«Лось» Є. Гуцало скорочено

«Лось» оповідання Є. Гуцала розповідає про те, як лось, вирвавшись із однієї біди, потрапив у іншу.

Євген Гуцало «Лось» скорочено

Була зима. Лося розбудив різкий звук, що летів знизу, від річки. Це був великий звір із широкими грудьми, його роги нагадували осінній низькорослий кущ, із якого обнесло листя.

Лось був старий і бувалий самець, він уже звик до заповідника, в який потрапив із тайги, звик до людей, які його підгодовують. Але те незрозуміле тріщання пробудило в ньому неясний страх, який нагадав про життя в тайзі, про небезпеки, які там на нього чигали, і лось зрушив із лежбища, а потім і побіг. Лось минув ялинник, потім байрак, і прямував до улюбленої галявини із струхлявілими пеньками. Він сподівався побачити схід сонця. Дочекавшись світанку лось став спускатися до річки, щоб напитися води.

Лід під важким звіром тріщав і поторохкував. Лось потягся до ополонки, крига під ним проламалася, і він опинився у воді. Чим більше намагався вискочити, тим глибше занурювався в льодяну кашу. Лось ревнув, кличучи на допомогу, і очі в нього налилися кров’янистим Смутком. Він відчував, що так йому не вирватися. Вода в ополонці закров’янилась, і червоне зразу ж стікало за течією, зникаючи під кригою. Лось відчував, що так йому не вирватись. Схоже відчуття уже приходило до нього саме тоді, коли восени, в чорному бору, що стогнав од вітру, його почала переслідувати вовча зграя. Тоді його врятували мисливці, які відігнали хижаків.

Річкова течія була на вигляд не така страшна, але невпинно тягла під лід. Лось не припиняв спроб урятуватися, робив лише невеликі передишки. Борсаючись в ополонці, він вирішив не здаватися, боротися до останнього.

Два хлопчики, схожі один на одного, як два гриби-підберезники, вийшли з лісу на берег. Вони приїхали по хмиз, і їхня смирна конячина залишилась на узліссі, а вони вирішили подивитись на річку, чи тріщить на ній лід, чи скоро рушить. Обидва плечисті, обидва з широкими, лагідними лицями. Молодший побачив, як щось купається ополонці. Він подумав, що то собака. Старший придивився й зроумів, що то лось опинився у воді.

Старший майнув до саней по сокиру, а молодший повільно пішов уперед, боячись сам підійти до лося перше, ніж наспіє брат.

Лось уже зовсім знесилився і байдуже спостерігав, як наближаються діти.

Старший хлопець почав прорубувати до берега хід, щоб звір міг випливти й вийти на мілке. Лось спочатку кидався, а потім зрозумів і став чекати.

Брати не думали про небезпеку, яка підстерігала їх самих на зрадливій весняній кризі. Лось відчув під собою мілке, вискочив на лід, втрусився, подивився на дітей і легенько почвалав до лісу. Діти дивилися на лося, що вийшов на берег зачаровано, не вірячи, що змогли допомогти такому великому звірові. Коли він виліз, жодному з них не вірилося, що такий міг втопитись. Вони безпорадно усміхалися, їм хотілося підійти до нього ближче, але діти не наважувались. Лось накульгуючи, вийшов на берег й легенько почвалав до лісу.

Коли пролунав постріл, то лось деякий час ще біг уперед, а потім спіткнувся, ніби натрапив на корч і упав. Діти спочатку й уваги не звернули на постріл, але коли лось упав на сніг, вони зрозуміли, по кому стріляли.

Брати не побачили мисливця й щодуху помчали до звіра. Їм здавалося, що лось ось-ось підведеться й піде, але той не ворушився. Лежав на боці, відкинувши ноги, і тепер здавався ще більшим. Просто не вірилося, що такого звіра можна звалити пострілом, як перед цим не вірилося, що може потонути. Його голова лежала так, наче він прислухається до землі, чи далеко ще весна, чи скоро прийде, а роги росли при самім снігу, ніби чудернацький кущик.

До дітей підійшов їхній рідний дядько Шпичак з рушницею. Він був і радий, і насторожений, чоловік навмисно стріляв у тварину. Молодший брат сказав, що цей лось із заповідника, вони його врятували. Дядько розсердився й зауважив, що звір все одно б утопився. Як будуть розумні й мовчатимуть, то дістануть і м’яса, і роги.

Менший підберезник одвернувся, приховуючи сльози. Старший брат узяв його за руку й, не кажучи більше ні слова, повів до саней. Хлопці поїхали в напрямі до заповідника. Діти поставилися до вчинку й пропозиції рідного дядька з образою та гнівом.

Шпичак, побачивши реакцію дітей та дізнавшись про їхні наміри, відчув страх і бажання, щоб звір якось ожив. Як тепер замести сліди? Адже хлопці обов’язково заявлять охороні заповідника!

Проте лось і не ворухнувся. Припав до землі, всім великим тілом прислухаючись, чи далеко ще весна, а роги стриміли над снігом диким розложистим кущиком, який також, мабуть, чекав на весну, щоб зазеленіти, хоча це йому вже не судилося ні тепер, ні в майбутньому.

Євген Гуцало “Лось”. Скорочено аудіокнига