Коцюбинський “Дорогою ціною” скорочено

“Дорогою ціною” читати скорочено варто якщо необхідно згадати короткий зміст цікавого та історичного твору Коцюбинського.

Михайло Коцюбинський “Дорогою ціною” скорочено

Події твору відбуваються у час, коли козацтво було знищене, а селянство українських земель – закріпачене. Волелюбні козаки не хотіли коритися, деякі тікали в турецькі землі й заснували там нову Задунайську Січ. Час від часу туди тікали від старашних утисків і селяни.

Пролог 

У 30-ті роки вісімнадцятого століття селянству жилося важко, вони були кріпаками. Старші люди пам’ятали, як колись боролися за свої права, як тримали шаблю, щоб захистити незалежність. Люди знали, що бессарабські степи, землі за Дунаєм вільні від пана й панщини. Селяни все частіше тікали з рідних сіл і лісами, полями, річками та пустищами пробиратися за Дунай, в Бессарабію.

Пани ж обороняли свої права на «живий робочий інвентар — хлопа», який приносив незмірені скарби, обробляючи українську землю. Зовсім недавно перемогли пани, задушивши гайдамацьке повстання. Але селяни все одно тікали, залишаючи рідні місця.  На втікачів поміщиками були організовані справжні лови. На півдні Бессарабії, недалеко от бистрої ріки Прут, по лівім боці Дунаю, стояло козацьке військо, що виловлювало нещасних втікачів. За голову спійманого одержували плату.

Жорстоке покарання чекало шукачів свободи. Їх оддавали в рекрути, відправляли в Сибір або повернали до пана в неволю, де на бідолаху чекали жорстокі покарання й катування. Але, незважаючи на всі перешкоди, українські селяни втікали туди, де була хоч мала надія на омріяну волю, яка діставалася дорогою ціною.

1 частина скорочено

В занедбаній частині гаю пана вночі стояли хлопець з дівчиною і тихо розмовляли. Соломія — струнка та висока дівчина та красивий парубок Остап 20 років.

Остап вирішує тікати з села, бо пан вирішує віддати парубка в рекрути за те, що той бунтує проти нього і ще й селян до повстання підмовляє.

«Бунтар… гайдамака! — кричить пан.— Він мені людей баламутить». Остап повідомляє про свій план коханій Соломії. Їй важко відпускати Остапа й залишатися з осоружним чоловіком, за якого насильно її видали заміж. Та дівчина розуміє, що іншого виходу у неї немає. Остапові треба тікати.

Остап  та Софія прощаються назавжди, хоча це було дуже тяжко для обох. Соломія на човні перевозить свого любого на той бік річки, допомагаючи втекти. Важко дивлячись на Остапа, вона плаче, проте обіцяє йому подбати про дідуся.

Остап ішов знайомими стежками, де «кожен кущик, горбок, долинка… — все було йому знайоме, промовляло до його». Згадує Остап свого сивого дідуся, колишнього запорожця, який боровся в Умані з панами. Саме від діда в дитинстві хлопець чув розповіді про героїчне минуле, про волю, про Січ. Тому Остап мріяв звільнитись від панського ярма і хотів інших переконати приєднатися до нього. Але ніхто його не підтримав.

Остап згадує як пан катував старого діда, силоміць віддав Соломію за свого хурмана, одібравши дівчину в Остапа, а самого Остапа вирішив віддати в солдати. Так ішов парубок, а його думки сягали в майбутнє. Мріяв він про Січ за Дунаєм, про козацтво, про те, як разом із товаришами поїде на Уманщину визволяти народ з неволі, як забере Соломію, потішить діда на старість.

Остап вийшов на шлях і побачив в далині якогось подорожнього з клунками. Хлопець зійшов в ярок, але почув як його гукають. Наздоганяв Остапа молодий безвусий парубок. І лише коли незнайомець заговорив, то Остап зрозумів, що то його Соломія. Вдома вона зрозуміла, що не хоче жити без нього, тому зібрала речі, одягла чоловічий одяг і вирушила навздогін за Остапом.

Спершу хлопець не знав, як йому реагувати на це. Адже на Січ дорога Соломії закрита. Та дівчина вмовила його йти разом, вона буде жити на слободі і чекати Остапа з козацтва.

Вранці Соломія і Остап зрозуміли, що дівчину видає її чорне довге волосся. Вона наказала Остапу обрізати його, хоча це було для неї важке рішення.

Остап і Соломія в парубочій одежі, яку тепер вирішили кликати Семеном, вирушили в далеку подорож шукати волі.

2 частина скорочено

Остап і Соломія дістались лівого берега Дунаю, опинилися серед маси втікачів. Була пррохолодна осінь. Люди з дітьми, немічними, старими ховалися в мороці від козацьких сторожових загонів. Командував втікачами дід Овсій, який знав години переправи на той берег. Остап і Соломія подружилися з Іваном Котигорошком, парубком невисокого зросту з тоненьким голосом. Він став вірним товаришем цій незвичайній парі. Іван був із одного повіту з біженцями, він був веселий та добродушний, але зв’язався з жінкою із завеликими для нього кулаками, тому тікав хлопець не лише від пана, а й від дружини. Проте душа його шукала знайомого відчуття покори, тому й пішов за Соломією, яка нагадувала йому статурою його жінку.

Настав час втікачам вирушати в дорогу. Підійшли до самої річки й поховалися в комиші. Довго чекали перевозу. Аж ось прибули човни. І тільки люди почали до них підходити, як їх помітив сторожовий козак. Він вистрілив із рушниці, подаючи сигнал своїм. Сторожові почали хапати втікачів.. Хтось ухопив Соломію, але Остап відбив її. Човни швидко відпливали, і тільки Котигорошок благаючим голосом гукав Остапа й Соломію.
Остап і Соломія довго тікали через темряву й очерет. Вони вирішили піти за допомогою до одноокого мірошника Якима, який хвалився, що знає, як можна переправитись через Дунай. План мельника був дуже простим: зробити невеличкий пліт для двох людей. Соломія одразу ж почала майструвати цей пліт. Невдовзі він був готовий. Втікачі попливли вночі через Прут. Їх несло серединою річки, поки парубкові не пощастило зачепитись за вербу. Обоє вилізли з води на чужу землю. «Дивне почуття обхопило Остапові груди: замість радості — сильне обурення стрепенуло його істоту». І він викрикнув прокляття тій землі, яка принесла стільки страждань.

Десь за рікою почувся тупіт копит і кордонний козак, що почув ці прокльони, навмання бахнув з рушниці в темряву. Куля випадково влучила просто в груди Остапа…

3 частина скорочено

Остап застогнав, куля влучила просто під серце. Соломія, ніби не розуміючи, що сталося, потягла його за собою. Він теж не одразу зрозумів всю серйозність свого поранення і біг за нею, хоч із його рани й сочилася кров. Вони йшли доти, поки Остап зовсім не втратив сили. Тоді дівчина перев’язала йому рану. На душі було тривожно, адже вона навіть не могла оглянути рану через повну темряву. Їй було б набагато легше, якби це її підстрелили.

Вранці Соломія і Остап почали знову йти. Йти хлопцеві допомагала дівчина, адже його мучив біль. Вирішити куди йти було важко. Остап вважав, що вони мають йти за вітром, праворуч, а Соломіїя — що ліворуч. Все ж вирішили йти за вітром. Через високі комиші не було видно навіть сонця, а плавням ніби не було кінця-краю. Стало очевидно, вони заблукали. Соломія розуміла, що без припасів у цих плавнях вони ослабнуть та загинуть. Остап вже не міг далі йти через плавні. Сохло в горлі, постійно хотілося пити. Соломія довела пораненого до озерця з чистою водою, напоїла. Вони почали помалу пересуватися далі. У Остапа почалася гарячка. Соломія намостила йому ложе з очерету й пішла сама шукати вірної дороги, щоб вибратись із плавнів.

Соломія йшла тримаючись ліворуч. Вона йшла місцями, де мабуть і нога людини не ступала. Раптом Соломія зрозуміла, що може і не знайти дорогу до Остапа, вона ж ніяк не позначала дорогу. Це її налякало… і вона вирішила повернутися. Спочатку вона легко знаходила свої сліди і по них верталася. Проте скоро  Соломія зрозуміла, що заблукала. Довго жінка ходила, ламала очерет, щоб не загубити своєї дороги, але все—таки заблукала. Вона хвилювалася за Остапа, їй було прикро, що не може допомогти пораненому, що не може витягти його з плавнів. Їй не жалко було себе, та вона жаліла Остапа, який лежить сам хворий та чекає її. З відчаю Соломія розплакалась, а потім заснула. Прокинувшись, вирішила йти просто вперед. В тому ж напрямку, куди йшла Соломія, рухалося дуже багато звірини. В повітрі стало тепло й душно. І тут Соломія помітила червоні хмари вгорі й зрозуміла, що то горять плавні. Вогонь наступав. Рятунку вже не було. З останніх сил Соломія кинулася в очерет, куди мчало все живе.

Гарячка палила Остапа. Він марив, кликав дідуся, який приходив втішити онука. Коли хворий одкривав очі, дідусь зникав, а коли закривав — з’являвся знову. Надвечір Остап почав хвилюватися. Де ділася Соломія? Чому вона не приходить? Адже вона знає, що йому важко, що він не може вибратися із цих нетрів. А може, вона його покинула?…

Вночі йому стало гірше. Його тіпала пропасниця, палила гарячка. Удосвіта Остап почув, що біля нього стоїть жива істота. То був вовк. Остап відганяв тварину, бризкаючи в морду звіра водою. Вовк жалібно завив, клацнув зубами й зник в комишах. Остап слабнув. Він марив, відчував, що вмирає, але перемогла воля до життя. Йому хотілося побачити добру і віддану Соломію. Остап зсунувся із свого ложа і поповз. Він буде плазувати, чіплятися не тільки руками, а й зубами навіть. Йому важко, проте ждати смерті він не буде. Нарешті він почув голос Соломії і втратив свідомість.

4 частина скорочено

Соломія вибігає із плавнів і натрапляє на циганське поселення, яке складалося лише з трьох хат, проте лише в одній хтось жив. Це була сім’я із чотирьох циган: старий високий циган Гіцу, його дружина, молода циганка Маріуца та її чоловік Раду. Соломія вмовила циган допомогти врятувати пораненого, давши їм кілька срібних монет.

Разом із циганами Соломія виносить Остапа з плавнів. У циганській хаті молодята знаходять тимчасовий порятунок. Стара циганка доглядає Остапа, як рідного сина, лікуючи його відварами з різного зілля й козячим молоком. Молодій циганці Маріуці подобався молодий Остап. Надто часто вона поглядала на парубка. Одного разу навіть побилася з—за цього із своїм чоловіком Раду.

Жінки-циганки займалися тим, що їздили жебрати по селах, проте їхній крам говорив сам за себе — багато чого вони просто видурювали. Старий циган Пца й молодий Раду зникали вночі й поверталися вранці. Днями вони спали. Остап помітив, що приводили вони до двору сплутаних коней, тобто займалися конокрадством.

Соломія влаштувалась працювати до багатого болгарина. Соломія перемивала вовну і мала тепер трохи грошей. Проте коли Гіца побачив, що вона заробляє трохи грошей, він почав вимагати плату за їжу та нічліг, тому всі гроші втікачів швидко перейшли до його кишені. Треба було все терпіти, бо Остап поволі одужував.  Через деякий час він почав вставати, навіть спостерігав за циганськими танцями й співами, дивуючись, що навіть «гуляють не по—нашому».

З кожним днем жити в циганській хатці було важче. Раду ревнував свою жінку і бив її, коли вона підходила до Остапа. До того ж Остап розумів, що вони живуть зі злодіями.  Не одобрюючи циганських нічних заробітків, Остап і Соломія вирішують покинути злодійське гніздо.

Несподівано сталася подія, яка сколихнула циганську хату. Якось вночі Раду повернувся з пораненим Гіцу. Соломія розпалила піч та молодий циган спалив там одяг, який був у крові, вимив сліди крові в домі.  Остап і Соломія розмуміли, що потрібно терміново тікати, хоча хлопцеві ще було важко ходити. Соломія вирішила попросити у болгарина тимчасового притулку. Але жити в заможного пана Остапу не судилося.

Коли Соломія була на роботі, на циганський виселок набігли турецькі шовніри й усіх разом з Остапом забрали до в’язниці. В’язнів погнали по дорозі в Галац.

5 частина скорочено

Соломії пощастило, адже в честь місцевого свята їй дозволи не працювати. Болгарин погодився на те, щоб вона з Остапом пожили у нього,  навіть дав жінці трохи грошей наперед.

Соломія вирішила сходити на базар і купити Остапу нового одягу.  На базарі Соломія зустріла Івана Котигорошка. Він погладшав, добре виглядав. Іван працював наймитом у заможнього турка. Разом вони вирішили йти за Остапом, щоб перевезти його у двір до болгарина. Соломія розповідала Івану про те, як Остапа підстрелили і вони мало не загинули у плавнях, а Іван поділився із дівчиною своїми планами. Він працював у хорошого пана, проте хотів переїхати під Тульчу. Ще один втікач, який з ними перетинав Дунай — Савка – кликав Івана приїхати і зайняти собі землю, яку там можна було брати вільно. А Іван запропонував Соломії й Остапу їхати з ним, адже разом всім легше буде. Соломії ця ідея сподобалася…

Вони вже дісталися циганського поселення. Соломія була спантеличена, коли нікого не побачила у циганській хаті. У дворі лише блукало маленьке козеня. Молодиця й Котигорошок вирішують іти до конаку (поліцейського участку), щоб доказати невинність Остапа. Але старший над турецькими жовнірами не хоче навіть вислухати Соломії. Котигорошок радить підкупити драгомана (перекладача), який служить у поліції. Та навіть продавши всі свої пожитки та взявши гроші Івана їй не вистачило грошей; драгоман заявив, що коштів мало. Драгоман порадив Соломії прийти через тиждень, може, випаде нагода побачити чоловіка.

«Соломія щодня блукала коло конаку — лиха, роздратована, мов голодна вовчиця». Через тиждень драгоман повідомив її, що позавтра мають везти Остапа за Дунай. Жінка підмовляє Котигорошка відбити в турків коханого, маючи свій план.

На другий день, ледве розвиднілось, озброєний Котигорошок із Соломією сіли в човен і стали чекати. Через деякий час з’явилася купка людей, що лагодилися перепливати Дунай. Серед них Соломія впізнала Остапа й почала співати своїм сильним голосом, повідомляючи коханого про те, що його їдуть визволяти. Човен втікачів наближався до турецького. Турки слухали пісню. Аж ось два човни зіткнулися. Почалася бійка, стрілянина. Іванові влучили в живіт. Під вагою його тіла човен перевернувся. Холодна вода обпікала тіло Соломії, колола голками, приводячи до тями.

Вона бачила як жовніри скрутили Остапа, бачила що так нікого і не вбила, чула крики із човна, проте думка у неї була лише одна — вижити. Вона зібрала всі сили і всю волю та що є сили гребла до берега. Проте так і не змогла. Дівчина пішла на дно, розпачливо кличучи Остапа.

“Холодна вода бере її в свої обійми, чорна глибінь тягне вниз. Соломія відчуває, що наближається смерть.
«— Остапе!..— з розпукою кличе душа.
—  Соломіє—є!..— доноситься до неї крик серця.
—  Соломіє!..— чує вона крізь холодну хвилю, що б’є їй в очі, торкається чола, розплутує коси…»

Соломія пожертвувала своїм життям заради порятунку коханого.

Стоїть у далеких бессарабських степах невеличка хатинка, де варить собі убогу вечерю сторож. Цей сивий дід живе сам, розмовляючи з вітром. Вітер кличе його з боку холодного Дунаю голосом Соломії. Не соромиться дід показати свій «життєпись», що має на власному тілі. На спині — пам’ятка від пана, між ребрами — подарунок від москаля. А половина його душі й серця лежить на дні Дунаю й жде, поки зустрінеться з другою половиною. Отакою «дорогою ціною» було заплачено за волю.

Автор переказу – Гнатюк Юлія

М. Коцюбинський “Дорогою ціною” аудіокнига (скорочено)