“Іван Сірко – великий характерник” скорочено

Марія Морозенко “Іван Сірко – великий характерник” скорочено читати варто, щоб згадати головні події повісті про героїчного козака.

“Іван Сірко – великий характерник” скорочено

ЖИТТЯ І СМЕРТЬ

Килина Морозиха — знана повитуха в четвертому поколінні.  Рідних у неї не було, чоловік та двоє синів загинули у битві із турками. Недавно вона передала свої знання молодій удовиці, бо відчувала, що старіє. Тепер майже усі пологи приймала молода повитуха.

Та якось до Килини прибігли зі звісткою, що Марія Половчиха вмирає під час пологів. Килина зібрала необхідні трави, свічки та срібний ніж і поспішила на допомогу. Прибувши вона наказала служниці відчинити всі вікна, молодій повитусі приготувати зілля. Килина ж почала читати молитву. Злякана Марія, не розуміючи, що відбувається, обізвала це відьомським закляттям і знепритомніла.

* * *

Коли молода повитуха повернулася, то почула тоненький писк, який втішив її. Баба Килина, помітивши її, наказала взяти немовля до купелі. Повитуха глянула на породіллю і злякалася: її очі були повні крові (це пророкувало смерть породіллі). Та Килина заспокоїла її, що все буде добре.

Коли повитуха купала дитину, маля несподівано вкусило її за палець. Вона була шокована. Килина забрала дитину, заспокоюючи, що зуби — це Божий знак. Породілля скрикнула від болю, коли приклала дитину до грудей. Перелякана повитуха перехрестилась і назвала немовля проклятим. Килина вдарила її і наказала не казати так про дитину, і одразу ж померла. Свідком цієї події 13 серпня 1610 року став дяк…

ПОМИЛУВАННЯ

Недільного ранку на мерефському цвинтарі хоронили знану повитуху Килину. Труну поклали з мотузкою, на якій були вузлики за кожну прийняту нею дитину. Підійшов до натовпу і Дмитро Половець. Високий, ставний, славного козацького роду.

Рід Половців був шанованим у Мерефі. Перший Половець оселився тут, рятуючись від польської шляхти.  Маленький хутір, не позначений на мапах, обріс новими поселеннями вигнанців, де козаки працювали і воювали. Діти поселенців Мерефи подалися на Січ.
Дмитро Половець повернувся з Січі, щоб доглядати старого батька. Разом із ним прибула невеличка ватага старого козацтва, щоб осісти на цих землях. Вони побудували церкву і освоювали поля, тримаючи зброю під рукою. Дмитро Половець був роботящим і відважним козаком, мав багато шрамів, отриманих в боях.

Дружина Дмитра, Марія, родом з Поділля, була вправною і дбайливою. Чоловік іі любив. Народження сина принесло в родину напасть: люди пов’язували смерть Килини Морозихи з дитиною, вважаючи її проклятою.

* * *

Дмитро Половець став біля труни і відчув, що став чужим серед своїх. Люди шепотіли, що його син – дияволеня, що “Баба Килина — його перша жертва…”… Дмитро чув пересуди людей і відчував себе винним у смерті Килини Морозихи.

Дмитро, дві оснанні ночі не спав, бо син постійно кричав. Але він знав про що думають односельці, знав, що після похорону вони можуть влаштувати розправу над його немовлям. Та батько був готовий захищати свого сина.

* * *

У понеділок на світанку у дворі Половців зібрався натовп, казали що їх син проклятий, що його треба позбутися. Дмитро вийшов і оголосив, що його син має Божий знак, і буде славним козаком, що зубами своїми буде рвати лютих бусурменів. А якщо б хтось захотів нашкодити немовляті мав би одразу побороти батька.

Вражені люди почали розходитися. Поводир козацької громади старий Михайло Діброва згадав історію Байди, якого вважали страшним характерником, якого боялися всі вороги. Він подумав, що може і син половця має такий дар. Дяк був незадоволений, що люди відступули, казав, що не буде хрестити дитину. Але Михайло Діброва наказав хлопця похрестити і назвати Іваном, обіцяючи бути кумом славному козаку Дмитру Половцю!

ЦВІТ ПАПОРОТІ

Минуло 7 років.
Малого Івана Половця дуже цікавило Купальське свято та його традиції. Іванко просить матір пустити його на святкування Купала, обіцяючи з’їсти всю кашу, але мати відмовляє бо він ще замалий для цього свята. Але Іван не збирається відступати, він знає як досягти бажаного. Лише побачивши сльози матері, Іванко обіцяє більше не сперечатися.

Іван Половець з дитинства мав буйний норов. Часто приходив додому побитий, з синцями, батько та хресний вчили його давати здачу. Згодом, від Івана всі малі розбишаки розбігалися хто куди. Але однолітки не приймали його до свого гурту, дали йому прізвисько «Відьомське зілля». Та Іван рвався до їхнього кола, хотів почуватися своїм з усіма. Тому й хотів того купальського вечора бути з усіма на вигоні, стрибати через вогонь, показати, що нічим не відрізняється від інших.

* * *

Іванко їв холодну кашу, мало не плакав, але більше не просився на вигін. Матері стало школа сина і вона дозволила йому побігти до купальської ватри.
* * *

Купальське свято було незвичайне. Дівчата несли опудало Марени, прикрашене стрічками та квітами.

З іншого боку вигону йшли хлопці з солом’яником-Купайлом. Хлопці топлять Марену, а дівчата кидають Купайла у вогонь, очищаючи природу від злих сил.

Після обряду починаються веселощі: сміх, пісні та нічне багаття…

* * *

Лише Марії Половчисі було не до радості. Вона не могла знайти свого семирічного сина Івана. Жінка металася поміж дерев у лісу, заплакана й налякана, вигукуючи його ім’я. Вона гнівалася на сина і боялася, що він міг стати жертвою дикого звіра. Гнівалася на себе, що дозволила йому йти гуляти.

До самого ранку Половчиха шукала сина в лісі, полохаючи тих, хто шукав цвіт папороті. Вона ні з ким не розмовляла, бо знала, що той, хто шукає квітку долі, не має права говорити. Вранці вона вирішила повернутися додому, сподіваючись, що син вже там.

* * *

Іванко був недовго біля купальського багаття. Його прогнали парубки, насміхаючись над ним. Коли хлопець розігнався стрибнути через вогонь, Тарас Чорнопліт, ватажок молодецької ватаги, вхопив його за комір і відтягнув від ватри.

Чорнопліт ненавидів Іванка через те що його хресний, Михайло Діброви, більше приділяв уваги малому, захлоплювався його талантами, вчив його. Тарас був у селі найсильнішим і найвправнішим парубком, і це було визнано всіма. Він мав запальний характер, і хоч багато дівчат захоплювалися ним, він не міг кохати одну, любив подобатися багатьом. Його гордість позбавляла його кохання, але він мало переймався цим.

Одного разу, коли Тарас прийшов до хресного на Спаса, щоб випросити стару козацьку шаблю, він побачив Іванка з цією шаблею в руках. Тараса розлютився, бо йому забороняли торкатися до зброї, яку дали Іванку. Він кинуся на малого, але Іванко почав оборонятися. Михайло Діброва, почувши галас, розборонив хлопців та вигнав Тараса зі свого двору. Відтоді відносини між Тарасом і його хресним зіпсувалися.

Купальського вечора 17-річний Тарас вирішив помститися Іванку. Він запропонував малому стрибнути через кропиву, як робили всі діти. Але ця розвага була нецікава Івану. А коли його ще й назвали чотреням та відьомським поріддям Іванко  кинувся на Тараса, вкусивши його за руку. Хлопці ледь розборонили їх. Після цього Тарас запропонував стрибнути через багаття. Коли Іван розігнався для стрибка, він поставив малому підніжку, через що Іванко впав у гарячу золу. Та, замість співчуття, він почув тільки сміх.  Іванко, ображений і опечений, кинувся на Тараса з ножем. Тоді Тарас закликав товаришів схопити хлопця, і всі гуртом кинулися на нього. Рятуючись Іванко втік у ліс. Він довго йшов, думав над тим, чому з нього насміхаються, чому з ним не товаришують.

Зрештою Іванко заблукав. Він опинився на галявині, освітленій місячним сяйвом. Хлопчик чув голоси, які хотіли його налякати, але нікого не бачив. Він згадав розповіді матері про нечисту силу в Купальську ніч, перехрестився і спробував вибратися з галявини, але зачароване коло не відпускало його.

Зрештою, наляканий хлопець вирішив не плакати і дістав свій талісман — срібний ніж баби Килини, який завжди носив із собою. Цей ніж він вкрав зі скрині, бо коли вперше побачив, зрозумів, що він має належати йому.

* * *

Іванко міцно тримав ніж, був готовий захищатися. Та голоси сказали йому, що він один із них. Голос велів Іванкові зробити сім кроків уперед, а потім перехреститися. Іванко виконав ці вказівки і побачив яскраве світло, перед його очима було незнаної краси суцвіття — схоже на полум’я. Цу був цвіт папороті.

НАРОДЖЕНИЙ ВДРУГЕ

Хлопець зачаровано дивився на квітку. Голос порадив швидко порізати мізинець і прикласти до рани квітку.  Іванко зробив це і квітка проросла в його серці, а рана загоїлася. Голос сказав, що тепер він буде мати  велику силу.

Раптом позаду себе Іванко почув небезпеку, навіть не обертаючись, він знав, що позаду був вовк. Та хлопець не злякався, а відчував бажання боротися. Він з ножем напав на звіра, який цього зовсім не чекав…

* * *

* * *

Іванко не розумів, чи це сон, чи марево, чи дійсність. Хлопець опинився у хаті старої незнайомки. Сивокоса баба Іванка напоїла його чаєм і хлопець запитав жінку хто вона, чи не баба Яга? Старенька засміялася, порадила не слухати казок, бо її історія справжня.

* * *

Стеренька розповіла, що колись давно, коли земля наша була вільною від чужих церков, силами природи волхви керували. Вони і дощ накликали, і хмари проганяли.
На горбкові, де увечері молодь Марену палила, було колись капище. Там люди славили своїх богів, благословляли дітей і прощалися з померлими.  Поради люди питали у волхва Богодара, який поставлений був Богами людям допомагати.

У Богодара була красива донька Дана, яка мала особливі дари, розуміла мову птахів і звірів.

Іванко, який слухав розповіді старенької, сказав, що хотів би бути схожим на Дану. Жінка запевнила, що він теж має дар, який повністю розкриється, коли він втретє народиться. Іванко налив своєму вовченяті води і жінка продожила свою розповідь.

Якось Дана побачила на узліссі пораненого сокола. Зцілюючи його, вона дізналася, що насувається лихо. І дійсно наступного ранку ворожий  загін хазар наскочив на їх поселення і наказав жителям підкоритися і віддати для їх правителя-кагана Дану в дружину, в іншому випадку їх усіх чекала розправа. Батько Дани подумавши попросив доньку підкоритися. Дівчина була у розпачі, вона попрсила у батька час, щов віддати останній дар Богам. Вона вирішила не діставатися невинною чижинцю, першим її чоловіком мав стати той, хто прийде на капище. Батько сварив її, але Дана хотіла утопитися, тому Богодар прийняв її умови,

На капищі Дана зустріла невідомого на коні зі зброєю. Дівчина розповіла йому про своє горе і він пообіцяв вирішити її проблему. Незнайомець наказав їй повертатися додому.

На світанку почалася страшна битва. Русичі на чолі з князем Святославом розбили ворога, загинув у бою і хазарський каган. Люди були щасливі, найбільше раділа Дана. Вона вибігла з горнятком води назустріч руському війську.  Князь Святослав напився води і подякував їй. Дана зрозуміла, що то він був вночі на капищі. Дівчина подякувала йому за порятунок її честі та села, і князь помчав далі, щоб захистити землі руські…

* * *

Іванко заворожено слухав сивокосу бабу. Він пообіцяв стати таким хоробрим як князь Святослав. Його цікавило, що сталося з Даною. Жінка сказала, що вона стала великою волхвинею, зцілювала людей, від біди рятувала.  А коли з’явилися християни, пішла в густі ліси разом з тими, хто не хотів прийняти чужинської віри. Жінка, яку зустрів Івванко була останьою волхвинею з роду Богодара.

СІРИЙ ПОБРАТИМ

Втомлений Дмитро Половець на возі, наповненим різним крамом, повернувся додому. Щаслива Марія вибігла йому на зустріч. До Дмитра підбіг і Іванко. Марія полегшено видихнула, бо довгих три дні вона шукала сина по всіх околицях. А тепер найрідніші їй люди були поруч.

* * *

Поки Дмитро займався справами у дворі, Марія мила сина, обіймала його, хоча служниця пропонували покарати його, аби більше не вештався. Марія не зважала на її слова, відправивши її до комори по харчі. Вона ніжно говорила з Іванком, вирішивши поки не розповідати чоловікові про все, що сталося.

Раптом Марія помітила велику латку на сорочці сина, але не запитала, де він був усі ці дні, бо знала, що не розповість. Вона попросила сина зняти сорочку, щоб спалити її.  Та у цей момет з-під сорочки викотилося сіре вовченя. Жінка спочатку налякалася, бо одразу впізнале в малечі вовченя.

* * *

Батько намагався дізнатися звідки у сина взялося вовченя, але Іванко нічого не розповідав. А коли Дмитро запитав у жінки, чи вона щось знає, Марія не витримала і розплакалась.

Марія розповіла чоловіку, як купальського вечора зник Іванко, як вона його три дні шукала, а він повернувся сам ще й вовченям… Батько вимагав від сина пояснень, грозився покарати його, але Іван нічого не розповів. Вовченя батько наказав віднести до лісу, але Іван знав, що тварина лишиться з ним, бо з самого дитинства все що він хотів, ставало його.

* * *

Поки батьки поралися по господарству Іван виховував вовченя, вчив його виконувати команди, Хоча тренувати дикого звіра було непросто.

ЗАПОРОЗЬКІ ПОСЛАНЦІ

У березні 1624 року козаки, з гетьманом Дорошенком на чолі, здійснили успішний морський похід на Кафу. Головним завданням було зміцнення стосунків із кримським ханом Шагін-Гереєм у боротьбі проти турків. Повернувшись додому без втрат, козаки привезли сімсот бранців, звільнених із Криму.

* * *

Після походу до Мерефи прибули козацькі гінці з Січі на чолі з молодим козаком Іваном Дубом. Громада гідно прийняла гостей, влаштувавши обід у садку козака Михайла Діброви, де зібралося майже все поселення, окрім дітей і доглядальниць.

Уже після застілля Іван Дуб оголосив, що прибув щоб зібрати людей на війну проти турків. Також Іван Дуб повідомив, що козаків підтримає в поході на Стамбул  кримський хан.

Щоб заохотити людей приєднуватися до козацтва, він нагадав про нещастя та горе від бусурманів закликав людей добувати права та свободу, відстоювати рідну віру. Посланець наголосив, що кожен може допомогти: одні в бою, інші в підготовці спорядження (човнів, куль, одягу) та харчів.

Серед молоді бажаючих було багато, усі мріяли побувати на Січі,

Михайло Діброва підтримав заклик посланця, згадуючи минулі подвиги запорожців. Він хоч і старий був, але готовий був хоч їжу готувати.  Дмитро Половець додав, що потрібно також боротися проти польських шляхтичів, і Іван Дуб погодився, запевняючи, що після перемоги над турками вони зосередяться на шляхті.

Під час жвавого обговорення до людей вибіг малий сірий вовк. Козаки хотіли кинутися на звіра зі зброєю, та малий Іван Половець кинувся на його захист. Батько розізлився, що син прийшов на зібрання дорослих та Іван при всіх заявив, що хоче на Січ. Дмитро Половець дав синові міцного потиличника і відправив додому.

* * *

Наступного ранку, коли козацькі посланці вирушили з Мерефи, на околиці їх зустрів той самий хлопець з вовком, просячи взяти його з собою, казав, що хоче бусурманів бити. Козаки посміялися, але зрештою погодилися, що Іван Половець може приєднатися до них, якщо сам дістанеться до Січі, подолавши всі небезпеки та річкові пороги на шляху.

* * *

Відтоді як Іван Половець знайшов у лісі квітку папороті, він став неспокійним і не міг сидіти на місці. В Мерефі йому було нудно, і він постійно намагався втекти з дому, створюючи багато проблем для своїх батьків. Хлопець часто виявлявся далеко від дому, що закінчувалося тим, що його били і залишали вдома під наглядом. Однак це не зупиняло його, і він продовжував відчувати непереборне бажання блукати, наче всередині нього поселився хтось інший, сильніший.

Його поведінка відштовхувала людей, і вони вважали його одержимим. Єдиною людиною, яка розуміла і підтримувала Івана, був його хресний Михайло Діброва. Михайло навчив хлопця багатьом корисним навичкам (плести із лози, скакати на коні, розкладати ватру), розповідав історії про козацьке минуле, пробуджуючи в Івана мрію приєднатися до козацького гурту.

Батьки просили його поводитися, як інші діти. Але Іван не міг знайти собі місця серед однолітків і часто піддавався знущанням. Його називали “малим перевертнем”, люди уникали його, забороняли своїм дітяс спілкуватися з ним. Хлопець відчував себе самотнім і чужим у рідному селі. Одного разу він намагався знайти відповіді у старої ворожбитки, але ліс не допустив його до неї.

Купальської ночі Іван знову вирушив до лісу, але замість чарівної галявини знайшов лише золу і обвуглені дерева. На світанку пін повернувся додому, сів на порозі, обняв вірного вовка і заплакава.

* * *

Полегкість прийшла несподівано, коли Іван почув про прибуття козацьких посланців до Мерефи. В ньому прокинулося бажання приєднатися до них і стати частиною козацької спільноти. Хлопчик вирішив втекти з дому і просити козаків взяти його з собою. Та Іван Дуб виявився невблаганними, сказав, що  малому хлопцю було зарано їхати на Січ. Сумний Іван, подивившись услід козакам, все ж вирішив іти з вовком на Січ.

ХОРТИЦЯ

Хортиця – величний острів на Дніпрі, місце звитяги козацької, який захищав українські землі від татар. Острів серед плавнів, укріплений валом та гарматами, не мав рівних у стійкості серед інших січових фортифікацій. Звідси вирушали козацькі чайки у походи, тут збиралися повстанці. Козакижили простим життям у куренях з лози і вкривалися кінськими шкірами. Слабаків та дітвори тут не було, і саме такого товариства прагнув малий Іван Половець.

* * *

Козацькі посланці, виконавши своє завдання, повернулися на Січ, де їх зустріли багато козаків, серед яких були новачки. Великий натовп зібрався біля Покровської церкви, заохочуючи когось вигуками. Іван Дуб, пробравшись в середину, побачив перед собою малолітка з Мерефи. Біля нього сидів сірий вовк, який за наказами хлопця виконував різні викрутаси, які забавляли глядачів.

Іван Дуб спитав хлопця, як він тут опинився. Малий відповів, що вони з вовком прийшли самі і чекали його. На питання про те, як добрався, хлопець розповів, що він з вовком вночі йшов яругами та лісами, а вдень спав у гущавині. Іван Дуб не вірив, що дитина подолала пороги без човна. Хлопець заявив, що мав пліт, який сам сплів з вербового гілля, і разом з вовком перебрався через пороги.

Козаки з повагою дивилися на хлопця, який показав рани від подорожі. Вони розуміли, що хлопець не боягуз. Іван Дуб, зрозумівши впертість хлопця, погодився взяти його до коша, попередивши, що якщо буде плакати, то відправить його додому. Іван Половець, червоніючи, відповів, що він не плакатиме, викликавши сміх серед козаків.

ПЕРЕВОЗЬКІ ХУТОРИ

Іван Дуб розповів Михайлу Дорошенку про свою подорож. Гетьман був радий, що люди оцінили його перемогу над турками, але роздратувався через чутки про прихильність гетьмана до шляхти.

Також Дорошенко зацікавився малим Половцем. Дуб розповів, як хлопець сам із Мерефи з вовком дістався на Січ, а через тиждень за ним батько прибув, щоб забрати додому. Незважаючи на вмовляння та залякування, Іван Половець не погодився повернутися додому, навіть коли батько погрожував різкою. Три дні батько намагався вмовити сина повернутися, а потім сам поїхав додому.

Дорошенку та Дубу хлопець подобався, вони вирішили віддати його на навчання до Макогона, щоб той почав з легших завдань і поступово піднімався вище. Дуб розумів, що хлопець володіє неймовірними здібностями, адже не всі дорослі можуть подолати пороги та плавні на шляху до Січі. Та й Мерефі він дізнався, що місцеві малого Половця побоювалися.

Дорошенко погодився, що в хлопця є крім сміливості, ще й дар, тому вирішив його відправити до Роди, волхвині на Перевозькі хутори. Вона могла б визначити, чи справді він належить до особливих людей. Якщо так, вона навчила б його своїм премудростям (кулі на льоту ловити, ворогів присипляти, ману напускати), а козацькі характерники показали б свої навички. Якщо ж ні, хлопця відправили б іншим шляхом.

* * *

Іван Дуб повідомив малому Половцю, що його чекають випробування дорогою до волхвині. Івану Половцю зав’язали очі, і наказала іти за двома козаками, покладаючить лише на слух та нюх. Іван розпізнавав місцевість, за звуками та відчуттями, вправно рухався за козаком, і знав, що позаду, йшов козак та вів за собою кількох коней. Козаки були вражені тим, як малий відчував куди йти, знав де знаходиться, хоча нічого не бачив.

* * *

Івана привели до хати волхвині. Це була знайома йому стара волхвиня з мерефської хащі, яку він шукав і яка колись подарувала йому Сірого вовка. Хлопець був радий її бачити. Ворожбитка розповіла, що осліпла через пожежу, але запевнила, що бачить більше, ніж звичайні зрячі. Вона передбачила, що Іван стане великим Характерником, якщо зречеться малих потреб. Йому потрібно було не гнатися за золотом, бути вірним батьківській вірі, мати гарну славу, ділитися з брами козаками останнім. Іван вважав, що це робити легко, але жінка сказала, що це важка ноша.
Того вечора ночував Іван у саду під яблунею, разом з вовком.

ШКОЛА ХАРАКТЕРНИЦТВА

Перші дні навчання Іванкові видалися дивними. Він очікував, що вчитиметься по древніх книгах,  а його направили до узлісся, де він мав знайти палицю, відповідну його зросту і силі, та принести її до плетеного тину.

Здивований хлопець подався до лісу.  Він знайшов підходящу палицю, за допомогою срібного ножа обчухрав верхівку і потягнув за собою.

Біля тину його вже чекали. Характерник Вітрогон звелів скористатися принесеною палицею для входу у двір, але заходити через хвіртку було заборонено. Іван довго міркував, як це зробити, поки не побачив свого собаку Сірого, який підстрибнув за тином. Він вирішив розігнатися і, спершись на палицю, запригнути на подвір’я. Однак, палиця тріснула, і Іван впав у траву. Вітрогон і Пугач мовчки пішли геть, а Іван зціпив зуби від досади й сорому.

* * *

Пізніше до Івана підійшла сивокоса волхвиня, яка порадила не поспішати, а добре обдумувати свої дії. Пояснила, що палицю він вибрав затонку. Вона дала йому завдання вибрати камінчик для гарного лету. Іван спершу вибрав легкий камінчик, але волхвиня нагадала йому не поспішати. Він обдумав свій вибір і вибрав круглий камінчик, який добре літав. Волхвиня похвалила його, зазначивши, що так само він має вибирати зброю — щоб вона підходила до рук і була ефективною в бою.

* * *

Минуло сім років відтоді, як Іван Половець став на службу до характерників. Впродовж цього часу він багато навчався та пізнавав самого себе. Його навчали ловити тінь, однаково вправно керувати обома руками, рухатися босоніж по гострому камінню, втихомирювати небесні стихії та скеровувати силу блискавиці, виконувати пластунські вправи вночі. Завдяки волхвині Іван відкрив таємниці цілющих трав, навчився лікувати важкі рани та хвороби, розуміти мову птахів і тварин, переходити простір і час, досягаючи висот швидше за вітер.
* * *

Настав час Івану використовувати свої вміння. Одного літнього ранку його розбудив характерник Вітрогон. Вийшовши за ворота, він попередив Івана, що йтиме із зав’язаними очима, орієнтуючись лише на слух. Іван вже вмів це робити, тож не боявся. Невідступно йшов за своїм вчителем, аж поки той раптом зупинився. Вітрогон наказав Івану бігти, і хлопець, підкоряючись, зірвався з місця.

Іван біг довго, не розуміючи куди і навіщо. Раптом він відчув, що  падає вниз. Спершу Іван подумав, що це прірва, але не зірвав пов’язку з очей. Під час падіння він відчував себе ображеним і злим, та водночас розумів, що хотів жити. Хлопець уявив себе птахом, здатним літати, і йому здалося, що він дійсно піднімається вгору.

Та коли Іван засміявся від радості, він втратив контроль і рвучко покотився вниз. Він був впевнений, що це кінець. Однак хлопець упав на м’яке простирадло соломи і втратив свідомість. Кілька днів він не міг прийти до тями, а сивокоса волхвиня відпоювала його лікувальними травамии. Іван питав, чи він поранений, бо не бачив на собі ніяких слідів. Волхвиня відповідала, що йдеться не про тілесні рани, а про його душу. Попереду на Івана чекало нове завдання.

ВТРАТА СІРОГО ПОБРАТИМА

Пугач привів хлопця до колодязя і наказав йому сісти на зеленому пагорбі, щоб пройти купелю. Хлопець перестав рахувати відра холодної води після десятого. Вода пронизувала його до кісток, і йому здавалося, що він зливається з нею. Пугач мовчки продовжував лити воду, а коли зупинився, то наказав хлопцю сісти на інший пагорб, де той мав сохнути до заходу сонця.

Спочатку, ніжачись під ранковим сонцем, хлопець насолоджувався. Але згодом, коли сонце піднялося і стало нестерпно пекти, йому стало важко. Обідньої пори спека стала нестерпною, і він відчував, що помирає. Увечері у нього перед очима все закрутилося, Пугач прийшов і наказав йти за ним.

Хлопець ледве дійшов до лісу. Під дубом він відчув, як сила дерева переливається в нього. Раптом з’явилися озброєні чужинці, і хлопець кинувся в бій. Сила води, сонця і дерева пробудилася в ньому, і він переміг дванадцятьох яничар. Раптом він почув тріск гілок і, кинувши ніж у кущі, випадково вбив свого лісового побратима вовка Сірого.

* * *

Івана Половця ледве врятовали від смерті ворожбитка Рода  та характерники. Після смерті вовка він був сам не свій.

НАРОДЖЕНИЙ УТРЕТЄ

Останнє третє випробування здавалося неможливим та лякало багатьох. Бажали пройти науку сотні, проходили одиниці.

На світанку ворожбитка Рода розбудила хлопця. Вона наказала йому забути про голод і спрагу, про те, що він людина, і стати частиною всього сущого, щоб вижити. З собою не можна було брати нічого. Жінка розповіла, що посеред Олешківської пустелі таїться секрет безсмертя, який він має знайти за місяць.

Іван був шокований, адже без ковтка води у пустелі не вижити. Та жінка засміялася, побажавши йому знайти скарб, який забезпечить довге і славне життя.

* * *

На сьомий день блукань пустелею Іван був виснажений. Від безводдя йому ввижалися марева: він бачив себе біля багаття в Мерефі, відчував жар вогню, від якого знемагав. Він ледве брів пісками, чекаючи на ніч як на єдине спасіння, але навіть вона не приносила спокою.

* * *

На сьомий день Іван чекав ранок із острахом. Він поволі згасав під пекучим сонцем без їжі та води. Після обіду він безсило впав на гарячий пісок, готуючись зустріти смерть. У цей момент йому привидівся його вірний вовк. Іван подумав, що це знак смерті, та вовк облизав його обличчя язиком, і це видалося реальним. Іван потягнувся до нього, але вовк відійшов.

Хлопець повз за вовком по розпеченому піску. Коли він зовсім знеміг, вовк потягнув його за рукав і змусив зарити руку в пісок. Іван знайшов корінець, витягнув його і почав жувати. Сили поверталися, і він зрозумів, що цей корінець врятував його.

Підвівшись на коліна, Іван озирнувся, шукаючи вовка, але його не було. Він згадав, що вбив свого вовка, і розплакався. У цей момент, на межі між життям і смертю, народився Іван Сірко.

ПОЦІЛЕНИЙ У СЕРЦЕ

Іван наближався до Перевозького хутора, коли почув дівочу пісню. Її голос різко проник йому в серце. Враз він побачив молоду струнку дівчину з косою, яка йшла стежкою, тримаючи в руках оберемок трави. Чоловік зупинив її, і вони почали розмовляти. Зеленоока дівчина зухвало та гордо говорила з ним, це вразила юнака. Виявилося, що дівчину звати Софія, і вона з Поділля. Її батьки померли, і тепер вона жила у старої волхвині Роди. А Іван розповів їй про свої пригоди і про те, як він змінив своє ім’я на Іван Сірко. Він зрозумів, що ця дівчина є для нього особливою.

Дівчина повела Івана до джерела з чистою водою, і вони разом втамували спрагу. Вона зізналася, що несе траву для нього, бо волхвиня знала, що він мав повернутися, але місця для відпочинку у дворі не було, бо трава вся вигоріла. Іван, зворушений її турботою, сказав, що його дружина має бути доброю. На це Софія здивовано подивилася на нього, і він пішов, не сказавши більше ані слова.

* * *

Іван Сірко ночами не мав спокою, вдивлявся у блиск нічного неба, згадуючи зустріч із Софією. Дівчина запала в його серце. Софія здавалась йому особливою серед інших дівчат своєю щирістю, гордістю та мудрістю, що підносили її над іншими. Її погляд зупиняв пустопорожні балачки, вона не знала людських пороків, і це подобалося Івану.

* * *

Іван кілька разів намагався поговорити з Софією, але втрачав дар мови перед нею. Софія й ж теж  часто уникала його.

Щоб розібратись з своїми почуттями Іван пішов до старої волхвині Роди, яка, хоч і сліпа, бачила людей наскрізь. Вона допомагала йому зрозуміти свої почуття, але говорила жінка загадками та недомовленими порадами.

Рода, розуміючи почуття Івана, натякала на осінь як найкращий час для весілля, чим змушувала його задуматися про одруження з Софією. Іван часто блукав околицями, роздумуючи над її словами.

Одного ранку, дізнавшись від Роди, що Софія ходить у гай вмиватися росами, Іван вирішив зустріти її там. Він знайшов її під березою, заплакану та зажурену. На його запитання, хто її скривдив, вона відповіла, що це він, оскільки цурався її. Іван зізнався у своїх почуттях і запитав, чи хоче вона бути з ним назавжди. Софія, зашарівшись, відповіла, що кохає його, і цим назавжди завоювала його серце.

* * *

За сім днів Іван Сірко одружився. Рода за давнім звичаєм провела молодят тричі навколо багаття, посадила їх на вивернутий кожух біля ватри для багатого спільного життя, одягла на голови вінки: йому з дубового листя, а їй з різнотрав’я. Після цього волхвиня розламала шматок короваю, вмочила його в мед та подала молодим, бажаючи солодкого життя. Коли все було завершено, вона перелляла водою шлях молодим, провівши їх до очищення, а Іван переніс наречену через цю воду. 

Першу спільну ніч вони провели на галявині під зірками. У ту ніч небеса подарували їм надію на продовження роду. Тієї ночі зав’язалося нове життя. Ні він, ані вона ще цього не знали.

Наступного дня після весілля Софію відправили до Мерефи, а Іван Сірко, благословенний рукою волхвині, вирушив на Січ. Його призначенням було не тільки родинне щастя, він був народжений для більшого.

Переказ твору надано лише для публікації на сайті dovidka.biz.ua. Копіювання заборонено!