарі коханої людини; тоді запалюється ціла душа і тіло, смуток чергується з радістю, бо тепло у хвилини розпачу спускається у глибини тіла, сильно студячи шкіру, а у хвилини радості піднімається на поверхню, розпалюючи обличчя. Для зцілення цієї хворості Арнальд пропонував, щоб болящий спробував позбутися надії на злуку з предметом любові, так щоб думка віддалилася від нього.

Але це значить, що я вже одужав, або одужую, подумав я, бо маю невелику надію — а то й жодної — знов побачити предмет своїх думок, а якби й побачив — злучитися з ним, а якби й злучився — ще раз ним оволодіти, а якби й оволодів — затримати його коло себе, бо сього боронить мені і мій чернечий стан, і обов’язки, що їх накладає на мене кондиція моєї родини… Я врятований, сказав я собі, згорнув книжку і заспокоївся — саме вчасно, бо Вільям вже заходив у кімнату. І ми з ним знову вирушили у мандри лабіринтом, який для нас не мав уже таємниць (про це я вже розповів), і на якийсь час я забув про свою одержимість.

Як буде видно згодом, невдовзі вона знову нагадає мені про себе, але у зовсім інших (на превеликий жаль!) обставинах.

«Імʼя троянди» Четвертого дня НІЧ,

де Сальватор жалюгідно дає себе спіймати Бернардові Ґі, Адсову кохану дівчину хапають як відьму і всі йдуть спати ще нещасливіші й занепокоєніші, ніж раніше

Отож ми саме спускалися назад до трапезної, коли почувся якийсь галас, і з боку кухні замиготіло слабке світло. Вільям миттю погасив каганець. Ідучи вздовж мурів, ми підійшли до дверей, що виходили в кухню, і почули, що шум долинає іззовні, бо кухонні двері відчинені. Тоді голоси і світла віддалилися, і хтось різко затріснув двері. Ця велика зам’ятая провіщала щось неприємне. Ми швидко пройшли через оссарій, вигулькнули в порожній церкві, вийшли через південні двері і побачили, що у внутрішньому дворику блимає світло смолоскипів.

Ми підійшли ближче, і в сум’ятті ніхто не звернув на нас уваги, буцім ми надбігли разом з іншими людьми, що висипали з опочивалень та притулку для прочан. Ми побачили, що лучники міцно тримають Сальватора, блідого, як білки його очей, і якусь жінку, що заливалась плачем. Серце моє стиснулось: то була вона, пані моїх дум. Вона впізнала мене і кинула мені благальний, розпачливий погляд. Я смикнувся було бігти визволяти її, але Вільям стримав мене, шепочучи якісь зовсім не ласкаві, скоріше лайливі слова. Звідусіль надбігали ченці та гості монастиря.

Надійшов настоятель, прийшов Бернард Ґі, якому капітан лучників коротко доповів про те, що сталося. А сталося ось що.

За наказом інквізитора вони патрулювали вночі цілу околицю, особливу увагу приділяючи просадові, що вів од вхідної брами до церкви, тій частині, де були городи, та фасадові Вежі (чому? — замислився я, а тоді зрозумів: очевидно, тому що Бернард зібрав серед челяді та кухарів пересуди про якусь метушню, яку хтось зчиняв вночі між виходом з монастиря та кухнею, і хтозна, чи той дурень Сальватор, розповівши мені про свої наміри, не розпатякав про них ще й якомусь бідоласі на кухні чи в конюшнях, а той, заляканий пообіднім допитом, кинув цю поголоску Бернардові в пащу). Обережно крадучись у темряві серед туману, лучники врешті застукали Сальватора разом з жінкою, якраз коли він морочився з кухонними дверима, намагаючись відчинити їх.

“Жінка у сім святім місці! Ще й з ченцем! — суворо мовив Бернард, звертаючись до настоятеля. — Великодушний мосьпане, — вів далі він, — якби річ була лиш У порушенні обітниці чистоти, покарання сього чоловіка належаче б до вашої юрисдикції. Але оскільки ми ще не знаємо, чи махінації цих двох лихочинців не зачіпають якось безпеки всіх гостей, нам слід найперше пролити світло на цю таємницю. Ану ж бо, тебе питаю, небораче, — і висмикнув у Сальватора немалий згорток, який той намагався сховати за пазухою, — що там у тебе?”

Я вже знав, що там: ніж, чорний кіт, який, ледве відкрили згорток, утік, шалено нявкаючи, і два яйця, які розбилися і розпливлися тягучою масою, що всім здалася кров’ю або жовчю чи якоюсь іншою нечистою матерією. Сальватор, вмовивши якимись обіцянками дівчину піти з ним, саме збирався ввійти до кухні, вбити кота і вийняти йому очі. А що то були за обіцянки, я дізнався відразу. Посеред злісного реготу і похітливих вигуків лучники обшукали дівчину і знайшли в неї мертвого, ще не общипаного півника. На нещастя, вночі, коли всі коти виглядають сірими, півень цей здався усім таким же чорним, як і кіт. Я ж подумав, що небагато треба було, щоб умовити її, голодну бідолашку, адже минулої ночі вона зреклася (заради любові до мене) дорогоцінного коров’ячого серця…

“Ага! — нарочито стурбовано вигукнув Бернард, — чорний кіт і чорний півень… Що ж, атрибути сі добре мені відомі… — Посеред присутніх він помітив Вільяма: — Ви теж їх упізнаєте, правда, брате Вільям? Хіба не ви були інквізитором три роки тому в Кілкенні, у справі тієї дівчини, яка мала зносини з дияволом, що з’являвся їй у подобі чорного кота?” Мені здалося, що учитель мій промовчав через слабодухість. Я схопив його за рукав, смикнув і розпачливо зашепотів: “Та ж скажіть йому, що це для харчу…” Він висмикнув руку і ввічливо звернувся до Бернарда: “Не думаю, що вам потрібен мій давній досвід, аби дійти ваших висновків”.

“О, ні, є далеко вагоміші свідчення, — усміхнувся Бернард. — Стефан Бурбонець у своєму трактаті про сім дарів Святого Духа оповідає, як святий Домінік, проповідуючи у Фанжо проти єретиків, оголосив деяким жінкам, що вони зараз побачать, кому досі служили. І раптом стрибнув посеред них страхітливий кіт завбільшки з великого собаку, очі у нього були великі і палали вогнем, кривавий язик сягав пупа, короткий хвіст стирчав догори так, що хай як ця тварюка поверталася, завжди видно було його гидомирний зад, від якого страшенно смерділо, як і ли-чить тому гузнові, що його чимало шанувальників Сатани, серед яких не останніми були лицарі тамплієри, звикли цілувати під час своїх збіговиськ. Покрутившись з годинку навколо жінок, кіт стрибнув, учепився в шнур дзвону і видряпався по ньому, лишивши по собі сморідний послід. І хіба кіт не є улюбленою твариною катарів, сама назва яких, як твердить Алан Лільський, походить власне від са-tus(Кіт (лат.)): вони прикладаються вустами до заду сього звіра, вважаючи його втіленням Люцифера? І хіба не підтверджує сеї огидної заведенції також Ґійом Овернієць у творі “De legibus”(Про закони (лат.).)? І хіба не каже Альберт Великий, що коти — то сокриті біси? І хіба не повідає мій шановний побратим по чину Жак Фурньє, що на смертному ложі інквізитора Ґодфрида з Каркассона з’явилося двоє чорних котів, які були не чим іншим, як злими духами, що хотіли познущатися над його останками?”

Зграйкою монахів пробіг гамір обурення, чимало з них перехрестилося.

“Ой, мосьпане абат, мосьпане абат, — говорив тим часом Бернард з виглядом праведника, — ваша світлість, може, й не знає, що звикли робити грішники за допомогою сього начиння! Але я це добре знаю, борони мене Боже! Я бачив, як глупої ночі деякі гидосвітні жінки, разом з іншими жінками такого ж штибу, послуговуючись чорними котами, творили мерзенні чари, яких потім заперечити не могли: вони їздили верхи на деяких тваринах і під пеленою ночі долали величезні відстані, тягнучи за собою своїх невільників, перетворених на хтивих ін-кубів… Сам диявол являється їм — принаймні вони в це ревно вірять — у подобі півня чи якоїсь іншої пречорної живини, і вони з ним злягаються — та не питайте мене як. І я напевне знаю, що цілком недавно з допомогою подібного чорнокнижництва в самому Авіньйоні готували чар-зілля і мастила, щоб посягнути на життя самого мось-пана Папи, отруївши його харч. Папа зумів захиститись і виявив трутизну лише завдяки тому, що мав чудодійні коштовності у формі зміїного язика, силу яких підтримували чудові смарагди та рубіни, що мають божественну властивість виявляти отруту в їжі! Одинадцять таких коштовних язиків подарував йому, дяка небесам, король Франції, і лише так наш мосьпан Папа зміг порятуватись од смерті! Щоправда, вороги понтифіка допускалися й Ще гірших речей, адже всі знають про єретика Бернара Делісьє, арештованого десять років тому: у нього вдома знайшли книги чорної магії з нотатками на щонайогидні-ших сторінках, які містили всі вказівки, як робити воскові фігурки, щоб завдавати шкоди своїм ворогам. І повірите чи ні, у нього було знайдено й самі фігурки, які напрочуд майстерно відтворювали подобу самого Папи, а життєво важливі частини тіла позначені були червоними кружальцями: бо ж усі знають, що такі фігурки вішають на мотузці перед дзеркалом, а тоді штрикають шпичками у позначені таким чином життєво важливі місця, а тоді… Ох, навіщо я гаю час на опис цих огидних лиходійств? Сам Папа ще торік описав і засудив їх у своїй конституції Super illius specula(1). Сподіваюсь, що список сього твору є у вашій розкішній бібліотеці, то ж поміркуйте як слід над ним…”

“Аякже, є, є він у нас”, — палко підтвердив украй занепокоєний абат.

“Гаразд, — сказав на закінчення Бернард. — Випадок цей виглядає мені цілком зрозумілим. Спокушений чернець, відьма і якийсь ритуал, який, на щастя не відбувся. Навіщо вони це робили? А це ми ще дізнаємось, і я пожертвую кількома годинами сну, щоб це з’ясувати. Тож нехай ваша великодушність зволить надати у моє розпорядження якесь місце, де можна замкнути сього чоловіка…”

“У нас є острог у підземеллі під кузнею, — мовив настоятель, — який, на щастя, мало використовується і вже роками стоїть порожнім…”

“На щастя чи на нещастя”, — зауважив Бернард. І звелів, щоб лучникам показали дорогу і щоб вони завели ув’язнених у два різні остроги; звелів також добре прив’язати чоловіка до кільця, вмурованого в стіну, наміряючись невдовзі спуститися туди і допитати його, дивлячись йому прямо в лице. Щодо дівки, додав він, то цілком ясно, хто вона, і допитувати її вночі не варто. її ще добряче візьмуть на спитки, перед тим як спалити. Якщо вона відьма, то розв’язати їй язика буде нелегко. А от монах ще, можливо, покається (і він пильно глянув на тремтячого Сальватора, немов натякаючи, що дає йому шанс для порятунку), розповість усю правду і — додав — викаже своїх співучасників.

Спійманих виволокли геть. Сальватор мовчав, геть прибитий і немов у гарячці, а дівчина плакала, хвицала ногами і кричала, наче тварина на бойні. Але ні Бернард, ні лучники, ані я сам не розуміли її селянської говірки. Хоч вона й говорила, але була немов німа. Одні слова наділяють могутністю, а інші кидають людину у ще більше безталання. Саме такими є неотесані словеса посполитих, яких Господь не сподобив послуговуватися універсальною мовою, носієм мудрості та могутності.

Я знов хотів був кинутися за нею, але Вільям, чорніший чорного на виду, і цього разу стримав мене. “Зупинись, дурню, — мовив він, — дівчині кінець, вона — пожива для вогню”.

Споглядаючи у жасі цю сцену, в полоні суперечливих думок, невідривно дивлячись на дівчину, я відчув, як хтось торкнув мене за плече. Не знаю чому, але ще до того, як я обернувся, я вже знав, що це Убертин.

“Дивишся на відьму, правда?” — спитав він мене. Він, звісно, не міг нічого знати про мою пригоду, а отже, сказав це лиш тому, що своїм моторошним внутрішнім оком, яке наскрізь бачить людські пристрасті, спостеріг всю напругу мого погляду.

“Ні… — ухильно сказав я, — я не дивлюсь на неї… тобто, може, й дивлюсь, але вона не відьма… ми ж не знаємо, може, вона невинна…”

“Ти дивишся на неї, бо вона вродлива. Вона вродлива, правда? — спитав він дуже тепло, стискаючи моє рамено. — Якщо ти дивишся на неї, бо вона вродлива, якщо тебе це хвилює (а таки справді хвилює, і гріх, у якому її підозрюють, робить її ще привабливішою у твоїх очах), якщо дивишся на неї і бажаєш її, то вона й справді відьма. Стережись, сину мій… Краса тілесна обмежена до шкіри. Якби люди могли бачити, що криється під шкірою, як вміє бачити беотійська рись, вони б жахнулися від вигля-ДУ жінки. Уся ця врода — лиш слиз і кров, лиш мокротиння й жовч. А як згадати, що криється у ніздрях, в горлі та в череві, то й тут нічого, крім нечистот, не знайдеш. Якщо тобі відразливо навіть кінчиком пальця торкнутися слизу або фекалій, чому ж ти прагнеш обняти сам той мішок, Що ці фекалії містить?(Цитата з твору Одона (880-942), другого настоятеля Клюнійського абатства)”

Мене раптом знудило. Слухати його мені було вже несила. Тут на допомогу наспів мій учитель, який усе чув. Він різко підійшов до Убертина, схопив його за рамено і відсторонив од мене.

“Годі тобі, Убертине, — мовив він. — Невдовзі цю дівчину візьмуть на тортури, а потім спалять. Вона стане саме такою, як ти кажеш, — сам слиз, кров, мокротиння і жовч. Але не хто інший, як наші ближні, виставлять напоказ те, що Господь забажав укрити і прикрасити цією шкірою. А щодо сировини, то ти нічим не кращий од неї. Дай хлопцеві спокій”.

Убертин розхвилювався: “Може, я й грішний, — пробурмотів він. — Я напевне грішний. Що ж може вдіяти грішник?”

Усі вже верталися до себе, обговорюючи те, що сталося. Вільям ще перекинувся кількома словами з Михаїлом та іншими міноритами, які питали, що він про це думає.

“Тепер Бернард має в руці аргумент, хоч який він суперечливий. По обителі вештаються чаклуни, які чинять те саме, що замишлялось проти папи в Авіньйоні. Це, звичайно, не доказ, а насамперед це навряд чи розладнає завтрашню зустріч. Нині вночі він спробує вирвати у того бідолахи якийсь інший навід, але я певен, що він не скористається ним одразу. Він притримає його про запас і пізніше використає, щоб порушити хід дискусії, якщо вона піде шляхом, який буде йому не до вподоби”.

“Той бідолаха може сказати йому щось, що можна використати проти нас?” — спитав Михаїл Чезенець.

У Вільямових словах пролунав сумнів: “Сподіваймось, що ні”. А я зрозумів: якщо Сальватор звірить Бернар-дові те, що він звірив був нам про своє минуле та минуле келаря, і натякне на їх стосунки з Убертином, хай які скороминущі, мінорити опиняться у вельми прикрому становищі.

“У кожному разі побачимо, як розвиватимуться події, — погідно мовив Вільям. — Зрештою, Михаїле, все уже й так вирішене наперед. Але ти таки хочеш спробувати”.

“Хочу, — відповів Михаїл, — і Господь мені поможе. І хай святий Франциск заступиться за нас усіх”. 

“Амінь”, — відповіли присутні.

“Невідомо ще, — геть непоштиво зауважив Вільям. — А може, святий Франциск очікує десь на суд, не споглядаючи Господа лице в лице”.

“Хай буде проклятий той єретик Йоан! — бурмотів мессер Єронім, коли вони вже підходили до опочива-лень. — Якщо він позбавить нас зараз помочі святих, що з нами, бідолашними грішниками, станеться?”

«Імʼя троянди» ДЕНЬ П’ЯТИЙ

«Імʼя троянди» П’ятого дня ЧАС ПЕРШИЙ,

де точиться братня дискусія про убогість Ісуса

Уранці п’ятого дня, після нічної сцени, я прокинувся — з серцем, розбурканим тисячами тривог, — коли вже дзвонили на перший час, бо Вільям безцеремонно розштовхав мене, заявивши, що невдовзі посольства зійдуться на зустріч. Я визирнув з вікна келії і не побачив нічого. Туман попереднього дня зробився молочнистою ковдрою, яка неподільно панувала над дворищем.

Ледве я вийшов, обитель постала переді мною такою, якою раніше я її ще не бачив; лиш деякі більші споруди — церква, Вежа, капітулярна зала — видніли здалеку, хоча й невиразно, тіні серед тіней, але решту будівель можна було побачити хіба що на кілька кроків уперед. Здавалось, немов форми, предмети і тварини зненацька виринали з ніщоти; люди, які вигулькували з мряки, спершу здавалися сірими привидами, а потім поступово набирали чіткості, так що їх можна було впізнати.

Мені, уродженцю північних країв, ця стихія не була незнаною, і в кращі хвилини вона б з ніжністю нагадала мені рідну рівнину і замок, де я народився. Але того ранку погодні умови здалися мені до болю схожими на стан моєї душі, і поки я ішов до капітулярної зали, смутний настрій, з яким я пробудився, дедалі зростав.

Неподалік від капітули я побачив Бернарда Ґі, який прощався з кимось, кого я не відразу впізнав. Коли той пройшов повз мене, і я побачив, що то Малахія. Він озирався, немов не хотів, щоб його заскочили за скоєнням якогось злочину: але я вже говорив, що чоловікові цьому від природи був властивий вираз того, хто приховує або намагається приховати невизнану таємницю.

Не розгледівши мене, він пішов геть. Під спонукою цікавості я пішов за Бернардом і побачив, що він пробігає очима якісь папери, які, мабуть, передав йому Малахія. На порозі зали він жестом покликав ватажка лучників, який стовбичив поблизу, і шепнув йому кілька слів. Відтак увійшов до зали.

Я пішов за ним.

Я вперше ступав у це приміщення, яке зовні виглядало скромно і безпретензійно; я помітив, що його недавно відбудували на місці колишньої монастирської церкви, почасти зруйнованої, мабуть, пожежею.

Коли входити ззовні, шлях пролягав під порталом, спорудженим на новий манір — стрілчасте склепіння без оздоблення, увінчане розетою. Але, ввійшовши, я опинив ся у портику, збудованому на рештках колишньої паперті. Спереду виднів ще один портал, з аркою на давній манір та чудово вирізьбленим тимпаном у вигляді півмісяця. То, мабуть, був портал зруйнованої церкви.

Постаті на тимпані були такі ж захопливі, як і на порталі теперішньої церкви, але не такі бентежні. На цьому тимпані теж панував Христос на престолі; але поряд з Ним, У різних позах і з різними предметами в руках, розташувалися дванадцять апостолів, які одержали від Нього наказ іти у світ і євангелізувати язичників. Над головою Христа дугою, розділеною на дванадцять панно, і під Його ногами тягнулася безперервна процесія постатей, зображаючи народи світу, яким судилося отримати благу вість. З одягу я впізнав гебреїв, кападокійців, арабів, індійців, фригійців, візантійців, вірмен, скіфів і римлян. Але у проміжках між ними, на тридцяти медальйонах, розташованих дугою над дванадцятьма панно, розмістились мешканці незнаних світів, про яких лише натякав Фізіолог та непевні оповіді мандрівників. Про багатьох з них я й не чував, інших же впізнав: приміром, шестипалі створіння, фавни, народжені з хробаків, які утворюються між корою і м’якушем дерев, сирени з лускатим хвостом, які спокушають моряків, чорнотілі ефіопи, які захищаються від палу сонця, копаючи підземні печери, ослокентаври, які до пояса є людьми, а нижче — ослами, циклопи з одним оком завбільшки у щит, Скілла з дівочою головою і грудьми, черевом вовчиці та дельфінячим хвостом, волохаті люди з Індії, які живуть у болотах та на річці Епігмаріді, песиголовці, які й слова не можуть сказати, не загавкавши, од-ноноги, які вельми прудко бігають на своїй єдиній нозі, а коли хочуть заслонитися від сонця, простягаються і піднімають над собою свою велетенську ногу, наче парасольку, безусті астомати з Греції, які дихають лише через ніздрі і годуються самим повітрям, бородаті жінки з Вірменії, пігмеї, епістиги, яких дехто зве також блеміями — вони народжуються без голови, уста мають на череві, а очі — на плечах, потворні жінки з Червоного моря, зростом у шість аршинів, з волоссям до п’ят, коров’ячим хвостом посеред спини і верблюжими копитами, покручі зі стопами, поверненими назад, так що їх вистежувач, ідучи їх слідами, завжди приходить туди, звідки вони вирушили, а не куди дісталися, і ще триголові люди, очі яких світяться, немов каганці, потвори з острова Цирцеї з людськими тілами і головами найрозмаїтіших тварин…

Ці та інші дивовижі вирізьблені були на цьому порталі. Але жодна з них не непокоїла, бо вони не означали лих світу сього або мук аду, а свідчили про те, що блага вість сягла усіх відомих земель і ширилася на землі невідомі, тому портал сей був радісною обітницею злагоди та єдності, неперевершеної ойкумени у Христовому слові.

Добра призвістка, сказав я собі, для зустрічі, яка проходитиме за цим порогом, і можливо, що люди, які ворогують одне з одним через протилежне тлумачення Євангелія, нині зійдуться тут, щоб помиритись. І я став картати себе, недолугого грішника, який бідкається своїми особистими справами, коли тут ось-ось стануться події, які матимуть велику вагу для історії християнського світу. Я зіставив мізерність своїх страждань з грандіозною обітницею миру і спокою, засвідченою, мов печаттю, кам’яними постатями з цього тимпану. Я попросив прощення у Бога за свою слабкість і, вже спокійніший, переступив поріг.

* * *

Тільки-но увійшовши, я побачив членів обох леґацій у повному складі. Вони вмостилися на розміщених півколом сідалищах з високою спинкою, їх розділяв стіл, при якому сиділи настоятель і кардинал Бертранд.

Вільям, який взяв мене зі собою, щоб я нотував усе важливе, посадив мене біля міноритів, де були Михаїл зі своїми людьми та інші францисканці з авіньйонського двору: адже зустріч ця не повинна була виглядати як двобій між італійцями та французами, а як диспут між поборниками францисканського правила та їхніми критиками, яких єднала здорова католицька вірність папському двору.

Поруч з Михаїлом Чезенцем сиділи брат Арнальд з Ак-вітанії, брат Гуґо з Новокастра і брат Вільгельм Альнвік, учасники Перуджійської капітули, а крім того — єпископ Каффи, Беренґарій Таллоні, Бонаграція з Берґамо та інші мінорити з авіньйонського двору. З протилежного боку сиділи авіньйонський бакалавр Лоренцо Декоалькон, єпископ Падуанський і Жан д’Анно, доктор богослов’я з Парижа. Поруч з Бернардом Ґі, мовчазним і далеким, сидів домініканець Жан де Бон, відомий в Італії як Джо-ванні Дальбена. Як сказав мені Вільям, багато років тому він був інквізитором у Нарбоні, де засудив чимало беґінів та святеників; але оскільки він звинуватив у єресі тих, хто проповідував убогість Христа, проти нього виступив Бе-ренгарій Таллоні, лектор в одному з тамтешніх монастирів, який заапелював до Папи. Тоді ще Йоан не мав певності щодо цього питання і покликав обох до свого двору на дискусію, яка, однак, ні до чого не привела. А невдовзі францисканці на Перуджійській капітулі зайняли позицію, про яку я вже говорив. Крім них, з авіньйонського боку були ще інші люди, серед яких єпископ Альборейський. Засідання відкрив Аббон, який вирішив, що доцільно буде підсумувати недавні події. Він нагадав, що року Божого 1322-го генеральна капітула братів-міноритів, зібравшись в Перуджі під орудою Миха’ша з Чезени, після зрілого і ретельного обговорення ствердила, що Христос, даючи взірець досконалого життя, і апостоли, достосо-вуючись до Його навчання, ніколи не володіли спільно жодною річчю ні як власники, ні як ленники, і що істина ся є предметом здорової католицької віри, як се підтверджує чимало цитат з канонічних книг. Тому хвалигідною і святою є відмова від власності на всі речі, адже сього правила святості дотримувалися перші засновники діяльної церкви. Істину цю підтримав ще 1312 року В’єнський собор, і сам Папа Йоан у 1317 році у своїй конституції про статус менших братів, яка починається словами Quo-randam exigit([Сліпота] деяких вимагає (лат.)), визнав рішення того собору святобливими, тверезими, ґрунтовними і зрілими. Тому Перуджійська капітула, міркуючи, що положення, яке завжди схвалював апостольський престол, слід завжди вважати прийнятним і ні в чому від нього не відступати, просто ще раз підтвердила це соборне рішення, скріпивши його підписами таких славетних богословів, як брат Вільям з Англії, брат Генріх з Германії, брат Арнальд з Аквітанії, провінціали та настоятелі; це підтвердили також брат Николай, настоятель з Франції, брат Вільгельм Блок, бакалавр, генеральний настоятель і чотири провінціали, брат Тома з Болоньї, брат Петро з провінції святого Франциска, брат Фернанд з Кастелло і брат Симон з Турена. Одначе, додав Аббон, наступного року Папа видав декреталію Ad con-ditorem canonum(До засновника правила (лат.)), проти якої виступив брат Бонаграція з Берґамо, вважаючи її шкідливою для інтересів його чину. Тоді Папа звелів зняти цю декреталію з дверей головної авіньйонської церкви, де вона висіла, і виправив її в кількох пунктах. Але насправді він зробив її ще суворішою, адже безпосереднім наслідком цього було ув’язнення брата Бонаграції, яке тривало рік. Суворість понтифіка не залишала жодних сумнівів, і того ж року він видав сумнозвісну Cum inter nonnullos(посеред декількох [вчених мужів] (лат.)), яка остаточно засудила тези Перуджійської капітули.

Тут, увічливо перебивши Аббона, взяв слово кардинал Бертранд і сказав, що не треба забувати, наскільки ускладнило становище і роздратувало Папу втручання Лю-довіка Баварського в 1324 році, коли той виступив із Зах-сенгавзенською заявою, де ні з того ні з сього підтвердив Перуджійські тези (бо геть не зрозуміло, зауважив Бертранд з тонкою посмішкою, чому це імператор з таким запалом обстоює убогість, якої сам зовсім не дотримується) і таким чином протиставився нашому мосьпанові Папі, називаючи його inimicus pacis(Ворог миру (лат.)), звинувачуючи, що той прагне розбрату та незгоди, і називаючи його не просто єретиком, а єресіархом.

“Не зовсім так було”, — спробував було заступитися Аббон.

“По суті, все було саме так”, — сухо сказав Бертранд. І додав, що якраз тому мосьпан Папа, аби дати відсіч недоречному втручанню імператора, був змушений видати декреталію Quia quorundam(Тому що [ум] деяких мужів (лат.)) і суворо наказав Михаїлові з Чезени предстати перед його очима. Михаїл надіслав листи з вибаченнями, назвавшись недужим, в чому ніхто не сумнівався, і прислав замість себе брата Джованні Фі-данцу і брата Уміле Кустодіо з Перуджі. Але сталося так, сказав кардинал, що перуджійські ґвельфи донесли Папі, що Михаїл зовсім не недужий і що він підтримує стосунки з Людовіком Баварським. У к ожному разі, що було, то було, а тепер брат Михаїл виглядає чудово і погідно, а отже його чекають в Авіньйоні. Зрештою ліпше буде, визнав кардинал, заздалегідь з’ясувати в присутності розсудливих людей з обох боків — як це вони зараз і роблять, — що хоче Михаїл сказати Папі, адже всі були зацікавлені в тому, аби не ускладнювати становища і по-братньому залагодити спір, якого в жодному разі не має бути між люблячим отцем і його відданими дітьми, і що діятриба ся досі розгоралася лише з причини втручання світських людей, чи то цісарів, а чи їх намісників, які не мають жодного стосунку до питань Святої Матері Церкви.

Тоді втрутився Аббон і сказав, що хоч він священнослужитель і абат ордену, якому церква багато чим зобов’язана (по обидва боки півкола пробіг шанобливий і благоговійний шепіт), одначе він не вважає, що імператор має залишатись поза цими питаннями через цілу низку причин, які згодом викладе Вільям з Баскервіля. Але, вів далі Аббон, буде слушно, якщо перша частина обговорення розгортатиметься між посланцями Папи і представниками тих синів святого Франциска, які самим фактом своєї присутності на цій зустрічі показали себе відданими синами понтифіка. І тоді запросив брата Ми-хаїла або призначену ним особу викласти те, що він має намір твердити в Авіньйоні.

Михаїл сказав, що, на превелику його радість і зворушення, цього ранку між ними є Убертин з Казале, якого сам Папа 1322 року просив укласти обгрунтовану доповідь з питання про убожество. І саме Убертин, з властивою йому і відомою всім ясністю, ерудицією і пристрасною вірою, зможе найкраще підсумувати головні моменти вчення, яке стало непорушною основою позиції францисканського чину.

Убертин підвівся, і тільки-но він почав промовляти, як я зрозумів, чому він викликав такий захват і як проповідник, і як придворний. Своїми пристрасними жестами, медоточивим голосом, чарівною усмішкою, ясними і послідовними міркуваннями він прив’язував до себе слухачів на весь час своєї промови. Він розпочав з вельми вченого розгляду міркувань на підтримку перуджійських тез. Він сказав, що насамперед слід визнати, що Хрис-тос і його апостоли перебували у подвійному стані, бо були передовсім прелатами церкви Нового Завіту, а тому, з огляду на їхню владу розподіляти, посідали дібра, які мали роздавати убогим і служителям церкви, як написано у четвертому розділі Діянь апостолів, і щодо цього ніхто не сумнівається. Але, з другого боку, Христа з апостолами слід розглядати також як окремих осіб, які є підвалиною всякої духовної досконалості і взірцем зневаги до всього мирського. І з цього приводу можна виділити два способи посідання, одним з яких є цивільний, мирський спосіб, що його імперські закони визначають словами in bonis nostris(Серед наших дібр (лат.)), адже нашими звуться ті дібра, які є в нашій опіці і повернення яких, у разі якщо їх нам забрано, ми маємо право вимагати. Тому одна річ — захищати у цивільній і мирській площині свою власність від того, хто хоче її в нас забрати, звернувшись до призначеного цісарем судді (і говорити, буцім Христос з апостолами володіли чимось у цей спосіб, є твердженням єретичним, адже, як сказано у п’ятому розділі Матея, хто хоче позиватися з тобою і взяти з тебе одежу, лиши йому і плащ, не інакше сказано і в Луки, в шостому розділі, де Христос віддаляє від себе всяке панування і владарювання, зобов’язуючи до цього ж своїх апостолів, а крім того, це підтверджено у Матея, розділ чотирнадцятий, де Петро каже Господеві, що вони покинули все, щоб піти за Ним); але інша річ — дочасне володіння речами для здійснення спільної братньої любові, і саме в такий спосіб Христос і його апостоли воістину володіли благами за природним законом, що його дехто називає jus poli, себто закон небес, адже він спрямований на підтримання природи, що без жодного людського втручання є суголосним праведному законові; на противагу jus fori(Громадський закон (лат.)), який є законом, заснованим на домовленості між людьми. У давнину, ще до першого їх розподілу, ці речі були такими, яким тепер є те, що нікому окремо не належить і чим може користуватися кожен, хто це візьме, і вони були у певному сенсі спільними для всіх людей; лиш після гріхопадіння наші прабатьки стали ділити речі за власністю, і відтоді почалося мирське володіння, як ми його бачимо нині. Але Христос з апостолами володіли речами першим способом, і саме таким способом посідали вони одежу, хліб та рибу, і, як каже Павло у першому посланні до Тимотея, маючи поживу та одежу, цим будемо вдоволені. Тому речі сі Христос з його учнями мав не у володінні, а в користуванні, і се ніяк не зачіпає їх абсолютної убогості. Що вже був визнав Папа Никола II у декреталії Exiit qui seminat(Вийшов Той, хто сіє (лат.)).

Але тут з протилежного боку підвівся Жан д’Анно і сказав, що Убертинова позиція здається йому противною праведному розсудові і слушному тлумаченню Писання. Адже не можна говорити лише про право користуватися такими дібрами, які зі вжитком зникають, як хліб і риба, бо ж ними насправді не можна користуватися, їх можна лиш спожити цілком; усе те, чим вірні спільно володіли в первісній церкві, як випливає з другого і третього розділу Діянь, було їх власністю на підставі того самого способу володіння, який був їм властивий до навернення; після зшестя Святого Духа апостоли володіли маєтками в Юдеї; обітниця жити, нічим не володіючи, не поширюється на те, чого людина конче потребує, щоб жити, і коли Петро сказав, що він покинув усе, він не мав на мислі відречення від всякої власності; Адам мав владу над речами і володів ними; не можна сказати, що слуга, дістаючи гроші від свого господаря, ними просто користується або має їх у вжитку; слова булли Exiit qui seminat, на яку мінорити завжди посилаються і яка заряджає, щоб менші брати мали в користуванні лише те, чим послуговуються, не маючи його у власності та посіданні, стосуються лише тих дібр, які не витрачаються зі вжитком, адже ж якби ця булла мала на увазі речі зникомі, вона б твердила річ неможливу; фактичний вжиток неможливо відрізнити від юридичного володіння; всякий людський закон, який лежить в основі володіння матеріальними дібрами, міститься в законах правителів; Христос як смертний чоловік з самої миті свого зачаття володів усіма земними благами, а як Бог дістав від Отця вселенське панування над усім; Він посідав одежу, поживу, гроші, одержані у пожертву і в дар від вірних, а якщо був убогий, то не тому, що нічим не володів, а тому, що не вживав плодів своєї власності, позаяк саме лиш юридичне володіння, відділене від одержання пожитку з нього, не збагачує власника; якщо ж Exiit твердить інше, римський понтифік, що стосується віри та моральних питань, може відкликати тези своїх попередників і висунути інші твердження, навіть цілковито протилежні.

Саме в ту мить з місця зірвався брат Єронім, єпископ Каффи, борода йому тремтіла від гніву, попри те, що слова його на позір звучали замирливо. І взявся наводити аргументи, які здалися мені дещо плутаними. “Ось що я скажу святішому отцеві, і, кажучи це, себе самого віддаю віднині на його суд, бо воістину вірю, що Йоан є намісник Христа, і за цю мою віру мене й схопили були сарацини. А насамперед зацитую я одного вельми вченого мужа, який розповідає про суперечку, що зродилася якось між ченцями щодо того, хто був батьком Мельхиседека. Коли авву Копеса спитали про це, він вдарив себе по чолі і мовив: горе тобі, Копесе, бо шукаєш ти лише того, чого Бог не велить тобі шукати, і цураєшся того, що Він тобі велить. Так от, як чітко випливає з цього мого прикладу, твердження, що Христос, Пречиста Діва і апостоли не посідали нічого ні спільно, ні осібно, є аж надто очевидним, ще очевиднішим, ніж визнання Ісуса водночас чоловіком і Богом, і мені навіть здається, що той, хто заперечує очевидність першого твердження, муситиме заперечити й друге!”

Він сказав це переможним тоном, і я побачив, як Ві-льям звів очі до небес. Підозрюю, що Єронімів силогізм здався йому дещо щербатим, і не можу не признати йому рації, але ще щербатішим здалася мені сердита і неприязна аргументація Джованні Дальбени, який сказав, що той, хто висуває твердження про убогість Христа, стверджує те, що видно (або чого не видно) оком, тим часом як твердження про Його людськість і божественність потребує віри, тому ці два твердження не можна вважати рівноцінними. Відповідаючи, Єронім показав себе кмітливішим од супротивника:

“О, ні, любий брате, — мовив він, — слушним мені здається якраз протилежне, адже всі Євангелія твердять, Що Христос був чоловіком, і пив, і їв, а за своїми безперечними чудами був також Богом, і це просто впадає в очі!”

“Маги і ворожбити теж творили чудеса”, — гонористо сказав Дальбена.

“Авжеж, — відрізав Єронім, — але вони послуговувались мистецтвом чаклування. То ти хочеш прирівняти Христові чуда до чаклунського мистецтва? — Ціле товариство обурено загомоніло, що зовсім цього не хоче. — І врешті, — вів далі Єронім, передчуваючи близьку перемогу, — чи мосьпан кардинал Поджетто наважився б вважати віру в убогість Христа єретичною, якщо на твердженні цім спочиває ціле правило такого ордену, як францисканський, і нема такого краю, куди б не дісталися його сини, проповідуючи і проливаючи свою кров, від Марокко до Індії?”

“Святий Петре Іспанський, — пробурмотів Вільям, — захисти і оборони нас”.

“Брате мій улюблений, — загорлав тоді Дальбена, ступаючи крок вперед, — можеш говорити про кров своїх братів, та не забувай, що повинність сю сплачували й ченці інших орденів…”

“Зі всією моєю шанобою до мосьпана кардинала, — заверещав Єронім, — жоден домініканець не загинув серед невірних, а тим часом лише за моєї пам’яті дев’ять міноритів померло мученичою смертю!”

Тоді підвівся багряний на виду домініканець, єпископ Альборейський: “Тоді я вам доведу, що ще заки мінорити дісталися до Татарії, Папа Інокентій послав туди трьох домініканців!”

“Справді? — гигикнув Єронім. — А от я знаю, що мінорити в Татарії вже вісімдесят років і збудували сорок церков по цілій країні, а домініканці мають лише п’ять осередків на узбережжі і всього їх там п’ятнадцятеро ченців! І це вирішує питання!”

“Нічого це не вирішує, — гаркнув єпископ Альборейський, — бо ці мінорити породжують всіляких святеників та бегінів, як сучки породжують цуценят, приписують все собі, вихваляються мучениками, а самі будують розкішні церкви, носять пишне облачення і продають та купують, як усі інші ченці!”

“Ні, мосьпане, аж ніяк, — втрутився Єронім, — самі вони не купують і не продають, а роблять це через прокураторів апостольського престолу, і все є власністю прокураторів, а мінорити цим тільки користуються!”

“Справді? — гигикнув альбореєць. — А скільки разів ти сам продавав, без всяких прокураторів? Знаю я ту історію з маєтками, які…”

“Якщо я це зробив, я згрішив, — поспішно перебив його Єронім, — не приписуй орденові того, що, можливо, було лиш моєю слабкістю!”

“Всечесні браття, — втрутився Аббон, — ми ж обговорюємо питання не про те, чи мають бути убогими мінорити, а чи був убогим Наш Господь…”

“Отож-бо, — знов подав голос Єронім, — щодо сього питання я маю аргумент, гострий, наче меч…”

“Святий Франциску, спаси і захисти своїх дітей…” — зневірено мовив Вільям.

“Аргументом цим є те, — вів далі Єронім, — що східні християни і греки, які далеко ліпше від нас знайомі з вченням святих отців, не сумніваються в убогості Христа. І якщо ці єретики і схизматики так явно підтримують цю таку явну істину, то хіба ми не будемо ще більшими єретиками і схизматиками, заперечуючи її? Якби вони чули, що хтось з нас проповідує проти цієї істини, вони б його каменували!”

“Що ти верзеш? — глузливо мовив єпископ Альборейський. — Чому ж тоді вони не каменують домініканців, які проповідують проти цього?”

“Домініканців? Та ж я жодного там не бачив!”

Альбореєць з багряним обличчям заявив, що оцей-от брат Єронім перебував у Греції яких п’ятнадцять років, а він жив там з самого дитинства. Єронім відрізав, що домініканець єпископ Альборейський, може, й жив у Греції, але провадив там, мабуть, розкішне життя в пишних єпископських палацах, а от він, францисканець, жив там не п’ятнадцять, а двадцять два роки і проповідував самому цісареві в Константинополі. Тоді альбореєць, не маючи Що відповісти, намірився подолати відстань, яка відокремлювала його від міноритів, висловлюючи вголос — і то словами, яких я тут не наважуюсь повторити, — свою тверду рішучість видерти єпископові Каффи бороду, ставлячи під сумнів його мужність і погрожуючи помститись йому, використавши сю бороду замість канчука. 

Підбігли інші мінорити, щоб заступитись за свого побратима, авіньйонці ж мали за слушне прийти на поміч домініканцеві, і з цього вийшла (Господи, помилуй найкращих зі своїх дітей!) така чубанина, що настоятелеві та кардиналові ніяк не вдавалося їх утихомирити. У цій бучі мінорити і домініканці обкидали один одного такими словами, немов кожен з них був християнином, який воює з сарацинами. Лише Вільям, з одного боку, і Бернард Ґі — з другого, зосталися на своїх місцях. Вільям виглядав смутним, а Бернард — задоволеним, якщо задоволенням можна назвати бліду усмішку, яка ледь вигнула вуста інквізитора.

“Хіба нема кращих аргументів, — спитав я учителя, дивлячись, як альбореєць сіпає єпископа Каффи за бороду, — щоб довести або спростувати тезу про убогість Христа?”

“Але ж можна твердити і одне, і друге, любий мій Адсо, — мовив Вільям, — бо на основі Євангелій неможливо точно встановити, наскільки Христос вважав своєю власністю туніку, в яку був одягнений і яку потім викидав, коли вона зношувалася. Якщо хочеш, доктрина Томи Аквінського про власність навіть сміливіша від нашого, міноритського вчення. Ми твердимо: ми не володіємо нічим, усе маємо в користуванні. А він твердив: можете вважати себе власниками, але коли комусь бракує того, чим ви володієте, ви маєте надати йому це в користування, і це ваш обов’язок, а не акт милосердя. Та річ тут не в тім, чи Христос був убогим, а радше в тім, чи має бути убогою церква. І убожество тут значить не так те, чи має церква право володіти чимось, як те, чи повинна вона претендувати на право втручатися в мирські справи чи ні”.

“Так ось чому, — мовив я, — імператор так підтримує тези міноритів про убогість”.

“Аякже. Мінорити грають по боці імператора проти Папи. Але для нас з Марсилієм це подвійна гра, бо ми б хотіли, щоб імператор теж грав по нашому боці і допоміг втілити нашу ідею про людяне правління”.

“І ви це скажете, коли вам дадуть слово?”

“Якщо я це скажу, то виконаю свою місію, яка полягає в тому, щоб викласти погляди імперських богословів. Але якщо я це скажу, я провалю свою місію, бо мені треба дбати й про те, щоб відбулася друга зустріч в Авіньйоні, а я не думаю, шо Йоан погодиться, аби я приїхав туди з такими твердженнями”.

“І що ж?”

“А те, що я опинився між двома протилежними силами, наче осел, який не знає, з котрого із двох мішків йому скубти сіно(Йдеться про так званого “Буриданового осла” (див. Глосарій)). Річ у тім, що не настала ще пора. Марсилій марить про переміни, які тепер неможливі, а Людовік нічим не ліпший від своїх попередників, хоч поки що залишається єдиною нашою опорою проти такого нікчеми, як Йоан. Мені, мабуть, доведеться-таки говорити, якщо вони до того не повбивають один одного. В кожному разі ти, Адсо, нотуй усе, нехай принаймні якийсь слід залишиться від того, що нині тут діється”.

“А Михаїл?”

“Боюсь, він марнує час. Кардинал знає, що Папа не хоче посередників, Бернард Ґі знає, що має провалити зустріч; а Михаїл знає, що поїде до Авіньйона за будь-яких умов, бо не хоче, щоб орден остаточно розірвав стосунки з Папою. І поставить під загрозу своє життя”.

Поки ми так перемовлялися — і мені аж невтямки, як нам вдавалося чути один одного, — сварка досягла своєї вершини. На знак Бернарда Ґі втрутилися лучники, щоб перешкодити супротивникам остаточно вхопитися за чуби. Але вони, наче осаджені та осадники по обидва боки фортечних мурів, обсипали один в одного докорами і лайками, які я тут переказую без жодного ладу, бо неспроможний був розрізнити, хто що казав. До того ж слід пам’ятати, що фрази ці висловлювалися не за порядком, як це буває під час диспутів у моїх краях, а на середземноморський манір, коли один вислів набігає на другий, немов хвилі при збуреному морі.

“Євангеліє каже, що Христос мав калитку!”

“Та помовч ти зі своєю калиткою, ви ж її навіть на розп’яттях малюєте! А що ти скажеш на те, що Наш Господь, бувши в Єрусалимі, щовечора вертався у Ви-танію?”

“Якщо Наш Господь захотів ночувати у Витанії, хто ти такий, щоб критикувати Його рішення?”

“Ні, цапина ти бородо, Господь Наш повертався у Ви-танію, бо не мав грошей, щоб заплатити за нічліг в Єрусалимі!”

“Сам ти цапина борода, Бонаграціє! А що ж їв Наш Господь в Єрусалимі?”

“Може, ще скажеш, що кінь, якому господар дає овес, щоб прогодувати, володіє цим вівсом?”

“Ти ба, то ти порівнюєш Христа з конем…”

“Ні, то ти порівнюєш Христа з прелатами-святокупця-ми з вашого двору, ти, мішок з лайном!”

“Так? А скільки разів святий престол мусив провадити судові процеси, щоб захистити ваші дібра?”

“Церковні дібра, не наші! Ми ними лиш користувалися!”

“Аякже, користувалися, щоб тринькати, будувати розкішні церкви із золотими статуями, ви, лицеміри сякі-такі, вертепи беззаконня, гроби поваплені, клоаки пороку! Ви добре знаєте, що любов, а не убожество є основою досконалого життя!”

“Це сказав той ваш Тома, ненажера останній!”

“Уважай, поганцю! Той, кого ти звеш ненажерою, канонізований святою римською церквою!”

“Теж мені святий! Та ж це Йоан канонізував його, щоб зробити на злість францисканцям! Ваш Папа не має права канонізувати, бо він єретик! Ба навіть єресіарх!”

“Ці чудові слова ми вже чули! У заяві того баварського опудала в Захсенгавзені, яку підготував ваш Убертин!”

“Уважай на свої слова, плюгавче, виплодку блудниці Вавилонської і всіх інших шльондр! Знай, що того року Убертин був не при імператорі, а в Авіньйоні, на службі в кардинала Орсіні, і Папа якраз посилав його з місією до Арагону!”

“Аякже, знаю, знаю, що він складав обітницю вбогості за кардинальською трапезою, а тепер цю вбогість він відстоює у найбагатшій на цім півострові обителі! Убертине, якщо тебе там не було, хто ж тоді підказав Людовікові скористатися з твоїх писань?” 

“То хіба я винен, що Людовік читає мої писання? Він же не може читати твоїх, ти ж бо останній неук!”

“Я неук? А великим ученим був ваш Франциск, який балакав з гусьми?”

“Блюзниш!”

“То ти блюзниш, блудливий ченче!”

“Я ніколи не блудив, ти це добре знаєш!!!”

“Ще й як блудив, коли разом зі своїми кумпанами, братчиками, залазив під ковдру до Клари з Монтефалько!”

“Хай спопелить тебе Господь! Я в той час був інквізитором, а Клара вже була переставилася у пахощах святості!”

“Клара, може, й пахла святістю, але тебе інші запахи цікавили, коли ти утреню черницям виспівував!”

“Ну ж бо, говори, говори далі, і гнів Божий спопелить тебе, як і твого хазяїна, який дав притулок таким єретикам, як той остгот Екгарт і той англійський чорнокнижник, якого ви звете Брануцертоном!”

“Превелебні браття, превелебні браття!” — гукали кардинал Бертранд з настоятелем.