«Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу» Четвертий розділ. Ще одна втеча
Суботик стояв на стільці, до блиску натирав скатертиною машину для здійснення бажань, розглядав своє відображення в її сяйливій поверхні й співав:
Папуга один незвичайний дививсь на сову і кричав їй:
— Якби, з моїм хистом, я став футболістом, — я класний би був правий крайній!
Та співанка розбудила пана Пляшкера. Він підвівся з ліжка.
— Бувши папугою, я краще став би класним планеристом. Птахам воно якось ближче: ти на крилах і ти в небі, — сказав він, позіхаючи.
— Ну, з вас, мабуть, вийшов би чудовий планерист, — зауважив Суботик так упевнено, що пан Пляшкер запишався. — Проте якби ви були птахом, то, певно, зовсім би не захоплювалися спортом. Адже тварини й птахи рідко бувають спортсменами.
Як ось, скажімо, вуж кільчастий
на кільцях зовсім гість нечастий.
А знамениті пси боксери
ніякі в боксі не призери.
І кролик, що гасає полем,
ніколи ще не плавав кролем.
А молот-рибонька — акула
ще й разу молот не метнула.
Пан Пляшкер засміявся.
— Ну, а тепер годі римувати, — сказав він. — Зараз ми насамперед поснідаємо!
— А за сніданком я почитаю вам газету, — зголосився Суботик.
— Та там нема нічого цікавого, — відповів пан Пляшкер.
— А от і є, ви спершу послухайте: “Загадкова пригода в міській ощадкасі: вкрадені гроші знову в сейфі. Поліція постала перед загадкою”, — голосно прочитав Суботик.
Пан Пляшкер узяв у нього з рук газету й перебіг очима статтю.
— О, тут ще дещо, тебе це також зацікавить, — вигукнув він за хвильку. І прочитав уголос:
“Скандал у ресторані. У неділю ввечері в поважному ресторані у центрі міста дійшло до втручання поліції з приводу бійки між одним з відвідувачів та офіціантом. Цьому передувала гостра словесна сутичка, в якій відвідувач звинуватив офіціанта в тому, що останній зловмисно подав йому пригорілі ковбаски. У подальшій колотнечі одна з пригорілих ковбасок влучила в око дружині вказаного відвідувача, ще кількох відвідувачів та комерційного директора обляпало майонезом”.
— Шкода, що нас там не було, — сказав Суботик. — А більше про нас у газеті нічого немає?
— Ні. І сподіваюся, завтра також нічого не буде, якщо я зараз пущу в роботу машину для здійснення бажань.
— Якщо ви заздалегідь добре зважите кожне своє бажання, нічого такого, що могло б потрапити в газету, не станеться, — сказав Суботик.
Пан Пляшкер став перед машиною, надавив на важіль і сказав:
— Я хочу автомобіль!
— Обережно! — закричав Суботик і щосили шарпонув пана Пляшкера геть від машини.
— Що? Чого? — злякано залементував той, перелетівши під стіну. Та враз він збагнув, від чого остерігав Суботик. Просто серед кімнати раптом з’явилося велике червоне авто, затиснуте між шафою та ліжком. Стіл тепер стояв косо-криво, а один
стілець, що потрапив під авто, лежав розчавлений і скидався на цимбали. Ліве заднє колесо автомобіля перебувало на відстані кількох міліметрів від пальців ніг пана Пляшкера.
— О Господи, ну та й придумали ви бажання! — дорікнув Суботик. — Якби я не допильнував, то були б ми оце з вами під автомобілем!
Пан Пляшкер помалу оговтався від переляку.
— Клята машина бажань! Могла ж поставити авто й перед будинком, як годиться, — сказав він.
— Та ви ж не висловили такого бажання, — зауважив Суботик. — Я ось думаю, як ви виведете свій автомобіль з будинку?
— Як? Та вже ж не як — за допомогою машини здійснення бажань. Правильно? Може, цього разу дужче поталанить: я хочу, щоб усі меблі стояли в моїй кімнаті цілі й на своїх місцях, а цей автомобіль — надворі перед будинком!
— Він уже надворі, — повідомив Суботик, виглянувши у вікно.
Пан Пляшкер задоволено роззирнувся по кімнаті.
— А стілець і стіл знов справні, як були, — сказав він. — Цього разу я висловив бажання як слід.
— То, може, тепер поїдемо на прогулянку? — з надією сказав Суботик.
Пан Пляшкер трохи подумав.
— Мабуть-таки, ще ні, — мовив він нарешті. — Я ж бо й досі не вмію водити автомобіля.
— То чого ж ви не забажали, щоб уміти? — розсердився Суботик. — Коли людина вміє водити авто, їй видають посвідчення водія.
— Мені подумалось, що можна й навпаки: якщо маєш посвідчення, то й автомобіля вмітимеш водити. Проте машина бажань, здається, іншої думки.
— Ну то забажайте швидше, щоб ви стали класним шофером, — підказав Суботик.
— Я й забажаю, щойно машина відпочине. Бо вона знову перепрацювалася.
— То згуляймо тим часом у шашки.
Та саме як вони дістали шахівницю з шашками і мали розпочати гру, хтось подзвонив у двері. Почувся чоловічий голос, потім — голос пані Моркван. Тоді постукали у двері кімнати.
— Даруйте, що потурбувала, — сказала пані Моркван, — але тут прийшов поліцай. Він хоче знати, чиє червоне авто стоїть перед будинком. Може, це до вас гості приїхали?
— Червоне авто? Перед будинком? Гості? Ні, авто моє! — гордовито сказав пан Пляшкер.
— Ваше? — здивувалася пані Моркван. — А відколи ж ви водите автомобіль?
— Відтепер… тобто… від сьогодні. Машина новісінька, — відповів пан Пляшкер.
— Отже, авто належить вам, — підсумував поліцай, пропхавшись уперед повз пані Моркван. — Тоді скажіть, що ви, власне, при цьому думали?
— При чому? — здивовано сказав пан Пляшкер.
— Коли ставили його тут.
— А що? Хіба не можна поставити свій автомобіль коло свого житла? А де ж мені його ставити? Може, в моїй кімнаті?
— Перед будинком — так. Але тільки при дорозі, а не під дверима на тротуарі! Хіба вам невідомо, для чого існують тротуари? Дозвольте ваше посвідчення водія. Відколи ви, власне, його маєте?
— Віднедавна, — невпевнено сказав пан Пляшкер і подав поліцаєві документ.
— А, ви початківець, — сказав той уже дещо лагідніше, роздивляючись посвідчення. — О, та воно лише сьогодні видане! Ну, коли так, то не виписуватиму вам першого ж таки дня квитанцію на штраф. Але негайно приберіть машину з тротуару, зрозуміло?
— Негайно? А чи не можна мені зробити це протягом години-двох? Адже машина саме перегрілася… — Пан Пляшкер злякано замовк. Він замалим не виказав своєї таємниці!
— Яка машина? Що в неї спільного з вашим автомобілем? — спитав поліцай.
— Це він про кавовий млинок! — вигукнув Суботик з глибини кімнати. — Розумієте, мій татко не сідає за кермо без кави.
— А це ще хто? — запитав спантеличений поліцай.
— Це маленький Робінзон, — запопадливо пояснила пані Моркван. — Дитя тут нове. У пана Пляшкера живе.
— Вона заримувала! Вона заримувала! — загукав Суботик, підскакуючи з радощів. — Ви чули, татку?
Дитя тут нове.
У пана Пляшкера живе.
Як на початківця, зовсім непогано. Та чи не краще було б сказати так:
Це не казка, це не сон,
це маленький Робінзон —
дитинчатко тут нове.
В тата Пляшкера живе.
— Що це за нісенітниця? — сердито спитав поліцай. — Я хотів би, щоб автомобіль було прибрано з тротуару зараз. Негайно! З кавою чи без кави, мені байдуже!
— Та я ж… я не можу, — пробелькотів пан Пляшкер.
— Що це має означати? Посвідчення ваше чи ні? Ви — Пляшкер?
— Так, але…
— Ніяких “але”! Негайно приберіть авто! — наказав поліцай.
— Ну, якщо так треба… — мляво мовив пан Пляшкер і подався надвір.
Суботик кинувся слідком. Поволеньки сів пан Пляшкер у машину, взявся обома руками за кермо, трішки повернув його ліворуч, а тоді трішки — праворуч. Потім безпорадно подивився на всі кнопки й педалі. Суботик сів на задньому сидінні й пристебнувся ременем безпеки.
— Пристебніться й ви, тату, і — вперед! — весело сказав він і підбадьорливо кивнув панові Пляшкерові головою.
— Як? Я ж не маю жодного уявлення, як це слід робити! — простогнав він.
Суботик трохи подумав. І згадав.
— Пан Вівторакус обертав отого ключа, коли мав від’їхати, — мовив він і показав на ключ запалювання.
Пан Пляшкер обернув ключа, двигун заревів.
— Що ж це таке? Та й голосний же автомобільчик! — злякано пробелькотів пан Пляшкер.
— Ану прийміть ногу з отієї педалі, — порадив Суботик.
Пан Пляшкер прибрав ногу з педалі газу, і двигун запрацював спокійніше.
— Тепер звук цілком нормальний, — задоволено оцінив бідолаха водій. У ньому поволі зринало відчуття, що вести автомашину, може, й не так страшно, як він собі завжди уявляв. — А як тепер рушити? — запитав він.
— Я чув, що треба увімкнути швидкість, — сказав Суботик.
— А де ж її вмикати? — безпорадно спитав пан Пляшкер. Суботик вказав на перемикач швидкостей.
— Здається, оцією ручкою, — сказав він. — Штовхніть її вперед.
Пан Пляшкер послухався. Щось страшенно заскреготіло, авто зробило потужний стрибок і рушило.
— їде, їде! — нестямився від захвату пан Пляшкер. — Ну, що ти на це скажеш? Виходить, я вмію водити автомобіль!
— Добре, добре, татку. Але, мабуть, виїжджайте з цього тротуару на дорогу, — порадив Суботик.
Це протверезило пана Пляшкера, повернуло його до дійсності.
Хитаючи головами, дивилися поліцай із пані Моркван, як авто, підстрибнувши, звернуло з тротуару й виїхало на дорогу.
— А що, власне, треба зробити, щоб воно їхало швидше? — запитав пан Пляшкер у Суботика. Він поводився дедалі впевненіше, їзда починала йому подобатись.
— По-моєму, треба увімкнути другу швидкість, — підказав Суботик.
— Але ж у цьому автомобілі лише одна, — заперечив пан Пляшкер і вказав на перемикач швидкостей. — Може, друга ще десь. — Він нахилився й почав шукати другу швидкість.
— Обережно, будинок! — закричав Суботик. — Увага, увага! Гальмуйте, гальмуйте!
— Гальмувати? А де це? — запитав пан Пляшкер, шукаючи гальмо.
Тієї ж миті в автомашині щось оглушливо тріснуло. Пан Пляшкер стукнувся головою об кермо, забряжчали шиби, і врешті авто, сіпнувшись назад і знявши хмару куряви, зупинилося.
— Ви поранені? — злякано спитав Суботик.
— Поранений? Чого? Хіба щось сталося? — здивовано питав пан Пляшкер.
Суботик засміявся.
— Виходить, нам пощастило, — сказав він з полегкістю.
Пан Пляшкер, хитаючи головою, силкувався щось розгледіти крізь хмару куряви, яка поволі осідала.
— Та де це ми, врешті-решт? — запитав він.
Суботик знову засміявся.
— Вам трапилося дуже примхливе авто, татуню, — сказав він. — Начхало воно на гараж, йому хочеться стояти в кімнаті.
— Ти про що? Скажи, що, власне, скоїлося? — збентежено спитав пан Пляшкер.
— Спочатку ми повільно проїхали присадком. Тому наше авто ще дужче сповільнило хід, і ви лише вдарилися головою об кермо. Після того ми ще просунулись через терасу й проїхали крізь замкнені двері веранди. Зараз ми, здається, стоїмо в
якійсь кімнаті, — пояснив Суботик. — Чи, може, в їдальні. Треба почекати, поки осяде пилюка.
— І що ж нам робити? Що нам тепер робити? — забідкався пан Пляшкер і виліз із машини. Вона справді стояла в незнайомій кімнаті, розсунувши перед собою стіл і стільці й зупинившись під самими дверима.
— Добре, що в кімнаті нікого не було, — сказав Суботик. — Бо когось би не на жарт перелякали. Сподіваюся, ваша машина для здійснення бажань уже перепочила, і ми встигнемо залагодити шкоду, поки її ніхто не помітив.
Тієї ж миті хтось поторгав двері кімнати, силкуючись їх відчинити.
— Що це був за гармидер? Тут хтось є? — загукав чоловічий голос. — Хто відімкнув двері кімнати?
— Ми, — сумирно відповів пан Пляшкер.
— Хто це — “ми”? — запитав той-таки голос.
Двері щосили затрясли. Один стілець, присунутий автомашиною до дверей, перекинувся так, що вони трохи прочинилися. Незнайомий чоловік просунув голову в отвір, марно намагаючись дужче відчинити двері, щоб протиснутися до кім
нати.
— Та це ж… це той пан Амфібер! — простогнав бідолашний пан Пляшкер.
— Та це ж… це знов ті двоє! — пробелькотів пан Амфібер. Зазирнувши крізь утворений вузький отвір до кімнати, він аж скривився. — Що… що це з моєю вітальнею? Що це тут за авто?!
— Тікаймо швидше, тату, бо буде біда! — прошепотів панові Пляшкеру Суботик.
Той кивнув головою, вхопив Суботика за руку, і вони кинулися крізь розтрощені двері веранди геть з будинку, проскочили присадок і щодуху помчали додому.
— Стояти! Ані руш! Я викличу поліцію! — репетував услід їм пан Амфібер.
Він почав раз по раз усім тілом з розгону штовхати двері і силкувався пролізти до кімнати крізь вузький отвір. Коли ж йому врешті-решт спало на думку оббігти будинок і зайти до кімнати крізь двері веранди, пан Пляшкер із Суботиком давно
вже перебували за три квартали звідти й були для пана Амфібера недосяжні.
Невдовзі по тому засапаний пан Пляшкер уже стояв біля машини для здійснення бажань і, ввімкнувши її тремтячими руками, хрипко проказував:
— Я хочу, щоб… моє авто знову з’явилося там, звідки прибуло… і щоб у вітальні пана Амфібера все знову було так, як тоді, коли туди ще не заїхало моє авто…
Потім він поставив важілець на “вимкнено” й опустився в крісло, щоб трохи відсапатися.
Два вже знайомі нам поліцаї у відділку саме пили по чашечці кави, коли до приміщення влетів пан Амфібер.
— Ходімо зі мною! — вигукнув він. — Ті два типи знов були в мене. Вони втекли.
— Це ви все про таємничих незнайомців у водолазних костюмах? — спитав один поліцай.
— Саме про них! — радісно потвердив пан Амфібер.
— І чого ж нам іти з вами? Адже ви щойно заявили, що вони втекли, — сказав другий поліцай.
Пан Амфібер перехилився до нього через письмовий стіл і переможно мовив:
— Вони зробили велику помилку. Дуже велику. Вони покинули своє авто!
— Де покинули?
— У моїй вітальні!
— Так-так, у вашій вітальні, — повторив поліцай і багатозначно поглянув на свого напарника. — Отже, цей автомобіль стоїть у вас у вітальні?
— Авжеж, — гордо відповів пан Амфібер. — Тепер за номером автомобіля можна встановити, кому він належить, і ви зможете заарештувати цих двох бешкетників. Ходімо!
— Любий мій пане Амфібере, я гадаю, буде ліпше, як ви принесете це авто сюди, ми тут і побачимо його номер. Тут, розумієте, краще освітлення, — сказав перший поліцай.
— Якщо цей автомобіль помістився у вашій вітальні, то він поміститься і в нашому відділку. Хіба ж не так? У нас, бачте, зараз саме багато роботи, — докинув другий.
— Ви, мабуть, мені не вірите? — Пан Амфібер уже сердився. — Думаєте, я з вас глузую?
— Вгадали, — відповів перший поліцай. — А тепер забирайтеся звідси, і то негайно, поки я не передумав. Бо доведеться заарештувати не цих ваших незнайомців, а когось зовсім іншого. А саме — вас!
Пан Амфібер обурився.
— Ось вам наша поліція! — нарікав він, покинувши поліційний відділок. — Якісь чужинці у водолазних костюмах шукають у мене на горищі якихось машин, папуги, що розмовляють людською мовою, щезають з-під кошиків на папери, автомобілі стоять під люстрами у наших вітальнях — а поліції й за вухом не свербить. Сидять собі за своїми письмовими столами та попивають каву!
Нарікаючи, перетнув пан Амфібер вулицю, нарікаючи, перейшов присадок і хотів був зайти до вітальні через розтрощені двері веранди. Але двері були тепер цілісінькі. Окрім того, вони ще й були міцно замкнені. Пан Амфібер забіг до будинку у звичний спосіб — парадними дверима і шарпнув
двері вітальні. Усі меблі мирно стояли на своїх місцях, стільці були дбайливо розставлені круг столу посеред кімнати, навіть квіти, свіжі й неторкані, красувалися у вазі на столі.
— Незбагненно! Неймовірно! Я зсуваюся з глузду! Добре, хоч поліцаї сюди не прийшли, — пробубонів приголомшений пан Амфібер і впав у крісло. — А тепер мені потрібна чвертьгодинна пауза і міцна кава, щоб оговтатися від усього цього.
— Ну, ось я трохи й перепочив, — сказав пан Пляшкер і підвівся з крісла. — 3 автомобілем нам вочевидь не поталанило. Яке ж бажання придумати мені ще? — Він міркував. — Щоразу, як я придумую бажання в напрямку сюди, виходять
усілякі невдачі. Мабуть, треба придумати якесь бажання в напрямку звідси.
— Бажання в напрямку звідси? — спитав Суботик. — А яке ж? Куди саме? І кого — звідси?
— Та мене ж! Адже я можу забажати опинитися десь-інде. Що ти скажеш про канікули на безлюдному острові?
— Не кваптеся! Поясніть мені спочатку, як ви збираєтеся це зробити. А то знов будуть провали, — сказав Суботик.
— Провали? — образився пан Пляшкер. — Адже всі помилки робив не я, їх завжди робила машина! Я просто забажаю, щоб ми з тобою опинились на якомусь безлюдному острові.
— Надовго? — запитав Суботик.
— Ну, може, на день, якщо нам там сподобається. Або на хвилину, якщо не сподобається.
— А тоді?
— А тоді я забажаю повернутись.
— Як? Без машини для здійснення бажань?
— Ох, справді! — похопився пан Пляшкер. — Про це я не подумав. Адже машина залишиться тут! Її ж не можна пересувати. А без машини ми так і залишимось на безлюдному острові. Що ж нам робити?
— Боюся, що доведеться вам відвідати безлюдний острів без мене. Я зостанусь тут, коло машини, щоб повернути вас додому.
— Мабуть, так, — погодився пан Пляшкер. — Шкода, що тебе не буде зі мною. Та якщо на тім острові гарно, то ми ж можемо бувати там по черзі. Одного разу я вирушаю туди, а ти потім повертаєш мене додому, а іншим разом ти — на острів, а я повертаю звідти тебе. Згода?
— Згода. А коли ж мені вас повертати?
— Може, за годину, — запропонував пан Пляшкер.
— Найкраще — за п’ять хвилин. Хто знає, де саме ви опинитесь. Якщо там гарно, то я ж можу відразу переселити вас туди знов.
— І це слушно, — сказав пан Пляшкер, поставив перемикач на “увімкнено”, зачекав, поки лампочка заблимала рівномірно, й мовив:
— Я хочу негайно опинитися на безлюдному острові!
Машина загула, і ось уже Суботик залишився в кімнаті сам-один. Він якусь хвилину ходив з кутка в куток, трохи погойдався на гардині, побалансував на спинці крісла і нарешті, коли йому здалося, що п’ять хвилин уже минуло, сказав у розтруб машини:
Нехай пан Пляшкер, тато мій, отут опиниться як стій!
Машина загула, і на столі, тремтячи всім тілом, сховавши змерзлі руки в рукава, постав пан Пляшкер.
— Клята машина! — простогнав він. — Втелющила мене, мабуть, десь під самісіньким Північним полюсом. Отам-то холоднеча, скажу я тобі! Я б не витримав там більше ані хвилини!
— А чи то хоч справді був безлюдний острів? — запитав Суботик.
— Мабуть, найбезлюдніший у світі, — відповів пан Пляшкер і зліз зі столу. — Ніде ані лялечки, нікого, хто позичив би людині якогось кожуха.
Навколо самі тобі скелі та вода, в якій плавають айсберги.
— Машина ж не винна, що ви сказали тільки: “на безлюдному острові”. Хіба ви не могли як слід продумати своє бажання?
— Не міг же я повідомити машині назву безлюдного острова, — боронився пан Пляшкер. — Бо якби я знав назву, то це вже не був би незнаний безлюдний острів, а саме на такий мені хотілося. Отож я просто спробую ще раз. Тільки вже тепер
мерзнути я не буду!
Він підійшов до машини. А що перемикач досі ще стояв на позначці “увімкнено”, то панові Пляшкеру лишилося тільки сказати:
— Я хочу негайно опинитись на жаркому безлюдному острові!
Машина загула, й пан Пляшкер зник.
Цього разу Суботик, зоставшись на самоті, трохи повиглядав у вікно, тоді виліз на шафу і скочив звідти на ліжко, а коли врешті йому здалося, що п’ять хвилин уже минуло, сказав до машини для здійснення бажань:
Пан Пляшкер, тато мій, цю ж мить
тут, біля мене хай стоїть!
Машина загула, і в кімнаті поруч Суботика де не взявся пан Пляшкер.
Його черевики тхнули припаленою шкірою, права холоша штанів була обгоріла і ще трохи курилася.
— Давно пора! — вигукнув він. — Ще п’ять хвилин — і острів злетів би в повітря вкупі зі мною. Земля вже почала двигтіти.
— А чи там було принаймні жарко? — поцікавився Суботик.
— Жарко — не те слово! — відповів пан Пляшкер. — То був вулканічний острів. Весь укритий гарячим попелом і текучою лавою. Добре, що ти мене звідти забрав. Я вже не наважуюся загадати бажання про ще якийсь безлюдний острів. Це стає
дедалі небезпечніше.
— А яким ви, власне, уявляєте собі любий вам безлюдний острів?
— Там має сяяти сонце. Мають бути пальми, білий пісочок і прозорі джерела. А море довкола — блакитне і прозірчасте, — розмріявся пан Пляшкер.
— І чого ж ви не розповіли отак про нього машині?
— Правду кажеш, — погодився пан Пляшкер. — Зараз я це зроблю: я хочу негайно опинитись на такому безлюдному острові, де є пальми, білий пісочок, прозорі джерела, блакитне море й багато сонця!
Машина загула — і Суботик знову лишився на самоті. Він узяв з полиці газету, прочитав кілька рядків, тоді зробив з однієї газетної сторінки літака і разів кілька пустив його в політ по кімнаті.
Коли п’ять хвилин начебто минуло, він став біля машини й сказав:
Пан Пляшкер, тато мій, цю ж мить
тут, біля мене хай стоїть!
Машина загула — і пан Пляшкер постав перед Суботиком. Він скинув куртку й черевики, з його босих ніг осипався білий пісок.
— Ти маєш це побачити! — захоплено вигукнув він. — Острів — як у книжці з малюнками! Пальми, пісок і море! Я хочу, щоб ми були на цьому острові удвох, а тоді… ти…
Суботик мерщій урвав його балачку:
— Мовчіть! Не кажіть свого бажання, тату! Машина ж увімк….
Та було вже запізно. Вони ще почули, як машина, легенько клацнувши, вимкнулася, — і вже стояли обидва на березі моря під кокосовою пальмою.
Перед ними гомонів прибій і низько над поверхнею води літали великі морські птахи. Позад них у густому пралісі хрипко озивалися дикі папуги й верещали мавпи.
— Тут чудово, татку! — в захваті сказав Суботик. — Цілком так, як ви собі бажали.
— Тільїси що ми наробили! — забідкався пан Пляшкер. — Це жахливо!
— Жахливо? Чому жахливо? Що вам не подобається?
— Ніколи вже ми не повернемось додому! — аж затинався пан Пляшкер. — Доведеться нам довіку лишатися тут, на цьому острові! — Сполотнілий від жаху, він сів на білий пісок.
— І що це з вами враз сталося? — спитав Суботик. — То вас хтозна-як тягне на цей острів, аж навіть я мусив опинитись тут, то тепер ви сидите й мало не плачете.
— Мені хотілося трішки перепочити, а не лишатися тут до кінця моїх днів, — відповів пан Пляшкер. — Ну скажи, де ми спатимемо?
— Та це простісінька річ! — сказав Суботик. — Ми зробимо собі курінь. Із пальмового листя.
— А що будемо їсти?
— Кокосові горіхи. І ананаси. Й банани. А тоді — часом піймаємо яку рибину.
— А питимемо що?
— Питимемо воду. Врешті-решт, ви забажали собі острів з прозорими джерелами.
— Он як! А що мені робити, як я захворію? Бач, не знаєш, що сказати, правда?
— Знаю! Як захворієте, то підете до лікарні.
— До лікарні? А де ж та лікарня?
— На розі вулиць Альберта Швейцера й Садової, — сказав Суботик, сміючись. — Біля самої трамвайної зупинки.
Аж тепер пан Пляшкер не на жарт розсердився.
— А як мені туди дістатися? — вибухнув він. — Я в розпачі, а тобі все смішки!
— Не гнівайтеся, татку, — сказав Суботик. І знов засміявся. — Придивіться-но краще пильніш до мого обличчя.
— До твого обличчя?.. Ох, який же я осел!.. Тобто який же я нетяма! — вигукнув пан Пляшкер, і собі сміючись. — Я вже так звик загадувати все машині, що зовсім забув про ту одненьку цяточку, яка в тебе ще є.
— Отож-бо, татуню! Ну то миттю загадайте моїй цяточці, щоб ми чимшвидше опинились у вашій кімнаті.
— Та ні, нема чого так поспішати, — сказав пан Пляшкер і підвівся. — Тепер, знаючи, що в нас є змога повернутися додому, я залюбки побуду тут ще тиждень-другий — влаштую вакації!
Цього вони хотіли обидва.
Викупавшись у морі, попадали на дрібненький пісочок, аби обсушитися на сонці.
По якомусь часі їм захотілося їсти. Тоді Суботик видерся на кокосову пальму й нарвав та накидав додолу велетенських кокосових горіхів. А поки пан Пляшкер ходив понад берегом, шукаючи камінця, щоб розколоти горіхи, Суботик уже спустився з пальми, позбирав їх і порозлущував своїми гострими зубами.
Коли пан Пляшкер нарешті вернувся з невеличким камінцем у руці, усі горіхи лежали рядочком, розлузані на дві половинки. Пан Пляшкер узяв одну і всмак став сьорбати біле кокосове молоко.
— Як маєш при собі Суботика, то всі лускуни, відкривачки і штопори можуть лишатися вдома, — засміявся він.
— І всі намети — також, — додав Суботик. — Бо зараз я поставлю для нас курінь.
Він назбирав довгих патиків, повстромляв їх навскіс у пісок, переплів пальмовим листям — і невдовзі на узбережжі стояв простий затишний курінь.
Увечері обидва сиділи перед ним і дивилися в небо, дивуючись із того, що зірки тут набагато яскравіші й більші, ніж над рідною домівкою.
Вітер змінив напрямок, віяв тепер у бік моря й стиха шелестів пальмовим листям.
Суботик гучно позіхнув.
— Цікаво, де саме ми перебуваємо. Ви можете визначити це по зорях, тату? — спитав він.
Пан Пляшкер з хвилину роздивлявся небо.
— Мабуть, коли ми це вивчали, мене саме не було в школі, — сказав він. — Але з огляду на мою засмагу — ми десь на далекому півдні.
— На півдні? Може, в тихоокеанських тропіках? У морі Південної півкулі? — радо спитав Суботик.
— Можливо.
— У південних морях годиться співати південноморські пісеньки. — Суботик замугикав щось собі під ніс. — Зараз я вам якусь заспіваю.
— Тільки, будь ласка, одну! Більше я не витримаю, можу заснути.
— Одну, та гарну, — сказав Суботик і почав:
На Північне море гляну —
так одразу і зів’яну.
— Ти ж наче мав заспівати про Південне море? — здивувався пан Пляшкер.
— Я й співаю про Південне. Це вступ. Коли хочеш щось похвалити, спершу треба розповісти у вступі, яке погане все інше, крім того, що ти збираєшся хвалити. Тоді похвала звучить переконливіше. — І Суботик знову завів:
На Північне море глянеш —
то від туги весь зів’янеш.
Та й у Східнім морі теж
духом ти не оживеш…
Океан же Атлантичний
щось мені не симпатичний.
Море Середземне
піниться даремне!
І Ла Манш
має ґандж —
бо вузький
аж-аж-аж!
Насправді затишне,
і тепле, і втішне —
найкраще для мене —
море Південне!
Сонцем осмалить вас,
славно припалить вас —
нетрадиційною
вкриє засмагою,
провокаційною
сповнить відвагою,
нерви вгамує вам,
страх одведе!
Де ж воно, де?
Де ж воно, де?
Ось воно де —
найкраще для мене
море Південне!
— Тому, якщо над морем я стою, то море буде це лише Південне, і якщо навіть сон прийшов до мене – і собі в риму сказав пан Пляшкер, потягся, позіхнув і поліз у курінь.
За цей день він таки добряче втомився. Суботик побрався слідом за ним, і обидва враз поснули.
