Тепер я усьок, що в нього нема клепки в голівері.
— їж, їж,— додав він. — Доїдай яйце.
— А що з усього цього матиму я? — запитав я. — Я вилікуюсь? Чи зможу я слухати Хоральну симфонію, вже не відчуваючи нудоти? Чи житиму знов нормальною жізнью? Що буде зі мною, сер?
Чєловєк вражено глипнув на мене, братва, наче йому таке й на думку не спадало, адже це, зрештою, було ніщо порівняно зі Свободою і таким іншим ге. Мої слова, здавалося, здивували його, немовби я вимагав вигоди тільки для себе.
— Як я сказав,— пояснив він,— ти — живий свідок, бідолашний хлопчику. Доїдай сніданок, і ходімо подивишся, що я написав. Це з’явиться в “Рупорі тижня” під твоїм ім’ям, нещасна жертво.
Те, що він настрочив, братики, було довжелезною, слізливою писаниною. Читаючи її, я відчув глибоку жалість до бідолашного мальчіка, що розповідав про свої страждання, про те, як уряд позбавив його волі, й закликав усіх людей не дати порочному, аморальному урядові правити ними знову. Зрештою, я, певна річ, збагнув, що той бідолашний стражденний мальчік був не хто інший, як В. С. О. (ваш скромний оповідач).
— Дуже добре,— похвалив я. — Нє хіло. Чудово зварганено, сер.
— Як, як? — перепитав господар, так наче почув таке від мене вперше,
— Та це так званий запелюшниковий жаргон,— пояснив я. — Всі підлітки ним розмовляють.
Він пішов на кухню мити посуд, а я залишився в позиченій нічній піжамі й тапочках у кімнаті-гімнаті, чекаючи, що він запропонує мені робити далі, бо, зрештою, ніяких своїх планів я, братва, не мав.
Коли задзеленчав дзвоник біля дверей, великий Ф. Александер був ще в кухні.
— 01 — вибіг він, витираючи лапи. — Це, напевне, ті люди. Піду відчиню. Він впустив гостей, і з передпокою долинула голосна — та-та-та! — балаканина: “Привіт!.. Паскудна погода… Як справи?..” Потім усі вони ввійшли до кімнати, де був камін, книжки й стаття про мої страждання, побачили мене й заохкали: “Ох-ох-ох!” їх було троє. Ф. Алекс назвав мені їхні фамілії. 3. Долін — курець; він важко дихав, весь час кашляв “кхе-кхе!” — але недопалка труїлки з пасті не випускав 1 нервовими рухами струшував попіл просто собі на одєжду. Це був маленькій і круглий, як кулька, чєловєк, у великих окулярах з товстенною оправою. Другий мав прізвище Рубінштейн — височенний ввічливий мужік, дуже старий, з голосом джентльмена й бородою, як лопата. І нарешті — Д. Б. да Сільва, дуже бистрий у рухах, з міцною вонью від одеколону.
Всі троє уважно оглянули мене і, схоже, лишилися удовлєтворьоннимі тим, що побачили.
— Чудово, еге ж? — сказав 3. Долін. — Цей хлопець може стати прекрасним символом. Звичайно, бажано було б, якби він мав ще хворобливіший вигляд і більше скидався на зомбі. Для переконливості. Але нічого, щось придумаємо.
Мені не сподобалося це розпатякування про зомбі, і я зауважив:
— Що тут діється, братики? Що ви намислили для свого запелюшникового кента?
— Дивно, дуже дивно,— пробурмотів Ф. Александер,— але ця манера
розмовляти мене чомусь тривожить. Ми колись уже зустрічались, я певен. Він насупив брови й замислився. Атож, я мусив пильнуватися, братва. Д. Б. да Сільва пояснив:
— Головне — публічні мітинги. Показувати тебе на мітингах — це буде могутня підтримка. І, звичайно ж, виступ газети. Знівечене життя — це зрозуміло всім. Нам потрібно запалити серця.
Він ошкірив усі свої тридцять з чимось зубьєв, і вони білосніжне засяяли на його смаглявому, як в іноземця, ліце.
— Ніхто не може сказати, що з цього матиму я! — відрубав я. — Мене мордували у в’язниці, рідні батьки зі своїм нахабним пожильцем вигнали з власного дому, відлупцювали діди, ледь не вкоротили віку полісмени… То чи ж мені заплатять за це?
Тут утрутився мужік на прізвище .Рубінштейн:
— Ось побачиш, хлопче: партія не забуває про зроблені їй послуги. Ні, ні. Коли все це скінчиться, тебе чекатиме приємна несподіванка. Зажди, і сам побачиш.
— Я хочу лише одного,— закричав я,— стати нормальним, здоровим хлопцем, як колись, розважатися із справжніми кентами, а не з тими зрадниками, що тільки вважають себе кентами. Ви можете це зробити, га? Чи хтось здатний повернути мені те, що я мав? Ось чого я бажаю і хочу дістати від вас відповідь.
— Кхе-кхе-кхе! — озвався 3. Долін. — Мученик в ім’я свободи. Не забувай:
ти мусиш зіграти цю роль. А ми тим часом про тебе подбаємо. — І він з бєзумной посмішкою погладив мене по лівій руці, так наче я був недоумок.
— Не поводьтеся зі мною, як із використаною вєщью! — крикнув я. — Я — не недоумок, якого ви, безголові виродкии, можете оввести круг пальця! Це карні прєступнік слабкі на розум, а я — не прєступнік і не дурний, як дим! Слишітє?!
— Дим? — вражено повторив Ф. Александер. — Гм, Дим… Когось так звали. Дим…
— Що? — розлютився я. — До чого тут Дим? Що ви знаєте про Дима? — А тоді похопився: — Боже милий!..
Я боявся подивитися Ф. Александеру в глаза. І відразу рушив до дверей, щоб піднятися нагору, перевдягтися в свою одєжду і злиняти звідти.
— Просто не віриться… — проказав Ф. Александер, вишкіривши свої гнилі зубья. Погляд у нього був божевільний. — Такого не може бути. Якщо це, господи Ісусе, справді він, то я його розірву! Я його розчавлю, так, розчавлю!
— Заспокойтеся,— мовив Д. Б. да Сільва і погладив Ф. Александера по грудях, як собаку. — Все вже в минулому. То були зовсім інші люди. Ми повинні допомогти цій бідолашній жертві. Ми повинні це зробити в ім’я майбутнього і нашої справи.
— Я тільки візьму свою одєжду,— сказав я, стоячи біля сходів. — І піду в самко-мотність. Я вам за все до фіга вдячний, але в мене своя жізнь.
Я хотів, братики, якомога швидше вшитися звідти. Одначе 3. Долін заперечив:
— Е ні. Ми знайшли тебе, друже, і тепер не відпустимо. Підеш із нами. Все буде чудово, ось побачиш.
Він ступив до мене і знову схопив за руку. Я хотів був випручатись, але сама думка про це викликала в мене млість і нудоту, тож я навіть не ворухнувся. А побачивши бєзумниє глаза Ф. Александера, промовив:
— Хай буде, як ви кажете. Я у вашій власті. Але тільки хутчіш, братики, не баріться.
Єдине, чого я тепер бажав — це скоріше вирватися з будинку, що мав назву “Оселя”. Погляд Ф. Александера мені зовсім не подобався.
— Гаразд,-кивнув головою Рубінщтейн. — Одягайся, поїдемо.
— Дим… Дим… Дим… — тихо бубонів Ф. Александер. — Що це чи хто це такий — Дим?
Я бистро рушив сходами нагору й за мінуту одягся. Потім разом з тією трійцею вийшов на вулицю й сів у машину. З одного боку біля мене сидів Рубінштейн, з другого —3. Долін, що раз у раз кахикав: “Кхе-кхе-кхе!” Д. Б. да Сільва зайняв місце водія.
Ми приїхали в місто й зупинилися перед однією з багатоквартирок, неподалік від такої самої багатоквартирки, де колись жив я.
— Вилазь, хлопче,— сказав 3. Долін і знов закахикав, від чого кінчик труїлки, що стирчав у нього в пасті, яскраво спалахнув. — Побудеш тут.
Ми зайшли до будинку. Стіни у вестибюлі прикрашали вєщі, що нагадували “Велич праці”. Ми піднялися ліфтом нагору, братики, й ступили до квартири, яка нічим не відрізнялася від квартир в усіх багатоквартирках міста. Малюсінька нора з двома спальнями й однією вітальньо-їдальнею, стіл у якій був завалений книжками, паперами, заставлений чорнильницями, пляшками і таким іншим ге.
— Це твій новий дім,— оголосив Д. Б. да Сільва. — Влаштовуйся, хлопче. Харчі в буфеті, піжама — в комоді. Відпочивай, бентежна душо.
— Що? — не зовсім второпав я.
І — Не хвилюйся,— по-старечому прорипів Рубінштейн. — Просто ми зараз підемо. Нас чекає робота. Побачимося згодом. А поки що розваж себе сам.
— І ще одне,— озвався 3. Долін. — Кхе-кхе-кхеї Ти ж бачив, що спливло у змученій пам’яті нашого друга Ф. Александера. Скажи, це часом не… Тобто чи не ти?.. Гадаю, ти розумієш, що я маю на увазі. Далі говорити не варто.
— Але ж я розплатився! — відповів я. — Бог мені свідок, я за все розплатився! І не лише за себе, а й за тих виплодків, які називали себе моїми кентами! — Мене охопила лють, і я одразу відчув нуддоту. — Я трохи полежу,— пробелькотів я. — Ті жахливі часи минулися назавжди.
— Авжеж,— підтвердив Д. Б. да Сільва, виставивши напоказ усі свої зубья. — Назавжди.
І вони мене залишили, братики. Пішли робити свої дєла, що, як я зрозумів, були пов’язані з політикою і таким іншим ге. А я лежав на ліжку — в самкомотності, в цілковитій тиші. Лежав одягнений, скинувши тільки черевики та попустивши краватку, спантеличений, і розмірковував, яка жізнь тепер мене чекає. В голівері, наче на кіноекрані, замелькали образи різних людей, з якими я стикався в школі та в Держв’язі, і я не^побачив жодного чєловєка, котрому можна було в цьому офігєнном світі довіритись. А потім я закуняв, братики.
Прокинувшись, я почув музику, яка долинала з-за стіни,— дуже громкую музику, що й розбудила мене. Це була симфонія, яку я добре знав, але не чув уже багато років,— Симфонія номер три датчанина Отто Скаделіга. Особливо громкій, бурхливий був початок симфонії, і саме він оце й звучав. Якийсь час я слухав з цікавістю й радістю, але потім дали про себе знати біль і нудота, в жівотє забурчало. І ось я, такий великий любитель музики, сповз із ліжка й, підвиваючи “ой-ой-ой!”, затарабанив у стіну.
— Припиніть, припиніть, вирубіть! — кричав я.
Але музика не затихала, навіть стала ще голоснішою. Я гупав у стіну й кричав, доки позбивав до крові кісточки на руках. Але нічого не мінялось. Тоді я вирішив урятуватися втечею. Заточуючись, я почвалав зі спальні до вхідних дверей, які, одначе, виявилися замкненими. Я був безсилий щось зробити. А музика звучала все громчє і громчє, наче мучила мене, братики, навмисне. Я щосили заткнув пальцями уші, проте тромбони й літаври лунали так само громко. Я знову закричав, щоб вимкнули музику й люто загупав кулаками в стіну. Марно.
— Ох, блін, що ж його робити? — заскиглив я. — Боже на небесах, допоможи мені І
Знемагаючи від болю й нудоти, я вештався по квартирі й намагався сховатись від музики, що перевертала всі мої нутрощі. Випадково я кинув погляд на купу книжок, паперів і такого іншого ге на столі у вітальні, і раптом збагнув, що повинен робити і що, власне, бажав зробити, перше ніж мені стали на заваді оті старпьори в публі-біблії, а тоді Дим із Баржею в уніформі рож: накласти на себе руки, назавжди зникнути з цього жорстокого, лихого світу. На обкладинці якоїсь брошури я побачив слово “смерть” хай навіть не окремо, а у фразі “Смерть урядуїк А поруч, мов за велінням долі, лежала ще одна книжечка, на II обкладинці було намальоване розчахнуте вікно, що ніби промовляло: “Розчини вікно для свіжого повітря, свіжих ідей, нового життяі” І я збагнув: це порада мені, тільки так можна покласти край усьому — вистрибнути з вікна. Лише мить болю, а тоді — вічний сон.
Поруч, за стіною, так само нуртували духові, ударні й смичкові інструменти. Вікно в кімнаті, де я лежав, було прочинене. Я підійшов до нього й побачив унизу маленькі машини, автобуси, перехожих.
— Прощавайте, прощавайте, хай вас Бог простить за згублене життя 1 — крикнув я, світові.
Тоді виліз на підвіконня — музика залунала тепер ліворуч,— заплющив глаза, відчув холодний вітер у ліцо, і стрибнув.
4
Стрибнув я, братики, і гепнув на тротуар. Але не вбився, ні. Бо якби вбився, то не написав би всього цього. Мабуть, там було не досить високо для того, щоб убитися на смерть. Одначе, братики, я зламав— хребет, руки й ноги і зомлів від пекучого болю. Наді мною посхилялися перелякані, здивовані ліца перехожих. Та за мить до того, як зомліти, я чьотко збагнув, що жоден чєловек у цьому жахливому світі не був на моєму боці і що музику за стіною влаштували ті, хто вдавав із себе моїх нових кеитів. І зробили вони це зумисне, заради своєї егоїстичної, хвалькуватої політики. Ця мить тривала мільярдну частку мінути, а тоді весь світ, небо, ліца, що, вирячивши глядєлкі, застигли довкола,— геть усе зникло.
Коли після довгої чорної прірви, завдовжки, мабуть, з мільйон років, я повернувся до жізиі, то побачив, що лежу в лікарні — все кругом біле, похмуре, неприродне, вилизане, а до того ж лікарняна вонь. Антисептичні вєщі, що їх застосовують у лікарнях, мають різкий дух смаженої цибулі чи квітів. Дуже повільно до мене поверталося усвідомлення того, хто я такий; я лежав увесь забинтований, у тєлє не відчував ні болю, анічогісінько. На голівері пов’язка, на ліце — пластир, граблі в бинтах, пальці теж обмотані пластирем — так обмотують надламані ніжки квітів, щоб вони росли рівно,— ходулі також сповиті; повсюди бинти, дротяні каркаси, у праве передпліччя з перекинутої догори дном банки вливається червоненька кров. Але сам я, братва, нічого не відчував. Біля ліжка в мене сиділа доглядальниця й читала книжку з сірим, як дим, шрифтом,— схоже, якийсь роман, бо там було багато прямої мови. Вона весь час тяжко зітхала: “Ах-ах-ах!” — отже, йшлося там, мабуть, про секс. Це була загалом нічогенька собі дєвочка — яскраво-червоний ротік, довгі вії і кльовая грудь, що вгадувалася під накрохмаленим халатиком.
“Скільки хочеш за облом, сестричко? — звернувся я до неї. — Іди в ліжко, поперекидаєшся з маленькім кентиком”. Але насправді я не зміг вимовити жодного слова; рот наче задерев’янів, 1 я, поворушивши болталом, відчув, що там бракує кількох зубьєв. А доглядальниця аж підскочила, впустила книжку на підлогу й вигукнула:
— О, то ви прийшли до тями!
“Така міні-ципка, а зчинила такий галас!”-хотів був сказати я, одначе спромігся лише видушити з себе:
— Ек-ек-ек!
Вона вийшла геть, зоставивши мене самого, і я побачив, що лежу в малєнькой кімнатці-гімватці, а не у великій лікарняній палаті, як колись лежав ще мальчіком серед конаючих старпьоров і мріяв швидше одужати й знову стати на ноги. Тоді я хворів на дифтерію, братики.
Свідомість повернулася до мене, мабуть, не надовго, бо дуже скоро я знов наче заснув. А втім, я ще запам’ятав, як за кілька мінут доглядальниця прийшла з мужікамі в білих халатах; вони похмуро оглянули вашого скромного оповідача;
приказуючи: “Угу… Мгу…” З ними був, як мені здалося, і кап із Держв’язу, що промовляв; “Ох, сину мій, синуї” — і дихав на мене перегаром. А потім він оголосив:
— Я більше не міг там залишатися, ні. Я не міг брати участі у тому, що тамтешні виродки збиралися робити з рештою бідолашних прєступніков. Отож я звільнився і тепер виступаю з проповідями проти всього того, любий мій сину во Христі.
Згодом я знову прийшов до тями й побачив біля ліжка тих трьох, з чиєї квартири я вистрибнув,— Д. Б. да Сільву, Рубінштейна і 3. Доліна.
— Друже,— промовив один з них (хто саме — я не розгледів і не розчув),— маленький наш друже, народ у нестямі від обурення. Ти позбавив тих страшних хвалькуватих лиходіїв усіх шансів на переобрання. Вони муситимуть піти — назавжди. Ти приніс велику користь справві свободи.
Я хотів сказати: “Якби я помер, то для вас, політичні ублюдкі, для таких підступних і зрадливих кентів, як ви, це було, напевно, ще краще!” Але тільки пробелькотів:
— Е-е… Ме-е.. Е-е…
Тут один з тих трьох дістав стос газетних вирізок, і я побачив свою страшну фотку: мене, заюшеного, несли на ношах. Невиразно пригадалися яскраві спалахи — то були, мабуть, фотобліци. Одним глазом я ледве прочитав заголовки на вирізках, що тремтіли в чужій лапє: “Жертва злочинного проекту реформи — хлопчик” та “Уряд-убивця”. Там було такоож фото якогось знайомого мені человєка і підпис: “Геть! ГетьІ ГетьІ” Ішлося, напевно, про міністра нутрощних справ.
— Його не можна так хвилювати! — втрутилася доглядальниця. — Це завдає йому шкоди! Годі, ідіть геть!
“ГетьІ ГетьІ Геть!” — хотів сказати і я, але знову вийшло тільки: “Е-е… Ме-е… Е-е…” Так чи так, а ті троє політиків пішли. Я також повернувся назад, у забуття, в темряву, осяяну такими дивовижними сновидіннями, що я, братики, не міг збагнути — сон це чи реальність. Скажімо, мені привиділося, ніби з мого тєла вилилася вся брудна вода і воно знову наповнилося чистою. Потім приснився дуже приємний, гарний сон: немовби я вкрав у якогось чєловєка машину і мчу в самко-мотності куди глаза бачать, збиваю піплів, чую, як вони, конаючи, кричать, але не відчуваю ані болю, ані нудоти. Приверзлося також, що я валю на землю і взуваю дєвочєк, а натовп довкола плескає в ладоні й підбадьорливо реве, як безумний.
Коли я знов прокинувся, біля мого ліжка сиділи те і ем, які прийшли побачити свого хворого сина; ем тяжко ридала. Я вже міг сяк-так розмовляти і сказав:
— Тек, тек, тек. Що за облом? Чого це вам спало на думку, нібито вас тут чекають?
— Про тебе написали в газетах, синку,— зашарівшись, пояснив татусь. — Про те, якої шкоди тобі заподіяли. Розпоовіли, як уряд примусив тебе самого залізти в зашморг. У цьому є певною мірою і наша провина, синку. Твій дім тепер належить тобі, синку.
Мати так само рюмсала і мала потворний вигляд.
— А як же ваш новий синочок Джо? — поцікавивсь я. — Гарний, здоровий, нівроку — я ж сам бачив.
— Ох, Алексе, Алексеї — простогнала мати. — У-ю-юй!
— Дуже неприємна історія, синку,— сказав татусь. — У нього виникли ускладнення з поліцією, і його відлупцювали.
— Справді? — перепитав я.-Невже? Він же такий порядний чєловєк!..
Я дуже здивований, слово честі.
— Та він нічого такого й не зробив,— провадив те. — То все поліція. Він стояв на розі, синку, і ждав дівчину, з якою домовився побачитись. А полісмени наказали йому забиратися геть. Тоді Джо відповів, що має такі самі права, як і решта людей, а полісмени накинулися на нього й жорстоко побили.
— Який жах! — мовив я. — Це просто жах. І де ж тепер той бідолашний хлопчина?
— У-ю-юйІ — заскиглила мати. —Поїхав назад… У-ю-юй!
— Так,— підтвердив батько. — Поїхав до свого рідного міста, щоб оклигати. А його місце на роботі тепер віддадуть комусь іншому.
— Отож,— підсумував я,— ви хочете, щоб я повернувся додому і все було, як колись.
— Так, синку,— кивнув головою татусь. — Просимо тебе, синку.
— Подумаю,— пообіцяв я. — Як слід усе обмізкую.
— У-ю-юй! — знай виводила мати.
— Та стули нарешті пелькуі — гаркнув я. — А то справді-таки завиєш у мене і закричиш! Я тобі всі зубья повибиваю!
Сказавши це, братва, я раптом відчув себе краще, так наче в моє тєло влилася свіжа червоненька кров. Було над чим замислитись. Мені стало не гірше, а краще!
— Не можна так розмовляти з матір’ю, синку,— зауважив татусь. — Зрештою, вона дала тобі життя.
— Атож,— процідив я. — І оцей грязний вонючій світі — Потім міцно заплющив глаза, наче від болю, і проказав: — Ідіть уже. Я подумаю про повернення. Але тепер усе буде інакше.
— Так, синку,— погодився те. — Як скажеш.
— Вам доведеться вирішувати, хто буде господарем.
— У-ю-юй! — рюмсала ем.
— Гаразд, синку, все буде так, як ти забажаєш,— запевнив мене татусь. — Тільки одужуй.
Вони пішли, а я лежав і розмірковував про всілякі вєщі, що мов картинки, миготіли у мене в голівері. Згодом повернулися ципа-доглядальниця і почала поправляти простирадла на ліжку. Я запитав у неї:
— Скільки я тут уже лежу?
— Десь із тиждень.
— А що зі мною робили?
— Ви були весь поламаний, побитий, мали .тяжкий струс мозку і втратили багато крові,— відповіла вона. — Довелося все поправляти, розумієте?
— Аз голівером нічого не робили? Я хочу сказати, чи не перевернули мені мізок?
— Все, що робили,— відказала доглядальниця,— тільки вам на користь. А проте через два дні з’явилися, солодко всміхаючись, двоє молодявих лікарів і принесли якусь книжку з картинками. Один із них сказав:
— Ми хочемо, щоб ти подивився на ці малюнки й розповів, які думки вони в тебе викликають. Згода?
— Що за облом, кентики? — здивувався я. — Що це за нова безумная ідея з’явилась у вас?
Обидва зніяковіло розсміялися, а тоді посідали на кровать обабіч мене й розгорнули ту свою книжку. На першій сторінці був знімок пташиного гнізда, повного яєць.
— Ну як? — поцікавився один із лікарів.
— Пташине гніздо,— відповів я,— повне яєць. Не хіло.
— А що б тобі хотілося з ним зробити? — спитав другий.
— Побити! —вигукнув я. —Набрати повну жменю, пожбурити в стіну чи в скелю і подивитись, як вони розпливаються.
— Дуже добре,— похвалили мене лікарі й перегорнули сторінку. Там був один з тих великих птахів, яких називають павичами; він хвалькувато розпустив свій барвистий хвіст.
— Ну як? — спитав один.
_ Мені хочеться,— сказав я,— повисмикувати йому з хвоста все пір’я і послухати, як він несамовито закричить. Щоб не був таким хвальком!
— Добре,— знов похвалили мене лікарі. — Дуже, дуже добре.
Вони гортали книжку далі. Були там фотографії кльових дєвочєк, і я казав, що залюбки б їх трахнув. На інших знімках залитих червоною кровушкой піплів копали ногами просто в ліцо, і мені закортіло взяти в цьому участь. Була ще картинка, на якій нагой кент в’язничого капа тяг на гору хреста, і я заявив, що не проти взяти в руки молотка і цвяхів. Добре, дуже добре.
— А що в мене таке? — спитав я.
— Глибока гіпнопедія,— відповів один із лікарів. Чи щось в етом роде. —
Але, схоже, ти вже одужуєш.
— Одужую? — здивувався я. — Лежу, прикутий до ліжка, а ви кажете, що одужую?! Та поцілуйте мене в гузно, блін, з таким одужанням!
— Наберись терпіння,— промовив другий. — Тепер уже не довго чекати.
І я чекав, братики. Я жер яєчненції з грінками, пив великі кухлі чаю з молоком і почував себе багато краще. А одного дня мене повідомили, що прийшов незвичайний, особливий відвідувач.
— Хто? — спитав я, поки поправляли ліжко й розчісували мій пишний “німб” —пов’язку з голівера вже зняли, і чуб зновву відріс.
— Сам побачиш,— відказали мені.
І я побачив. О пів на третю пополудні зібралися фотографи та кореспонденти всіх газет і подіставали записники, олівці й таке інше ге. Вони хіба тільки не сурмили у фанфари з приводу того, що до вашого скромного оповідача прийде великий, поважний чєловєк. Ним виявився, певна річ, не хто інший, як міністр нутрощних справ — одягнений за останньою модою, з густим, владним голосом аристократа. Блим-клац-блим! — запрацювали фотоапарати, щойно він простяг мені руку.
— Тек, тек, тек,— проказав я. — Що це за облом, кентику?
Схоже, ніхто до пуття не усьок моїх слів, і все ж почувся чийсь різкий голос:
— Більше поваги, хлопче, коли звертаєшся до міністра!
— А ялди! — озвіривсь я, як собака. — Большім ялдаком тебе…
— Ну ж бо, ну ж бо! — втрутився нутрощний міністр. — Він розмовляє зі мною як друг, адже так, синку?
— Я всім друг,— відповів я. — Крім моїх ворогів.
— А хто твої вороги? — поцікавився міністр, поки газетні пісакі — дряп-дряп! — працювали перами. — Скажи нам, хлопче.
— Мої вороги всі ті, хто завдає мені шкоди,— пояснив я.
— Чудово,— сказав нутрмін і сів до мене на ліжко. — Я і наш уряд хочемо, щоб ти ставився до нас як до друзів. Атож, друзів. Ми робимо все для твого добра, правда ж? Тебе якнайкраще доглядають. Ми ніколи не бажали тобі зла. А от дехто бажав і бажає. Гадаю, ти знаєш, про кого йдеться. Так, так, так,— провадив він. — Деякі люди мали намір використати тебе — атож! — із політичною метою. Вони були б дуже раді — саме так! — якби ти загинув, бо сподівалися звинуватити в цьому уряд. Гадаю, ти знаєш, хто ці люди. Такий собі Ф. Александер,— вів далі нутрмін,— автор підривних творів, зажадав твоєї крові. Він аж схибнувся від бажання проштрикнути тебе ножем. Але тепер він у божевільні й тобі вже не загрожує.
— Він здавався мені справжнім кентом,— сказав я. — Поставився до мене, як рідна мати.
— Він дізнався, що це ти заподіяв йому зло,— дуже швидко відказав мін. — Принаймні він у це повірив. У нього виниикла нав’язлива ідея, ніби ти винен у смерті якоїсь близької, дорогої йому людини.
— Просто йому про це сказали,— кинув я.
— У нього виникла така ідея,— повторив мін. — Він став являти собою загрозу. Ми примістили його в божевільню заради його ж таки безпеки. Так само,— додав він,— як і заради твоєї.
— Це великодушно,— сказав я,— дуже великодушно з вашого боку.
— Коли ти звідси вийдеш,— провадив далі мін,— то не знатимеш клопоту. Ми про все подбаємо. Дістанеш добру високооплачувану роботу. Адже ти нам допоміг.
— Хіба? — здивувався я.
— А ми про своїх друзів не забуваємо, чи не так? Він схопив мене за руку, 1 якийсь хрєн гукнув:
— Усміхнись!
Я несамохіть ошкірився, мов безумний, і відразу — блим-клац-блимі — нас із міинутром сфотографували, наче двох кентів.
-Гарний хлопчик,-похвалив мене великий чєловєк.-Дуже гарний. А тепер ось поглянь — це тобі подарунок.
Тут, братики, принесли великого полірованого ящика, і я вмить збагнув, що це за вєщь. Стереопрогравачі Його поставили біля ліжка, відкрили, і якийсь чєловєк устромив штепселя в розетку на стіні.
— Що поставити? — спитав той чєловєк (на носі очкі, в руці — гарні лискучі конверти з платівками). — Моцарта? Бетховена? Шенберга? Карла Орфа?
— Дев’яту,— відповів я. — Славетну Дев’яту. І зазвучала, братики. Дев’ята. Всі один за одним почали тихо, чемно виходити за двері, а я лежав, заплющивши глаза, 1 слухав чарівну музику.
— Гарний хлопчик, дуже гарний,— поплескав мене по плечу мін і також вийшов.
Лишився тільки один чєловєк, який промовив:
— Розпишись отут, будь ласка.
Я розплющив глаза, братва, щоб поставити підпис, не знаючи під чим і не думаючи про це. А тоді нарешті зостався сам-один із славетною Дев’ятою Людвіга ваа.
О, яка то була втіха і кайфі Коли почалося скерцо, я чьотко побачив, як біжу на своїх легких чарівних ходулях по світу, він безумно кричить, а я краю йому ліцо своєю бритвою-горлорізкою. А потім був повільний фінал і чудовий завершальний спів. Я остаточно вилікувався.
