«Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу» Третій розділ. Пан Кулес вилетів
Понеділок минув без пригод. У вівторок рано якось незвично задзвонив будильник — надто тихо і глухо.
Пан Пляшкер спросоння простяг руку до тумбочки, щоб заглушити дзвоник, але замість будильника відчув під рукою лише цупкий чубок Суботика.
— Та де ж цей пришелепа?
— Це ви на мене? — ображено спитав Суботик.
— Та ні, на будильник. — Пан Пляшкер потроху розбуркався, бо ж будильник усе дзвонив та й дзвонив безперестану. — Та де ж він?
Суботик скоса позирнув на пана Пляшкера.
— А він вам потрібен? — обережно спитав.
— Аж ніяк. Мені треба, щоб він нарешті замовк.
— А-а! — полегшено зітхнув Суботик, надавив на своє черевце, і дзвоник ущух. — Ви зараз підете на роботу?
— Ні, — знов сонно муркнув пан Пляшкер.
— А куди? В універмаг?
— Нісенітниця!
— До школи?
— Дурниця!
— Гуляти?
— І не подумаю!
— А що ж ви робитимете?
— Спатиму! — сказав пан Пляшкер і перекинувся на другий бік.
— А навіщо ж ви тоді накрутили будильника?
— Я звечора забув його заглушити.
— Он як, — сказав Суботик. — Він мене добряче перелякав.
— Мене також, — мовив пан Пляшкер. І враз похопився: — А як ти, власне, заглушив дзвоника?
— А отак! — Суботик знову надавив на своє черевце. Будильник задзвонив. — Стоп, стоп! — закричав Суботик і ще разів кілька натиснув на свій живіт. Будильник не вгавав.
— Якийсь придуркуватий будильник!,— вигукнув Суботик. — Та ви не бійтеся, тату, я його вгамую. Ось тільки візьму велику склянку води.
Пан Пляшкер остаточно прокинувся, підвівся і сів на ліжку з наміром дізнатися, що сталося.
Суботик підбіг до крана, набрав повну склянку води, одним духом вихилив її. Дзвоник відразу приглух, а далі й зовсім замовк.
— Ой, як лоскоче в животі! — засокотів Суботик і соромливо відригнув.
— То це ти… ти з’їв будильника? — вражено вимовив пан Пляшкер.
Суботик присоромлено похнюпив хоботця.
— Не всього, — сказав він. — Найкраще з нього я залишив: стрілки!
— Стрілки? А нащо ж вони здалися?
— Маленька може бути зубочисткою, — вирішив Суботик. — А великою можна обом нам спину чухати.
— Не мели дурниць! А проте я знаю, що зараз зроблю! — сердито промурмотів пан Пляшкер, підвівся й рушив до машини для здійснення бажань. Він увімкнув її і сказав: — Я хочу, щоб надалі Суботик більше нічого того не їв, що є в моїй
кімнаті!
— Ну, коли так, то вже ж не їстиму, — пообіцяв скривджений Суботик.
— А ще я хочу, щоб мій будильник знову стояв на столі й…
— Гик! — гикнув Суботик. Він увесь здригався. — Гик! — І знову: — Гик! — І нарешті: — Ось він вам! —і дістав будильник з рота. —Приробити стрілки?
— Нема потреби. Я забажаю, щоб стрілки знов були на циферблаті. Отак,, А тепер я хочу, щоб будильник знову був справний!
Будильник задзвонив. Пан Пляшкер узяв його в Суботика з рук, знову став перед машиною для здійснення бажань і сказав:
— І нарешті, я хочу, щоб мені сьогодні не йти на роботу!
Проте машина, стиха клацнувши, вже вимкнулася.
— Четверо бажань, поспіль одне за одним! Як вона взагалі з ними впоралася! — вражено сказав Суботик. — Тепер їй неодмінно треба годинку перепочити.
— Гаразд, гаразд, то я собі піду на роботу, — розсердився пан Пляшкер, зібрався й подався до своєї контори.
Та вже за дві години він у доброму настрої повернувся додому.
З його кімнати йшов дим. Пан Пляшкер жахнувся, рвучко відчинив двері й побачив Суботика, що мирно сидів перед індіанським вігвамом, якого тим часом устиг побудувати з двох громоробних бляшаних аркушів. Він схрестив ноги, час від часу
стромляв котрийсь олівець пана Пляшкера в невеличке багаття, яке розклав на третьому бляшаному аркуші, і курив люльку — скручену руркою газету.
— Чи хоче мій блідолиций брат погратися зі мною в індіанців? — радісно спитав Суботик, побачивши пана Пляшкера, який наче закам’янів у дверях. — Що так швидко спрямувало його кроки назад до рідного вігваму? Чи не хотів би мій блідолиций брат закурити люльку згоди з вождем індіанців?
Пан Пляшкер ускочив до кімнати й закричав:
— Що це тобі стрелило в голову?! Хочеш спалити будинок? Я ж загадував бажання, щоб ти дав спокій всім речам у моїй кімнаті! А з олівцями що ти зробив! — Він затоптав багаття. — І газета це ж сьогоднішня, я її ще й не читав!
— Ви забажали тільки, щоб я тут нічого не їв, тату, — смирнесенько сказав Суботик, від страху забувши своє індіанство. — А вашу газету я лише припалив. І потім, я можу вам сказати все чисто, про що в ній написано.
— І про що ж там написано?
— “Циклон, що рухається в напрямку Північного моря, принесе з собою холодні маси арктичного повітря, які й надалі визначатимуть погоду в країні.
— І це все?
— І “з міської ощадкаси, починаючи з неділі, незбагненним чином зникло чотири тисячі шістсот двадцять марок. Усі двадцятимаркові купюри, що лежали в сейфі”.
— А ще що? — байдуже почав пан Пляшкер, але тієї ж миті несподівано здригнувся, мов його хтось голкою вколов. — Що? Що там сказано про двадцятимаркові купюри?!
— З міської ощадкаси зникло чотири тисячі шістсот двадцять марок, двадцятимарковими купюрами, — повторив Суботик. — От добре, тату, правда?
— Добре? Що — добре?
— Добре, що ви тепер знаєте, скільки було грошей у вас у кишенях. Не треба й лічити.
— Та якби я знав, звідки взялися ті гроші, я б ніколи не загадував про них бажання! — забідкався пан Пляшкер.
— Ой, у них там грошей ще є та є! — сказав Суботик. — Самі подумайте: звідкись же та мали взятись ваші гроші.
— А якщо там занотували номери купюр? — сказав пан Пляшкер. — Тоді ось перед тобою грабіжник банків! Але я знаю, що зроблю! — Він увімкнув машину для здійснення бажань. — Я хочу, — зажадав, — щоб усі гроші знову зникли…
Стоп, одну хвилечку! Ще раз спочатку. — Я хочу, щоб усі гроші з кишень мого піджака знов опинилися там, звідки взялися!
— Шкода, — сказав Суботик. — Краще було б вам забажати інші номери на ваші гроші… Слухайте, татку, а чого це ви так рано вже й повернулися з роботи?
Пан Пляшкер застромив руки в кишені піджака й з полегкістю пересвідчився, що вони порожні.
— Чого? — сказав він. — Я просто попросив начальника відпустити мене днів на кілька. І диво! — він сказав, що після телефонного дзвінка пані Моркван у п’ятницю він і сам про щось таке подумував! І відіслав мене додому.
— Чудово, татку! — зрадів Суботик. — Ну, вже тепер ми з вами досхочу пограємося в інді…
Тієї миті хтось довго й пронизливо подзвонив у
двері.
— Якби я не знав, що пан Вівторакус на мене образився й більше ніколи не прийде… — почав пан Пляшкер, аж це в коридорі гукнула пані Моркван:
— Пане Пляшкере, до вас гості!
Пан Пляшкер відчинив двері. Перед ним стояв пан Вівторакус. В одній руці він тримав клітку з птахом, а в другій — невеличкий акваріум із золотою рибкою.
— Що, друзяко, ти здивований? Можна сказати — так! — вигукнув він і тицьнув пташину клітку в руки панові Пляшкеру. — Потримай пана Кулеса, поки я наллю Неронові свіженької водички. У машині трохи розхлюпалася. Де ж тут у вас кран? А, ось же він! — сказав пан Вівторакус і налив золотій рибці повний акваріум води. — То ти здивований, що я завітав? Авжеж, здивований.
Того вівторка я таки добряче розсердився, але це вже минулося. Удома я подумав собі: “І ти отак просто покинеш свого давнього приятеля? Ні, ти на це не здатний!” І ось я знову тут — щоб у суботу повернувся твій Суботик.
Пан Пляшкер був страшенно зворушений.
— Ти — справжній друг! — сказав він. — Як на мене, це дуже-дуже гарно, що ти приїхав. Правда, Суботикові вже не треба повертатися.
— Як — не треба? Ти хіба й з ним посварився? — запитав пан Вівторакус.
— Ні, він уже тут!
— Та де ж? — розгублено запитав пан Вівторакус, озираючись довкола.
Суботик, що був сховався у своєму вігвамі, тепер вибрався звідти.
— Ось де! — вигукнув він, поклав праву руку на груди і врочисто вклонився. — Шляхетний друже мого блідолицього брата, я радий вітати тебе и так само твоїх лускатих і пернатих супутників. Я щасливий буду викурити з ними люльку згоди!
Пан Вівторакус враз ожив.
— Не смій привчати пана Кулеса курити, у нього й так дуже хрипкий голос! — суворо мовив він.
Потім оглянув Суботика з усіх боків і спитав пана Пляшкера: — Чого ж ти минулого тижня не сказав, що твій Суботик — то малий зелений індіанець у водолазному костюмі? А де ж його індіанська корона з піря?
— Вона ще отам, у перині. Та я її залюбки дістану, якщо бажаєте, — сказав Суботик.
— Ні-ні, не треба, — скрикнув пан Пляшкер, заступаючи собою ліжко.
— А може, мені висмикнути кілька пір’їн з хвоста в цього шуліки? — запропонував Суботик і вказав на пана Кулеса.
— Ні, ти цього не зробиш! — грізно мовив пан Вівторакус і миттю вхопив клітку з рук у пана Пляшкера. — Між іншим, пан Кулес ніякий не шуліка, а папуга.
— А, татуга! — здивувався Суботик. — А мамуга його де?
— Пак Кулес неодружений, як і я, — відповів пан Вівторакус. — Крім того, він ніякий не татуга. Папуга, а не татуга!
— Байдуже, — сказав Суботик. — Не тепер, то в четвер з нього буде татуга.
— Буде — хто? — перепитав пан Вівторакус.
— Татуга! Татко! — сказав Суботик і заспівав:
Якогось дня знесе мамуга
яєчко, щоб радів татуга.
І часу сплине не багато,
як із татуги стане тато!
— Чи не пішов би ти трішки погуляти? — урвав його спів пан Пляшкер. — Я хотів би спокійно побалакати з паном Вівторакусом, а не слухати безглузді “татуго-мамуги”.
— Ні, я не хочу йти гуляти, — відповів Суботик. — Я теж спокійно побалакаю з рибкою, добре?
— Ні, ти зараз підеш погуляєш. Будь ласка! — повторив пан Пляшкер.
— Ну, якщо вже ви кажете “будь ласка!”, то я піду, — мовив Суботик, повагавшись. — А можна взяти з собою рибку, га?
— Рибка залишиться тут, — з притиском сказав пан Вівторакус.
Суботик зробив ще одну спробу.
— Я повів би її на повідочку, щоб не втекла, — запропонував він.
Але й від цієї ідеї пан Вівторакус явно не був у захваті. Отож Суботик геть ображений повернув до дверей і вийшов з кімнати.
— Так-так, то оце й є Суботик,— сказав пан Вівторакус і, полегшено зітхнувши, поставив клітку з папугою. — Виходить, це заради нього я мусив приїздити до тебе щовівторка. Чи можна це зрозуміти? Ні, цього зрозуміти не можна.
— У тебе склалося про нього хибне враження, — запевнив пан Пляшкер. — Насправді Суботик дуже милий, хіба що інколи буває трохи нечемний.
— Нечемний? Еге ж, мабуть, так можна сказати, — погодився пан Вівторакус. За мить він кивнув на машину для здійснення бажань і спитав: — А оце що таке? Минулого тижня я його в тебе не бачив.
— Та… — Пан Пляшкер вагався з відповіддю. — Ти питаєш про оцю машину?
— А про що ж?
— Це… — пошепки почав пан Пляшкер, урвав і підійшов до дверей поглянути, чи ніхто не підслуховує. — Це машина… бажана… машина бажань!
— Он як, бажана машина бажань! — уголос сказав пан Вівторакус. — І хто ж її собі забажав?
— Цс-с-с! — благально просичав пан Пляшкер. — Я забажав!
— Розумію. Тому вона — бажана машина,— сказав пан Вівторакус. — І що з нею робити? Ану-ну, чи відгадаю? Вона видає музику!
— Ти не розумієш мене, — прошепотів пан Пляшкер. — Ця машина виконує бажання!
— Ти, мабуть, жартуєш? Авжеж, ти жартуєш!
Пан Пляшкер похитав головою.
— Слухай, у тебе є щось таке, чого ти собі дуже бажаєш?
Пан Вівторакус трохи подумав.
— Ні, я маю все мені потрібне.
— Ну ж бо, ще подумай! Ти, безперечно, щось пригадаєш.
Пан Вівторакус подумав ще.
— Так, дещо пригадав, — сказав він. — Пан Кулес уміє казати лише “Добрий день!” Було б непогано, якби він умів сказати щось трохи більше. Так, як інші папуги — ну, там: “Смачного!” чи “Лайнюк!” або “Тюхтій!”
— А бач! От я й зможу виконати якесь твоє бажання! — зрадів пан Пляшкер. — За те, що ти сьогодні приїхав, забажай собі щось!
— І моє бажання справдиться? Ти, мабуть, робиш з мене дурня? Авжеж так?
— Ні, ні! — запевнив пан Пляшкер. — Ти просто спробуй! Ось поглянь! Я ставлю оцей важілець на ‘ввімкнено”. Бачиш? Тепер тобі треба лише промовити своє бажання в оцей розтруб!
Пан Вівторакус прокашлявся.
— Я… ну, я хочу, щоб пан Кулес говорив!
— Ой, постривай, не так швидко! — зойкнув пан Пляшкер. Та було вже запізно. Машина загула, і лампочка перестала блимати.
— Що? Я зробив щось не так? — захвилювався пан Вівторакус.
— Ні, але ти не точно висловив своє бажання. Боюся, що папуга зараз заговорить.
— Та мені ж цього й треба… — почав пан Вівторакус, але папуга не дав йому доказати.
— Ходив глек по воду поки сонце зійде роса плаче без голосу не подавай знаку нашому індику про сороку триндику базіку велику славу той має хто високо літає а низько падає як сніг на голову тримай у теплі та в добрі спіть мої діточки любі та
милі гості прилетіли журавлі впали сіли на ріллі… — голосно й виразно пролунало з клітки.
— Він говорить, він говорить! — нестямно вигукнув пан Вівторакус. — Що ти на це скажеш?
Та не встиг він своїм звичаєм сам відповісти на власне запитання, як папуга знову урвав його:
— Брехнею світ не бачив пройдисвіта нашого часу мало вогню стрибай у полум’я кладу долоню на жар-птиці перо пише вам нічого не буде з нічого не вродиться дурнем і помре!
— Він говорить, він говорить, як по писаному! Він… — Закінчити речення пану Вівторакусові знов не пощастило, бо птах щосили правив своєї:
— Моя хата скраю я нічого не знатимеш краще спатимеш і на кулаці як щастя в руці що руку миє слізьми личко біле чорний прудиусе які в тебе руді вуса у вівса у пшениці золоті косиці у гречки чорні вершечки з корінцями змагаються горобці з
синицями з білими паляницями!
У двері постукали. Пан Пляшкер миттю прискочив до ліжка, висмикнув з нього простирадло й накинув на машину здійснення бажань. Пан Вівторакус наслідував його приклад — зірвав із себе піджака й накрив ним клітку з папугою. Аж
тоді пан Пляшкер гукнув:
— Заходьте!
Пані Моркван розглянулась по кімнаті.
— Даруйте, але ви слухаєте новини, я хотіла запитати, чи передавали вже прогноз погоди. Чого сподіватися на завтра?
— Рука руку миє авто прибуде непроханий гість сьогодні зроби завтра гуляй з нашої хати не пересидиш дощу до ночі всі охочі до школи підуть великі зливи впадуть на мою голову не стромляй куди не влазить гречаної вовни сім мішків з трьох
сот їжаків хвіст один у полі не воїн… — глухо забубоніло з-під піджака.
— Ой, я думала… я хотіла… Вибачте! — збентежено мовила пані Моркван і швиденько захряснула двері з того боку.
— Коли розлітаються двоє очей краще менше слів на вітер надувся кулик не великий та бравий лицар битви не боїться вовк собаки та не любить скупий платити за все доводиться часом не києм то палицею докинути де за що купив за те й продаю вітра в полі! — балакав далі пан Кулес.
Тепер він не вгавав ані на мить.
— Може, нехай би він уже помовчав? Авжеж, хай помовчить! — закричав пан Вівторакус панові Пляшкеру, а папуга прорік:
— У сімох няньок шлях до успіху провадить через гору високую орел воду вилий на колоду та на грім та на дощ та на блискавку ясну зорю провіщає просто простакам риба танцювала з раком а петрушка з пастернаком… — варнякав пан Кулес.
— Це все через тебе! Ти захотів просто, щоб він говорив, ось він тобі й говорить без упину! — ще дужче за пана Вівторакуса загорлав пан Пляшкер, силкуючись перекричати папугу.
— То що ж тут удієш? Нічого тут не вдієш! Мусиш слухати, й годі, — бідкався пан Вівторакус.
— Чи маєте ви для мене питання полягає в тому великому лісі та в стрісі він майстер з ласки Божої всі радощі й прикрощі з небес вам спливають із вас… — балакав невтомний папуга.
— Удіяти дещо, звісно ж, можна! — гукнув пан Пляшкер пану Вівторакусові. — Увага! Я хочу, щоб пан Кулес більше не говорив!
Машина загула й заблимала. Пан Кулес устиг іще сказати:
— Навіть найдурніші селюки будь ласка завдайте ж ви доброго жару… — На цьому лампочка погасла й пан Кулес замовк.
— Обміркуймо тепер гарненько твоє наступне бажання, перш ніж ти його вимовиш, — сказав пан Пляшкер у жаданій тиші.
— Наступне бажання? Ні, дякую, я більше нічого не бажаю! — відсахнувся пан Вівторакус.
— Боюсь, тобі таки доведеться висловити ще одне бажання, — присоромлено сказав пан Пляшкер. — Бо й я зопалу бовкнув непродумане. Тепер твій папуга взагалі не говоритиме нічого.
— Навіть “Добридень!” чи “Пан Кулес!” не казатиме? Ну, тоді я, певно ж, мушу загадати ще одне бажання: я хочу, щоб пан Кулес умів говорити так, як я!
— Стривай, не так швидко! — застеріг пан Пляшкер, та машина вже загула.
— Чи я, власне, відчуваю спрагу від довгого говоріння? Авжеж, відчуваю! — озвався пан Кулес із клітки голосно й виразно. — Дайте мені, будь ласка, води, та швидше!
— Він говорить, він говорить, як слід! Цілком як людина! — вигукнув у захваті пан Вівторакус. І відчинив дверцята клітки. — Вилітай, пане Кулесе, вилітай! Зараз буде тобі вода!
Папуга незграбно видерся з клітки, пурхнув і сів пану Вівторакусові на плече.
— Підемо на кухню? Авжеж, так і зробимо! — сказав він звідти. — На кухні є посуд!
— Звісно, пане Кулесе, ми так і зробимо! — радо вигукнув пан Вівторакус і подався з папугою на кухню.
— Чуже птаство у мене в кухні — це вже щось нечуване! — вигукнула пані Моркван голосом, повним обурення.
Відразу ж за нею озвався папуга:
— Мене звати пан Кулес. З ким маю честь?..
На мить запала тиша. Мабуть, пані Моркван була добряче ошелешена, бо вона пробелькотіла, затинаючись:
— Як… Мене звати Моркван. Як… як таке може
бути?
Пан Пляшкер страшенно зацікавився. Він зайшов на кухню й побачив, що папуга уважно розглядає пані Моркван.
— Так, ось ми й познайомилися, — саме сказав він. — Тепер я вже не “чуже птаство”, отож маю право навідуватися до кухні. Чи не могли б ви відчинити вікно? Авжеж, ви, безперечно, його відчините!
— Вікно? Атож, звісно, — розгублено белькотіла пані Моркван.
Миттю опинився пан Кулес на підвіконні.
— Не завадить і ноги розім’яти, як ти цілий ранок просидів у клітці, правда? Авжеж, правда! — вигукнув він і пурхнув на край даху.
Пан Вівторакус метнувся до вікна.
— Негайно назад! — гукнув він. Але папуга вже здійнявся й невпевнено облетів димар будинку навпроти. Звідти перепурхнув на каштан, а звідтам — на повітку, майнув понад муром — і зник.
— Це я винна, не треба було відчиняти вікно! — збентежено вигукнула пані Моркван. — Що ж нам тепер робити?
— Ми повинні його спіймати, — вигукнув пан Вівторакус і вибіг з будинку.
Пані Моркван кинулася слідком за ним.
Саме як пан Пляшкер і собі мав метнутися ловити пана Кулеса, повернувся з прогулянки Суботик.
— Ви бігаєте наввипередки? — поцікавився він.
— Пан Кулес вилетів, треба спіймати, — вигукнув пан Пляшкер.
— Але ж, тату, вам нема потреби задля цього кудись бігти, — здивовано сказав Суботик. — Навіщо ж тоді вам машина для здійснення бажань?
— Правильно! — Пан Пляшкер узяв Суботика за руку, і вони вернулись до кімнати. Але машина саме була вимкнена. Вона знов перепрацювалася.
— Доведеться трохи почекати, — сказав Суботик.
І вони посідали за стіл та й заходилися грати в “кутики”.
А тим часом в іншій частині міста пан Амфібер саме тоді приліг на канапу трохи перепочити по обіді. Аж раптом у відчинене вікно до кімнати впурхнув якийсь великий птах і вмостився на рейці для гардини. То був Вівторакусів папуга.
Пан Амфібер миттю підхопився з канапи й почав підкрадатись до вікна, лагідно примовляючи:
— Сиди, сиди, спокі-і-ійно! Тільки не тікай, я тобі нічого не зроблю! Ти ж, мабуть, звідкись чкурнув, правда? А я одержу за тебе винагороду. Зараз ми тебе злапаємо, тільки сиди тихесенько, не бійся…
— Поясніть мені, будь ласка, чого це ви надумали казати мені “ти”? — урвав його примовляння папуга. — Хіба ми вже познайомилися? Ні, ми з вами не знайомилися. Між іншим, мене звати пан Кулес. А як величати вас?
Пан Амфібер від страху вчепився за стілець.
— Як… як… як… — промимрив він. — Як?..
— Боюсь, що на таке питання я не зможу дати вам відповіді. Воно трохи закоротке.
— Як це… як ти… е-е-е… як це ви вмієте розмовляти? — нарешті видушив із себе пан Амфібер.
— А чом би мені й не розмовляти? — запитав і собі птах. — Ви ж розмовляєте!
— Хто твій… я хотів сказати: хто ваш господар?
— Господар? Я завжди це чую: “господар”! Якщо ви маєте на увазі того пана, в якого я мешкаю, то це пан Вівторакус, — заявив папуга.
— А як прибули сюди?
— Як? Ну, спершу я виконав коротке піке з наступним правим поворотом, з переходом на подвійну мертву петлю з розпростаними крилами. Потім — потрійне прудке перепурхування з витягненими ногами, за ним — плавна дуга з легким нахилом улівобіч… — доповідав папуга. — Тоді…
— Мені все це ні до чого, — нечемно урвав його оповідь пан Амфібер. — Я хочу знати, де мешкає цей пан Вівторакус, у якого ви квартируєте.
— Саме це і я хотів би знати, — журно сказав папуга. — Гадаєте, я спроможний знову знайти вікно, з якого стартував? Ні, я його не знайду.
— Тоді нам негайно треба довідатися, де цей пан мешкає. Такий розумний папуга — коштовність, його власник ладен надати за повернення такого птаха велику винагороду, — півголосом бубонів пан Амфібер. — За нормальних обставин я мав би піти в поліцію, бо такі випадки належать до її відання. До того ж поліційний відділок — через дорогу. Але зі мною там не розмовлятимуть по-доброму після того, як зелений тип у водолазному костюмі десь зник…
— Жахливий персонаж, — потвердив пан Кулес.
— Хто? — здивовано спитав пан Амфібер. — Це ви про мене?
— Ні, не про вас, а про того малого, зеленого, у водолазному костюмі, — відповів папуга.
Пан Амфібер аж підскочив.
— То ви його знаєте? — запитав він.
— Ще б пак! Він дражнив мене шулікою і хотів повиривати моє хвостове оперення! Хіба це не підлість? Авжеж, підлість, та ще й яка, — сказав пан Кулес і знову страшенно розгнівався.
— Він його знає! Чудово! У мене є свідок! Тепер я можу довести поліції, що не брехав! Тепер доведеться їм просити в мене вибачення. Одну хвильку, я зараз повернуся. З поліцією! — І пан Амфібер уже хотів був кинутися бігти, та потім нараз повернувся й зачинив вікно. — Чи не сіли б ви краще осюди на стіл? — запропонував він папузі. — Тут вам буде куди зручніше.
— Про мене, — сказав пан Кулес і пурхнув на стіл.
Панові Амфіберові того тільки було й треба. Не встиг папуга збагнути, що з ним діється, як пан Амфібер ухопив порожній кошик на папери й накрив ним птаха.
— Що це має означати? Чого так темно? — залементував папуга. Та пан Амфібер уже його не чув, він мчав до поліційного відділку.
Тим часом пан Пляшкер із Суботиком дограли партію. Вони саме розмірковували, чи не почати їм ще одну, коли в машині знов спалахнула червона лампочка.
— Бачиш, як швидко! — зрадів пан Пляшкер і поставив важіль на “ввімкнено”.
— Найкраще буде забажати, щоб папуга негайно опинився в клітці, а то знов кудись утече, — порадив Суботик.
Він примостився коло клітки, а пан Пляшкер став біля машини й сказав:
— Я хочу, щоб пан Кулес знову опинився в своїй клітці!
І враз ошелешений птах опинився в клітці, а Суботик мерщій зачинив її дверцята.
Засапаний пан Амфібер прибіг до поліційного відділку. Він ускочив до приміщення й гукнув до двох поліцаїв, які там сиділи:
— Я маю свідка! Що ви тепер скажете? Мій свідок — пан Кулес! Він вам потвердить, що той тип у водолазному костюмі існує насправді. Він його сам бачив!
Один поліцай мовив, розтягаючи слова:
— А, це знову ви! — Він недовірливо підвів очі від свого письмового столу. — І де ж той ваш пан Кулес? Ви його привели?
Пан Амфібер похитав головою.
— Ні, певно, що ні. Він сидить у моїй кімнаті під кошиком на папери. Мерщій ходімо зі мною і…
— Ага, то ваш свідок сидить під кошиком на папери, — повторив поліцай і силувано всміхнувся.
—Авжеж, я його хитресенько переманив із рейки для гардин на стіл, — похвалився пан Амфібер.
— Умгу, з рейки для гардин, ага. То ось що я вам скажу. Якщо ви негайно не припините своїх дурних жартів, то…
— Та ні ж, ні! — захвилювався пан Амфібер. — Ви не так зрозуміли! Пан Кулес — то папуга!
— І цей папуга має потвердити, що вчора якийсь чоловік у водолазному костюмі шукав у вас на горищі машину, так?
— Так, саме так!
— Пане Амфібере! Даю вам тридцять секунд!.. — Поліцай почав ледве чутно і дедалі дужче підвищував голос. — І якщо за ці тридцять секунд ви не зникнете з цього приміщення, то я
не просто висуну проти вас звинувачення в неодноразовому висміюванні поліції — я заарештую вас на місці!
— Ну, якщо вас не цікавить правда… — ображено мовив пан Амфібер і вийшов з відділку. — Побачимо, як ти вирячиш очі, коли я прийду сюди з паном Кулесом, — промурмотів він виходячи. — Ото здивуєшся!
І навпрошки помчав додому, вскочив у свою кімнату, обережненько почав піднімати кошика на папери, збираючись ухопити птаха і понести його як свідка до поліційного відділку. Проте рука його повисла в повітрі. Відчувши лихо, він обома
руками рвонув кошика догори: папуга зник!
Аж тепер панові Амфіберу геть урвався терпець.
— Так і до божевілля доведуть! До зубного болю! — зарепетував він, увесь червоний, мов жар, хряпнув кошиком на папери об підлогу й почав топтати його ногами. Аж тоді, як кошик став схожий радше на килимок для витирання взуття перед входом до помешкання, пан Амфібер потроху вгамувався.
Тим часом пан Вівторакус та пані Моркван повернулися додому.
— Марна справа! — жалібно сказав пан Вівторакус.
— Не впадайте в розпач, пане Вівторакусе! Краще дайте оголошення в газету, — порадила пані Моркван. — Напевно, птаха хтось знайшов і, прочитавши газету, дасть знати.
Пан Вівторакус страшенно зрадів:
— Блискуча ідея! Чи вам хто-небудь уже казав, що ви — надзвичайно мила й люб’язна жінка? Авжеж, ви справді така!
— Я? Це ж як? — мовила пані Моркван і почервоніла.
— Ну, а хто ж допоміг би мені в моїй пригоді, як не ви? Тільки ви!
— Ой, та це ж я винна, що папуга вилетів. Адже це я відчинила вікно, — соромливо сказала пані Моркван.
— І все ж таки! — наполягав пан Вівторакус. — Мій приятель Пляшкер також вільнісінько міг би допомагати.
— Це правда, — погодилася пані Моркван. — Та й цей Робінзон міг би.
На той час вони вже зайшли до будинку.
— Що я — міг би? — запитав Суботик, вистромивши голову з кімнати пана Пляшкера.
— Допомагати в пошуках! — відрубала пані Моркван.
— Та й від тебе я бажав би собі допомоги в пошуках, — з докором сказав пан Вівторакус панові Пляшкеру.
— Гадаю, це було не найліпше твоє бажання, — відказав пан Пляшкер. — Моє було краще. — Він, сміючись, наставив під самого носа пану Вівторакусові клітку з папугою. — Може,
скажеш — ні?
— Та він тут! — вигукнула пані Моркван.
— Та це ж пан Кулес! — вигукнув пан Вівторакус.
— А хто ж би ще? Королева Франції? — озвався папуга, що мав кепський настрій. — Гаразд, що ти врешті-решт вернувся. Мені тут стає нудно. Я хочу додому — і якнайшвидше!
— Я зовсім не певен, чи добре те, що він тепер уміє розмовляти, — промурмотів пан Вівторакус, узяв клітку під одну руку, акваріум із золотою рибкою — під другу, попрощався й пішов до машини.
Пан Пляшкер із Суботиком провели його на подвір’я. Пані Моркван подалася за ними.
— Навідайся невдовзі! —сказав пан Пляшкер. — Ти ж тепер можеш приїздити не лише у вівторок.
— Еге ж, навідуйтесь. Та зазирніть інколи до мене на чашечку кави, — втрутилася пані Моркван, почервоніла вже вдруге цього дня і швидко пішла назад до будинку.
Пан Пляшкер подивився їй услід і сказав до Суботика:
— Учора й сьогодні сталося багато, можна сказати, справжніх див. Але знаєш, яке диво для мене найбільше?
— Ні. Тобто знаю: те, що папуга вміє розмовляти, як людина!
— Я не це мав на увазі.
— Те, що у вас раптом з’явилася була ціла купа грошей?
— Ні.
— А, вже знаю! Те, що ми враз опинилися на якомусь чужому горищі?
— Ні.
— То що ж тоді?
— Те, що пані Моркван з власної волі запросила пана Вівторакуса на каву!
