«Веселі поради» ЯК ПИСАТИ МЕМУАРИ
Мемуари писати дуже важко. Навіть важче, ніж одному редакторові видавництва написати всі анотації до тематичного плану.
Чому ж так важко писати мемуари? По-перше, мемуари, як правило, пишуться тоді, як той чи ті, про кого ви збираєтесь писати, неодмінно помруть, а ви маєте дізнатися, чи визнали їх після смерті за видатних і ввели до УРЕ. Якщо так, то вважайте, що один шанс із десяти на вашому боці.
По-друге, повинні померти всі ваші ровесники, або, як ще їх називають, сучасники поета (полководця, художника, композитора тощо). Інакше сучасники почнуть звинувачувати вас у недостовірності чи перекручуванні викладених вами фактів.
По-третє, треба вмудритися прожити вік свій так, щоб пережити навіть геніїв. А це, судячи по кількості мемуарних книг, удається не кожному. Тепер ви зрозуміли, чому так мало в нас мемуарної літератури й чому так важко писати її?
Хто ж пише мемуари? Мемуари пишуть різні люди: політики, полководці, видатні діячі культури, актори, композитори, художники і гумористи.
Як же пишуться мемуари? Ну, перш за все, маючи відповідні для мемуаристики роки, вам необхідно мати ще й папір і хоча б харківську авторучку “Золоте перо”. Бо, як відомо, мемуари, на відміну від гетьманських універсалів, пишуться не на пергаменті і не гусячим пером.
З чого ж починати мемуари? Безперечно, з опису першої (цілком випадкової) зустрічі з поетом, скажімо, С. чи з гумористом, скажімо, В. Але ні в якому разі не з того, що ви вже при житті поета записували його жарти в ресторані “Еней”.
Пишіть, що вперше ви з ним зустрілися в більярдній. Якщо це літератор — то, звичайно, в Будинку літераторів, якщо художник — то в Будинку художників, якщо композитор — то у видавництві “Музична Україна”.
Для кого пишуться мемуари? Звичайно, було б наївно думати, що всі сили кинуто лише на те, щоб віддати данину поету С. чи гумористу В. Мемуари переважно пишуться для самого себе, а якщо з ними уважніше познайомитися, то, як закон, і про себе.
Як описувати головного героя? Дуже просто. Чим простіше, тим краще. Приблизно отак: “Ніколи не міг подумати, що цей, на перший погляд, невеличкий на зріст чоловічок і є поет С. Я його уявляв кремезним, широкоплечим велетнем…” Або: “Дотепи з нього так і сипались. Я дивився на нього й боявся, що він ось-ось захлинеться. Але ні. Дотепи били з нього, як б’ють струмені фонтана в парку біля університету імені Т. Г. Шевченка”.
Як ви познайомилися з головним героєм? Цього ви точно не повинні пригадувати. Пишіть краще отак: “Уже нині й не пригадую, де ми з ним уперше познайомились. Чи це трапилось у фешенебельно-провінційному готелі “Жорж” чи в Одеських катакомбах, де ми були на екскурсії. Пам’ятаю одне: він мене впізнав одразу. Ніколи не думав, що він отак просто, як звичайний смертний, підійде до мене, покладе свою руку на моє плече й скаже: “Так оце ви такий, Юро!”” Це якщо вас, автора мемуарів, звуть Юркою. А якщо вас звуть Васею, то звучатиме трохи інакше: “Так оце ви такий, Васю. Ніколи не думав, — оглядаючи мене з ніг до голови, сказав він, — що ви отак пишете. Гарно пишете. Читав. Так і тримати”.
Що писати далі? Далі потрібно зробити невеличкий екскурс у поетове дитинство. Бо поет, як відомо, ще з колиски мріяв стати моряком. “Якось він утік із дому в Одесу й незабаром влаштувався на теплоході “Іван Франко” (нині — “Леся Українка”) звичайним юнгою. Уже пізніше, десь через рік, під час нашої зустрічі, він про це розповідав мені особисто. І тоді я уявив собі, — пишете ви, — обірваного хлопчика-селюка, який без шматка хліба в кишені бреде таврійськими степами у великий і загадковий світ — Одесу”.
Чи відіграли ви якусь роль у житті героя? Безперечно. Саме дякуючи вам і з’явилась на світ його геніальна поема… Але давайте все по порядку. Ви ж, звичайно, добре пам’ятаєте, як у скрутний для поета час йому захотілося назавжди кинути перо і влаштуватись працювати на таксі. Та ви (не хто інший, а саме ви) не дозволили йому так вчинити. Вчасно підтримали його, навіть підказали сюжет для його безсмертної поеми “Весна не жде”. Щоправда, дружина поета в своїх спогадах чомусь запевняє, що згаданий твір з’явився на світ дякуючи їй, а не вам. Але чи варто на це звертати увагу? Хіба ми не знаємо жінок? Вони глибоко переконані, що все створено в ім’я них або дякуючи їм.
Чи варто писати про його творчість? Обов’язково. Почніть приблизно так: “Пам’ятаю, він щось писав. Що саме — я вже не пригадую, але знаю, що писав. Саме тоді почав уже писати і я. На той час у мене було чи то три чи то п’ять романів. Якось сиджу, коли чую — хтось стукає у шибку. Я до вікна. Дивлюсь — він.
— Що, — питаю, — тебе принесло так пізно?
— Гумореску, — відповідає, — написав. Ту саму, до якої ти мені підказав сюжет. Хочеш послухати?
Я його вислухав, зробив кілька слушних зауважень, і гумореска після цього стала популярною. Нею буквально зачитувались усі: від студентів-заочників до футболістів-любителів. Професіоналів у нас тоді ще не було.
Ця гумореска мені добре запам’яталася. Забув, щоправда, її назву, але добре пригадую, що читали її на всіх вечорах, де читався уривок і з моєї повісті “Життя під сонцем””.
Як викласти розділ про дивацтво гумориста? Як відомо, всі великі люди — диваки. Гуморист В. не був винятком. “Гуморист, треба сказати, він був досить цікавий. Талант щедрий. Особливо любили його друзі. Пригадую, з першого свого гонорару він одному із нас позичив 10 карбованців, другому — 20, третьому — 30, четвертому — 40, п’ятому — карбованець тридцять дві, шостому… Ні, шоста була вона — поетеса Леся К… Лесю він посадив на таксі, а гроші дав не їй, а таксисту. То були останні 5 карбованців, і гуморист В. попросив водія авто, щоб той відвіз Лесю додому. А сам позичив у мене до наступного гонорару три копійки на трамвай, але пішов пішки, бо трамваї уже не ходили.
Отаким веселим і живим закарбувався він у моїй пам’яті. До речі, тих трьох копійок він мені й досі не віддав”.
«Веселі поради» ЯК ВИБИРАТИ ІМ’Я
Це питання, безперечно, хвилює кожного, хто збирається стати батьком чи матір’ю. Питання, як на мій погляд, не таке вже й дрібне. Бо й справді, яке ім’я дати дитині? Чим керуватися? З чого починати?
Перш за все, слід забути про будь-які сімейні традиції, якщо вони якимось дивом збереглись у вашій сім’ї. Все то пережитки минулого. Тепер нові часи, нові імена. Не варто в ці дні згадувати батька Арсена чи діда Андрія, а тим більш прадіда Данила. Не треба згадувати й маму, бабу, прабабу. Не варто задумуватись і над майбутнім. Хай вас не хвилює вже тепер, як поставиться ваш син чи донька до підібраного вами імені. Це їх не цікавить. Вони ще до цього не доросли. Єдине, що в ці щасливі для вас дні має вас цікавити, так це “Книга власних імен” та поради знайомих.
“Книга імен” запропонує вам чималенький список, і ви зможете знайти сяке-таке ім’я для нащадка. Але моя вам щира порада: не заглядайте туди. Не мине й дня, як до вас завітають ваші знайомі, що дві, а то й цілих три ночі не могли заснути. Все думали, яке б ото вашій дитині ім’я підібрати.
— Чи, може, все ото даремно? — з острахом цікавляться вони. — Ти що, з отієї книжки, батьку, надумав своїй дитині ім’я підбирати? А ми ж для чого? Ми тобі друзі чи ми тобі хто? Викинь книжку, поки не пізно.
Ви, ніяковіючи, відкладаєте книгу вбік.
— Закинь її, — радять ваші знайомі, — Що ти з нею носишся, як із крашанкою! Ось тобі справжні імена. Це моє, це Митькове, це тьотя Фрося написала, це Гарик, це Жорик. Чи, може, ти вже без нас придумав, так кажи!
— Та жінка хоче, — починаєте ви так, ніби щойно когось ненавмисно підрізали. — Не я, а жінка хоче, як син народиться, то назвати Назаром, якщо донька — то Соломією…
— Що? — скрикують усі троє чи четверо, скільки там уже до вас прийшло. — Нам не почулось? Ти так оце сказав, як ми почули, чи ти ще нічого не сказав?
— Та це все жінка. Дід у неї був Назар. Замість батька їй. Вона ж у мене сирота, так от це вигадала. У дідову пам’ять. Виховував, мовляв, у люди вивів.
— Забобони, — кидає хтось.
— Факт, пережитки. Ніби тому дідові тепер не все одно… Ти що, перед жінкою по шнурочку ходиш?
— Та ні… Що ви?..
— А в тебе своя думка є? В тебе своє ім’я є?
— Та я думав. На батькову честь — загинув на початку війни…
— Ну й правильно. Ото на батькову честь і називай. А то вигадають — Назар! Хто тепер із таким іменем ходить? Тьху! Називай на честь батька й не вигадуй. Чи, може, жінка не погоджується?
— Та погоджується.
— Ну й чудесно! Значить, ім’я вже є. Свій список можна рвати? Чи не так? То як же зватимуть твого спадкоємця?
— Тимофій!
— ??
А по хвилі:
— Ну, ти вибач. Це, звичайно, ваші сімейні справи. Вам видніше. Але ми радили б і про дитину подумати. Ти подумав, як воно, беззахисне, піде в світ із таким іменем? Тимофій! Тиміш! Уявляєш?!
— Збожеволіти мало! — підтримує друга жінка. — Що люди про батьків подумають? Оце вже буде балачок.
— Оригінальне щось треба, — знову друг. — Щоб відбивало наш дух, епоху. А ти — Назар, Тимофій! Що ж ти кожному стрічному пояснюватимеш, на чию честь ти так свою дитину назвав? На честь діда чи баби? Не сміши людей…
— Гаразд, — здаєтесь ви. — А які у вас пропозиції?
— У нас? Ось список. Я, наприклад, пропоную назвати його іменем відомого співака. Звичайно, не нашого. Ну, якогось французького чи італійського. Скажімо, Антоніо. Чим погано? Або на честь Жана Маре. Моїй жінці цей артист дуже подобається. Для доньки — Лола. Гарно? І взагалі, яке кому діло, Лола чи Жан?..
Ото довго не дискутуйте, згоджуйтесь одразу. Знайомі завжди діло кажуть. Беріть у них список і поспішайте в пологовий будинок. Список передайте через санітарку чи медсестру разом із записочкою:
“Люба! Всі пропонують назвати сина (як буде син) Жюлем. Якщо донька — то Лолою. Гадаю, наші знайомі мають рацію. Назар і Тимофій — архаїзми. Не сподобаються ці, то вибери зі списку, що додаю. Цілую. Твій Вася”.
Оскільки я теж батько і мені теж знайомі пропонували список імен, то я хочу його винести на широкий суд, щоб наші товариші й друзі не сушили собі голів. Ось цей список:
Жіночі імена: Чоловічі імена:
Жюля Жюль
Ія Мюль
Лола Пріам
Піама Люс
Люсі Гарик
Гонората Жорик
Ферфуфа Роллан
Естера Ірек
Сосіпатра Анжел
Паола Руслан
Кюнна Кизил-Кум
Якщо ж ви вважаєте, що цей список неповний, не відчаюйтесь, ваші знайомі доповнять. Останнє, що я вам пораджу, це не забудьте за гармонію імені й прізвища. Це дуже важливо. Подаю приклади:
Нінель Кукурудза, Травіата Пацюк, Жульєна Миска, Анжела Кендюх, Вольдемар Копистка, Гонората Пузир, Геракл Гарбуз, Жузі Коза, Неда Баран, Аттіла Шкапченко й Аполлон Козолуп.
Якщо ця гармонія є, вважайте, що ім’я ви вибрали правильно. Діти вам дякуватимуть. Особливо, як підростуть.
«Веселі поради» ЯК ДІЗНАТИСЬ ПРО ПОХОДЖЕННЯ СВОГО ПРІЗВИЩА
Майже науковий трактат
Вважатиму неповноцінною свою книгу, якщо бодай хоч коротко не зупинюсь на походженні наших прізвищ. Подавати пораду, як підібрати ім’я, й зовсім не сказати, як дізнатись про походження свого прізвища, — значить обікрасти читача, не задовольнити його допитливої душі. Тим паче, що прізвища хвилюють нас інколи більше, ніж імена. Бо як не як, імена нам дають, як ми вже знаємо, сусіди, родичі, знайомі, рідше батьки, а ще рідше діди чи прабаби. То вже прізвища, якось так повелось, дістаються не від знайомих, а саме від батьків, дідів чи навіть від прапрадідів. І спробуй тепер після стількох епох і воєн встановити, чи у вас таке ж прізвище, як було в прапрадіда, а чи дійшло до наших днів у іншому вигляді, а може, й змінилось за вимогами часу чи самого власника того прізвища. Бо тепер, скажімо, кожне змінює своє прізвище, як йому заманеться, і часто на шкоду собі.
Тому я раджу: перед тим, як збираєтеся змінити своє прізвище, подумайте, чи не міняєте шило на швайку. Можливо, ви й досі не догадуєтесь, яке благородне походження має ваше прізвище. Щоб ви впевнились, що це справді так, то пропоную вам кілька прикладів, за допомогою яких ви зможете визначити генезис свого прізвища і пересвідчитесь, що воно у вас не таке вже звичайне, як на перший погляд здається.
