«Веселі поради» ЯК НАБУТИ СЛАВИ ІНТЕЛЕКТУАЛА
Ми так нині звикли до інтелектуалів, що перестали дивуватись і захоплюватись ними. Мабуть, тому й сприймаємо їх як належне, як щось звичайне, буденне. А тим часом бути сучасним інтелектуалом не так уже й легко. Хоча деякі товариші запевняють, що інтелектуалом може бути будь-хто, маючи густу бороду, а також ВРЕ, УРЕ або ще краще УРЕС.
Я знаю багатьох, які передплачують “Вокруг света”, “Всесвіт”, “Иностранную литературу”, “Знання та праця”. У декого є навіть “Людина і світ”, альбоми з репродукціями Рембрандта, Ван Гога, Пікассо і картини Тетяни Голембієвської. Інші мають збірки поезій — від Гарсіа Лорки до Олекси Ющенка. Але, наскільки мені відомо, ніхто з них інтелектуалом не став. Отже, в цій справі мало мати в своїй бібліотеці Ернеста Хемінгуея, Проспера Меріме, Уільяма Фолкнера, Джона Апдайка, Сомерсета Моема, Агату Крісті чи Юру Ячейкіна. Треба до цього ще й мати природний хист. Бо інакше навіть при наявності передплатної періодики й путівників по містах світу, починаючи від Абакана й кінчаючи Кривим Рогом, все одно з вас інтелектуала не вийде.
У наш час не заживеш слави інтелектуала, якщо навіть прочитаєш мемуари Михайла Рудницького чи промову Юлія Цезаря перед битвою з галлами. Щоб уславитись інтелектуалом, треба вміти блискуче оперувати набутим фактажем. Вміти подати свої знання так, щоб ніхто не сумнівався — чи ви дилетант чи зарозумілий схоласт.
Щоб уславитись інтелектуалом, треба набути такого зовнішнього вигляду, щоб кожен глянув на вас і безпомилково сказав:
— Стопроцентний інтелектуал!
Після цього ви повинні глянути й на нього. Але так, щоб він одразу відчув вашу інтелектуальну перевагу, а сам собі здався нікчемним суб’єктом із претензіями провінціала.
Це одна з найперших ваших вимог. Друга вимога — розмовляти будь про що, на будь-яку тему неохоче, байдуже, так ніби між іншим, подеколи цитуючи то Спінозу, то Лукіно Вісконті, але ні в якому разі не посилаючись на свого вітчизняного мислителя, якщо він навіть такого рівня, як Григорій Сковорода. По-перше, посилаючись на свого, ви одразу в очах присутніх зі справжнього інтелектуала опуститеся до рівня звичайного балабона, а згодом перетворитесь на вузькочолого бовдура. По-друге, хтось із присутніх може кинути вам у вічі:
— Цих слів у Сковороди нема!
Спробуйте йому заперечити. А він, зануда, візьме й полізе до стелажа по томик філософа-демократа й тоді при всій отій публіці витовче вас, як шолудивого кота, що нашкодив. Вам це потрібно?
Інша річ мислитель чи діяч закордонний: Гегель, Бісмарк, Наполеон, Бернард Шоу чи комісар Мегре. Коли хтось і кине вам оту зневажливу фразу:
— Такого в Бісмарка нема!
Або:
— Щось я цього в Наполеона Бонапарта не стрічав, — не відчаюйтесь. Пам’ятайте: наступ — найкраща оборона. Удар супротивника негайно парируйте своїм ударом.
— Воно й зрозуміло. А де ви могли зустріти в Наполеона, коли це фраза з його неопублікованих листів з острова Єлени до тітоньки Жорж Санд де Сіка. Ці листи ви читали?
Хай спробує, нахаба, підтвердити чи ще хоч раз за вечір роззявити свого з чорним піднебінням рота! Тепер беріть бика за роги й виробляйте з ним, що хочете. Цитуйте Мюссе і Дугласа Скотта, Федеріко Фелліні й Лютса Бенюела, розповідайте про життя Джоан Баез і Моніки Вітті, Уільяма Сарояна й Джона Голсуорсі.
Далі зупиніться на кінозірках, починаючи від Айседори Дункан, Олівії Коул і кінчаючи Марлон Бардо і Луї де Фюнесом. Не варто чіпати Софі Лорен, Бріжжіт Бардо й Джіну Лолобриджіду.
— Це пройдений етап, — може хтось кинути репліку.
А от нехай спробує муркнути щось, коли ви почнете розповідати про творчий шлях Ванесса Редграйва чи, скажімо, біографію Акіра Куросави. Можете зачепити біографії Ейсебіо, Пеле, Джона Беста чи Джаїча. Футболісти — це теж модно. Головне — деталізуйте. Розповідайте так, ніби з кожним, про кого йде мова, ви виросли чи сиділи разом на задній парті й задачки в нього списували.
— Коли Ейсебіо вперше побачив справжній футбольний м’яч, — деталізуєте ви, — він заридав, як дитя. Його весь Гарлем заспокоював, — і тут же поясніть: — Гарлем — це не те саме, що гарем, товариші. Гарлем — це означає негритянський квартал.
Якщо помітите в якогось зайди нахабно-іронічну посмішку, не звертайте уваги на дрібниці. Можливо, хтось із присутніх несподівано ляпне:
— А згадайте нашого Анатолія Бишовця, коли його запросили в Австрії на телестудію…
Негайно зробіть такий вираз обличчя, ніби ви хотіли випити свіже яйце, а там виявилось невилуплене курча. Нізащо не оперуйте своїми. Повторюю, це одна із найголовніших вимог. Не збивайтесь на Агатангела Кримського чи Лесю Українку, не посилайтесь на Драгоманова чи на Івана Труша. На вас одразу махнуть рукою й ніколи не визнають за вами права носити горде ім’я інтелектуала.
Якщо ви надумали здивувати присутніх своїми знаннями з історії, то не надумайтесь розповісти їм про те, що Києво-Могилянська академія свого часу була центром освіти всього слов’янства, а донька Ярослава Мудрого Анна вийшла заміж за короля Франції. Це, як вам скажуть, типове не те. Інша справа — Людовик XIV. Його жорстокість і дивацтва. Або хитрий і улесливий кардинал Рішельє. Версальський замок. Єлісейські Поля, Лувр. Що ви там ще знаєте? Ельзас і Лотарінгію? Цього досить. Можете перейти на Рим. Чи вернутись назад у Париж і проїхатись по Сені. Про її береги розповідайте з таким захватом, ніби там промайнуло ваше дитинство. Але ні в якому разі в своїх розповідях не вдавайтесь до аналогій. Скажімо, таких:
— Ну, Сена точнісінько як наша Снивода, якщо хто був на Вінниччині.
Вважайте, що всі ваші претензії на пост інтелектуала ви самі розтоптали власним чоботом. Застерігаю вас від таких паралелей.
Якщо випадково (а може, й навпаки) вас запитають, що ви тепер читаєте, не ляпніть зопалу:
— Та чогось потягло на новели Стефаника.
Або:
— Вирішив перечитати Гоголя!
Вас пронижуть і спопелять здивовані очі!.. Відповідь у цьому випадку єдина:
— П’єра де Бюше і Агату Крісті.
Можете назвати Фрідріха Санклюїста чи Поля-Жана Панастеля, але ні в якому разі Григора Тютюнника чи Романа Андріяшика. Після цього теж, так, ніби між іншим, додайте:
— До речі, ви знаєте, як працює Агата Крісті? — І, не чекаючи відповіді, провадьте далі: — Вона голяка залазить у ванну. По ліву руку кладе в череп неандертальця яблука (звичайно ж, не Симиренка), у праву бере ручку й пише. Пером страуса ему.
Може трапитись, що хтось із присутніх теж захоче здивувати товариство. Ну, приміром, розповість про останнього отамана Січі Запорізької Калнишевського, який просидів у ямі до 113 років і відмовився від “волі”, коли дізнався, що Січі вже нема. Або скаже:
— А ти знаєш, як працював Степан Руданський, коли батько відмовився йому допомагати, бо той писав “мужицькою мовою”.
Співбесідник може й не продовжувати. Скорчте зневажливу міну шимпанзе — й нехай він замовкне зі своїм Руданським! Бо Руданський — це не епоха, як і Тетяна Ларіна зі своїми Ленським і Онєгіним. Вони для вас учорашній день, як і “Тарас Бульба” з “Мертвими душами”, й соромитись цього нічого. Тому, обклавшись Дороті Сейерс чи Ерлом Стейнлі Гарднером, не кліпаючи віями, питайте:
— Поглянь, будь ласка, у словник, як правильно писати: фонікулер чи фанікулер?
Якщо вам несподівано кинуть у вічі:
— Жоржа Сіменона читаєш, знаєш, що їсть Луї де Фюнес, і питаєш, як писати… Так от знай, що ні “фа” й ні “фо”, а “фу”: фу-ні-ку-лер.
Не звертайте уваги на невихованих невігласів. Хіба їм зрозуміти глибину вашої інтелектуальної душі, хіба їм охопити діапазон ваших знань? Та ніколи, якщо вони й досі захоплюються “Героєм нашого часу” й читають “І мертвим, і живим, і ненародженим…”
«Веселі поради» ЯК ПОВОДИТИСЯ В ЧЕРЗІ
Гадаєте, якщо будете стояти мовчки в черзі, то швидше час мине? Нічого подібного. В якій би ви черзі не стояли, потрібно говорити. Бо тут ви не тільки поширюєте чутки про обмін валюти чи про те, що всю зубну пасту розкупили… Тут ви й збагачуєтесь, черпаєте найправдивішу інформацію, якої в газетах не знайдеш.
Так про що ж говорити в черзі? Якщо ви стоїте в черзі по мандарини, то можете в товариша чи товаришки, які стоять попереду вас, запитати:
— Скажіть, це правда, що тепер цитрусові посипають дустом?..
Якщо товариш на ваше питання щось буркне, то вважайте, що він не розчув. Запитайте його, чи не знайомий він із директором гастронома.
Потім поцікавтесь, скільки товариш братиме. Якщо два кілограми, то навіщо й чи не забагато це.
— Цікаво, хто у вас так любить мандарини і де ви їх зберігаєте?
Якщо відповість, що в холодильнику, то запитайте, якої в нього марки той холодильник і чи не вийшов йому гарантійний строк. Також можете розпитати про членів сім’ї, поцікавтесь, якого вони віку. Якщо одержите вичерпні відповіді, запитайте, де ваш співбесідник живе. Можливо, зовсім в іншому районі — то чого ж тоді тут стоїть у черзі? Якщо скаже, що поруч із магазином працює, не вірте йому.
Може статися, що співбесідник чи співбесідниця несподівано виявить бажання помінятися з вами місцями й пропустить вас уперед. Поміняйтесь. А можуть плюнути й піти геть із черги. Не звертайте уваги.
Хіба тепер мало істериків вештається по наших магазинах?!
Отже, в черзі говорити можна про все. Вам ніхто заборонити не може. Стоїте ви в черзі по апельсини, поцікавтеся — звідки вони: з Марокко чи з Грузії? Якщо з Грузії, то чому такі ж гіркі, як і з Марокко.
Якщо ви в черзі по югославські чи бельгійські кофточки, то запитайте, чи їхні розміри відповідають нашим. Якщо не збігаються, то ви можете навіть розсердитись і сказати, що пора вже підігнати всі оті імпортні розміри під наші, а то тільки плутанина від цього. Вас підтримають.
Те ж саме питайте і в черзі по чеські туфельки й французькі чобітки.
Зовсім інші запитання постають коло залізничних кас і кас Аерофлоту. Коло залізничних кас повинно турбувати, чи вистачить вам квитків. Уголос поцікавтесь, хто має право брати без черги, а кому дозволяється по броні. Чому беруть за швидкість та яка різниця між м’яким купе і звичайним? Чи не запізнюється, бува, поїзд? Потім уже питайте про ресторани і буфети. Чи є в цьому поїзді ресторан і як там готують? Які дорожні націнки і з чим це пов’язано, що ніде нема в ресторанах крабів? Якщо й після цього майбутній пасажир не втече з черги, атакуйте далі:
— Чи багато одержують провідники? Ви випадково не працювали провідником?
Якщо товариш працював, то запитайте, чому кинув.
— Невже так мало платять? А як, цікаво, машиністам?
Якщо після цього питання той товариш не пошле вас до машиніста, то запитайте, який квиток думає брати він, а який радить узяти вам.
Інша справа — каси Аерофлоту. Тут завжди черги жвавіші, життєрадісніші. Основні теми розмов пов’язані з погодою — льотна вона чи ні. Якщо в черзі й про це не гомонять, то раджу негайно нав’язати розмову. А щоб до неї прилучились усі одразу й навіть той, хто вже просунув голову у віконце каси, запитайте:
— Як ви гадаєте, а навіщо на авіаквитках пишуть наші прізвища? Ніде ж цього не роблять!
— А якщо літак розіб’ється, а від вас не залишиться й шматка, то як, ви думаєте, вдасться встановити вашу особу?
Справді, як? Для цього й пишеться у квиточку ваше прізвище. Дякуючи йому, негайно повідомлять вашу вдову про авіакатастрофу й про те, що…
У цю мить слід перебити співбесідника й кинути йому ще одне питання, якщо він такий розумний:
— А скажіть, у нас хіба катастрофи бувають?
Коли всі замовкнуть, то поінтересуйтесь, на яких літаках найбезпечніше літати. На АНах — беріть на АН. На ІЛах — беріть на ІЛ. Якщо на ТУ — беріть на ТУ. Якщо ж нема квитка на літак — вашого улюбленого конструктора, то мчіть негайно на вокзал (залізничний) і їдьте поїздом. Все ж у поїзді, якщо їхатимете в останньому вагоні від паровоза, є якісь шанси вижити. Одне погано — на залізничних квитках не вказують прізвищ. А втім, самі вирішуйте. Я тільки скажу: колись я знав одного товариша, він дуже боявся літати в літаку. Завжди на поїзді їздив. Так от, зовсім недавно в той поїзд, у якому їхав мій знайомий, врізався літак. Ви, мабуть, про цей випадок чули? В усіх чергах розповідають.
