“Комора сонця” короткий зміст по главах казки Пришвіна можна прочитати за 10 хвилин. Також ви можете ознайомиться з переказом “Комора сонця”
“Комора сонця” короткий зміст по главах
I
«В одному селі, біля Блудова болота, в районі міста Переславль-Залеського, осиротіли двоє дітей. Їхня мати померла від хвороби, батько загинув на Вітчизняній війні ».
Діти були дуже милі. «Настя була як Золота Курочка на високих ніжках. Волосся у неї … відливало золотом, веснянки по всьому обличчі були великі, як золоті монетки … Тільки носик один був чистенький і дивився вгору.
Митраша був молодший сестри на два роки. Йому було всього лише десять років з хвостиком. Він був коротенький, але дуже щільний, лобатий … Це був хлопчик впертий і сильний.
«Мужичок в мішечку», – посміхаючись, називали його між собою вчителі в школі ».
«Після батьків все їхнє селянське господарство дісталося дітям: хата з п’яти стін, корова Зорька, теличка Дочка, коза Дереза, безіменні вівці, кури, золотий півень Петя й порося Хрін».
Всі сусіди намагалися допомогти осиротілим дітям, але вони і самі непогано справлялися з господарством. Та ще й допомагали у всіх громадських роботах.
Діти жили дружно. Настя поралася по господарству, а Митя взяв на себе «всю мужицьку роботу» да навчився витісувати дерев’яне начиння – і його охоче у нього брали. Дякували добром.
II
«Кисла і дуже корисна для здоров’я ягода журавлина росте в болотах улітку, а збирають її пізно восени. Але не всі знають, що сама-сама хороша журавлина, солодка, як у нас кажуть, буває, коли вона перележить зиму під снігом ».
Митраша і Настя зібралися за журавлиною. «Ще до світла Настя задала корм всім своїм тваринам. Митраша взяв батьківську двоствольну рушницю «тулку», манки на рябчиків і не забув теж і компас ».
Батько пояснив йому колись, для чого потрібна стрілка.
Настя бере з собою велику корзину – а раптом знайдуть в лісі заповітне містечко («палестинку»). Про неї ще батько розповідав.
Ще батько говорив про страшне місце Сліпу Єлань. Це дуже топке місце в болоті. Багато там загинуло тварин, люди теж пропадали …
І ось біля цієї Єлані і є «палестинка, вся червона, як кров, від однієї тільки журавлини. На палестинці ще ніхто не бував! »
Взяли з собою молока, хліба і вареної картоплі.
III
Діти перейшли Блудово болото. Піднялися на пагорб під назвою Висока грива. Звідти виднілася борина (пагорб, порослий лісом) Дзвінка. У стежки стали попадатися перша жураклина. Діти кидали її в рот і повторювали:
– Яка солодка!
Ця весняна журавлина була солодкою тільки в порівнянні з осінньою, але сільські діти були звичні.
Брат лякає сестру:
– Батько казав, тут є страшний вовк Сірий поміщик.
– Пам’ятаю. Той самий, що порізав перед війною наше стадо.
Митраша, «мисливець з подвійним козирком», каже, що їх-то вовк не чіпатиме – у них рушниця.
Діти чують голос птахів і звірів – всі вони хочуть вимовити «якесь відоме всім, єдине прекрасне слово!».
Бугай, бекас, заєць – всі кажуть своє «Привіт!».
А ось почувся і журавлиний клич – значить, скоро зійде сонце.
Але чути і виття – НЕ Сірий чи поміщик це виє?
Митраша вмовляє сестру йти до палестинка по стрілці компаса, а не тієї широкої стежкою, якою ходять всі люди.
IV, V
«Років двісті тому назад вітер-сівач приніс два насіннячка в Блудового болота: насіння сосни й насіння ялини. Обидва насіннячка лягли в одну ямку біля великого плоского каменю … Відтоді вже років, може бути, двісті ці ялина і сосна разом ростуть. Їх коріння змалку сплелися, їх стовбури тяглися вгору, поруч до світла, намагаючись обігнати один одного. Дерева різних порід боролися між собою корінням за харчування, суками – за повітря і світло.
Піднімаючись все вище, товстіючи стовбурами, вони впивалися сухими суками в живі стовбури й місцями наскрізь прокололи один одного. Злий вітер, влаштувавши деревам таке нещасне життя, прилітав сюди іноді покачати їх. І тоді дерева так стогнали й вили на все Блудове болото, як живі істоти … »
Відпочивши на камені і зігрівшись в променях сонця, Настя з Митраша послухали токування тетеруків.
І знову Митраша вмовляє сестру йти вузенькою стежкою – не по тій, що більшість людей протоптало.
Діти посварилися. Брат пішов по міленькій стежинці, сестра – по більшій.
У Митраші не було з собою їжі – припас залишився в кошику у Насті.
Десь поруч з ними бігає знайома дітям собака Травичка – великий, рудий гончак з чорними ремінцями по всій спині. Осиротіла вона після смерті свого господаря – доброго старого Антипича.
Травка «стала жити в лісі, як і всякий звір. Тільки дуже важко було Травці звикати до дикого життя. Вона ганяла звірів для Антипича, свого великого і милостивого господаря, але не для себе.
Багато разів траплялося їй на гону зловити зайця. Підім’явши його під себе, вона лягала і чекала, коли Антипич прийде, і, часто зовсім голодна, не дозволяла собі їсти зайця … »
Виє Травка від туги за господарем.
«До цього вою давно вже прислухається вовк Сірий поміщик …»
VI, VII
Оповідач описує, як бригада з відстрілу вовків – він був у її складі – разом з сільськими селянами перебила вовчий виводок, оточивши його лігво прапорцями. Вовки бояться червоного кольору.
«Вовки йшли дуже обережно. Загоничі натиснули. Вовчиця пішла на рисях. І раптом …
Стоп! Прапори!
Вона повернула в інший бік і там теж:
Стоп! Прапори!
Загоничі натискали все ближче і ближче. Стара вовчиця втратила вовчий розум і, потикавшись туди-сюди знайшла собі вихід і в самих ворітцях була зустрінута пострілом в голову всього в десяти кроків від мисливця.
Так загинули всі вовки … »
Тільки досвідчений Сірий махнув через прапори.
Цей самотній поранений вовк «за одне літо порізав корів і овець не менше, аніж різала їх раніше ціла зграя».
Сірий поміщик полював і за собаками. Він «став грозою краю».
Травичка, гонча, відчула запах хліба. Люди! Хліб! Може, це новий господар? Нехай «маленький Антипич» – але господар. Ось такого господаря і носити б зайців – в обмін за турботу, за ласку …
Травка побігла по сліду Насті – адже хліб був у неї.
VIII, IX
«Все Блудове болото, з усіма величезними запасами пального, торфу, є комора сонця. Так, ось саме так і є, що гаряче сонце було матір’ю кожної травинки, кожної квіточки, кожного болотного кущика і ягідки. Усім їм сонце віддавало своє тепло, і вони, вмираючи, розкладаючись, в добриві передавали його, як спадщину, іншим рослинам, кущика, ягідка, квітам і травинкам. Але в болотах вода не дає батькам-рослинам передати все своє добро дітям. Тисячі років це добро під водою зберігається, болото стає коморою сонця, і потім вся ця комора сонця, як торф, дістається людині у спадок ».
Митраша пробирається по компасу. Ялинки та інші деревця здаються йому бабусями-чаклунками.
«Земля під ногою стала як гамак, підвішений над тінистою безоднею».
Митраша «нітрохи не злякався, – що йому було боятися, якщо під його ногами стежка людська: йшла така ж людина, як і він, – значить, і він сам, Митраша, міг по ній сміливо йти».
Тільки вирішив він пройти більш прямим шляхом. І провалився в болото.
«І рвонувся. Але було вже пізно. Зопалу, як поранений, – пропадати так вже пропадати, – на авось, рвонувся ще, і ще, і ще. І відчув себе щільно охопленим з усіх боків по самі груди. Тепер навіть і сильно дихнути йому не можна було: при найменшому русі його тягнуло вниз. Він міг зробити тільки одне: покласти плазом рушницю на болото і, спираючись на нього двома руками, не ворушитися і заспокоїти скоріше подих. Так він і зробив: зняв з себе рушницю, поклав її перед собою, сперся на нею двома руками.
Раптовий порив вітру приніс йому пронизливий Настин крик:
– Митраша!
Він їй відповів. Але вітер був з того боку, де Настя, і ніс його крик в інший бік … »
А «Настя побачила таке, що не всякій збирачці журавлини дістається хоч раз у житті своєму побачити …
Місце, заховане між кущиками ялівцю, і було якраз тією самою палестинкою, куди Митраша йшов по компасу ».
Стільки було журавлини, що Настя поповзла за нею, забувши не тільки про брата, але і про все на світі.
Тут до Насті і вийшла Травка. Загавкала. Ім’я собаки Настя точно не пам’ятала. Покликала:
– Муравка, Муравка, я дам тобі хлібця!
І тут згадала про брата – і заплакала.
X, XI
Почувши гавкіт і виття собаки, Сірий кинувся на голос. Він полював на собак. А собака вирішила принести Насті зайця і кинулася за ним.
Під час полювання Травка натрапила на повгрузлого в болоті Митраша. Він назвав його першим ім’ям, яке дав йому Антипич спочатку, мисливським, від слова «травити»:
– Затравка!
Собака підповзла до хлопчика. Він схопив її за лапи – і вона витягла його з болота!
Так, хлопчик схитрував – але так він врятувався. А потім вже радісним голосом знову покликав збентежену собаку.
«Травка кинула всі свої коливання: перед нею стояв колишній прекрасний Антипич. З вереском радості, дізнавшись господаря, кинулася вона йому на шию, і людина цілувала свого друга і в ніс, і в очі, і в вуха ».
Так Антипич «повернувся» до свого собаки в зовнішності нового господаря.
XII
Митраша вибрався з болота. Собака стала гнати йому назустріч зайця. На цей шум вискочив Сірий поміщик – і знайшов свою смерть.
«Побачивши сіру морду від себе в п’яти кроках, Митраша забув про зайця і вистрілив майже впритул.
Сірий поміщик закінчив життя своє без всяких мук ».
На постріл відгукнулася Настя, яка страшно жалкувала за свою жадібність при зборі журавлини. А тут і Травка все-таки принесла своєму новому «Антипичу» зайця.
Діти приготували зайця на багатті, поділилися з собакою і заночували в лісі.
Вранці сусіди, почувши рев голодної корови, зібралися на пошуки дітей – але тут вони самі вийшли з лісу. З ними була і Травка.
На вказаному місці односельці знайшли мертвого Сірого поміщика. «Скільки тут було розмов! І важко сказати, на кого більше дивилися, – на вовка або на мисливця в картузі з подвійним козирком ».
«Золота Курочка теж всіх здивувала в селі. Ніхто її в жадібності не дорікав, навпаки, всі схвалювали, і що вона розсудливо кликала брата на більшу стежку, і що так багато набрала журавлини. Але коли з дитбудинку евакуйованих ленінградських дітей звернулися в село за посильною допомогою хворим дітям, Настя віддала їм всю свою цілющу ягоду. Тут-то ось ми, увійшовши в довіру до дівчинки, дізналися від неї, як мучилася вона за свою жадібність ».
А Митраша з «мужичка» витягнувся з роками в високого стрункого хлопця.
Оповідач додає в кінці повісті ще кілька слів:
«Нам залишається тепер сказати ще кілька слів про себе: хто ми такі і навіщо потрапили в Блудове болото. Ми – розвідники болотних багатств. Ще з перших днів Вітчизняної війни працювали над підготовкою болота для добування в ньому пального – торфу. І ми дізналися, що торфу в цьому болоті вистачить для роботи великої фабрики років на сто. Ось які багатства приховані в наших болотах! А багато хто до цих пір тільки й знають про ці великі комори сонця, що в них нібито чорти живуть: все це дурниці, і ніяких немає в болоті чортів ».
